1 2 Ім'я файлу: Тема 10. Свобода вираження поглядів.docx Розширення: docx Розмір: 65кб. Дата: 03.11.2021 скачати Пов'язані файли: urmd0848.doc Variant3.doc Завдання 2.docx ТЕМА 10. СВОБОДА ВИРАЖЕННЯ ПОГЛЯДІВ План 1. Обсяг та складові права на свободу вираження поглядів 2. Зобов’язання держави щодо права на свободу вираження поглядів 3. Практика Європейського суду з прав людини щодо права на свободу вираження поглядів (справа Лінгенс проти Австрії 1986 р.; справа «Швидка проти України» №17888/12, 2014р.; справа "Угорський Гельсінський Комітет проти Угорщини" (MagyarHelsinkiBizottsag v. Hungary), № 18030/11, рішення Великої палати 2016 р.; справа "АксельШпрінгер АГ проти Німеччини" (AxelSpringer AG v. Germany), № 39954/08, рішення Великої палати 2012 р.)) ОБСЯГ ТА СКЛАДОВІ ПРАВА НА СВОБОДУ ВИРАЖЕННЯ ПОГЛЯДІВ ПРАВО НА СВОБОДУ ВИРАЖЕННЯ ПОГЛЯДІВ становить одну з головних основ демократії та є необхідною умовою для здійснення багатьох інших прав і свобод, проголошених міжнародними актами з прав людини. Зокрема, ЗАГАЛЬНОЮ ДЕКЛАРАЦІЄЮ ПРАВ ЛЮДИНИ 1948 р. закріплено, що кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх виявлення; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань та свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами, незалежно від державних кордонів (ст. 19). Ст. 19 Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (МПГПП) 1966 р. розширює положення Декларації 1948 р. щодо права безперешкодно дотримуватися своїх думок, одночасно обмежуючи це право за двома підставами: з метою поваги прав і репутації інших осіб, а також для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров’я чи моральності населення. КОНВЕНЦІЯ ПРО ЗАХИСТ ПРАВ І ОСНОВОПОЛОЖНИХ СВОБОД ЛЮДИНИ 1950 р. закріплює, що стаття 10 Свобода вираження поглядів. Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств. 2.Здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з обов'язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду. Тобто: кожен має право на свободу вираження своєї думки. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати й поширювати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади, незалежно від державних кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені Законом і є необхідними у демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, захисту здоров’я і моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя (ст. 10). ЗМІСТ СВОБОДИ ВИРАЖЕННЯ ПОГЛЯДІВ Відповідно до практики Суду, свобода вираження поглядів становить істотне підґрунтя демократичного суспільства та основну умову його прогресу й розвитку кожної особистості. Суд вивів такі основні принципи розуміння свободи вираження: - Стаття 10 Конвенції застосовується не лише до інформації й ідей, що схвально сприймаються або вважаються нешкідливими або незначними, але й до такої інформації чи ідей, які дратують, шокують чи збентежують державу або будь-яку частину суспільства. Такими є вимоги плюралізму, терпимості та широти поглядів, без яких не може бути «демократичного суспільства». Як визначено у ст. 10 Конвенції, ця свобода підлягає обмеженням, які, однак, мають тлумачитися звужено, а необхідність застосування таких обмежень має бути переконливо доведена (див., наприклад, рішення Суду у справах «Jersildv. Denmark» від 23 вересня 1994 p., «FuentesBobov. Spain» від 29 лютого 2000 p., «Lyashkov. Ukraine» від 10.07.2006 p.). Система захисту свободи вираження, що встановлена в Конвенції, визначає такі права, що підлягають захисту: свобода дотримуватися поглядів, свобода розповсюдження інформації та ідей; право на одержання інформації. Стаття 10 визначає свободу вираження поглядів у подвійному значенні: а) як надбання суспільства, що забезпечує вільні публічні дебати й, відповідно, вважається основним елементом розвитку демократії (тобто як об’єктивна суспільна цінність, а не тільки як суб’єктивне право); б) як особисте право, що включає не тільки право кожного на отримання інформації та ідей, але й право висловлювати думки та ідеї. Така подвійна природа цього права означає, що порушення права на свободу вираження стосується не тільки окремої особи, але й інтересів суспільства в цілому. Вираження, спрямовані проти самих цінностей, які лежать в основі Конвенції, наприклад неонацистські твердження чи вираження, що становлять склад міжнародного злочину, не підпадають під захист ст. 10. Стаття 10 Конвенції не передбачає обов’язку держави розповсюджувати певну інформацію, а має на меті захистити свободу вираження поглядів від неправомірного втручання з боку держави. Стаття 10 Конвенції прямо вказує на право одержувати й передавати інформацію. Проте ці права є незалежними свободами, а не кореспондуючими поняттями. Основою цієї конструкції є забезпечення вільного обігу ідей, поглядів, думок: держава не повинна втручатися в інформаційний потік між джерелом інформації та її аудиторією. Право на отримання інформації, закріплене в ст. 10 Конвенції, не включає кореспондуючого права на доступ до інформації чи кореспондуючого обов’язку надання такої інформації, хоча такі права та кореспондуючі обов’язки можуть виникати на підставі інших положень Конвенції, зокрема її ст. 8. Суд не дає визначення понять інформації та поглядів у справах за ст. 10 Конвенції, надаючи при цьому досить широкого значення поняттю захисту, втіленому у ст. 10. Будь-яка особа, котра здійснює право на свободу вираження, бере на себе обов’язки та відповідальність, обсяг яких залежить від її становища та використаного для здійснення свободи вираження технічного прийому. Право на одержання інформації забороняє державі обмежувати громадянина в отриманні інформації, яку інші особи бажають чи можуть бажати їй передати. Свобода вираження поглядів може містити обов’язок держави поширювати інформацію, що становить публічний інтерес. Проявом цього можуть бути заходи з підтримки ЗМІ, недискримінаційні та нейтральні за своїм характером. Єдиний факт того, що обмеженню чи втручанню було піддано вираження поглядів на публічному політичному форумі або вираження поглядів з питань, пов’язаних з функціонуванням демократичних установ держави, політичним життям суспільства або іншими питаннями, що мають політичний елемент, є достатнім для застосування Судом найжорсткішого стандарту розгляду. СФЕРА ДІЇ СВОБОДИ ВИРАЖЕННЯ ПОГЛЯДІВ Право на одержання та поширення ідей включає право на мистецьку свободу, комерційну свободу та право на академічну свободу. Свобода художнього вираження включає свободу передавати інформацію та ідеї, що дають змогу брати участь у публічному обміні інформацією та культурними, політичними, соціальними й іншими ідеями. Ті, хто створює, тлумачить, розповсюджує чи виставляє художні твори, сприяють обміну ідеями та думками, необхідному в демократичному суспільстві. Звідси випливає обов’язок держави не посягати незаконно на їх свободу вираження. Право на академічну свободу є юридичним засобом протидії державному втручанню щодо визначення змісту навчальних програм та прийняття на роботу професорів і вчителів. Будь-яке обмеження діяльності шкіл та університетів має бути очевидно необхідним для досягнення правомірної мети. Свобода політичної дискусії є стрижнем концепції демократичного суспільства і прямо залежить від свободи преси. Преса відіграє важливу роль у демократичному суспільстві. Хоча вона не повинна переступати певні межі, зокрема, стосовно захисту репутації та прав інших, а також розголошення конфіденційної інформації, однак обов’язком преси є поширення інформації та ідей у спосіб, сумісний з її обов’язком і відповідальністю, щодо всіх питань, що становлять громадський інтерес, включаючи питання правосуддя (див. рішення Суду у справі «De Haes and Gijsels v. Belgium» від 24.04.1997 p.). Стаття 10 захищає не лише ідеї як такі або висловлену інформацію, а також форму, в якій їх подано (див. рішення Суду у справі «Oberschlick v. Austria» від 23.05.1991 p.). Свобода журналістських висловлювань також припускає певний ступінь перебільшення чи навіть провокації (див. рішення Суду у справі «Prager and Oberschlick v. Austria» від 26.04.1995 p.). Повідомлення новин, що грунтується на інтерв’ю або відтворенні висловлювань інших осіб, відредагованих чи ні, є одним із найбільш важливих засобів, за допомогою яких преса може відігравати свою важливу роль «вартового пса суспільства» (див., наприклад, рішення у справі «The Observer and The Guardian v. the United Kingdom», від 26.11.1991 p.). У таких справах слід розрізняти ситуації, коли такі висловлювання належали журналісту, а коли були цитатою висловлювання іншої особи, оскільки покарання журналіста за участь у розповсюдженні висловлювань інших осіб буде суттєво заважати пресі сприяти обговоренню питань суспільного значення та не повинно розглядатись, якщо для іншого немає винятково вагомих причин (див. рішення у справі «Thorgeir Thorgeirson v. Iceland» від 25.06.1992 p.). Свобода преси у контексті практики Суду є надзвичайно важливою. Журналіст виконує почесну місію, що викликає суспільний інтерес, оскільки право розповсюджувати інформацію та ідеї і право спільноти одержувати їх є кореспондуючими. Поширювати подібну інформацію та ідеї - це не тільки завдання преси; суспільство також має право отримувати їх. Інакше чи здатна була б преса відігравати життєво важливу роль «вартового пса демократії» (див., наприклад, рішення Суду у справі «Thorgeir Thorgeirson v. Iceland» від 25.06.1992 p.). Стаття 10 Конвенції захищає право журналістів розголошувати інформацію, яка становить громадський інтерес, за умови, що вони діють сумлінно та використовують перевірену фактичну базу; наводять «достовірну й точну» інформацію, як того вимагає журналістська етика. Згідно з ч. 2 ст. 10 Конвенції, свобода вираження поглядів пов’язана з «обов’язками та відповідальністю» засобів масової інформації, навіть щодо питань великого суспільного значення. Понад те, ці «обов’язки та відповідальність» мають особливе значення, коли йдеться про посягання на репутацію названої особи та порушення «прав інших осіб» (див. рішення у справі «Lindon, Otchakovsky Laurens and July v. France» від 22.10.2007 p.). Доктрина «вартового пса», що застосовується у цій сфері, впливає і на обсяг свободи розсуду держави, який є незначним, коли преса відображає турботи громадян. Хоча преса і не повинна переступати межі, встановлені «в інтересах національної безпеки» чи «для забезпечення авторитету правосуддя» або ж «захисту репутації інших осіб» чи інших підстав, установлених ч. 2 ст. 10 Конвенції, проте на ній лежить обов’язок повідомляти ідеї та інформацію з питань, що становлять суспільний інтерес. Встановлення цензури ідей чи інформації, зокрема накладення на публікацію судових заборон, можуть бути виправдані, з позицій Конвенції, як необхідні у демократичному суспільстві за умови наявності законної мети. Проте ризики, які виникають у разі таких заборон, вимагають детального аналізу, оскільки «новини - це товар, що швидко псується», а відстрочення публікації, навіть на короткий строк, може позбавити інформацію її цінності та інтересу до неї. Захист журналістських джерел інформації є однією з основоположних умов свободи преси. За її відсутності преса не змогла б надавати точну і надійну інформацію з питань, що становлять загальний інтерес. Таким чином, була би підірвана роль преси як вартового пса суспільства. Тому судовий наказ про розкриття джерела інформації є таким, що порушує ст. 10 Конвенції, якщо він не виправдовується важливішою вимогою суспільного інтересу. Преса має обов’язки та відповідальність перед суспільством, коли існує ризик посягання на репутацію приватних осіб чи порушення прав іншої особи. В силу цих обов’язків та відповідальності, що супроводжують свободу вираження поглядів, гарантією ст. 10 Конвенції є умова, що зацікавлені особи діють добросовісно, таким чином, аби забезпечити правдивою та вартою довіри інформацією з дотриманням журналістської етики. Сфера розсуду, надана державам, обмежена інтересом демократичного суспільства, який полягає в тому, аби дозволити пресі виконувати функцію вартового пса і поширювати інформацію із серйозних пи тань, що становлять загальний інтерес. Необхідність будь-якого втручання у свободу преси має бути переконливо встановлена. Насамперед національні органи влади повинні оцінити, чи існує нагальна суспільна потреба, що може виправдати таке втручання. Свобода розсуду держав у цій сфері стикається з інтересом демократичного суспільства у забезпеченні та підтримці свободи преси. Цьому інтересу слід надати особливої ваги, визначаючи, чи відповідало втручання у свободу преси законній меті. Завдання Суду - перевірити, чи були доводи, наведені національними органами влади на виправдання втручання, достатніми та відповідними критеріям ч. 2 ст. 10 Конвенції. Аби визначити, чи було втручання у свободу преси достатньо обґрунтованим, «необхідним у демократичному суспільстві», слід врахувати аспект загального інтересу, якого набула справа. Ні Суд, ні національні органи влади не повинні втручатися в те, яку техніку репортажу слід застосовувати журналістам, оскільки ст. 10 Конвенції, як зазначалося, захищає і спосіб поширення ідей та інформації. Монополія держави на аудіовізуальні засоби масової інформації не відповідає принципам Конвенції, оскільки з усіх засобів забезпечення свободи вираження поглядів і плюралізму вона накладає найбільші обмеження на свободу вираження. Адже вплив на суспільство аудіовізуального засобу масової інформації є сильнішим, ніж преси. Завдяки своїй роботі преса дає суспільству один із найдієвіших інструментів, який дає змогу дізнатися і скласти уявлення про ідеї та позиції політичних лідерів. Загалом свобода політичних дебатів, що має бути в самому серці побудови демократичного суспільства, наскрізь пронизує Конвенцію. Межі допустимої критики політиків як таких є ширшими, ніж приватних осіб. На відміну від останніх, перші мають проявляти більший ступінь терпимості щодо прискіпливої уваги до кожного свого вислова і кожної дії та сприймати живу критику на свою адресу (див. рішення Суду у справі «Lingens v. Austria» від 08.07.1986 р.). Межі припустимої критики за певних обставин можуть бути ширшими, коли йдеться про державного службовця, який виконує свої повноваження, ніж коли йдеться про фізичних осіб. Проте не можна стверджувати, що державні службовці свідомо піддають ретельному аналізу кожне своє слово чи дію тією самою мірою, як це роблять політики, і, отже, до них мають застосовуватись ті самі механізми, що й до останніх, коли йдеться про критику їх діяльності. Державні службовці повинні користуватися громадською довірою в умовах, позбавлених надзвичайного занепокоєння, що сприятиме вдалому виконанню ними своїх завдань. Отже, може постати необхідність у їх захисті від образливих словесних нападок під час виконання ними своїх обов’язків («Lyashko v. Ukraine» від 10.07.2006p.). У контексті ст. 10 Конвенції виникає також питання про відправлення правосуддя. Слід зробити так, аби преса не захопила прерогативи судової влади, стежачи за тим, щоб вона не розпочала паралельного судового розгляду. Псевдопроцес у засобах масової інформації (ЗМІ) може мати негативні наслідки для визнання судів як єдиних кваліфікованих органів, що можуть ухвалювати рішення у юридичних спорах. Тому Суд особливо підкреслює необхідність довіри до суду, потребу в захисті його авторитету і безсторонності. Питання свободи вираження у контексті Конвенції виникають і щодо державної служби. Як і будь-яка особа, держслужбовець користується свободою вираження поглядів. Однак цю свободу він може здійснювати лише з урахуванням обов’язків бути обережним у висловлюваннях. Обов’язки і відповідальність службовців мають особливе значення, яке виправдовує надання національним органам влади свободи розсуду у цій сфері. Ці принципи діють також щодо представників збройних сил та поліції. Захист моралі та релігійних поглядів є однією зі сфер, у якій постають обмеження права на свободу вираження. Суд зазначає, що у державах-членах PC немає єдиної європейської концепції значення релігії в суспільстві. Неможливо дати вичерпне визначення того, що може становити допустиме посягання на свободу вираження поглядів, якщо остання здійснюється всупереч релігійних почуттів іншої особи. Те, що за своєю природою може сильно образити осіб певної віри, дуже змінюється в часі й просторі, особливо за наявності багатьох вірувань та конфесій. Майнові аспекти свободи вираження поглядів виникають у контексті свободи преси. Це може стосуватися одночасно економічних інтересів підприємства, які можуть бути негативно представлені критичним поглядом, поширеним за допомогою преси, та комерційної реклами в контексті конкуренції. Суд підкреслює, що у ринковій економіці діяльність підприємства неодмінно піддається контролю з боку конкурентів. Його комерційна стратегія і спосіб виконання взятих на себе зобов’язань можуть викликати критику споживачів і спеціалізованої преси. Щоб виконувати свої функції, остання повинна мати можливість розкривати факти, які б зацікавили читачів, і таким чином сприяти прозорості комерційної діяльності. Форма вираження, представлена рекламою, є для громадянина засобом ознайомлення з послугами та майном, яке йому пропонується. Однак ця особлива форма вираження може становити предмет втручання, спрямованого, зокрема, на запобігання недобросовісній конкуренції чи неправдивій рекламі. РОЗМЕЖУВАННЯ ТВЕРДЖЕНЬ ПРО ФАКТИ І ОЦІННИХ СУДЖЕНЬ У ПРАКТИЦІ СУДУ Практика Суду проводить розмежування між твердженнями про факти та оцінними судженнями. Існування фактів може бути доведене, тоді як істинність оцінних суджень не піддається доведенню. Вимогу доводити достовірність оцінних суджень неможливо виконати, вона порушує свободу думки як таку, що є базовою частиною права, гарантованого ст. 10 Конвенції. Вона посягає на свободу думки, яка є основним елементом свободи вираження поглядів. Тому не слід покладати на журналіста обов’язок установлювати достовірність своїх оцінних суджень (див. «Lingens V. Austria» від 08.07.1968 р.). Навіть якщо висловлювання є оцінним судженням, пропорційність втручання має залежати від того, чи існує достатній фактичний базис для оспорюваного висловлювання. Залежно від обставин конкретної справи, висловлювання, яке є оцінним судженням, може бути перебільшеним за відсутності будь-якого фактичного підґрунтя (див. рішення «De Haes and Gijsels v. Belgium» від 24.02.1997 p.). Розмежування тверджень про факти та оцінних суджень Суд здійснює у кожній конкретній справі про порушення ст. 10 Конвенції. Наприклад, у рішенні у справі «Lyashko v. Ukraine» від 10.08.2006 р. Суд розглядав статті заявника на предмет природи тверджень і суджень, які в них містилися. Так, твердження заявника про те, що звільнення п. Стогнієнка незаконне і зумовлене особистою неприязню з боку п. Дурдинця, було визнано висловленими під час публічної дискусії оцінними судженнями, що не потребують доведення. Натомість твердження, що «незаконна діяльність пана С. є благословенного генералом Г.», є оцінним судженням, яке за обставин справи не можна вважати таким, що позбавлене будь-якої обґрунтованої основи. У Суду виникли питання при встановленні природи твердження про нібито зустріч між паном Дурдинцем та Генеральним прокурором, яке ґрунтувалося на факті, що саме Генеральна прокуратура розпочала провадження проти заявника. Це твердження було зроблено, коли заявник, вочевидь, не знав про парламентський запит, що ініціював розслідування. З цього приводу Суд зазначив, що коли висловлюються твердження про поведінку третьої особи, деколи може бути важко, як і в цій справі, віднайти різницю між оцінкою фактів та оцінними судженнями. Проте навіть оцінне судження може бути надмірним, якщо воно не має під собою фактичних підстав (див. рішення Суду у справі «Jerusalem v. Austria» від 27.02.2001 p.). Суд вважає, що позицію заявника слід розглядати в контексті участі Генеральної прокуратури у його справі, тоді як зазвичай на цей орган покладено розслідування «особливо серйозних справ». Суд вважає, що твердження заявника, в той час і за тих обставин, коли його було зроблено, не може вважатися таким, що позбавлено раціонального підґрунтя. Більше того, сама сцена зустрічі між Прем’єр-міністром та Генеральним прокурором була змальована в саркастичній манері та загальних термінах, отже, читачі можуть це зрозуміти як таке, що змальоване з певним ступенем перебільшення (див. рішення Суду у складі Великої палати у справі «Bladet Tromso and Stensaas v. Norway» від 20.05.1999 p.). Приклад тверджень про факти знаходимо у справі «Salov v. Ukraine» від 06.09.2005 р. Суд розглядав природу твердження про нібито смерть кандидата в Президенти України Кучми від викликаної алкогольною інтоксикацією міокардіодистрофії і наступний державний переворот, здійснений кримінальним оточенням нібито померлого Кучми. Суд погодився з національними суддями, які кваліфікували інформацію, що містилася у статті, як виклад фактів, тобто факту смерті Кучми та підміни його схожою на нього людиною, а тому таким, що перешкоджало виборцям обрати його Президентом. Суд також вважав, що ця стаття також має бути визнана як така, що містить неправдиві твердження. Однак із установлених національними судами фактів видно, що це твердження не було підготовлене або опубліковане самим заявником - він просто посилався на нього у розмовах з іншими особами як на особисту оцінку фактичної інформації, віро гідність якої викликала в нього сумнів. Понад те, сама по собі ст. 10 Конвенції не забороняє обговорення або поширення отриманої інформації, навіть якщо виникають серйозні сумніви щодо її вірогідності. Якби це було не так, то означало б, що люди були б позбавлені права виражати свої погляди і думки про заяви, зроблені у ЗМІ, а це накладало б необгрунтовані обмеження на свободу вираження поглядів, гарантовану ст. 10 Конвенції. У рішенні у справі «Ukrainian Media Group v. Ukraine» від 29.03.2005 p. Суд також визнав порушення Конвенції з огляду на законодавчо встановлений обов’язок доводити правдивість оцінних суджень. У цій же справі Суд зазначає, що загалом національні суди сприйняли підхід практики за Конвенцією, що «критична оцінка фактів [...] не може бути підставою для задоволення позовів щодо моральної шкоди» (див., наприклад, рішення у справі «Marasli v. Turkey» від 09.11.2004 p.). Проте у разі порушення права на добру репутацію особи, навіть якщо наклеп був оцінним судженням, суди можуть призначити компенсацію моральної шкоди. Таким чином, національне законодавство виходить з того, що захист честі, гідності та репутації публічної особи переважує можливість відкритої критики щодо нього/неї. Таким чином, Суд дійшов висновку, що українські законодавство і практика чітко запобігали тому, щоб суди розрізняли оцінні судження, справедливі коментарі чи твердження, що не піддаються доказуванню. Отже, національне право і практика містили негнучкі елементи, які в разі їх застосування могли стати причиною прийняття рішень, які не узгоджуються зі ст. 10 Конвенції. ВТРУЧАННЯ У СВОБОДУ ВИРАЖЕННЯ, КРИТЕРІЇ ВІДПОВІДНОСТІ ТАКОГО ВТРУЧАННЯ КОНВЕНЦІЇ про захист прав та основоположних свобод. Як втручання у право на свободу вираження поглядів розглядаються будь-які обмеження чи санкції за здійснення права на свободу вираження. Здійснюючи наглядову функцію, Європейський Суд з прав людини (Суд –далі) повинен розглядати втручання у світлі справи в цілому, включаючи зміст зауважень, висловлених проти заявника, та контекст, у якому їх було зроблено. Втручання у право особи на свободу вираження поглядів становитиме порушення ст. 10 Конвенції, якщо воно не підпадатиме під один з винятків, установлених ч. 2 ст. 10 Конвенції. Відповідно Суд має провести так званий тест на пропорційність, тобто послідовно розглянути, чи було втручання у цій справі «встановлено законом», чи переслідувало воно ціль/цілі, яка/які є легітимними відповідно до ч. 2 ст. 10 Конвенції та чи було воно «необхідним у демократичному суспільстві» задля досягнення зазначеної мети (див. рішення у справі «Sunday Times v. the United Kingdom (№ 1)» від 26.04.1979 p.). Суд має визначити, Чи було втручання «пропорційним легітимним цілям, що були поставлені» та чи були причини, наведені національними органами для виправдання такого втручання, «відповідними та достатніми» (див. рішення у справі «Barfod v. Denmark» від 22.02.1989 p.). При цьому Суд має переконатися, що національні органи застосували стандарти, які відповідали принципам ст. 10, і, крім того, що їхні рішення ґрунтувалися на прийнятній оцінці відповідних фактів (див. рішення у справі «Jersild v. Denmark» від 23.09.1994 p.). Установленість втручання законом випливає з принципу правової певності, який є невід’ємною частиною ефективного захисту прав людини у конвенційному порядку. Поняття «закон», як і в розумінні інших статтей Конвенції, включає не лише законодавство, але й практику його застосування та інші джерела права. Поняття, «встановлене законом», не тільки відсилає до національного права, але й містить оцінний компонент щодо якості такого права. Конвенційний термін «згідно із законом», відповідно до практики Суду, відсилає до внутрішньодержавного права з дотриманням певної, належної цьому праву, процедури. При цьому національне право має відповідати Конвенції. Тому в основі тлумачення цього терміна лежить поняття справедливої і належної процедури й сама вимога, щоб будь-який захід щодо обмеження свободи вираження поглядів визначався і здійснювався відповідним органом та не був свавільним. З метою запобігання свавільним законам, на думку Суду, слід дотримуватися таких вимог: закон повинен бути загальнодоступним для того, щоб громадянин знав, що за певних обставин застосовується саме цей закон; норма не є нормою закону, поки вона не сформульована достатньо чітко, щоб громадянин був спроможний регулювати свою поведінку, а також міг, у разі надання йому кваліфікованої консультації, розумно передбачити наслідки, до яких призведе певна дія. Тобто такі вимоги, як доступність, ясність та передбачуваність закону, розглядаються Судом як невід’ємна частина гарантій конвенційного права. Суд також визнав «неможливість досягнення абсолютної визначеності» при розробці законів і ризик того, що визначеність може викликати надмірну жорсткість закону Позитивне законодавство, таким чином, має відповідати верховенству права. Правомірна мета обмежень права на свободу вираження встановлена ч. 2 ст. 10 Конвенції. Проте, згідно з практикою Суду, ця частина ст. 10 повинна тлумачитися вузько, а необхідність будь-яких обмежень має бути переконливо доведена. Термін «необхідний у демократичному суспільстві» в сенсі ч. 2 ст. 10 Конвенції передбачає наявність «нагальної суспільної потреби». У практиці Суду це означає достатньо важливу потребу, яка переважає публічний інтерес у забезпеченні свободи вираження поглядів. Держави - учасниці Конвенції користуються певною свободою розсуду при з’ясуванні, чи є така нагальна суспільна потреба наявною. Суд має компетенцію ухвалювати остаточні рішення щодо того, чи узгоджується певне обмеження зі свободою вираження, як це закріплено у ст. 10 Конвенції (див. рішення Суду у складі Великої палати у справі «Janowski v. Poland» від 21.01.1999 р.). ЗОБОВ’ЯЗАННЯ ДЕРЖАВИ ЩОДО ПРАВА НА СВОБОДУ ВИРАЖЕННЯ ПОГЛЯДІВ Міжнародними актами в галузі прав людини на держави покладається низка ЗОБОВ’ЯЗАНЬ щодо права на свободу вираження поглядів серед яких: загальне зобов’язання дотримуватися свободи думок і їхнього вираження усіма гілками державного управління та іншими органами державної влади будь-якого рівня (національного, обласного чи місцевого), а також напівдержавними утвореннями; захищати людей від дій приватних осіб або недержавних утворень, які перешкоджають користуванню свободою думок і правом на їхнє вільне вираження; забезпечувати включення у своє внутрішнє законодавство права на свободу вираження поглядів; захищати думки з будь-яких питань, у тому числі з політичних, наукових, історичних, моральних або релігійних питань; забезпечувати заборону всіх форм примусу осіб до того, щоб вони дотримувалися або не дотримувалися будь-якої думки; гарантувати право на свободу вираження поглядів, у тому числі право шукати, отримувати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї, незалежно від державних кордонів; заохочувати незалежність і різноманітність засобів інформації; забезпечувати незалежність і видавничу свободу служб державного мовлення; гарантувати широкий доступ до урядової інформації, що має суспільний інтерес; забезпечувати дотримання принципу свободи вираження думок у разі встановленню будь-яких обмежень на здійснення права на вільне вираження думок; вживати ефективних заходів щодо захисту носіїв права на вільне вираження своєї думки від катувань і примусу до мовчання; надавати правове обґрунтування будь-якого обмеження, встановленого на здійснення права вільного вираження думок; встановити рівні і справедливі умови доступу на ринок інформації для будь-яких ЗМІ; вжити всіх необхідних заходів для попередження монополізації і неналежного домінування з метою забезпечення різноманітності джерел інформації і поглядів. ПРАКТИКА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ ЩОДО ПРАВА НА СВОБОДУ ВИРАЖЕННЯ ПОГЛЯДІВ (СПРАВА ЛІНГЕНС ПРОТИ АВСТРІЇ 1986 р.; справа "Угорський Гельсінський Комітет проти Угорщини" (MagyarHelsinkiBizottsag v. Hungary), № 18030/11, рішення Великої палати 2016 р.; справа "АксельШпрінгер АГ проти Німеччини" (AxelSpringer AG v. Germany), № 39954/08, рішення Великої палати 2012 р.) Австрійський журналіст Лінгенс опублікував у віденському журналі дві статті з різкою критикою тогочасного канцлера пана Крайського за поблажливе ставлення до одного колишнього гестапівця. Крайський обвинуватив журналіста у дифамації1 і суди Австрії частково визнали його винним. На звернення пана Лінгенса до ЄСПЛ уряд на свій захист висунув аргумент про конфлікт двох гарантованих Конвенцією 1950 р. прав свободи слова і поваги особистого життя, які в даному випадку рівнозначні. Суд не погодився з таким трактуванням проблеми і зазначив, що вимоги плюралізму, толерантності і лібералізму, на яких ґрунтується «демократичне суспільство», набувають особливого значення в тому, що стосується преси. Саме на неї покладена місія з розповсюдження інформації та ідей з політичних питань. Якщо на пресу покладено завдання повідомляти таку інформацію та ідеї, то громадськість, зі свого боку, має право отримувати їх. У зв’язку з цим Суд не може поділяти думку віденського суду про те, що завдання преси оприлюднювати інформації, тлумачення якої залишається головним чином за читачем. Свобода друку наділяє суспільство одним з найдосконаліших інструментів, що дозволяють дізнатися і скласти уявлення про ідеї та позиції політичних лідерів. Тому Суд визначив, що «межі допустимої критики щодо політиків як таких ширше, ніж у відношенні приватної особи. На відміну від останнього, перший повинен проявляти і велику ступінь терпимості до пильної уваги журналістів і всього суспільства до кожного його слова і дії». Це вірно з огляду на те, що поведінка політичного лідера, його слова і справи, його позиція і рішення, на відміну від приватної особи, впливають на життя безлічі людей, а також усього народу. Взявши на себе відповідальність за долю країни і народу лідер, тим самим, поставив себе під соціальний контроль і суспільство має право знати, куди поведе даний лідер свій народ. Суд зауважив, що статті Лнгенса були спрямовані проти позиції канцлера Крайського, що стало реалізацією права вираження своєї думки, а не загального права поширювати інформацію. Заняття ж іншої позиції, наприклад тієї, яку зайняли владні органи Австрії, може нашкодити прагненню журналістів робити свій внесок у публічні обговорення проблем, які зачіпають життя суспільства. Виходячи з таких позицій, Суд сформулював своє рішення, згідно з яким втручання у здійснення свободи слова паном Лінгенсом НЕ було «необхідним у демократичному суспільстві... воно було невідповідним поставленій законній меті». Справа «Швидка проти України» № 17888/12,2014 24 серпня 2011 року під час святкових урочистостей з нагоди Дня незалежності України за участі Президента України, яким на той час був пан Янукович, відбулася офіційна церемонія покладання вінка до пам’ятника Тарасу Шевченку - відомому українському поету та громадському діячу. Заявниця, член опозиційної партії «Батьківщина», брала участь у публічному зібранні, організованому цією партією з нагоди Дня Незалежності. За твердженнями заявниці, початок мітингу було відкладено через вищезазначену офіційну церемонію покладання вінка. Після церемонії заявниця підійшла до покладеного п. Януковичем вінка та відірвала частину стрічки з написом «Президент України В.Ф. Янукович», не пошкодивши сам вінок. Цим вона хотіла висловити свою позицію, що через низку причин п. Янукович не може називатися Президентом України. У матеріалах справи містяться кілька копій знімків заявниці за вищезазначених обставин. На чотирьох із них її видно біля вінка, коли вона, не змінюючи його положення, обережно та зосереджено відривала від нього стрічку. На іншому знімку заявниця тримає перед собою вже відірвану стрічку і чи то сміється, чи то щось каже. Біля неї багато людей. На останньому знімку заявниця, як видається, намагається розірвати стрічку. На її обличчі виражено чи то напруження, чи то зневагу. Дії заявниці було зафіксовано на відеокамеру одним із працівників міліції, який відповідав за підтримання громадського порядку. Вищезазначені знімки також могли бути зроблені працівниками міліції. Того ж дня вищезазначений працівник міліції встановив особу заявниці та доповів своєму керівництву про подію. 25 серпня 2011 року заявницю було затримано (менше ніж на три години - див. пункт 16) та доправлено до Шевченківського районного управління Головного Управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві, де було складено протокол, у якому зазначалося, що її дії становили дрібне хуліганство і порушували статтю 173 Кодексу України про адміністративні правопорушення. Заявниця, якій не дозволили порадитися з адвокатом, відмовилася підписувати цей протокол. 30 серпня 2011 року Шевченківський районний суд м. Києва, на засіданні якого були присутні заявниця та захисник, якого вона тим часом найняла, визнав заявницю винною у вчиненні дрібного хуліганства у зв’язку з подією 24 серпня 2011 року та наклав на неї стягнення у вигляді адміністративного арешту строком на десять діб. Суд пояснив, що він вирішив застосувати таке покарання з огляду на характер вчиненого правопорушення, цинічне ставлення заявниці та невизнання нею своєї провини. Під час судового засідання заявниця стверджувала, що вона висловила свою громадянську позицію і що вона не псувала вінок, а лише відірвала шматок стрічки, щоб показати її своїм дітям, онукам та знайомим, які голосували за п. Януковича. Того ж дня захисник заявниці подав від її імені апеляційну скаргу. Він стверджував, що дії заявниці були вираженням її громадянської позиції і вони не були скоєні з хуліганських мотивів та не мали на меті порушення громадського порядку або спокою громадян. В апеляційній скарзі також були посилання на статтю 10 Конвенції та практику Суду, згідно з якими термін «вираження поглядів» стосувався не лише слів, але й дій, вчинених з метою передати певне послання або інформацію. Посилаючись на пункт 16 постанови Пленуму Верховного Суду України № 10 від 22 грудня 2006 року (див. пункт 18), захисник також стверджував, що накладене стягнення було надмірно суворим. 21 вересня 2011 року апеляційний суд м. Києва під час засідання, на якому були присутні два захисники заявниці, своєю остаточною постановою залишив рішення суду першої інстанції без змін. На той час заявниця вже відбула своє покарання у повному обсязі. Заявниця скаржилася до Європейського суду з прав людини на порушення її права на свободу вираження поглядів за статтею 10 Конвенції 1950р. Заявниця стверджувала, що, відірвавши від покладеного п. Януковичем вінка стрічку з написом «Президент України В.Ф. Янукович», вона висловила свою цілковиту незгоду з його політикою, включаючи утиски опозиції. Насамкінець вона стверджувала, що її арешт строком на десять діб був абсолютно непропорційним правопорушенню, у вчиненні якого її обвинувачено. Уряд стверджував, що заявниця ніколи зрозуміло не пояснювала, що саме вона прагнула виразити своїм вчинком. У будь-якому разі, Уряд наполягав на тому, що її було притягнуто до відповідальності не за незгоду з політикою або політичною діяльністю Президента Януковича, а за те, що вона відірвала стрічку з покладеного ним вінка. У зв’язку з цим Суд зазначає, що він розглядав різні форми вираження поглядів, які підпадають під дію статті 10 Конвенції. Зважаючи на поведінку заявниці та її контекст, Суд погоджується із тим, що своїм вчинком вона прагнула поширити серед людей навколо неї певні ідеї щодо Президента. Тому цей вчинок можна вважати формою вираження політичних поглядів. Суд також доходить висновку, що застосований до заявниці захід переслідував легітимну мету захисту громадського порядку та прав інших громадян. Залишається встановити, чи був цей захід «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення цієї мети. Проте національні суди застосували до заявниці, шістдесятитрирічної жінки без судимостей, найбільш суворе покарання за правопорушення, яке не призвело до жодного насильства або загрози. Суд не знаходить цьому жодного виправдання і вважає захід непропорційним переслідуваній меті. Відповідно Суд вважає, що застосування до заявниці за цей вчинок стягнення у вигляді десятиденного адміністративного арешту становило втручання у її право на свободу вираження поглядів згідно ст. 10 Конвенції 1950р. 1 2 |