3 неналежних санітарних умовах спричиняло надзвичайно високу смертність на селі, особливо в дитячому віці.
Знахарі та знахарки, фельдшери, котрі майже не відрізнялися від останніх, надавали нашим землеробам швидку «медичну допомогу».
Організація дрібних лікарень
Створені в х рр. XIX століття в Україні (за винятком Київщини, Волині й Поділля) земські установи перейняли від «Приказів громадської опіки» дрібні лікарні і всю медичну справу в повітах (53 повітові лікарні з ліжками). Єдина сільська лікарня на 14 ліжок була споруджена у славнозвісному Батурині особисто першим президентом Імператорської академії наук та останнім гетьманом України графом Кирилом
Розумовським ще наприкінці XVIII ст.
Ставши вільними, селяни почали користуватися послугами фельдшерів. Тому потреба в більшій кількості
кваліфікованого медичного персоналу, а також у створенні амбулаторій стала нагальною. Раніше на селі лікарі
сприймалися як урядовці, котрі інколи виконували функції судмедекспертів або залучались поліцією для отримання дізнань.
Поява на селі «третього елемента» (термін уперше виголосив самарський віце-губернатор Кондонді урна відкритті губернських земських зборів), тобто осіб, які не належали ні до адміністрації, ні до представників
інших верств населення, кардинально змінила стан медичного обслуговування саме в сільській місцевості.
Спочатку земські лікарі намагалися обійняти неосяжне. Уявити нашому сучаснику лікарську дільницю у вигляді
квадрата 150 на 150 верст важко. Інколи доводилося приймати до 150 пацієнтів надень. Майже кожного дня переїжджати на нове місце, зазвичай, транспортом потужністю в 1-2 кінських сил. Витримувати надлюдські
навантаження в змозі були лише молоді, віддані своїй справі люди.
Потужна інтелектуальна силана селі
Земський лікар і земський учитель – симбіоз у царині народної медицини та просвіти – став потужною
інтелектуальною силою, що допомогла кмітливим селянам долучитися до пізнання правил елементарної гігієни та здорового харчування, відвести від них епідемічні загрози захворювань на сифіліс та дифтерію. Самовіддана праця земців допомогла тисячам учорашніх кріпаків вийти на широкий шлях цивілізованого життя.
«Просвіта, і тільки вона вирішує все, тому що жоден закон, жодна обов’язкова установа не в змозі вплинути на особисте, домашнє життя, і лише вона, просвіта, має силу розбити міцну оболонку невігластва, звичаїв та звичок,

4 які вибудовувалися віками», – слова ці належать видатному земцю, першому санітарному лікарю Росії І.І.
Моллесону. Сповідуючи такі принципи, і працювали невтомні земські лікарі. Основною фігурою тогочасного лікарського корпусу назвав земського лікаря голова Пироговського товариства лікарів МВ. Скліфосовський,
відкриваючи установчі збори товариства. Правління Пироговського товариства фактично стало ідеологічним провідником земської медицини.
Принципово не займаючись приватною практикою, земські лікарі тим самим відкидали західноєвропейську концепцію медичної допомоги у вигляді приватних взаємин між лікарем та пацієнтом, тобто на правах ремесла або торгівлі. Українська земська медицина, як і російська, була суто громадською акцією. Праця лікаря в земстві
не була особистою послугою за рахунок хворого, не була також і благодійним вчинком, вона була суспільною службою.
Зважаючи на присутність у земських установах прогресивно налаштованих дворян, різночинців і купців, не кажучи вже про репрезентантів від селян, праця земського лікаря у більшості губерній пристойно оцінювалася. У разі смерті лікаря родина отримувала пенсію, існували також відпустки за казенний кошт на досить чималий термін (до чотирьох місяців). Можливо, це винагорода за нескінченні мандри в спеку і холод, за незручності
похідного побуту та ризик «підхопити» якусь інфекцію? Насправді ж усе не так, хоча за таку працю дійсно потрібна справедлива компенсація. Історія зберегла свідчення про те, що відпустки лікарі використовували для поїздок до університетських міст з метою фахового вдосконалення. Без перебільшення можна стверджувати, що розумні й далекоглядні люди тих часів вбачали в оздоровленні народу гарантію національної безпеки, про що й писав наприкінці XIX століття в журналі Современная медицина професор медичного факультету та перший завідувач кафедри санітарної гігієни Київського університету А.П. Вальтер «Медицині по праву належить місце не лише біля ліжка хворого або помираючого, не тільки в шпиталях під час епідемії або після баталій, ай у радах держав та під час роздумів про минуле й майбутнє народів. А правильне розуміння медицини для нашої
держави не менш важливе, аніж формування вірних принципів нашої зовнішньої політики».
Розвиток земської медицини Таким чином, ця стратегічно важлива галузь людської діяльності потребувала ретельної уваги з боку держави. У р. 70 повітових земcтв України витратили на народне здоров’я 300 тис. крб, а в 1912 р. – вже 10 млн крб.
Фінансування земських медичних закладів відбувалося за рахунок загального оподаткування населення;
лікування було безкоштовним, лише деякі земства збирали незначну оплату. Ріст земської медицини наведено в таблиці.

5
Теоретичні і практичні підстави для розвитку земської медицини дали праці і досвід Харківського медичного товариства та проект організації медичної допомоги, вироблений Полтавським земством. У 1865 р. полтавські
губернські земські збори обрали медичну комісію для розробки питання про формування медичної допомоги населенню. Комісія оприлюднила свою роботу у вигляді книги й надіслала її журналам, губернським земствам,
медичним товариствам, університетам, приватним особам. Отримав цю працю полтавчан і М.І. Пирогов, який схвалив пропозиції Полтавського земства. Авторами проекту були 32-річний предводитель губернського дворянства князь М.О. Долгоруков та полтавський лікар А.М. Жуковський. Представник відомого в Російській імперії княжого роду М.О. Долгоруков як хірург брав участь у Кримській війні 1853-1856 рр. У віці 27 років він полишає службу на посаді чиновника особливих доручень при військовому міністрі й поселяється у Полтаві. Саме М.О. Долгоруков у промові на Полтавських губернських зборах го скликання виклав тезу про безкоштовне лікування селян та відшкодування коштів для придбання ними ліків, підкреслював необхідність проведення санітарно-епідемічних заходів, маючи на меті
оздоровлення населення та запобігання епідеміям. Варто звернути увагу на молодість цієї людини і в той же час на вміння мислити стратегічно, по-державному. Практична основа народної медицини На той час Полтавське земство було головним місцем витоку землеробів, губернія нещодавно була закріпачена й мала високу щільність населення, якому конче була потрібна медична допомога. Тому тут санітарне спрямування земської медицини було синтезом діяльності дільничних лікарів з лікування та запобігання хвороб.
Місцевість, куди скеровувався відтік робочих рук з Полтавщини, знаходилася на півдні України. Там на щойно заселених степах створювалося підгрунтя майбутнього капіталістичного розвитку імперії. І тому в Херсонській губернії, як районі притоку селян з півночі України, започаткувалась санітарна організація, що стала прикладом для наслідування всієї земської медицини Російської імперії. Людський потік у цей регіон не припинявся. Тисячі
селян скупчувалися у великих економіях, на вузлових залізничних станціях. Усе це викликало загрозу спалахів епідемій та занесення інфекційних хвороб з інших, більш відсталих у цьому сенсі місцевостей. На цих підвалинах санітарно-статистичні та соціально-гігієнічні дослідження на Херсонщині поглиблювалися,
вдосконалювалися. Праця земців Причорномор’я – саме так цілком правомірно назвати лікарів земської
медицини Херсонщини, Таврії та Катеринославської губернії – заклала практичну основу дійсно народної
медицини. Перший завідувач санітарного бюро Херсонської губернії МС. Уваров разом з І.О. Дмитрієвим розпочали розробку номенклатури хвороб і системи земської медичної статистики, прийняті у подальшому на VII

6
Пироговському з’їзді в Казані. На Херсонщині зросла славетна когорта піонерів земської медицини, таких як М.І.
Тезяков, СМ. Ігумнов, В.В. Хижняков, МВ. Герман, О.В. Корчак-Чепурківський, Є.І. Яковенко.
Традиції херсонської земської медицини підтримувалися й земськими медиками Катеринославщини.
Катеринославське товариство лікарів промислових підприємців, якому передував I губернський з’їзд гірничозаводських, фабричних і рудничних лікарів, стикалося з дещо іншими проблемами, аніж херсонці.
Придніпровський південний край мав свою специфіку. Тут швидко народжувались нові міста й містечка,
відбувалася індустріалізація історичного Дикого Поля, будувалися металургійні та металообробні заводи,
стрімко зростала кількість залізорудних та вугільних копалень. На шахтах не існувало медико-санітарного обслуговування, житло рудокопів було яскравою ілюстрацією антисанітарії. Така ситуація потребувала змін у законодавстві.
Тож 2 липня 1903 р. Державна Дума прийняла закон Про грошову компенсацію потерпілим від нещасних випадків робітникам та службовцям, а також членам їхніх родин на підприємствах фабричнозаводської, гірничої
та гірничозаводської промисловості». Це був крок на шляху до прогресу. Але розмір компенсації визначався лікарем. На превеликий жаль, ні лікарі промислових підприємств, ні міські та повітові лікарі не були авторитетами для робітників, боне мали необхідних знань для виконання кваліфікованої експертизи, нерідко виникали конфлікти, що потребували судового втручання. І для цього при Катеринославському земстві було створено консультаційне бюро. Значна частина роботи лікарів промислових підприємств була спрямована на функціонування консультаційного бюро. В.В. Правдолюбов, С.А. Барський, ОМ. Винокуров, І.М. Кавалеров, О.І.
Дацков внесли посильний вкладу розвиток земської медицини Катеринославщини на зламі XIX і XX століть.