РЄ ЛЮДИНА Ісус Христос як історична особистість

Б. Г. Сільський

Ісус Христос нерозривно пов'язаний з месіанської ідеєю. Він є її похідне, її породження, її найбільш яскраве і повне втілення, і він же у відомому сенсі жертва цієї ідеї, що випробувала на собі всі її принади, всі суперечності і весь її драматизм. Важко знайти у світовій історії іншу таку фігуру, яка б за сукупністю всіх якостей, за силою викликаються емоцій могла б бути поставлена ​​поруч з Ісусом Христом. Відомо чимало релігійних діячів, домагається той же титул, на ті ж функції і на те ж ставлення до себе навіть після своєї смерті («відходу зі світу»), але жоден з них ще не досягав у своїх послідовників такої повноти вираження в якості Господа Бога. Жоден не ставав таким універсальним символом. Про Ісіді, Заратуштре і пророка Мані свого часу розповідалися речі, не менш чудові, і послідовники їх знаходилися всюди, і цілі держави зверталося в лоно їхньої віри, але де тепер ісекеі і маніхеі? Канули в небуття. А Ісус Христос як і раніше актуальна.

У чому тут секрет? У чому унікальність, привабливість цієї фігури? Над розкриттям цієї таємниці билося і б'ється чимало умів. Може бути, вся справа в деяких особливих деталях, на перший погляд деталях, дрібницях? Євангельська історія завершується пронизливо-зачаровують картинами Страсного тижня, арештом, судом і розп'яттям Ісуса, і за силою впливу на людину ці деякі сторінки не знають собі рівних. Це відчай в нічній тиші Гетсиманського саду, ця невблаганно наближається смертна кара, як падаючий ніж гільйотини, вона пронизує наші серця; ми стоїмо разом з Ісусом перед байдужими суддями, обридженого злісної натовпом, слідуємо слідом за ним на Голгофу, страждаємо, вмираємо і воскресаємо разом з ним. «Драма Страстей Господніх, - писав знаменитий містик минулого століття Едуард Шюре, - сприяла могутнім чином поширенню християнства. Вона схоплене сльози у всіх, хто мав серця ... Всі окремі сцени цієї драми, розказані в Євангеліях, відрізняються незвичайною красою ». «Смерть Ісуса - прообраз усіх мученицьких смертей», - відзначає нинішній ізраїльський дослідник Давид Флуссер. До цього можна додати, що розповідь про повстання Ісуса з труни - надія всіх смертних.

Для віруючих Ісус Христос - надприродна есхатологічна фігура, справедливий суддя і царствений правитель, що з'являється в «кінці днів», під час аварії нинішнього «гріховного світу». І в той же час він Син Божий, друга особа Святої Трійці, власне кажучи, повне і всеосяжне уособлення Бога, містичним чином присутнє в повсякденному житті, з яким віруючий може говорити, спілкуватися, вдаватися до її захисту, отримувати настанови, боятися його гніву.

Але Ісус Христос не лише надбання християн, своїх духовних послідовників. І не лише надбання інших релігійних конфесій, які включили Христа в своє віровчення. Він - надбання світової історії. Починаючи з IV ст., З моменту прийняття християнства як державної релігії Римської імперії, рідко яка історична хроніка, написана на Заході і Близькому Сході, обходила мовчанням євангельські події, - народження, проповідь і розп'яття Ісуса Христа. Час Ісуса стало розглядатися як поворотна подія людської історії. Саме літочислення стало вестися від моменту його народження; поступово всі європейські країни прийняли «християнську еру». Нинішнє позначення «до нашої ери» означає по суті «до Різдва Христового».

Проблема історичного Ісуса - це насамперед проблема джерел наших знань про нього. Залежно від стану справ у цій сфері змінюється погляд на засновника християнства як на історичну постать. Ще недавно так звана «міфологічна школа» розглядала Ісуса Христа як релігійний вигадка саме на тій підставі, що наявні джерела знаходяться далеко не в задовільному стані. Жорстка атака «міфологістов» спонукала дослідників і всю біблійну критику в цілому до більш ретельного вивчення новозавітних текстів. За останнє сторіччя чимало зроблено для того, щоб визначити час і обставини виникнення Євангелій, а також простежити за розвитком християнських переказів про Ісуса Христа. Ця робота триває і все ще далека від завершення.

Ситуація з історичним Ісусом справді унікальна і не має аналогів у світовій історії. Адже ті тексти, якими ми користуємося в якості основних джерел - чотири новозавітних Євангелія, - написані грецькою мовою, поширеному в елліністичному світі, тоді як реальний Ісус та його перші послідовники жили і діяли в іншому мовному та культурному просторі, тільки частково входить в орбіту елліністичної цивілізації. При цьому необхідно врахувати, що стався не просто переклад з однієї мови на іншу. Грекомовні аудиторія засвоїла перекази, що виникли на іншій історичній і культурній основі. Навіть визначивши, що мостом тут послужили євреї діаспори, через яких християнство прийшло до греків, і ці євреї вже об'єднували в собі обидві культурні традиції, все одно не можна не віддавати собі звіту, що ми маємо справу з переробленим і адаптованим у нових умовах матеріалом. Можна запропонувати таке порівняння: що ми б знали і як би судили про іранський пророка Зороастра (Заратуштре), маючи в своєму розпорядженні тільки античними легендами, повідомленнями греко-римських письменників, і не маючи такого оригінального тексту як «Авеста» і взагалі будь-якого перського джерела?

Між тим приблизно так ситуація з Ісусом Христом. До наших днів не збереглося жодного християнського документа рідною мовою його засновника, хоча, ймовірно, у свій час вони існували. Ранньохристиянські письменники згадують про Євангеліях, написаних «по-єврейськи» (тобто по-арамейському), якими користувалися юдео-християни, палестинські послідовники Ісуса. Не зовсім ясно, правда, наскільки ці арамейські твори можна порівняти з наявними грецькими Євангеліями, які з них виникли раніше і хто на кого вплинув. Християнство дуже скоро після свого виникнення вийшло в елліністичний світ, і цілком можливо, що християнське передання було записано на грецькій мові раніше, ніж рідною мовою Ісуса. Тобто переклад з арамейської на грецький стався ще в рамках усної традиції, до того, як з'явилися які-небудь записи. І тут виникає головне питання: якою була ця первісна усна традиція? Про що вона казала?

Дослідники мають всі підстави вважати, що загальнохристиянські традиція, що склалася на елліністичної грунті, не зовсім тотожна традиції, що існувала у іудео-християн. Християнство вивів на світову арену апостол Павло та його послідовники-павліністи, до яких іудео-християни ставилися вороже, називаючи їх ісказітелямі вчення Ісуса. У свою чергу церква розглядала останніх як єретичну секту. Іудео-християни потроху зникли як самостійна релігійна група, а павлінізм ліг в основу світового християнства. Виходить, від того, наскільки ясніше ми будемо уявляти собі первісну усну традицію, настільки ближче ми підійдемо до реального історичного Ісуса. І, треба помітити, дослідники тут ще на початку шляху.

«Міфологічна школа» заперечувала історичне існування Ісуса, заявляючи також, що жоден нехристиянський автор I - початку II століття не згадав про таку особистість. Стверджувалося, що про Христа ніде не говориться поза Нового Завіту, тобто в нехристиянських творах аж до середини II століття, до того моменту, коли остаточно склалися канонічні Євангелія, і християнська церква поширилася по всьому Середземномор'ю. «Свідчення» ж античних письменників, - фрагменти з творів Йосипа Флавія, Тацита і Плінія Молодшого, в яких згадується про Христа і які часто цитувалися християнськими апологетами, - заперечувалися як підроблені, вставлені в текст християнськими переписувачами заднім числом.

Нинішні дослідники в своїй більшості оцінюють ці «свідчення» більш обережно і зважено. І саме тому, що позабіблійних згадок про Христа, що відносяться до I - початку II століття, дуже мало (це буквально крупиці), кожне з них заслуговує самого ретельного вивчення. Ще вчителі та батьки церкви надавали виключно важливе значення будь-яким вказівок на Ісуса в нехристиянської літературі, розглядаючи їх як дієві інструменти для проповіді християнства серед язичників. Цілий ряд таких документів зберігся до наших днів тільки в передачі християнських авторів, тоді як оригінали були втрачені. Звичайно, в певній мірі це знижує вірогідність «свідчень», - виникає підозра, що вони піддалися християнської правці, або були взагалі складені християнами, - але значення їх залишається як і раніше високо, особливо в скудоті інформації взагалі.

Все сказане повною мірою відноситься до знаменитого «свідченням Флавія» - коротким оповіданням єврейського історика другої половини I століття Йосипа Флавія про проповіднику Ісусі. Твір Йосипа, написано грецькою мовою, дійшов до нас завдяки християнським переписувачам. Довгий час ніхто не піддавав сумніву достовірність повідомлення Флавія про Ісуса. І тільки в міру розвитку біблійної критики дослідники стали говорити про християнську інтерполяції, внесеної в первинний текст Йосипа. Підозри посилював прохристиянська характер оповідання про Ісуса; здавалося неймовірним, щоб такий ортодоксальний іудей, як Йосип Флавій, міг би назвати Ісуса Христом (Месією). Звідси випливав висновок, що насправді Йосип нічого не писав про Ісуса, оскільки не знав такого. Такий же християнської вставкою оголошувався і уривок «Анналів» римського історика кінця I - початку II століття Корнелія Тацита, де йдеться про Христа, страченого при іудейському прокураторі Понтія Пілата.

«Міфологічна школа» висунула тезу про «мовчання століття», тобто про повну відсутність будь-яких згадок про Ісуса Христа в нехристиянської літературі впродовж першого століття існування християнства. «Мовчання» це служило доказом міфічності Ісуса. На цьому грунті незамедлілі народитися найрізноманітніші версії: Христос - це сонячне божество (Ш. Дюпюї), відлуння античних і східних міфів (А. Древс), місячний бог (Е. Церен), давньоєврейську бог (А. Каждан, Р. Віппер) , перевтілений Вчитель праведності кумранитів (А. Дюпон-Соммер) і ін

У цих версіях є частка правди. Не можна заперечувати, що образ Ісуса Христа ввібрав в себе багато чого з давньосхідної та античної міфології. І все-таки Ісус з Назарету існував як реальна історична особистість. Правда, об'єктивних доказів цього вкрай мало, і всі вони не вільні від критики. Навіть рішучим чином потіснив позиції «міфологістов» «варіант Агапія», - введена нещодавно в науковий обіг арабська редакція «свідчення Флавія», позбавлена ​​від прохристиянська вставок і тому розглядається як справжня, - і та далеко не безперечна. Також і повідомлення Тацита і Плінія Молодшого про Христа, будучи швидше за все справжніми, дають занадто мізерну інформацію, щоб на їх підставі говорити про повну неспроможність «міфологічної школи». Заслуга «міфологістов» полягає в тому, що вони значно розширили погляд дослідників на особистість засновника християнства, змусили сприймати Ісуса в контексті епохи, в руслі розвитку релігійної думки, що в цілому безумовно корисно.

Хоча об'єктивних даних на користь історичності Ісуса, повторимося, поки що явно недостатньо, у кожного дослідника, що розділяє погляд на Христа як на реально існуючу особу, є свої суб'єктивні враження. Звичайно, все суб'єктивне не може служити доказом, але певне відношення до проблеми все ж таки формує. Внутрішнє відчуття допомагає досліднику вести пошук об'єктивних даних, задає напрям пошуку. Вчитаймося уважніше в канонічні Євангелія. За специфічний жанр їх часто називають легендарними біографіями. Мається на увазі те, що розповідь про життя героя зодягнений у специфічну релігійно-повчальну оболонку. Чи можна під цією оболонкою розгледіти реальну особистість? Звернемо увагу на промову Ісуса, і не на утримання її, а на манеру вимови. «Істинно, істинно кажу вам ...» (Ів. 1:51; 3:3,5,11 та ін); «Симон! Симон! се сатана жадав вас, щоб вас пересіяти »(Лк 22:31);« Марфа! Марфа! турбуєшся й журишся ти про багато ... »(Лк 10:42). Це характерне повторення слів, що зустрічаються в різних Євангеліях, що належать до різних традицій, - в цій манері відчувається особливість мови конкретної живої людини, засвоєна його слухачами і передається потім у проповідях. Таке не можна придумати. Тобто придумати таке в принципі можна, але не зрозуміло, навіщо це було потрібно. Яка тут теологічна навантаження? Учні часто наслідують вчителю в манері вимови, а євангелісти могли сприйняти цю характерну манеру з вуст тих, хто безпосередньо чув Ісуса.

Дослідники давно вивели правило: там, де євангельська розповідь не служить теологічним цілям і навіть більше того, знижує образ могутнього божества, там швидше за все міститься вірогідної інформації, там і варто шукати риси реальної особистості. Так, втомлений Ісус засинає на кормі човна, (Мк 4:38), озирається у натовпі, не знаючи, хто до нього доторкнувся (Мк 5:30-32; Лк 8:45-46, порівн. Лк 22:63), «жахається і тужив» в передчутті смерті (Мк 14:33), видає на хресті крик відчаю (Мт 27:46; Мк 15:34). Повідомлення про складні взаємини Ісуса зі своїми рідними, підозрювали його в божевіллі (Мк 3:21), невіра у нього братів (Ін 7:5) також не сприяє іміджу всесильного владики світобудови. Все це - обставини і моменти життя історичного Ісуса. Це такі речі, які суто релігійний міф спробував би уникнути, але було неможливо ігнорувати наступникам реально діяв пророка через їх широкій популярності.

Розглянемо основні складові традиційної біографії Ісуса Христа стосовно до історичної епохи, в яку він жив і діяв. Сучасні історики мають у своєму розпорядженні великим і різноманітним матеріалом, що дозволяє представляти аж до найдрібніших подробиць політичну, соціальну та релігійне життя Палестини початку I століття. Наскільки вдало вписуються сюди євангельські розповіді?

1.

Сказання про народження та дитинство Ісуса в першоджерелах виглядають зовсім легендарними, і, крім того, страждають явною неузгодженістю. Власне, оповідання такі є тільки в Євангеліях від Матфея і Луки; Марко ж і Іван починають писання з моменту хрещення вже дорослого Ісуса і безпосередньо переходять до його суспільної діяльності. Для нас найважливіше, що про дитинство Ісуса не говорить Євангеліє від Марка, яке є найбільш раннім з Євангелій і яке стало одним із джерел Матвія і Луки. Чи випадково це?

Є підстави вважати, що саме у Марка найбільшою мірою збереглася структура початкового оповіді про Ісуса, того сказання, яке вийшло з Палестини, з-поміж безпосередніх учнів Христа. У IV ст. кіпрський єпископ Єпіфаній, автор книги про єресі, писав, що він бачив єврейське Євангеліє від Матвія, тобто оповідь про життя Ісуса, написане арамейською мовою, якою користувалися палестинські християни (воно не збереглося до наших днів), і знайшов, що в цьому творі відсутня родовід Ісуса Христа, наявне в грецькому Євангелії від Матвія, і що воно починається, також як і Євангеліє від Марка, з моменту хрещення Ісуса і виходу його на проповідь. «Не знаю, - додав Єпіфаній, - єретики чи знищили в ньому родовід від Авраама до Христа» (Панаріон, I, 29.9).

Зауваження церковного автора вельми показово. Іудео-християн не було ніякого сенсу усувати з свого Євангелія таке важливе доказ (в очах євреїв) месіанської гідності Ісуса, як його походження з роду царя Давида. Якщо б юдо-християни мали такому родоводу, вони б так чи інакше зберегли б її у своїх писаннях. Залишається думати, що такий родоводу у них не було, як не було сказання про чудесне народження Ісуса і його дитячі роки. Примітно, що Єпіфаній не говорить про те, що єврейська Євангеліє від Матвія абсолютно не мало нічого спільного з грецьким однойменною Євангелієм, він зазначає лише, що воно «не в усьому повно, в іншому подложно, а в іншому усечено» (I, 30.13) . Отже, Євангеліє це за конструкцією і загальному характеру збігалося з відомим Євангелієм від Матвія, і, ймовірно, навіть було його прообразом. Ще Євсевій Кесарійський (бл. 263-340 рр..), Посилаючись на Папія Гіерапольского (поч. II ст.), Писав, що Євангеліє від імені апостола Матвія з'явилося спочатку на єврейському (точніше, арамейською) мовою (Церковна історія, III, 39.16 ). Це ж стверджували Іриней Ліонський, Оріген і Ієронім.

Ні, не викидали палестинські «єретики» дві перші розділи з свого Євангелія. Швидше за все, їх там ніколи й не було. Більшість сучасних дослідників приходять до висновку, що на іудейської грунті не могло з'явитися сказання про чудесне зачаття Марією від Духа Святого. Для євреїв це виглядало б безглуздям, адже в давньоєврейської та арамейської традиції «дух» (руах), - істота жіночого роду! [1] У гностичному Євангелії від Пилипа, 17 читаємо: «Деякі кажуть, що Марія зачала від Духа святого. Вони помиляються. Коли [бувало, щоб] жінка завагітніла від жінки? »Не випадково, мабуть, обмовився в свій час Оріген (185-245 рр..):« Якщо ж допускає хто Євангеліє євреїв [2], то тут Сам Спаситель говорить: "Тепер взяла Мене мати Моя, Святий Дух, за один з волосся Моїх і віднесла Мене на гору велику Фавор "» (Коментар на Івана, 2:6). Чому іудео-християнський Ісус називає Святий Дух своєю матір'ю і як у зв'язку з цим сприймати його справжню матір, Марію? Очевидно, палестинські християни розповідали про символічний «нове народження» Ісуса, «народженні згори» (пор. Ів 3:3-5), події або в момент його хрещення, або в інший час, коли на нього зійшов Святий Дух, що представляється як нова , небесна матір (на відміну від колишньої земний). Ймовірно, щось подібне говорилося іудео-християнами і про те, як Ісус став Сином Божим.

В епізоді хрещення Ісуса, представленому синоптиками [3], є маленька, на перший погляд непримітна деталь, здатна, однак, значно наблизити нас до первісного переказами. У Євангелії від Матвія голос з неба звертається до Івана Христителя і всім присутнім при хрещенні Ісуса: «Це Син Мій Улюблений, що Його Я вподобав!» (3:17). Однак, у Марка і Луки ця ж фраза звучить трохи інакше: «Ти Син Мій Улюблений, що Його Я вподобав!» (Мк 1:11; Лк 3:22). Це я кажу не кому-небудь, а самого Ісуса, - йому звіщається, що він Син Божий. Питається: що ж, колись він про це не знав?

Цитуючи іудео-християнське Євангеліє, Єпіфаній також наводить тут займенник «Ти» (Su,), а не «Сей» (Ou-toj). У чому тут справа і яка фраза більш точна? Варіанти Марка і Луки разом з іудео-християнської цитатою мають пріоритет. Тим більше, що вся ця фраза є ніщо інше як алюзія на псалом 2:7: «Господь сказав Мені: Ти Син Мій: Я сьогодні породив Тебе». Цей старозавітний вірш прямо додається до Ісуса в новозавітній Посланні до євреїв (1:5; 5:5). Безсумнівно, він мається на увазі і в євангельській сцені хрещення, і, ймовірно, спочатку вся фраза звучала так, як її приводить Єпіфаній з іудео-християнського Євангелія: «І коли Він виходив із води (після хрещення Іоанном. - Б. Д. ), відкрилося небо, і побачив (Ісус, а не Іван і не оточуючі. - Б. Д.) Духа Святого у вигляді голуба, що сходив на Нього. І голос був з небес, мовив: Ти Син Мій Улюблений, що Його Я вподобав в цей день Я породив Тебе »(I, 30.13) [4]. Голос з неба звертався безпосередньо до Ісуса, сповіщаючи його, що він обраний для особливої ​​місії і з цього дня буде називатися Сином Божим, народженим Богом в дусі.

Отже, в тих християнських переказах, які виникли серед палестинських послідовників Ісуса, мови про його народження і дитячі роки або не велося зовсім, або їм не приділялося скільки-небудь помітного місця. В очах іудео-християн Ісус народився і жив як звичайний чоловік, мав цілком реального земного батька, а Сином Божим зробився в момент хрещення, - став, зрозуміло, символічно [5]. Тому для них ранні роки Ісуса були не особливо важливі; головне починалося з часу його хрещення. Цей принцип, точніше, ця структура передалася Євангелія від Марка.

Сказання про божественне зачаття, народження і дитинство Ісуса з'явилися вже на елліністичної грунті. Сюди ж треба віднести і євреїв діаспори, що встигли перейнятися елліністичними уявленнями. У греків у великій кількості ходили історії про походження великих царів і героїв від богів і небожителів. Цілком закономірно, що така історія, вірніше, навіть дві таких історії з'явилися і в Ісуса Христа. Одну з них можна назвати версією єврейської діаспори, другу - греко-єврейської версією. Перша викладена в Євангелії від Матвія, друга - в Євангелії від Луки.

Канонічне Євангеліє від Матвія, безперечно, писав єврей, - про те свідчить і характер, і весь тон писання, а також наявні в ньому семітізми і велика кількість цитат зі Старого Завіту. Не знайшовши в своєму джерелі, Євангелії від Марка (або, швидше, в тому Протоєвангелії, яке згодом перетворилося на Євангеліє від Марка), оповідання про ранні роки Спасителя, Матвій заповнив недостачу, скориставшись, очевидно, популярним у його громаді (імовірно, Антіохійської) сказанням про поклоніння новонародженому Ісусові «волхвів зі сходу», про ревнощі і підступність царя Ірода, побиття немовлят Віфлеєму та втечу родини Ісуса до Єгипту. Порятунок немовляти царського роду (і майбутнього царя) від жорстокого і ревного до своєї влади правителя - один з улюблених сюжетів фольклору та епосу багатьох народів. Подібним чином складені легенди про народження та дитинство Ромула і Рема, іранських царів Кіра і Кей-Хосрова, а також Крішни. Немає нічого дивного в тому, що християнські билин застосували цей сюжет і до Ісуса Христа. Розповідь Матвія не тільки по загальній композиції, але навіть у деталях відповідає тому, що в агадіческой літературі розповідається про Мойсея: ті ж мудреці, що пророкують царя народження єврейського сина, який позбавить народ свій від рабства, то ж небесне сяйво при народженні дитини, то ж винищення жорстоким царем немовлят чоловічої статі і той же чудесний порятунок новонародженого (Вих Раб., 1).

Далі розповідь про втечу і повернення Святого сімейства з Єгипту є типологічною паралеллю старозавітній історії Йосипа Прекрасного, що опинився в Єгипті, переселення до нього потім його братів і батька Якова, і виходу євреїв з Єгипту під проводом Мойсея. Звідси і наведена Матвієм цитата з книги пророка Осії: «З Єгипту я покликав мого сина» (2:15). Осія ж розумів під сином Божим Ізраїль на зорі його історії: «Коли Ізраїль був хлопцем, Я любив, і з Єгипту покликав Я сина Свого» (11:1).

Що стосується прибуття до новонародженого Ісуса «волхвів зі сходу», то це перегукується з старозавітними пророцтвами про те, що язичницькі народи і царі прийдуть до Сіону (Єрусалим) на поклоніння Богові Ізраїлевому. Поклоніння це було перенесено потім і на Месію. Цікаво, що самі по собі волхви (маги, астрологи) в середовищі ортодоксальних євреїв зв'язувалися з чаклунами і чаклунством, забороненим Торою (Вт 18:10-12), а заняття астрологією розцінювалося як богохульство (ВТ Шаб. 75а). Євреї ж діаспори, які засвоїли елліністичне світогляд, ставилися до астрології цілком лояльно і навіть бачили у східних магів-халдея великих мудреців та ворожбитів.

Тільки в діаспорі, куди вести з Палестини надходили найчастіше у вигляді чуток, міг виникнути розповідь про поголовне винищення царем Іродом немовлят Віфлеєму. У самій Юдеї така розповідь не міг би ходити без того, щоб не зустріти недовіру і звинувачення у перебільшенні. Царювання Ірода Великого дійсно відзначилося всілякими жорстокістю, але такого незвичайного випадку не було. Не знали про нього і єврейські історики, зокрема, Йосип Флавій, докладно описав правління Ірода. Можливо, в оповіданні Матвія про побиття немовлят якимось чином позначилися гучні і драматичні суди Ірода над своїми синами Олександром, Арістобула і Антипатром, звинуваченими в зраді, - один за іншим вони були страчені незадовго до кончини самого царя. У зв'язку з цим примітно повідомлення римського поета Макробія (поч. V ст.), Як би змішався історію з євангельськими розповідями: «Ірод, цар Юдеї, звелів перебити в Сирії хлопчиків у віці до двох років, і між убитими виявилися його сини» (Сатурналії , II, 4.11).

Друга версія народження та дитинства Ісуса є почасти грецької не тільки тому, що євангеліст Лука був греком і, мабуть, не знав єврейської мови (так, наприклад, він не переводить ім'я «Ісус» (1:31), як це робить Матвій (1 : 21); вона елліністична за своїм характером. Посланий Богом ангел з повідомленням про майбутній зачаття і народження Ісуса приходить до Марії, тоді як у Матвія ангел у сні Йосипові і надалі діє тільки через нього, а Марія залишається на задньому плані, як і належить бути жінці по східних уявленням. В оповіданні ж Луки мати Ісуса знаходиться в центрі всіх подій. Вона вимовляє подячну молитву Господу (1:46-55); вона єдина, хто розуміє значення приходу до новонародженого немовляти пастухів (2:15-16 ); до неї, а не до голови сімейства звертається в Храмі праведник Симеон (2:34-35), і вона ж докоряє дванадцятирічного Ісуса за його поведінку у Єрусалимі (2:48). Більш того, у різдвяній історії Луки активно діє і інша жінка, родичка Марії Єлизавета (1:40-45). Все це нетипово для єврейських творів тієї пори, де роль жінок дуже і дуже невелика.

Однак при всьому цьому не можна не помітити, що розповідь Луки також базується на Старому Завіті, оперує старозавітними образами. Саме тому ми називаємо версію цю греко-єврейської. Опис народження Іоанна Хрестителя (1 гол.) Нагадує розповідь Книги Суддів про народження назорея Самсона (13 гол.), Молитва Марії навіяна піснею Ганни з 1-ї книги Царств (2:1-10), а епізод з отроком Ісусом у Храмі написаний під впливом розповіді про отрока Самуїла (1 Цар гол. 2-3). Передане Лукою пророцтво Захарії (1:67-79) висловлює типові єврейські месіанські сподівання, - такий проізраїльські гімн не міг бути складений греками. Приводить Лука і родовід Ісуса, хоча і відмінну від родоводу Матвія, але що ведеться до того ж царя Давида та й патріарха Авраама. Безсумнівно, ці відомості Лука отримав від християн-євреїв, для яких приналежність Ісуса до роду Давида мала вирішальне значення. По всій імовірності, єврейської була і основа різдвяного оповідання Луки, яку він розвинув у властивому йому дусі і навіть додав дещо з римських історичних хронік. Останнє стосується згадки про перепис намісника Сирії Квірін (2:2). Ще Ернест Ренан характеризував Євангеліє від Луки як «документ другого розбору», в якому відчувається компіляція.

Зроблені численні спроби узгодити дві різні версії народження та дитинства Ісуса, викладені Матфеєм і Лукою. У цілому виробилася наступна схема. Благовіщення відбувається в Назареті (Лука), народження Ісуса - у Віфлеємі (Матвій, Лука), там же до новонародженого приходять пастухи (Лука) і волхви (Матвій), звідти Йосип і Марія відправляються до Єрусалиму для здійснення обрядів над немовлям-первістком ( Лука), потім відбувається втеча в Єгипет (Матвій), повернення до Назарету (Матвій, Лука), і, нарешті, відвідування 12-річним Ісусом Єрусалимського храму (Лука).

Така схема страждає неузгодженостями. За Матфеєм, Святе сімейство тікає з Віфлеєму до Єгипту, рятуючись від Ірода, а в Луки сказано, що воно «після восьми днів» з'являється в Єрусалимі (2:22), тобто чи не на очах у кровожерливого царя. Далі, у Луки ясно говориться, що Святе сімейство з Єрусалиму повертається прямо в Назарет (2:39), а за Матфеєм воно переселяється туди з Єгипту, і, можна зрозуміти, що з'являється в Галілеї вперше (2:22-23). Абсолютно ясно, що Матвій нічого не знає і ні про перепис Квірін, ні про обряди, скоєних у Храмі, а Лука зі свого боку не чув про переслідування немовляти-Ісуса царем Іродом і зовсім не передбачає тривалої подорожі до Єгипту. Не можна сказати, щоб ці дві версії початку життя Ісуса, що виникли в різних християнських громадах незалежно один від одного, можна було б погодити в принципі.

Але і ці більш-менш докладні легенди незабаром перестали задовольняти віруючих, які жваво цікавилися дитячими роками Спасителя. Починаючи з II століття з'явилося кілька апокрифічних Євангелій, де докладно описується не тільки народження і дитинство Христа, а й життя його матері Діви Марії. Такі т. н. Первоевангеліе Якова, Євангеліє дитинства Спасителя, Євангеліє Псевдо-Матвія і ін Ці оповіді, складені здебільшого греками, досить слабко знайомими з історією Палестини і іудейськими звичаями, ніяк не можна визнати джерелами, незважаючи на всю їхню популярність в ранньохристиянських громадах. Залежні у всьому від канонічних Євангелій, вони є по суті їх погіршеними і огрубіння варіантами, хоча й намагаються розширити євангельську історію і заповнити її прогалини. Ісус втрачає у них навіть ті єврейські корені, які ще зберігаються в Євангелії від Луки. Абсолютно втрачається зв'язок Ісуса з старозавітними пророцтвами, той зв'язок, яку неухильно проводили всі євангелісти. Відбуваються разючі зміни і в образі юного Ісуса. Замість старанного юнака, возраставшего, як сказано у Луки, в покорі у батьків, і набиравшегося мудрості (2:51,52), на сторінках апокрифів оголошується малолітній чарівник і чародій, ледь чи не з першого свого дня вражає навколишніх всілякими чудесами, часом досить грубими і жорстокими.

Свій погляд на народження і дитинство засновника християнства виробився в рабинської літературі. У «Тольдот Ієшуа» («Родоводу Ісуса»), єврейському творі, створеному протягом V-XII ст., Розповідається, що Ієшуа (Ісус) народився від позашлюбного зв'язку Маріам (Марії) з розпусником на прізвисько Пандіра, і що наречений Маріам по імені Йоханан (Іоанн), дізнавшись про її вагітність, втік, рятуючись від ганьби, у Вавилон, - алюзія на слова Матвія, що Йосип, дізнавшись про вагітність Марії, «хотів таємно відпустити її» (1:19). Підросла Ієшуа-Ісус пішов у рабинський школу, де виявляв свавілля і зарозумілість стосовно вчителям (пор. з розповіддю Луки про здивуванні, яке викликав 12-річний Ісус у єрусалимських вчителів Закону, - 2:47), за що був вигнаний і проклятий ізраїльськими мудрецями.

Рабинське версія життя Ісуса складалася тоді, коли християнство вже було широко поширене і перетворилося на могутню силу. Стурбовані успіхами нової релігії і побоюючись за збереження своїх рядів, лідери іудаїзму вдалися до контрзаходів, які дозволили б захиститися від зростаючого впливу християнства. Такий контрзаходом уявлялося створення своєї історії життя і смерті Ісуса, покликаної викрити його як обманщика і самозванця. Але тут виявилось, що для створення такої «історії» у власне рабинський анналах явно не вистачає матеріалу. Перші два-три століття рабини не дуже помічали що вийшла з надр іудаїзму релігію, зневажливо зараховували християн до загальної категорії міні-єретиків і майже не цікавилися особистістю та біографією засновника християнства. У Мішні промови про Ісуса зовсім немає, а в Тосефта є два смутних згадування про якесь Ієшуа бен (або бар) Пантіре (або Пандіре), главі єретичної школи, що діяла в Галілеї незадовго до або трохи пізніше руйнування Другого Храму (70 р. н. е..).

У IV-V ст. співвідношення сил змінилося, і рабини змушені були зайнятися детальним життєписом Ісуса. При цьому фрагменти Тосефта лягли в основу рабинської версії, а сама вона була складена двома паралельними способами. По-перше, рабини звернулися до талмудичних писань, вишукуючи в них оповідання про різні єретиків і відступників іудаїзму і зв'язуючи цих осіб з Ісусом. Але цього було недостатньо, щоб вийшло цілісне повчальне оповідання. Одночасно рабини брали відомості про Ісуса з самої християнської проповіді, видозмінюючи її в заданому ключі. Звідси визнання галілейського походження Ієшуа-Ісуса, уявлення про його матір як про єврейці, що походить з древнього священицького роду, а також розповідь про зачаття нею первістка-сина в дошлюбний період. Малюючи главу ворожої їм релігії як чаклуна і лиходія, автори «Тольдот Ієшуа» тим не менше підкреслювали його незвичайну старанність у навчанні і незвичайний розум, так що юний Ієшуа-Ісус на голову перевершував своїх однолітків у знанні Тори (хоча і вжив це знання на зло Ізраїлю). У всьому цьому бачиться вплив перших глав Євангелія від Луки, а також апокрифічних християнських писань начебто Первоевангелія Якова, Євангелія дитинства і Книги Йосипа-тесляра.

Словом, рабинський версія народження і дитинства - це ніщо інше як вивернуті навиворіт ті ж Євангелія, залежність від яких у фактичному матеріалі у «Тольдот Ієшуа» очевидна і безперечна. Втім, це не означає, що в глибинах єврейських сказань про Ісуса немає якихось історичних зерен, окремих елементів, що прийшли з I ст. н. е.. незалежно від Нового Завіту.

2.

Отже, перші християнські перекази про Ісуса, судячи з усього, починалися з розповіді про його хрещенні проповідником Іоанном. Всі чотири євангеліста згодні, що діяльність Іоанна Хрестителя безпосередньо передувала і як би передувала проповідь Ісуса Христа. Проповідник Іоанн, по всій видимості, особа історична, про нього повідомляє Йосип Флавій в «Юдиних старожитності» (XVIII, 5.2). Правда, цей Іван не дуже схожий на євангельського Предтечу: він не віщує близького кінця світу і нічого не говорить про майбутній Месії. Але два моменти збігаються. І Йосип Флавій, і євангелісти повідомляють, по-перше, що Іван практикував очисне обмивання (в російській традиції: хрещення), по-друге, був убитий за наказом тетрарха Ірода Антипи, наступника Ірода Великого. На цій підставі більшість дослідників слідом за батьками церкви ототожнює проповідника з «Юдиних старожитностей» з євангельським пустельним аскетом, хрестив Ісуса і поклали тим самим початок його громадської діяльності.

Лука подає розповіді про Івана хронологічну вставку, нагадує уривок з тодішніх історичних праць: «У п'ятнадцятий рік правління Тиберія Кесаря ​​(тобто в 28/29 р. н. Е.., - Б. Д.), коли Понтій Пилат Юдеєю, Ірод був тетрархів Галілеї, Пилип, його брат, тетрархів Ітуреї й землі Трахонітської, за тетрарха тетрархів Авіліні, за первосвящеників Анни й Кайяфи, був голос Божий Іванові, сину Захарія, в пустелі ... »(3:1 - 2).

Навіть те, що до числа згаданих тетрархів, дійсно керували в цей час різними областями Палестини, затесався давно вже покійний тетрарха, як це не парадоксально, служить непрямим доказом історичність цього повідомлення. Якби хронологія Луки була надуманою, або спиралася на чисту легенду, то, швидше за все, ми б бачили випадковий набір історичних осіб і імен, між якими зустрічалися б і вигадані умовні імена. Саме так йде справа в «Тольдот Ієшуа»: не знаючи, до якої конкретної епохи віднести свого героя, автори робили його сучасником то раббі Симона бен Шетаха (I ст. До н. Е..), То раббі Танхуми (III ст. Н. е..), то християнської цариці Олени (IV ст. н. е..). А засновник Ісламу Мухаммед взагалі вважав Ісуса (Ісу) чи не племінником Мойсея (Муси) (Коран 3:30 сл.; 19:29).

У списку Луки всі особи цілком реальні і належать, за винятком Лісаня, одного часу. З тетрарха ж, по всій видимості, вийшло ось що. Такий правитель в Авіліні дійсно був, але він помер ще в 36 р. до н. е.., після чого володіння його були анексовані на користь єгипетської цариці Клеопатри, а слідом за її загибеллю включені в римську провінцію Сирію в якості особливої ​​території, яка, не маючи окремого правителя, за традицією продовжувала називатися областю чи тетрарха Лісаня (Йосип Флавій. Старожитності , XVIII, 6.10; XIX, 5.1; XX, 7.1). Лука, знайшовши це позначення в якомусь історичному джерелі, сприйняв його так, ніби-то тетрарха все ще правив у своїй вотчині.

Однак те, що інші синоптики не датують проповідь Іоанна і хрещення Ісуса, відбуваючись невизначеними вказівками: «в ті дні», (Мт 3:1; Мк 1:9), «тоді» (Мт 3:13), викликає підозру, що Лука штучно прив'язав ці події до 15-му році імператора Тіберія і для більшої переконливості приклав список реально діяли на той час правителів. Підозра посилюється, якщо врахувати вироблену Лукою раніше плутанину з переписом Квірін (2:1-2), яка, слідуючи йому, збіглася з народженням Ісуса, і яка відбулася в дійсності в 6 р. н. е.., на десять років пізніше того, як помер цар Ірод Великий, при якому, згідно синоптикам, народився Ісус (Мт 2:1; Лк 1:5). Взагалі Тіверій Кесар фігурує тільки в Євангелії від Луки; ні Матвій, ні Марко, ні Іван про це імператорові не згадують. Так на чому ж грунтуватися історикам, щоб датувати діяльність Ісуса?

Конкретне історичне обличчя, що з'являється у всіх Євангеліях і здатне дати уявлення про хронологічні рамках описуваних подій, - це намісник Іудеї Понтій Пілат. Про нього пише Йосип Флавій, його згадує Тацит, збереглися монети, викарбувані цим правителем, а не так давно, в 1961 р. археологи знайшли присвятну напис з його ім'ям. Дотримуючись Йосипу Флавію, Пилат був п'ятим за рахунком римським намісником Юдеї та Самарії і правил при імператорі Тіберіу приблизно з 26 по 36 рр.. н. е.. Одностайне вказівку євангелістів на Пілата як на суддю Ісуса майже не залишає сумнівів, що це повідомлення відображає ранню християнську традицію, що йде з Палестини.

Нарешті, принаймні два тетрарха зі списку Луки, - саме Ірод (Антипа) і Філіп, а також Іродіада, - згадуються синоптиками у зв'язку зі стратою Іоанна Хрестителя (Мт 14:1-10; Мк 6:14-26; Лк 3:19), що, мабуть, також відповідає первісної християнської проповіді. Ці особи з'являються і в книгах Йосипа Флавія, причому в тій же якості, в якому вони виступають і в Євангеліях.

Все це в сукупності спонукає поставитися до хронології Луки і хронологічним викладкам інших євангелістів з відомим ступенем довіри. Діяльність Ісуса Христа досить переконливо прив'язується до певного історичного часу. Вона відбувалася в кінці 20-х чи на початку 30-х років нової ери, протікаючи частиною в Галілеї, частиною в Юдеї та, нарешті, в самому Єрусалимі.

Це був час надзвичайного бродіння умів, особливо напружених месіанських і есхатологічних очікувань. Найгостріше криза економічних і соціальних відносин охопив найширші верстви населення. Не випадково апостол Павло говорив про «повноті часу» і «повноті часів» (Гал 4:4; Еф 1:10). Кінець світу здавався швидким і неминучою. Помисли гноблених, зубожілих, хворих і страждаючих людей зверталися до очікуваного рятівника від всіх бід, до прийдешнього Месії. У своїх книгах Йосип Флавій описує кількох релігійних діячів Палестини, так чи інакше пов'язаних з месіанським рухом. Серед них пророк Февда, який виступив ок. 1944 н. е.., один єгипетський єврей, претендує на статус Спасителя Ізраїлевого ок. 1958, а також якийсь самарянського повстанець 1936, приймається, ймовірно, за нового або воскреслого Мойсея (Старожитності, XVIII, 4.1; XX, 5.1; 8.6, порівн. Деян 5:36; 21:38). У цю ж когорту входять кумранських «Вчитель праведності», згадуваний у Новому Завіті самарянин Симон Маг (Дії 8:9), і, нарешті, Бар-Кохба, визнаний Месією багатьма рабинами і кілька років (132-135 рр..) Правив у Юдеї .

Будучи сучасником і очевидцем, особисто стикалися з такими вождями, Йосип Флавій охарактеризував їх як «ошуканців і коханець, які під виглядом божественного натхнення прагнули до перевороту і заколотів, туманили народ божевільними уявленнями, манили його за собою в пустелі, щоб там показати йому чудові знамення його звільнення »(Війна, II, 13.4). Думка Флавія, - це, звичайно ж, думка традиціоналіста, висловлене до того ж після глибокого розчарування в месіанської ідеї. Більшість юдеїв так не думало. Про розмах месіанського руху свідчать наступні цифри. У Февди було близько 400 активних прихильників (Дії 5:36), у єгипетського лжепророка - 4 або 30 тисяч (Дії 21:38; Йосип Флавій. Війна, II, 13.5), а у самарянського пророка - стільки, що Пилата довелося висилати проти них загони піхоти і кінноти. На цьому тлі 12 апостолів Ісуса плюс 70 або навіть 500 учнів (Лк 10:1; 1 Кор 15:6) виглядають досить скромно. За активними учасниками месіанського руху стояла маса мирного палестинського населення, яка також вірила в швидкий кінець світу і прихід довгоочікуваного Спасителя. Ці віяння досягали і Європи. «На Сході, - писав Светоній, - поширене було давнє і тверде переконання, що долею призначено в цю пору вихідцям з Юдеї заволодіти світом» (Веспасіан, 4.5).

З часом в християнстві як-то стерлося і було завуальований єврейське походження Христа. У Середні століття навряд чи хто в церкві представляв його юдеєм, нерозривно пов'язаним зі своєї національної, культурної та історичної середовищем, в якій він зріс, жив і діяв. Ще в XIX столітті деякі західні богослови серйозно вважали, що Христос говорив по-латині. Ще більше було таких, хто вважав його рідною мовою грецьку. Ретельні лінгвістичні дослідження новозавітних текстів розвіяли цей міф. У канонічних Євангеліях грецьких, особливо на самому ранньому з них, зберігаються відгомони справжньої мови Ісуса і його апостолів. «Таліфа куми», - вимовляє Ісус над тілом хворої дівчинки (Мк 5:41); «Еффата», - говорить він, відкриваючи очі сліпому (Мк 7:34); «авва», - звертається до Бога в молитві (Мк 14:36), а також користується словами і термінами: «бар» (Мт 16:17; Ін 1:42), «раку» (Мт 5:22), «Корван» (Мк 7:11). Навколишні називають його: «Учителю», «Раввуні» (Мт 26:25,49: Мк 11:21; Ін 1:38,49 та ін.) Все це не грецькі слова, а семітізми, проникли до Євангелія з первісних християнських сказань і часто навіть забезпечені перекладами і поясненнями для читачів-греків.

У Євангелії від Іоанна повідомляється, що Пилат велів поставити на хресті розп'ятого Ісуса напис: «Ісус Назарянин, Цар Юдейський», виконану по-єврейськи, по-грецьки, по-римськи (19:19-20). Латинський напис відповідала державної мови Імперії, грецька орієнтувалася на поширений мову східних провінцій, а єврейська призначалася для маси місцевого населення. Євангелісти так само, як інші античні автори, називають останній мову єврейським, тому що на нього говорили тодішні євреї, які живуть в Палестині. Але ми не повинні потрапити тут в пастку. Мова ця не той, на якому висловлювалися старозавітні євреї і на якому була написана єврейська Біблія (Танах). То був, як тепер прийнято говорити, давньоєврейську мову або древній іврит, а цей, - новий, на який євреї поступово перейшли з часів вавілонського полону, саме - східно-арамейською мовою, званий іноді також халдейським або сиро-халдейським. На ньому була написана більша частина старозавітних апокрифів і псевдоепіграфіческіх творів, на ньому ж велася ділове листування всередині країни. Напис на цій мові і склала тріаду разом з грецької і латинської на хресті розп'ятого Ісуса.

Лінгвісти довели, що євангельські семітізми є ніщо інше як грецька транскрипція арамейських слів і виразів. Це видно хоча б по такій характерній рисі, як закінчення слів на «а». Грецьке слово «Месія» походить від арамейського мешіха, тоді як єврейське слово з тим самим значенням звучить як машиах. Так само йде справа зі словами «паска» - арамійське Песаха - єврейське песах, «Голгофа» - Гулгалта - Гулголет, «фарисеї» - феріша - ферішім і т. д. Євангельські слова «сатана» і «раку »буквально відтворюють арамейські терміни, які єврейською мовою звучать як сатана (« ворог ») і рік (« порожній, дурний »). Дослідники пішли далі. Те, як у Євангеліях передаються семітізми, дозволяє визначити не тільки те, що це Армі мова, але й те, що це особливий діалект арамейської мови, що був у вжитку мешканців Галілеї, северопалестінской області, де Ісус народився і виріс. У миру його зазвичай називали: «Ісус Галілеянин», «Ісус з Назарету» або «пророк із Назарету Галілейського» (Мк 1:9; Мт 21:11; 26:71) [6]. У Єрусалимі галілеян легко впізнавали по говору (Мт 26:73; Мк 14:70) [7].

Звичайно, після того, як Іудея потрапила в орбіту елліністичного світу, в неї проник і грецьку мову, але він залишався в ній мовою іноземним, на якому розмовляли лише греки-переселенці, заїжджі торговці, паломники з діаспори та члени освіченої іудейської верхівки. Єрусалимський хіліарх грек Клавдій Лісій був здивований, коли апостол Павло заговорив з ним по-грецьки (Дії 21:37). Цей воєначальник звик до того, що більшість єрусалимському не знало грецької мови.

Хоча рідним мовою Ісуса арамейська (нині мертвий), можна припустити, що він зустрічався з греками, бачив грецькі письмена і в якихось межах був знайомий з грецькою мовою. Під час своїх мандрівок він заходив до грецького район Десятимістя (Мт 4:25; Мк 5:20; 7:31). Населення галілейської Тіверіади, міста, в якому Ісус безсумнівно бував, також складалося в основному з греків-переселенців. У Євангелії від Іоанна розповідають навіть про побачення Ісуса з еллінами-прозелітами, що прийшли в Єрусалим на Пасху (12:20), хоча в даному випадку це могли бути і т. н. елліністи, - євреї діаспори (Дії 6:1). Епізод з денарием Кесаря ​​змушує думати, що Ісус розрізняв і латинські написи (Мт 22:20; Мк 12:16; Лк 20:24) [8]. Інша справа, причетність до грецького світу. Ернест Ренан, як відомо, не знайшов у євангельському героя ніяких ознак знайомства з елліністичної культурою, ніж страшно образив християнських богословів. Такий висновок Ренана здається занадто поспішним і з точки зору істориків. Зовсім виключати впливу на Ісуса елліністичної культури не можна. Адже його випробував навіть автор настільки улюбленої їм Книги Данила!

3.

Повернемося до питання про рідну мову Ісуса. Питання це не тільки повертає християнство до його витоків, на ту національно-культурну грунт, на якій діяв його засновник. Це питання стосується кардинальної проблеми: основ світогляду Ісуса. З цього питання випливає інший, не менш важливий: чи знав Ісус єврейське Святе Письмо (Танах) в оригіналі або ж був знайомий тільки з його арамейською версією?

Якщо Ісус цілком міг чути грецьку і латинську мову, то староєврейською в його час вже вийшов з народного вжитку. Ті люди, серед яких зростав Ісус, серед яких він жив і діяв, говорили і читали арамейською. Хоча арамейська мова не зовсім чужий стародавнього івриту, це все ж іншу мову. Щоб зрозуміти священні книги в їх оригіналі, людям, що володіють тільки арамейською мовою, потрібні були перекладачі і тлумачі. У міру переходу на арамійську мова все більше євреїв не розуміло оригінального тексту свого Святого Письма. Поступово почався переклад Танаха на новий розмовну мову. Спочатку по-арамейському читали і тлумачили Писання усно, а потім з'явилися спеціальні книги, так звані Таргумім - переклади біблійний текстів на арамейська мова. Древній іврит продовжував зберігати свої позиції в храмовому богослужінні (так само як у нас церковно-слов'янська), в рабинський школах, але вже в численних синагогах, на суботніх зборах і читаннях Танаха іврит був майже витіснений сирійських.

Не дивлячись на те, що багато богословів і біблеїсти впевнено заявляють, що Ісус читав по-єврейськи, реальних підтверджень цьому немає. У Євангеліях ми бачимо, що Ісус цитує Танах по-арамейському. Відома фраза, сказана ним перед смертю на хресті: «Або! Або! лама савахтані? »(« Боже Мій, Боже Мій, нащо Мене Ти покинув? "- Мт 27:46; Мк 15:34) є цитатою з Псалтиря (21/22: 2), але в арамейській перекладі [9]. За давньоєврейською останні слова звучать як: Елої азабтані. Зауважимо, що Ісус промовив цей вірш по-арамейському аж ніяк не для аудиторії, щоб донести до неї сенс псалми, але промовив його для себе, вірніше, звернувся з ним до Бога в самотньому розпачі, в останню хвилину свого життя. Тому немає сумнівів, що точно так само по-арамейському він зазвичай і молився, і читав Писання. Арамейська мова була мовою його інтимних відносин з Богом, і цей же мова, а не іврит, була мовою його Біблії.

У той час опанувати івритом можна було тільки в рабинський навчальних закладах, де викладався священна мова [10]. Але в Євангеліях немає вказівок, що Ісус проходив таке навчання. Навпаки, в Євангелії від Іоанна говориться, що Ісус не вчився Писанню. Це цікаве місце виглядає так: «У половині вже свята Ісус у храм увійшов і навчав. І дивувались юдеї, кажучи: Як Він знає Писання, не вчившись? »(7:14-15). Четвертий євангеліст, відомий своїми особливими теологічними побудовами, хоче сказати, що Ісус володів Словом Божим від початку світу як Логос-Слово (1:1,14), і тому йому не було потреби ходити в рабинський школу. Для нас же в даному випадку важлива сама по собі обмовка Іоанна, вкладена їм в уста іудеїв, що у Ісуса не було спеціального рабинського освіти. Залишається, правда, питанням, якою мовою, на думку Івана, Ісус читав у храмі Писання? Представляв взагалі грекомовні євангеліст, що в рабинський школах навчали насамперед древньому священного мови, що дозволяє знати Писання в оригіналі?

У Євангелії від Луки розповідається, як Ісус, будучи в Назаретського синагозі, читав і коментував книгу пророка Ісаї (4:17-21). Але це так само не свідчить про знання їм івриту. Книга ця цілком могла бути Таргумім, одним з арамейських перекладів тексту Ісаї, поширених в часи Ісуса. Зрозуміти по цитаті Луки те, якою мовою виголосив або міг вимовити її Ісус неможливо, оскільки ця цитата в Євангелії наводиться взагалі за іншими джерелами, - по Септуагінті, спеціальному грецькому перекладу Старого Завіту, яким користувалися грекомовні євреї діаспори, а потім і християни. Корисно зіставити даний епізод Луки з паралельними місцями Матвія і Марка. Вони не призводять слів Ісуса, але говорять лише про те, що він «вчив» у назаретськім синагозі (Мт 13:54; Мк 6:1). Тому можна припустити, що Ісус не стільки читав Писання, скільки відтворював по пам'яті арамійську (таргумную) традицію, засвоєну ним з дитинства.

Що вдає із себе Армі версія Святого Письма, як вона співвідноситься з буквою і смислом оригіналу, ми можемо судити за збереженими до наших днів Таргумім. До недавнього часу найбільш раннім з них вважався Таргумім Онкелоса (поч. II ст. Н. Е..), Але Кумранські знахідки показали, що Таргумім були в широкому ходу ще у II ст. до н. е.. Отже, усна Армі традиція зародилася ще раніше. Це не просто переклад, і навіть швидше не переклад, а тенденційне перекладення, цілеспрямоване тлумачення Танаха стосовно нової епохи, коли в іудаїзмі виникли і розвинулися нові ідеї, склалися нові вистави. Перекладачі-таргумісти не тільки тенденційно переводили священний текст, але і вплітали, вкраплював у нього своє тлумачення у вигляді окремих слів і цілих речень.

Перш за все це стосується вчення про прихід особливого царя, останнього ізраїльського та світового правителя - Месії. У Старому Завіті термін «месія», тобто «помазаник» (машиах) був технічним і додавався до ізраїльських правителям, «помазаним на царство», іноді до первосвящеників і один раз навіть до перського владиці Кіру (Іс 45:1). У послебіблейскую ж епоху цей термін поступово став сприйматися як особливий титул майбутнього Спасителя Ізраїлевого. Месіанська ідея виникла і розвинулася в кризовий період єврейської історії, коли у «обраного народу», століттями гнобленого чужоземними завойовниками, зникла надія на повернення щасливого царства Давидового звичайним, природним шляхом. Обіцянки старозавітних пророків, здавалося, могли здійснитися лише надприродним чином, за допомогою надзвичайного божественного героя-рятівника. Іншими словами, месіанське вчення стало наслідком глибокої національно-ідеологічної травми єврейського народу.

Релігійна свідомість вимагало, щоб будь-яке нове вчення було освітлено авторитетом Тори Мойсеєвої та загальновизнаних пророчих книг. Вказівки на Спасителя-Месію стали «знаходити» у Святому Письмі всюди. Ось як, наприклад, в Таргумім Псевдо-Іонафана переведено Боже благословення Якову-Ізраїлю (Побут 35:11): «І Господь сказав йому: Я Повелитель: розселяються і розмножуються, святий народ, і безліч пророків і священиків відбудуться з твоїх синів, і два царі вийдуть із тебе ». Під першим з цих царів розумів Давид, під другим - його нащадок, есхатологічний Месія. Відверто месіанським стало в Таргумім благословення Якова своєму синові Іуді (Побут 49:10): «Не припиняться царі з племені Юди, ні законники, що проповідують Закон від насіння його, доки не з'явиться самий юний з його синів, Цар-Месія, і не возз'єднаються через нього всі народи ». У єврейському оригіналі йдеться лише про те, що «не відійде скіпетр від Іуди і законодавець з середовища нащадків його, аж поки [Юда, плем'я Юди] не прийде в Шило». Це незрозуміле слово «Шило» (shilo), що означає, ймовірно, просто якусь місцевість, у Септуагінті було перекладено як «те, що призначено йому (тобто племені Юди)», згодом скореговано: «Той, Призначено» з натяком на Месію, а в арамейською традиції прямо вже стало «Царем-Месією».

У Таргумім Ісаї по-новому зазвучало пророцтво Ісаї про «галузі від кореня Іессева, гілки від кореня його» (11:1): «І прийде Цар з синів Єссея, і зросте Месія з числа синів його сина». У інший вірш про «народжене немовля» (9:6, - під ним розумівся майбутній іудейський цар Єзекія, син Ахаза) перекладач також вставив титул «Месія»: «Народився у нас Немовля, дарований нам Син: і Він поклав на себе Закон , щоб дотримуватися його, і ім'я Його призвано з вічності, і Він буде чудовим наставником, Великим Богом Вічним, вимащенне пахощами Месією, в чиї дні зійде на нас світ ».

За підрахунками дослідників, 72 або більше фрагментів Старого Завіту пояснюються в Таргумім як мають відношення до Месії. До цього треба додати усний мідраш-«тлумачення», не потрапило в Таргумім, але звучала в синагогах під час читання Танаха. Слухачі сприймали Святе Письмо допомогою цих синагогальних тлумачів, які, власне, і визначали, як слід розуміти той чи інший уривок. Судячи з Таргумім, можна не сумніватися, що усний мідраш також був сповнений месіанської інтерпретацією. Месіанська ідея настільки підпорядкувала собі священні тексти, що єврейські вчителі прийшли до висновку, записаному потім у Талмуді: «Усі пророки пророкували тільки про день Месії» (ВТ Бер 34b), «Світ був створений не для кого іншого, як тільки для Месії» ( ВТ Санг 98b). Чи варто після цього дивуватися впевненості Ісуса, що Мойсей писав про нього (Ін 5:46), про нього говорив Ісая (Лк 4:21) і інші пророки, і що все Писання свідчить про нього (Лк 24:27; Ів 5: 39)? Рабини кропіткої чином розробили месіанське вчення, впровадили надію на Месію в народ, приготували все для того, щоб з'явився такий герой, і ось, коли попит став задовольнятися, і з Галілеї неспішно прийшов і в'їхав на ослику він самий, вони обурено замахали руками, відвернулися і не визнали своє дітище.

Особливе ставлення було у Ісуса до Книги Даниїла (сер. II ст. До н. Е..). Цей один з перших апокаліпсисів [11], що викликав безліч наслідувань, ліг у фундамент єврейської та християнської есхатології. Завдяки Книзі Данила і з'явилося вчення про кінець світу, про невимовних муках, які будуть передувати Царства Божого або Царства Месії. Ісус посилався на Данила і переказував його пророцтва, коли говорив про «останні часи», «мерзенність запустіння» і явище на небі Сина людського (Мт 24:15; Мк 13:14) [12]. З цієї книги, з арамейської її частини Ісус і запозичив месіанське позначення «Син людський» (по-арамейському: Бар Енош або Бар наша), яке застосував до себе і користувався ним охоче і часто [13].

Книга Данила в тому вигляді, в якому вона дійшла до нас, написана частиною давньоєврейською, частиною арамейською мовою (2:4 - 7:28). З якоїсь причини, - може бути, з-за її арамейською частини, - її довго не включали до складу Танаха. За часів Ісуса Книга Данила була ще не канонічною, хоча користувалася величезною популярністю. Йосип Флавій мав про неї найвища думка (Старожитності, X, 11.7). Судячи з усього, Ісус також не сумнівався в його справжності. Але рабини і пізніше, після руйнування Другого Храму, включивши її все-таки в канон, тим не менш не поставили в ряду пророчих книг, але віднесли в останній, третій розділ Танаха - кетуба («Писання», «Повісті»). За часів Ісуса цей розділ був іще в стадії формування, чому в його висловах (також як і у Філона Олександрійського і у Йосипа Флавія) не знайти згадок про третю частину Святого Письма, він посилається лише на П'ятикнижжя Мойсея (Тору, Закон) та на книги пророків (Небіім) [14]. На додаток до цих розділів Святого Письма поступово накопичувалася подальша релігійна література. У передмові до Книги Бен-Сираха (II ст. До н. Е..) Говориться: «Закон, пророків і інше». Така несформованість канону, відсутність чітких критеріїв у визначенні священних книг і, звичайно ж, абсолютно некритичне сприйняття дозволяло майже кожної релігійної групи, кожному самостійного проповіднику складати свій власний кодекс, благо навколо оберталося безліч всякого роду писань, що видається за стародавні книги.

Коли Ісус говорив, що «Син людський іде, як про Нього написано» (Мт 26:24; Мк 14:21), він мав на увазі і таргумную традицію, і Книгу Данила, і, цілком ймовірно, т. зв. Книгу Еноха, що з'явилася в другій половині II ст. до н. е.. на розмовному арамейською мовою [15]. У цьому творі прийдешній Месія-Син людський називається також Праведним і Обраним Божим, який «вижене царів з їх престолів і з їх царств», «сяде на престолі слави і зробить вибір між справами людей і місцями без числа», а також «буде судити Азазела (пособника Сатани. - Б. Д.) і всі його спільнота »(1 Ен 45:3; 46:5; 55:4). Очевидно, під враженням цих пророцтв Ісус і вимовляє в Євангелії від Матвія знамениту промову про «відділення овець від козлів» прийшли у славі (тобто воссевшім на «престол слави») Сином людським (25:31-46, порівн. 16: 27), з яким ототожнював себе самого. При цьому позначення праведників як «овець», а грішників як «козлів» цілком відповідає алегорій Книги Еноха, де вівці позначають праведних євреїв, а їх противники представлені як слони, верблюди, вовки, свині, шуліки, ворони та ін Хоча в Євангеліях немає прямих посилань на Книгу Еноха, вона згадується у Посланні Юди (1:14-15) і, поза сумнівами, шанували в ранній церкві справжньої і богодохновенной.

Поведінка прийдешнього Месії було детально розписано або навіть регламентовано численними апокрифічними творами, дуже популярними у часи Ісуса. У «Завітах 12 патріархів» (II-I ст. До н. Е..) Від імені Іуди говориться: «повстане хто від насіння мого, як сонце правди, ходячи разом з людьми в лагідності та справедливістю, і ніякого гріха не знайде в ньому . І отверзнутся над ним небеса, щоб вилити дух благословення Отця святого, і він сам виллється дух доброти на вас. І будете йому синами в істині, і будете ходити в повеліннях його перших і останніх. Це галузь (o `blasto, j) Бога Всевишнього (див. Іс 11:1; Єр 23:5; Зах 3:8, - Б. Д.), і це джерело, всім подає життя» (24:1 - 4). «Сам він від гріха, - пояснювалося у Псалмах Соломона (бл. 40 р. до н. Е..), - Щоб панувати над народом великим; картають начальників і знищить грішників силою слова. І не погасне він у дні свої у Бога свого, бо Бог зробив його сильним у дусі святому і мудрим в раді розуму з силою та правдою ... Слова його очищені вогнем (пор. Лк 3:16; 1 Кор 3:13. - Б. Д.) більше, ніж найкраще многоценное золото. У синагогах він буде судити коліна народу освяченого; слова його як слова святих у середовищі людей освячених »(17:36-37, 42-43).

Ми не будемо тут заглиблюватися в досить складну тему двох очікуваних євреями Рятівників - т. зв. жрецького Месії (Месії Ааронового) і світського Месії (Месії Давидового). Саме роздвоєння особистості Спасителя було зумовлене різними уявленнями про нього, ходили в тому чи іншому соціальному шарі єврейського суспільства. Жрецькі кола, а також окремі сектантські групи (наприклад, ессеї-кумраніти) бажали, щоб прийдешній Месія Ізраїлів був Левітом, нащадком Аарона, що належить до роду священиків. Функції такого Месії були схожі з функціями Мойсея. Інша частина євреїв бачила в очікуваному Спасителя могутнього царя-суддю, як би другого Давида, який вважався ідеальним правителем єврейської історії. Вже в «Завітах 12 патріархів» про Спасителя йдеться, з одного боку, як про нащадка Іуди і Давида-царя (Зав.Рув 6:12; Юд 24:1; Неф 8:2), з іншого, вказується на його походження « від насіння »Левія, і Аарона (Зав.Дан 5:10; Гад 8:1); нарешті, він називається також нащадком Йосипа Прекрасного (Зав.Іос 21:2). Те вчення, де образ Месії остаточно розділився на дві самостійні фігури, що йдуть один за одним (один страждає, а інший перемагає Месія), оформилося пізніше. Частково воно було запозичене християнством і перетворено у вчення про два пришестя Христа. Строго кажучи, Ісус, не належачи до священицького роду [16], міг претендувати лише на статус світського Месії, «Сина Давидового», тобто «Царя Ізраїлевого (= царя)». До речі, з жодного вислову Ісуса не можна витягти того, що він був знайомий з вченням про Месію Аароновому і якось на це реагував. За загальним же тону його висловлювань, переданих євангелістами, можна зробити висновок, що погляди жрецького стану взагалі не були йому близькі.

Продовжуємо розмову про світогляд засновника християнства. Ісус цілком засвоїв основні положення межзаветной [17] апокрифічної літератури, зокрема, її ангелології і демонологію, і пов'язане з цим уявлення про походження зла. Аж до IV ст. до н. е.. в іудаїзмі ангели були безіменними і безликими духами Бога і не сприймалися як окремі від Нього особи. Патріарх Лот і праведник Маноах, спілкуючись з ангелами, вважали, що розмовляють із самим Богом (Бут 19:18; Суд 13:18,22). Здається, перший документальний випадок присвоєння ангела особистого імені - це другоканонічних Книга Товита (бл. 300 р. до н. Е..), Де з'являється ангел з ім'ям Рафаїл (12:15). У Книзі Данила зустрічаються архангели Гавриїл і Михаїл, що розрізняються за своїми функціями.

Одночасно знаходять власну личину злі духи чи біси. Поступово персоніфікується і головний супротивник Бога, вождь злих духів Сатана чи Веліар. Ці імена утворилися подібно титулу «Месія» із старозавітних службових термінів: давньоєврейське слово Сатани («супротивник», «обвинувач») позначало всякого ворога (Чис 22:22; 1 Цар 29:4), а словом Велиал визначався всякий нечестивець і ідолянин ( Вт 13:13, Суд 19:22, 1 Цар 2:12 та ін.) У Книзі Еноха вперше оформилася популярна потім легенда про занепалих ангелів на чолі з Семьязой (Сатаною), які, будучи розтрощити Богом з небес, принесли на безгрішне до того землю зло, прищепили людям зло і пороки. Цю легенду, по видимому, мав на увазі Ісус, кажучи: «Я бачив Сатану, що з неба немов блискавка» (Лк 10:18) [18].

У послебіблейскую епоху з Сатаною був пов'язаний хитрий змій відомого біблійного оповідання про вигнання Адама і Єви з раю (Бут. 3:1 сл.). У апокрифічної Книзі премудрості Соломона (II ст. До н. Е..) Роз'яснюється: «Бог створив людину безсмертною людину і вчинив його образом вічного буття Свого; але заздрістю диявола ввійшла у світ смерть, і відчувають її належать над спадок його (диявола)» (2:23-24). Таким чином «стародавній заздрісник» і його полчища стали першоджерелами всякого зла, під яким розумілася також і смерть. У «Завітах 12 патріархів» дії «начальника помилки» Веліар приписані навіть «злі» почуття і помисли людей (Зав.Рув 4:11; Зав.Сім 5:7).

Підхід древніх євреїв був іншим. Бог сприймався джерелом як всього хорошого, так і поганого [19]. «Я Господь, і нема іншого, - читаємо у друго-Ісаї, - Я, що світло і творю пітьму, чиню мир і лиха» (45:7). Проте з часом в іудаїзмі переважила думка, що милостивий і милосердний Бог не може бути відповідальним за існуюче в світі зло. Породженням зла повинен бути не Творець всесвіту, а хтось інший, хай і створений ним, але повстав проти Бога і вийшов з покори. Легенда про занепалих ангелів на чолі з Сатаною, як зауважують релігієзнавці, стала геніальним вирішенням цієї психологічної колізії.

В очах Ісуса Сатана мав неосяжну владу на землі, був «князем (= владикою) світу цього» (Ін 14:30; 16:11), «батьком брехні» (Ів 8:44), вселявся у одержимих (Мт 12:26 , порівн. Ін 22:3), а також був причиною інших хвороб (Лк 13:16). Тому цілительство Ісуса полягало в ексзорцізме - вигнанні з хворого злих духів. У кінцевому рахунку Сатана повинен бути вигнаний звідусіль, після чого світ звільниться від усякого зла, хвороб і смерті. Передбачалося, що тотальне вигнання «князя світу цього» увінчає діяльність Ісуса (Ін 12:31). Тоді, при «наприкінці віку», що увійшла з гріхопадінням Адама і Єви в світ смерть буде переможена, і всі померлі повернуться до життя.

Швидке воскресіння мертвих - постійний мотив євангельських висловів Христа. Уявлення Ісуса про цю подію в точності відповідали панувала тоді повір'ям. Хоча перекази про чудесне пожвавлення окремих померлих існували у євреїв давно (3 Цар 17:17-24; 4 Цар 4:18-37; 8:1-16), віра в загальне воскресіння (вставання) мертвих виникла вже в послебіблейскую епоху. Правда, деякі старозавітні пророки користувалися цим образом, маючи на увазі національне відродження Ізраїлю. Відомі пасажі Ісаї: «оживуть Померлі твої, повстануть мертві тіла!» (26:19) та Єзекіїля, описав, як кістки мертвих вдягаються плоттю і оживають (37:1-10), - всього лише метафора, яка відноситься до єврейського народу, терпить національне приниження. Єзекіїль сам говорить, що «ці кості - ввесь Ізраїлів» (37:11). Однак у міру розкладання родо-племінного суспільства, появи і розвитку індивідуальної моралі подібні загальнонаціональні символи надихали людей все менше. Віруючі шукали в пророцтвах Ісаї та Єзекіїля надію на особисте позбавлення від смерті і тліну. Воскресіння стало розумітися в буквальному сенсі як повернення до життя померлих людей [20]. Вперше ця думка відверто виражена в Книзі Данила: «І багато хто з тих, що сплять у земному поросі, збудяться, одні для життя вічного, інші на вічне наругу і ганьба» (12:2). Ісус майже дослівно відтворює це вислів в Євангелії від Івана 5:29. З часів Маккавеїв (сер. II ст. До н. Е..) Віра у воскресіння мертвих була вже досить поширена серед іудеїв і міцно вкоренилася в межзаветной апокрифічної літератури [21]. Апостол Павло, наведений на допит до царя Агріппи II, говорив про воскресіння мертвих як про щось само собою зрозуміле (Дії 26:18). Грандіозна подія це очікувалося при «смерть» існуючого світу, «віку цього», і настання "дня Господнього». Бог воскресить людей, щоб судити їх по їхніх справах, причому праведники успадкують Царство Боже, стануть нетлінними (1 Кор 15:35 сл.), А грішники відправляться до геєнни огненної, муку. Ісус проголошував, що цей час вже наступає (Ін 5:28), від чого, як повідомляють євангелісти, посилав оживляти мертвих своїх учнів (Мт 10:8) і особисто воскресив деяких померлих. Сучасні богослови, правда, вважають за краще в цьому випадку говорити не про воскресіння, а про воскресіння, маючи на увазі, що людство остаточно буде відновлено тільки при кінці світу, тим часом як відроджені Ісусом люди свого часу знову померли.

Мабуть, єдиними в Юдеї стійкими противниками віри у воскресіння мертвих були саддукеї, що складали правлячу храмову угруповання. Саддукеї вступали в полеміку не тільки з Ісусом, але і з фарисеями, найактивнішими пропагандистами воскресіння і кінця світу, з якими разом засідали в синедріоні. Зазвичай саддукеї намагалися висміяти віру у воскресіння і виявити безглуздість цієї, по одному висловом, «надії хробаків». У Талмуді наводяться єхидні випади супротивників воскресіння, дуже схожі на ті каверзні питання, які саддукеї задавали, за Євангеліями, Ісуса. Так, посилаючись на припис Тори «хто доторкнеться до мертвого тіла якої-небудь людини, то буде нечистий сім днів» (Чис 19:11), олександрійські євреї питали раббі Єгошуа бен Ханіна (кін. I - поч. II ст.): Чи будуть воскреслі люди потребуватимуть очищення водою на третій і сьомий день? (ІТ Нідерландах 70b) Раббі Єгошуа не знайшовся, що відповісти на це, але Ісус у таких випадках поводився набагато впевненіше. На запитання саддукеїв, чиєю дружиною буде по воскресінні та, яка мала по черзі сім мужів, він відповів, що «в воскресенні ні женяться, ані заміж виходять, але перебувають як ангели Божі на небесах» (Мт 22:30; Мк 12:25; Лк 20:35-36), даючи зрозуміти, що в майбутньому світі всі шлюби будуть скасовані, а воскреслі люди уподібняться безстатевим небожителям.

Спираючись в своєму світогляді майже виключно на Тору (П'ятикнижжя Мойсея), саддукеї підкреслювали, що в ній немає вказівок на воскресіння мертвих (ВТ Санг 90a-b), і критикували фарисеїв за перекручення Святого Письма на догоду їх месіанським і есхатологічним ідеям. З тих же підставах саддукеї відкидали вчення про душу і загробний відплату. Як видно з Євангеліями, Ісус також нападав на фарисеїв, звинувачуючи їх у тому, що вони слідують послебіблейской традиції - «переказами старців», «заповідей» (Мт 15:6; Мк 7:3,7) [22], тобто того, що рабини називали другою або усній Торою (стверджуючи при цьому, що вона була дарована Богом того ж Мойсеєві поряд з першою, тобто цієї Торою). Однак «заповіді людські» Ісус розумів дуже своєрідно. Сюди не входило вчення про Месію, кінець світу і воскресіння мертвих, цілком засвоєне ним самим. Мабуть, Ісус протестував лише проти складних фарисейських ритуалів, зокрема, проти дріб'язкової очисної практики (Мт 23:13-33; Мк 7:8: Лк 11:39-44), а також проти їх показної побожності («лицемірства» ), що призводить до спотворення і навіть до порушення Закону (як, наприклад, щодо заповіді піклуватися про старих батьків, - Мт 15:3-6). Однак з кардинальних питань віри засновник християнства мав солідаризуватися з фарисеями проти саддукеїв, як це було згодом з апостолом Павлом (Дії 23:6-9). Не випадково, слідуючи Матфеєм, Ісус говорив до народу: «все, що вони (книжники та фарисеї) скажуть вам, робіть і виконуйте; та за вчинками їхніми не робіть, бо вони говорять і не роблять» (23:3).

Отже, основними джерелами світогляду Ісуса були:

1) Таргумім - арамейські переклади Старого Завіту;

2) старозавітні апокрифи і псевдоепіграфи;

3) послебіблейскіе усні перекази, легенди і притчі, що ходили серед палестинського населення.

Підкреслюючи відсутність у Ісуса спеціального рабинського освіти, ми зовсім не намагаємося применшити його розумові здібності, як це може комусь здатися. Можна бути цілком розвиненою особистістю, не проходячи університетів. «Многознание розуму не навчає», - казав ще Геракліт Ефеський. Більш того, судячи з Євангеліями, дуже часто відсутність спеціальної освіти виявлялося радше гідністю галілейського пророка, ніж його недоліком.

Візьмемо хоча б притчі Ісуса, які, на наш погляд, складають душу синоптичної традиції. У той час як, наприклад, притчі Книги Еноха утомливо однотипні, настирливо-дидактичних і позбавлені живих образів, притчі Ісуса виконані поезії і природного чарівності. У сучасних перекладах Євангелій їх зазвичай представляють у вигляді віршів або римованої прози, маючи на увазі, що вони саме так звучали спочатку по-арамейському. Але навіть у перекладах притчі ці залишають глибоке враження. Автор їх був чудовим оповідачем, чудово знав побут оточуючих його людей, їхні турботи і сподівання. Нехай притчі ці часом наївні (як, наприклад, уявлення про царську бенкеті: Мф 22:1-14, порівн. ПрЧ 9:1-2), але не нудні, не одноманітні, бо народилися в гущі життя, а не в умоглядної схоластиці рабинський вчителів. З простими людьми Ісус говорив на простому, зрозумілою їм мовою, чим вигідно відрізнявся від єрусалимських книжкових мудреців. Крім того, в його словах відбивалися внутрішня сила і переконаність, чого також не діставало столичним вчителям (Мт 7:28; Мк 1:22; Лк 4:32). Звичайно, їх повинна була дратувати незвичайна популярність галілеянин, його здатність швидко знаходити розуміння і співчуття простого народу. Думається, не такі вже й неправий був Пилат, який визначив, що єрусалимські старійшини зрадили Ісуса на смерть через заздрощі (Мт 27:18; Мк 15:10).

4.

Хоча в Євангеліях представлений багатий набір епітетів і прізвиськ Ісуса, від Сина Божого і Господа до Сина людського і юдейського царя, деякі його позначення до цих пір не зовсім ясні і являють загадку для істориків. Перш за все це відноситься до прізвиська «Назарянин» (Nazwrai / oj), зустрічається у всіх чотирьох Євангеліях і Діяннях апостолів. Безсумнівно, що прізвисько це фігурувало вже в перших оповідях про Христа, і, схоже, вживалося ще за його життя. Пізніше його запозичили автори Талмуду, часто іменують Ісуса: Ієшуа (а) ха-Ноцрі. Дотримуючись Луці, іудеї називали вчення Ісуса «Назорейської єрессю» (Дії 24:5). Хоча в рабинський творах ця назва не зустрічається, воно знайшло відображення в Корані, де християни виступають під позначенням ан-Насара.

Чому Ісус називався Назарянин, і що означає це прізвисько? Зауважимо, що Марк і Лука поряд з цим епітетом вживають дуже схоже прізвисько Ісуса: «Назарянин» (Nazarhno, j) (Мк 1:24; 14:67; 16:6; Лк 4:34). В останньому випадку як нібито бачиться вказівку на рідне місто Ісуса, - Назарет [23]. Тобто «Ісус Назарянин» означає «Ісус з Назарету», так само як «Іскаріот» означає «людина з Керіота». Але одне чи й теж «Назарянин» і «Назарянин»? Чимало біблеїстів вважає, що це були взаємозамінні позначення Ісуса, причому не пов'язані з палестинської топонімікою. У джерелах, втім, ясності тут немає. Євангеліст Матфей виразно зв'язує прізвисько «Назарянин» з Назаретом, коли розповідає про прихід Святого сімейства в цей Галілейському місті, і тут же додає: «щоб збулося сказане пророками, що Він (Ісус) Назарянин буде званий» (2:23). Тут ми стикаємося з додатковою труднощами. Справа вже не стільки в тому, наскільки правильно Матвій пов'язав прізвисько «Назарянин» з назвою галілейського міста, а в тому, що ні в одній книзі Старого Завіту немає такого пророцтва, яке можна було зрозуміти, або хоча б витлумачити так, що прийдешній Месія буде називатися Назарянин. Звідки Матвій узяв таке пророцтво? Що насправді стоїть за прізвиськом Ісуса «Назарянин»?

На цей рахунок існує кілька версій. Припускають, що Ісус Назарянин називався тому що належав до Назарянина, особливої ​​категорії віруючих, які присвятили себе служінню Богу і дали обітниці стриманості, зокрема, від вина (Чис 6:2-21). Давньоєврейське слово назир означає «стриманість». Найбільшим назореєм вважався у євреїв старозавітний богатир Самсон, не стрігшій волосся, не вживала вина та п'янкого напою. При народженні Самсона ангел сповістив його матері, що «від утроби дитя те буде Божим (у Септуагінті: nazi, r) Божий» (Суд 13:5). Може бути, Матвій перебував під впливом цього місця, говорячи про Назарянин Ісуса? Назіра користувалися великою пошаною, і їх було не мало за часів Ісуса (Йосип Флавій. Старожитності, XIX, 6.1). У Мішні посвячення присвячено навіть особливий трактат: «Назір». Не виключено, що назореєм був Іоанн Хреститель, про який розповідається, що він вів сувору аскетичне життя (Мт 3:4: Мк 1:6; Лк 1:15). Але чи був Ісус назореєм в строгому сенсі цього слова? Судячи з Євангеліями, немає. Згідно Мішні, посвячення мало силу тільки в Палестині, на «чистій» землі (М. Наз 3.6). Ісус же під час своїх мандрівок бував в районі Тиру та Сидону, в тетрарха Філіпа і в грецькому Десятимісті, тобто на «нечистої» території, чого справжній назорей дозволити собі не смів. Далі, за винятком сорокаденного перебування в пустелі (Мт. 4:1 і пар.) Ніщо не свідчить про те, щоб засновник християнства дотримувався якісь обітниці і дотримувався аскетичної практики. Навпаки, ми бачимо, що він не обмежував себе в їжі й вині, чому в народі його називали «ядца і вінопійца» (Мт 12:19; Лк 7:34, - так по Церковно-слов'янському перекладу; в грецькому оригіналі грубіше: fa, goj kai. oi `nopo, thj, порівн. Притч 23:20). Його учнів так само звинувачували в тому, що вони не постять за прикладом фарисеїв і послідовників Івана Хрестителя (Мк 2:18).

Але, може бути, Ісус колись був назореєм і, хоча потім відійшов від посвячення, продовжував носити це почесне прізвисько? Адже він все-таки провів сорок днів у пустелі на зорі своєї діяльності! Деякі біографи Ісуса вважають, що він, будучи первістком у сім'ї, з самого народження за прикладом Самсона був присвячений батьками Богу в якості назорея, на що начебто вказує вірш Лк 2:23. Тому, мовляв, Ісус не був одружений і не обзавівся родиною. Є також думка, що назореєм був його брат Яків Праведний, який відігравав помітну роль у ранній церкві.

Нарешті, слідуючи третій припущенням, якого нині дотримується більшість вчених, прізвисько Ісуса «Назарянин» не пов'язане з традиційними назореями, але сходить до давньоєврейського слова Нецер («галузь, втеча»), спожитого пророком Ісаєю в «месіанське вірші» 11:1: « І станеться галузь (Нецер) від кореня Єссеєвого, і гілку плід із коріння його ...»[ 24]. Воно прямо стосується Ісуса в Посланні Павла до римлян (15:12) і, ймовірно, мається також на увазі в Одкровенні Іоанна Богослова (5:5). Таргумная традиція, як ми бачили, тлумачила слово Нецер в пророцтві Ісаї як прийдешнього Царя Месію. У свитках Мертвого моря під «святим втечею» (Нецер Кадіш) розуміється кумранських Месія, - «Вчитель праведності» (1QH 6:6,8,10 та ін.) Може бути, і Матвій, говорячи про «сказане пророками», мав на увазі саме це місце Ісаї? У такому випадку вираз «... що Він Назарянин буде званий» є переосмисленням вірша Іс 11:1 і розшифровується так: Месія буде тією галуззю від кореня (роду) Давида-царя, про яку пророкував Ісая. Ще Ієронім тлумачив це місце подібним чином, представляючи пророцтво Ісаї так: «станеться гілку від кореня Євсєєва і Назарянин повстане від кореня його».

Від того ж слова Нецер, вважають, походить назва іудейської секти насореев (nasarai / oi), описуваної Єпіфаній Кіпрським в «Панаріоне» (XX, 3.2). Цю секту, члени якої, згідно Епіфанію, не здійснювали жертвоприносин у Храмі, деякі дослідники схильні ототожнювати з ессеями-кумранітами, що жили ізольованою громадою, опозиційної єрусалимського жрецтву. Цікаво, що про зв'язок Ісуса з ессеями говорять у своїх творах християнські письменники Філастрій (бл. 330-390 рр..) Та Ісидор Гіспальскій (бл. 570-636 рр..). Подібні вказівки зустрічаються і в нехристиянських джерелах.

Незважаючи на те, що ці повідомлення належать пізнішої епохи, вони надзвичайно цікаві. Тим більше, що в Новому Завіті говориться і про саддукеїв, і про фарисеїв, але ні слова про третю впливової іудейської партії - єсеям. Чим пояснити таке замовчування? Ісус у минулому був есеїв? З'явилися припущення, що ессеї фігурують у канонічних писаннях під яким-небудь умовним позначенням. Так, в Євангелії від Марка 1:13 про сорокаденний перебування Ісуса в пустелі йдеться, що він був там «зі звірами» (meta. tw / n qhri, wn). Примітно, що «звірами, тваринами» називали себе ессеї-кумраніти (1QpHab 12:4). Але, як не цікаві такі дослідження, зв'язок Ісуса з ессеями залишається поки всього лише гіпотезою. У всякому випадку вся його публічна діяльність, вся його проповідь «при скупченні народу» як би протистоїть ізольованому і замкнутому поведінки есеїв. Окремі євангельські вислови, наприклад, Мт 5:15, Мк 4:21, Лк 8:16, можна розцінити не інакше як випади проти ессейства.

5.

Поширена думка, що Ісус був схоплений і відданий смерті безвинно, що суд над ним був лише видимістю і служив прикриттям беззаконної розправи. Вважається, що Ісус став жертвою заздрості й підступності іудейських старійшин при раптовому закам'янілістю натовпу і потуранні римського намісника Пилата. Вже в апостольський час було знайдено відповідне пророцтво: «як вівця веден Він був на заклання і як ягня супроти стрижія безголосе» (Дії 8:32; Іс 53:7). Багато нинішніх богослови доводять, що Ісуса засудили навіть всупереч власне єврейськими законами. Чи так це?

Згадаймо звинувачення, висунуті проти Ісуса, так, як вони звучать у Євангеліях:

1) не дотримання священної суботи (Мт 12:10; Лк 6:7; Ін 5:16, 9:16);

2) «вигнання бісів силою Зевува», тобто Сатани (Мт 12:23; Лк 11:15);

3) замах на непорушність Єрусалимського храму (Мт 26:61; Мк 14:58, порівн. Деян 6:14);

4) богохульство: прощення людям гріхів, що може робити тільки Бог (Мк 2:7; Мт 9:3; Лк 5:21);

5) святотатство: самоназва «Син Божий» (Мт 26:63-65) або «Син Благословенного» (Мк 14:61-63), що рівнозначно поняттю «Месія Ізраїлів»; в передачі Іоанна: «Отцем Своїм називав Бога, роблячи Себе рівним Богові "(5:18),« будучи людиною, робив Себе Богом »(10:33);

6) заборона платити податки державі, - «давати подати Кесарю» (Лк 23:2).

Розглянемо ці звинувачення з двох сторін: чи дійсно Ісус чинив те, в чому його звинувачували, і чи мали його судді правова підстава виносити йому смертний вирок?

Про те, наскільки ревно дотримувалися євреї біблійну заповідь зберігати суботній спокій (Лев 23:3), свідчить Старий Завіт. Заповідь ця дотримувалася нерідко навіть під час війни перед обличчям озброєного ворога (1 Мак 2:32-33). За часів Ісуса шанування суботи було доведено до крайності. Фарисеї в дріб'язкових подробицях регламентували поведінку в суботу, і багато з цих правил перекочували потім у Талмуд (трактати Шабат та Ерубін). Заборонялася, наприклад, в цей день будь-яка лікарська практика. Виняток становили лише операції з тими пацієнтами, яким без негайного лікарського втручання загрожувала смерть. Ісус же в більшості випадків зціляв хронічних хворих (сліпих, кульгавих, паралізованих), і робив це також в суботу, чому виглядав явним порушником рабинський приписів. Передбачалася чи вища міра покарання за порушення заповіді про суботній спокої? Так. Як відомо з Тори, чоловіка, що збирає в суботу дрова, Мойсей велів забити камінням до смерті (Чис 15:32-36). Поведінка Мойсея служило прецедентом для рабинського законодавства. У Мішні йдеться, що осквернитель суботи підлягає побиття камінням (Санг 7.4). Інша справа, що, опираючись фарисейським правилами, Ісус в даному випадку був не самотній. Він висловлював настрій поміркованої частини єврейського суспільства. І серед рабинів, до речі, були такі, які виступали проти дріб'язкового регламенту і всякого суботнього святенництва. У Талмуді записано вислів, подібне до того, що говорив Ісус: «Вам дано субота, а не ви суботи» (Іом 85а, порівн. Мт 12:8).

Що стосується звинувачення в зв'язках з бісами і Вельзевула, то це легко можна було підверстати під чаклунство, заборонене Торою і також карається смертю (Лев 20:27; Вт 18:10-11). Середньовічні автори «Тольдот Ієшуа» представляють засновника християнства саме таким фольклорним чарівником-заклинателів, оживляючим глиняні статуетки, літаючим по повітрю (пор. з ходінням по водах у Євангеліях), заговорюють дерево, на якому його збираються повісити. Втім, судячи з Євангеліями, Ісусу вдалося відбити звинувачення у використанні «бісівської сили» ще з часів, в Галілеї, воно було знято і на єрусалимському процесі вже не фігурувало.

Дещо інша справа з поставленням Ісуса замахом на Храм. Його образні слова: «Я зруйную (або: ви Зруйнуйте) Храм цей рукотворний, і через три дні збудую інший» (Мк 14:58; Мт 26:61; Ін 2:19) були витлумачені обвинувачами як заклик до руйнування Єрусалимського святилища. Тора недвозначно наказувала: «Суботи Мої додержувати, а святиню Мою будете шанувати. Я - Господь »(Чис 19:30). Зауважимо, однак, що Ісус не відрізнявся особливою повагою до традиційних місцях богослужінь, як єврейським, так і не-єврейським. 4-й євангеліст вкладає в його вуста вислів, сказане в Самарії зважаючи священної гори Гарізім: «настає час, коли ні на горі цій, ані в Єрусалимі будете поклонятися Отцю ...» (4:21). Подібні випади повинні були надзвичайно роздратувати традиціоналістів [25]. Відмовляючись бачити в Єрусалимському храмі вічну і непорушну святиню, Ісус тим самим завдавав удару з іудаїзму як такого. Коли в середині II століття до н. е.. єгипетські євреї збудували власний храм у Леонтополе, це було розцінено в Юдеї як розкол і зрада релігії предків. Звичайно, обвинувачі Ісуса перехлеснув, приписавши йому намір зруйнувати Єрусалимський храм, але в їх очах будь нешанобливе ставлення до Храму було рівнозначним такого наміру.

Передбачалася чи смертна кара за подібні наміри? В єврейських переказах розповідалося, як замах на цілісність і майно Єрусалимського храму (звичайно це були іноземні царі й завойовники) терпіли покарання від Бога Ізраїлевого (2 Мак 3 гол.; 3 Мак). На думку віруючих, кожен, хто робив замах на Храм, заслуговував смерті. Були з цього приводу і конкретні постанови. У кінці XIX століття археологи виявили в Єрусалимі камінь, що складав частину храмової огорожі, на якому був напис, під страхом смертної кари забороняла порушувати внутріхрамовий розпорядок. Ймовірно, щось подібне було постановлено і щодо Храму в цілому. Не виключено, що це ж саме відносилося до погроз та образ на адресу святилища. Так що, коли євангелісти розповідають про пошуки суддями Ісуса свідків, які дали би свідчення у цій частині, треба думати, що судді мали перед очима відповідну статтю або норму закону, під яку хотіли підвести слова підсудного. Зауваження ж Марка, що цих свідчень виявилося недостатньо для винесення Ісуса смертного вироку (14:59), можна розуміти так, що суддям не вдалося застосувати статтю закону в повній мірі. Вислови Ісуса не тягнули на заклик чи намір зруйнувати Храм.

Звернімося до наступних двома звинуваченнями. Вони взаємопов'язані, оскільки обидва стосуються іудейського віросповідання і прямо зачіпають релігійну етику. Перед Пілатом іудеї стверджували, що у них є закон, за яким Ісус «повинен померти, тому що зробив себе Сином Божим» (Ів 19:7). Це твердження завжди обурювало апологетів християнства: немає такого закону! У Старому Завіті не сказано, що назвав себе Сином Божим слід страчувати! Тим самим виходило, що іудеї збрехали і обдурили Пілата. Проте не будемо поспішати з настільки категоричними висновками. Питання стоїть набагато ширше. Згадаймо, що серед єрусалимському Ісус фігурував перш за все як «пророк із Назарету Галілейського». А вірш 18:20 Повторення Закону говорить: «А той пророк, що зухвало відважиться промовляти Моїм (Бога) ім'ям те, чого Я не наказав був йому говорити ... хай помре той пророк ». Зауважимо принагідно, що в Мішні лжепророки відносяться до категорії злочинців, які підлягають придушенню (Санг 11.1). Розпливчасте визначення лжепророка в Второзаконні дозволяло іудейським властям зробити сферу застосування цієї статті майже необмеженою. Під цю статтю могли потрапити всі, хто так чи інакше не вписався в раввінські подання про пророків.

Зрозуміло, норма Вт 18:20 поширювалася і на претендентів на статус Месії-Сина Божого. Вирішальним доказом свого месіанської гідності Ісус, як і більшість пересічних жителів Палестини, вважав творені нею дива. На підтвердження того, що він «Той, Хто має прийти», Ісус вказував на здійснювані ним зцілення і воскресіння (Мт 11:3-5). Але для столичних рабинів і старійшин, які пам'ятали настанови Мойсея (Вт 13:1 сл.), Чудеса тут ще не були найголовнішим. Вірніше, вони дивилися не тільки на це. Хоча Ісус намагався неухильно слідувати старозавітним пророцтвам про Месію (аж до дрібниць, як, наприклад, у випадку з ослицею: Мф 21:1-5; Ін 12:14-15), були речі, які виходили за межі його можливостей. Сумнів в месіанське гідність Ісуса викликало в рабинів його Галілейське походження. Юдейські вчителі були впевнені, що з напівязичеської Галілеї ніяк не може прийти Спаситель Ізраїлів (Ін 7:41,52), тому що галілеяни подібні самарянами (Ін 8:48), запеклим баламутів і розбійникам. Вже одне те, що батьківщина Ісуса була відома, в очах рабинів говорило не на користь того, що він Месія: «Ми знаємо, звідки він; Христа ж, коли прийде, ніхто не буде знати, звідки він» (Ів 7:27). Подібне ж можна прочитати і в Талмуді: «Три речі з'являються несподівано: Месія, те, що знаходиш, і скорпіон» (ВТ Санг 97) [26]. В іншому місці 4-го Євангелія іудеї говорять про Ісуса: «Цього ж не знаємо, звідки Він» (Ів 9:29), але в даному випадку це відноситься не до географії, а до теології. Юдеї хотіли сказати, що не знають, ким Ісус посланий. Для них він був не більш як самозванцем, а всі його чудеса сприймалися як чаклунство, справи Зевува.

По суті Ісус з Назарету залишався сільським проповідником (peasant у Дж. Кроссан [27]), зрозумілим і прийнятим у нижчих верствах населення, серед людей, не досвідчених в теології та проблеми месіанізму. У містах він, як правило, терпів невдачі. Так було в Хоразіне, так було в Віфсаїди, в Десятимісті, і, нарешті, в Єрусалимі. Навіть славний Капернаум, спочатку захоплено зустрів Назаретського пророка, який став для нього своєрідною Медіною і любовно названий в Євангелії від Матвія «Своїм (тобто його, Ісуса) містом» (9:1), і той незабаром охолонув і розчарувався в Ісусі, за що заслужив його прокляття: «І ти, Капернаум, до неба піднісся, аж до аду ти зійдеш!» (Мт 11:23). У християнських переказах збереглися спогади про урочисте вступ Ісуса в Єрусалим, коли, здавалося, його зустрічає з радістю весь народ, але це було примарне почуття. Ймовірно навіть, Ісуса вітали зовсім не єрусалимляни, а прочани, разом з ним до Єрусалиму прийшли святкувати Великдень, у тому числі його земляки галілеяни. Дотримуючись 4-му Євангелія, єрусалимляни давно вже готували камені для Ісуса. Галілейське пророк вів себе в столиці досить незалежно і зухвало, а те, що до того ж він вступив у конфлікт з провідними партіями саддукеїв і фарисеїв, остаточно вирішило його долю. Через двадцять років апостол Павло в аналогічному положенні проявив надзвичайну гнучкість і винахідливість, залучив на свій бік фарисеїв, вніс розкол між ними і саддукеями, і цим врятував своє життя. Сільський проповідник Ісус гребував подібних маневрів, та й був нездатний на них.

Втім, серед недовірливих і підозрілих єрусалимському Ісус вів себе по можливості обережно. Можна повірити євангеліста Іоанна, який розповідає про невизначеність єрусалимському в відношенні Ісуса: «Доки будеш тримати в непевності нас? якщо ти Христос, скажи нам! »(10:24). У столиці Іудеї Ісус не поспішав оголошувати про свою надзвичайної ролі. До самого арешту і навіть під час процесу у суддів не було свідків, які ясно і недвозначно показали б, що Ісус називав себе Месією. Термін «Син Божий» можна було тлумачити дуже широко, наприклад, в сенсі «чада», «дитя Божого», що означає будь-якого з віруючих. У дебатах на цю тему Ісус залучив одного разу 81-й псалом, де про віруючих говориться: «Я сказав: ви боги, і сини Всевишнього - всі ви» (81:6; Ін 10:34). Не випадково первосвященик, допитував Ісуса, змушений був у якості вирішальної докази прийняти його власне визнання. Питання первосвященика, і відповідь Ісуса зазнали в традиції різні переробки, але, здається, ближче всього до реальності вони представлені в Євангелії від Марка: «Чи Христос Ти, Син Благословенного?» Ісус сказав: «Це Я (VEgw, eivmi), і ви побачите Людського Сина людського, що сидітиме праворуч сили Божої, і на хмарах небесних »(14:61-62). Ісус не тільки підтвердив, що він Месія, але і супроводжував це відповідним чином з Книги Даниїла (7:13-14). Почувши таку відповідь, первосвященик розцінив його як богохульство (14:64), після чого члени синедріону одностайно винесли Ісуса смертний вирок. Означав він, втім, не те, що Ісус визнається винним у тому, що назвав себе Месією, а в тому, що присвоїв собі цей титул, не маючи на те достатніх в очах рабинів підстав. Заява підсудного було розцінено як замах на священну месіанську ідею. Поведінка суддів свідчить про те, що такий замах тягло за собою найсуворіше покарання аж до смертної кари. І те, що цей фарисейський по суті вирок висловив первосвященик-саддукеї і його підтримали інші саддукеї, не здається чимось неймовірним. Євангельська традиція відобразила таким чином об'єднання єрусалимських партій проти галілейського пророка. Цілком можливо, що в поспіху і гарячці, з якими проходив суд, саддукеї, горя бажанням неодмінно засудити Ісуса, скористалися аргументами фарисеїв і тим самим виступили мимовільними захисниками в общем-то чужої їм месіанської ідеї.

Втім, у саддукеїв і світських начальників були свої причини усунути галілейського пророка. Про них сказав той же первосвященик Кайяфа: «Краще нам, щоб один чоловік прийняв смерть за людей, аніж щоб увесь народ загинув» (Ін 11:50). Хоча ці слова витлумачені в Євангелії по-своєму (11:51-52), вони цілком зрозумілі. Іудейські влада побоювалася, що проповідь Ісуса викличе в народі хвилювання, що в свою чергу спричинить найсуворіші заходи з боку господарів Імперії, зацікавлених у спокої і порядку в підвладній їм провінції. Тоді бути непереливки всім євреям - і простолюду, і старших: «... і прийдуть римляни і посядуть і місцем нашим і народом» (11:48). Думка Кайяфи розшифровується просто: навіть якщо немає прямих доказів, треба знайти привід знищити галілеянин, поки ми всі не стали заручниками його амбіцій.

Деякі сучасні дослідники (як правило, єврейські) заперечують, що Ісуса судив офіційний єрусалимський синедріон, що складався з 71 члена. На їхню думку, вирок Ісусу в спішному порядку винесла саддукейської храмова верхівка, нехай і на чолі з первосвящеником, головою синедріону. Навряд чи, вважають ці дослідники, в суді над Ісусом брали участь фарисеї, які, будучи націонал-патріотами, не схвалили б видачу єврея римлянам. Натовп ж, що зібрався у Пілата і вимагала страти галілеянин, складалася, мовляв, із саддукейської посібників і поплічників. Що ж стосується більшості євреїв, то вони могли тільки поспівчувати своєму співвітчизнику, жорстоко страченому римськими окупантами. Національні психологічні комплекси, що лежать в основі цих міркувань, дуже очевидні. Але навіть якщо ми приймемо цю точку зору, мало що зміниться по суті. Судив чи Ісуса верховний синедріон, або вузька храмова угруповання, великої різниці немає. Важливо, що це була реальна іудейська влада, і важливо те, що вона діяла цілком відкрито, і не вчинила таємну розправу, а домоглася публічної страти з усіма належними церемоніями.

Отже, ми бачимо, що практично з будь-якого з перерахованих звинувачень Ісус міг бути засуджений до смерті. І він не міг про це не знати. У Євангеліях наводяться його неодноразові нагадування учням, що в Єрусалимі його чекають арешт і навіть страта. Деякі вчені розглядають ці пророцтва як приписані засновнику християнства згодом, але, на наш погляд, вони не такі вже й неймовірні (крім деталей: «відчайдушно відданий буду на розп'яття», «.. і в третій день воскресну»). Ісуса неважко було передбачити реакцію столичної влади на його проповідь. І все ж він пішов на те, щоб виник привід застосувати до нього норму Повторення Закону 18:20 і, може, дещо інших «смертних» статей. Невинним агнцем Ісус, звичайно, не був. Інша справа, що з нашої сьогоднішньої точки зору людина не може залучатися до кримінальної відповідальності з ідеологічних і релігійних мотивів (та й за політичними теж). І вже ніяк не може бути засуджений до смерті. Так, засудження Ісуса на смерть стало наслідком ідеологічної та релігійної нетерпимості, але такими були реалії того часу. Показово, що вавилонські амораі III-IV ст. підкреслювали, що їх предки повісили Ісуса не як бунтівника, але як спокусника з «істинного шляху» - мессіта, тобто не з політичних, а з суто релігійних міркувань (ВТ Санг 43а).

Богослови кажуть про «сакралізації моралі» в тодішньому іудейському суспільстві. Хоча визначення це не здається особливо вдалим, з великими застереженнями й уточненнями з ним можна погодитися. Таким чином, виходить, Ісус своїми висловлюваннями і своєю поведінкою порушив цю сакральність, образив релігійні почуття євреїв. Реакція була негайною.

Те, як у Євангеліях пояснюється передача підсудного в руки римлян, цілком узгоджується з історичними даними. Ще в 57 р. до н. е.. проконсул Авл Габиний обмежив сферу дії єрусалимського синедріону; надалі в нього були вилучені багато функцій, в тому числі ведення звичайних кримінальних справ. Виняток становили релігійні злочину. За ним синедріон міг виносити смертні вироки, але вони підлягали розгляду та затвердження римським намісником. Приведення вироків у виконання також було справою римлян. «Нам не дозволено надавати смерті нікого», - говорили іудеї Пилата, вимагаючи страти Ісуса (Ін 18:31). Таким чином, у справі Ісуса синедріон був судом першої інстанції, а римський намісник - вищої.

Обвинувачі розуміли, що і ті суто релігійні причини, за якими вони засудили Ісуса до смерті, не справлять на римського намісника належного враження. Навряд чи Пилат перейметься їх ідеєю зберегти чистоту іудаїзму. Тому перед обличчям імперської влади обвинувачі виділили і використовували одну із сторін месіанського вчення, саме те, що Месія Ізраїлів повинен був стати світським правителем, Царем Юдейським. У Луки політичне забарвлення звинувачення виражена найбільш чітко: старійшини доносять Пілата, що підсудний називав себе Христом Царем (23:2). Ісус представлявся бунтівником, що роблять замах на реальну владу, ту владу, яка належала римському імператору (Кесарю). На доказ обвинувачі заявили про те, що Ісус забороняв давати подати Кесарю (Лк 23:2) [28]. «Якщо Його пустиш, то не друг Кесарю, - кричали іудеї Пилата, кожен, хто себе за царя видає, противиться Кесарю» (Ін 19:12).

Євангельську сцену суду Пілата можна вважати цілком достовірною, не дивлячись на те, що зміст процесу прихильники Ісуса могли знати тільки дуже опосередковано. Не виключено, що подання про події з Ісусом у преторії склалося на підставі цілого ряду аналогічних випадків, коли до римського суду залучалися ті чи інші діячі ранньої церкви. Власне картина суду Пілата остаточно намалювалася тільки в останньому Євангелії; синоптики говорять лише, що підсудний здебільшого відмовчувався, а суддя цього був дуже здивований. Деякі деталі, внесені сюди Матфеєм, - відгук Пілата про Ісуса як про праведників (27:24), втручання у хід справи дружини намісника (27:19), урочисте умивання Пілатом рук [29] (27:24), - не належать початкового переказами і з'явилися пізніше в результаті полеміки між християнами та іудаїстами.

До раннього переказами, мабуть, відноситься спогад про нерішучість Пілата у справі Ісуса. Про це розповідають всі євангелісти. Римлянин знайшов провину галілейського пророка меншою, ніж провину вбивці Варавви і навіть нібито збирався відпустити Ісуса з нагоди свята Великодня, але в кінці кінців поступився рішучого вимогу єрусалимських старійшин і збудженої ними натовпу привести у виконання смертний вирок. Така поведінка Пилата не дуже в'яжеться з тим, що оповідає про нього Йосип Флавій. Зазвичай Пилат суворо припиняв месіанські руху і за надмірну жорстокість, виявлену пізніше в Самарії, змушений був навіть залишити пост намісника (Старожитності, XVIII, 4.1-2). Але не будемо заперечувати євангельську версію. Ми вже бачили, що в деяких звинуваченнях, висунутих проти Ісуса, єрусалимляни явно перегнули палицю. Можливо, це відкрилося Пілата, який відчув у справі Ісуса більше емоцій, ніж конкретних доказів.

Вельми показовий спосіб страти Ісуса. Хоча в Талмуді не передбачено розп'яття злочинців [30], в Юдеї воно застосовувалося ще з часів персидського панування (1 Езд 6:11), а в римлян було особливо поширеним. Важко уявити, щоб настільки страшна і ганебна кару («болісний жах» (crucis terror) за висловом Цицерона [31]), який піддавалися раби і яка спіткала засновника християнства, була вигадана заднім числом його шанувальниками. Всі теологічні міркування і пояснення на цей рахунок це пояснення постфактум. Подібні ж міркування могли з'явитися за будь-якої іншої кари, і більше шляхетною. Але те, що в переказі про смерть Ісуса тим не менш фігурує розп'яття, свідчить на користь того, що саме воно і мало місце [32]. Непослідовність євангельського оповідання бачиться тільки в тому, як і де поховали тіло Ісуса. За римським і єврейським звичаям страчених злочинців заборонялося ховати звичайним чином. Тіла їх закопували в загальній ямі в спеціально відведеному для того місці (М. Санг 6.5). Про Ісуса же повідомляється, що він уникнув такої долі і був похований як звичайний померлий з усім належними церемоніями. Якщо б розповідь про це не супроводжувався ніякими особливими поясненнями, він викликав би цілковите недовіру. Однак те, що в цьому місці на сцену виводиться впливовий чоловік у Єрусалимі - Йосип Ариматейський, - до певної міри прояснює ситуацію. Тіло Ісуса не потрапило в загальну яму тільки завдяки клопотанню Йосипа перед Пілатом про видачу йому тіла страченого. Таке стало можливим, ймовірно, тому, що мертвий пророк вже не турбував вчорашніх обвинувачів, після розп'яття перестали відстежувати що відбувається з ним.

Роль Йосипа Аримафейського до кінця не ясна. У Євангеліях він раптово з'являється тільки в сцені поховання Ісуса і потім безслідно зникає зі сторінок Святого Письма. Зауваження самого раннього євангеліста про те, що Йосип «і сам очікував Царства Божого» (Мк 15:43) досить загадково. Чи був він таємним учнем Ісуса, як уявляють його Матвій і Іван? Важко, однак, уявити, що Пілат, тільки що відправив на страту вчителя, став би задовольняти прохання одного з його учнів, нехай навіть таємного. Або ж Йосип був типовим фарисеєм (слова «очікував Царства Божого» підходять будь-якій нормальній фарисея), ревно оберегавшим суботу і прагнуть будь-що-будь виконати старозавітний закон, за яким тіло повішеного не має «ночувати на дереві», але має бути поховане в той же день (Вт 21:23)? У такому випадку, просячи тіло Ісуса, Йосип Ариматейський піклувався зовсім не про нього, а про чистоту суботи. У його завдання входило якомога швидше поховати покійного, заховати тіло кудись подалі, - лише б дотримати святий день. Тобто це було не стільки поховання, скільки усунення і упрятиваніе.

У всякому разі, обробка Матфеєм та Іоанном оригінального повідомлення про це таємниче особі, з тим, щоб пов'язати його з Ісусом особистими відносинами, наводить на думку, що ранньохристиянську громаду коробило обставина, що їх вероучителя був похований не вірними учнями (які виявилися боягузливі, ніж учні Іоанна Хрестителя в подібній же ситуації - Мк 6:29), а якимось стороннім, майже випадковою людиною. Тому з часом Йосип Ариматейський був перетворений на прихильника Ісуса, зарахований до християн. Дотримуючись євангеліста Іоанна, Йосип справив над тілом Ісуса всі належні обряди і поховав не де-небудь, а в новій гробниці (19:41), приготовленої, треба думати, для себе самого. Так похорон Ісуса були пов'язані з пророцтвом Ісаї: «Йому призначили труну з лиходіями, але він був похований у багатого» (53:9). Зрозуміло, цим «багатим» був таємний християнин Йосип Ариматейський. З кожним новим євангельським розповіддю і тлумаченням ступінь близькості Йосипа до Ісуса зростала.

І все ж сполучний союз kai. в тесті Марка («який і сам очікував Царства Божого»), мабуть, має значення. Цим союзом Йосип Ариматейський об'єднується з групою Ісуса, робиться прихильником вчення галілейського пророка. Примітно також вказівка ​​Марка, що Йосип сміливо ввійшов до Пилата. «Наважився», значить, ризикував викликати невдоволення. Незадоволення кого? Пілата? Синедріону? Незадоволення з-за чого? Не інакше як через близькість до страченому. Саме так це розумілося в церкві. Іоанн Златоуст писав, що Йосип «наважувався на явну смерть, бо порушував загальну проти себе ненависть, коли виявляв свою любов до Ісуса». У апокрифічному Євангелії від Никодима розгнівані на Йосипа іудеї укладають його в темницю, звідки його звільняє воскреслий Христос (гл. 15).

Як би там не було, Йосип Ариматейський поховав Ісуса. Де саме було покладено тіло, в скельній чи печері, як кажуть синоптики, або в садовій гробниці, як каже Іван, в даному випадку не суттєво. Важливо те, що поховання відбувалося в поспіху на увазі настання суботи (новий день у євреїв починається з вечора), коли робити нічого не можна, і тіло страченого було поховано без належного ритуалу. Тому-то, після суботи, Галілейські жінки і пішли до гробниці, взявши з собою аромати. У їх завдання входило намастити покійного і завершити похоронний обряд. Якщо б, як пише євангеліст Іоанн, тіло покійного було умащено ще в п'ятницю і поховання було б зроблено за всіма правилами (19:40), потреба недільного подорожі жінок до гробниці абсолютно б відпала. Але жінки туди все ж пішли, і Іван призводить до гробниці Ісуса перший Марію Магдалину, хоча ніякого мотиву її появи не повідомляє. Але про це трохи пізніше, а поки закінчимо з похованням.

Показати точне місце поховання Ісуса було важко християнам вже II-III століть. Нинішній храм Гробу Господнього в Єрусалимі заснований на місці, визначеному лише в 326 р. при імператорі Костянтині Великому. Церковний переказ, пов'язуючи ці події з паломництвом матері Костянтина Олени, говорить, що, прибувши в Єрусалим, вона вчинила даний наслідок, щоб знайти місце розп'яття і поховання Христа. Нарешті, були виявлені хрест Ісуса і його гробниця, але не в результаті ретельних пошуків, а завдяки чудовим ознакам («з божественною допомогою», - пише Євсевій Кесарійський (Життя Костянтина, III, 26).

6.

Історія Ісуса тим і унікальна, що вона не закінчується його смертю і похованням. Християнство і виникла перш за все як віра у воскреслого Христа. Повстання Ісуса з мертвих служило кращим доказом його месіанської гідності.

Здавалося б, саме в цьому найважливішому місці ми вправі очікувати від джерел найраніше, дбайливо збережене переказ, навколо якого потім згрупувався решті біографічний матеріал. Але, на жаль, цього-то якраз і немає. Розповіді про воскресіння Христа представлені в Євангеліях здебільшого у відносно пізньому, переробленому вигляді. Знову, як і при народженні Ісуса, в джерелах виявляється ціла серія неясностей і непогодженостей. Питання виникають ще з моменту поховання Ісуса. Чи були здійснені над його тілом всі необхідні в такому випадку обряди? 4-й євангеліст виразно говорить «так» і навіть назвав обсяг пахощів, якими був помащений покійний - «літр близько ста» (19:39). Таким чином, дотримуючись Іоанну, тіло Ісуса було повністю готове до поховання. Навпаки, синоптики говорять про те, що обряди не були завершені, і що їх перервала наступила субота, в яку всім євреям належало дотримуватися спокою (Лк 23:56). Зокрема, похоронне одягання Ісуса не було умащено, чому після суботи Галілейські жінки і вирушили до гробниці: в їх завдання входило завершити покладений обряд. Для цієї мети вони і несли пахощі (Мк 16:1; Лк 24:1). Тому, до речі, деякі дослідники говорять про гробницю Йосипа Аримафейського як про тимчасове поховання Ісуса. У всякому разі, ми можемо говорити про незакінченому поховання.

Зате євангеліст Іоанн, який вважає поховання закінченим, ніяк не мотивує появу в неділю вранці біля гробниці Марії Магдалини. Навіщо вона туди прийшла? У Матвія, правда, також нічого не говориться про принесених жінками ароматах, але про його версії трохи нижче. Можна подумати, Магдалину вабила до гробниці туга по улюбленому Раввуні і бажання бути поруч з його останками. Саме так уявляв собі справу автор апокрифічного Євангелія від Петра, який писав, що Галілейські дружини з'явилися до гробниці «ридати і стогнати» (12.52). Але це відносно пізніше подання, яке виникло, до того ж, в неєврейської середовищі, де погано знали іудейські похоронні правила. Безсумнівно, що у Марка і частково у Луки ми бачимо ранню традицію. Тут прихід до гробниці дружин-мироносиць входить до складу ритуалу.

Чому ж автор Євангелія від Матвія, який був євреєм, втратив таку важливу деталь? Але упустив чи або усунув навмисно? Ще раніше, при розп'ятті Ісуса, Матвій вніс свої корективи в легенду, щоб підігнати його під старозавітні пророцтва. Замість «вина, із миррою» (Мк 15:23), яке давали розп'ятим, щоб сп'янити їх і цим заглушити їх біль (ВТ Санг 43а; Бамідбар-Раббі, 10), у Матвія з'являється «оцет, змішаний з жовчю» (27: 36) з натяком на псалом 68:22. До згадуванням про роздертою завісі в храмі Матвій додає опис природних катаклізмів, які супроводжували смерть Ісуса (27:51-53, порівн. Мк 15:38), приписує сотникові і всім присутнім на розп'ятті почуття страху (27:54, порівн. Мк 15: 39) і в той же час опускає деякі деталі, наприклад, вказівка ​​на годину розп'яття Ісуса (пор. Мк 15:25).

Також опрацював і доповнив Матвій і переказ про воскресіння Ісуса. Ядром його версії служить розповідь про те, як іудейські старійшини, боячись пропажі тіла Ісуса і різних спекуляцій з боку його учнів, домоглися, щоб у гробниці розп'ятого була виставлена ​​охорона (27:62-66). Варта ця згадується тільки Матфеєм [33], - і є всі підстави вважати, що розповідь про неї виник як християнська контрверсії у відповідь на чутки, розпущене їх противниками, що учні Ісуса викрали його тіло з гробниці. Матвій був дуже стурбований цими чутками («І пронеслося слово оце між юдеями до цього [дня]» 28:15), які, ймовірно, самі по собі почалися як відповідна реакція іудаїстів на зростаючу християнську проповідь. Тобто, і самі чутки, і версія Матвія - явища щодо пізні. Поки чудова звістка про кінець Ісуса з гробу оберталася в колі першому галілейських християн, їй вірили без всяких особливих доказів. Первісне переказ не передбачало охорони гробниці. Але коли християнська проповідь розширилася і стала дратувати іудеїв, виник слух про викрадення тіла Ісуса учнями. У відповідь на це християни були змушені скорегувати своє передання, вставивши в нього розповідь про варті біля труни - потім, щоб показати, що викрадення тіла було неможливо.

Конструкція цієї розповіді штучна і незграбна. Описавши, як на очах у вражених стражників ангел, що зійшов з небес, відвалив камінь, що закриває вхід до гробниці, Матвій продовжує: «... деякі з сторожі прийшли до міста й оповіли первосвященикам про все сталось. І, зібравшись із старшими та зробивши раду, і дали сторожі чимало срібняків ... »(28:11-12). Виникає питання: якщо мова йде про римські воїнів, то чому вони не йдуть прямо до свого безпосереднього начальника Пилата, а довірливо спілкуються з іудейськими храмовниками й терпляче чекають їх вирішення? Цю невідповідність пізніше помітив і виправив автор апокрифічного Євангелія від Петра, який у своїй розповіді відправив стражників разом з їхнім командиром-центуріоном прямо в преторій римського намісника (11.45). Хоча автор цього апокрифа, будучи, як говорилося, греком, не знав єврейський похоронний обряд, він все-таки мав поняття про армійську субординації. Але повернемося до Євангелія від Матвія: «... досить грошей дали воїнам і сказали: скажіть, що учні Його (Іісуса. - Б. Д.), прийшовши вночі, вкрали Його, коли ми спали і якщо чутка про це дійде до правителя, ми переконаємо його і від клопоту визволимо вас. Вони, взявши гроші, зробили, як навчено їх. »(28:12-15). За Матфеєм виходить, що підкуплені стражники успішно виправдалися перед Пілатом за допомогою відмовки, що вони заснули на посту. Євангеліст, схоже, зовсім забув про суворість дисципліни в римських військах. За подібну провину покладалася не багато і не мало як смертна кара, і можна не сумніватися, що такий вимогливий, судячи з «Юдейським старожитностей», воєначальник як Пілат не дав би тут ніякого спуску. Тим більше, що він не повірив би жодному слову стражників, якщо б вони пояснювалися так, як уявляє Матвій. Ще Тертулліан (II-III ст.) Звернув увагу на внутрішнє протиріччя в словах стражників: якщо тіло Ісуса викрали, коли вони спали, то як вони можуть стверджувати, що викрадачами були саме учні? Очевидно, що в оповіданні Матвія кінці не сходяться з кінцями.

Вище ми вже говорили про те, що в іудеїв заборонялося ховати страченого злочинця як звичайного померлого. Те, що тіло Ісуса виявилося в окремій приватної гробниці, могло статися лише за умови, що юдейські старші, котрі щиро домагалися і невідступно стежили за стратою Ісуса, після його смерті заспокоїлися, вийшли і втратили контроль за тим, що відбувається. Так що весь епізод з вартою в Євангелії від Матвія - пізніша невдала вигадка. Старійшин не потрібно було охороняти гробницю; вони б не допустили, щоб тіло Ісуса взагалі там виявилося.

Таким чином, недільна глава Матвія - це обробка початкового перекази, що відбулася в обстановці гострої полеміки з іудаїстами. Тому-то й було опущено згадка про аромати, які несли до гробниці Галілейські жінки. Відповідно до нової версії, до гробу Ісуса з самого початку була прикута загальна увага, і всі стежили за її цілісністю. Тому й Галілейські жінки, за Матфеєм, прийшли не закінчити похоронний обряд, а «подивитися труну» (28:1).

Що ж стосується Луки, то, по всій видимості, він зовсім не був обтяжений полемікою з невіруючими і лише збирав повідомлення про чудесні явища воскреслого Ісуса тим чи іншим людям. Значне місце в його недільному оповіданні приділено явищу Христа двом другорядним, до цього зовсім непомітним членам ранньохристиянської общини. Одним з цих людей був Клеопа (скорочене від Клеопатрос), можливо, грек за національністю. Розповідь такий займає половину всієї 24-ї глави! Зрозуміло, чому Луці так припав до душі цей епізод. Він сам був християнином другого призову і не належав до апостольської верхівці. Він бачив у Клеопа як би себе самого [34].

Таке виклад недільних подій нетипово для християнської проповіді. Зазвичай розповідалося про явище воскреслого Христа спочатку Петру, потім дванадцяти апостолам укупі, а потім уже всім іншим (1 Кор 15:5-8). Лука почасти зберіг цю «ієрархію явищ» (24:1-12, 36-53), але значно потіснив її особливим, ніде більше не згадується розповіддю про явище Христа двом учням по дорозі в Еммаус. Враження таке, що Лука вставив цей епізод в канву більш раннього перекази, причому вставка їла частину цього переказу. Зокрема, пропав розповідь про явище воскреслого Ісуса апостолові Петру; залишилася лише глуха обмовка про це у вірші 24:34.

До якої міри Лука був некритичний в підборі недільного матеріалу показує його глибока переконаність у тому, що мертвих можна повернути до життя. Цю переконаність, крім іншого, підтримувала загальна плутанина в поняттях «мертвий» - «живий». У Діяннях апостолів (20:7-12) Лука розповідає про один такий випадок пожвавлення, що стався буквально на його очах. Апостол Павло привів до тями впав з вікна юнака Євтихія, який, мабуть, просто втратив свідомість («бо душа його в ньому» - 20:10). І все-таки автор вважає, що юнак був «підняли його мертвого» (20:9).

Отже, Матвій і Лука, кожен зі свого боку, обробляли початкове переказ в його такій важливій і принциповою частини, як воскресіння Христа. Іншими словами, в 1-м і 3-м Євангеліях ми бачимо цю розповідь переробленим і спотвореним. Але, може бути, початкове переказ міститься в самому ранньому Євангелії від Марка? Адже воно і вважається найбільш раннім саме в порівнянні з Євангеліями від Матвія і Луки, де та ж сама традиція навантажена подальшими нашаруваннями. Але у Марка цих нашарувань немає, вони не відчуваються.

Не відчуваються аж до останньої голови. Тут ми підходимо до найцікавішого, таємничого та інтригуюча. Розповідь про воскресіння Ісуса в Євангелії від Марка був, але не зберігся. Точніше, він не зберігся у своєму повному вигляді. Дослідники давно встановили, що справжній текст Марка триває до вірша 16:8, де йдеться про втечу від гробниці обійнятих жахом галилейських жінок після того, як вони знайшли її порожньою і говорили з якимсь хлопцем (ангелом?), Що оголосив, що Ісус воскрес. Подальші вірші до кінця розділу і всього Євангелія (16:9-20) не належать перу цього євангеліста. Доказ тому - їхня відсутність у найдавніших манускриптах [35]. Вірші ці - пізніша вставка, складена як компіляція сусідніх Євангелій. Згадка про явище Ісуса Марії Магдалині (16:9-11) виникло під впливом Євангелія від Іоанна (20:1-18) [36], причому зауваження про сім бісів, вигнаних з Магдалини, запозичене у Луки (8:2), повідомлення про явище Ісуса «двом, коли вони йшли в село» (16:12) - скорочення відомого оповідання Луки (24:13-33), і так далі. У сучасних критичних виданнях Нового Завіту цей текст береться в дужки як інтерполяція.

Безсумнівно, у самого Марка був свій епілог (адже він не міг обірвати розповідь на півслові!), Але з якихось причин цей епілог зник і був замінений наявної компіляцією. Припускають, що епілог Марка був просто загублений, а пізніша вставка з'явилася як спроба його відновлення, хай і невдала. Але і Матвій, і Лука очевидно знали цей епілог, - адже до цього вони майже слово в слово слідували Марку (точніше, традиції, викладеної Марком), - однак того й іншого цей епілог не влаштував, чому вони і зайнялися його обробкою. Напрошується думка, що первісний епілог Марка був усунутий свідомо. Що ж там містилося такого незамечательного і невидані, що врешті-решт перестало влаштовувати церква? Про явища воскреслого говорилося невиразно? Скоромовкою? Не наводилося конкретних фактів? Здогадки і припущення тут можуть бути самі різні.

Обмовимося, однак, що реконструюючи ранні християнські розповіді, ми зовсім не ставимо знак рівності між ним і історичною реальністю. По крайней мере, не робимо цього без відповідної перевірки. У будь-якому історичному джерелі, а в релігійному особливо, з самого початку міститься відомий коло міфологем, властивих даному часу. Інша справа, що порівняльний аналіз канонічних і апокрифічних сказань про Ісуса показує, що християнське передання розвивалося в бік дедалі більшої містифікації. У ранніх сказаннях набагато менше елементів чудесного, надприродного, менше теологічної навантаження, сказання ці менш штучні, менш «пригладжений», в них більше натурального, історичного, палестинського. Тому-то так важливо докопатися до початкового оповідання, встановити його хоча б основні риси.

Розглянемо ще раз останні глави Матвія і Луки. Якщо опустити в них вже згадані розповіді про Жандарм (Мт 28:11-15) і про явище Ісуса учням, що йде в Еммаус (Лк 24:13-35), ми отримаємо в цілому ідентичне розповідь, в якому євангелісти, хоча і з деякими відхиленнями кожен у свій бік, в цілому слідують єдиної традиції. Початок 16-го розділу Марка також належить цій традиції. Ми бачимо, що вона складається з декількох послідовно змінюють один одного епізодів:

1) прихід до гробниці Ісуса галілейських жінок (Мт 28:1; Мк 16:1-4; Лк 24:1-3);

2) явище їм ангела чи янголів з звісткою про воскресіння Ісуса (Мк 16:5-6; Лк 24:4-7); Матвій у відповідності зі своєю особливою версією пише тут про трепет сторожам гробницю і вставляє повідомлення про ще один землетрус (Мт 28:2-6)

3) особливе вказівку ангела, що воскреслий чекає учнів у Галілеї (Мт 28:7; Мк 16:7); Лукою це передано як те, що Ісус говорив про своє майбутнє воскресіння, будучи ще в Галілеї (24:7), але в даному випадку Лука, можливо, або неправильно зрозумів своє джерело, або свідомо його переробив.

4) повернення жінок. Цей епізод передається по-різному. Марк каже, що жінки «нікому нічого не сказали, бо боялися» (16:8), Лука повідомляє, що жінки розповіли про все апостолам, але ті їм не повірили (24:10-11); Матвій ж описує раптове явище повертаються жінкам самого Ісуса, який ще раз нагадує про майбутню зустрічі в Галілеї (28:8-10).

Хоча повідомлення Марка більше схожий на початковий розповідь, все ж потрібно допустити, що апостоли якимось чином дізналися про сповіщенні ангела. Можливо, про це йшлося далі, у втраченому епілозі Євангелія від Марка. Те, що апостоли виконують наказ ангела і йдуть у Галілею назустріч Ісусові і нарешті знаходять його на якійсь горі, розповідає тільки Матфей (28:16-20) [37]. Що писав в даному випадку Марк, нам наразі невідомо. Лука рішуче відкидає цю «Галілейську версію» і оповідає про явища Ісуса в Єрусалимі, звідки ж таки незабаром він і вознісся на небо (Лк. 24:36-53; Деян 1:4-11). Однак те, що зустріч воскреслого Ісуса з апостолами на їхній батьківщині передбачається ще у вірші 14:28 Євангелія від Марка, а також описується в 4-му не-синоптичних Євангелій, зайвий раз переконує, що мова про Галілею виникла тут не випадково і мала своє продовження.

Можна припустити, що всі розповіді про явища воскреслого Ісуса в Єрусалимі, в Еммаус і взагалі в Юдеї не належать початкового переказом. Спочатку, мабуть, розповідалося про те, що деякі близькі до покійного жінки прийшовши до гробниці, виявили її порожньою, після чого в страху повернулися і якийсь час зберігали мовчання. Нарешті, їх відкриття стало якимось чином відомо апостолам, після чого не забарилася рознестися звістку про те, що Ісус чудесним чином ожив і скоро повинен здатися своєму найближчому оточенню. Сюди ж, для підкріплення цієї звістки, було вставлено вказівку, отримане нібито з вуст ангела. Минуло ще якийсь час, поки повернулися в Галілею апостоли не побачили свого вчителя в одному з місць їхнього колишнього проведення часу. При цьому, як зауважує Матвій, «дехто вагався» (28:17). Це можна розцінити так, що явище Ісуса не було достатньо реальним, безсумнівним.

Зрозуміло, що в такому вигляді недільна історія Ісуса страждала невиразністю, була бідна фактами і не могла залучити до лав християн нових членів. Близьким до Ісуса людям, гостро переживають раптову розлуку з ним, для віри було достатньо навіть боязких чуток і напівнатяками, але для неофітів було потрібно щось повесомее. Тому з'явилися розповіді про явища Ісуса ще в Єрусалимі безпосередньо після виходу з гробниці, про зустріч з воскреслим Марії Магдалини, Петра і інших апостолів. До моменту написання Павлом Першого послання до коринтян (58 р. н. Е..) Ця історія була вже настільки укріплена, що можна було з упевненістю говорити про явище воскреслого Христа п'ятистам і більше свідкам (1 Кор 15:6). У християнських апокрифах II-V ст. до числа очевидців воскресіння включаються Йосип Ариматейський, деякі Галілейські старійшини (Єв. Нік 14-15), а також Понтій Пилат та його дружина Прокла («Донесення Пілата», «Лист Пілата Ірода»). У міру розвитку християнства додавалися все нові й нові «свідчення» явищ воскреслого Христа. Якщо ж звернутися до витоків перекази, відновити його первісний вигляд, ми, ймовірно, побачимо зворотну картину. Очевидців явищ воскреслого Ісуса було вкрай мало і всі вони належали його найближчому оточенню. Апостоли зустріли свого ожилого вчителя в Галілеї після того, як повернулися туди з Єрусалиму, причому далеко не всіх з них переконала така телепортація повстав з мертвих. Вельми показово вислів, вкладене євангелістом Іоанном до уст Ісуса: «блаженні не бачили й увірували» (20:29). Ці слова свідчать про те, що церква прагнула компенсувати недолік бачення (тобто очевидців) силою своєї проповіді.

Зупинимося, однак, на тій кількості свідків воскресіння Христа, яке Павло приводить в Першому посланні до коринтян. Це послання визнається дослідниками справжнім, що належить перу самого апостола. Павло не тільки називає цифру в 500 осіб, але і стверджує, що багато з них ще живі, як би запрошуючи сумніваються розпитати їх особисто. Неймовірно, щоб таке запрошення служило прикриттям свідомої брехні! Це було б верхом самовпевненості навіть при тому, що жителі Коринфа знаходилися занадто далеко від Палестини. Слід думати, що Павло говорив цілком щиро, вірив в те, що говорив. Така велика кількість свідків воскресіння Ісуса було повідомлено йому палестинськими християнами, коли він вступив в їх ряди приблизно в 36-40 рр.. н. е.. Виходить, цифра ця фігурувала вже через п'ять-десять років після «недільних подій», а то й раніше. Як за такий короткий термін у свідки воскресіння могли записатися 500 і більше осіб при тому, що навіть не всі апостоли, як каже Матвій, були впевнені в реальності явища воскреслого Христа?! Схоже, ми стикаємося тут з психофізіологічним феноменом, що мали масовий характер. Досвід підказує, що одними галюцинаціями справа тут не пояснити. В основі масових бачень має лежати якийсь дійсну подію, нехай і перетворене у свідомості віруючих. Не виключено, що через деякий час після єрусалимської драми, в Галілеї дійсно з'явився хтось, приймається за воскреслого Ісуса. Хоча ця історія тривала недовго (по Луці: 40 днів - Деян 1:3), вона наробила багато шуму. Варто згадати, що самого Ісуса колись приймали за воскреслого Іоанна Хрестителя і навіть за ожилого старозавітного патріарха Іллю чи пророка Єремію (Мт 16:14 і пар.). Поширенню подібних чуток, безперечно, сприяла загальна віра у воскресіння мертвих. А віра в чудеса, як відомо, породжує свідчення їхнього існування.

Варто звернути увагу на те, що в цілому ряді явищ воскреслого Ісуса, описаних в Євангеліях, його впізнавали не відразу, не негайно ж, а після деякого внутрішнього зусилля, часто навіть за абстрактним непрямими ознаками. Двоє учнів, що йдуть в Еммаус, провели з Ісусом кілька годин шляху, але впізнали його лише на вечірній трапезі «в ламанні хліба» (Лк 24:31,35). Марія Магдалина у гробниці спочатку також не дізналася Ісуса і прийняла його за садівника (Ін 20:14-15). Цей же феномен повторився в явищі Ісуса учням «морем Тіверіядським»: апостоли здогадуються, що перед ними Господь тільки після того, як по команді незнайомця закинули мережі і витягли багатий улов (Ін 21:4-7). Хоча всі ці оповідання належать пізнішому часу, вони можуть повторювати мотиви більш ранніх оповідань і в кінцевому рахунку сходити до загального першоджерела. Тут видно відчуття дійсних очевидців. Навряд чи можна пояснити якимись теологічними міркуваннями то дивна обставина, що воскреслий вчитель не впізнається з першого погляду навіть близькими до нього людьми. Міркування ж деяких богословів, що Ісус після воскресіння мав «прославленим тілом», «світінням» та ін (1 Кор 15:43), що збивало-де учнів з пантелику, в даному випадку є неправдивим: і Магдалина, і апостоли брали незнайомця все ж не за вогняного ангела, а за звичайну людину. Лик Ісуса «засяяв» тільки в епізоді Преображення (Мт 17:2 і пар.), Але у воскреслого Ісуса ніякого «світіння» євангелісти не помічено. Напрошується висновок: що був був in naturam невпізнанний, тобто це був не Ісус, а «впізнавання» його, вірніше, ототожнення з Ісусом відбувалося в результаті різних висновків або ж внутрішнього «осяяння», «прозріння». Психологи, які вивчають подібні феномени, можуть детально описати їх механізм.

21-й розділ Євангелія від Іоанна, повторимося, цікава тим, що в ній також як і в Євангелії від Матвія розповідається про явище воскреслого Ісуса в Галілеї («морем Тіверіядським») після того, як апостоли повернулися на батьківщину. Може бути, Іоанн в даному випадку слід початкового переказом? Подивимося на його недільний розповідь в цілому. На початку 20-го розділу 4-й євангеліст буквально повторює вже знайомі по синоптикам звороти: «У перший же [день] тижня Марія Магдалина до гробу рано, коли було ще темно (у Матвія:« на світанку », у Марка:« при сході сонця »)» (20:1), «... і бачить двох ангелів, в білому [вбранні] сидять (у Марка:« юнак у білому одязі », у Луки:« два мужі в одежах блискучих »)» (20:12). Немає сумнівів, що Іван був знайомий з синоптичної традицією і, ймовірно, безпосередньо читав синоптиків. Але, подібно Матфеєм та Луці, Іоанн дуже скоро відхиляється від початкового оповіді, викладеного Марком, і розповідає про ті ж явища воскреслого Ісуса в Єрусалимі спочатку Марії Магдалині, а потім усім апостолам. Враження таке, що Іван не стільки наслідує традицію, скільки обігрує та розвиває розповіді Матвія і Луки. У словах Марії Магдалини: «Узяли мого Господа, і не знаю, де поклали Його» (20:13) відчувається вплив Матвія, який написав про чутки серед іудеїв, що тіло Ісуса було викрадено з гробниці. Подібно Матфеєм, Іоанн опустив згадка про аромати, доставлених жінками до гробниці Ісуса, але зробив це менш вдало. Версію Матвія про варті біля гробниці він не прийняв, але і ніякого мотиву недільної прогулянці Магдалини не повідомив. Далі, прихід воскреслого Ісуса в будинок, де зібралися учні (20:19 сл.), Нагадує відповідний розповідь Євангелія від Луки (24:36 сл.). Нарешті, повідомлення про невіру Фоми (20:24) конкретизує зауваження Матвія, що при зустрічі з ожилим вчителем деякі учні засумнівалися (28:17).

І якщо, як ми з'ясували, версії Матвія і Луки вторинні по відношенню до Євангелія від Марка (до вірша 16:9), то розповідь Іоанна виявляється навіть третинним. І про явище воскреслого Ісуса в Галілеї Іоанн повідомив лише завдяки вказівкам тих же синоптиків. Взагалі-то 21-й розділ Євангелія від Іоанна не належить перу самого євангеліста, але була дописана пізніше, щоб віддати честь апостола Петра. Спочатку Євангеліє від Іоанна закінчувалося віршем 20:30: «Багато зробив Ісус у присутності учнів Своїх і інших ознак (= знамень), про які не написано в книзі цій». Ті, хто дописав 21-й розділ, повторили цей же загальноприйняте в ареталогіях [38] тієї пори висновок: «Багато є й іншого створив Ісус: але коли б написати про те докладно, то думаю, і сам світ не вмістив би написаних книг» ( 21:25) [39].

Останній розділ Євангелія від Іоанна, присвячена повчанням Христа апостолові Петру і що встановлює спадкоємство в керівництві ранньохристиянської громадою, повертає нас до «ієрархії явищ» воскреслого Ісуса. Ця ієрархія була вперше зафіксована у Першому посланні Павла до коринтян (15:5-7) і потім деталізована євангелістами. По суті справи вона - дзеркальне відображення внутріобщінной ієрархії, що склалася в апостольські часи. Тобто сказання про воскресіння Ісуса з мертвих, крім іншого, були підпорядковані організаційним заходам всередині церкви. На пост глави християн висувався апостол Петро, ​​йому воскреслий був окремим чином і дав особливі доручення. Потім йшла керівна група апостолів і пресвітерів, - тих, хто безпосередньо спілкувався з Ісусом, і, головне, був очевидцем його воскресіння з мертвих. У цю групу міг потрапити тільки той, хто був забезпечений відповідною легендою (див.: Ді 1:22). Тому-то Павло з Тарсу, претендуючи на звання апостола, хоча він вступив до лав християн і висунувся пізніше воскресіння і вознесіння Ісуса, заявляв про особливе явище йому Христа: «І після всіх Він з'явився й мені, як [якомусь] недородкові» (1 Кор 15:8; див. Дії 9:3). Навколо кожного апостола складався своє коло прихильників (пор. 1 Кор 1:12). Пізніше деякі апостоли й старші стали засновниками окремих громад або ж були визнані як такі. Зрозуміло, що члени цих громад прагнули підтримати, зміцнити, а де потрібно і створити легенду своїх засновників. Тому список очевидців воскресіння Ісуса безупинно розширювався, а сама розповідь про воскресіння обростав все новими й новими подробицями.

7.

Звичайно сучасні автори завершують біографію Ісуса Христа розповіддю про його вознесіння на небеса. У церкві вознесіння Ісуса сприймається як щось само собою зрозуміле. Навіть Іслам визнав, що Месія Іса був узятий Богом на небо, чого не сталося, наприклад, з Мухаммедом. Однак дослідникам потрібно враховувати, що вознесіння Ісуса в Євангеліях представлено тільки Лукою (24:51)! Він же, будучи автором Діянь апостолів, згадав про вознесіння і в цьому творі (1:9,11; 2:33). Але Лука, як ми вже переконалися, джерело пізній і дуже сумнівне. Ні Матвій, ні Іван ні про яке вознесіння не говорять, і, ймовірно, про нього також не було мови в первісному епілозі Марка. Коли складався новий нинішній епілог Марка, там з'явився вірш: «І так Господь, по розмові із ними (з учнями, - Б. Д.), вознісся на небо, і сів праворуч Бога» (16:19). Але це ніщо інше як компіляція повідомлення Луки з одночасною алюзією на вірші Марка 12:36 і 14:62, де Ісус говорить про те, що він сидітиме по правиці Бога. Таким чином засновник християнства екстраполював на себе знамените пророцтво Книги Даниїла про Сина людському (7:13).

Питається, проте: говорилося чи про вознесіння Ісуса на небо в первісному переказі, і якщо говорилося, то як? Тут ми знову стикаємося з неясністю. З одного боку, розповідь про вознесіння Ісуса на небо логічно завершує його євангельську біографію. Адже з самого початку Ісус ототожнювався з Даниїловим Сином людським, «що йшов з хмарами небесними» і «Підведення до Старого днями», тобто до Бога! У Євангелії від Івана Ісус пророкує, що буде «піднесений від землі» (12:32), а також говорить, що йде, сходить до Отця (16:16,17; 17:13; 20:17), що також можна зрозуміти , як шлях на небо. Але, з іншого боку, Матвій, розповідаючи про зустріч воскреслого Ісуса з учнями в Галілеї, і, схоже, слідуючи в цьому місці початкового переказом, все ж не згадує про вознесіння. Його Євангеліє закінчується тим, що воскреслий обіцяє учням, що перебуватиме з ними «в усі дні до кінця віку» (28:20). Пребудет де? На землі? На небі?

Про вознесіння Ісуса говориться в Посланнях апостолів, за часом кілька попередніх Євангеліями. Так, Петро пише, що Христос «зійшовши на небо, пробуває по Божій правиці» (1 Пет 3:22), Павло зауважує, що Христос сидить на небесах (Еф 1:20), «вище всіх небес» (Еф 4:10) . У Посланні до євреїв також говориться, що Ісус «сів праворуч величі на висоті», «перед Божим лицем» (1:3; 8:1; 9:24; 10:12). Але наскільки ранньої є ця традиція? Виникла вона ще в Палестині в юдео-християнському середовищі або ж ми маємо чисто елліністичну версію?

У греків і римлян сходження покійних на небо було добре відомої міфологемою. Взятим на небо вважався перший римський цар Ромул, шанований як бог Квірін. Його сходження до богів, за переказами, супроводжувалося сонячним затемненням, грозою і ураганом (Плутарх. Ромул, 27, порівн. Мт 27:45,51, 28:2). В імператорську епоху піднесення покійного стало необхідною умовою для його обожнювання. У березні 44 р. до н. е.. в небі з'явилася комета, в якій багато хто бачив душу нещодавно вбитого Юлія Цезаря (Светоній. Цезар, 88). Після смерті Августа сенатор Нумерій Аттик клятвено запевняв римлян, що бачив, як образ покійного здійнявся до небес, після чого Август був зарахований до сонму богів (Светоній. Август, 100, 4). Подібні ж свідоцтва приймалися на офіційному рівні щодо померлих імператорів Клавдія і Веспасіана, які також отримали посмертно титул «Божественні». Але імператори тільки брали приклад з численних героїв і святих. Деякі з них, як, наприклад, філософ Емпедокл, завчасно намагалися оточити свою кончину ореолом таємничості, щоб виникли розмови про їх вознесіння на небо. Натовп охоче підхоплювала і розносила подібні чутки. Так, у Греції багато говорили про вознесіння знаменитого чудотворця Аполлонія Тіанського, а пізніше - Перегрина-Протея.

Примітно, однак, що вознесіння на небо у греків і римлян ніяк не пов'язувалося і не передбачало воскресіння з мертвих. Возносилось не тіло покійного, а його душа, образ (ейдолон). Ще Піндар писав, що

Всяке тіло повинно підкоритися смерті всесильної,

Але залишається на віки образ живої.

Він лише один - від богів.

«Не посилайте ж на небо тіла чесних людей всупереч законам природи, - назидал Плутарх, - але віруйте, що душі доброчесних людей, цілком за законами природи і божественної справедливості, з людей робляться героями, з героїв - демонами, нарешті із демонів ... стають богами ... заслужено досягнувши прекрасного блаженнійшого кінця »(Ромул, 29).

Втім, євреї мали тут власну традицію. Про вознесіння пророка Іллі на небо живим йдеться в 4-ій книзі Царств (2:11). Пізніше піднесеними до Бога стали вважати патріарха Еноха («Книга Еноха», Таргумім Пс-Інф на Побут 5:24), а також пророків Мойсея та Ісаю («Вознесіння Мойсея», «Вознесіння Ісаї»). Агадіческіе оповіді зарахували до числа переселилися на небо Баруха, Ездра, раба Авраама Елієзера, будівельника храму Хірама і багатьох інших «мужів Божих». Всупереч думці Плутарха і всіх, хто не мислив для грішній плоті небесного блаженства, в перерахованих випадках піднесення праведників на небо відбувалося в кінці їх життєвого шляху, але не після смерті і не зі смертю, а замість смерті. Могили і гробниці у вознесених були відсутні, тому що вони як би і не вмирали (Єв. Нік 16). Мабуть, про таке вознесіння «до третього неба» такого собі «людини у Христі» говорить апостол Павло у Другому посланні до коринтян, хоча додає, що не знає точно, сталося це в тілі або поза тілом (12:2-4). Саме так, минаючи смерть, представляє вознесіння Ісуса Коран: «А вони (юдеї) не вбивали його і не розіп'яли, але це тільки здалося їм ... Аллах підніс його до Себе »(4:156). Дотримуючись старозавітної традиції, мусульмани уподібнили Ісуса-Ісу того ж Еноху та Ілії.

Звичайно, і у євреїв були свої уявлення про душу (нефеш, руах) і її посмертне існування. У 15/16-м псалмі читаємо: «... і тіло моє відпочине в надії, бо Ти (Бог) не залишиш душі (нефеш) в аду моєї (шеол'е) і не даси святому Твоєму побачити тління» (9 -10). Слово «тління» тут навряд чи можна віднести до душі; швидше за все, це йдеться про тіло, про плоть, «заспокоєння в надії» [40]. Псалмопівець висловлює надію, що душа його уникне пеклі, а тіло тління. Можна подумати, що він сподівається взагалі минути смерті й уподібнитися тим же Еноху і Іллі, живими взятими на небо. Однак, в іншому 48/49-м псалмі звучать думки в дусі Піндара: «... не перестане навіки, щоб залишився [хто] жити навіки й не бачити гробу (тобто тління). Кожен бачить, що мудрі вмирають »(9-11). Але далі знову говориться: «Але Бог спасе душу (нефеш) мою від шеолу (шеол'а), коли прийме мене» (16). З цих слів випливає, що хоча тіла смертні, душі (у всякому разі, душі праведників) продовжують жити, не потрапляють разом з тілом в шеол, але «приймаються Богом». Де? Напрошується думка: саме на небесах. Так само можна інтерпретувати Пс 55/56: 14, 114/116: 8, ПрЧ 15:24, Ек 12:7. Схожим чином звучить один з кумранських гімнів, в якому автор (Вчитель праведності?) Звертається до Бога: «дякую Тобі за те, що Ти душу мою від ями (= шеол?) І від Аввадона шеол Ти підняв мене (= душу?) на вічну висоту. І я ходив по безмежній рівнині (неба), і я дізнався, що є надія для того, кого Ти створив з праху для вічного світу »(1QH 3:19-20). Йосип Флавій прямо говорить про близькість єврейських та грецьких загробних уявлень, коли розповідає про єсеям: «Вони вірують, що, хоча тіло тлінне і матерія невічні, душа ж завжди залишається безсмертної ... як тільки тілесні узи спадають, вона, як звільнена від довгого рабства, радісно несеться в вишину »(Війна, II, 8.11). Пізніше таке вчення сповідували ізраїльські хасиди.

Сам Ісус міг дотримуватися як поглядів есеїв, так і віри в вознесіння на небо живих праведників, а також мати з цього питання власну думку. Що, наприклад, він мав на увазі, говорячи своїм суддям, що вони будуть бачити його на небі прийдешнім на хмарах небесних (Мт 26:64)? Чи відбудеться це після його смерті (адже вже неминучий був смертний вирок!) Або ж він вірив, що якимсь дивним чином втече від смерті і підніметься до хмар подібно Еноху та Ілії? Нам думається, що він вірив в друге. Тільки в такому випадку стає непідробним і глибоким всі його відчай, коли, будучи розіп'ятим і відчуваючи невідворотність смерті, він кликав, цитуючи вже згадуваний нами псалом: «Боже! Боже! для чого Ти мене покинув? »Точніше за давньоєврейською і арамейському:« чому Ти мене покинув? »Звичайно, ессейского« радісне піднесення в небеса »звільняється душі тут ні при чому. Передаючи передсмертний вигук Ісуса, та ще й у його арамейською звучанні, євангелісти Марк та Матвій переконливі як ніколи. Немає сумнівів, що в цьому місці традиція донесла справжні слова розп'ятого. Ми переймаємося його внутрішнім станом у ці його останні миті, всім жахом, яка охопила його перед лицем смерті, яка прийшла, щоб довести йому, що він такий же як усі. В іншому випадку це безумовно глибоке відчай вмираючого, добре запам'яталося всім присутнім, стає тільки хвилинною слабкістю, не більше того. Не випадково великий стиліст Лука спробував затушувати занадто явну агонію вмираючого Ісуса. У його Євангелії розп'ятий обмінюється репліками з розбійниками, прощає своїх мучителів, а перед смертю цитує іншого, цілком нейтральний псалом: «Отче! в руки Твої віддаю дух Мій »(23:46; Пс 30:6). Євангеліста Іоанна не влаштувала й ця вміла обробка. Його Ісус-Логос, випускаючи дух на хресті, урочисто виголошує: «Звершилось!», Тобто, - пояснює Іван, - здійснилося все, що було передбачене про Нього в Писанні (19:28,30). Навіть побіжне порівняння цих місць показує, в який бік розвивалося християнське передання, і що, ймовірно, було в ньому спочатку.

Повернемося до повідомлення Луки про вознесіння воскреслого Ісуса. Можна припустити, що розповідь про це виник ще в палестинській середовищі, де існували різні погляди на знесення праведників, але остаточно склався вже в еллінізованій християнстві. За відсутністю відповідних іудео-християнських джерел дуже важко визначити, як саме перші послідовники Ісуса співвідносили його тілесне воскресіння з мертвих з подальшим сходженням на небеса. У дохристиянської літературі немає такого прикладу, щоб про будь-кого розповідалося, що він зійшов на небо і після смерті, і в тілі, тобто цілком. Вознесіння Ісуса як би поєднує в собі тілесне вознесіння старозавітних патріархів з посмертним знесенням душ праведників згідно елліністичним поглядам.

Дотримуючись Луці, сходження Христа на небо відбулося в околицях Єрусалима біля селища Віфанії (Лк 24:50-51), на Єлеонській горі (Дії 1:12). Саме вказівка ​​на це місце має бути визнано пізнішим. Матвій, як ми бачили, писав про останню зустріч Ісуса з апостолами в Галілеї. У своєму Євангелії Лука ще не супроводжує розповідь про воскресіння ніякими особливими подіями та дивами, але в Діяннях апостолів він говорить уже про двох ангелів («мужів у білій одежі»), що з'явився учням після сходження Ісуса на небо і роз'яснили суть події (1:10 -11). Враження таке, що Лука просто продублював традиційного повідомлення про явище одного або двох ангелів до жінок-мироносиць, коли ті побачили порожню гробницю. Те, що Лука ввів в розповідь про вознесіння Ісуса ангелів, - якщо це не його власна нововведення, - свідчить про обробці початкового перекази, що сталася в єврейській діаспорі. До малоазійської діаспорі належали апостол Павло (принаймні, спочатку), автор новозавітного Послання до євреїв, приписуваного Павлу, а також автор Першого послання Петра, тобто ті новозавітні автори, які говорили, що Христос сів на небесах. З цього середовища, може бути навіть безпосередньо з вуст Павла почерпнув розповідь про вознесіння Ісуса євангеліст Лука.

У масовій свідомості тієї епохи, коли мова заходила про подорож на небеса, участь ангелів було справою цілком природним. У Книзі Еноха розповідається, що патріарх зійшов на небо не сам по собі, а в супроводі «мужів вельми великих» (2 Ен 1:4), - небесних провідників і путівників. Сам Лука трохи раніше, передаючи притчу про багача і Лазаря, пише, що по смерті Лазар був віднесений ангелами на «ложе Авраама» (16:22). Це райське «ложе» також планували на небесах.

З усього цього випливає висновок: поява ангелів в оповіданні Луки про вознесіння Ісуса обумовлено не стільки прагненням встановити подробиці цієї події, скільки традиційними уявленнями про вознесіння праведників. Лука отримав повідомлення про сходження Ісуса на небо в настільки загальному вигляді (ймовірно навіть, це був просто умовний штамп: Ісус сів на небесах «праворуч Бога» - Деян 2:33-34), що йому довелося буквально на ходу домислювати й конструювати свою розповідь . Первісне коротке повідомлення в Євангелії він уточнює і деталізує в Діяннях апостолів, використовуючи усні та літературні кліше тієї епохи.

Парадоксально, але розповідь про вознесіння Ісуса на небеса з того часу був більш традиційний, ніж віра в його воскресіння з мертвих. Звичайно, очікування виходу покійних з трун було вже широко поширене. Але віра така, як ми говорили, зустрічала і чималий опір. Якби апостол Павло проповідував в Афінах тільки вознесіння Христа (тобто душі померлого), навряд чи б він зустрів такі насмішки, які отримав після повідомлення про його вихід з могили (Дії 17:32). Саме те, що віра у воскресіння мертвих ще не увійшла міцно в традицію, ще багато в чому була нововведенням, викликала усмішки скептиків, призвело до того, що ми бачимо в Євангеліях, з одного боку, докладні розповіді про повстання Ісуса з мертвих, а з іншого - сухі традиційні фрази одного євангеліста Луки про сходження Ісуса на небеса. Характерно, що і надалі християнська література набагато більше приділяла уваги обставинам чудесного повстання Христа з мертвих, між тим як розповідь про його вознесіння по колишньому залишався в тому ж сухому і стислому вигляді, в якому його виклав Лука. Потреба в деталізації цього традиційного повідомлення не виникала.

У нашому досить швидкому огляді й почасти дослідженні ми кіс-нулісь тільки основних, найбільш важливих моментів життя і діяль-ності Ісуса Христа. Звичайно, багато що залишилося в стороні, - може бути, навіть цілі сфери життя Ісуса. Євангелія і взагалі вся ран-нехристиянська література дають історикам майже невичерпний ма-теріал для дослідження. І кожен окремий епізод або штрих тут по своєму важливий і цікавий.

Нам же перш за все хотілося показати, що біографія Ісуса з Назарета цілком піддається нормальному історичному досліджень-нію, того ж таки, яке можна провести відносно будь-якої особи, ос-тавівшего свій слід в історії. Нічого абсолютно таємничого і незбагненного тут немає. Є поки ще пояснене. Білих плям вистачає і в біографіях Цезаря і Олександра Великого. І про те, та про інше в свій час складалися неймовірні легенди, і той, та іншої були зараховані до сонму богів. Життєписи того й іншого дійшли до нас здебільшого в переробленому вигляді, причому антич-ні хроністи та історики наплутали тут не менше євангелістів. І все-таки на цій підставі ніхто не скаже, що історія Олександра і Цезаря не може бути належним чином вивчена і реконструйованого-вана.

Однак, на відміну від Христа, Олександр і Цезар - це фігури, так би мовити, архівні, «недіючі», цілком належать іс-торії. Ісус же не належить тільки історії, точніше, не принад-лежить їй настільки, щоб історики не зустрічали опору у своїй роботі з боку тих, хто вважає Ісуса своїм надбанням і своєю прерогативою. Але, в кінцевому рахунку, все в цьому світі рано чи пізно стане надбанням історії. А історія - це те, що було в минулому. З точки зору майбутнього. Тому майбутнє розсудить.

Список літератури

[1] За винятком дуже небагатьох текстів епохи до вавилонського полону, тобто до 586 р. до н. е.., де слово руах вживається в чоловічому роді.

[2] Інша назва іудео-християнського Євангелія від Матвія (Епіфаній. Панаріон, I 30.13).

[3] синоптичними (від sunoptiko, j - «сообозревающій») називаються в біблеїстики три перші Євангелія, наступних в цілому єдиної традиції.

[4] Також передають слова голоси з неба і ранньохристиянські письменники: Іустин Мученик (Діалог з Трифоном іудеєм, 88; 103), Климент Олександрійський (Педагог, I, 6), Лактанций (Божественні встановлення, IV, 15) та ін Саме до Ісуса, а не до Івана вони та й оточуючим звертається Святий Дух і в юдео-християнському Євангелії назареев (Ієронім. Коментар на Іс, 11:1-2).

[5] «Сином істини Божої» називав себе ще автор кумранських «Гімнів» (1QS 11:16), яким, вважають, був сам Вчитель праведності кумранитів.

[6] У ранньому Євангелії від Марка немає навіть згадки про Віфлеємі. Зауважимо також, що саме Марк частіше за інших євангелістів називає Ісуса Назарянина.

[7] Зокрема, галілеяни, як і самаряни, нечітко вимовляли голосні. У талмудичних трактаті Ерувін передається такий анекдот: «Один галілеянин запитав: у кого є 'amar для продажу? Дурний галілеянин, відповіли йому: що потрібно тобі? Осел чи (hamr), щоб їхати верхи; шерсть чи ('amar), щоб одягнутися, вино чи (humr) для пиття; або вівця (' amar), щоб покрити тебе руном своїм? »

[8] Що стосується допиту Ісуса Пілатом, то якщо такий і був, відбувався він, звичайно ж, у присутності перекладача-товмача. Може бути, того самого, хто потім і зробив напис на хресті на трьох мовах.

[9] Точніше: Елі! Елі! Елої шебактані.

[10] Останнім часом деякі автори заговорили про широке поширення в Палестині того часу івриту як літературного та розмовної мови, посилаючись ... на великий відсоток текстів на івриті серед Кумранських рукописів (?!). Це все одно, як хто-то в майбутньому стане доводити поширення серед нас церковно-слов'янської мови, посилаючись на великий відсоток слов'янських книг в наших бібліотеках. Наявність таких рукописів в Кумрані доводить лише те, що тести на священному мовою зберігалися, переписувалися і коментувалися відповідними професіоналами, і не більше того. Яке це має відношення до палестинському населенню і до Ісуса? Повторимо, що в Євангеліях немає слідів івриту, а є відгомони арамейською розмовної мови.

[11] Апокаліпсиси (avpoka, luyij - «одкровення») - особливий жанр релігійної літератури, що виник в послебіблейскіе часи. Апокаліптичні твори, приписувані зазвичай кому-небудь із старозавітних патріархів або пророків, у спекулятивно-алегоричній формі розповідали про колізії історії та прийдешній кінець світу.

[12] Так, передбачення про наступ «великої скорботи» в Мт. 24:21 і Мк 13:19 є прямим повторенням пророцтва Дан 12:1.

[13] У наукових колах не припиняється дискусія про те, що насправді означає в Книзі Данила «Син людський». Більшість дослідників сходяться в тому, що під «Сином людським» автор Книги Данила, як і пророк Осія під «Сином Божим», розумів Ізраїль, єврейський народ в цілому.

[14] «Мойсей і пророки» (Лк 16:29; 24:27), «Закон і пророки» (Мт 5:17; 7:12; 11:13 та ін.) Один раз, правда, зустрічається: «Закон Моїсеєв, пророки і псалми» (Лк 24:44), що наводить на припущення, що Ісус вважав Псалтир окремим розділом Святого Письма; хоча, можливо, це вільність євангеліста Луки. Зазвичай Псалтир зараховувався до пророчим книг (Мт 13:35).

[15] Вона збереглася до наших днів у ефіопського (1 Ен) і слов'янському (2 Ен) перекладах, зроблених свого часу з грецького перекладу арамейської прототипу.

[16] Походження його матері з коліна Левія - пізніша легенда, що виникла в апокрифічних Євангеліях II-III ст.

[17] Межзаветним (інтертестаментальним) періодом називається в біблеїстики відрізок часу приблизно з 400 р. до н. е.., коли оформився основний корпус єврейської Біблії (Старого Заповіту), до кінця I ст. н. е.., - часу появи Нового Заповіту. У цей період єврейська релігійна література продовжувала інтенсивно розвиватися, хоча більша частина що з'явилися в цей час творів була старозавітними апокрифами і псевдоепіграфамі, тобто такими творами, авторство яких приписувалося авторитетним старозавітним патріархам і пророкам.

[18] Ця ж легенда фігурує і в апостольських посланнях: 2 Пет 2:4; Юд 1:6.

[19] Див, наприклад, 1 Цар 16:14; 3 Цар 22:22.

[20] [] Одні дослідники бачать тут єгипетське, інші - іранське (зороастрийской) вплив. Так, в Авесті Ахура-Мазда каже: «Від загибелі розкладання, в нагороду згромаджу Я кістки, волосся, м'ясо, нутрощі, ноги і нігті» (Яшт 13.11).

[21] 2 Мак 7:9; 1 Ен 51:1-2; 3 Езд 7:32; 2 Бар 30:1; 50:1-4 та ін

[22] «Заповіді людські» - вислів пророка Ісаї (29:13).

[23] Таке місто не згадується ні в Старому Завіті, ні в Талмуді, ні в творах Йосипа Флавія. Однак, це не означає, що він не існував у ті часи. Ймовірно, тоді це було всього лише невелике село.

[24] Це пророцтво, щоправда, з іншим словом Цемах («галузь»), повторюється Єремією (23:5) і Захарією (3:8, 6:2).

[25] Можна додати, коли Ісусу запропонували внести покладений податок на Храм, він висловився в тому дусі, що як Син Божий, він вільний від мит, хоча все-таки заплатив необхідну суму (Мт 17:24-27).

[26] Щоправда, як показано в Євангелії від Матвія, серед рабинів побутувала і така точка зору, що Месія Ізраїлів має народитися у Віфлеємі, місті Давидовому (Мт 2:5 з посиланням на Іс 7:14). Тому, до речі, євангелістові Луці і потрібно було вводити історію про подорож Святого сімейства з Назарету до Віфлеєму.

[27] Crossan JD The Birth of Christianity. San Francisco, 1998.

[28] Так, мабуть, був перекручено витлумачений знаменитий афоризм Ісуса «кесарів Кесарю, Боже Богові».

[29] Це був давньоєврейську звичай. Див: Вт 21:6; 2 Цар 3:28; Пс 25/26: 6. Втім, щось подібне практикувалося і у римлян. Див: Плутарх. Сулла, 32.

[30] Передбачені лише чотири види страти: каменування, спалення, на забій мечем і задушення (М. Санг 7.1). Проте тут же Мішни каже, що трупи страчених повинні вивішуватися на стовпах для загального огляду (Санг 6.4).

[31] Цицерон. На захист Рабірій, 5. 16. Тут же про розп'яття читаємо: «Адже не тільки зазнати такого вироку і такої страти, але навіть опинитися в такому становищі, чекати її, нарешті, хоча б чути про неї принизливо для римського громадянина і взагалі для вільної людини».

[32] Хоча навряд чи знаряддя страти Ісуса виглядало так, як прийнято зображати його в церкві: у вигляді двох перехрещених дерев'яних брусів, пов'язаних або прибитих один до одного. Така нестійка конструкція була дуже нетиповою у практичних римлян. На збережених з тих пір зображеннях розп'ять ми бачимо зазвичай не хрест, а «Т»-образне споруда, де вертикально стоїть брус служив опорою для горизонтального, покладеного на нього.

[33] Пізніше, правда, це оповідання Матвія відтворили автори апокрифічних Євангелія від Никодима (IV ст.) І Євангелія від Петра (V ст.)

[34] У церкві поширене також думка, що другим із подорожніх був ніхто інший, як сам Лука, хоча це і суперечить Канону Мураторі (бл. 170 р.), в якому говориться, що Лука особисто не бачив Христа.

[35] Замість цих віршів наводиться т. н. «Короткий епілог», який, по всій видимості, також не належить Маркові: «Все, що було сказане, вони коротко розповіли Петру та його супутникам. Потім з'явився і сам Ісус і послав їх проповідувати від Сходу до Заходу священну і безсмертну звістку про вічне спасіння. Амінь ».

[36] При цьому інтерполятор не врахували тієї обставини, що на початку 16-го розділу Марка говориться, що Магдалина приходила до гробниці в групі інших дружин-мироносиць, і якщо Ісус з'явився, то не їй одній.

[37] Намагаючись узгодити суперечливі розповіді євангелістів, Августин Гиппонский зауважив: «Якби про явище Ісуса оповідав один тільки Матвій, ні в кого не виникло б сумніву в тому, що ніде, крім Галілеї, Він учням не був» (Енхірідіон, III, 80).

[38] Ареталогія (грец. літер. "Розповідь про діяння (подвиги)») - поширений в античну епоху тип життєпису героя або святого.

[39] СР 1 Мак 9:22.

[40] СР Пс 30/31: 10: «... і кістки мої водні (= зотліли)». Однак у Йов 33:18, 24, 28, 30 те ж саме йдеться про душу.