Драматургія І театр в Україні в XIX столітті

Ім'я файлу: 3. драматичний театр.docx
Розширення: docx
Розмір: 35кб.
Дата: 31.03.2022
скачати
Пов'язані файли:
4 курс хореография.docx
ЯДС 2-А (1)_1613843211 (3).docx

Драматургія і театр в Україні в XIX столітті

Зміст

Вступ

Драматургія і театр

Висновок

Література

Вступ

Змалку я люблю театр. Мені дуже подобалися вистави лялькового театру, і я в захваті від мужніх героїв та прекрасних принцес. У місті Хмельницькому, де живе моя бабуся, є драматичний театр імені Петровського. Ще змалку мені мама і бабуся розповідали про вистави цього театру, а в 10 років я сама побувала там. Мені дуже сподобалося в театрі. Сидиш у залі й мимоволі стаєш учасником подій, які відбуваються на сцені, завдяки талановитій грі акторів й якійсь особливій атмосфері, що створена особливим мистецтвом – театр. Потім я ще декілька разів бувала в театрі, але те перше враження незабутнє.

Мені завжди цікаво було дізнатися про історію та розвиток театру взагалі, і в Україні, в окремості. Ось чому, як тільки нам було дано завдання розповісти про мистецтво України другої половини XIX ст., я вирішила знайти відомості про розвиток драматургії та театру у ті часи.

У другій половині XIX ст. відбувався подальший розвиток сценічного мистецтва. Передова різночинна інтелігенція бачила в театрі, як у літературі, один із засобів просвітництва, ідейно-естетичного виховання мас, трибуну для пропаганди передових, демократичних ідей. Незважаючи на адміністративно-цензурні утиски царського уряду, українська драматургія і театральне мистецтво досягли високого рівня розвитку. Це сталося завдяки подвижницькій творчій діяльності видатних письменників і майстрів сцени.

Українська драматургія розвивалася в ході виникнення й становлення національного театру, була нерозривно зв’язана з ним загальними інтересами. Українська драматургія спиралася на кращі здобутки усієї літератури, на драматургічні традиції І. П. Котляревського, Т. Г. Шевченка, на досвід передової російської драматургії. Її розвиток нерозривно пов'язаний із театром, оскільки провідні драматурги були водночас організаторами і керівниками театральних труп. Класики української драматургії правдиво зображали життя та побут народу, намагалися показати соціальні протиріччя, які панували у суспільстві. В їхніх п’єсах виражалося співчуття до тяжкої долі трудящих, протест проти приниження людської гідності. Остаточно утвердившись на позиціях критичного реалізму, українська драматургія збагатилася десятками нових п’єс, нерідко першорядної суспільно-культурної та художньої цінності, в яких порушувалися важливі проблеми життя народу, висвітлювалися найголовніші конфлікти того часу, змальовувалася ціла галерея образів пореформеної доби.

Історія

Початок XX століття ознаменувався розквітом різноманітних пошуків і експериментів у сфері російського драматично-театрального мистецтва. На межі сторіч в осередку передової художньої інтелігенції Росії виник могутній рух за рішуче оновлення всієї театральної справи. Зрозуміло, що всі новації столичних театрів впливали й на розвиток провінційного театрального мистецтва.

До Харкова приїжджали на гастролі Художній і Малий театри, трупа В. Мейєрхольда, Драматичний театр В. Комісаржевської, який з вересня 1902 до травня 1903 р. двічі побував у місті. Харків на початку XX століття належав до "першого ряду" провінційного театру - сюди тяглися майже всі акторські сили широкої театральної провінції.

Державні театри відкривали досить незначну кількість вакансій, у рядового актора потрапити із провінції до столиці було дуже мало шансів. Інша справа - солідна провінційна антреприза, на яку при сезонних змінах у складі трупи можна було розраховувати. Яким же було організаційне становище провінційного театру? Театральних приміщень, якими б володіли приватні особи, у провінції було мало, більшість належала міському громадському управлінню.

Справами театрів формально відали міські думи, які обирали театральну комісію, що зазвичай отримувала назву "дирекції міського театру". На кожен сезон або на кілька сезонів дума здавала приміщення театру антрепренеру. Так, Харківський театр російської драми утримували понад сімдесят років три покоління антрепренерів Дюкових - до 1905 року. У сезоні 1906/1907 р. трупу в Харківському міському театрі зібрав антрепренер Линтварьов за участю режисера К. Марджанішвілі. В цей час у Харкові працювала ще одна трупа російської драми професійних акторів антрепренера Соколовського у приміщенні оперного театру. Тут теж був підібраний досить сильний акторський колектив, який створював справжню конкуренцію міському драматичному театру.

Трупи

У 80 - 90-х роках XIX століття Харків разом з Одесою, а згодом і Києвом, стає надійним пристановищем для багатьох українських мандрівних труп: М. Кропивницького, М. Старицького, М. Садовського, П. Саксаганського, а також Г. Деркача, О. Суслова, О. Суходольського, Д. Гайдамаки, Л. Сабініна та ін. Безперечно, велику роль у розвитку українського театрально-драматичного мистецтва міста відіграв М. Кропивницький, який з літа 1889 р. купив для себе хутір "Затишок" за 120 верст від Харкова і став частіше навідуватися до губернського центру.

На початку століття Кропивницький залишався неперевершеним актором, якого критики називали "недосяжним українським Сальвіні". Він однаково був талановитим і в ролях трагедійних, і в побутових, і в комедійних. Актор володів соковитим і виразним голосом, а тому був віртуозним читцем і розповідачем. Незважаючи на глухоту, що прогресувала, Кропивницький не залишав сцени: допомога суфлерів йому не була потрібна, бо він знав усі ролі свого великого репертуару напам'ять.

Театр Синельникова

І все ж злет харківської російської драми пов'язаний перш за все з діяльністю видатного актора, режисера і антрепренера М. М. Синельникова. У серпні 1910 р. він приступив до керівництва театром, який незабаром вийшов на почесне місце не тільки в Україні, а й у всій театральній Росії. Режисер з перших днів узяв за мету створити серйозний театр, а тому оточив себе талановитими акторами, художниками, кваліфікованим технічним персоналом.

Організовуючи трупу, він залучав до неї, за його словами, "свіжі молоді акторські сили", які ще не були отруєні театральною рутиною, з якими було б легко працювати і здійснювати свої режисерські задуми. Склад трупи, поповнюючись і кристалізуючись, поступово прийшов до незмінного ансамблю видатних артистів: В. Блюменталь-Тамарін, О. Полевицька, О. Шатрова, О. Баров, П. Баратов, І. Пєвцов, С. Кузнецов, Л. Колобов, Б. Путята, В. Петіпа, А. Петровський, М. Тарханов, М. Ходотов, В. Юренєвата ін.

Із 1910 до революційного 1917 р., за свідченням самого режисера, в Харківському міському драматичному театрі було поставлено близько сімдесяти п'єс. На перші спектаклі Синельникова "Марія Стюарт", "Затоплений дзвін", "Остання жертва" одразу ж з'явилися позитивні рецензії в журналах "Театр и искусство" та "Рампа и жизнь". Рецензенти відзначали зіграність акторського ансамблю і особливо тепло відгукувалися про молоді сили трупи.

Як тільки фінансове становище театру покращилося, Синельников зробив досить сміливий крок - відкрив у 1912 р. Загальнодоступний театр у робітничому районі Харкова в приміщенні колишнього цирку Грікке. Проте у цього театру були досить серйозні конкуренти: опера, міський театр самого Синельникова з першокласною трупою і Театр мініатюр. Тому через матеріальну скруту Загальнодоступний театр не протримався й року.

4 січня 1914 р. в Харківському міському драматичному театрі відбулася видатна подія, яка привернула до себе увагу театральних кіл усієї Росії, - святкування 40-річного сценічного ювілею М. М. Синельникова. З усіх куточків країни з'їхалися актори та режисери, щоб привітати ювіляра. Це дало можливість скласти незабутню і виняткову щодо акторської майстерності програму.

Роки з 1912 до 1915 стали в історії Харківського драматичного театру періодом найвищого підйому антрепризи Синельникова. В подальшому, як і весь російський театр, вона переживала поступовий занепад. Із початком Першої світової війни криза загострилася. У зв'язку з воєнним часом театр Синельникова втратив кращого свого глядача: молодь була призвана до діючої армії, матеріальне становище населення погіршилося, що одразу ж позначилося на відвідуванні спектаклів.

1 лютого 1915 р. закінчився перший термін оренди Синельниковим Харківського міського драматичного театру. За умовою нового договору з управою антрепренер повинен був узгодити свої плани і дії з театральною комісією, створеною із впливових осіб міста. Утримувати театр у провінції за таких складних умов на тому високому рівні, який встановив сам Синельников, коштувало значних зусиль. У той час, коли репертуар драматичних театрів ставав усе більш дріб'язковим, коли справжнє мистецтво вироджувалося в "танго смерті" або "танго апашів", Синельников залишався серед тих, хто вірив у високу духовну та виховну силу мистецтва.

Малий театр

У 1901 р. в Харкові на кошти титулярного радника Львова за проектом архітектора Цауне на місці старого цирку розпочалося будівництво Малого театру, історія якого є красномовним свідченням того, як у гонитві за прибутками театр від найкращих зразків драматургічного мистецтва поступово скотився до вельми сумнівного кафешантанного репертуару. З самого початку приміщення приватного театру призначалося для спектаклів, концертів, лекцій, гастролей, балів, що проводилися з благодійницькою метою.

25 грудня 1902 р., на Різдво, Малий театр відкрився спектаклем О. Островського "Таланты и поклонники", збір від якого пішов на важливу загальноміську справу - закінчення будівництва народного будинку Харківського товариства грамотності. Під час сезону 1905 р. в Малому театрі давали спектаклі трупи антрепренерів П. Гайденбурова, Португалова, Товариства любителів драматичного мистецтва під керівництвом Ю. Юр'євського (справжнє ім'я Ю. Алексєєв - брат К. Станіславського), проходили концерти знаменитої актриси Н. Тамари, що славилася виконанням оперних арій, російських і циганських романсів, гастролював єврейський театр "Унзер Вінкл" ("Затишний куточок").

У 1907 - 1908 рр. у Малому театрі йшли спектаклі Товариства українських артистів Саксаганського (до речі, усі афіші й оголошення до спектаклів цієї трупи були надруковані українською мовою), працював колектив видатного драматичного актора П. Самойлова. Місцева преса, зокрема газета "Южный край", опублікувала велику похвальну рецензію на виконані П. Самойловим ролі. Цього ж сезону в Малому театрі розпочалися знамениті гастролі режисера В. Мейєрхольда з трупою В. Комісаржевської. Репертуар був досить цікавий і різноманітний: п'єса "Будівельник Сольнес" та велика вистава з трьох відділень, в програмі яких - "Електра", танці в жанрі А. Дункан (Адда Корвін), "Балаганчик і ліричні сцени за творами О. Блока".

Проте вже в листопаді 1909 р. купець 1-ї гільдії В. Жаткін, скориставшись матеріальною скрутою Малого театру, купив його за 183 тисячі крб. з метою створення тут розважального комплексу з кафешантаном на зразок столичних "Ермітажу" та "Омона". Зрозуміло, що репертуар Малого театру різко змінився. Високе мистецтво було переможене великим підприємництвом. І це, до речі, стало суттєвою ознакою другого десятиріччя XX століття.

Театральні студії та гуртки

Із періодичних видань стало відомо ще про один аматорський колектив. На окраїні Харкова в невеликому приміщенні працював драматичний гурток студентів Харківського університету. Їх спектаклі завжди привертали увагу значної кількості глядачів. На зовсім крихітній сцені студенти поставили комедію О. Островського "Без вины виноватые". Критик відзначав вдумливу роботу режисера, по-справжньому талановиту гру акторів-аматорів. Головну роль Незнамова виконував студент Шостенко і робив це професійно, яскраво, характерно.

Крім того, театральні студії та гуртки створювалися при клубах, у Будинку товариства робітників, побудованому в Харкові в 1903-1905 роках.

Оновлені театри

Як уже зазначалося, на початку XX століття нові стилі, течії і форми в мистецтві та літературі заполонили й театральну сферу, змушуючи акторів, режисерів, а найчастіше антрепренерів, що гналися за довгим карбованцем, працюючи для тієї категорії публіки, яка прагнула тільки розважального жанру, шукати нових сценічних втілень, нової стилістики.

Це був час новаторства, пошуків та експериментів. У Харкові, як і в усій країні, з'являється багато професійних і аматорських труп, що ставили короткі драми, фарси і комедії, оперети, інтермедії та скетчі. Життя таких театрів було недовгим: один-два сезони, а іноді припинялося вже після перших вистав. У моду входили театри мініатюр і естради, які працювали в залах кінотеатрів, дерев'яних павільйонах садів, парків, що суміщалися з кафе, казино, кабаре.

Одним із перших капітальних приміщень подібного типу в Харкові, як про те вже йшлося, став Малий театр після того, як його у листопаді 1909 р. викупив купець В. Жаткін, що вже на той час мав чималий досвід діяльності в цій галузі. Вклавши 50 тис. крб. у ремонт Малого театру, він добудував до нього приміщення для кафешантану із залою з похилою підлогою. Тут була сцена, кабінети, великий вестибюль і зимовий сад. У дворі спорудили довгий двоповерховий флігель з номерами для шантанних дів та їхніх гостей, а в саду "Баварія" - Літній театр із закритою сценою. На Харківській набережній, 5 створився справжній комбінат розваг, якому було присвоєно назву "Вілла Жаткіна". Щоправда, харків'яни продовжували називати театр Малим, а нову назву вживали лише до кафешантану.

Про те, якими ж насправді були такі заклади, свідчить відгук члена Державної думи фон Дітмара: "Ніде кафешантани не відзначалися таким відкритим цинізмом, розбещеністю, як у Харкові. Всі ці Жаткіни, Тіволі відкрито розбещують юнацтво - їх давно час би знищити". Та діяльність жаткінського видовищно-концертно-розважального підприємства продовжувалася майже до революції 1917 року.

Ще один невеликий театр мініатюр та оперети за проектом того ж архітектора Цауне було побудовано в 1915 році. Спочатку його називали Театр мініатюр "Пельцер", а згодом - Катерининським (розмістився на Катеринославській вулиці). Тут відбувалися концерти, драматичні спектаклі за участю гастролерів і місцевих акторів. Неподалік від Катерининського театру в 10-х роках відкрився ще один театр мініатюр С. Сарматова, де щовечора давали по дві вистави легкого жанру за участю шансонеток і часто лунали зі сцени напівпристойні куплети у виконанні самого власника театру.

Театр-кабаре

Більш богемним, вишуканим вважався жанр театру-кабаре. "Щодо кабаре у нас зараз розмах", - писав відомий тогочасний критик О. Р. Кугель у 1910 році. І він аж ніскільки не перебільшував. Гамірна, бурхлива хвиля дещо модернізованих розваг зненацька заполонила міста Росії саме в 10-х роках XX століття.

Слідом за Москвою та Петербургом з блискавичною швидкістю кабаре починають відкриватися і в Харкові. Вони мали незвичні назви і приваблювали місцеву публіку легкими, інколи доволі вишуканими програмами. У таких напівтеатриках-кабаре ставилися невеликі п'єси, скетчі, що не потребували дорогих декорацій і костюмів, не займали багато часу і місця.

Перший подібний заклад - "Голубе око" - відкрився в 1910 р. у приміщенні Польського будинку прем'єрою "Незнайомка" О. Блока. Театр пробував себе у різних жанрах - від політичного шаржу до кінематографії, але така розпорошеність успіху не принесла, і театр поступово сам по собі припинив діяльність.

Кінематограф

Нагадаємо, що кіно виникло наприкінці XIX століття: у 1895 р. з'явилися перші фільми французів - братів О. та Л. Люм'єр, яких вважають винахідниками кіно. Проте ще в 1893 р. механік Новоросійського університету в Одесі Й. Тимченко за участю професора цього ж університету М. Любимова сконструював кінознімальний та кінопроекційний апарати. Та за іронією долі всесвітня слава кіновинаходу дісталася братам Люм'єр.

У грудні 1896 р. у Харкові вперше у приміщенні оперного театру відбулася демонстрація небувалого "чуда техніки" - кінематографа. Харків'яни з газет уже знали про те, що винахід французів братів Люм'єр проник до обох російських столиць, а ось тепер "рухлива фотографія" з'явилася й у провінційному Харкові.

Але на відміну від Москви та Санкт-Петербурга у Харкові в програмі сеансу поряд з іноземними зйомками демонструвалися й кадри, зроблені на місцевому матеріалі й показані А. К. Федецьким - професійним харківським фотохудожником. На перших своїх кінокадрах Федецький зафіксував урочисте перенесення чудотворної Озерянської ікони з Курязького монастиря до Харкова та джигітовку козаків Оренбурзького полку на Кінній площі. Кіносеанс Федецького мав небувалий успіх, про що свідчить захоплений відгук рецензентів у місцевій газеті "Южный край".

Через деякий час Федецький приступив до нових кінозйомок на залізничному вокзалі. Громіздким кіноапаратом кращої іноземної марки він зафіксував кадри до майбутнього сюжету "Вигляд Харківського вокзалу в момент відходу потяга".

Протягом кількох років Харків відвідували заїжджі гастролери зі своїми кіноапаратами та стрічками. Кінофільми демонструвалися в цирку братів Нікітіних, у садах "Прикажчиків" та "Комерційного клубу", у міських театрах. Зацікавилися кінематографом і власники харківських розважальних закладів. Вони почали закуповувати кінопроектори. І новий атракціон разом з клоунами, шпагоковтачами, ліліпутами та іншими "єдиними у своєму роді артистами" посів чільне місце в кафешантанах, які у свою чергу теж впливали на кінематограф, вимагаючи продукції своєрідного ґатунку. "Пікантні сценки" перекочовували з кафешантанів до кінематографів, де демонструвалися імпортовані з-за кордону, а згодом і вітчизняного виробництва, "фільми для мужчин".

Такі напівлегальні нічні сеанси відбувалися й у Харкові. Критика негативно оцінювала подібні фільми "французького жанру" і відзначала, що вони "отруюють уяву, засмічують, забруднюють її... і зводять усю зацікавленість життям до роздягань та перевдягань".

Відомий співак О. Вертинський із цього приводу зазначав: "... Кінематограф тоді мистецтвом не вважали. Це була, на думку багатьох, дуже примітивна розвага, щось на зразок балагану, оснащеного найновішою [на ті часи!] технікою".

Урядові структури, Харківське міське самоврядування намагалися боротися з поширенням подібних видовищ, перш за все вдаряючи по кишенях власників розважальних закладів. Спочатку було збільшено податки з кафешантанів у загальнодержавному масштабі, а в 1910 р. Харківська міська дума своєю постановою збільшила збір на користь міста з усіх розважальних і видовищних закладів, звільнивши від сплати цього податку тільки благодійницькі, загальнодоступні навчальні та науково-популярні заходи, а також ті, що влаштовувалися в міському театрі.

Висновок. У досліджуваний період завдяки активізації громадського та культурного життя у місті створювалося чимало аматорських колективів української та російської драми. Вагомий внесок у справу залучення народних мас до театрального мистецтва зробили народні будинки та робітничі клуби.

Таким чином, театральне життя як на професійному, так і на аматорському рівні на початку XX століття у Харкові просто-таки вирувало. Театральні діячі брали активну участь у становленні українського та російського модерного драматичного мистецтва, опановуючи творчість молодих драматургів, виховали цілу плеяду талановитих акторів, сприяли розвиткові режисерської майстерності.

Драматургія і театр

Визначним літературним явищем стала драматургія М.Л.Кропивницького (1840-1910), творчі пошуки якого тісно пов’язані зі становленням професійного театру в Україні. Драматургічна спадщина М. Л. Кропивницького – це понад 40 п’єс. Формування естетичних поглядів М.Л.Кропивницького відбувалося під впливом критичних статей М.Добролюбова та творчості О.Островського. Добре знаючи життя трудящих, Кропивницький постійно звертався до невичерпної скарбниці народної творчості. Він був представником демократичного напряму в літературі й мистецтві, метою якого було служіння народові, сприяння його визволенню. 1

Вже у першому творі Кропивницького «Дай серцю волю, заведе в неволю» поряд з побутовими, етнографічними епізодами зображені соціальні відношення у пореформеному селі, протиріччя поміж біднотою та багатіями.

Талант драматурга з особливою силою розвився у 80-90-ті роки. Його п’єси у цій період досягли високого реалістичного звучання, торкалася гострих соціальних питань. Драма «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» вже своєю назвою підкреслювала, що надії народу на полегшення свого положення після реформи даремні. Значну гостроту набули соціальні проблеми у драмі «Глитай, або ж павук». В ній відтворені реалістичні картини класового розшарування на селі, жорстока експлуатація сільської бідноти глитаями та ростовщиками. Серед інших п’єс Кропивницького є: «Дві сім’ї», водевіль «По ревізії», жарт «Пошились у дурні» та ін.2

У постійних творчих пошуках драматург ішов шляхом поглиблення психологічних характеристик своїх героїв, використання скарбів усної народної творчості, розширення жанрів української драматургії. Характерною особливістю Кропивницького є незвичайне вміння добирати і майстерно представляти типові соціальні явища, створювати характерні побутові сцени, малювати драматичні картини народного життя. Іван Франко писав про твори М.Л.Кропивницького: «Такого чистого, виблискуючого усіма виблисками поезії та гумору народної мови нам не в багатьох наших письменників трапиться зустріти. Широкою струєю пливе та мова у драмах Кропивницького. Пісні, жарти, приказки й вигадки, як перли-самоцвіти, сиплються нескінченною безліччю». 3

Багатогранним був талант письменника і драматурга М.П.Старицького (1840-1904), автора численних історичних романів (трилогія – «Перед бурею», «Буря», «Біля пристані»; «Руїна», «Молодість Мазепи», «Розбійник Кармелюк»). Дбаючи про розширення репертуару українського театру, Старицький вправно обробив ряд мало сценічних п’єс різних авторів та інсценізував багато прозових творів українських, руських та зарубіжних письменників – «За двома зайцями», «Різдвяна ніч», «Тарас Бульба», «Сорочинський ярмарок», «Утоплена», «Юрко Довбиш», «Циганка Аза» та ін. Переосмислені та значно художньо удосконалені, ці обробки стали по суті новими самостійними творами. Серед власних п’єс Старицького найвідоміші соціально-побутові драми «Не судилось», «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Талан», низка дотепних водевілів. У основі своїй творчість Старицького реалістична, демократична змістом і спрямуванням, перейнята гарячим почуттям любові до рідного народу та його героїчного минулого. Драматург широко освітив тему пригноблення глитаями сільської бідноти, виступив проти темряви, що панувала в українському селі, виражав думку про необхідність працювати на благо народові.1

Важливе місце в творчості Старицького займала історична тематика. В п’єсах «Богдан Хмельницький», «Маруся Богуславка», «Остання ніч», «Оборона Буші» показано героїчну боротьбу народних мас за соціальне та національне звільнення. Своєю творчістю Старицький збагатив репертуар українського театру, підняв його суспільно-виховне значення. 2

Найвизначнішою постаттю в українській драматургії другої половини XIX століття є І. К. Карпенко-Карий (Іван Карпович Тобілевич; 1845-1907). Він увійшов до історії української драматичної культури і як борець за національний театр, і як творець гостро соціальної драми та комедії. Безкомпромісність у відтворенні правди життя, показ типових явищ розвитку капіталізму в Україні, яскраві образи селян-протестантів, борців проти поміщицького пригнічення, зла та несправедливості – характерні риси творчості І.К.Карпенка-Карого. Багато місця у п’єсах письменника відводиться образам українських жінок («Наймичка», «Безталанна»). Знедолені, ображені, безправні, вони мають багато спільного з образами жінок у поемах Т.Г.Шевченка та п’єсах М.Островського. Його драми та комедії поряд із п’єсами Кропивницького і Старицького становили міцну основу репертуару українського реалістичного театру. У драмі «Бурлака» змальовано глибоко правдиві картини приниження і визиску селянства багатіями, подано образ шукача правди, що утверджував ідею непримиренності до будь-якої соціальної несправедливості. Комедія «Розумний і дурень» показує народження прошарку «хазяйновитих мужиків», які перетворювалися в нову експлуататорську силу. Невмирущу славу драматургові принесли його сатиричні комедії «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн», у яких висміяно гонитву багатіїв різного калібру за наживою, їхню глитайську психологію. Кілька п’єс Карпенко-Карий присвятив історичному минулому України («Бондарівна», «Сава Чалий» та ін.). Творам драматурга притаманні незвичайна емоційність, ліричність, напруженість ситуації, яскравість мови персонажів, показ органічних зв’язків людини з її оточенням. «Я взяв життя», - говорив драматург і цим визначив основний принцип своєї творчості.

Драматичні твори писали також прозаїки І. С. Нечуй-Левицький («Маруся Богуславка», «На Кожум’яках»), Панас Мирний («Лимерівна», «Перемудрив»), Б. Д. Грінченко («Степовий гість», «Ясні зорі») та ін.

Драматургія демократичного направлення розвивалася й на західноукраїнських землях. У 60-70 роки з рядом п’єс виступив Ю.Федькович. Краща з них – комедія «Запечатаний двірник» відображає буковинське село, висміює сільську чиновницьку верхівку.1

Видатним майстром драматургії був І. Я. Франко. Він створив класичні зразки соціально-психологічної драми («Украдене щастя», «Учитель»), народної комедії («Рябина»), романтично-легендарних творів на історичному матеріалі («Сон князя Святослава», «Кам’яна душа») та ін. У них правдиво відображено картини народного життя, суспільні процеси, що відбувалися на західноукраїнських землях в останній чверті століття.

У своїх п’єсах Франко першим серед західноукраїнських драматургів стверджував реалізм і народність. Але неблагосклонне відношення до цих п’єс консервативних театральних діячів, невисокий виконавський рівень галицького театру були причиною тому, що за життя І.Я.Франка його драматичні твори не отримали значного поширення.2

Ідейна глибина, демократичний пафос соціального викриття, сила реалістичного проникнення в суспільні відносини, в морально-етичні засади пореформеної доби – все це свідчило про новаторський характер української драматургії другої половини XIX століття.3

Український драматичний театр по суті був під забороною. Згідно з відомим Емським указом 1876 року зовсім не допускалися «різні сценічні вистави на малоруському наріччі». 1881 р. цар дозволив ставити п’єси українською мовою, якщо вони пропущені цензурою і схвалені генерал-губернатором. Однак і в цей час категорично заборонялося створювати «спеціально малоросійський театр». Цензура обмежувала тематику українських п’єс мотивами побуту або ж кохання. Не дозволялося відображати на сцені історичні події, які нагадували б про колишні «вольності» українського народу, його боротьбу за незалежність. 1883 р. київський генерал-губернатор заборонив діяльність українських театральних труп на території п’яти підвладних йому губерній. Ця заборона діяла десять років. Отож театральним діячам України доводилося діяти у надзвичайно важких умовах.

Плідним ґрунтом, на якому визрівало українське професійне сценічне мистецтво, був аматорський театр. У 1861-1862 рр. діяв аматорський театр полтавської недільної школи, організований В. Лободою та ін. Восени 1859 р. розпочав свою творчу діяльність самодіяльний драматичний колектив у Київському університеті (М.П.Старицький, М.В.Лисенко, П.П.Чубинський та ін.). З 1861 по 1866 р. багато вистав у Чернігові показав аматорський колектив під назвою «Товариство, любляче рідну мову». Активну участь у його організації брали Л.І.Глібов, О.В.Маркович, О.М.Лазаревський та ін. 1871 р. цей театр під керівництвом І.Лагоди відновив свою діяльність та проіснував до кінця століття. Великим успіхом користувався Сумський аматорський театр (1865-1875 рр., керівник В.Бабич).

1872 р. виник «Перший музично-драматичний гурток м. Києва» (М.П.Старицький, М.В.Лисенко, П.П.Чубинський, О.О.Русов, О.І.Левицький та ін.), який існував майже десять років, незважаючи на заборони й утиски. У 60-70-х роках діяли аматорські театри у Бобринці та Єлисаветграді. Саме в них починали свою діяльність М.Л.Кропивницький та І.К.Карпенко-Карий. Чимало аматорських колективів виникає у містах і селах, на промислових підприємствах у 80-90х- роках.1

Загалом, аматорські театри підготували ґрунт для розвитку професійного українського театру. Щоправда, у 70-ті роки він до кінця ще не сформувався через перепони, політики притиснень й заборон, що чинилися царським урядом. Вираженням цієї політики був Емський акт від 18 травня 1876 року, який вимагав «запретить также разные сценические спектакли на малорусском наречии, а также печатание на нем текстов к музыкальным нотам».2

Переслідування театру призвело до того, що більшість аматорських й професійних труп спинили ставити українські п’єси. Це викликало невдоволення й обурення не тільки передової спільноти України, але й прогресивних кіл всієї Росії. Так, видатна російська актриса Г.Н.Федотова в знак протесту проти шовіністської урядової політики в області мистецтва у 1877 році обрала для свого бенефісу драму Т.Г.Шевченка «Назар Стодоля».

Побоювання стосовно надмірності Емського акту висловили навіть представники чиновницько-бюрократичного апарату. Київський, подільський та волинський генерал-губернатор у докладній записці до міністерства внутрішніх справ у 1881 році зазначав, що указ викликав засудження усіх «взагалі людей, які не співчувають принципові беззасновних притиснень, особливо при заборонах виконання на малоруському говорі сценічних вистав й музики». У 1881 р. царський уряд розіслав губернаторам роз’яснення, в якому їм пропонувалось самим вирішувати, дозволяти або забороняти «малороссийские» п’єси. Це відкривало певні можливості для організації українського театру. 1

1882 р. М.Кропивницький створив першу українську професійну трупу. До неї були запрошені актори-професіонали і аматори К.Стоян-Максимович, І.Бурлака, М.Садовський, Н.Жаркова, О.Маркова, М.Заньковецька, Л.Манько, О.Вірина, А.Максимович. До її репертуару увійшли «Наталка Полтавка» І.Котляревського, «Назар Стодоля» Т.Шевченка, «Чорноморці» М.Старицького, «Сватання на Гончарівці» та «Шельменко-денщик» Г.Квітки-Основ’яненка та ін. М.Кропивницький поповнив його своїми п’єсами «Глитай, або ж павук», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», етюдом «По ревізії». Вистави трупи різко виділялися на тлі тодішнього театру як змістом, так і виконанням. Кропивницький-режисер прагнув до ідейно-художньої цілісності спектаклів, до гармонійного поєднання таких компонентів, як акторська гра, художнє оформлення, музика, співи, танці. Кошти трупи складалися лише з касової виручки. Колектив не мав стаціонарного приміщення і був приречений на мандрівне життя.

У 1883 році директором трупи став М.Старицький, а М.Кропивницький залишився режисером і актором. Об’єднання найвидатніших діячів українського театру благотворно відбилося на творчому зростанню трупи. Її склад поповнився новими талановитими акторами (М.Садовська-Барілотті, Г.Затиркевич-Корпинська, П.Саксаганський, І.Карпенко-Карий, В.Грицай, Ю.Косиненко, М.Манківський та ін.), а репертуар – новими постановками («За двома зайцями» М.Старицького, «Запорожець за Дунаєм» С.Гулака-Артемовського, «Утоплена» М.Старицького та ін.). За короткий час молоді актори стали видатними майстрами сцени.

Безпосередню підготовку музичних та вокальних сил трупи здійснював М.Лисенко. Вона могла ставити й оперні спектаклі. У 1885 р. трупа, яка налічувала близько ста осіб, розділилася на дві – під керівництвом М.Кропивницького і під керівництвом М.Старицького.

У трупі М.Кропивницького були зібрані найталановитіші сили тодішнього українського театру: М.Заньковецька, М.Садовський, П.Саксаганський, М.Садовська-Барілотті, Г.Затиркевич-Корпинська, А.Максимович, І.Загорський, А.Переверзєва, О.Маркова, Д.Мова, П.Карпенко, Л.Квітка та ін. Серед них виділявся сам засновник трупи Кропивницький – чудовий виконавець як комедійних, так і драматичних ролей. В скарбницю мирового мистецтва увійшов створений ним героїчний образ Тараса Бульби.1

Велика українська актриса М.К.Заньковецька натхненно розкривала тему жіночої долі. Вона була першою виконавицею головних ролей у п’єсах «Безталанна», «Наймичка» І.К.Карпенка-Карого, «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» М.Л.Кропивницького, «Циганка Аза» М.П.Старицького, «Лимерівна» Панаса Мирного. Неповторні, своєрідні характери створив Н.К.Садовський (Назар у п’єсі «Назар Стодоля» Т.Г.Шевченка, Микола у п’єсі «Наталка Полтавка» І.П.Котляревського та ін.).2 Керівник запровадив нову систему організації трупи – товариство на паях, до якого входило десять провідних акторів, що колегіально вирішували питання репертуару, маршруту, найму і звільнення, дисципліни. Трупа відновила вистави попередніх років, інсценізувала нові п’єси І.Карпенка-Карого – «Бондарівна», «Розумний і дурень», «Наймичка», «Безталанна», «Мартин Боруля». За роки своєї діяльності (1885-1888) трупа відвідала понад двадцять міст України, а також Петербург і Москву, де користувалася дійсно тріумфальним успіхом.3

Трупа М.Старицького (Є.Боярська, О.Вірина, М.Маньківська, В.Грицай, Ю.Косиненко, Л.Манько, Л.Ліницька, Ю.Шостаківська та ін.) також базувалася на товариських засадах. Ідейні та організаційні принципи, запроваджені Кропивницьким і Старицьким під час їхньої спільної роботи, і тут залишилися в силі. За роки своєї діяльності (1885-1891) трупа відновила вистави «Наталка Полтавка», «Назар Стодоля», «Сватання на Гончарівці», «Глитай, або ж павук», «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «За двома зайцями», «Запорожець за Дунаєм», «Чорноморці», «Утоплена», «Гаркуша». Крім того, репертуар поповнився п’єсами «Не судилось», «Юрко Довбиш», «Крути, та не перекручуй» та ін. М.Лисенко написав музику до вистав «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Різдвяна ніч», «Ніч під Івана Купала». Трупа розширила територіальні межі діяльності українського театру: вона гастролювала у Криму, на Кубані, Поволжі, в Польщі, Білорусії, на Кавказі, відвідала Москву та Петербург. Сприйнявши кращі здобутки тодішнього репертуару, колектив торував нові шляхи в напрямі порушення суспільно значущих питань, відіграв значну роль у дальшому розвитку музичного жанру, підніс мистецтво театральної режисури.1

У подальшому кращі традиції перших українських професійних колективів продовжили нові великі трупи: М.Садовського (діяла з 1888 по 1898 р.), М.Кропивницького (1888-1893; 1894-1900), П.Саксаганського та І.Карпенка-Карого (1890-1909). Їхню основу складало сузір’я відомих нам акторів. З’явилися й нові талановиті сили – Ф.Левицький, Г.Борисоглібська, І.Загорський, Д.Гайдамака, В.Марченко, І.Мар’яненко та ін.

Крім великих драматичних колективів, у 80-90-х роках на Україні діяло кілька десятків українсько-російських труп, створених колишніми акторами. Українські провінціальні трупи часто гастролювали за межами України. Так, трупа Г.О.Деркача на протязі 20 років успішно виступала в різних містах Центральної Росії, Уралу, Сибіру. У 1893 році вона побувала на гастролях у Франції, показавши у Парижі «Наталку Полтавку» та «Назара Стодолю».2

Розвивалося в Україні також і російське театральне мистецтво. У великих містах, де існували спеціальні театральні приміщення, грали сезонні російські трупи. Серед них глибоким, творчим підходом до постановки вистав у 80-ті роки виділялась трупа М.М.Синельникова у Харкові. Багаточисленні російські мандруючі трупи гастролювали у невеликих містах та містечках (Н.Х.Рибакова, І.П.Киселевського, М.Т.Іванова-Козельського та ін.). 3

1891 р. у Києві був організований перший постійний російський театр М.Соловцова. Театр відрізнявся високим професіоналізмом акторів (М.П.Рощин-Інсаров, Є.Я.Нєдєлін, О.А.Пасхалова та ін.). Він знайомив глядачів з кращими образами російської драматургії – п’єсами М.В.Гоголя, Л.М.Толстого, А.П.Чехова.4

У 60-90-ті роки значні зміни відбулися у розвитку театрального мистецтва Східної Галичини. 29 березня 1864 р. у Львові засновано український професійний театр «Руська бесіда», який очолив О.Бачинський. Його репертуар складався із творів наддніпрянських і західноукраїнських письменників, кращих зразків європейської драматургії. Колектив успішно гастролював у містах Східної Галичини та Північної Буковини. Однак незабаром через гостре суперництво між москвофілами і народовцями за вплив на нього театр почав занепадати. Його піднесенню багато в чому сприяв М.Кропивницький, який у середині 70-х років працював тут за запрошенням. Саме тоді західноукраїнські глядачі познайомилися з новими п’єсами української та російської класики. У театрі з успіхом ставилися п’єси «Ревізор», «Женитьба» М.В.Гоголя, «Свадьба Кречинского» А.В.Сухого-Кобиліна, «Гроза» О.М.Островського. Згодом були поставлені «Безталанна», «Мартин Боруля» І.К.Карпенка-Карого, «Лимерівна» Панаса Мирного, «Украдене щастя» І.Я.Франка, «Власть тьмы» Л.М.Толстого та інші п’єси. У театрі виросли талановиті актори – І.Гриневицький, М.Романович та ін. 1

Багато зусиль для розвитку театральної культури Східної Галичини доклав І.Франко. У своїх статтях і театральних рецензіях він виступав за дійсно народний театр, який би сприяв розвиткові освіти трудящих, став би «школою життя». Іван Франко різко критикував «неостроумные комедии и псевдоисторические драмы».

Загалом український театр другої половини XIX ст. досяг глибокої народності, національної своєрідності, змістовності, великої критично-викривальної сили і високої художньої довершеності. 2

Висновок

Незважаючи на адміністративно-цензурні утиски царського уряду, українська драматургія і театральне мистецтво досягли високого рівня розвитку. Це сталося завдяки подвижницькій творчій діяльності видатних письменників і майстрів сцени. Українська драматургія розвивалася в ході виникнення й становлення національного театру, була нерозривно зв’язана з ним загальними інтересами. Українська драматургія спиралася на кращі здобутки усієї літератури, на драматургічні традиції І. П. Котляревського, Т. Г. Шевченка.

Одним з драматургів був Кропивницький. У постійних творчих пошуках він ішов шляхом поглиблення психологічних характеристик своїх героїв, використання скарбів усної народної творчості, розширення жанрів української драматургії. Характерною особливістю драматурга є незвичайне вміння добирати і майстерно представляти типові соціальні явища, створювати характерні побутові сцени, малювати драматичні картини народного життя.

Багатогранним був також талант письменника і драматурга М. П. Старицького. У основі своїй творчість Старицького реалістична, демократична змістом і спрямуванням, перейнята гарячим почуттям любові до рідного народу та його героїчного минулого. Драматург широко освітив тему пригноблення глитаями сільської бідноти, виступив проти темряви, що панувала в українському селі, виражав думку про необхідність працювати на благо народові.

Найвизначнішою постаттю в українській драматургії другої половини XIX століття є І. К. Карпенко-Карий. Він увійшов до історії української драматичної культури і як борець за національний театр, і як творець гостро соціальної драми та комедії. Його драми та комедії поряд із п’єсами Кропивницького і Старицького становили міцну основу репертуару українського реалістичного театру. Творам драматурга притаманні незвичайна емоційність, ліричність, напруженість ситуації, яскравість мови персонажів, показ органічних зв’язків людини з її оточенням. «Я взяв життя», - говорив драматург і цим визначив основний принцип своєї творчості.

Видатним майстром драматургії був І. Я. Франко. Він створив класичні зразки соціально-психологічної драми, народної комедії, романтично-легендарних творів на історичному матеріалі та ін. У своїх п’єсах Франко першим серед західноукраїнських драматургів стверджував реалізм і народність.

Ідейна глибина, демократичний пафос соціального викриття, сила реалістичного проникнення в суспільні відносини, в морально-етичні засади пореформеної доби – все це свідчило про новаторський характер української драматургії другої половини XIX століття.

Плідним ґрунтом, на якому визрівало українське професійне сценічне мистецтво, був аматорський театр. Він підготував ґрунт для розвитку професійного українського театру. Щоправда, у 70-ті роки він до кінця ще не сформувався через перепони, політики притиснень й заборон, що чинилися царським урядом. У 1882 р. М. Кропивницький створив першу українську професійну трупу. У 1883 році директором трупи став М.Старицький, а М.Кропивницький залишився режисером і актором. Безпосередню підготовку музичних та вокальних сил трупи здійснював М.Лисенко. У 1885 р. трупа, яка налічувала близько ста осіб, розділилася на дві – під керівництвом М.Кропивницького і під керівництвом М.Старицького.

Крім великих драматичних колективів, у 80-90-х роках на Україні діяло кілька десятків українсько-російських труп, створених колишніми акторами. Українські провінціальні трупи часто гастролювали за межами України. Розвивалося в Україні також і російське театральне мистецтво. У великих містах, де існували спеціальні театральні приміщення, грали сезонні російські трупи.

1891 р. у Києві був організований перший постійний російський театр М.Соловцова. Театр відрізнявся високим професіоналізмом акторів. Він знайомив глядачів з кращими образами російської драматургії – п’єсами М.В.Гоголя, Л.М.Толстого, А.П.Чехова.

У 60-90-ті роки значні зміни відбулися у розвитку театрального мистецтва Східної Галичини. 29 березня 1864 р. у Львові засновано український професійний театр «Руська бесіда», який очолив О.Бачинський. Багато зусиль для розвитку театральної культури Східної Галичини доклав І.Франко.

Загалом український театр другої половини XIX ст. досяг глибокої народності, національної своєрідності, змістовності, великої критично-викривальної сили і високої художньої довершеності.

Література

Історія УССР, том 4, Київ «Наукова думка», 1983

Історія України, книга 1, Київ «Либідь», 1991

Історія України в особах, Київ, 1997

Історія України «З прадавніх часів до сьогодення», Харків «Торсінг», 2000

Дитяча енциклопедія «Україна», Харків «ФОЛІО», 2003

Багалій Д. І. "История города Харькова за 250 лет его существования (с 1655 по 1905 год)" – Х. 1994. – т. 2 – С. 562-580.

Станіславський С. К. "Музыкальное и театральное исскусство Харькова в начале ХХ ст." – Х. 1980 – с. 352-360.
скачати