Статус Європейського парламенту

Зміст

Введення

1. Поняття і роль європейського парламенту

2. Повноваження і функції європейського парламенту

3. Внутрішня структура та порядок роботи парламенту

Висновок

Список використаних джерел

Введення

Актуальність теми курсової роботи. В даний час особливої актуальності набуває детальне дослідження інститутів Європейського Союзу. Європейський парламент - представницький орган Союзу - займає одне з провідних місць у загальній структурі органів. Саме в процесі їх діяльності виробляються основні підходи до широкого кола політичних і економічних проблем. Республіка Білорусь сьогодні прагне брати активну участь у різних загальноєвропейських організаціях, а також інтеграційних процесах на всьому європейському континенті, у зв'язку з чим знання характеру функціонування як інститутів ЄС в цілому, так і Європейського парламенту зокрема, може бути використано, перш за все, зовнішньополітичним відомством при формуванні політики щодо Європейського Союзу та налагодженні контактів з його інститутами на офіційному рівні. Єдиним європейським актом 1986 року і Маастрихтським договором про Європейський Союз 1992 року в правовий статус Європейського парламенту були внесені значні зміни, що не стали поки що предметом спеціального комплексного аналізу у вітчизняній літературі. Зі сказаного випливає, що існує нагальна необхідність у подальшому дослідженні правового становища Європарламенту - представницького органу Європейського Союзу. Таким чином, актуальність цього дослідження зумовлена: 1. Потребою аналізу нових тенденцій у функціонуванні Європейського парламенту після укладення Маастрихтського договору про Європейський Союз 1992 року. 2. Потребами зовнішньополітичної практики Республіки Білорусь при виборі форм контактів з конкретними органами Європейського Союзу з урахуванням особливостей державного механізму країн-членів. 3. Доцільністю застосування позитивного досвіду управління інтеграційними процесами в Європі в діяльності Міжпарламентської асамблеї - координуючого інституту Співдружності Незалежних Держав. Новизна курсової роботи полягає в тому, що в ній проведено всебічний аналіз правового статусу Європейського парламенту з урахуванням положень Маастрихтського договору про Європейський Союз 1992 року, виявлено основні тенденції еволюції представницького органу ЄС в умовах якісно нових політико-правових реалій єдиної Європи. Питання, пов'язані з еволюцією і функціонуванням Європейського парламенту, розроблялися такими зарубіжними вченими, як: М. Абелі, Дж. Брідж, Ж.-Л. Бюрбан, Ж.-К. Готрон, Ф. Карді, Б. Кокс, Д. ласок, А. Манзанарес, Н. Нейл, Е. Ноель, П. Тейлор, П. Хей і рядом інших. З робіт зарубіжних авторів слід відзначити роботу О. Манзанареса «Європейський парламент» (1964 р.), в якій вперше було дано всебічний аналіз правового статусу Європарламенту. Цікава й робота Б. Кокса «Європейський парламент: склад, процедура і практика» (1973 р.), що описує функціональну сторону діяльності представницького органу ЄС.

Тема курсової роботи: «Статус Європейського парламенту».

Об'єктом дослідження в курсовій роботі є об'єктивна реальність, тобто це ті нормативні правові акти, які відображають і регулюють статус Європейського парламенту.

Предметом дослідження курсової роботи є статус Європейського парламенту.

Мета дослідження полягає в тому, щоб на основі отриманих в ході навчання знань, правильно, всебічно і об'єктивно розкрити тему теми курсової роботи.

Завдання дослідження зумовлюються метою дослідження і полягають у тому, щоб: - дати поняття і викласти роль Європейського парламенту; - охарактеризувати повноваження та функції європейського парламенту; - проаналізувати внутрішню структуру та порядок роботи парламенту.

При вирішенні поставлених завдань для досягнення мети дослідження використовувалися наступні методи: формально-юридичний метод, метод системного аналізу, комплексного дослідження, порівняльного правознавства.

Структура курсової роботи включає: титульний лист, зміст, вступ, три розділи, висновок, список використаних джерел. Курсова робота виконана на аркушах комп'ютерного тексту.

1. Поняття і роль Європейського парламенту

Європейський парламент найчастіше характеризують як представницький орган Європейських співтовариств і Європейського Союзу. Це формулювання грунтується, перш за все, на положеннях ст. 137 Договору про ЄС. Згідно з даною постановою Європейський парламент складається з представників народів держав-членів, об'єднаних у Співтоваристві. Це положення істотно відрізняє інституційну структуру Співтовариств та Союзу від схожих структур, що функціонують у рамках міжнародних організацій. У цих останніх представницькі органи в особі Генеральної асамблеї або їй подібних органів, як правило являють собою зібрання офіційних представників, делегованих державами - учасниками міжнародної організації. В рамках Європейських співтовариств спочатку був сприйнятий аналогічний порядок формування Парламентської Асамблеї. Проте вже в 1976 р. була досягнута угода про проведення прямих виборів до Асамблеї на основі застосування загального виборчого права. Воно оформлено рішенням Ради № 76/787, прийнятим в тому ж році [5. с. 78].

Майже 16 років знадобилося Раді для того, щоб прийти до згоди про проведення прямих виборів на основі пропозицій, внесених Парламентською Асамблеєю вперше в 1960р. Ще кілька років треба для того, щоб рішення отримало схвалення з боку держав-членів. Правомірність цієї постанови оскаржувалася різними політичними силами в цілому ряді держав-членів. У багатьох з них питання про відповідність такого рішення конституційним положенням був переданий на розгляд органів конституційного контролю, що також зайняло досить значний проміжок часу. У кінцевому підсумку правомірність цього рішення отримала загальне визнання і в 1979 р. відбулися перші прямі вибори до складу Європейського парламенту.

Формула установчих договорів, згідно з якою парламентарії представляють народи держав, об'єднаних у Співтоваристві або Союзі, отримала реальне підтвердження. Встановлений і вживається порядок формування Європейського парламенту підкреслює суттєва відмінність Співтовариств і Союзу від будь-якої іншої міжнародної організації, в інститутах яких представлені держави-члени. Процедура, прийнята в Європейському Союзі, властива не міжнародної організації, а суверенній державі або державного утворення. Разом з тим деякі автори відзначають цілком резонно, що принцип формування представницького установи в рамках Союзу не цілком адекватний тому, який прийнятий у федеративній державі. Нижня палата федерального Парламенту представляє народ (націю) в цілому, верхня палата представляє суб'єктів федерації, або, навіть точніше, населення суб'єктів федерації. Відповідно робиться висновок про те, що Європейський парламент, будучи представницьким органом, не здійснює представництва народу Євросоюзу в цілому, а виконує функцію представництва народів держав-членів. Звичайно, такого роду нюанс в оцінці ролі Європейського парламенту не можна ігнорувати. Тим не менше, загальний висновок про те, що Європейський парламент є органом представництва народів, а не лише держав-членів залишається незмінним.

Тим не менш, засновувати висновок про статус Європейського парламенту, тільки спираючись на наведене постанова Договору про ЄС, було б не цілком точно [8. с. 43].

Справа в тому, що у даної формули є і друга частина, закріплена в тій же статті Договору про ЄС. Вона свідчить, що Європейський парламент "здійснює повноваження, якими його наділяє цей Договір". Отже, для того, щоб вирішити питання, чи є дійсно Європейський парламент представницьким органом Союзу і Співтовариств, недостатньо вказати лише на процедуру його формування, необхідно з'ясувати, якими саме повноваження має цей інститут і наскільки ці повноваження відповідають ролі парламенту як представницького установи.

Діючі постанови і практика підтверджують, що Європейський парламент поки залишається переважно консультативним органом. У системі інститутів Європейських співтовариств і Союзу Парламент далеко поступається за своєю значимістю Раді та Комісії. Докір в дефіциті демократії, який часто адресують Співтовариствам і Союзу, засновують, перш за все, на тому, що Європейський парламент носить значною мірою декоративний характер і не робить реального, а тим більше вирішального впливу на процес прийняття рішень.

Слід, однак, відзначити, що за минулі десятиліття, і особливо починаючи з прийняття Єдиного європейського акта та підписання Договорів про створення Європейського Союзу, спостерігається наростаюча тенденція до розширення повноважень Парламенту та активізації його участі у життєдіяльності інтеграційних об'єднань, у вирішенні поставлених перед ними завдань. Особливо помітним стало зміна ролі Парламенту в законодавчому процесі, хоча сам Парламент не став законодавчим органом Співтовариств і Союзу, а також у здійсненні контрольних функцій і, зокрема, контроль за діяльністю Комісії. Тим не менш, було б перебільшенням говорити про те, що Європейський парламент має всі повноваження і виконує функції, типові для представницького установи. Такого роду повноваження здійснюються Парламентом лише частково і в дуже обмежених межах. Все сказане дозволяє прийти до висновку, що Європейський парламент може лише зі значною часткою умовності можна охарактеризувати як інститут, що здійснює функції представницької установи. Це скоріше квазіпарламентскій представницький орган. Проте його існування і функціонування доповнюють механізм керівництва та управління Співтовариствами та Союзом таким важливим елементом, як посилюється участь представників, прибраних народами, у здійсненні владних і управлінських повноважень. Вже саме по собі це має позитивний характер і має сприяти посиленню демократичних засад в механізмі функціонування Співтовариств, у механізмі, який аж до теперішнього часу все ще залишається значною мірою бюрократичним за своєю природою недостатньо відкритим і дуже мало підконтрольним населенню держав-членів.

Згідно зі ст. 198 Договору про ЄС "представники народів держав, об'єднаних у Спільноту, обираються до Європейського парламенту прямим загальним голосуванням". Ряд істотних уточнень в порядок обрання депутатів Європейського парламенту був внесений Договором про Європейський Союз. Спільне визначення кола осіб, які беруть участь у голосуванні і наділяються правом обирати і бути обраним до Європейського парламенту, співвіднесено цим Договором зі станом у громадянстві Європейського Союзу. Нагадаємо, що громадянами Європейського Союзу є всі особи, які перебувають у громадянстві держав-членів. Новела полягає, перш за все, в тому, що правом обирати і бути обраним громадяни Союзу наділяються незалежно від місця їх проживання на території Союзу. Це означає, що громадянин Франції, який проживає на території Італії та складається у громадянстві Європейського Союзу, користується правом обирати і бути обраним на тих же підставах, що і громадяни країни його проживання. Відзначимо, до речі, що практика підтверджує не тільки факт участі в голосуванні і користуванні активним виборчим правом громадян однієї держави-члена на території іншої держави-члена, але і знає випадки висунення і обрання кандидатів, які перебували ^у громадянстві іншої держави. Умова здійснення цього права - стан у громадянстві Європейського Союзу (так, наприклад, був обраний на території Італії відомий Французький політолог Моріс Дюверже). Порядок здійснення цього права обирати і бути обраним має бути Встановлено Радою, які приймають рішення на основі принципу одноголосності за пропозицією Комісії та після консультацій з Європейським парламентом.

Установчі акти передбачають запровадження одностайної порядку проведення виборів в державах - членах Союзу. Відповідно сам Парламент розробляє проект нормативного акта, який встановлює єдину процедуру виборів. Він повинен відповідати демократичним принципам, які є загальними для всіх держав-членів. Акт про вибори приймається Радою на основі принципу одноголосності. Вирішенню має передувати отримання збігається позитивного висновку самого Парламенту, яке схвалюється більшістю голосів його спискового складу. Рішення Ради має містити рекомендацію, адресовану всім державам-членам з метою схвалення цього Акта про вибори на національному рівні у відповідності з діючими конституційними процедурами.

До тих пір поки не прийнятий єдиний закон про обрання до Європейського парламенту, вибори проводяться в кожній з держав-членів відповідно до національного виборчого законодавства. Практично майже в усіх країнах Союзу, крім Великобританії, вибори проводяться на основі пропорційної системи. Це значить, що кожна політична партія чи інша організація, допущена до участі у виборах, висуває список кандидатів і отримує кількість місць пропорційне числу зібраних голосів. Слід, однак, відзначити, що пропорційна система виборів знає цілий ряд різновидів і застосовується неоднаково в різних державах - членах Союзу. Так, у Франції відповідно до чинного законодавства вся країна утворює єдиний виборчий округ. Список кандидатів, пропонований виборцям, повинен включати кількість балотуються депутатів, яка дорівнює кількості місць, що підлягають заміщенню (87 місць). Така виборча система може виявитися на практиці вигідною дрібним, часом антидемократичним партіям і організаціям, які не можуть пробитися в національний Парламент в умовах мажоритарної системи. У Франції це призвело до того, що своїх представників до Європейського парламенту змогла провести реакційна расистська партія Національний фронт, зазвичай не домагається успіху на національних виборах, на яких застосовується мажоритарна система голосування в два тури. (Втім, можна відзначити попутно, що лідер французьких расистів Люпен був позбавлений депутатського мандата Європейським парламентом за виступ расистського та пронацистської толку.) [9. с. 21].

У ряді країн при застосуванні пропорційної системи діє загороджувальне застереження, наприклад, у ФРН та Іспанії. У ФРН пропорційна система виборів використовується на основі багатомандатних округів, утворених у межах земель. Свої особливості організація і проведення виборів, а також підрахунок голосів мають місце практично у всіх країнах членах Союзу. У Великобританії застосовується мажоритарна система відносної більшості. Вибори проводяться на базі одномандатних округів, і обраним вважається кандидат, який зібрав відносну більшість голосів. Кожна держава - член Європейського Союзу має в Європейському парламенті певним числом мандатів, відповідним, перш за все чисельності його населення. Місця розподіляються наступним чином: ФРН - 99; Франція, Італія і Великобританія - по 87; Іспанія - 64; Нідерланди - 31; Бельгія, Греція і Португалія - по 25; Швеція - 22; Австрія - 21; Данія і Фінляндія - по 16; Ірландія - 15; Люксембург - 6. Наведені цифри підтверджують, що надана квота місць у Європейському парламенті не цілком адекватна чисельності населення країни. Так, наприклад, представництво в Парламенті з боку Великобританії, що становить 87 мандатів, виявляється в 15 разів нижче норми представництва Люксембургу, що займає шістьма мандатами. Очевидно, цими обставинами продиктоване те, що ні в установчих договорах, ні в інших нормативно-правових актах, що стосуються виборів, і які визначають принцип загального і прямого голосування, нічого не говориться про рівні виборах.

Число мандатів, закріплених за кожним державою, фіксується в установчому акті і переглядається кожного разу, коли відбувається розширення Союзу або суттєва зміна чисельності населення, як це мало місце стосовно до ФРН після возз'єднання Західної і Східної Німеччини. З тим щоб виключити безперервне зростання кількості мандатів у міру розширення Європейського Союзу, Амстердамський договір встановив максимальну межу чисельності Європейського парламенту. Незалежно від подальшого розширення складу Союзу загальне число мандатів не Повинно перевищувати 700. Можна очікувати, таким чином, що в майбутньому зі збільшенням числа держав-членів норми представництва від окремих держав будуть не зростати, а скорочуватися.

Термін депутатського мандата становить 5 років. Перші загальні прямі вибори проходили в 1979 р. Останні відбулися 20 років тому, у 1999р. Умови неізбіраемості або несумісності мандата встановлюються за загальним правилом національним законодавством держав-членів. Однак деякі з постанов, що відносяться до несумісності мандата, встановлені нормативно-правовими актами Співтовариств і Союзу. Так, депутат Європейського парламенту не може бути членом національного уряду, членом Комісії, суддею Суду ЄС та СПІ, генеральним адвокатом, постійним секретарем Суду, або бути посадовою особою одного з інститутів Союзу в період виконання ним своїх обов'язків. Дострокова вакансія депутатського мандату може мати місце в силу смерті депутата, добровільної відставки, незалежно від мотивів, і примусовою відставки, викликаної позбавленням депутатського мандата. Останнє рішення виноситься більшістю голосів спискового складу Парламенту.

Права і обов'язки депутата визначаються самим Європейським парламентом, який встановлює загальні умови здійснення депутатських повноважень. Відповідний акт підлягає схваленню з боку Ради, що приймає рішення на основі принципу одноголосності після отримання висновку Комісії. Крім того, на депутатів поширюються також правила Угоди про привілеї та імунітети, що укладена між Співтовариствами та державами-членами. Депутатські привілеї та імунітети, що надаються членам легіслатури, значною мірою аналогічні тим, які встановлені для національних парламентаріїв у державах-членах. Вони включають в себе, зокрема, правила індемнітету та імунітету.

Депутатське винагороду приблизно відповідає винагороді, одержуваному депутатом національного представницького органу. Оскільки однакове правило в цій області відсутня, то різниця в одержуваному відшкодувань виявляється досить значною. У якійсь мірі "рівнянню шансів" служать дотації та виплати, що здійснюються з бюджету Союзу. Іноді ці додаткові витрати перевершують за розміром основне винагороду, при цьому діє правило, відповідно до якого депутати Європарламенту виплачують податки з тієї частини свого доходу, яка встановлюється національним законодавством. Дотації та додаткові виплати, що здійснюються Євросоюзом, за загальним правилом національному оподаткуванню не підлягають.

Всім парламентаріям компенсуються витрати, пов'язані з численними переїздами і зміною місця проживання. Певною мірою це викликано тим, що основні пленарні засідання Парламенту проводяться у головній резиденції Європейського парламенту в Страсбурзі. (До речі, відзначимо, що в липні 1999 р. завершено будівництво і відбулося урочисте відкриття нового, величезного і навіть кілька громіздкого комплексу, 'призначеного для Європейського парламенту. Гігантська будівля зі скла і металу забезпечує усіма необхідними службовими і додатковими приміщеннями Європарламент і його апарат. ) Позачергові сесії Парламенту і засідання комісій проводяться у Брюсселі. У цих цілях у столиці Бельгії також збудована нова розкішна резиденція. Секретаріат Парламенту та деякі інші служби розміщуються в Люксембурзі. Все це призводить до того, що парламентарії майже безперервно перебувають у роз'їздах і витрати на переїзди та тимчасове житло становлять досить значні суми.

Члени Європейського парламенту, що знаходяться на своїй національній території, користуються всіма тими імунітетами, якими володіють національні парламентарії. У разі якщо вони перебувають на території іншої держави - члена Союзу, відповідні імунітети поширюються на них на основі Протоколу про привілеї та імунітети. Депутат не підлягає кримінальному переслідуванню за думку, висловлену в ході парламентських дебатів і голосування, або у зв'язку ^з виконанням посадових повноважень і обов'язків. За загальним правилом звільнення від кримінального переслідування, від затримання та арешту має діяти в період проведення сесій Парламенту. Однак оскільки Європейський парламент засідає практично цілий рік, такого роду застереження стосовно євродепутатам позбавлена особливої значущості.

2. Повноваження і функції Європейського парламенту

Європейський парламент має повноваження, які традиційно притаманні парламентським установам у сучасних державах. Це, по-перше, законодавчі повноваження, по-друге, вотирование бюджету та звіту про його виконання, по-третє, контроль за діяльністю органів управління, по-четверте, здійснення зовнішньополітичних повноважень. Відмінність і своєрідність у здійсненні цих повноважень Європейським парламентом пов'язані з його статусом, місцем і роллю у загальній системі інститутів Співтовариств і Союзу. Воно обумовлене також специфікою здійснення цих повноважень, які значною мірою лімітовані як чинним законодавством, так і відсутністю в більшості випадків самостійності у прийнятті рішень. Розглянемо здійснення кожного з основних повноважень більш докладно.

1. Законодавчі повноваження. В установчих актах, підписаних в 1957 р., була використана коротка і дуже лаконічна формула, що визначає статус Європейського парламенту. Згідно зберігає свою дію по теперішній час ст. 137 Європейський парламент "здійснює функції консультації і контролю". Наведена формула обмежує призначення Парламенту здійсненням чисто консультативної і в якійсь мірі навіть допоміжної ролі, що свідчить про другорядне становище цього парламентського установи в системі інститутів Європейських співтовариств і Європейського Союзу. Проте ситуація, що склалася в даний час, не цілком відповідає цій формулі, що носить явно обмежувальний і в якійсь мірі навіть антипарламентськими характер.

На початкових етапах існування Європейських співтовариств Парламент зазвичай лише повідомляли, і в дуже рідкісних випадках вимагався його консультативне думку з питань прийняття нормативно-правових актів. В даний час така процедура, як просте інформування Парламенту, вже перестає грати самостійну роль, ^а збережена консультативна процедура зазнала певних змін. Досить нагадати, що в установчих документах, присвячених Європейському Союзу, міститься пряма вказівка Комісії та Раді брати до уваги думку Парламенту, висловлену в ході консультативної процедури. Звичайно, саме по собі збереження цієї процедури все ще дає підставу говорити про те, що Парламент в багатьох випадках не може надавати реального впливу на процес прийняття законодавчих рішень [2. с.83].

Зрушення, що відбуваються в цій галузі, не обмежуються лише закликом до обліку думки Парламенту. Вже Єдиний європейський акт 1986 р. закріпив використання процедури співробітництва, на підставі якої проект, підготовлений Комісією і схвалений Радою, підлягав розгляду в ході декількох читань безпосередньо на засіданнях Парламенту. І хоча при застосуванні цієї процедури все одно вирішальне слово залишалося за Радою, тим не менш, Парламент став грати більш активну роль. Нарешті відповідно до Маастрихтського договору і особливо після уточнень, зроблених Амстердамським договором, введена і починає все ширше використовуватися процедура спільного прийняття рішень. У цьому випадку проект, підготовлений Комісією і схвалений Радою, проходить три читання, досить схожі з порядком, який прийнятий зазвичай у національних парламентах, і остаточне прийняття нормативно-правового акта неможливо без згоди і схвалення з боку Парламенту.

У результаті поступово вводиться в дію майже нормальна законодавча процедура, властива парламентським установам. Головна відмінність від цієї "нормальної" процедури полягає в тому, що вона поки застосовується не до всіх, а лише до окремих випадків обговорення та прийняття законодавчих актів Союзу. У 1998 р. вотував 215 консультативних висновків Парламенту, а рішень за підсумками застосування процедури спільного рішення прийнято лише 11. Правда, до цього числа можна ще додати прийняття співпадаючих позитивних резолюцій, які мають той же правовим ефект, що і застосування процедури спільного рішення. Тим не менше питома вага такого роду рішень в загальному обсязі діяльності Європейського парламенту залишається поки вельми незначним.

Можна відзначити також, що невеликий зсув стався за останній час і в тому, що стосується здійснення парламентаріями права законодавчої ініціативи, правда, вона так і не передано у відання Парламенту, проте останній може тепер проявляти ініціативу щодо ініціювання внесення проекту нормативних правових актів. Зокрема, йому надано право вимагати здійснення відповідної законодавчої ініціативи та внесення необхідних проектів з боку Комісії, якщо необхідність внесення таких передбачена установчими актами.

2. Бюджетні повноваження. Проект, як уже зазначалося, готується Комісією і розглядається і вноситься до Парламенту Радою. Парламенту надається право як обговорення законопроекту в цілому, так і внесення поправок. Однак право вотирования поправок поширюється тільки на невелику частину проекту бюджету, пов'язану із здійсненням так званих необов'язкових витрат. Ситуація досить оригінальна. Більша частина бюджетних витрат, що відносяться до обов'язкових витрат, може стати предметом обговорення, але зміни, запропоновані Парламентом, носять скоріше характер побажань. Що стосується розгляду необов'язкових витрат, то пропоновані зміни носять імперативний характер і повинні враховуватися при виробленні остаточного проекту за умови, що вони не виходять за загальні рамки витрат, передбачених по бюджету.

Практично Європейський парламент позбавлений можливості скільки-небудь істотно переглядати дохідну і видаткову частину бюджету, і не володіє правом внесення свого власного законопроекту з фінансів. Парламенту надано право лише прийняти або відхилити проект бюджету в цілому. В останньому випадку Комісія та Рада зобов'язані внести новий проект бюджету на затвердження Парламенту. Парламент не може впливати на інші інститути, які беруть участь у прийнятті бюджету Союзу, шляхом внесення змін в його дохідну частину. Він не має права самостійно змінювати як джерела власних коштів, так і стельові цифри, що визначають суму надходжень. На відміну від національних парламентських установ Європейський парламент "господарем гаманця" не є. Парламент затверджує звіт про виконання бюджету. Спираючись на подані документи та доповіді Рахункової палати, Європейський парламент може затвердити або відхилити звіт про виконання бюджету. Показово, що за станом на початок 1999 р. Парламент ще не затвердив звіт про виконання бюджету за 1996 р.

3. Контрольні повноваження. Європейський парламент здійснює в досить широких межах контроль за діяльністю Комісії. Форми і методи цього парламентського контролю більш-менш традиційні і схожі з тими, якими користуються національні парламенти. Це, по-перше, право на інформацію. Рада та Комісія зобов'язані поставати Європейського парламенту доповіді за підсумками діяльності цих інститутів, а також підсумковий річну доповідь про діяльність Європейського Союзу. Такого роду звіти, що подаються зазвичай керівниками відповідних інститутів, можуть служити підставою для обговорення діяльності Ради чи Комісії, як в окремих областях, так і щодо функціонування Союзу та її інститутів у цілому.

Друга найбільш поширена форма контролю за діяльністю Комісії та Ради - це усні і письмові запитання. Активність парламентаріїв у цьому відношенні досить висока. Досить сказати, що в 1998 р. було задано 5573 парламентських питання, з яких 4014 склали письмові запитання. Вони включали 3737 питань, заданих Комісії, та 377 питань, адресованих Раді. Крім того, за той же період було розглянуто на пленарних засіданнях 204 усних питання, що супроводжувалися обговоренням. З них 125 питань було задано Комісії і 79 адресовано Раді. Нарешті, 1255 питань було призначено в ході так званого години запитань і відповідей, який проводиться щотижнево Європейським парламентом за зразком аналогічних процедур, прийнятих в національних парламентських установах. Усього було задано в ході засідань, присвячених годині питань і відповідей, 788 питань Комісії і 467 - Раді. Певному розширенню контрольних повноважень Парламенту має сприяти таке нововведення, передбачене Договором про Європейський Союз, як створення тимчасових комісій з розслідування. Подібного роду комісії створюються на вимогу не менш ніж чверті депутатів. Вони мають своїм призначенням проведення конкретного розслідування у зв'язку із звинуваченнями, висунутими на адресу тих чи інших інститутів або органів, у вчиненні правопорушень чи несумлінному управлінні у тому, що стосується застосування права Співтовариств. Не підлягає установі комісія з розслідування, якщо її створення є замах на прерогативи Суду ЄС, який розглядає цей спір. У рішенні про створення комісії з розслідування може бути вказаний конкретний термін функціонування. Якщо термін діяльності не вказаний, то за загальним правилом комісія припиняє свою діяльність після представлення доповіді з даного ним справи. Прямих вказівок на те, які наслідки може мати визнання порушення з боку Комісії, установчі договори не містять.

До числа контрольних повноважень слід віднести також інститут парламентської відповідальності уряду, який застосовується в Європейському Союзі. Механізм інституту відповідальності описаний вище в розділі, присвяченій Європейській Комісії. Зазначимо лише, що можливості Європейського парламенту і в цій області помітно обмежені. У всякому разі, як постановка питання про довіру Комісії, так і тим більше процедура голосування сконструйовані таким чином, що роблять вельми скрутним винесення резолюції осуду. Очевидно, лише вчинення скандальних за своїм характером правопорушень або упущень, які спричинили за собою порушення принципу доброчесної управління, може викликати до життя використання цього інституту. Це підтверджується, зокрема, подіями березня 1999р., Коли висунуті ЗМІ звинувачення у фінансових зловживаннях і поганому управлінні змусили Комісію під загрозою вираження недовіри, не чекаючи формального голосування по резолюції осуду, колективно подати у відставку.

Характеризуючи контрольні повноваження Європейського парламенту, слід звернути увагу ще на два істотних нововведення, передбачені установчими актами. Це, по-перше, визнане в законі право на подачу індивідуальних чи колективних петицій, що підлягають обов'язковому розгляду Європейським парламентом за умови, що ця петиція стосується питань, що відносяться до ведення Співтовариств, а одно, що оскаржувані дії чи рішення зачіпають інтереси заявника особисто.

По-друге, введення інституту омбудсмена. Його установа передбачено ст. 138-Е (н.н. ст. 195) Договору про ЄС. Омбудсмен призначається Європейським парламентом на термін його повноважень кожного разу після чергових виборів. Можливо також повторне призначення одного й того ж особи. Омбудсмен покидає свій пост або після закінчення терміну уповноваження або за власним проханням про відставку, або ex officio за рішенням Суду ЄС, прийнятому на основі подання Європейського парламенту. Воно виноситься, якщо омбудсмен більш відповідає умовам, необхідним для виконання його обов'язків. Омбудсмен наділений правом приймати скарги, які виходять від громадян Європейського Союзу або будь-якого іншої фізичної або юридичної особи, яка перебуває під юрисдикцією держав-членів, у разі, якщо вони оскаржать несумлінне управління з боку інститутів та органів Співтовариств, за винятком скарг, принесених на діяльність Суду ЄС і СПИ. Омбудсмен, за власною ініціативою або грунтуючись на поданих йому скаргах, проводить незалежне розслідування, якщо вважає його виправданим. За результатами такого розслідування складається доповідь, що направляється інституцій та органів, яких стосується ця скарга. Останні повинні подати протягом трьох місяців після отримання доповіді омбудсмена свої зауваження. Після цього підсумкову доповідь направляється Парламенту та іншим зацікавленим інститутам. Особа, яка подала скаргу, інформується про результати проведеного розслідування. У цілому діяльність омбудсмена узагальнюється в підсумковому щорічній доповіді, який направляється Європейському парламенту.

4. Зовнішньополітичні повноваження. Європейський парламент має деякі повноваженнями в сфері здійснення зовнішньої політики Співтовариств або загальної зовнішньої політики і політики безпеки Європейського Союзу. У рамках національних парламентів до числа повноважень у галузі зовнішніх зносин відносять звичайно належить парламенту право ратифікації міжнародних договорів. Якщо останнє не носить універсального характеру, воно, тим не менш, стосується найбільш важливих і суттєвих договорів, нерідко перераховуються в основному законі держави, або договорів, що вносять зміни в чинне законодавство, а одно що накладають нові фінансові зобов'язання на держави. У ряді країн національний парламент дає попередню згоду на початок переговорів і підписання Міжнародного договору.

Практично жоден із перерахованих повноважень Європейський парламент не має у своєму розпорядженні. Ці повноваження здійснює не парламентське установа, а Рада. За Європейським парламентом зберігається право на отримання інформації, зокрема, про прийняті заходи щодо проведення міжнародних переговорів, підготовки та укладення міжнародних угод. В окремих випадках рішенням Ради про укладення міжнародного договору має передувати отримання консультативного висновку з сторін Європейського парламенту. Можна відзначити як позитивну тенденцію той факт, що коло міжнародних угод, для яких вимагається консультативний висновок Парламенту, розширюється все більше і більше. Нарешті, особливо слід підкреслити, що в окремих випадках вступ угоди в силу залежить від схвалення Європейського парламенту, який дається на основі процедури прийняття позитивного збігається ув'язнення. Застосування такої процедури, з одного боку, відкриває Парламенту можливість сказати вирішальне слово в тому, що стосується схвалення чи несхвалення виробленого міжнародної угоди з третіми державами або міжнародними організаціями, і, з іншого боку, виключає можливість внесення будь-яких було поправок і проведення тривалих дебатів. Під час застосування процедури збігається позитивного висновку Парламент може проголосувати тільки "за" чи "проти" схвалення відповідної угоди [10 с. 110].

На практиці Європейський парламент бере участь у здійсненні зовнішньополітичних функцій не стільки за рахунок наділення його правом винесення самостійних рішень, скільки шляхом досить активного обговорення різних проблем міжнародного розвитку або ситуацій, що складаються в окремих районах світу, безпосередньо на своїх пленарних засіданнях. Так, в ході парламентської сесії 1998 р. на пленумі Парламенту обговорювалися такі питання, як проведення загальноєвропейської конференції, орієнтація переговорів про укладення нових угод про співробітництво з країнами Азіатсько-Тихоокеанського регіону, щодо політики безпеки і оборони та здійснення спільної зовнішньої політики і політики безпеки в 1997 Парламентарії розглядали також ситуацію в колишній Югославії, обговорювали питання про мирний процес на Близькому Сході, про становище в Іраку, про становище в Алжирі, про взаємини зі Сполученими Штатами і Росією, так само як з країнами Латинської Америки. Цілком природно, що розгляд всіх цих питань не входить безпосередньо до компетенції Європейського парламенту, або, кажучи точніше, Європейський парламент не наділений правом прийняття обов'язкових рішень з даного кола питань. Їх обговорення в стінах Європейського парламенту швидше має відобразити певні настрої і підходи різних політичних сил у країнах європейського союзу. Як правило, ці питання ставляться на обговорення за ініціативою окремих депутатів, парламентська груп або парламентських комісій. Розгляд такого роду питань зазвичай завершується прийняттям декларацій, які не породжують прямих юридичних наслідків.

Можна звернути також увагу на те, що Європейський парламент підтримує активні і багатосторонні зв'язки з національними парламентами, як держав-членів, так і третіх держав.

У розпорядженні Європейського парламенту знаходяться численні технічні служби та служба перекладів, які об'єднуються секретаріатом Європейського парламенту. Станом на кінець 1998р. на штатних посадах у цих службах було зайнято 3489 чоловік на постійній основі і 603 службовців були зайняті за контрактом на тимчасовій основі. Розміщуються служби секретаріату в м. Люксембурзі, і відповідно при проведенні сесії або засідань комітетів у Страсбурзі і Брюсселі численні досьє, а нерідко і архіви переміщаються з одного центру до іншого.

3. Внутрішня структура та порядок роботи парламенту

Європейський парламент має однопалатної структурою. Мабуть, головна особливість його внутрішньої побудови пов'язана практично з особливостями функціонування Парламенту. Європейський парламент працює на постійній основі. Щорічно затверджується депутатами програма його роботи. Основну масу часу депутати проводять, однак, не на пленарних засіданнях, а на засіданнях комітетів. Щомісяця пленарні засідання займають один тиждень, у той час як для засідань комітетів відводиться не менше двох тижнів на місяць.

Структура і порядок функціонування Парламенту регулюються, перш за все, його Внутрішнім регламентом. Роботою Парламенту керує його Голова, який обирається на половину терміну самої легіслатури, тобто на період в два з половиною роки. Голова керує засіданнями палати, здійснює адміністративні та дисциплінарні функції, бере участь разом з Головою Комісії та особою, що здійснює головування в Раді, в представництві Співтовариств і Союзу. Голові допомагають 14 віце-голів та 5 квесторів, які обираються одночасно і утворюють під керівництвом Голови Бюро Парламенту: Питаннями визначення порядку денного та організації дебатів у ході засідань Парламенту відає конференція голів, що включає, зокрема, голів парламентських політичних груп (фракцій) та голів парламентських комісій [9. с. 12].

Виключно важливу роль у роботі Парламенту грають комісії. Вони створюються або на постійній, або на тимчасовій основі. Це можуть бути комісії загального та спеціалізованого характеру. Чисельний склад цих комісій дуже різноманітний. Члени комісій обираються на основі пропозицій і звичайно пропорційно чисельності політичних груп. Одночасно беруться до уваги чинники географічного порядку. Амстердамський договір офіціалізіровал створення тимчасових слідчих комісій, які були утворені кілька раніше на основі спільної постанови Парламенту, Ради та Комісії, прийнятого 6 березня 1995

Маастрихтський договір 1992 р. ввів в Договір про ЄС нову статтю 138-А, яка підтверджує формування в Парламенті політичних груп (фракцій), створювали не на основі національної чи національно-територіальної належності, а на основі спільних політичних інтересів. Договір підкреслює, що політичні партії, створювані на європейському рівні, є важливим чинником інтеграції всередині Союзу. Порядок формування парламентських політичних груп визначається ст. 29 внутрішнього Регламенту, яка, зокрема, встановлює пряму залежність набуття статусу політичної групи від транснаціонального характеру групи. Чим більше число країн представлено в складі даної політичної групи, тим нижче поріг чисельності, необхідної для її установи. Станом на 31 грудня 1999 р., тобто після червневих виборів 1999 р., у складі Європейського парламенту налічувалося 8 політичних груп. До їх числа належать: група Європейської народної партії - 233 депутати; група Партії європейських соціалістів - 180 (214); група Європейської партії лібералів, демократів і реформаторів - 51 (42); група "зелених" Вільна спілка за Європу - 48 (35) ; Об'єднання конфедеративних груп єдиних лівих і "зелених" лівих Скандинавії - 42 (34); група Союз за Європу націй - 30 (15); група за Європу демократій та різноманіття - 16 (раніше була відсутня); незалежні (депутати, які не входять ні в одну з груп) - 26 (37).

Дві політичні партії переважно центристського спрямування - Європейська народна партія і Партія європейських соціалістів - мають у своєму розпорядженні абсолютною більшістю місць у складі Європейського парламенту трьох останніх скликань. Саме з представників цих партій і заміщаються головні керівні посади в Європейському парламенті.

Європейський парламент працює в сесійному порядку. Щорічно проводиться одна сесія Парламенту. Кожна сесія збирається, як правило, у другий вівторок березня. Всі чергові сесії проводяться в Страсбурзі. Позачергові сесії Парламенту збираються на вимогу більшості його членів, Ради чи Комісії. На засіданнях присутній представник Комісії, який повинен бути заслуханий депутатами на його вимогу. Тривалість чергової сесії - від однієї до двох тижнів. Позачергові сесії проводяться в Брюсселі, їх тривалість, як правило, не перевищує двох днів. Засідання Парламенту є відкритими. Парламентські дебати публікуються в офіційному виданні "Журналь офісьель". Рішення приймаються Парламентом за загальним правилом абсолютною більшістю його членів, присутніх на засіданні. Кворум становить не менше третини від загального спискового складу депутатів. Спеціальні процедури можуть бути встановлені для прийняття окремих конкретних рішень. Так, прийняття позитивного збігається укладення з питання про розширення складу Союзу вимагає не тільки кваліфікованої більшості голосів, але і в якості обов'язкової умови присутність на засіданні абсолютної більшості спискового складу депутатів. Засідання постійних комітетів займають, як правило, від однієї до двох тижнів щомісяця. Комітети, створювані на постійній основі, утворюються в залежності від предметів відання. Вони обирають свої керівні органи, в тому числі голови і генерального доповідача. Робота і рішення комітетів мають дуже важливе значення. Причому постійні комітети можуть розглядати як питання, передані на їх обговорення у відповідності з установчими актами і за рішенням керівних органів парламенту, так і питання, що вносяться до порядку денного за власною ініціативою. Жоден істотно важливе питання не повинне вирішуватися пленумом палати без попереднього обговорення в комітеті і Заслушаніе його доповіді. Втім, висновок комітетів обов'язковим для пленуму палати не є. Засідання комітетів, що проходять зазвичай в Брюсселі, утворюють інтегральну складову частину парламентської сесії.

Більшість звичайних рутинних засідань Парламенту проходить за вельми низької активності депутатів. Нерідко на цих засіданнях є всього лише кілька десятків парламентаріїв. Назвати зал засідань у ці дні напівпорожнім буде явним перебільшенням. І лише в тих випадках, коли обговорюються найбільш важливі і суттєві питання або заслуховуються виступи керівників Ради чи Комісії, зал, в якому засідають депутати, так само як і галереї для публіки, буває заповнений повністю. Втім, сказане стосується до засідань Парламенту, що проходили в приміщенні Асамблеї Ради Європи. Можливо, нова будівля, призначене для Європейського парламенту, введення в дію в 1999р., Буде експлуатуватися більш інтенсивно і раціонально.

Про інтенсивність роботи Європейського парламенту можна судити за деякими статистичними даними за 1998р. У цьому році відбулося сім чергових засідань легіслатури: у січні, березні, травні, липні, жовтні, листопаді та грудні. У ході цих засідань було вотував 215 консультативних висновків, з яких 138 містили пропозиції про поправки, адресовані Комісії. Розглянуто 38 пропозицій на основі процедури співробітництва у першому читанні. У 37 випадках запропоновані поправки до проекту акта. У другому читанні внесено 24 пропозиції (у 18 випадках Парламент запропонував зміну загальної позиції, схваленої Радою). За той же період в рамках процедури спільного прийняття рішень прийнято 41 висновок після першого читання, пропозиції про поправки затверджені в 32 випадках, 43 укладення ухвалене за підсумками другого читання, в 22 випадках внесені виправлення до загальної позиції Ради та 11 рішень прийнято при розгляді проекту в третьому читанні. Чотири рази звертався Парламент до голосування з питання про збігається позитивної резолюції, причому у всіх чотирьох випадках ці пропозиції були схвалені. Інші результати Парламенту, головним чином по доповіді або повідомленням Комісії, були розглянуті 135 раз. Питання бюджетного характеру виносилися на обговорення і розглядалися 16 разів. Крім того, Парламентом розглянуто значну кількість доповідей і резолюцій, запропонованих депутатами або комітетами. Парламентом вотував за той же період 1951 резолюція, головним чином у результаті обговорення заяв інших інституцій чи у зв'язку з усними питаннями Раді та Комісії, а той же період розглянуто 107 резолюцій по термінових і особливо важливих питань, що завершував відповідні дебати. Крім того, прийнято 10 резолюцій з інших питань.

Висновок

Провівши дослідження на тему: «Статус Європейського парламенту», зробимо висновки.

Детально організація та процедура Європарламенту визначені Регламентом. Цей досить об'ємний документ, що став кишеньковою книгою всіх депутатів і чиновників Європарламенту, детально розписує повноваження і положення керівних органів парламенту - голови та бюро, постійних і тимчасових комісії, проведення дебатів в самому парламенті та його органах, порядок прийняття рішень, права і обов'язки депутата, правове становище політичних груп. Основними керівними органами Європейського парламенту є голова і бюро, які включають голови, його 14 заступників і квесторів (з правом дорадчого голосу).

Список використаних джерел

Конституція Республіки Білорусь 1994 року. Прийнята на республіканському референдумі 24 листопада 1996 року (зі змінами та доповненнями, прийнятими на республіканському референдумі 24 листопада 1996р. Та 17 жовтня 2004р.) - Мінськ: «Білорусь» 2004р.
А.А. Мішин. Конституційне право зарубіжних країн. М., Видавництво «Пріор» 2000. - 217с.
А.В. Якушев. Конституційне право зарубіжних країн. Курс лекцій. М., «Пріор», 2000. - 410с.
Баглай М.В. «Конституційне право Російської Федерації», М., МАУП. 1997 рік. - 110с.
Бромхед П. Еволюція британської Конституції. М.: Юридична література, 1978. - 319с.
В.Є. Чиркин. Конституційне право зарубіжних країн. М., МАУП, 1997. - 217с.
Конституційне (державне) право зарубіжних країн. Загальна частина. Відповідальний редактор Б.А. Страшун. М., «Бек», 2000. - 98с.
Конституції держав європейського союзу. М., «Норма», 1999. - 132с.
Конституційне право Росії. Збірник конституційно-правових актів / Відп. ред. акад. О.Е. Кутафін; сост. Проф. Н.А. Міхалеева. М., «Пріор», 1998. - 220с
Конституційне право зарубіжних країн у питаннях і відповідях Навчальний посібник. Лапшина І.Є.: Проспект, ТК Велбі 2004р. - 272с.
Міжнародне право: підручник / Под ред. Г.І. Тункіна. - М.: Юридична література, 1994. - 456с.
Міжнародні правові акти та документи щодо розвитку європейської інтеграції в освіті та дослідженнях. Сост. Г.А. Лукичев, В.В. Насонкін, Т.Ю. Тихомирова. Під ред. Г.А. Лукичева .- М.: Готика. 2004.
Міжнародне право. Підручник для вузів. Відп. Ред. Г.В. Ігнатенко. - М.: Юрінком інфа, 1999. - 392с.