Філософія Середніх віків

1 2 3 4 5 6

Ім'я файлу: ХОЗРАТКУЛОВ ФІЛОСОФІЯ СЕМІНАРИ З 1-7 ТЕМА.doc
Розширення: doc
Розмір: 647кб.
Дата: 09.02.2021
скачати
Пов'язані файли:
Практична 4.rtf
Практ 3-4.docx
Практична робота №1 Швиденко А.В.pptx
Хотинська фортеця Пилипенко БЦІ-11.docx
джерела фінансування.pptx

Семінарське заняття № 4

Філософія Середніх віків.

Особливості Середньовічної філософії. Порівняльна характеристика античного та середньовічного світоглядів.

Середньовічна філософія формувалася і розвивалася за умов церковно- ієрархічної структури суспільства. Це визначило зміст філософії. Вона існувала переважно як теоцентричний світогляд, тобто теоретична проблематика концентрувалася навколо поняття Бога, а любов до мудрості реалізувалася як течія богословської думки. Знання в ній автоматично підпоряд-ковувалося вірі, а науковий інтерес - релігії. Звідси її визначення, яке досить вірно сформулював Фома Аквінський: "Філософія - наймичкабогослов'я".

Поява і утвердження християнства в Європі призвели до радикальної

духовної революції у розвитку європейської цивілізації. Відбулося суттєве

просування філософської думки цього часу в таких напрямах, як онтологія, логіка, теорія пізнання, антропологія.

Характерні риси античного та середньовічного світоглядів:

(порівняльна характеристика)

Античний світогляд	Середньовічний світогляд
політеїзм (багатобожжя)	монотеїзм (єдинобожжя)
боги - частина природи або уособлення природних стихій	Бог - духовна сутність, яка перебуває за межами світу (трансцендентальність)
вихідні якості богів - сила, могутність	вихідна якість Бога - любов до людини
боги впорядковують та оздоблюють світ	Бог творить світ з нічого
космос, природа - загальні умови існування богів і людей	природа не має власної сутності і не може існувати без припливу божестенної енергії
людина спирається у своїх вчинках на знання	людина в усьому покладається на віру в Бога
головне життєве завдання людини - здійснення подвигу	головне життєве завдання людини - спасіння душі
люди поділяються за етнічними та родовими ознаками	всі люди є рівними перед богом
панування натуралістичного світосприйняття	панування символічного світосприйняття

Основні світоглядні орієнтири під час переходу від античності до середньовіччя змінюються на протилежні. Людина Середньовіччя зосереджується на духовному, внутрішньому. Панує теоцентричний світогляд, світ сприймається як двоїсте буття: справжній (божественний, небесний) і несправжній (земний, гріховний) -(цей поділ проходить через всю середньовічну філософію).

Апологетика, її філософський зміст.

Апологетика (у перекладі з грецької άρολογια означає – захищати, обґрунтовувати ) – один із напрямів у християнській філософії і теології, що виник на межі ІІ-V століть нашої ери, як виклик в захист християнського віровчення у боротьбі з язичництвом. Або ж точніше кажучи так називається частина християнської теології, яка являє собою систематизоване аргументоване міркування для відстоювання непорушності християнської віри, що торкається її божественного походження.
Чотири функції апологетики:
1) Апологетика як захист істини – полягала у відстоюванні вчення Ісуса Христа від зазіхання на нього єретиків та не істинних вчителів, які несуть в собі неправильні погляди, видаючи їх за істину Божу.
2) Апологетика як викриття плутаниць – тут спостерігається захист істини не пасивний, а швидше активний, викриття неправдивих поглядів, думок, міркувань. Усі, по суті новозавітні, тексти Біблії, особливо послання апостола Павла являють собою полеміку з іудействуючими, гностиками і антиномістами.
3) Апологетика як проповідь божественної істини – полягає у доказі того, що християнство єдиний шлях, тому людям необхідно йти за релігійною і моральною наукою Ісуса Христа, відмовившись від інших релігій.
4) Апологетика як стимул до пізнання істини – полягає у тому, що люди, які серйозно починають задумуються над своїм буттям, існуванням, а також над суттю свого віросповідання, стикаються з іншими поглядами та переконаннями. Це існувало як в часи середньовічної апологетики так і сьогодні.
Як стверджує професор М.Фіолетов, завдання апологетики – обґрунтування християнського світогляду, захист від нападів та спотворень. Тобто це є протиставлення християнського світогляду світоглядам, які заперечують християнство, християнські початки життя по відношенню до заперечних початків, що є одним із моментів у розкриті самої сутності християнства. Апологетика, як її правильно розуміють, не є лише простою полемікою, бо вона ґрунтується на глибокому розкритті вчення і практично виходить із нього. А тому, більша частина нападів на християнство обґрунтована тим, що інші намагаються його показати віру в Христа у спотвореному вигляді. Тому що основна ідея християнства – це спасіння світу і людини через їхнє внутрішнє оновлення.
У середньовічній апологетиці виділяють найбільш яскравих її представників: Юстина Філософа, Філона Олександрійського, Тертуліана, Іринея Ліонського і Орігена. Апологети розглядали низку важливих питань христологічного, тринітарного характеру, розробили ідейні основи, визначивши основні напрямки подальшого розвитку християнської філософії.
Кінцеву перемогу у дискусіях філософів – апологетів принесла заборона впровадження культу язичництва на території Римської імперії у 391-392 роках нашої ери, в тому числі ще однією важливою подією – утвердженням і закріпленням християнства як офіційної релігії на Східній і Західній частині імперії згідно рішення Халкідонського собору у 451 році.
31. Аврелій Августин -представник західної патристики Найбільш завершеного вигляду ідеям патристики надав представник західної патристики - Аврелій Авґустин - Авґустин Блаженний, єпископ Гіппонійський (північ Африки) (354 - 430). У його численних творах знайшли вираз усі найважливіші проблеми християнського світобачення, але, крім того, у цілій низці своїх ідей та міркувань Авґустин виступив сміливим новатором.Бог є сукупність усіх можливих досконалостей Бог є вічним та завершеним Буттям Бог творить світ із нічого, бо його могутність необмежена Можливості Бога у творенні невичерпні Світ перебуває у повній залежності від Бога, але Бог від світу не залежить Бог є гарантом безсмертя та спасіння людства Особливо уважно розглядає Авґустин усе те, що пов'язане з людиною, висуваючи в людині на перший план людську свідомість. Тут Авґустин вважає основним наявність "внутрішньої людини" (або душі), до якої входять пам'ять (без того не може бути єдності особи), воля (що пов'язана з первинними мотивами дії) та розуміння (що дарує людині свідомий вибір поведінки). Авґустин також уперше почав трактувати історію в аспекті її цільового спрямування; зокрема історію філософії він розглядав як єдиний спрямований рух до істини християнського об'явлення.
34. Містицизм, містика (грец. таємничий) - релігійно-ідеалістичний погляд на дійсність, основу якого складає віра в надприродні сили. Зародився в далекій давнині, пізніше виступає як неодмінний істотний елемент таємних обрядів (містерій) релігійних у Древньому Сході таЗаході. Містику проповідують, як правило, ідеологи реакційних класів, хоча в деяких випадках прогресивні ідеї чи революційна опозиція і політичний протест (напр., у Екхарта, Мюнцера й ін.) виражаються в релігійно-містичній формі. Творчість видатного французького мислителя Анрі Бергсона є яскравим тому підтвердженням. Як представник філософії життя він переконаний, що в основу буття закладені ірраціональні сили, що вислизають від раціонального пізнання. На ідеї Бергсона сильний вплив зробила філософія Гребля з вченням проеманацію, визнанням Єдиного іманентним до світу. Бог, затверджує,
французький мислитель, є джерело творчої енергії, "кинутої" у матерію, він є " життя, що не припиняється, дія, воля. В остаточному підсумку, відтворюючи картину еволюції життя, Бергсон відводить особливе місце людині,що складає зміст всієї організації життя на нашій планеті, специфічний спосіб її вираження.

Життєвий порив, проходячи через матерію, складається, власне кажучи, у потребі творчості. В еволюції життя немає нічого випадкового, по думці Бергсона,вона виходить із самої сутності життя. Досліджуючи великі фактичні дані про прояви містичного досвіду, французький філософ визначає його як вищий вид досвіду. У той же час він стверджує, що значна частина людей закрита для містичного досвіду. Його увага, насамперед, залучають християнські містики. Саме християнський містицизм, на думку Бергсона, повинний радикально перетворити людство. Сутністю нової релігії повинне бути поширення містицизму. Містицизм, у його розумінні, ця дія, творчість, любов. Формула містицизму по Бергсону: Бог є любов, і він є об'єкт любові. Піднесена любов для містика складає сутність Бога. Філософ робить висновок, що всі містики одностайно свідчать про те, що Бог також має потребу в людях, що продовжать утвір. Містична інтуїція, виправдуючи людство, свідчить, що "до існування були покликані істоти, призначені любити і бути улюбленими, оскільки творча енергія повинна була визначатися любов'ю. Відмінні від Бога, що є самою цією енергією, вони могли з'явитися тільки у Вселеної, і тому з'явився Всесвіт".6 Повнота втілення духовності, по Бергсону, може бути досягнута у творчій діяльності людини. Дух повинний опанувати природою, привнести в неї зміст, цілісність, волю, вічність і може бути перемогти смерть, на яку приречено всі, не пронизане духовністю.
В кінці 5 - на поч. 6 ст. починає складатися система освіти середньовіччя. Саме тоді зародилася і схоластика, яка була спрямована на раціональне обгрунтування основ християнського вчення.

Схоластика - (від грец. “схола” - школа) - система середньовічної філософсько-теологічної думки, яка зародилася в монастирських школах.

Схоластика і містика стали провідними напрямами середньовіччя в ІХ-Х ст.

Відмінність між схоластикою і містикою полягала в різному ставленні до можливостей людського розуму в питанняхбогопізнання:

схоластика вважала, що, хоча за допомогою розуму Бога пізнати неможливо, людина повинна повною мірою використовувати можливості розуму, оскільки він здатний привести до межі з якою відкриваються сфера споглядання божої

слави; останнє досягається лише вірою, але до названої межі приводить розум. Оскільки найнадійнішим та найефективнішим засобом розуму є логіка, то найпершою ознакою схоластики є використання логіки в богопізнанні;

містика наполягала на тому, що розум тільки шкодить християнському благочестю, тому в пошуках шляхів наближення до Бога слід покластися на почуття, віру, любов та самозречення.

Першим схоластом середньовіччя і вченим, який заперечував вчення Августина Блаженного був Іоан Еріугена ( ІХ ст.). Він твердив, що Бог не творить світ своєю волею, а просто вливається в нього за своєю внутрішньою потребою ( книга "Про поділ природи"). В цій книзі він виділяв чотири природи:

Бог. першоформи, чуттєві речі, спокута. Вчений стверджував і доводив, що справжні знання збігаються з вірою, а філософія з теологією.

Дальше ці ідеї , твердячи про вічність світу, розвивав Ібн-Сіна-Авіценна - таджицький філософ. Він твердив, що світ виникає шляхом випромінювання від Бога, але ні в якому разі з його волі. Він же створив класифікацію наук: практичні

трактують питання поведінки людини, теоретичні — дослідження заради знання.

Розглядаючи питання пізнання, не пов'язаного безпосередньо з релігійною догматикою християнства, схоластика звертає увагу на природу загальних понять

універсалій ( бог, дух, спокута, спільне, родове), виділяючи дві течії - реалізм і номіналізм.

Реалісти твердять, що загальні поняття - універсалії - існують реально, утворюючи безтілесний світ, первинний щодо людського мислення і одиничних предметів; загальне таким чином породжує конкретні речі. Найбільш відомий представник Ансельм Кентерберійський.

Номіналісти твердять, що реальним є лише світ одиничних речей, які чуттєво сприймаються; універсалії не мають реального існування, а виникають на людському досвіді, в мові людини, отже універсалії не більше ніж імена речей (

лат. nomen - ім'я). У номіналістів, таким чином, універсалії - набір беззмістовних слів. Представники: Росцелін, П`єр Абеляр.

Боротьба між номіналізмом і реалізмом проходить через всю історію філософської думки середньовіччя. Проте багато вчених займали крайні позиції в цих напрямках, намагаючись їх спростити, об'єднати -“теорія подвійної істини”.

стверджувала, що філософія і наука мають право на автономний щодо богослов`я розвиток.

Так Тома Аквінський (13 ст.)(праця -“Сума теології”) був поміркованим реалістом - томізм. Він твердив, що універсалії існують трояко: до речей ( у розумінні бога), у речах ( як їх смисл), після речей ( як поняття про них у розумінні суб'єкта пізнання). Государя він вважав не тільки правителем, а й творцем держави. Верховну владу папи розглядав як "Божу волю", а самого папу як намісника бога.

Для Томи існують дві істини: розум і одкровення, тому - завданням науки є пояснення закономірностей світу, а те що недоступне розуму, пізнається тільки в вірі, найвищі істини можна пізнати тільки через віру. Проте принципової суперечності між одкровенням і розумом, теорією і вірою не може бути. Функція філософії полягає в тому, що вона повинна за допомогою логічних аргументів обгрунтовувати християнські догми.
Тома дає п'ять доведень буття бога:

Оскільки все в світі рухається, то має бути “першодвигун”, або “першопоштовх” руху — Бог;
Всі явища і предмети мають причину свого виникнення та існування. Першопричиною всього є Бог;
Все в світі існує не випадково, а за необхідністю. Ця необхідність — Бог;
Всі речі мають різні ступені досконалості. Тому повинно існувати абсолютне мірило досконалості — Бог;
У природі все має певний сенс, доцільність свого існування. А, значить, повинна існувати “остання” і головна ціль — Бог.

Згідно з вченням томізму існують три рівні осягнення істини: наука, філософія і теологія.

Томізм проіснував до 16 ст. і знову відновився в кін. 19 ст. у вигляді "неотомізму".

Поміркований номіналізм - концептуалізм -представлений П'єром Абеляром, Дансум Скотом, Уільмом Оккамом - надалі заперечується існування загальності (бога) поза людиною і природою, стверджується його існування у розумовому узагальнені окремих речей. Отже, загальне - похідне від одиничних речей існує після них як знання про їх спільні або повторювальні ознаки.

Абеляр - найхарактерніша риса - звернення до розуму, як провідного інструменту в пошуках істини, не підпорядковуючи його вірі. Скот - намагання розірвати зв'язок філософії і теології; богослов'я, яке існує і грунтуєьться на розумі не існує; матерія має три ступені за рівнем розвитку: універсальна (найперша), матерія тіл органічних утворень, конкретна (для творінь, діяльності); свобода становить найбільшу сутність людини.

Оккам - пізнання - це процес від відчуттів до пам'яті, далі до переживань з яких виникають універсалії. Людина керуєтся законами природи, проте вчений визнає релігію, твердячи, що її догмати істинні і не підлягають розуму. Теологія має від'єднатися від філософії.

З кін. 13 століття в схоластиці настає криза, про що свідчитть поява містики ( Йоган Екхарт) - бог присутній у всьому, але ніхто за винятком людини не помічає цієї присутності, людина "помічає" бога шляхом "мовчазного переживання" у глибинах свого існування.

Першим, хто розпочав звертати увагу на природу, заперечивши міфологічну природу християнства, був англ.Роджер Бекон (13 ст.). Закликав вивчати природу методом спостереження і досвіду. Заперечував схоластику.

Семінарське заняття № 6.

Філософія епохи Просвітництва та Німецька класична філософія

Важливу роль в історії філософії належить класичній німецькій філософії на межі XVIII – XIX століть. На її розвиток суттєво вплинули три фактори: розвиток природознавства, досягнення філософії Нового часу, зокрема ідеї Просвітництва, та Французька революція XVIII століття. Німецька класична філософія представлена такими оригінальними мислителями, як Іммануїл Кант (1724–1804), Йоган Готліб Фіхте (1762–1814), Фрідріх Вільгельм Шеллінг    (1775–1854), Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770–1831), Людвіг Андреас Фейєрбах (1804–1872). Незважаючи на своєрідність філософських поглядів, вони створюють певну ідейну спільність. Тому їх поєднують у загальний філософський напрямок. У своїй творчості усі представники німецької класичної філософії спиралися на новоєвропейську традицію. Звідси спільність проблем, способів їх ставлення та вирішення.

Можна виокремити такі загальні риси німецької класичної філософії:

1)     раціоналізм, успадкований від філософів епохи Просвітництва. Для усіх німецьких філософів-ідеалістів XIX століття характерним було переконання, що дійсність достатньо глибоко пізнати і переосмислити, щоб її виправдати; філософським переосмислюванням може бути виправдана й релігія;

2)     критика усіма представниками німецької класики матеріалізму XVIII століття за його механіцизм;

3)     вироблення діалектичного методу мислення в процесі критики метафізичного методу з використанням діалектичної традиції – завжди дуже впливової у Німеччині ( Кузанський, Лейбніц, Гете);

4)         критика споглядального характеру попереднього матеріалізму та розробка принципу діяльності, активності. Підкреслення творчої активності теоретичного мислення;

5)         прагнення подолати антиісторизм попередньої філософії, розробка філософії історії та пошук об’єктивних підстав для періодизації історії, пошук яких здійснювався у сфері духу;

6) критика традиційної розумової метафізики, прагнення перетворити філософію на науку, побудувати універсальну, закінчену наукоподібну систему. Це знайшло відображення навіть у назвах праць німецьких класиків: “Науковчення” Фіхте, “Енциклопедія філософських наук” Гегеля;

7) безпосередня спадкоємність у розвитку філософських ідей. У німецькій класичній філософії стався перехід від матеріалістичних ідей докритичного Канта до суб’єктивного та трансцендентального ідеалізму критичного Канта, через суб’єктивний ідеалізм Фіхте до суб’єктивного ідеалізму Шеллінга та об’ективного ідеалізму Гегеля і, нарешті, до матеріалізму Фейєрбаха.

Родоначальником класичної німецької філософії є Іммануїл Кант.

Його філософську спадщину поділяють на три періоди: “докритичний”,  “критичний" та “антропологічний”. У “докритичний” період заслуговують на увагу ідеї Канта щодо виникнення світу. В праці “Всезагальна природна історія і теорія неба” (1775) він розробив космогонічну гіпотезу, за допомогою якої він розкрив механізм виникнення Всесвіту і виклав нові принципи його формування. Згідно з цією гіпотезою, Сонячна система є продуктом поступового охолодження газової туманності. Тут уперше поняття еволюції було поширено на космічні явища. У створенні Всесвіту  брали участь дві сили – тяжіння і відштовхування. Завдяки взаємодії цих сил, за Кантом, почали утворюватися планети. Але це не завадило Канту стверджувати, що існує зовнішня сила, яка змінює Всесвіт. Процес виникнення, розвитку і загибелі світів є постійним. Звідси – висновок про відносність поняття спокою.

У “критичний” (назва пов’язана з першим словом його головних праць: “критика”, що означає дослідження самих підвалин) період Кант створює філософські праці, які стали подією в історії людської культури: “Критика чистого розуму”(1781), “Критика практичного розуму” ( 1788), “Критика здатності судження” ( 1790).В першій викладена теорія пізнання філософа, у другій – його етичні, у третій – естетичні погляди.

По-перше, Кант дав більш виправдану картину пізнання: пізнання не  дублювання реальності, не перенесення речей у людський інтелект, а діяльність створення інтелектуальних засобів людської взаємодії зі світом.

По-друге, людський розум може визнати надійним лише таке знання, яке він сам видобував на зрозумілих йому принципових засадах і обґрунтував з необхідністю.

По-третє, у концепції І. Канта людина постає творчою і діяльною; при тому що активнішою вона є, то розгалуженішими будуть її зв’язки з дійсністю і, відповідно, – ширшими знання (схема 2.11.).

Втеорії пізнанняІммануїл Кант:

а) розкрив взаємозв’язок чуттєвого та раціонального в пізнанні;

б) висунув концепцію трьох сходинок пізнання: чуттєвого споглядання, розсудку та розуму;

                    Схема 2.11. Джерела пізнання за І. Кантом

в) відстоював позиції агностицизму. За Кантом, людські відчуття є лише суб’єктивними  враженнями, які не дають повних знань про об’єктивні речі, через що останні є непізнаванними “речами в собі.”

У сфері естетики Кант дійшов висновку, що там, де йдеться про мистецький смак людини, не діють закони логічного обґрунтування. Тому естетичні сприйняття є цілісні, неаналітичні, непрагматичні, і естетичні судження будуються як ціннісні, оцінні.

У трактаті “Ідея всесвітньої історії з всесвітньо-громадської точки зору” даються роздуми І. Канта над історичним процесом. Кант вважає, що в основі історичного процесу лежать природні потреби людини, а також суперечності між ними, що є необхідною умовою вдосконалення людського роду, але їх можна розв’язувати і слід розв’язувати.

   Філософія Канта стала своєрідним вихідним пунктом, на ґрунті якого і в полеміці з яким  відбувався подальший розвиток німецької класичної філософії. Так, Йоган Фіхтерозглядав своє вчення як пряме провадження філософії Канта. Водночас Фіхте вважав, що з міркувань Канта можна без будь-яких втрат вилучити “річ-у-собі”, адже вона все одно не мала ніяких визначень.  Розробку філософських проблем він починає з виведення вихідного принципу. Таким принципом для Фіхте є “Я”. “Я” – певний ідеал, тотожній поняттям свобода, воля, високі моральні норми. Самореалізація “Я” йде через діяльність. Зауважимо, що діяльність Фіхте розумів як діяльність розуму; вона не виходить за межі самосвідомості, це абстрактно-теоретична діяльність.

Три положення є основними у філософії Фіхте: “Я” покладає “Я” (самотворення, самоствердження); “Я” покладає “не – Я” (творення всього, що оточує); “Я покладає самого себе”, тобто суб’єкт і об’єкт, взаємовідносини між ними. “Я”, за Фіхте, – це все, що може мислитися. “Я” як “не – Я”.

Роль Фіхте в німецькій класичній філософії полягає в тому, що він закріпив ідею активності суб’єкта в пізнанні. Мислитель відстоював ідеали свободи, підіймав гідність людини як автономної особи. Для Фіхте гідність людини – найвищий ідеал. Той, хто посягає на гідність людини, не може бути вільним, а є рабом. Тільки той вільний, хто бажає всіх зробити вільними, підкреслював Йоганн Фіхте.

Як Фіхте на початку своєї діяльності “відштовхувався” від Канта, так від нього самого” відштовхнувся” Фрідріх Шеллінг. Він відкидає абсолютне “Я” і замінює його на “Абсолют”, який створює природу; а через розвиток природи – людину. Якщо для Фіхте природа – це пасивний об’єкт, яку “Я” намагається пізнати, то для Шеллінга природа – це форма життя розуму, і вона ж породжує свідомість.

Сам процес виникнення світу з “Абсолюту” такий: спочатку існує безякісний, безпредметний дух, про який ми нічого не можемо сказати; далі цей дух породжує об’єктивний світ. Дізнатись про існування “Абсолюту” можна лише за допомогою інтелектуальної інтуїції. У цьому плані Шеллінг не відходить від ідей Фіхте, хоча має всі необхідні передумови: розвиток духу через природу і можливість, таким чином, її пізнати.

З часом погляди Шеллінга на філософію кардинально змінюються. У працях “Філософія і релігія”, “Світові епохи” його “Абсолют” ототожнюється з Богом. “Абсолют” вже не реалізує себе через розвиток природи. Природа з моменту ототожнення “Абсолюту” і Бога є тінню Бога. Наприкінці життя Шеллінг негативну філософію ототожнює з логікою і розумом, а основний спосіб пізнання світу вбачає у релігії.

Вищим досягненням класичної німецької філософії є вчення ГеоргаГегеля. Воно характеризується винятковою широтою та глибиною змісту, важливістю та багатогранністю поставлених проблем. Основні праці Гегеля такі: “Феноменологія духу” (1807), “Наука логіки” (1812 –1816), “Енциклопедія філософських наук” (1817), “Філософія природи” (1817), “Філософія права” (1821).

   Філософську систему Гегеля називають системою об’єктивного ідеалізму. В основі світу, за Гегелем, лежить обмежено існуюче мислення, яке він називає абсолютною ідеєю, абсолютним духом, чи абсолютним розумом. Абсолютна ідея є активною і діяльною, вона мислить і пізнає себе, проходячи в цьому розвитку три стани (схема 2.12.):

а) до виникнення природи і людини, коли абсолютна ідея перебуває поза часом і простором у стихії чистого мислення і виступає як світ понять, системи логіки;

     б) це духовне начало з самого себе породжує природу, яку Гегель називає “інобуттям абсолютної ідеї”;

в) перехід ідеї від чужої для неї природи до сфери розвитку духу.

Стан переходу ідеї від чужої для неї природи до сфери розвитку духу є та сама абсолютна ідея, але збагачена в процесі свого діалектичного розвитку. Дух втілюється не лише в людському дусі, свідомості, а й у різних формах взаємин людей. Як же реалізується механізм діалектичного руху понять,  категорій у Гегеля? Він являє собою логічний рух понять, категорій, таких, наприклад, як якість,  кількість і міра.

Для матеріаліста вони є відбиттям об’єктивних сторін дійсності, тобто

якостей, кількостей, мір об’єктів, процесів світу. Однак, за Гегелем, ці категорії – доприродні, досуспільні сутності, перед якими в “вихідному пункті” Абсолютної ідеї як попередні розвиваються ще абстрактніші сутності: буття, ніщо, становлення. Три ступені розвитку – це тріада, якій нарівні з багатим діалектичним змістом притаманна й догматична вимога ідеалістичної системи німецького філософа. З одного боку, в тріадах набула вираження така важлива риса руху понять, як взаємне заперечення і взаємне збагачення мисленого змісту тези й антитези. Отже, на рівні синтезу здійснено становлення якісно нового етапу діалектичного розвитку, який включає попередні елементи як свої. Категорія “зняття” виражає взаємозумовлені в процесі розвитку моменти спадковості і заперечення.

З іншого боку, парадокс розуміння розвитку в Гегеля полягає в тому, що згідно з його системою саме на етапі природних процесів відсутнє становлення, оскільки природане розвивається в часі, а лише виявляє свою різноманітністьупросторі. Таким чином, філософська система Гегеля перетворилася на метафізичні кайдани, які не дали змоги його геніальним діалектичним ідеям і положенням повною мірою розвернутися й адекватно виразити все своє багатство.

До безумовних філософських надбань Гегеля можна віднести такі:

          1) він дав розгорнуту критику метафізичного методу мислення і протиставив йому власний діалектичний метод;

2)   виклав на ідеалістичній основі головні закони й категорії діалектики і за новим методом побудував енциклопедію філософських наук, намагаючись у кожній з них простежити виникнення, розвиток і розв’язання суперечностей;

3)   склав філософську систему, яка увібрала в себе основні сфери життєдіяльності та пізнання (схема 2.13).

                    Схема 2.13.Схема філософії  Гегеля та його основні праці

   Проте філософія Гегеля не вільна від певних недоліків. Головний з них – це суперечливість між його системою та методом:

а) якщо діалектичний метод Гегеля вимагає розглядати все в русі розвитку, то його філософська система заперечує загальність розвитку. Природа, за Гегелем, не розвивається в часі, а лише урізноманітнюється у просторі;

б)  якщо діалектика Гегеля вважає, що процес пізнання нескінчений, то

консервативна система покликана дати закінчене абсолютне знання дійсності;

в) якщо діалектика стверджує, що розвиток суспільства не має меж, то

система обмежує цей розвиток прусською монархією, яка вважалась  вищим етапом такого розвитку.

Гегель залишив велику філософську спадщину, але його ідеї були сприйняті не однозначно. Він має багато послідовників і супротивників. Розглядаючи саморозвиток духу, Гегель практично з позиції об’єктивного ідеалізму дослідив механізм розвитку природи, людини, суспільства, проаналізував найзагальніші закони і логіку цього розвитку.

Період німецької класичної філософії закінчує філософська система Людвіга Андреаса Фейєрбаха. Він змолоду був учнем і послідовником Гегеля. Але вже у 1827 –1828 роках починає сумніватися в істинності гегелівського вчення і розробляє свою філософію. Його основні праці такі: “До критики філософії Гегеля” (1839), “Сутність християнства” (1841), “Тези до реформування філософії” (1842), “Основні положення філософії майбутнього” (1843).

Філософія Фейєрбаха є нетрадиційною як у самій постановці проблеми, так і в її вирішенні, і в цьому полягає її своєрідність. Виокремимо такі риси вчення Фейєрбаха ( схема 2.14.).

1.       Основою філософії Фейєрбаха є вчення про природу. Він стверджує, що немає нічого вищого за природу, як немає і нічого нижчого за неї. Природа вічна. Вона нескінчена у просторі: тільки людська обмеженість ставить межі її протяжності. Фейєрбах відкидає погляди на природу як на умову розвитку духу, як щось похідне, залежне від свідомості та волі.

2.   Матеріалізм Фейєрбаха був антропологічним. Річ у тім, що в центрі його філософії – вчення про людину (антропос). Людина розглядається ним як природна істота, як вищий ступінь природного саморозвитку. Почуття і свідомість людини є теж природними явищами. Тому він говорить про людину як щось незмінне, абсолютне, а не як про конкретну історичну людину. У сферу досліджень Фейєрбаха не потрапляє ні справжній світ людини, ні її реальні стосунки з іншими людьми, ні духовна, ні виробнича діяльність. Людина за Фейєрбахою виступає як позаісторична і позасуспільна істота. В цьому полягає суттєвий недолік філософії Фейєрбаха.

3. Антропологічний матеріалізм Фейєрбаха був метафізичним.Він не зміг подолати споглядального характеру попереднього матеріалізму і усвідомити роль практики у процесі пізнання і суспільного розвитку. Через споглядальні позиції він не зміг зрозуміти гегелівської діалектикі і відкинув її разом з ідеалістичною системою.

Схема 2.14. Філософія Л. А. Фейєрбаха

             4.  У теорії пізнання Фейєрбах був на позиції сенсуалізму. Свою філософію він називає чуттєвою філософією, але не заперечує взаємозв’язок чуттєвого і раціонального. Він підкреслює, що чуттєве повинне доповнюватися раціональним, а раціональне – чуттєвим. Фейєрбах рішуче виступав проти агностицизму.

   5. Філософія Фейєрбаха мала атеїстичний характер. Він вів непримиренну боротьбу проти релігії. Джерело її, так само і ідеалізму, він вбачав у відриві від буття. Проте, виступаючи проти ортодоксальної релігії, Фейєрбах пропонував створити нову релігію, яка обожнювала б силу любові людини.

6.У розумінні суспільного життя Фейєрбах був ідеалістом. Він, як і матеріалісти минулого, не зміг зрозуміти суспільних процесів. Філософ не підійшов до розуміння того, що свідомість людей визначається не тільки положенням їх тіла та навколишньою природою, але і головним чином матеріальними умовами життя людей, їх суспільним буттям.

Попри на всі недоліки, властиві філософії Фейєрбаха, її безперечним досягненням є те, що вона  звернулася до людини, відтворила матеріалістичні принципи і, таким чином, мала значний вплив на розвиток філософської думки.

У цілому ж класична німецька філософія зробила важливий внесок у скарбницю світової філософської думки. Для неї характерне системне викладення філософських проблем, їх вивчення в динаміці, розвитку, спроба поєднати абстрактні філософські концепції з політикою, правом, мораллю, мистецтвом, тобто практично з усіма формами людської діяльності.

Семінарське заняття № 7.

1 2 3 4 5 6

скачати