Перекоси РЕГІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ ДЕРЖАВИ
Зміст
Введення
Перекоси регіональної політики
Співвідношення між центром і регіонами
Висновок
Література
Проблемам регіональної економічної політики присвячені численні публікації як молодих науковців, так і досвідчених вчених, зокрема М. Долішнього, І. Лукінова, С. Дорогунцова, Б. Данилишина, М. Паламарчука, Л. Чернюк, Л. Руденко, О. Шаблія та інші, які створили теоретико-методичні передумови для подальших наукових пошуків у цій галузі. В даний час аналізу фінансових відносин присвячено ряд публікацій, але всі вони розглядають проблему в одній площині, не враховуючи багатоаспектність явища і специфіку його прояви для окремих регіонів України. Серед нагальних проблем у цій сфері - надмірність бюджетних витрат на центральну владу, відсутність реального фінансового забезпечення місцевого і регіонального розвитку.
Основними причинами такого стану є: нечітке розмежування повноважень між місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, велика кількість так званих делегованих повноважень, що позбавляє суб'єкти місцевого самоврядування організаційно-правової самостійності; недосконалість статусу органів місцевого самоврядування регіонального рівня, які фактично позбавлені власних виконавчих органів ; недосконалість правової бази; невизначеності з питань фінансово-економічних основ розвитку місцевого самоврядування.
Мета роботи - дослідити причини визначають недосконалість місцевого самоврядування та простежити шляхи оптимізації роботи її.
Надмірна централізація державних фінансових ресурсів спотворює ринкові реформи, адже теоретичні узагальнення і досвід багатьох країн світу незаперечно довели, що ніякі централістські і автаркістскіе моделі управління територіальними та регіональними системами країни не в змозі забезпечити позитивні економічні та політичні зрушення, гальмують ініціативу і економічні інтереси регіонів, призводять до відставання, застою і кризового стану господарства регіонів і всієї держави 1. Разом зі слабкою керованої економіки держави зазначені негативи посилюються відсутністю чіткого, зрозумілого, прогресивного законодавства і правових норм відповідальності за бюджетно-фінансові прорахунки і зайві витрати держави через помилкових рішень посадових осіб, законодавчих актів, що завдають шкоди економіці. Мова йде, отже, і про відсутність відповідальності Президента України як активного учасника законодавчого та виконавчого процесів за здійснювану в Україні економічну стратегію та її можливі наслідки 2, коли, до того ж, не забезпечений ефективний механізм функціонування національної економіки 3.
На прикладі фінансового та економічного становища регіонів добре видно хаос у національній економіці внаслідок відсутності дієвого раціонального механізму господарювання і чіткого законодавства щодо розподілу в першу чергу бюджетних коштів і функціональних повноважень між усіма ланками влади в процесі реалізації фінансової політики держави. В даний час у зв'язку з тим, що метод розподілу фінансових ресурсів держави по ланках бюджетної системи щодо регіонів має конфіскації ційний характер 4, все фінансовий тягар перекладено з центру на регіони, підтвердженням чому є те, що регіони задихаються від гострих, роками не розв'язуваних і постійно зростаючих проблем через хронічне недофінансування з боку держави. У найбільш складному становищі опинилася соціальна сфера регіонів, що не дозволяє реально стримувати процеси зубожіння і депопуляції населення, а демографічна криза придбав катастрофічний характер, внаслідок чого на регіональному рівні виникли вогнища підвищеної соціально-політичної напруженості. Спотворення і імітація ринкових реформ супроводжуються втратою частиною населення мотивації до підприємницької діяльності, що призвело до такого руйнівного суспільному явищу, як повна байдужість населення. Отже, усунення першопричин цих та інших негативних явищ стає однією з найголовніших завдань з національної безпеки.
Сьогодні промисловий потенціал регіонів, за нашими вибірковим дослідженням, використовується на рівні 15-50%, і це свідчить про те, що значна частина підприємств взагалі не працює. У деяких регіонах велика кількість промислових об'єктів з високими капіталі - і енергоємністю виснажують місцеві ресурси, продовжують забруднювати навколишнє середовище і не дають відчутного ефекту ні регіонам, ні державі.
Дніпропетровщина, яка вимагає значних коштів на відшкодування найвищого в країні рівня екологічної та техногенної навантаження, навпаки, за вкладом у формування національного доходу займає одне з провідних місць в країні, а по використанню - дванадцяте, хоча цей регіон потребує набагато більших витрат, ніж Херсонська, Миколаївська та інші області 5.
Від внутрішньої незбалансованості страждає і структура економіки багатьох аграрних регіонів України. Відповідно до цього продовжує деформуватися макроструктура економіки, загострює дефіцит державного та регіональних бюджетів.
Валютно-фінансова, кредитна, податкова і цінова політика держави повинні були б створювати передумови для внутрирегионального накопичення, формування фінансово достатніх місцевих бюджетів і вкрай необхідних для регіонів фондів фінансового регулювання. Тільки за таких умов владні структури областей і районів можуть впливати на розвиток підприємництва, активізацію ініціативи щодо вдосконалення і ефективного використання трудового потенціалу, ресурсів, зростання товарного виробництва і життєвого рівня людей. Однак продовжується вилучення державою бюджетних коштів деяких областей і Києва, що послаблює фінансово-економічну базу багатьох регіонів і
Це не дозволяє приймати цілеспрямовані заходи державної регіональної економічної політики, які забезпечували б ефективне регулювання процесів регіонального та місцевого розвитку, узгодження дій центральних і місцевих органів виконавчої влади щодо структурної перебудови економіки країни, оскільки в України за останні роки сформована неконтрольована влада феодального типу.
Згадаймо відомий ще з часів директивного управління постулат: "Раціональне розміщення продуктивних сил, тобто територіальний розподіл підприємств та їх комплексів з адміністративних та великим економічним районам, забезпечує економію суспільної праці, комплексний розвиток районів і спеціалізацію їхніх господарств, усуває надмірне скупчення населення у великих містах , сприяє подоланню суттєвих відмінностей між містом і селом, подальшому вирівнювання умов економічного розвитку регіонів країни ". Цей постулат продовжує експлуатуватися в Україну і в даний час в тому плані, що слова "з однаковим успіхом" означають, що ні тоді, ні тепер практичне втілення в життя такої ідеї (або навіть філософії) так і не зрушила з нульової позначки.
І все ж, якщо за часів командно-адміністративних методів управління економікою об'єктивно існували хоча б якісь передумови планово-територіальної організації виробництва, то при ринкових відносинах така ідея навіть теоретично не має підстав для існування. Адже ринкова економіка спирається, перш за все, на заповзятливість суб'єктів господарювання, і прагнення з боку держави регулювати цю здатність - марна справа. Можна, звичайно, говорити про створення умов для розквіту підприємництва, але це вже зовсім інша справа.
Незважаючи, однак, на об'єктивні передумови, що виключають саму можливість розробки та реалізації державної регіональної економічної політики в наведеному розумінні, це питання вже протягом декількох років ініціюється до розгляду на найвищому державному рівні. Мова йде, зокрема, про втілення Концепції державної регіональної політики 6, в якій проголошені дуже правильні й досить привабливі імперативи, але не більше того. У ній не просто відсутній, а об'єктивно зроблено неможливим створення реальних механізмів, які могли б забезпечити реалізацію цих, по суті, закликів, що і перетворило їх на утопію.
За цією Концепцією, механізм державного регулювання розвитку регіонів має передбачати передусім права і обов'язки регіонів у бюджетно-податковій політиці країни, відповідні повноваження в управлінні державним майном, участь у реалізації державних програм. Свідомо чи ні, але цей перелік не має логічного продовження в тому розумінні, що загальний добробут населення регіону буде безпосередньо залежати від рівня розвитку продуктивних сил у межах його території. З точки зору ринкових відносин саме в такій площині потрібно було б визначати економічні повноваження центру та окремих територіальних утворень.
Прості обіцянки і заклики до братських відносин центру і провінцій при формуванні відповідних бюджетів щодо стабілізації та лібералізації податкового навантаження, фінансові жертви центру в нових, ринкових умовах виглядають не якимись там дрібницями, а спробами і надалі тримати регіони на короткому повідку. І такі спроби ніяк не "вписуються" в закони ринкової економіки, що викликає навіть підозра щодо подвійних стандартів у проведенні в Україні ринкових реформ. Останнім часом в економічній літературі висловлюється думка про мету формування економічної політики української держави, яка здійснюється не в інтересах суспільства, а в інтересах "групи тиску", яка не причетна до виконавчої влади. Таким чином, українська держава з універсального суспільного інституту, покликаного політично і економічно забезпечувати національні інтереси і регулювати правила поведінки суб'єктів економічної діяльності, перетворилося в акціонерну компанію, наділену правами довільно змінювати "правила гри" на свою користь. За таких умов володіння контрольним пакетом акцій відкриває широкий доступ бізнес-елітам до колосального збагачення в результаті запеклої боротьби за місця у вищих ешелонах державного апарату для здійснення ними фактично асоціальних кланових інтересів 7, зневаги національними інтересами з одночасним "калькулюванням" недостатньо ефективних кроків сусідніх та інших держав 8.
Нестримне бажання центру і надалі залишатися монополістом у перерозподілі фінансових ресурсів країни призвело до певного спотворення чинного законодавства. Незважаючи на проголошену відданість ринковим реформам, центральні органи влади залишаються фундаментом майже повного фінансового диктату щодо місцевих органів влади, і це стало можливим насамперед внаслідок цілком свідомого "виключення з гри" місцевих представницьких органів влади та місцевого самоврядування.
Повноважень центральних і місцевих органів влади разом з бюджетною сферою в Конституції Україні приділено особливу увагу, і тільки уважний розгляд дозволяє простежити деяке, так би мовити, своєрідність загальної системи організації влади в державі. У найбільшій мірі наявні суперечності і нестиковки цієї системи стосуються обласного та районного рівнів, тому саме про дані ланках наш подальшу розмову.
Відповідно до Конституції органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, є районні та обласні ради (ст.140). Вони затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку відповідних областей і районів та контролюють їх виконання (ст.143). Матеріальна і фінансова основа місцевого самоврядування - рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів (ст.142). Все, начебто, на місці, за винятком невеликої "дрібниці" - представницькі органи є, але їх виконавчих підрозділів немає. Раніше їх називали виконкомами - виконавчими комітетами відповідних рад. Цю прогалину закритий досить несподіваним способом: виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації (ст.118). На перший погляд, питання організації влади на місцях повністю врегульовано. Але ланцюгова реакція на цьому етапі ще не завершена, адже місцеві ради - виборні органи, а місцеві державні адміністрації - це структури Президента України.
За таких умов питання про те, хто є в регіоні найголовнішим, не міг не виникнути, і він дійсно виник. І тут починаються вже зовсім дивні речі. У відповідності зі ст.118 Конституції місцеві державні адміністрації підзвітні і підконтрольні радам у частині повноважень, делегованих їм відповідними районними або обласними радами. Зазначимо: лише в певній частині. У той же час органам місцевого самоврядування можуть передаватися законом окремі повноваження органів виконавчої влади, і в такому випадку вони стають підконтрольними цим органам (ст.143). Навіть при великому бажанні подібне "співпраця" не може принести корисних результатів регіонах. Швидше - навпаки, і очевидно, формування такого механізму організації влади на місцях припускало якісь інші завдання, а не пропорційне і динамічний розвиток регіонів.
Як би там не було, але модель регіональної політики, закріплена в Основному Законі країни, як і раніше, спирається головним чином на безпосереднє втручання центру в діяльність місцевих органів влади.
У цілому, за світовими критеріями, рівень економічного розвитку Україна був найнижчим, а сьогодні спостерігається його зростання, але серед окремих регіонів цей рівень коливається в досить широких межах. Як і в попередні 10 років, більш висока ділова активність спостерігається в центральних, південних і східних регіонах. Подібні факти показують, що фактори, які гальмують ринкову активність, залишаються досить вагомими. Привертає значну увагу та обставина, що центр ваги економічної діяльності послідовно і неухильно зміщується в бік фінансово-посередницької діяльності. Наприклад, Київ за обсягом отриманого прибутку (навіть без обліку прибутку банків) далеко випередив такі традиційно виробничі регіони, як Донецька та Запорізька області.
Із загальної кількості адміністративно-територіальних утворень самодостатніми можна вважати лише 10. Інші регіони - хронічно бідні, які й раніше мали потребу в дотаційної підтримки, і тепер прогодувати себе не в змозі (насамперед це стосується Волинській, Житомирській, Закарпатській та Тернопільської областей). З іншого боку, серед самодостатніх регіонів особливо слід виділити Києва, Донецької, Дніпропетровської, Запорізької, Одеської та Сумської областей. Це - "дійні корови" Україна, які забезпечують не тільки себе, але і через державний бюджет дають можливість зводити кінці з кінцями іншим регіонам.
Зміст
Введення
Перекоси регіональної політики
Співвідношення між центром і регіонами
Висновок
Література
Введення
Перехід економіки України до ринкових відносин зумовив об'єктивну необхідність системного дослідження регіональної економіки, аналізу недоліків та суперечностей, які існують між центром і регіонами в сфері міжбюджетних відносин, механізму організації влади в регіонах, зокрема в розмежуванні повноважень між місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, а також адміністративно-територіального устрою України.Проблемам регіональної економічної політики присвячені численні публікації як молодих науковців, так і досвідчених вчених, зокрема М. Долішнього, І. Лукінова, С. Дорогунцова, Б. Данилишина, М. Паламарчука, Л. Чернюк, Л. Руденко, О. Шаблія та інші, які створили теоретико-методичні передумови для подальших наукових пошуків у цій галузі. В даний час аналізу фінансових відносин присвячено ряд публікацій, але всі вони розглядають проблему в одній площині, не враховуючи багатоаспектність явища і специфіку його прояви для окремих регіонів України. Серед нагальних проблем у цій сфері - надмірність бюджетних витрат на центральну владу, відсутність реального фінансового забезпечення місцевого і регіонального розвитку.
Основними причинами такого стану є: нечітке розмежування повноважень між місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, велика кількість так званих делегованих повноважень, що позбавляє суб'єкти місцевого самоврядування організаційно-правової самостійності; недосконалість статусу органів місцевого самоврядування регіонального рівня, які фактично позбавлені власних виконавчих органів ; недосконалість правової бази; невизначеності з питань фінансово-економічних основ розвитку місцевого самоврядування.
Мета роботи - дослідити причини визначають недосконалість місцевого самоврядування та простежити шляхи оптимізації роботи її.
Перекоси регіональної політики
Згідно зі статтею 95 Конституції України, "Бюджетна система України будується на засадах справедливого і неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами", тобто передбачає формування її знизу - від рівня територіальної громади. Однак до теперішнього часу весь бюджетний процес продовжує базуватися на відвертому фінансовому диктаті центральних, обласних та районних органів державної влади. Сьогодні органи місцевого самоврядування не в змозі впливати на формування як централізованих місцевих бюджетів (обласного чи районного), так і Державного бюджету України, оскільки їх власні доходи мізерні.Надмірна централізація державних фінансових ресурсів спотворює ринкові реформи, адже теоретичні узагальнення і досвід багатьох країн світу незаперечно довели, що ніякі централістські і автаркістскіе моделі управління територіальними та регіональними системами країни не в змозі забезпечити позитивні економічні та політичні зрушення, гальмують ініціативу і економічні інтереси регіонів, призводять до відставання, застою і кризового стану господарства регіонів і всієї держави 1. Разом зі слабкою керованої економіки держави зазначені негативи посилюються відсутністю чіткого, зрозумілого, прогресивного законодавства і правових норм відповідальності за бюджетно-фінансові прорахунки і зайві витрати держави через помилкових рішень посадових осіб, законодавчих актів, що завдають шкоди економіці. Мова йде, отже, і про відсутність відповідальності Президента України як активного учасника законодавчого та виконавчого процесів за здійснювану в Україні економічну стратегію та її можливі наслідки 2, коли, до того ж, не забезпечений ефективний механізм функціонування національної економіки 3.
На прикладі фінансового та економічного становища регіонів добре видно хаос у національній економіці внаслідок відсутності дієвого раціонального механізму господарювання і чіткого законодавства щодо розподілу в першу чергу бюджетних коштів і функціональних повноважень між усіма ланками влади в процесі реалізації фінансової політики держави. В даний час у зв'язку з тим, що метод розподілу фінансових ресурсів держави по ланках бюджетної системи щодо регіонів має конфіскації ційний характер 4, все фінансовий тягар перекладено з центру на регіони, підтвердженням чому є те, що регіони задихаються від гострих, роками не розв'язуваних і постійно зростаючих проблем через хронічне недофінансування з боку держави. У найбільш складному становищі опинилася соціальна сфера регіонів, що не дозволяє реально стримувати процеси зубожіння і депопуляції населення, а демографічна криза придбав катастрофічний характер, внаслідок чого на регіональному рівні виникли вогнища підвищеної соціально-політичної напруженості. Спотворення і імітація ринкових реформ супроводжуються втратою частиною населення мотивації до підприємницької діяльності, що призвело до такого руйнівного суспільному явищу, як повна байдужість населення. Отже, усунення першопричин цих та інших негативних явищ стає однією з найголовніших завдань з національної безпеки.
Сьогодні промисловий потенціал регіонів, за нашими вибірковим дослідженням, використовується на рівні 15-50%, і це свідчить про те, що значна частина підприємств взагалі не працює. У деяких регіонах велика кількість промислових об'єктів з високими капіталі - і енергоємністю виснажують місцеві ресурси, продовжують забруднювати навколишнє середовище і не дають відчутного ефекту ні регіонам, ні державі.
Дніпропетровщина, яка вимагає значних коштів на відшкодування найвищого в країні рівня екологічної та техногенної навантаження, навпаки, за вкладом у формування національного доходу займає одне з провідних місць в країні, а по використанню - дванадцяте, хоча цей регіон потребує набагато більших витрат, ніж Херсонська, Миколаївська та інші області 5.
Від внутрішньої незбалансованості страждає і структура економіки багатьох аграрних регіонів України. Відповідно до цього продовжує деформуватися макроструктура економіки, загострює дефіцит державного та регіональних бюджетів.
Валютно-фінансова, кредитна, податкова і цінова політика держави повинні були б створювати передумови для внутрирегионального накопичення, формування фінансово достатніх місцевих бюджетів і вкрай необхідних для регіонів фондів фінансового регулювання. Тільки за таких умов владні структури областей і районів можуть впливати на розвиток підприємництва, активізацію ініціативи щодо вдосконалення і ефективного використання трудового потенціалу, ресурсів, зростання товарного виробництва і життєвого рівня людей. Однак продовжується вилучення державою бюджетних коштів деяких областей і Києва, що послаблює фінансово-економічну базу багатьох регіонів і
Це не дозволяє приймати цілеспрямовані заходи державної регіональної економічної політики, які забезпечували б ефективне регулювання процесів регіонального та місцевого розвитку, узгодження дій центральних і місцевих органів виконавчої влади щодо структурної перебудови економіки країни, оскільки в України за останні роки сформована неконтрольована влада феодального типу.
Згадаймо відомий ще з часів директивного управління постулат: "Раціональне розміщення продуктивних сил, тобто територіальний розподіл підприємств та їх комплексів з адміністративних та великим економічним районам, забезпечує економію суспільної праці, комплексний розвиток районів і спеціалізацію їхніх господарств, усуває надмірне скупчення населення у великих містах , сприяє подоланню суттєвих відмінностей між містом і селом, подальшому вирівнювання умов економічного розвитку регіонів країни ". Цей постулат продовжує експлуатуватися в Україну і в даний час в тому плані, що слова "з однаковим успіхом" означають, що ні тоді, ні тепер практичне втілення в життя такої ідеї (або навіть філософії) так і не зрушила з нульової позначки.
І все ж, якщо за часів командно-адміністративних методів управління економікою об'єктивно існували хоча б якісь передумови планово-територіальної організації виробництва, то при ринкових відносинах така ідея навіть теоретично не має підстав для існування. Адже ринкова економіка спирається, перш за все, на заповзятливість суб'єктів господарювання, і прагнення з боку держави регулювати цю здатність - марна справа. Можна, звичайно, говорити про створення умов для розквіту підприємництва, але це вже зовсім інша справа.
Незважаючи, однак, на об'єктивні передумови, що виключають саму можливість розробки та реалізації державної регіональної економічної політики в наведеному розумінні, це питання вже протягом декількох років ініціюється до розгляду на найвищому державному рівні. Мова йде, зокрема, про втілення Концепції державної регіональної політики 6, в якій проголошені дуже правильні й досить привабливі імперативи, але не більше того. У ній не просто відсутній, а об'єктивно зроблено неможливим створення реальних механізмів, які могли б забезпечити реалізацію цих, по суті, закликів, що і перетворило їх на утопію.
За цією Концепцією, механізм державного регулювання розвитку регіонів має передбачати передусім права і обов'язки регіонів у бюджетно-податковій політиці країни, відповідні повноваження в управлінні державним майном, участь у реалізації державних програм. Свідомо чи ні, але цей перелік не має логічного продовження в тому розумінні, що загальний добробут населення регіону буде безпосередньо залежати від рівня розвитку продуктивних сил у межах його території. З точки зору ринкових відносин саме в такій площині потрібно було б визначати економічні повноваження центру та окремих територіальних утворень.
Прості обіцянки і заклики до братських відносин центру і провінцій при формуванні відповідних бюджетів щодо стабілізації та лібералізації податкового навантаження, фінансові жертви центру в нових, ринкових умовах виглядають не якимись там дрібницями, а спробами і надалі тримати регіони на короткому повідку. І такі спроби ніяк не "вписуються" в закони ринкової економіки, що викликає навіть підозра щодо подвійних стандартів у проведенні в Україні ринкових реформ. Останнім часом в економічній літературі висловлюється думка про мету формування економічної політики української держави, яка здійснюється не в інтересах суспільства, а в інтересах "групи тиску", яка не причетна до виконавчої влади. Таким чином, українська держава з універсального суспільного інституту, покликаного політично і економічно забезпечувати національні інтереси і регулювати правила поведінки суб'єктів економічної діяльності, перетворилося в акціонерну компанію, наділену правами довільно змінювати "правила гри" на свою користь. За таких умов володіння контрольним пакетом акцій відкриває широкий доступ бізнес-елітам до колосального збагачення в результаті запеклої боротьби за місця у вищих ешелонах державного апарату для здійснення ними фактично асоціальних кланових інтересів 7, зневаги національними інтересами з одночасним "калькулюванням" недостатньо ефективних кроків сусідніх та інших держав 8.
Нестримне бажання центру і надалі залишатися монополістом у перерозподілі фінансових ресурсів країни призвело до певного спотворення чинного законодавства. Незважаючи на проголошену відданість ринковим реформам, центральні органи влади залишаються фундаментом майже повного фінансового диктату щодо місцевих органів влади, і це стало можливим насамперед внаслідок цілком свідомого "виключення з гри" місцевих представницьких органів влади та місцевого самоврядування.
Повноважень центральних і місцевих органів влади разом з бюджетною сферою в Конституції Україні приділено особливу увагу, і тільки уважний розгляд дозволяє простежити деяке, так би мовити, своєрідність загальної системи організації влади в державі. У найбільшій мірі наявні суперечності і нестиковки цієї системи стосуються обласного та районного рівнів, тому саме про дані ланках наш подальшу розмову.
Відповідно до Конституції органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, є районні та обласні ради (ст.140). Вони затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку відповідних областей і районів та контролюють їх виконання (ст.143). Матеріальна і фінансова основа місцевого самоврядування - рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів (ст.142). Все, начебто, на місці, за винятком невеликої "дрібниці" - представницькі органи є, але їх виконавчих підрозділів немає. Раніше їх називали виконкомами - виконавчими комітетами відповідних рад. Цю прогалину закритий досить несподіваним способом: виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації (ст.118). На перший погляд, питання організації влади на місцях повністю врегульовано. Але ланцюгова реакція на цьому етапі ще не завершена, адже місцеві ради - виборні органи, а місцеві державні адміністрації - це структури Президента України.
За таких умов питання про те, хто є в регіоні найголовнішим, не міг не виникнути, і він дійсно виник. І тут починаються вже зовсім дивні речі. У відповідності зі ст.118 Конституції місцеві державні адміністрації підзвітні і підконтрольні радам у частині повноважень, делегованих їм відповідними районними або обласними радами. Зазначимо: лише в певній частині. У той же час органам місцевого самоврядування можуть передаватися законом окремі повноваження органів виконавчої влади, і в такому випадку вони стають підконтрольними цим органам (ст.143). Навіть при великому бажанні подібне "співпраця" не може принести корисних результатів регіонах. Швидше - навпаки, і очевидно, формування такого механізму організації влади на місцях припускало якісь інші завдання, а не пропорційне і динамічний розвиток регіонів.
Як би там не було, але модель регіональної політики, закріплена в Основному Законі країни, як і раніше, спирається головним чином на безпосереднє втручання центру в діяльність місцевих органів влади.
У цілому, за світовими критеріями, рівень економічного розвитку Україна був найнижчим, а сьогодні спостерігається його зростання, але серед окремих регіонів цей рівень коливається в досить широких межах. Як і в попередні 10 років, більш висока ділова активність спостерігається в центральних, південних і східних регіонах. Подібні факти показують, що фактори, які гальмують ринкову активність, залишаються досить вагомими. Привертає значну увагу та обставина, що центр ваги економічної діяльності послідовно і неухильно зміщується в бік фінансово-посередницької діяльності. Наприклад, Київ за обсягом отриманого прибутку (навіть без обліку прибутку банків) далеко випередив такі традиційно виробничі регіони, як Донецька та Запорізька області.
Із загальної кількості адміністративно-територіальних утворень самодостатніми можна вважати лише 10. Інші регіони - хронічно бідні, які й раніше мали потребу в дотаційної підтримки, і тепер прогодувати себе не в змозі (насамперед це стосується Волинській, Житомирській, Закарпатській та Тернопільської областей). З іншого боку, серед самодостатніх регіонів особливо слід виділити Києва, Донецької, Дніпропетровської, Запорізької, Одеської та Сумської областей. Це - "дійні корови" Україна, які забезпечують не тільки себе, але і через державний бюджет дають можливість зводити кінці з кінцями іншим регіонам.
Аналіз структури бюджетних надходжень областей дозволив виявити ще одну досить показову тенденцію. При інших рівних умовах співвідношення між прибутковим податком з громадян та податком на прибуток підприємств свідчить про те, що наявні ресурси головним чином "проїдаються", або про те, що ці ресурси не використовуються для технічного переоснащення та нарощування обсягів виробництва в регіонах. У цілому в Україні це співвідношення дорівнює приблизно 0,8, що саме по собі ще не свідчить про інвестиційний бум. Але той факт, що в окремих областях цей показник коливається від 0,27 до 2,3, досить примітний, адже в кінцевому рахунку саме це співвідношення визначає рівень бюджетного забезпечення, а отже, свідчить про недостатність дотацій.
Роками високі посадові особи держави невтомно проголошують тези про нормалізацію міжбюджетних відносин, а віз і нині там. Благі наміри - це тільки наміри, і Кабінет Міністрів України не має достатньо влади вирішувати ці питання. Як би там не було, але держава в бюджетній сфері і далі продовжує дотримуватися феодальної філософії - максимально спустошувати місцеві бюджети внаслідок вилучень коштів до державного бюджету та недосконалих місцевих податків і зборів, з подальшим наданням їм бюджетних дотацій і субвенцій. Про це свідчать бюджетні складові (див. табл.1 і 2).
Таблиць 1 Доходи бюджетів у 1999-2006 рр.. *
* Статистичний щорічнік України за 2007 рік. Державний комітет статистики України. К., "Консультант", 2003, с.60-62.
Правила бюджетних взаємовідносин сьогодні дуже часто нагадують "гру в одні ворота". Наприклад, у 2006 р. було передбачено спочатку зосередити у державному бюджеті 75,2% загальних бюджетних надходжень, а вже потім вирішувати, якому регіону надати фінансову підтримку, а якому - ні. Причина такої поведінки цілком зрозуміла - непродуктивні витрати в Україну перевищили всі межі. Однак перекладати урядові борги на плечі всього населення стає все важче. Регіони роблять все більший опір маніпулюванню на державному рівні нормативами відрахувань з місцевих бюджетів до державного бюджету.
Таким чином, діюча система податків і зборів вимагає перегляду на рівні центральних органів влади щодо податків і зборів, слід ліквідувати неефективне оподаткування, яке гальмує виробничі процеси. Назріла необхідність вдосконалення податково-бюджетного механізму регіонів, який потенційно здатний впливати на реальний сектор економіки, адже діюча податкова система перетворила на збиткові підприємства такі галузі, як машинобудування, капітальне будівництво, легка промисловість і навіть - плодоовочева. Нагальним є реформування бюджетної системи та міжбюджетних відносин на основі підвищення ролі місцевих податків і зборів, встановлення нормативної залежності зростання заробітної плати в бюджетних організаціях регіонів від підвищення доходів місцевого бюджету.
Питома вага місцевих податків і зборів у ВВП становить 0,25%, а у зведеному бюджеті України в 2001 р. - 0,97%, у 2002 р. - 0,89% з тенденцією до зниження 9. Це свідчить про низький рівень фінансової автономії місцевого самоврядування 10. Назріла реорганізація системи місцевих податків і зборів у бік розширення їх переліку і повного закріплення деяких загальнодержавних і обов'язкових платежів за місцевими бюджетами 11.
Проголосивши 12 років тому курс на ринкові перетворення в Україні, законодавча, виконавча і судова гілки влади зробили дуже багато для того, щоб реформи не торкнулися організації самої влади. Більше того - окремі позиції держави в цьому питанні навіть зміцнилися. Сьогодні витрати, наприклад, на утримання державної (центральної) влади в 3,9 рази перевищують витрати на утримання органів Автономної Республіки Крим та місцевого самоврядування. Разом з посиленням централізації фінансової політики це свідчить насамперед про подальші спроби ухилитися від головних вимог економічних законів, тобто не про формування ринкового середовища, а про її спотворенні та імітації.
Бюджет України на 2008 р. в цьому відношенні мало чим відрізняється від попередніх. Нічого дивного в цьому немає, адже, перш за все податкова система, кредитно-грошова політика, організація бюджетного процесу, подальше накопичення державного боргу - все це не зазнало істотних змін. Бюджетна піраміда в черговий раз формується за принципом "зверху вниз", і про регіональну політику в її ринковому розумінні не доводиться й думати. Централізація фінансової політики давно досягла своєї критичної позначки, і процес творення замінили руйнівні процеси. Замість чіткого визначення правил і забезпечення розвитку місцевого самоврядування на демократичних засадах маємо його спотвореного до невпізнання мутанта.
Правда, представляється можливим впровадження на нинішньому етапі конституційних гарантій від узурпації державної влади, проявів волюнтаризму центральної влади і, зокрема - при формуванні місцевих бюджетів.
Питання сьогодні стоїть навіть не про те, чи могли ринкові реформи до цього часу здійснюватися більш ефективно. В даний час проблема вже полягає в тому, чи можна буде взагалі коли-небудь виправити раніше допущені помилки. Однак схоже на те, що наші управлінські структури держави ще не здатні навіть висувати подібні питання.
Існуюче обласний поділ Україні успадкована від СРСР, коли область була базовим елементом структури "партії-держави". Основним критерієм територіального поділу того часу було поєднання адміністративної доцільності з аспектами партійного та військово-мобілізаційного характеру. І хоча політична система нинішньої України змінилася, але адміністративно-територіальний устрій залишається без змін і функціонує за тодішньою структурі. Наявність значної кількості стагнаційних областей є однією з причин загострення суспільно-політичних протиріч сьогодення. За 13 років держава так і не створило рівноцінних умов для розвитку регіонів.
Це говорить на користь того, що регіональний розвиток має базуватися на засадах саморозвитку і власного потенціалу території.
Є пропозиції щодо поділу території України на 10 фінансово самостійних земель (замість сучасних областей), які будуть українськими територіально-виробничими комплексами, а саме: Київщина (в межах сучасних Київської та Чернігівської областей); Волинь (Житомирська, Рівненська і Волинська області); Слобожанщина (Полтавська, Сумська та Харківська області); Донбас (Донецька і Луганська області); Запоріжжя (Дніпропетровська і Запорізька області); Таврія (Одеська, Миколаївська, Херсонська області); АР Крим; Черкащина (Кіровоградська та Черкаська області); Поділля (Вінницька, Хмельницька та Тернопільська області); Карпатська земля (Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька та Закарпатська області). Мова йде про укрупнення сільських територіальних громад з метою забезпечення організаційно-правової, кадрової та фінансово-економічної спроможності відповідних органів місцевого самоврядування у виконанні покладених на них законодавством повноважень, хоча регіональної управлінської еліти і не вигідно така зміна їх статусу в адміністративній ієрархії, так як в Відповідно до нового адміністративно-територіальним устроєм створюється система місцевих державних органів та самоврядування.
Реформа адміністративно-територіального устрою повинна здійснюватися в умовах трансформації системи територіальної організації влади (місцевого та регіонального рівнів) відповідно до Конституції України та принципів Європейської Хартії місцевого самоврядування на засадах децентралізації управління, субсидіарності, партнерства органів державної влади та органів місцевого самоврядування, гарантованості прав територіальних громад.
Таким чином, місцеве самоврядування має здійснюватися без будь-яких обмежень на територіях, що відокремлені одна від одної не тільки в межах населених пунктів, але і на прилеглих до них територіях. Територіальною основою місцевого самоврядування повинна стати громада як адміністративно-територіальної одиниці, яка б дійсно володіла матеріальними, фінансовими та іншими ресурсами в обсязі, достатньому для ефективної реалізації своїх завдань і функцій.
Надмірна централізація керування призводить до перекосів у розвитку багатьох галузей та економічної відсталості цілих регіонів. Саме тому слід реформувати відносини між центром і регіонами. Назріла необхідність перегляду і реформування неефективного оподаткування, гальмуючого виробничі процеси.
Чіткий розподіл повноважень між органами місцевого самоврядування та органами державної влади має базуватися на засадах їх законодавчого закріплення, фінансового забезпечення делегованих державних повноважень, вилучення і передачі у відання місцевого самоврядування всіх повноважень, у тому числі функцій і повноважень організаційно-господарського характеру місцевих державних адміністрацій, які можуть бути ефективно реалізовані на рівні територіальної громади. Ця оптимізація територіальної організації державної влади і місцевого самоврядування має забезпечити підвищення ефективності управління процесами розвитку регіонів за рахунок виключення дублювання, спрощення системи управління, її фінансового забезпечення та економії бюджетних коштів. Удосконалення фінансових відносин центру з регіонами та місцевим самоврядуванням має здійснюватися на основі бюджетного федералізму в поєднанні з елементами бюджетної децентралізації і деконцентрації повноважень органів державної виконавчої влади, що, зокрема, передбачає:
законодавче визначення засад взаємовідносин бюджетів сіл, селищ, міст районного значення з районними бюджетами та бюджетів районів у містах з міськими бюджетами;
фінансове забезпечення реалізації функцій місцевого самоврядування на рівні територіальних громад (району у місті, села, селища, що знаходяться в межах іншого населеного пункту) та функцій органів самоорганізації населення. При цьому держава гарантує фінансове забезпечення мінімального рівня соціальних і цивільних послуг, надання яких населенню передбачається відповідними повноваженнями;
забезпечення реальної автономності місцевих бюджетів за рахунок: вдосконалення системи місцевих податків і зборів, підвищення їх ролі у формуванні місцевих бюджетів; збільшення власних доходів в бюджетах місцевого самоврядування, зокрема - за рахунок оподаткування землі та майна, грошових коштів від продажу земельних ділянок несільськогосподарського призначення, перебувають у комунальній власності; закріплення за ними на довгостроковій основі часток загальнодержавних податків і зборів (обов'язкових платежів) та трансфертів; формування збалансованих місцевих бюджетів усіх рівнів на реальній дохідній базі та оптимізованих видатках за мінімальними нормативами бюджетної забезпеченості;
об'єднання на договірних засадах фінансових та інших ресурсів органів державної влади та місцевого самоврядування для вирішення місцевих, регіональних і міжрегіональних проблем розвитку; оптимальне використання бюджетних коштів при прозорих механізмах, безпосередньо наданих з державного бюджету Україна конкретному місцевому бюджету для виконання окремих місцевих та регіональних проектів;
завершення перекладу місцевих бюджетів на обслуговування органами Державного казначейства України;
впровадження механізмів заохочення заощаджень населення з метою збільшення інвестиційного потенціалу регіонів;
вдосконалення механізму контролю з боку територіальних громад за діяльністю органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб.
Зазначені заходи дозволять забезпечити стійке і збалансований розвиток регіонів та держави в цілому, впровадити в практику місцевого самоврядування різні форми прямої демократії, безпосередньої участі громадян у здійсненні місцевого самоврядування, підвищення ролі органів самоорганізації населення у вирішенні питань місцевого та регіонального розвитку.
2. Чистилін Д. До питання стратегії економічного зростання. "Економіка України" № І, 2008, с.52-59.
3. Бартош В., Вогонь Ц. Фінансові проблеми регіону в умовах формування ринкових відносин. "Економіка України" № 2, 2008, с.15-20.
4. Див: Деркач М. Формування фінансової бази регіонів. "Економіка Україи" № 1, 2006, с.12-20.
5. Толубяк В. Проблеми і перспективи фінансової децентралізації. "Економіка України" № 2, 2004, с.25.
6. Див: Піхоцька О.М. Місцеві податки І збори у забезпеченні фінансової самостійності органів місцевого самоврядування. "Фінанси України" № 5, 2003, с.46-49.
Роками високі посадові особи держави невтомно проголошують тези про нормалізацію міжбюджетних відносин, а віз і нині там. Благі наміри - це тільки наміри, і Кабінет Міністрів України не має достатньо влади вирішувати ці питання. Як би там не було, але держава в бюджетній сфері і далі продовжує дотримуватися феодальної філософії - максимально спустошувати місцеві бюджети внаслідок вилучень коштів до державного бюджету та недосконалих місцевих податків і зборів, з подальшим наданням їм бюджетних дотацій і субвенцій. Про це свідчать бюджетні складові (див. табл.1 і 2).
Таблиць 1 Доходи бюджетів у 1999-2006 рр.. *
| Роки | Зведений бюджет України (млн. грн) | У тому числі | |||
| державний бюджет | місцеві бюджети | ||||
| всього (млн. грн) | у% до зведеного | всього (млн. грн) | у% до зведеного | ||
| 1999 (млрд. крб) | 1227,5 | 643,7 | 52,4 | 583,8 | 47,6 |
| 2000 | 20689,9 | 12047,6 | 58,2 | 8642,2 | 41,8 |
| 2001 | 30218,7 | 19266,4 | 63,8 | 10952,3 | 36,2 |
| 2002 | 28112,0 | 15973,8 | 56,8 | 12138,2 | 43,2 |
| 2003 | 28915,8 | 15705,0 | 54,3 | 13210,8 | 45,7 |
| 2004 | 49117,9 | 34806,1 | 70,9 | 14311,8 | 29,1 |
| 2005 | 54934,6 | 37199,0 | 67,7 | 17735,6 | 32,3 |
| 2006 | 61954,3 | 42525,0 | 68,6 | 19429,3 | 31,4 |
Правила бюджетних взаємовідносин сьогодні дуже часто нагадують "гру в одні ворота". Наприклад, у 2006 р. було передбачено спочатку зосередити у державному бюджеті 75,2% загальних бюджетних надходжень, а вже потім вирішувати, якому регіону надати фінансову підтримку, а якому - ні. Причина такої поведінки цілком зрозуміла - непродуктивні витрати в Україну перевищили всі межі. Однак перекладати урядові борги на плечі всього населення стає все важче. Регіони роблять все більший опір маніпулюванню на державному рівні нормативами відрахувань з місцевих бюджетів до державного бюджету.
Таким чином, діюча система податків і зборів вимагає перегляду на рівні центральних органів влади щодо податків і зборів, слід ліквідувати неефективне оподаткування, яке гальмує виробничі процеси. Назріла необхідність вдосконалення податково-бюджетного механізму регіонів, який потенційно здатний впливати на реальний сектор економіки, адже діюча податкова система перетворила на збиткові підприємства такі галузі, як машинобудування, капітальне будівництво, легка промисловість і навіть - плодоовочева. Нагальним є реформування бюджетної системи та міжбюджетних відносин на основі підвищення ролі місцевих податків і зборів, встановлення нормативної залежності зростання заробітної плати в бюджетних організаціях регіонів від підвищення доходів місцевого бюджету.
Співвідношення між центром і регіонами
Визначаючи на свій розсуд перелік і обсяги обов'язкових платежів до державного бюджету, центр знекровлює місцеве самоврядування. У той же час, приймаючи рішення про надання дотацій вирівнювання з державного бюджету регіонам, центральні органи влади в другий раз утискають місцеве самоврядування, адже головними розпорядниками дотаційних коштів виступають місцеві державні адміністрації.Питома вага місцевих податків і зборів у ВВП становить 0,25%, а у зведеному бюджеті України в 2001 р. - 0,97%, у 2002 р. - 0,89% з тенденцією до зниження 9. Це свідчить про низький рівень фінансової автономії місцевого самоврядування 10. Назріла реорганізація системи місцевих податків і зборів у бік розширення їх переліку і повного закріплення деяких загальнодержавних і обов'язкових платежів за місцевими бюджетами 11.
Проголосивши 12 років тому курс на ринкові перетворення в Україні, законодавча, виконавча і судова гілки влади зробили дуже багато для того, щоб реформи не торкнулися організації самої влади. Більше того - окремі позиції держави в цьому питанні навіть зміцнилися. Сьогодні витрати, наприклад, на утримання державної (центральної) влади в 3,9 рази перевищують витрати на утримання органів Автономної Республіки Крим та місцевого самоврядування. Разом з посиленням централізації фінансової політики це свідчить насамперед про подальші спроби ухилитися від головних вимог економічних законів, тобто не про формування ринкового середовища, а про її спотворенні та імітації.
Бюджет України на 2008 р. в цьому відношенні мало чим відрізняється від попередніх. Нічого дивного в цьому немає, адже, перш за все податкова система, кредитно-грошова політика, організація бюджетного процесу, подальше накопичення державного боргу - все це не зазнало істотних змін. Бюджетна піраміда в черговий раз формується за принципом "зверху вниз", і про регіональну політику в її ринковому розумінні не доводиться й думати. Централізація фінансової політики давно досягла своєї критичної позначки, і процес творення замінили руйнівні процеси. Замість чіткого визначення правил і забезпечення розвитку місцевого самоврядування на демократичних засадах маємо його спотвореного до невпізнання мутанта.
Правда, представляється можливим впровадження на нинішньому етапі конституційних гарантій від узурпації державної влади, проявів волюнтаризму центральної влади і, зокрема - при формуванні місцевих бюджетів.
Питання сьогодні стоїть навіть не про те, чи могли ринкові реформи до цього часу здійснюватися більш ефективно. В даний час проблема вже полягає в тому, чи можна буде взагалі коли-небудь виправити раніше допущені помилки. Однак схоже на те, що наші управлінські структури держави ще не здатні навіть висувати подібні питання.
Існуюче обласний поділ Україні успадкована від СРСР, коли область була базовим елементом структури "партії-держави". Основним критерієм територіального поділу того часу було поєднання адміністративної доцільності з аспектами партійного та військово-мобілізаційного характеру. І хоча політична система нинішньої України змінилася, але адміністративно-територіальний устрій залишається без змін і функціонує за тодішньою структурі. Наявність значної кількості стагнаційних областей є однією з причин загострення суспільно-політичних протиріч сьогодення. За 13 років держава так і не створило рівноцінних умов для розвитку регіонів.
Це говорить на користь того, що регіональний розвиток має базуватися на засадах саморозвитку і власного потенціалу території.
Є пропозиції щодо поділу території України на 10 фінансово самостійних земель (замість сучасних областей), які будуть українськими територіально-виробничими комплексами, а саме: Київщина (в межах сучасних Київської та Чернігівської областей); Волинь (Житомирська, Рівненська і Волинська області); Слобожанщина (Полтавська, Сумська та Харківська області); Донбас (Донецька і Луганська області); Запоріжжя (Дніпропетровська і Запорізька області); Таврія (Одеська, Миколаївська, Херсонська області); АР Крим; Черкащина (Кіровоградська та Черкаська області); Поділля (Вінницька, Хмельницька та Тернопільська області); Карпатська земля (Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька та Закарпатська області). Мова йде про укрупнення сільських територіальних громад з метою забезпечення організаційно-правової, кадрової та фінансово-економічної спроможності відповідних органів місцевого самоврядування у виконанні покладених на них законодавством повноважень, хоча регіональної управлінської еліти і не вигідно така зміна їх статусу в адміністративній ієрархії, так як в Відповідно до нового адміністративно-територіальним устроєм створюється система місцевих державних органів та самоврядування.
Реформа адміністративно-територіального устрою повинна здійснюватися в умовах трансформації системи територіальної організації влади (місцевого та регіонального рівнів) відповідно до Конституції України та принципів Європейської Хартії місцевого самоврядування на засадах децентралізації управління, субсидіарності, партнерства органів державної влади та органів місцевого самоврядування, гарантованості прав територіальних громад.
Таким чином, місцеве самоврядування має здійснюватися без будь-яких обмежень на територіях, що відокремлені одна від одної не тільки в межах населених пунктів, але і на прилеглих до них територіях. Територіальною основою місцевого самоврядування повинна стати громада як адміністративно-територіальної одиниці, яка б дійсно володіла матеріальними, фінансовими та іншими ресурсами в обсязі, достатньому для ефективної реалізації своїх завдань і функцій.
Висновок
Діюча система оподаткування, діюча в даний час на Україну, веде до неадекватного перерозподілу зібраних коштів, у результаті чого багато областей, які виробляють значну частку національного валового продукту, залишаються без необхідних для здійснення багатьох програм і перетворень коштів.Надмірна централізація керування призводить до перекосів у розвитку багатьох галузей та економічної відсталості цілих регіонів. Саме тому слід реформувати відносини між центром і регіонами. Назріла необхідність перегляду і реформування неефективного оподаткування, гальмуючого виробничі процеси.
Чіткий розподіл повноважень між органами місцевого самоврядування та органами державної влади має базуватися на засадах їх законодавчого закріплення, фінансового забезпечення делегованих державних повноважень, вилучення і передачі у відання місцевого самоврядування всіх повноважень, у тому числі функцій і повноважень організаційно-господарського характеру місцевих державних адміністрацій, які можуть бути ефективно реалізовані на рівні територіальної громади. Ця оптимізація територіальної організації державної влади і місцевого самоврядування має забезпечити підвищення ефективності управління процесами розвитку регіонів за рахунок виключення дублювання, спрощення системи управління, її фінансового забезпечення та економії бюджетних коштів. Удосконалення фінансових відносин центру з регіонами та місцевим самоврядуванням має здійснюватися на основі бюджетного федералізму в поєднанні з елементами бюджетної децентралізації і деконцентрації повноважень органів державної виконавчої влади, що, зокрема, передбачає:
законодавче визначення засад взаємовідносин бюджетів сіл, селищ, міст районного значення з районними бюджетами та бюджетів районів у містах з міськими бюджетами;
фінансове забезпечення реалізації функцій місцевого самоврядування на рівні територіальних громад (району у місті, села, селища, що знаходяться в межах іншого населеного пункту) та функцій органів самоорганізації населення. При цьому держава гарантує фінансове забезпечення мінімального рівня соціальних і цивільних послуг, надання яких населенню передбачається відповідними повноваженнями;
забезпечення реальної автономності місцевих бюджетів за рахунок: вдосконалення системи місцевих податків і зборів, підвищення їх ролі у формуванні місцевих бюджетів; збільшення власних доходів в бюджетах місцевого самоврядування, зокрема - за рахунок оподаткування землі та майна, грошових коштів від продажу земельних ділянок несільськогосподарського призначення, перебувають у комунальній власності; закріплення за ними на довгостроковій основі часток загальнодержавних податків і зборів (обов'язкових платежів) та трансфертів; формування збалансованих місцевих бюджетів усіх рівнів на реальній дохідній базі та оптимізованих видатках за мінімальними нормативами бюджетної забезпеченості;
об'єднання на договірних засадах фінансових та інших ресурсів органів державної влади та місцевого самоврядування для вирішення місцевих, регіональних і міжрегіональних проблем розвитку; оптимальне використання бюджетних коштів при прозорих механізмах, безпосередньо наданих з державного бюджету Україна конкретному місцевому бюджету для виконання окремих місцевих та регіональних проектів;
завершення перекладу місцевих бюджетів на обслуговування органами Державного казначейства України;
впровадження механізмів заохочення заощаджень населення з метою збільшення інвестиційного потенціалу регіонів;
вдосконалення механізму контролю з боку територіальних громад за діяльністю органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб.
Зазначені заходи дозволять забезпечити стійке і збалансований розвиток регіонів та держави в цілому, впровадити в практику місцевого самоврядування різні форми прямої демократії, безпосередньої участі громадян у здійсненні місцевого самоврядування, підвищення ролі органів самоорганізації населення у вирішенні питань місцевого та регіонального розвитку.
Література
1. Лукінов І. Концептуальні основи регіональної економічної політики. "Економіка України" № 1, 2007, с.3-8.2. Чистилін Д. До питання стратегії економічного зростання. "Економіка України" № І, 2008, с.52-59.
3. Бартош В., Вогонь Ц. Фінансові проблеми регіону в умовах формування ринкових відносин. "Економіка України" № 2, 2008, с.15-20.
4. Див: Деркач М. Формування фінансової бази регіонів. "Економіка Україи" № 1, 2006, с.12-20.
5. Толубяк В. Проблеми і перспективи фінансової децентралізації. "Економіка України" № 2, 2004, с.25.
6. Див: Піхоцька О.М. Місцеві податки І збори у забезпеченні фінансової самостійності органів місцевого самоврядування. "Фінанси України" № 5, 2003, с.46-49.