Ім'я файлу: Практ 3-4.docx
Розширення: docx
Розмір: 42кб.
Дата: 28.12.2021
скачати
Пов'язані файли:
ХОЗРАТКУЛОВ ФІЛОСОФІЯ СЕМІНАРИ З 1-7 ТЕМА.doc
Практична 4.rtf
Практична робота №1 Швиденко А.В.pptx
Хотинська фортеця Пилипенко БЦІ-11.docx
джерела фінансування.pptx

Література української діаспори першої половини ХХ ст.: письменницькі об’єднання, дискусії, публіцистика, проза

1. Феномен діаспорної літератури: причини та умови виникнення, основні етапи розвитку.

2.МУР та Об’єднання українських письменників «Слово»: мета та принципи діяльності, мистецькі дискусії.

1.

Еміграційна література XX століття   Загальний огляд розвитку Література української діаспори або еміграційна література — література написана українськими письменниками в еміграції, які з політичних, економічних, релігійних причин виїхали з Укра­їни на постійне або тривале проживання за кордоном.

Діаспорна література — результат переселення літераторів насамперед через численні політичні репресії на території України у XX ст. Коли в СРСР єдиним офіційним стилем мистецтва було проголошено соціалістичний реалізм, письменники-емігранти мали більшу свободу художнього вираження, а також можливість критично осмислювати події в Україні. Таким чином українська діаспорна література XX ст. розвивалася паралельно з іншими європей­ськими літературами в той час, коли в Україні ці процеси були зупинені і замінені в значній мірі суто пропагандистською та про- радянською літературною продукцією.

Перша хвиля української еміграції на межі ХІХ-ХХ ст. уважається трудовою, тож вона представлена скромними літературними набутками, що з’явилися переважно в США й Канаді. Зокрема, це жанр заробітчанських та емігрантських народних пісень, які дійшли до нас у збірниках Володимира Гнатюка, Філарета Колесси та інших фольклористів.

Друга хвиля еміграції була пов’язана з поразкою національно- визвольних змагань. Саме ця хвиля принесла значні літературні твори та саму атмосферу живого літературного процесу. Тож перші значні українські літературні угрупування з’явилися в 1920-х рр. До них належали передовсім Празька школа (Юрій Липа, Юрій Клен, Олег Ольжич, Олена Теліга, Євген Маланюк, Наталя Лівицька-Холодна та ін.) в Чехословаччині та групи «Танк» та «Ми» в Польщі.

Наступна хвиля українських письменників-емігрантів була спричинена Другою світовою війною. Завдяки свободі самови­раження в еміграції з’явилося багато оригінальних літератур­них творів, які продовжували модерністську традицію обірвану в УРСР політичними репресіями. Так, у післявоєнній Німеччині від 1945 до 1948 р. активно діяла організація українських пись­менників «Мистецький український рух» (Іван Багряний, Віктор Петров, Юрій Косач, Ігор Костецький та ін.), очолювана Уласом Самчуком. У МУРІ були й літературні критики, серед яких Юрій Шевельов, Володимир Державин та Віктор Петров. Важливим зав­данням для себе письменники діаспори бачили також переклади сучасних їм літературних творів. Активними перекладачами були Ігор Костецький, Олег Зуєвський та Михайло Орест. Після переселення значної частини українських емігрантів за межі Німеччини літературні об’єднання виникали в англомов­них країнах. Так, у 1954 р. аналогом МУРу постало об’єднання письменників «Слово», у якому згуртувалися прозаїки, поети, драматурги, літературознавці (Григорій Костюк, Юрій Шерех, Василь Барка, Тодось Осьмачка, Улас Самчук, Докія Гуменна, Ольга Мак та ін.). Особливо яскравою була творчість неформального об’єднання поетів під назвою Нью-Йоркська група (Юрій Тарнавський, Емма Андієвська, Богдан Рубчак, Богдан Бойчук, Марія Ревакович, Роман Бабовал та ін.). їхні твори відзначаються модерністською елітарною естетикою і віддалені від політики. Зі здобуттям Україною незалежності значно почастішали кон­такти «материкових» і діаспорних письменників. Загалом літера­тура діаспори дедалі більше інтегрується в загальноукраїнський літературний процес.

Психологія поета-емігранта

•     Україна стає для поета-емігранта раною, болем, святістю, про­кляттям. Шукаючи «свою» Україну чи то в стилізації фоль­клору (О. Лятуринська, О. Стефанович), чи то в історіософ­ських розмислах про неї (Ю. Клен, Є. Маланюк), поети-еміг- ранти творили ідеалізований образ Вітчизни.

•     «Світогляд поетів-емігрантів,— говорить у передмові до анто­логії «Координати» І. Фізер,— був перевантажений неймовір­ною трагедією їхнього народу... Втрачена батьківщина і майже травматична туга за нею в творчості цих поетів-емігрантів є фактором великого значення. Вона часто-густо мобілізує їхню увагу, вона викликає надмірну ідеалізацію історичної минувшини... Україна для цих поетів була реальнішою дійс­ністю, ніж дійсність, у якій вони жили на еміграції».

•     Творчість багатьох поетів-емігрантів, особливо представни­ків «празької школи», «тематично... спрямована найчастіше в минуле» (М. Неврлий). Для часово-просторової характерис­тики таких творів притаманним є виростання майбутнього саме з минулого, а не з сучасного (Н. Колесниченко-Братунь).

•     Почуття поета-емігранта часів Другої світової війни Г. Грабович називає «комплексом уцілілого»: «Страхіття й травми недав­нього минулого, неминуче почуття вини за те, що тобі вдалося вижити й утекти на свободу, коли так багато люду згинуло або залишилося позаду, й у висліді глибинна, не інтелектуальна чи моральна, але попросту органічна потреба бути свідком, сказати світові, що сталося,— все це панівний, безупинний рефрен».

•     «З погляду цього стресу,— зауважує С. Павличко,— всі члени МУРу, хто більше, хто менше, намагалися збагнути як своє особисте, так і ціле історичне минуле, а також відповісти на запитання: що буде далі? Зі мною? З Україною? З літера­турою? І ще: для кого і як писати?»

•     3 переїздом за океан починається новий етап у розвитку укра­їнської еміграційної літератури. І однією з основних його ознак став «вихід на сцену» нового покоління митців, які згрупу­валися навколо Нью-Йоркської групи. Члени НЙГ були вже не поети-емігранти, а радше українські поети, які живуть поза межами України. Зі своїм баченням світу й свого місця в ньому. З одного боку маємо яскраві свідчення нерозривної єдності особистості з Україною: «...я свою Україну ношу, як слимак свою хатку, я в ній живу» (Е. Андієвська), «...я повсякчас жив, дихав, обідав і вечеряв Україною» (Б. Рубчак), але з іншого — той же Б. Рубчак: «Українську культуру я вивчив уже в Америці (навіть, до речі, літературну мову)... Я приїхав сюди в чотирнадцять років і негайно вріс в американське суспільство. Я почав жити повно­кровним життям... Треба просто зрозуміти, що більшість діяспорників мого покоління — Януси з двома обличчями. А це значить, що ми цілком інакші, коли ми серед американців неукраїнського походження, ніж коли ми в середовищі українців. І навіть при­ймаємо різні шкали вартостей, зокрема в питаннях культури, мис­тецтва... «Ой не ходи, Грицю» існує для нас у зовсім іншому все­світі, ніж Юджін О’Ніл. І трудно сказати, що нам рідніше...». «Празька поетична школа»

Празька школа:

Назва «Празька школа», яка об’єднала самобутніх і близьких за світоглядом поетів, а саме — Юрія Дарагана, Євгена Маланюка, Леоніда Мосендза, Юрія Клена, Олега Ольжича, Наталю Лівицьку-Холодну, Юрія Липу, Олексу Стефановича, Оксану Лятуринську, Галю Мазуренко, Олену Телігу, Андрія Гарасевича та інших, уперше була вжита професором Володимиром Державиним у роботі «Три роки літературного життя на еміграції (1945-1947)».

«Пражани» були своєрідним «творчим клубом», у якому циркулювалася низка художніх, філософських, політичних, ідео­логічних тощо ідей, котрі поділялися співрозмовниками. Тому маємо справу з «нестандартним» колективним явищем в історії української літератури, яке, попри окресленість однією назвою та певною співзвучністю тих чи інших ідей, образів, мотивів у творчості поетів, передбачає розмову про доволі насичені, різ­нобарвні, глибоко самобутні і самостійні художні практики «пра­жан», об’єднані лише певними загальними рисами.

Суттєвим аргументом на користь назви «Празька школа» є географічний чинник. Не слід забувати, що становлення поетів як індивідуальних творчих особистостей відбулося в Празі 20-х рр. XX ст., де більшість із них навчалися, відвідували лекції чи викладали в місцевих закладах та інших навчальних установах: Кардовий університет (О. Стефанович, О. Лятуринська, О. Ольжич, Н. Лівицька-Холодна, А. Гарасевич), Український Вільний Університет (О. Стефанович, О. Ольжич, А. Гарасевич), Україн­ська господарська академія (Є. Маланюк, Л. Мосендз), Україн­ський високий педагогічний інститут ім. Михайла Драгоманова (Ю. Дараган, О. Теліга, Г. Мазуренко), Українські студії практич­ного мистецтва (О. Лятуринська, Г. Мазуренко). Міжвоєнна Прага, по суті, перетворилася на один із найбільших мегаполісів україн­ського наукового, літературного та політичного життя на еміграції.

За своїм стилем «пражани» були неоромантиками, але філо­софською заглибленістю й любов’ю до класичних форм спорід­нювались з київськими неокласиками. їхні твори відбили болісні роздуми над причинами поразки у визвольній війні. Вони сформулювали свою концепцію людини. Це — духовно сильна й вольова особистість, національно свідомий українець, який з ідейних переконань віддасть життя за незалеж­ність України. Волелюбність, мужність, почуття відповідальності перед поневоленою батьківщиною, щирий патріотизм — основний пафос їхньої творчості.

2.МУР та Об’єднання українських письменників «Слово»: мета та принципи діяльності, мистецькі дискусії.

Восени 1945 р. на західнонімецьких землях сформувався МУР (Мистецький український рух), до складу якого увійшли вчорашні «пражани» (У. Самчук, Є. Маланюк, Юрій Клен (О. Бургардт), О. Лятуринська), поети Західної України (Б. Кравців, С. Гординський, Ю. Косач та ін.), наддніпря- нці, котрі здебільшого перебували у таборах «насильно переміщених осіб» (скорочено — Ді-Пі): мово- та літературознавець Юрій Шерех (Шевельов), літературознавець, прозаїк В. Домонтович (Петров), літературознавець І. Кошелівець, Іван Багряний (Лозов’ягін), Леонід Полтава (Пархомо- вич), Василь Барка (Очерет), Т. Осьмачка, І. Костецький та багато інших.

Невдовзі з’явився однойменний альманах, який переріс у збірники літературно-мистецького спрямування; друкувалася серія «Мала бібліотека МУРу», газети, журнали, календарі тощо. Втім, не тільки бурхлива видавнича діяльність була притаманна представникам МУРу. Талановита укра­їнська інтелігенція, зокрема письменники в еміграції, мали проблему, яку вони намагалися розв’я­зати: вважалося, що українська література, всупереч несприятливим історичним умовам, хоч би де вона писалася, має спільне ідеологічне коріння.

Представники МУРу були поєднані спільною ідеологією, що не було характерним для письменників-емігрантів перед війною. Останні надавали перевагу великій кількості дрібних угруповань замість створення одного об'єднання.

Метою та гаслом МУРу була «велика література». Діячі руху вважали за головне зберегти українську духовність у письменстві, своєю досконалою творчістю слугувати українському народові, українському читачеві й таким чином прокладати шлях у світову літературу. Прагнули зберегти своє, але й вчитися на європейському досвіді.

Головною була тема української людини в умовах історичних, умовах буття, умовах війни та еміграції. Вважалося необхідним показати взаємозв'язок особистості з масою та добою та вплив радянської системи на життя людини. Також поширеним було змалювання України такою, якою вона була або могла бути без існування радянської ідеології.

Дискусії[ред. | ред. код]

21-22 грудня 1945 р. — перший з'їзд в Ашаффенбурзі. Затверджено статут, обрано правління на чолі з Уласом Самчуком, заступника голови Юрія Шереха, членів В. Домонтовича, Юрія Косача та Ігоря Костецького, кандидатів Івана Багряного і Б. Подоляка. Виголошено доповідь Юрія Косача «Криза сучасної української літератури», що була надрукована в другому збірнику «МУР». Автор критикував діяльність попередників, зокрема розпорошеність угруповань, відсутність їхньої єдності та політичну заангажованість. Доповідь Уласа Самчука «Велика література» стосувалася необхідності існування відповідального літератора, який відкидає партійну ідеологію та ставить у центр повноцінну та духовно глибоку людину. Юрій Шерех у доповіді «Стилі сучасної української літератури на еміґрації» спонукав віднайти особливий органічно-національний стиль, основою якого мав стати попередній літературний досвід (особливо виділяв творчість ваплітян). Також мали місце доповіді Володимира Шаяна («Роздуми з нагоди сторіччя Кирило-Методіївського Братства») та Ігоря Костецького («Український реалізм ХХ сторіччя», надрукована в третьому збірнику «МУР»).

28-29 січня 1946 р. — конференція в Авґсбурзі. Повторено попередні доповіді, з новими виступили Микола Шлемкевич (про проблеми світогляду, повернення до джерел української духовності, особливо до Шевченка, європейський досвід), Остап Грицай (про велику й малу літературу, роль культурної освіченості письменника; надрукована в першому збірнику «МУР»), Володимир Шаян (про індоєвропейський ренесанс), Василь Чапленко (про збагачений реалізм).

12-13 липня 1947 р. — з'їзд у Берхтесґадені. Створено організацію Об'єднаних Мистецтв (ОМ), до якої було залучено представників інших родів мистецтва (раніше співпрацювали лише літературні діячі).

Внаслідок з'їздів і конференцій почали утворюватися  місцеві об'єднання: авґсбурзьке, мюнхенське, ганноверське, берхтесґданське, міттенвальдське, реґенсбурзьке.

4-5 жовтня 1946 р. — критична конференція в Байройті. Доповіді: «Проблеми сучасної української літературної критики на еміґрації» Б. Подоляка, «Письменник і критика» Леоніда Білецького (надрукована в третьому збірнику «МУР»), «Літературна критика, її творча мета й небезпека» Остапа Грицая, «Історична белетристика і становище критики» Юрія Косача (про вимоги історичного твору до автора й критика), «Суб'єктивізм у літературній критиці» Ігоря Костецького, «Література і читач» Василя Чапленка, «Літературна критика і літературні жанри» Володимира Державина (критикував ідеологію МУРу).

15-16 березня 1947 р. — ІІ-ий з'їзд в Ульмі. Обрано нове правління на чолі з Уласом Самчуком, заступника голови Юрія Шереха, членів Бориса Подоляка, Юрія Дивнича, Святослава Гординського, Юрія Косача, кандидатів Володимира Державина, Яра Славутича. Доповіді: «Року Божого 1946» Юрія Шереха (надрукована в «Арці»), «Наша літературна проза 1946 — початку 1947 року» Володимира Державина, «Обрії нової драми» Юрія Косача (про проблеми західно-європейської та української драми).

4-5 листопада 1947 р. — драматургічна конференція в Майнц-Кастелі. Прочитано твори: «Домаха» Людмили Коваленко, «Шумлять жорна» Уласа Самчука, «Morituri» Івана Багряного, «Близнята ще зустрінуться» Ігоря Костецького.

11-12 квітня 1948 р. — ІІІ-ій з'їзд у Штутґарті. Обрано нових членів Богдана Кравців, Людмилу Коваленко, Юрія Дивнича, Яра Славутича, Михайла Бажанського, кандидатів Володимира Міяковського, Івана Коровицького. Доповіді: «Року Божого 1947» Юрія Шереха (надрукована в «Нових днях»), доповідь Юрія Бойко про українську «підсовєтську» літературу, Євгена Маланюка про виключення зі спілки радянських письменників Анни Ахматової і Михайла Зощенка та його наслідки, Федора Дудка про письменників-реалістів, «Декілька прикрих питань» Ігоря Костецького.

Об’єднання українських письменників «Слово»:

«Слово» — об'єднання українських письменників (ОУП) у діаспорі, що існувало у 1954–1997 роки.

Засноване 26 червня 1954 в Нью-Йорку, як продовжувач творчо-організаційних та ідейних настанов свого європейського попередника МУРу; об'єднує письменників усієї діаспори.

До членів-основоположників «Слова» належали: Василь Барка, Іван Багряний, Богдан Бойчук, В. Гайдарівський, Святослав Гординський, Йосип Гірняк, Петро Голубенко, Галина Журба, Іван Керницький, Григорій Костюк, Іван Кошелівець, Богдан Кравців, Юрій Лавріненко, Вадим Лесич, Леонід Лиман, Наталя Лівицька-Холодна, Оксана Лятуринська, Євген Маланюк, В. Міяковський, Теодосій Осьмачка, Микола Понеділок, Богдан Рубчак, Улас Самчук, Марія Струтинська, Остап Тарнавський, Юрій Тарнавський, Юрій Шевельов (Юрій Шерех), Микола Шлемкевич.

Ідея об'єднання українських письменників на американській землі у професійну організацію виникла після переселення митців з Європи. Головна хвиля «переміщених осіб» з європейського континенту припадає на 1949 рік. Бажання продовжувати літературну діяльність сприяло створенню організації, яка об'єднала мистецькі сили.

Організація українських письменників «Слово» продовжувала і розвивала ідеологію та традиції європейського Мистецького українського руху в еміграції. Діяльність організації почалася в умовах складної та набагато гіршої ситуації, ніж після Другої світової війни. Організатори прагнули створити справжню письменницьку організацію, яка б почала широку діяльність та зібрала розкидані й розпорошені письменницькі сили.

У червні 1954 року в Нью-Йорку відбулася нарада українських письменників та митців, що мешкали у Нью-Йорку, Філадельфії та околицях. До часу скликання загальних зборів письменників і схвалення статуту об'єднання цю письменницьку організацію репрезентували Григорій Костюк, Докія Гуменна, Юрій Лавріненко.

Офіційно ОУП «Слово» почала існувати як організація українських письменників в еміграції ухвалою письменників 19 січня 1957 року. Саме тоді був прийнятий статут як основний конституційний закон об'єднання, що визначає завдання, структуру, функції, порядок об'єднання.

Було також вирішено скликати перший загальноеміграційний з'їзд письменників. На той час у рядах ОУП «Слово» було понад 90 членів із різних країн поселення. На 1976 рік «Слово» нараховувало вже 186 членів.

«Слово» періодично відбуває загальні з'їзди; до 1976 року відбулося п'ять (1958, 1964, 1968, 1970, 1975). У з'їздах беруть участь делегати від крайових письменницьких груп і філій США, Канади, Англії, Аргентини, Бразилії, Австралії, Німеччини, Франції. Головою «Слова» від установчих зборів до 1975 був Григорій Костюк, далі Остап Тарнавський. Від 1962, як неперіодичний орган «Слова», виходить під цією ж назвою збірник літератури, мистецтва, критики (до 1976 року п'ять частин: 1962, 1964, 1968, 1970, 1975). Австралійська філія видає літературний збірник «Новий обрій» (до 1976 року п'ять; редактор — Дмитро Нитченко). Під фірмою «Слова» видано кількадесят книг: романів, оповідань, поезій, драм, критичних есеїв, документальних збірок і монографій. При «Слові» діє заснований 1964 Літературно-допомоговий фонд та дві комісії: біобібліографічної й архівної документації та охорони й публікації спадщини померлих письменників.

Етапи діяльності[ред. | ред. код]

Діяльність ОУП «Слово» поділяють на три періоди:

  1. 1957—1975 роки

  2. 1975—1993 роки

  3. 1993—1997 роки

Перший період[ред. | ред. код]

Перший період діяльності організації тривав 18 років, його можна назвати у буквальному розумінні «костюківським»: Григорій Костюк був обраний головою організації на першому з'їзді.

Вже у 1958 році відбувся загальноеміграційний з'їзд українських письменників, де вперше після європейських з'їздів зустрілися трудівники пера з усіх країн українського поселення: США, Канади, Аргентини, Бразилії, Венесуели, Англії, Австралії, Німеччини, Франції. На з'їзді, окрім організаційних питань, було проголошено декілька доповідей. Найцікавішими серед них були доповіді Б.Кравціва «Сучасна літературна ситуація в Україні» та Ю.Лавріненка «Сучасний етап української еміграційної літератури». Було прийнято також звернення українських письменників в еміграції до українських письменників на материковій Україні. Це був перший вагомий документ ОУП «Слово», який чітко вказував на обопільні завдання України та еміграції: твердо стати на захист українського слова та культури, щоб не повторилося страшне лихоліття для української культури, знову не доводилося реабілітувати знищених митців, письменників, вчених. Це був клич до братів в Україні боротися за право на життя, свободу, культуру.

На цьому з'їзді вирішено створити власний друкований орган у формі неперіодичного збірника. Вперше такий збірник мистецтва, літератури, критики та документації під назвою «Слово» з'явився в 1962 році.

1954 року молоде об'єднання звертається телеграмою до з'їзду письменників СРСР, що відбувався у Москві. Це було звернення до письменників, які жили та творили у Радянському Союзі, а також прохання до з'їзду з’ясувати, чому за 1930—1938 роки лише з української літератури зникло 223 письменники з активнодіючих 259.[1] Де вони і яка їхня доля? Ця телеграма була не лише запитом, а й вимогою до радянської системи, ніколи не забувати жертв української культури.

З перших кроків діяльності об'єднання почало налагоджувати контакти з подібними організаціями світу. Так, у 1954 році ОУП «Слово» контактувало з польським Інститутом літературним, з відомим місячником «Культура» (Париж), з Інститутом єврейської культури та єврейською секцією ПЕН-Клубу (Нью-Йорк), з болгарськими письменниками в екзилі.

Досить плідною була співпраця з українськими науковими установами, такими як: УВАН, НТШ, Науково-публіцистичний інститут, Українське історичне товариство. Разом із цими установами було створено та розпочато видання Енциклопедії українознавства.

У 1972 році на нараді ОУП «Слово» широко обговорювалися арешти діячів культури в Україні. Було надіслано офіційного листа до Президента Америки перед його поїздкою до СРСР з проханням заступитися за українських культурних діячів. Щоб привернути увагу світової громадськості до арештів в Україні, було розіслано понад 50 листів до світових організацій та визначних діячів культури з проханням стати на захист українців.

Протягом першого періоду діяльність ОУП «Слово» виявлялася у двох аспектах: організаційному та творчому. Саме літературний процес дійшов до зрілої рівноваги, а українська проза зробила великий крок уперед.

У багатьох творах українські емігрантські письменники найбільшу увагу приділяли українцям за умов радянської дійсності. Таким є твір Тодося Осьмачки «Ротонда душогубців»: страшний і разом з тим мистецьки правдивий образ українського народу, розіп'ятого сталінською системою.

Улас Самчук, окрім творів «Чого не гоїть огонь», трилогії «ОСТ», «На твердій землі», створив ще і низку спогадів «П‘ять по дванадцятій», «На білому коні», «На коні вороному», «Планета Ді-Пі». У кожному з прозових творів У. Самчука постає певний етап великої епопеї української людини, що почала похід з «Волині», а закінчила у творі «На твердій землі».

Подібні проблеми піднімав у творах Іван Багряний. Це — «Маруся Богуславка», «Людина біжить над прірвою», головною ідеєю яких є віра в українську людину, в її творчу, братерську, людську душу.

У 60-х роках продовжували активно творити митці, що дебютували ще у 20-30 роках — це передусім представники «празької школи» (Є. Маланюк, О. Лятуринська, О. Стефанович, Н. Лівицька-Холодна), а також ті, хто жив і творив до початку Другої світової війни у Львові: С. Гординський, Б. Кравців, Б. Нижанківський. Окрім прозових творів, вартими уваги є твори поетичного жанру В.Барки, В. Лесича, Я. Славутича, О. Тарнавського, І. Качуровського, О. Веретченка, Б. Олександрова.

Більш знайома широкому загалу творчість представників «нью-йоркської групи», яка була свіжим елементом в ОУП «Слово». Представники цієї групи підняли проблему традиції та новаторства, «батьків та дітей», успадкували деякі риси поетики «пражан», але з іншого боку, в їхній творчості відчувається перевага особистісного начала, деканонізація поетичної мови, оновлення стилю. Саме такою була й естетична основа найрадикальнішого крила «шістдесятників» (поетів київської школи).

У галузі літературної критики уваги заслуговують монографічні дослідження Юрія Шереха та Яра Славутича.

Другий період[ред. | ред. код]

У 1975 році з'їзд обрав Головою Об'єднання Остапа Тарнавського.

У 1982 році відбувся шостий з'їзд Об'єднання, на який прибуло 70 українських письменників з різних міст Америки, Канади, Європи, Австралії, щоб обмінятися думками та планами на майбутнє. З'їзд прийняв маніфест за тісний зв'язок з літературним процесом в Україні, а також висловив гострий протест проти переслідування митців на материковій Україні.

Зазначимо, що українська література стала предметом дослідів на університетському форумі. Про це свідчать літературознавчі праці англійською мовою Ю. Луціва, Г. Грабовича, В. Жили, І. Фізера, Д. Струка, Я. Славутича. Г. Костюк, окрім літературознавчої праці, підготував та видав зібрання творів М. Хвильового та В. Винниченка.

Часи перебудови у колишньому СРСР дали змогу ближче познайомитися з українськими письменниками, відвідати материкову Україну. До цього моменту не дожило дуже багато представників мистецьких кіл еміграції.

Початок нового відродження України 1989 року приніс нові знайомства з письменниками в еміграції та їхніми творами. 54-й конгрес Міжнародного ПЕН у Торонто — Монреалі схвалив новоорганізований Український ПЕН у Києві.

У 1990 році відбувся сьомий світовий з'їзд ОУП «Слово», на якому були також присутні письменники з України О. Микитенко, Ю. Сердюк, В. Тарнавський, М. Вінграновський, що прибули на запрошення президії «Слова». Це було свято для діаспори, адже вони сподівалися почути якомога більше про Батьківщину, про початок нового відродження країни. М.Білоус-Гарасевич згадує: «З биттям серця, спішу зустрітися з киянами… Піднімаються всі четверо такі рідні й такі далекі: стримані, холодні, ввічливі, в собі заховані. Відчуваю, що вони не мають ніякого бажання (а може далі бояться) пізнати нашу душу й свою ховають. Підкреслено чемно відповідають на питання короткими ніякими відповідями, нічого не питають, не нав'язують розмови на жодну тему, не розповідають, не заохочують до розповіді». (Білоус — Гарасевич М. Ми не розлучалися з тобою, Україно. — Detroit, 1998. — С.775).

Це був найкращий з'їзд Об'єднання з погляду організації, мистецького рівня. Головою ОУП «Слово» було обрано О. Тарнавського. Представники Спілки письменників України відкрили своє членство для авторів з діаспори, що сприяло зміцненню літературних та організаційних зв'язків: багато письменників побувало на Батьківщині, а члени СПУ — в США, Канаді, Австралії.

Третій період[ред. | ред. код]

Третій період діяльності ОУП «Слово» почався у 1993 році з трагічної ноти — у 1992 році помер Голова Об'єднання Остап Тарнавський; його замінила Ліда Палій, яка була обрана головою ОУП «Слово» у листопаді 1993 року. Третій період діяльності Об'єднання відзначається тісними зв'язками з письменниками та критиками України, про свою діяльність ОУП інформувала громадськість України через канадське міжнародне радіо, а також через пресу. На Батьківщину пересилалися книжки та цілі підшивки «Слова» для ознайомлення читачів з творами емігрантських письменників. Окрім того, до Об'єднання надсилали праці багато авторів з України, які були розміщені у «Свободі», «Нових днях».

Загальні збори, проведені кореспонденційним способом, 30 жовтня 1997 році схвалили діяльність ОУП «Слово», але більшість членів висловили згоду на припинення діяльності Об'єднання. Тому робота Об'єднання обмежилася лише видавничою ланкою, а поточна діяльність ОУП «Слово» була припинена.

Спілка письменників України

Національна спілка письменників України (НСПУ)

добровільна творча організація професійних літераторів України: поетів, прозаїків, драматургів, критиків і перекладачів.

НСПУ має власне книжкове видавництво — «Український письменник» (раніше — «Радянський письменник»).

Історія

Передвоєнна доба

Дім-музей Мажита Гафурі в Уфі, де розміщувалася СП України з 1941 р. до реевакуації в 1944 р.

Створена 16 червня — 12 серпня 1934 у Києві на I Всеукраїнському з'їзді радянських письменників як Спілка радянських письменників України — складова частина Спілки письменників СРСР, створеної того ж року.

Підставою для створення Спілок письменників України та СРСР була постанова ЦК ВКП(б) від 23 квітня 1932 «Про перебудову літературно-художніх організацій». За цією постановою, ліквідовано всі літературні організації, які натоді ще існували (в Україні — ВУСПП, «Плуг», «Молодняк», «Західна Україна»), і був створений підготовний комітет для органфізації єдиної Спілки письменників СРСР і відповідні республіканський комітети. Спілки письменників союзних республік входили як підрядні до СП СРСР.

Статут СП СРСР зобов'язував радянських письменників до активної участі в соціалістичному будівництві і підпорядкування політиці комуністичної партії. Статут визначав і єдино дозволений для радянської літератури творчий метод — соціалістичний реалізм, в основу якого покладено засади «партійності та народності».

Найвищим органом СПУ (НСПУ) є з'їзди, які довгий час відбувалися нерегулярно, а почавши з 5-го (1966), скликалися за зразком партійних з'їздів раз на 5 років. З'їзд обирає правління НСПУ, яке виділяє з себе для керівництва поточною роботою раду, правління та секретаріат на чолі з головою правління.

У більших обласних центрах є місцеві літературні організації. При президії СПУ працюють комісії поезії, прози, драматургії, перекладів тощо.

Число членів СРПУ на час її оформлення (1934) внаслідок терору початку 1930-х становило ледве 206 осіб, 1943 їх було 250.

Під час 2-ої світової війни

У липні-серпні 1941 року основна частина співробітників Спілки письменників України прибула в Уфу. Максим Рильський, Юрій Яновський, Іван Кочерга, Петро Панч, Натан Рибак на евакуації брали активну участь в організації видання творів українських письменників в серії «Фронт і тил», у випуску літературних газети та журналу українською мовою. У січні 1943 року мало не всі українські письменники були в Уфі. Приїзд не був випадковим. Тут відбувся урочистий пленум Спілки письменників України, присвячений 25-річчю радянської влади в республіці. З'їжджалися з усіх фронтів письменники-фронтовики, з партизанських загонів, з далеких і близьких міст.

Під час німецької окупації в липні 1941 р. на території дистрикту Галичина у Львові було створено альтернативну Спілку українських письменників, яку очолив Василь Пачовський. Його заступником був Микола Матіїв-Мельник[3], а згідно з іншими джерелами, його заступниками були Я. Цурковський і Р. Єндик[4]. У жовтні 1941 р. діяльність Спілки було поширено на терени Райхскомісаріату Україна, де київське відділення очолила О. Теліга. Однак за 2 місяці, після арешту членів редакції «Українського слова» (І. Рогач, І. Ірлявський, О. Теліга, О. Кандиба-Ольжич), діяльність Спілки в Райхскомісаріаті було припинено, тоді як в Галичині вона існувала до 1944 р. і була підпорядкована УЦК.

Повоєнна доба

На II з'їзді СРПУ (6-12 грудня 1948) у доповіді Олександра Корнійчука була названа кількість членів Спілки — 263.

На час III з'їзду (27 жовтня — 1 грудня 1954) СНПУ нараховувала 323 члени і 35 кандидатів.

У 1958 число членів СРПУ становило 500.

IV з'їзд (10-14 березня 1959) перейменував СРПУ на Спілку письменників України. З'їзд нарахував 534 члени СПУ.

V з'їзд (16—19 листопада 1966) — 770 членів

VI (18—21 травня 1971) — 858 членів

VII (14—16 квітня 1976) — 922 члени

VIII (7—9 квітня 1981) — 1009 членів

IX (5—7 червня 1986) — 1095 членів.

СПУ мало власні друковані органи: «Літературна Україна», «Вітчизна», «Жовтень», «Прапор»; спільно з Українським товариством дружби і культурного зв'язку з зарубіжними країнами — «Всесвіт», а з Інститутом літератури імені Тараса Шевченка — «Радянське літературознавство»; російською мовою — «Радуга».

Комуністична партія здійснювала керівництво СПУ через свій партійний комітет у ній. Дедалі більшу роль у керівництві СПУ відігравав КҐБ. 1971 на посаду секретаря президії СПУ «обрали» полковника КҐБ Івана Солдатенка, на VII з'їзді (1976) його замінив Полікарп Шабатин.

На межі 1980-х і 1990-х Спілка письменників України була центром національно-визвольної боротьби, у середовищі українського письменства започатковувалися Народний Рух України, «Просвіта» та «Меморіал».

Доба незалежності

Х з'їзд (16—19 квітня 1991) був перейменований на I з'їзд СПУ, що повинно було свідчити про відокремлення від СП СРСР і початок самостійного існування.

II (XI) з'їзд пройшов у листопаді 1996. На ньому Група письменників вийшли з СПУ і 1997 року утворили Асоціацію українських письменників. Причиною виходу було позастатутне (на думку частини членів) обрання Юрія Мушкетика головою правління СПУ на третій строк.

8 квітня 2016 ухвалою правління НСПУ Микола Славинський затверджений на посаду директора видавництва «Український письменник».

Голови спілки

За час існування СРПУ-СПУ-НСПУ очолювали:

  • Іван Кулик (1934—1935)

  • Антон Сенченко (1935—1936)

  • Колегіальне управління в складі С. Л. Червоного, Івана Микитенка, Олександра Корнійчука, Петра Панча, Івана Кириленка (1936)

  • Іван Микитенко (1936—1937)

  • Олександр Корнійчук (1938—1941 і 1946—1953)

    • Пачовський Василь — голова Спілки українських письменників на території дистрикту Галичина (1941—1942)

    •  ?  — голова Спілки українських письменників на території дистрикту Галичина (1942—1944)

    • Олена Теліга 1941—1942 — створила і очолила Київське відділення Спілки українських письменників

  • Максим Рильський (1943—1946)

  • Микола Бажан (1953—1959)

  • Олесь Гончар (1959—1971)

  • Юрій Смолич (1971—1973)

  • Василь Козаченко (1973—1978)

  • Павло Загребельний (1979—1986)

  • Юрій Мушкетик (1986—2001)

  • Володимир Яворівський (2001—2011)

  • Баранов Віктор Федорович (2011—2014)

  • Божко Олександр Іванович (2014, в. о.)

  • Сидоржевський Михайло Олексійович (з 29.11.2014)

скачати

© Усі права захищені
написати до нас