Соціальна політика щодо інвалідності
Зобов'язання сучасної держави і суспільства перед інвалідами. Інвалідність, так чи інакше обумовлена, знайома кожному суспільству, і кожна держава по рівню свого розвитку, пріоритетів та можливостей формує соціальну та економічну політику щодо інвалідів.
Протягом останніх тридцяти років у світі склалися стійкі тенденції та механізми формування політики щодо інвалідів. Уряди різних країн розробляють підходи до вирішення проблем цієї соціальної групи, надання допомоги державним та суспільним інститутам у визначенні та реалізації політики, адресованої інвалідам.
Основні принципи формування політики щодо інвалідів, вироблені світовим співтовариством:
Держава відповідає за усунення умов, що ведуть до інвалідності, та вирішення питань, пов'язаних з наслідками інвалідності.
Держава забезпечує інвалідам можливість досягти однакового зі своїми співгромадянами рівня життя, в тому числі у сфері доходів, освіти, зайнятості, охорони здоров'я, участі в суспільному житті.
Інваліди мають право жити в соціумі, суспільство засуджує ізоляцію інвалідів. Для цього суспільство прагне сформувати умови незалежного життя інвалідів (самозабезпечення, самодостатність у повсякденному житті, безбар'єрний середовище).
За інвалідами визнаються права і обов'язки громадян даного суспільства. У компетенції держави знаходяться способи визнання, забезпечення і реалізації прав і обов'язків інвалідів як членів суспільства.
Держава прагне до рівнодоступності заходів соціальної політики щодо інвалідів на всій території країни, незалежно від того, де проживає інвалід (у сільській чи міській місцевості, столиці чи провінції).
При реалізації політики щодо інвалідів повинні враховуватися особливості індивіда чи груп інвалідів: всі інваліди в силу специфіки свого захворювання перебувають у різних стартових умовах, і для забезпечення прав і обов'язків громадян країни щодо кожної групи інвалідів проводиться свій комплекс заходів.
Державна політика в даний час залишається основним публічним механізмом у визначенні, категоризації та легалізації інвалідності і продовжує бути істотним елементом в конструюванні і підтримці залежного статусу людей з обмеженими можливостями. У цьому сенсі становище людей з інвалідністю в ряді країн пов'язане з недостатньо розвиненим і не завжди ефективним правовим контекстом у частині передбачених механізмів реалізації відповідного законодавства і відповідальності за його виконання.
В українських дебатах про соціальну політику щодо інвалідів поряд зі схваленням та прийняттям ідей інтеграції ставиться питання про витрати і вигоди, а якість і спектр існуючих заходів соціального захисту поки залишаються другорядним питанням. У соціальному законодавстві та програмах містяться необхідні вимоги доступності та інтеграції, проте на практиці поки що далеко не у всіх випадках можна говорити про готовність і можливість забезпечувати і досягати визначених цілей.
Державна політика щодо інвалідів значно різниться між країнами. Діапазон основних припущень щодо характеру недієздатності та спектр соціальної проблематики інвалідності відображають різноманітність соціальних, культурних та політичних умов. З усіх можна назвати одну центральну проблему, загальну для багатьох сучасних держав. Справа в тому, що сучасна маргіналізація інвалідів як і раніше пов'язана з «виміром» цінності людини на підставі здатності трудитися і не бути дармоїдом. Проте питання полягає не тільки і не завжди в тому, що інвалід не може працювати фізично, але часто в тому, що на виробничі системи (фабрики, заводи, робочі місця) накладаються додаткові зобов'язання і вимоги гнучких методів роботи, вирішення питань, пов'язаних з ритмами і порядком праці людини з обмеженими можливостями.
Тут перетинаються інтереси ринку і держави. Роботодавцю часто зручніше здійснювати добродійність і допомогу, ніж змінювати умови праці відповідно до індивідуальних потреб працівника. А система соціального захисту в сучасних капіталістичних державах більшою мірою управляється категоріями ринкової корисності людини. Однаково неадекватною в міркуваннях про становище інвалідів як позиція патерналізму, формує утриманські настрої, так і позиція невтручання: «зумій сам продати себе на ринку праці». Політика соціальної підтримки інвалідів повинна будуватися на платформі створення умов для рівної участі людей з обмеженими можливостями в житті суспільства. Організація доступності навколишнього середовища для інвалідів передбачає слідом за визнанням рівних прав інвалідів на участь в житті суспільства організацію ефективного ринку послуг, де інваліди все більш і більш представляються як споживачі, які мають специфічні вимоги, попит на певні товари, послуги та доступні будівлі.
Концепція рівного громадянства розцінює людей з обмеженими можливостями не як осіб з «залишкової працездатністю», а як гідних громадян, як споживачів спеціальних, специфічних послуг і товарів. Таке зміщення акцентів допомагає запобігти ставлення до інвалідів як до «пошкодженим» людям і формуванню ставлення до інвалідів як до людей з особливими, додатковими потребами.
Разом з тим інвалід не є лише пасивним споживачем товарів і послуг. Якщо суспільство прагне інтегрувати інвалідів - це передбачає процеси підвищення їх статусу в соціально-економічних, ринкових відносинах. Сучасна російська соціальна політика не формує утриманські настрої, орієнтуючи інвалідів на активну позицію щодо зайнятості, незалежного життя, проте поки що не діють в повну міру механізми припинення дискримінації і свавілля роботодавців відносно інвалідів. Дискримінаційні дії роботодавців виправдовуються ними з позицій вимог ринкової економіки, а прецедентів відновлення справедливості і винесення покарання за порушення конституційних гарантій поки що недостатньо.
Ось чому сучасним фахівцям, зайнятим у системі соціального обслуговування, необхідно володіти нормативно-правовою базою роботи з інвалідами, а також знати механізми її застосування та вміти досягати законодавчих гарантій, залучаючи юристів і активістів громадських організацій для того, щоб захистити тих, чиї права порушуються.