Цивільно-правові дії Угоди

ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВІ ДІЇ. УГОДИ

1. СУТЬ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИХ ДІЙ ТА ЇХ ВИДИ

Дії як акти поведінки людини (окремої особи, наділеної волею і здатністю вияв­ляти цю волю) є предметом вивчення психології або інших наук про людину. В тому ж випадку, коли волевиявлення від­бувається у взаємодії, спілкуванні однієї людини з іншими, що призводить до су­спільних відносин, дії можуть викликати і юридичний інтерес, причому такий ін­терес можуть викликати не лише проти­правні, а й правомірні дії.

Під юридична значимими діями розу­міють ті виявлення волі однієї особи від­носно інших осіб, які приводять до без­посереднього або опосередкованого ви­никнення юридичних фактів (угоди, де­лікти тощо). Опосередковано юридичні факти виникають тоді, коли особа де вступає в безпосереднє спілкування з за­цікавленими особами, але наслідки своїх дій пов'язує з їх інтересами (складання заповіту, видача довіреності).

Як бачимо, для юриста має значення дія як зовнішнє виявлення волі особи. Внутрішнє виявлення волі дістає своє ві­дображення в свідомості людини; циві­льне право не може його зафіксувати, а відтак воно не породжує правових на­слідків.

Слід підкреслиш, що не кожна дія як волевиявлення є юридичною дією. Більшість дій людей для права "байдужі". Людина спить, їсть, збирає в лісі гриби або ягоди, просто прогулюється - ці дії для права здебіль­шого є нейтральними. Однак можливі випадки, коли постає питання: а чи має право особа діяти таким чи­ном? Уявімо, вартовий заснув на посту, або громадянин збирає гриби чи ягоди в забороненій зоні. Зрозуміло, такі дії не байдужі для права. Вони можуть бути підста­вою для виникнення певних правових наслідків. Отже, кожна певна дія в залежності від місця, часу та інших чинників її здійснення може мати юридичну силу.

Юридичні дії поділяються на активні та пасивні, за­конні й протиправні.

Активні дії проявляються у виконанні чого-небудь. Початком активної дії є бажання "хочу", кінцем -"роблю". До активних дій можна віднести виплату пла­тежів, передачу речей, виконання робіт, укладання дого­ворів тощо.

Пасивні юридичне значимі дії проявляються в утри­манні від виконання того, що слід зробити. Початком пасивної дії є не бажання щось робити ("не хочу"), кін­цем - не здійснення чогось ("не роблю"). Не сплачую податки, не виконую роботу, хоча знаю, що зо­бов'язаний це робити.

Пасивні дії ще називають "бездіяльністю". На нашу думку, термін "пасивні дії" більш придатний для роз­криття змісту цього явища. Застосовуючи саме цей тер­мін, ми акцентуємо увагу на вольовому характері бездія­льності, на волевиявленні. Не виконуючи певний обо­в'язок, особа виявляє волю до цього.

Законні дії - це і ті дії, які базуються на певних стат­тях цивільних або інших законів, й ті, на які особа має право. Законними для громадян є дії, що не забороне­ні законом, для посадових осіб - ті, що дозволені за­коном.

Протиправними слід вважати дії, що порушують те чи інше право. Іншими словами, законними діями особа реалізує своє право, протиправними - порушує право інших осіб.

2. ОБСТАВИНИ, ЯКІ МОЖУТЬ ВПЛИВАТИ НА ЮРИДИЧНУ СИЛУ ДІЙ

Для того, щоб та чи інша дія тієї чи іншої особи набула юридичної сили, потрібно щоб ця дія була юридичне значимою і спричиненою волевиявленням цієї особи. Воля є вродженою здатністю людини. Як уже зазначало­ся, вона має внутрішній і зовнішній прояви. Внутрішня воля відображається лише в свідомості. Зовнішнім про­явом волі є дія. Хоча такий поділ волі і носить умовний характер, але з його допомогою можна з'ясувати суть такого правового поняття, як юридична сила юридичне значимої дії (або: сила юридичної дії). Юридична сила дії визначається адекватністю дії внутрішній волі особи, що вчинила цю дію.

У житті трапляються обставини, здатні негативно впливати на внутрішню волю, а відтак і на юридичну силу дії. Ці обставини можна розділити на дві групи: а) передбачені законом; б) випадкові.

До першої групи слід віднести обставини, за наявно­сті яких особа або взагалі не може вважатися носієм внутрішньої волі (недієздатна особа), або є обмеженою у волевиявленні (неповнолітня особа, обмежена судом у дієздатності). Регулюючи відносини, пов'язані з дієздат­ністю, законодавець виходить з того, що особи, які не мають внутрішньої волі, не в змозі учинити юридичні дії. Обмеження в дієздатності враховує несталість волі особи, неспроможність завжди усвідомлювати свої дії або належним чином керувати ними, що може призвести до небажаних наслідків як для самої особи, так і для ін­ших осіб. Юридичне значимі дії обмежених у дієздатно­сті осіб можуть набувати чи не набувати юридичної сили в залежності від дотримання цими особами порядку вчинення таких дій.

Так, обмежені в дієздатності можуть укладати угоди за згодою піклувальника. Для обставин, які передбачені зако­ном і які впливають на юридичну силу юридичне значи­мих дій, характерним є те, що вони діють протягом визна­ченого законом часу або до відміни рішення суду про ви­знання особи недієздатною чи обмеженою в дієздатності.

До випадкових відносять обставини, внаслідок яких воля особи може бути паралізована на короткий час (мить). До цих обставин слід віднести: сон; хворобливе марення; афект; сп'яніння; насильство; обман; помилки тощо. До цієї групи входять також такі обставини, за наявності яких особа діє з примусу, хоча і свідомо, зна­ючи про те, що її дії можуть призвести в майбутньому до негативних наслідків як для неї, так і близьких їй людей. Причому в неї є певний час для обмірковування своєї поведінки. Найчастіше це відбувається в результаті збігу несприятливих обставин (кабальні угоди). Постає пи­тання про силу юридичних дій, вчинених під впливом випадкових обставин.

Варто зазначити: якщо буде доведено, що особа діяла під впливом обставин, які тимчасово паралізували її во­лю або вимусили її поступити таким чи іншим чином, то такі дії не повинні мати юридичної сили. Але це прави­ло не буде діяти, якщо буде підтверджено, що особа са­ма свідомо привела себе в такий стан вживанням алко­голю чи наркотиків або іншим способом. Навіть і в цьо­му випадку слід розрізняти дії в залежності від їх спря­мованості. Якщо громадянин, перебуваючи у стані сп'яніння, заподіяв комусь шкоду, то він повинен її відшкодувати. Якщо ж стан його сп'яніння був викорис­таний іншими особами, і він вчинив дію, яка негативно вплинула на майновий чи особистий стан його самого або інших осіб, то така дія сама по собі не повинна мати юридичної сили.

Як бачимо, юридичні дії слід віднести до юридичних фактів.

3. СПОСОБИ ВОЛЕВИЯВЛЕННЯ

Від зародження бажання до волевиявлення проходить деякий час. В одних випадках цей проміжок часу корот­кий, в інших - довгий. Саме в цей період часу людина обмірковує шляхи, за допомогою яких вона може задо­вольнити бажання. Результатом цього і є певна дія. Але ще до настання завершальної дії воля може певним чи­ном проявитися у поведінці особи. Людина може про свої наміри комусь розповісти, написати, дати оголошення в рекламну фірму. Зрозуміло, такий прояв це теж дія, хоча й не кінцева, але в деяких випадках має врахо­вуватися правом. Наприклад, особа вирішила продати річ. Зробити це можна по-різному. Домовитися безпосе­редньо з покупцем, тут же передати йому річ і отримати гроші. Передача речі і буде юридичне значимою дією. Буває й по-іншому. Продавець і покупець укладають договір без передачі речі, домовляються про передачу речі в майбутньому. Укладання договору без передачі речі - це теж юридична дія, юридичний факт, з яким пов'язане виникнення прав і обов'язків. Таким чином, допускаються різні форми зовнішнього волевиявлення:

словами (усно), письмовим актом, шляхом мовчання, пове­дінкою особи. В останньому випадку говорять про так звані конклюдентні дії, тобто дії, в яких втілюється взаєм-нозрозуміла воля осіб. До таких підносять і ситуацію, за якої громадянин опускає в автомат монету або жетон (вчиняє дію і одержує річ).

Мовчання визнається виявом волі у випадках, перед­бачених законодавством. Якщо наймач продовжує ко­ристуватись майном після закінчення строку договору, а наймодавець з цим мовчки погоджується, то договір вважається подовженим на невизначений строк. Факт відсутності заперечення (мовчання) в даному випадку набирає значення юридичної дії.

Волевиявлення може чинитися як безпосередньо са­мою особою, так і через представника (опосередковано). Опосередкований спосіб волевиявлення зумовлюється найчастіше відсутністю здатності або фізичної можливо­сті в уповноваженої особи вчиняти юридичні дії. Пред­ставництво буває двох видів - обов'язкове (законне) і добровільне. Обов'язковими представниками є батьки, опікуни і піклувальники. Добровільне представництво засноване на бажанні уповноваженої особи вчиняти дії від імені іншої особи. Незалежно від виду представницт­ва воно розглядається юридичне як волевиявлення осо­би, від імені якої діяв представник, хоча зрозуміло, що опікун недієздатної особи фактично виявляє свою волю. Визнання того, що представник діє від свого імені, при­звело б до втрати будь-якого смислу представництва.

Одним із видів правомірних юридичних дій є угоди.

4. ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ УГОД

Під угодою розуміється дія громадян та юридичних осіб, спрямована на встановлення, зміну, припинення циві­льних прав або обов'язків. Для угоди характерними є такі ознаки.

1. Угодою визнається лише та дія, яка спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов'язків. Якщо буде встановлено, що дія була спрямо­вана на якийсь інший результат, то така дія не буде ви­знаватися угодою. Так, якщо громадянин порушує права інших суб'єктів, то така його дія, хоча вона й створює зміну прав та обов'язків, не може вважатися угодою, оскільки фактично вона спрямована на зовсім інший результат - порушити чиєсь право. Або наприклад: осо­ба гасить пожежу, рятує потопаючого, віддає знахідку її власникові - це правомірні дії, але й вони не є угодами, бо виникли не з метою встановлення, зміни, припинен­ня прав або обов'язків. Такі дії називаються юридични­ми вчинками.

2. Угодою визнається така дія, яка не лише була спрямована на результат, а й призвела до встановлення, зміни або припинення цивільних прав або обов'язків. Укладаючи заповіт, спадкодавець вчиняє дію, спрямова­ну на встановлення для спадкоємців прав та обов'язків. Домовленість між наймодавцем і наймачем про підви­щення плати за користування переданим у найом май­ном встановлює зміну прав та обов'язків сторін у дого­ворі найму. Розірвання договору найму, укладеного на невизначений строк з ініціативи наймача чи наймодавця, призводить до припинення існуючих цивільних прав та обов'язків між цими суб'єктами.

3. Угодою визнається дія юридичне незалежних, рів­ноправних осіб. Якщо працівник міліції вилучає у гро­мадянина автомобіль з метою переслідування правопо­рушника, то така дія не буде вважатися угодою, тому що працівник міліції реалізував свої владні повноваження. Не будуть угодами також адміністративні акти органів державного управління, які хоча і породжують цивільні правовідносини (зобов'язання про передачу будівель і споруд між державними юридичними особами), але вчиняються як власні акти .суб'єктів адміністративного пра­ва. Ті особи, яким ці акти адресовані, повинні їх вико­нати незалежно від свого бажання.

Угода може призвести до встановлення цивільно-правових наслідків як безпосередньо, так і в поєднанні з іншими юридичними фактами. Прикладом безпосеред­нього породження угодою цивільних прав і обов'язків може бути договір купівлі-продажу. Сам момент укла­дання названого договору породжує обов'язок продавця передати майно у власність покупцеві, а покупець зо­бов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму. В деяких випадках укладання угоди є не­достатнім для. породження прав і обов'язків. Наприклад, для виникнення права на перехід спадщини недостатньо одного заповіту, потрібно ще й відкриття спадщини, що виникає в день смерті спадкодавця. В даному випадку встановлення прав і обов'язків відбувається на підставі поєднання угоди (заповіту) і події - факту смерті.

Угоди, які вчиняють громадяни і юридичні особи, є досить різноманітними, а тому вимагають певної класифі­кації. Вона може проводитись за різними критеріями: за числом сторін, волевиявлення яких необхідно для виник­нення угоди, за співвідношеннями прав та обов'язків сто­рін в угоді; за моментом, з яким пов'язується виникнення угоди; за значенням підстав угоди для її дійсності і т.п.

У залежності від числа сторін, волевиявлення яких потрібне для виникнення угоди, угоди поділяють на одно-, два- та багатосторонні. Односторонньою визнається угода, для виникнення якої досить дії однієї сторони. Наприклад, заповіт, акт прийняття спадщини, оголо­шення конкурсу і т.п. При цьому треба мати на увазі, що хоча угода й породжується волею однієї особи, але її правові наслідки тією чи іншою мірою зачіпають ін­тереси інших осіб. Так, заповіт може складатися для то­го, щоб позбавити спадщини тих, хто її отримав би при відсутності заповіту. Крім того, в односторонній угоді може бути об'єднана воля кількох осіб (оголошення конкурсу).

Якщо для виникнення угоди потрібні зустрічні дії двох сторін, то це двостороння угода. Двосторонньою угодою виступає договір; двостороння угода може вини­кнути лише тоді, коли зустрічні дії сторін будуть пого­джені, що означає усунення розбіжностей відносно умов угоди. Наприклад, для укладання договору купівлі-продажу потрібно погодити зустрічну волю покупця і продавця. У двосторонній угоді на боці кожної із сторін можуть виступати як по одній особі, так і по кілька осіб, але воля всіх учасників, які виступають на одній стороні угоди, повинна виражати єдину волю.

Для виникнення багатосторонньої угоди потрібне во­левиявлення трьох і більше сторін. Вони можуть бути як зустрічними (трьох- або чотирьохсторонній обмін жит­лом), так і спрямованими до однієї мети (сумісна діяль­ність). Багатосторонні угоди теж являють собою догово­ри. В багатосторонній угоді кожний з її учасників є са­мостійною стороною і виражає індивідуальну волю.

Угоди-поділяються на платні й безоплатні. У платній угоді дії однієї сторони відповідає обов'язок іншої сторони вчинити зустрічну дію, пов'язану з наданням будь-якого майна. У договорі купівлі-продажу продавець передає майно (річ) у власність покупця, а останній зобо­в'язаний прийняти це майно і сплатити за нього певну грошову суму. В деяких угодах гроші можуть слугувати не лише оплатою вартості речей, а й виконання робіт, надання послуг тощо. З іншого боку, і речі можуть пере­даватися другій стороні не за гроші, а в обмін на іншу річ, або надання послуг. У безоплатній угоді обов'язок здійснити те чи інше майнове надання покладається на одну сторону. Зустрічного майнового задоволення ця сторона не отримує. Наприклад, передача майна за дого­вором дарування. Безоплатними будуть договори: позики грошей без стягнення процентів; безоплатного користу­вання майном; доручення без зобов'язання виплати по­віреному винагороду. Безоплатними є односторонні уго­ди. Платний чи безоплатний характер угоди обумовлює­ться законом, погодженням сторін, або витікає із змісту правовідносин, породжених угодою. Договір купівлі-продажу завжди платний. Договір дарування не сумісний з оплатою. Договори схову, доручення можуть бути як платними, так і безоплатними - це залежить від домов­леності сторін.

В залежності від моменту виникнення угод, угоди по­діляються на консенсуальні й реальні. Для укладання консенсуальної угоди достатньо погодження волі учасників угоди. В момент, коли узгодження воль проведено від­носно всіх суттєвих умов (а в передбачених законом ви­падках ще й належним чином оформлене), угода вважає­ться укладеною. З цього моменту у її сторін виникають відповідні права і обов'язки. Так, за договором купівлі-продажу покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього повну грошову суму. Права і обо­в'язки сторін цього договору виникають з моменту його укладання. Більшість угод є консенсуальними. Для укла­дання реальної угоди одного волевиявлення (узгодження воль) сторін недостатньо. Потрібно також вчинити фак­тичні дії (наприклад, передачу майна). Лише після вчи­нення фактичних дій угода вважається укладеною. Якщо консенсуальні угоди виконуються, то реальні - здійсню­ються. Наприклад, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає другій стороні (позичальникові) у власність гроші або речі, визначені родовими ознака­ми, а позичальник зобов'язується повернути таку ж суму грошей або рівну кількість речей того ж роду і якості. Права і обов'язки сторін договору позики виникають не з моменту його укладання, а з моменту передачі речі.

За значенням підстав для дійсності угоди останні по­діляються на каузальні і абстрактні. Під підставою угоди розуміють її юридичну мету. Наприклад, договір майно­вого найму дає можливість наймачеві одержати чужу річ у тимчасове користування за плату, а за договором дару­вання дарівник передає безоплатно другій стороні майно у власність.

Ці угоди, а також більшість інших є каузальними, оскільки мають на меті досягнення певного правового результату. Угода, в якій відсутня мета, тобто підстава укладання, може бути визнана недійсною. Якщо, напри­клад, у борговій розписці не визначено мету, тобто не­має пояснення, чому А. видав розписку В., то така роз­писка не повинна мати юридичної сили. В абстрактній угоді допускається замовчування мети угоди. Прикладом абстрактної угоди може слугувати вексель. Належним чином оформлений вексель зберігає юридичну силу не­залежно від того, чи виконані ті зобов'язання у зв'язку з якими він був виданий.

У період становлення ринкових відносин все біль­шого значення набувають біржові угоди. Біржовими на­зиваються угоди, укладені членами біржі між собою без­посередньо чи через своїх представників на біржових торгах, про взаємну передачу прав і обов'язків відносно майна, яке допущено до обігу на біржі в строки і поряд­ку, встановлені статутом біржі і правилами біржової торгівлі.

До біржових угод застосовуються загальні правила про відповідні договори (купівлі-продажу, комісії то­що). Але біржовими статутами можуть бути передба­чені й інші умови біржових угод, які складають комер­ційну таємницю сторін і не підлягають розголошенню без їх згоди.

Угода вважається укладеною з моменту її реєстрації на біржі.

Біржові угоди поділяються на:

- угоди з реальним товаром, які укладаються з метою купівлі-продажу конкретного товару. Різновидність такої угоди - бартерна угода;

- ф'ючерсні угоди - це угоди, що передбачають пере­дачу акцій або товару та виплату грошової суми через визначений строк після укладання угоди за ціною, вста­новленою в угоді. Ф'ючерсні угоди, як правило, уклада­ються з метою страхування угод з реальним товаром;

- угоди з цінними паперами.

Спори, пов'язані з укладанням біржових угод, роз­глядаються в біржовому арбітражі, рішення якого може бути оскаржене в суді або арбітражі.

5. УМОВИ ДІЙСНОСТІ УГОД

Для того, щоб угода мала юридичну силу, вона повинна відповідати ряду вимог, які прийнято називати умовами дійсності угоди. До них належать: законність змісту; здат­ність осіб, які її учиняють, до участі в угоді; відповід­ність внутрішньої волі волевиявленню; дотримання фор­ми угоди.

Угода, укладена з порушенням хоча б однієї із зазна­чених умов, визнається законодавством недійсною. Не­дійсність угоди означає, що дія, учинена під виглядом угоди, не створює правових наслідків, на які вона була спрямована.

Під законністю змісту угоди слід розуміти такі дії її учасників, які не порушують вимог закону. При цьому слово "закон" вживається в широкому розумінні. Кожна угода повинна не порушувати встановлених у законі приписів. Незаконною, наприклад, буде угода, спрямо­вана на обмеження правоздатності або дієздатності гро­мадян та юридичних осіб, якщо таке обмеження не пе­редбачене законом.

Про форму угоди. Форма угоди - це спосіб волевияв­лення. Угоди можуть укладатися усно або у письмовій формі (простій чи нотаріальній). Якщо в законі не вста­новлена певна форма тих чи інших угод, то сторони обирають на свій розсуд, у якій формі укласти потрібну їм угоду.

Певна група угод може укладатися лише в письмовій формі, причому деякі з них потребують нотаріального посвідчення. Цивільний кодекс, інші закони дають пе­релік таких угод. До них відносяться договори купівлі-продажу, застави, дарування жилих будинків, приватних квартир чи їх частин, іншого майна за перелічених в за­коні умов, довічного утримання. Нотаріальному посвід­ченню підлягають заповіти, шлюбні контракти, довіре­ності на укладання угод, що потребують нотаріальної форми, а також на вчинення дій щодо державних, ко­оперативних та інших громадських організацій, за виня­тком випадків, передбачених законодавством. Крім того, за бажанням сторін нотаріально посвідчуватися можуть й інші угоди (ст. 54 Закону України "Про нотаріат"). Нотаріальному посвідченню підлягають ті угоди, які по­требують відповідного контролю з боку держави і офі­ційного засвідчення їх дійсності, а також угоди, які, на думку їх укладачів, можуть мати для них важливе зна­чення. Недодержання нотаріальної форми тих угод, які повинні її мати, тягне за собою їх недійсність. По недій­сній угоді кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість у грошах.

Хоча закон і не дає вичерпного переліку угод, які вимагають обов'язкової письмової форми, проте законо­давець зазначає, що угоди між юридичними особами, а також між юридичною особою і громадянином потребу­ють письмової форми. Письмової форми потребують також угоди між громадянами на певну, зазначену в за­коні, суму. Ці вимоги стосуються не тільки двосторонніх угод, а й односторонніх. Норми щодо письмової форми угод застосовуються в усіх випадках, якщо немає спеці­ального закону, який допускав би іншу форму.

Недотримання простої письмової форми угоди по­збавляє сторони права, у разі виникнення спору, поси­латися для підтвердження угоди на показання свідків. Це означає, що доводити факт укладання угоди, а також те, що вона була укладена на відповідних умовах, сторо­ни можуть тільки шляхом посилання на письмові докази (акти, документи, листи, телеграми, телетайпи і т. ін. як особистого, так і ділового характеру). Недійсність угоди наступає лише в разі, якщо такий наслідок прямо зазна­чено в законі.

Крім перелічених вимог дійсності угод (їх можна на­звати основними) в деяких угодах зустрічаються й інші вимоги. Так, чинному законодавству відомі угоди, що укладаються під умовою, тобто з урахуванням різних об­ставин, щодо яких не відомо, стануться вони чи ні. Для угод, пов'язаних із майном, може бути суттєвим їх строк. Саме такі вимоги, які є суттєвими не для всіх угод, а для деяких, можна назвати другорядними.

Угоди, укладені під умовою, поділяються на відкладальні і скасувальні.

Угода визнається укладеною під відкладальною умо­вою, якщо сторони поставили виникнення прав і обо­в'язків у залежність від обставини, щодо якої не відомо, станеться вона чи не станеться (наприклад, угода найму жилого приміщення укладена за умови, що наймодавець надасть жиле приміщення наймачеві, як тільки син най-модавця переїде в інше постійне місце проживання).

Угода визнається укладеною під скасувальною умовою, якщо сторони поставили припинення прав і обов'язків за цією угодою у залежність від обставини, щодо якої не відомо, станеться вона чи не станеться. Наприклад, на­ймач може користуватися житлом наймодавця до того часу, доки син наймодавця не повернеться із строкової військової служби. Угоди, що укладаються під відкла­дальною або скасувальною умовою, називаються умов­ними угодами. Укладаючи умовну угоду, сторони не по­винні недобросовісно сприяти чи перешкоджати настан­ню умов.

Якщо настанню умови недобросовісно перешкоджає сторона, якій настання умови не вигідне, то вважається, що умова настала.

Якщо настанню умови недобросовісно сприяла сто­рона, якій настання умови вигідно, то вважається, що умова не настала.

Важливе місце в деяких угодах займають строки. З настанням зазначеного строку певні дії можуть виника­ти, змінюватися або припинятися. Більше того, строки можуть визначатися не лише угодами, а й законом, су­дом, арбітражним судом, іншими органами. Незалежно від того, яким чином встановлено строк, відомо, що він завжди наступить. У цьому виявляється різниця між строком і умовою в умовній угоді. Умова хоча і передба­чається сторонами, але не відомо, станеться вона чи ні.

6. НЕДІЙСНІСТЬ УГОДИ. ВИДИ НЕДІЙСНИХ УГОД

Якщо угода відповідає усім вимогам закону, а також тим вимогам, що їх висунули її учасники, тоді питання про дійсність чи недійсність угоди не виникає. Вона просто породжує правові наслідки, тобто певні права і обов'язки. Якщо ж угода не відповідає цим вимогам у повному обсязі або в деякій частині, тоді ставиться піц сумнів її дійсність.

Ступінь недійсності угод може бути різною. Причому може виникнути питання, з якого моменту угоду потрібно вважати недійсною: чи з самого початку виникнення;

чи деякий час вона була дійсною, а потім стала недійс­ною; чи вона продовжує бути дійсною до визнання її недійсності судом або арбітражним судом.

Якщо безпосередньо у правовій нормі визначено не­дійсність певних угод, то їх називають нікчемними або абсолютно недійсними (ст. ст. 46, 47, 49-52, 58 ЦК України). Нікчемні угоди недійсні вже в момент їх укла­дання, незалежно від пред'явлення позову і рішення су­ду або арбітражу. Їх можна назвати мертвонародженими. Суд та арбітражний суд зобов'язані констатувати факт недійсності таких угод, незважаючи на бажання сторін.

До нікчемних належать угоди:

- укладені з порушенням обов'язкової нотаріальної або простої письмової форми;

- укладені громадянами, визнаними недієздатними;

- укладені малолітніми (крім угод, котрі вони мають право укладати самостійно);

- укладені з метою, яка суперечить інтересам держа­ви і суспільства;

- мнимі та удавані угоди;

- ті, що суперечать статутним цілям юридичних осіб (протистатутні угоди).

Деякі угоди укладаються з дотриманням необхідних вимог, але через деякий час виникають обставини, які несумісні з подальшим існуванням угоди. Наприклад, громадянин А. уклав угоду з громадянином С. про напи­сання картини. Отримавши аванс в рахунок платежу за майбутнє виконання роботи, С. вчасно приступив до виготовлення замовлення, але через деякий час захворів душевною хворобою і був визнаний недієздатним.

Нікчемність угоди в цьому випадку повинна наступа­ти не з моменту її виникнення, а з часу визнання грома­дянина С. недієздатним. Це має значення для проведен­ня розрахунків, пов'язаних з цією угодою.

Законом встановлені випадки, за наявності яких не­додержання простої письмової форми тягне недійсність угоди. Цей припис закону має на увазі тільки ті угоди, стосовно яких в законі прямо зазначено про їх недійс­ність у зв'язку з недодержанням простої письмової форми. Наприклад, ст. 180 ЦК України передбачає, що уго­да про неустойку (штраф, пеню) повинна бути укладена в письмовій формі, зазначаючи при цьому, що недодер­жання письмової форми тягне недійсність угоди про не­устойку (штраф, пеню).

Якщо нікчемні угоди є недійсними ще з початку їх укладання, то угоди, укладені обмежено дієздатними без згоди їх піклувальників або під впливом обставин, що тимчасово паралізували волю одного або двох контр­агентів, породжують відповідні права і обов'язки сторін, а отже, є дійсними. Проте така їх дійсність може бути оспорена відповідними особами в суді, арбітражному суді. Тому такі угоди називаються відносно дійсними або заперечними (ст. 53-57 ЦК України). До них належать угоди, укладені:

- неповнолітніми;

- громадянами, обмеженими у дієздатності судом;

- громадянами, нездатними розуміти значення своїх дій;

- внаслідок помилки;

- внаслідок обману, насильства, погрози, зловмисної угоди представника однієї сторони з другою або внаслі­док збігу тяжких обставин.

Заперечні угоди, визнані недійсними, вважаються та­кими з моменту їх укладання. Це Правило, поширюється на всі недійсні угоди, у тому числі й на ті, визнання не­дійсності яких залежить від волі зацікавлених осіб, по­терпілих, державних і громадських організацій. Проте, якщо з самого змісту угоди випливає, що вона може бу­ти припинена лише на майбутнє, дія угоди визнається недійсною і припиняється на майбутнє.

Недійсними можуть бути й частини угоди. Визнання певних частин угоди недійсними не тягне за собою не­дійсності інших її частин, оскільки можна припустити, що угода була б укладена і без включення недійсної її частини.

Недійсні угоди можна також класифікувати на угоди з дефектами:

- суб'єктного складу - угоди, що не збігаються з правоз- або дієздатністю осіб, які їх уклали;

- волі одного або усіх учасників угоди, коли внутрішня воля не збігається з волевиявленням, формою змісту.

До недійсних (нікчемних) відносяться також мнимі і удавані угоди. Мнимою є угода, укладена лише про люд­ське око, без наміру створити юридичні наслідки. Укла­даючи мнимі угоди, сторони можуть переслідувати також виникнення певних юридичних наслідків, у тому числі й протиправних (сторони укладають угоду, щоб уникнути конфіскації майна в разі притягнення до кримінальної відповідальності).

Удаваною називається угода, укладена з метою при­ховати іншу угоду. Учасники удаваної угоди, намагаю­чись досягти певного результату, маскують справжні на­міри, виражають удавану волю - волю, яка не відповідає їх намірам. У даному випадку слід розрізняти дві угоди:

укладену для виду і ту, яку приховують. Обидві ці угоди можуть бути як дійсними, так і недійсними. Але незале­жно від того, якими є ці угоди, виходячи з загального правила про необхідність відповідності внутрішньої волі волевиявленню, потрібно застосовувати правила, що регулюють ту угоду, яку сторони справді мали на увазі. Таким чином, угода, укладена для виду, до уваги не бе­реться і визнається нікчемною. Так, якщо буде встанов­лено, що договір доручення прикриває договір купівлі-продажу автомобіля (іномарки, придбані за кордоном), то такий договір доручення повинен визнаватися нікчем­ним, але й договір купівлі-продажу буде недійсним, як такий, що не відповідає вимогам законодавства.

Наслідки недійсних угод залежать від того, здійснена угода чи ні. Якщо вона ще не здійснена жодним із її суб'єктів, то сам факт визнавання угоди недійсною буде єдиним наслідком її недійсності. У випадках здійснення недійсної угоди взаємовідносини її учасників підпоряд­ковуються встановленим законодавством правилам. Такими наслідками є:

- двостороння реституція, за якої кожна із сторін зо­бов'язана повернути другій все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі - від­шкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом;

- одностороння реституція, за якої одній стороні (по­терпілому) повертається другою стороною все одержане нею за угодою, а при неможливості повернення одержа­ного в натурі - відшкодовується його вартість у грошах. Майно, що було одержане за недійсною угодою потерпі­лим від другої сторони, повертається в доход держави. При неможливості передати це майно в доход держави в натурі - стягується його вартість. Одностороння рести­туція застосовується щодо тих недійсних угод, які були укладені внаслідок обману, насильства, погрози, зловми­сного зговору представника однієї сторони з другою сто­роною або збігу тяжких обставин. Одностороння рести­туція застосовується також при наявності умислу лише у однієї сторони угоди, укладеної з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства;

- відсутність реституції стягнення всього одержа­ного сторонами за угодою в доход держави. Відсутність реституції має місце у випадках недійсності угоди, укла­деної з метою, що суперечить інтересам держави і суспі­льства при наявності умислу у обох сторін.

При двосторонній і односторонній реституції, крім повернення одержаного за угодою, можуть виникнути обов'язки винної сторони відшкодувати потерпілій сто­роні понесені нею витрати, втрату або пошкодження її майна.