Категорія господарського зобов'язання водночас є і загальною (широкою), і частковою (вузької) щодо господарського договору. Загальною вона є тому, що господарські зобов'язання виникають з ряду підстав, а саме: з державного замовлення; з іншого акта органу управління; з господарського договору, укладений на підставі держзамовлення чи іншого управлінського правового акта; з господарського договору, укладеного за простою згодою сторін; з інших підстав, які не суперечать закону (з конкурсу, тендеру, іншого публічного торгу).
Таким чином, з одного боку, господарський договір є лише частковим підставою виникнення господарських зобов'язань. У цьому розумінні категорія господарського зобов'язання узагальнює договірні господарські зобов'язання, засновані на договорі. З іншого боку, зміст господарського договору - це сукупність господарських зобов'язань сторін, тобто їх взаємних прав та обов'язків, які виникають саме з такого договору. Тобто категорія господарського договору є узагальненою щодо договірних господарських зобов'язань. Господарський договір - це юридичний джерело договірних господарських зобов'язань [7].
Виконання господарських договорів
Загальні принципи і умови виконання господарських договорів, врегульовані главою 22 «Виконання господарських зобов'язань. Припинення зобов'язань »Господарського кодексу (ст. 193-208).
Також діють і спеціальні умови виконання, передбачені нормативними актами про окремі види договорів.
На господарські договори поширюються такі інститути і категорії загального зобов'язального права, як загальні умови виконання зобов'язань (ст.193 ГК), забезпечення виконання господарських зобов'язань (ст. 199 ГК), Господарсько-правова відповідальність учасників господарських відносин (ст. 216-223 ГК) , умови про строк (ст. 203 ГК) і місце виконання зобов'язань (ст. 197 ГК) і тому подібне. Особливість виконання господарських договорів є лише в тому, що дані категорії та інститути значною мірою деталізуються ще й господарським законодавством про окремі види договорів.
Принципи виконання господарських договорів. Ці принципи є загальнодоговірної (ст.6 ЦКУ).
Сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства.
Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами.
Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.
Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.
Положення частин першої, другої і третьої цієї статті застосовуються і до односторонніх правочином [8].

Коротко їх суть можна визначити формулою: («виконання господарських договорів має бути чітким і точним».

Суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання у відповідний спосіб у відповідності з законом, іншими правовими актами, договором, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, які висуваються в певних умовах (ст. 193 ГКУ ).
До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених ЦКУ [9].
Кожна сторона повинна вжити усіх заходів для належного виконання нею зобов'язань з урахуванням інтересів другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених ГКУ, законами України або договором.
Застосування господарських санкцій до суб'єкта, який порушив зобов'язання, не звільняє цього суб'єкта від обов'язку виконати зобов'язання в натурі, крім випадків, коли інше передбачено законом або договором або якщо керуюча сторона відмовилася від прийняття виконання зобов'язання.
Керуюча сторона має право не приймати виконання зобов'язання частинами, якщо інше не передбачено законом, іншими нормативно-правовими актами або договором, або не випливає із змісту зобов'язання.
Зобов'язана сторона має право виконати зобов'язання достроково, якщо інше не передбачено законом, іншим нормативно-правовим актом або договором або не випливає із змісту зобов'язання.
Зобов'язана сторона має право відмовитися від виконання зобов'язання у разі неналежного виконання другою стороною обов'язків, що є необхідною умовою виконання.
Забороняються одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом, і відмова від виконання або відстрочення виконання з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано на відповідному рівні.
Керуюча сторона, приймаючи виконання господарського зобов'язання, на вимогу зобов'язаної сторони повинна видати письмове посвідчення виконання зобов'язання повністю або його частини [10].
У статті 194 ГКУ визначається, що виконання господарського зобов'язання може бути покладено в цілому або в частині на третю особу, яка не є стороною в зобов'язанні. Керуюча сторона зобов'язана прийняти виконання, запропоноване третьою особою - безпосереднім виконавцем, якщо із закону, господарського договору або характеру зобов'язання не випливає обов'язок сторони виконати зобов'язання особисто.
Неналежне виконання зобов'язання третьою особою не звільняє сторону від обов'язку виконати зобов'язання в натурі, крім випадків, коли інше передбачено законом або договором або керуюча сторона відмовилася від прийняття виконання зобов'язань.
Відповідно до ст. 195 ГКУ (передача (делегування) прав у господарських зобов'язаннях) керуючий суб'єкт господарського зобов'язання, якщо інше не передбачено законом, може передати другій стороні за її згодою належні йому за законом, статутом чи договором права на одержання майна від третьої особи з метою вирішення певних питань щодо управління майном або делегувати права для здійснення господарсько-управлінських повноважень. Передача (делегування) таких прав може бути зумовлено певним строком. Акт передачі прав вважається чинним з дня одержання повідомлення про це зобов'язаною стороною, а акт делегування господарсько-управлінських повноважень іншому суб'єкту з дня офіційного опублікування цього акта. Передача (делегування) прав зумовлює обов'язок суб'єкта, який одержав у результаті такої передачі (делегування) додаткові повноваження, вирішувати відповідне до цих повноважень коло господарських питань і відповідати за наслідки рішень, які приймає.
Якщо в господарському зобов'язанні беруть участь кілька керуючих або кілька зобов'язаних суб'єктів, то кожен з керуючих суб'єктів має право вимагати виконання, а кожен із зобов'язаних суб'єктів повинен виконати зобов'язання відповідно до часткою цього суб'єкта, визначеної зобов'язанням. Якщо це передбачено законодавством або договором, зобов'язання повинно виконуватися солідарно. При солідарному виконанні господарських зобов'язань застосовуються відповідні положення якщо інше не передбачено законом (ст. 196 ГКУ) [11].
Господарське зобов'язання підлягає виконанню за місцем, визначеним законом, господарським договором, або місцем, яке визначено змістом зобов'язання.
У разі якщо місце виконання зобов'язання не визначено, зобов'язання повинно бути виконано:
- За зобов'язаннями, змістом яких є передача прав на будівлю або земельну ділянку, іншого нерухомого майна - за місцезнаходженням будівлі чи земельної ділянки, іншого нерухомого майна;
- За грошовими зобов'язаннями - за місцезнаходженням (місцем проживання) керуючої сторони на момент виникнення зобов'язання, або за її новим місцезнаходженням (місцем проживання) за умови, що керуюча сторона своєчасно повідомила про нього зобов'язану сторону;
- За іншими зобов'язаннями - за місцезнаходженням (місцем проживання) зобов'язаної сторони, якщо інше не передбачено законом.
У разі відсутності керуючої сторони, ухилення її від прийняття виконання або іншого прострочення нею виконання зобов'язана сторона за грошовим зобов'язанням має право внести належні за неї гроші або передати за зобов'язанням цінні папери до депозиту нотаріальної контори, яка повідомляє про це керуючої стороні. Внесення грошей (цінних паперів) до депозиту нотаріальної контори вважається виконанням зобов'язання [12].
Відповідно до статті 198 ГКУ платежі за грошовими зобов'язаннями, які виникають у господарських відносинах, здійснюються у безготівковій формі або готівкою через установи банків, якщо інше не встановлено законом.
Грошові зобов'язання учасників господарських відносин повинні бути виражені і підлягають оплаті у гривнях. Грошові зобов'язання можуть виражатися в іноземній валюті лише тоді, коли суб'єкти господарювання мають право здійснювати розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства. Виконання зобов'язань, виражених в іноземній валюті, здійснюється відповідно до закону.
Відсотки за грошовими зобов'язаннями учасників господарських відносин застосовуються у випадках, розмірах та порядку, визначених законом або договором.
Змістом грошового зобов'язання є обов'язок боржника перенести на кредитора право власності на грошові знаки в певній сумі, якщо розмір зобов'язання точно зафіксований в момент його виникнення (наприклад, 100 дол.), У певній сумі чи, якщо в момент виникнення зобов'язання його розмір ще арифметично точно не визначено, але зазначено спосіб його обчислення (наприклад, за ринковими цінами на день постачання).
Законодавством та судовою практикою це питання вирішене однозначно. Зміни цінності грошей ігноруються правом, і до спірних правовідносин застосовується принцип номіналізму. Вперше він був встановлений в праві Англії в 1604 р . у справі Gilbert v Brett. Відповідно до цього принципу боржник, незважаючи на зміну золотого вмісту грошової одиниці, зобов'язаний заплатити, а кредитор зобов'язаний прийняти в платіж грошові знаки, які є законним платіжним засобом на момент платежу в кількості, що становить номінальну суму боргу. За зазначеній справі суд визнав, що з позицій права фунт завжди є фунтом, якої б не була його цінність [13].
У США принцип номіналізму також було встановлено судовою практикою у справах, пов'язаних з інфляцією епохи громадянської війни 1861-1865 рр.. Пізніше, в 1933 р . принцип номіналізму був сформульований у федеральному законі (загальної резолюції обох палат конгресу), в одній зі статей якого зазначалося, що будь-яке грошове зобов'язання має погашатися доларом за долар незалежно від його знецінення. Актом від 28 жовтня 1977 р . спільна резолюція була анульована, однак це не означає, що США відмовилися від номіналістичної концепції грошових зобов'язань, оскільки продовжують діяти правила, встановлені в раніше винесених судових рішеннях.
У Франції принцип номіналізму спочатку був встановлений у ст. 1895 ФГК щодо договору грошової позики, однак судова практика поширила це правило і на інші угоди, додавши зазначеної нормі універсального характеру.
У Німеччині та Швейцарії ГГУ і ШОЗ не містять вказівок щодо принципу номіналізму грошових зобов'язань, виражених в національних валютах цих країн, що і стало підставою для відмови в його додатку німецькими судами у 20-ті роки ХХ століття [14].
Якщо розмір грошового зобов'язання обчислений в іноземній валюті, то боржник має право сплатити у валюті країни, де здійснюється платіж (§ 244 ГГУ; ст. 84 ШОЗ; судова практика Англії і США), обчисливши розмір зобов'язання за курсом на день платежу (§ 244 ГГУ ; ст. 84 ШОЗ; ст. 41 вексельного закону; ст. 36 Однакового чекового закону; ст. 72 закону Англії про векселі 1882 р .; Ст. 3-107 ЕТК), якщо законодавчо не встановлено інше.
Свого часу великого поширення дістало так зване золоте застереження, стабілізуючу дію якого полягає в тому, що розмір грошового зобов'язання визначався або в золотих монетах певної ваги і проби, або в паперових грошах, але в сумах, за цінністю еквівалентних вартості, зумовленого кількості золота.
Поряд із золотими застереженнями у цивільному і торговому обороті був проведений такий вид застережень, як валютні. Валютне застереження - це умова договору, який вказує на те, яка валюта є валютою боргу, в якій валюті повинен бути зроблений платіж і яким має бути курсове співвідношення між зазначеними валютами на момент платежу. Періодично в умовах валютно-фінансових криз, коли жодна з валют не може бути гарантом стабільності ціннісного змісту грошових зобов'язань, застосування тільки валютних застережень не дає бажаний результат.
У Франції, Німеччині і Швейцарії норми, які встановлюють принцип номіналізму, застосовуються судовою практикою як диспозитивні. В Англії та США судовою практикою визнається, що принцип номіналізму, який передбачається умовою договору у разі відсутності захисних застережень в умовах відносної стабільності валют, завжди застосовується до спірних правовідносин.
Забезпечення виконання господарських зобов'язань
У статті 199 ГКУ регламентується, що виконання господарських зобов'язань забезпечується заходами захисту прав та відповідальності учасників господарських відносин, передбаченими ЦКУ та відповідними законами України. За погодженням сторін можуть застосовуватися передбачені законом або такі, які не суперечать йому, види забезпечення виконання зобов'язань, які звичайно застосовуються у господарському (діловому) обігу [15].
До відносин щодо забезпечення виконання зобов'язань учасників господарських відносин застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України [16].

Загальні положення про забезпечення виконання зобов'язання регулюють види забезпечення виконання зобов'язань статтею 546 (ЦКУ).

Виконання зобов'язань може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, утриманням, задатком.
Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов'язання.

Форма правочину щодо забезпечення виконання зобов'язання регулюється статтею 547 (ЦКУ).

Правочинів щодо забезпечення виконання зобов'язання вчиняється у письмовій формі.
Правочинів щодо забезпечення виконання зобов'язання, вчинений з невитримані письмової форми, є неприпустимий.

Загальні умови забезпечення виконання зобов'язань регулюються статтею 548 (ЦКУ).

Виконання зобов'язання (основного зобов'язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом.
Недійсне зобов'язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов'язання (вимоги) викликає недійсність правочину щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим Цивільним Кодексом України.
Недійсність правочину щодо забезпечення виконання зобов'язання не викликає недійсність основного зобов'язання.
Ефективним забезпеченням виконання господарських договорів так само є: неустойка, застава, порука, гарантія і завдаток.
Неустойка
Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.
Штрафом є ​​неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.
Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання.
Відсотки на неустойку не нараховуються.
Кредитор не має права на неустойку в разі, якщо боржник не відповідає за порушення зобов'язання. [17] Особа, яка порушила зобов'язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов'язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили. Не вважається випадком, зокрема, невиконання своїх обов'язків контрагентом боржника, відсутність на ринку товарів, потрібних для виконання зобов'язання, відсутність у боржника необхідних коштів [18].
Предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі. Сторони можуть домовитися про зменшення розміру неустойки, встановленого актом цивільного законодавства, крім випадків, передбачених законом.
Розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.
Сплата (передача) неустойки не звільняє боржника від виконання свого обов'язку в натурі.
Сплата (передача) неустойки не позбавляє кредитора права на відшкодування збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання [19].

Штрафні санкції [20].

Штрафними санкціями у ГКУ визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
Суб'єктами права застосування штрафних санкцій є учасники відносин у сфері господарювання, (учасниками відносин у сфері господарювання є суб'єкти, господарства споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них господарські організаційно повноваження на основі відносин власності).
Законом щодо окремих видів зобов'язань може бути визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається.
У випадку, якщо порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов'язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов'язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом або договором, у таких розмірах:
- За порушення умов зобов'язання щодо якості (комплектності) товарів (робіт, послуг) стягується штраф у розмірі двадцяти відсотків вартості неякісних (некомплектних) товарів (робіт, послуг);
- За порушення строків виконання зобов'язання стягується пеня в розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості.
У разі, якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).
У разі недосягнення згоди між сторонами щодо встановлення та розміру штрафних санкцій за порушення зобов'язання спір може бути вирішено в судовому порядку за заявою зацікавленої сторони відповідно до вимог ГКУ.
Штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за весь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.
Розмір штрафних санкцій, що застосовуються у внутрішньогосподарських відносинах за порушення зобов'язань, визначається відповідним суб'єктом господарювання - господарською організацією.
Якщо за невиконання або неналежне виконання зобов'язання встановлено штрафні санкції, то збитки відшкодовуються в частині, не покритій цими санкціями.
Законом або договором можуть бути передбачені випадки, коли:
- Допускається стягнення тільки штрафних санкцій;
- Збитки можуть бути стягнуті в повній сумі понад штрафні санкції;
- За вибором кредитора можуть бути стягнуті або збитки, або штрафні санкції.
Вимогу щодо сплати штрафних санкцій за господарське правопорушення може заявити учасник господарських відносин, права чи законні інтереси якого порушено, а у випадках, передбачених законом, - уповноважений орган, наділений господарською компетенцією.
Відсотки за неправомірне користування чужими коштами справляються по день сплати суми цих коштів кредитору, якщо законом або договором не встановлено для нарахування відсотків інший строк.
За грошовим зобов'язанням боржник не повинен платити відсотки за час прострочення кредитора.
Нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.
У випадках, передбачених законом, штрафні санкції за порушення господарських зобов'язань стягуються судом у доход держави.
У випадку, якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. При цьому повинно бути взято до уваги: ​​ступінь виконання зобов'язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов'язанні, не тільки майнові, але й інші інтереси сторін, які заслуговують на увагу.
Якщо порушення зобов'язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій.
Сплата штрафних санкцій за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання не звільняє боржника від виконання зобов'язання в натурі, крім випадків, застосування господарських санкцій до суб'єкта, який порушив зобов'язання, не звільняє цього суб'єкта від обов'язку виконати зобов'язання в натурі, крім випадків, коли інше передбачено законом або договором, або керуюча сторона відмовилася від прийняття виконання зобов'язання [21].
За порушення господарських зобов'язань до суб'єктів господарювання та інших учасників господарських відносин можуть застосовуватися господарські оперативно санкції - заходи оперативного впливу на правопорушника з метою припинення або попередження повторення порушень зобов'язання, що використовуються самими сторонами зобов'язання в односторонньому порядку.
До суб'єкта, який порушив господарське зобов'язання, можуть бути застосовані лише ті господарські оперативно санкції, застосування яких передбачено договором.
Господарські Оперативно санкції застосовуються незалежно від вини суб'єкта, який порушив господарське зобов'язання.
У господарських договорах сторони можуть передбачати використання таких видів господарських оперативно санкцій:
1) одностороння відмова від виконання свого зобов'язання управненою стороною, із звільненням її від відповідальності за це - у разі порушення зобов'язання другою стороною;
відмова від оплати за зобов'язанням, яке виконано неналежним чином або достроково виконано боржником без згоди другої сторони;
відстрочення відвантаження продукції чи виконання робіт внаслідок прострочення виставлення акредитива платником, припинення видачі банківських позик тощо;
2) відмова керуючої сторони зобов'язання від прийняття подальшого виконання зобов'язання, порушеного другою стороною, або повернення в односторонньому порядку виконаного кредитором за зобов'язанням (списання з рахунку боржника в безакцентного порядку коштів, сплачених за неякісну продукцію, тощо);
3) встановлення в односторонньому порядку на майбутнє додаткових гарантій належного виконання зобов'язань стороною, яка порушила зобов'язання: зміна порядку оплати продукції (робіт, послуг), переведення платника на попередню оплату продукції (робіт, послуг) або на оплату після перевірки їх якості тощо ;
4) відмова від встановлення на майбутнє господарських відносин із стороною, яка порушує зобов'язання.
Сторони можуть передбачити в договорі також інші господарські оперативно санкції.
Підставою для застосування господарських оперативно санкцій є факт порушення господарського зобов'язання другою стороною. Господарські Оперативно санкції застосовуються стороною, яка потерпіла від правопорушення, у позасудовому порядку та без попереднього пред'явлення претензії порушнику зобов'язання.
Порядок застосування сторонами конкретних господарських оперативно санкцій визначається договором. У разі незгоди з застосуванням господарської оперативно санкції заінтересована сторона може звернутися до суду із заявою про скасування такої санкції та відшкодування збитків, завданих її застосуванням.
Господарські Оперативно санкції можуть застосовуватися одночасно з відшкодуванням збитків та стягненням штрафних санкцій [22].
Порука і гарантія [23].
За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.
Порукою може забезпечуватися виконання зобов'язання частково або в повному обсязі.
Поручителем може бути одна особа або кілька осіб.
У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову відповідальність поручителя.
Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, відсотків, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.
Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки.
У разі одержання вимоги кредитора поручитель зобов'язаний повідомити про це боржника, а у разі пред'явлення до нього позову - подати клопотання про залучення боржника до участі у справі.
Якщо поручитель не повідомить боржника про вимогу кредитора і сам виконає зобов'язання, боржник має право висунути проти вимоги поручителя всі заперечення, які він мав проти вимоги кредитора.
Поручитель має право висунути проти вимоги кредитора заперечення, які міг би висунути сам боржник, за умови, що ці заперечення не пов'язані з особою боржника. Поручитель має право висунути ці заперечення також у разі, якщо боржник відмовився від них або визнав свій борг.
Після виконання поручителем зобов'язання, забезпеченого порукою, кредитор повинен вручити йому документи, які підтверджують цей обов'язок боржника.
До поручителя, який виконав зобов'язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов'язанні, в тому числі і ті, що забезпечували його виконання.
До кожного з кількох поручителів, які виконали зобов'язання, забезпечене порукою, переходять права кредитора у розмірі частини обов'язку, що виконана ним.
Боржник, який виконав зобов'язання, забезпечене порукою, повинен негайно повідомити про це поручителя.
Поручитель, який виконав зобов'язання, забезпечене порукою, у зв'язку з ненаправлення йому боржником повідомлення про виконання ним свого обов'язку, має право стягнути з кредитора безпідставно одержане або пред'явити зворотну вимогу до боржника.
Порука припиняється:
- З припиненням забезпеченого нею зобов'язання, а також у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.
- Якщо після настання строку виконання зобов'язання кредитор відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником або поручителем.
- У разі переведення боргу на іншу особу, якщо поручитель не поручився за нового боржника.
- Після закінчення терміну, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлений, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки [24].
Зобов'язання суб'єктів господарювання, які належать до державного сектора економіки, можуть бути забезпечені державною гарантією у випадках та у спосіб, що передбачені законом.
Гарантії забезпечення виконання господарських зобов'язань є специфічним засобом забезпечення виконання господарських зобов'язань шляхом письмового підтвердження (гарантійного листа) банком, іншою кредитною установою, страховою організацією (банківська гарантія) про задоволення вимог керуючої сторони у розмірі повної грошової суми, зазначеної у письмовому підтвердженні, якщо третя особа (зобов'язана сторона) не виконає вказане у ньому визначено зобов'язання, або настануть інші умови, передбачені у відповідному підтвердженні (ст. 200 ГКУ) [25].
Зобов'язання за банківською гарантією виконується лише на письмову вимогу керуючої сторони.
Гарант має право висунути керуючої стороні лише ті претензії, висунення яких допускається гарантійним листом. Зобов'язана сторона не має право висунути гаранту заперечення, які вона могла б висунути керуючої стороні, якщо її договір з гарантом не містить зобов'язання гаранта внести до гарантійного листа застереження щодо висунення таких заперечень [26].
До відносин банківської гарантії застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України [27].
За гарантією банк, інша фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов'язку.
Гарант відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.
Гарантія діє протягом строку, на який вона видана.
Гарантія є чинною від дня її видачі, якщо в ній не встановлено інше.
Гарантія не може бути відкликана гарантом, якщо в ній не встановлено інше.
Зобов'язання гаранта перед кредитором не залежить від основного зобов'язання (його припинення або недійсності), зокрема і тоді, коли в гарантії міститься посилання на основне зобов'язання.
У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого гарантією, гарант зобов'язаний сплатити кредиторові грошову суму відповідно до умов гарантії.
Вимога кредитора до гаранта про сплату грошової суми відповідно до виданої ним гарантією пред'являється у письмовій формі. До вимоги додаються документи, зазначені в гарантії.
У вимозі до гаранта або у доданих до неї документах кредитор повинен вказати, у чому полягає порушення боржником основного зобов'язання, забезпеченого гарантією.
Кредитор може пред'явити вимогу до гаранта у межах строку, встановленого у гарантії, на який вона видана.
Кредитор не може передавати іншій особі право вимоги до гаранта, якщо інше не встановлено гарантією.
Після одержання вимоги кредитора гарант повинен негайно повідомити про це боржника і передати йому копії вимоги разом з доданими до неї документами.
Гарант повинен розглянути вимогу кредитора разом з доданими до неї документами в установлений у гарантії строк, а в разі його відсутності - в строк і встановити відповідність вимоги та доданих до неї документів умовам гарантії.
Гарант має право відмовитися від задоволення вимоги кредитора, якщо вимога або додані до неї документи не відповідають умовам гарантії або якщо вони подані гарантові після закінчення терміну дії гарантії.
Гарант повинен негайно повідомити кредитора про відмову від задоволення його вимоги.
Якщо гарант після пред'явлення до нього вимоги кредитора дізнався про недійсність основного зобов'язання або про його припинення, він повинен негайно повідомити про це кредитора і боржника.
Повторне вимога кредитора, одержана гарантом після такого повідомлення, підлягає задоволенню.
Обов'язок гаранта перед кредитором обмежується сплатою суми, на яку видано гарантію.
У разі порушення гарантом свого обов'язку його відповідальність перед кредитором не обмежується сумою, на яку видано гарантію, якщо інше не встановлено в гарантії.
Гарант має право на оплату послуг, наданих ним боржникові.
Зобов'язання гаранта перед кредитором припиняється у разі:
1) сплати кредиторові суми, на яку видано гарантію;
2) закінчення терміну дії гарантії;
3) відмови кредитора від своїх прав за гарантією шляхом повернення її гарантові або шляхом подання гаранту письмової заяви про звільнення його від обов'язків за гарантією.
Гарант, якому стало відомо про припинення гарантії, повинен негайно повідомити про це боржника.
Гарант має право на зворотну вимогу (регрес) до боржника в межах суми, сплаченої ним за гарантією кредиторові, якщо інше не встановлено договором між гарантом і боржником.
Гарант не має права на зворотну вимогу (регрес) до боржника у разі, якщо сума, сплачена гарантом кредиторові, не відповідає умовам гарантії, якщо інше не встановлено договором між гарантом і боржником [28].
У статті 201 ГКУ визначаються загальногосподарські (публічні) гарантії виконання зобов'язань: "З метою нейтралізації несприятливих наслідків від економічних злочинів законом може бути передбачено обов'язок комерційних банків, страховиків, акціонерних товариств та інших суб'єктів господарювання, які залучають кошти або цінні папери громадян і юридичних осіб , передавати частину своїх коштів для формування єдиного страхового фонду публічної застави ".
Застава.
Забезпечення належного виконання зобов'язань заставою регулюються статтями 572-593 ЦКУ і Законом України «Про заставу».
У силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, отримати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).
Заставна виникає на підставі договору, закону або рішення суду.
До заставної, яка виникає на підставі закону, застосовуються положення Цивільного Кодексу України, щодо заставної, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом.

Окремі види застав

Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.
Закладом є заставна рухомого майна, що передається у володіння заставодержателя або за його наказом - у володіння третій особі.
Правила про іпотеку землі та інших окремих видах заставних встановлюються законом.
Предметом застави може бути будь-яке майно (зокрема річ, цінні папери, майнові права), що може бути відчужене заставодавцем і на яке може бути звернене стягнення.
Предметом застави може бути майно, яке заставодавець набуде після виникнення застави (майбутній урожай, приплід худоби тощо).
Права заставодержателя (право застави) на річ, яка є предметом застави, поширюються на її приналежності, якщо інше не встановлено договором. Право застави поширюється на плоди, продукцію та доходи, отримані від використання заставленого майна, у випадках, встановлених договором.
Відповідно до Закону України «Про заставу» розрізняють такі види застави:
1. Іпотека (застава землі, нерухомого майна, при якому земля або майно, що є предметом застави, залишається у заставодавця або у третьої особи).
2. Застава товарів в обороті або переробці (предметом даного виду застави можуть бути сировина, напівфабрикати, комплектуючі вироби, готова продукція тощо).
3. Заклад (застава рухомого майна, при якій майно, що є предметом застави, передається заставодавцем у володіння заставодержателя).
4. Застава майнових прав.
5. Застава цінних паперів [29].
Предметом застави не можуть бути національні, культурні та історичні цінності, які є об'єктами права державної власності і занесені або підлягають занесенню до Державного реєстру національної культурної спадщини.
Предметом застави не можуть бути вимоги, які мають особистий характер, а також інші вимоги, застава яких заборонена законом.
Предмет застави залишається у заставодавця, якщо інше не встановлено договором або законом.
Заставна окремих видів майна може бути заборонена або обмежена законом.
Якщо предметом застави є нерухоме майно, а також в інших випадках, встановлених законом, договір застави підлягає нотаріальному посвідченню.
Заставна нерухомого майна підлягає державній реєстрації у випадках і в порядку, встановлених законом.
Заставна рухомого майна може бути зареєстрована на підставі заяви заставодержателя або заставодавця з внесенням запису до Державного реєстру обтяжень рухомого майна.
Моментом реєстрації заставної є дата та час внесення відповідного запису до Державного реєстру обтяжень рухомого майна.
Майно, що є у спільній власності, може бути передано у заставу лише за згодою всіх співвласників.
Предмет застави може бути замінений лише за згодою заставодержателя, якщо інше не встановлено договором або законом.
Ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження предмета застави несе власник заставленого майна, якщо інше не встановлено договором або законом.
Якщо предмет застави не підлягає обов'язковому страхуванню, він може бути застрахований за згодою сторін на погоджену суму.
У разі настання страхового випадку предметом застави стає право вимоги до страховика.
Оцінка предмета застави здійснюється у випадках, встановлених договором або законом.
Оцінка предмета застави здійснюється заставодавцем разом із заставоутримувачем відповідно до звичайних цінами, які склалися на момент виникнення права застави, якщо інший порядок оцінки предмета застави не встановлений договором або законом.
Заставодавцем може бути власник речі або особа, якій належить майнове право, а також особа, якій власник речі або особа, якій належить майнове право, передали річ або майнове право з правом їх застави [30].
Заставна права на чужу річ здійснюється за згодою власника цієї речі, якщо для відчуження цього права відповідно до договору чи закону потрібна згода власника.

Зміст договору застави:

У договорі застави визначаються суть, розмір і строк виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, подається опис предмета застави, а також визначаються інші умови, погоджені сторонами договору.
Опис предмета застави в договорі застави може бути поданий у загальній формі (вказівка ​​на вид заставленого майна тощо).
Право застави виникає з моменту укладення договору застави, а у випадках, коли договір підлягає нотаріальному посвідченню, - з моменту його нотаріального посвідчення.
Заставодавець має право: користуватися предметом застави відповідно до його призначення; відчужувати предмет застави, передавати його в користування іншій особі або іншим чином розпоряджатися ним лише за згодою заставодержателя, якщо інше не встановлено договором; заповідати заставлене майно; користуватися переданим йому предметом застави лише у випадках, встановлених договором.
Особа, яка володіє предметом застави, зобов'язана, якщо інше не встановлено договором, вживати заходів, необхідних для збереження предмета застави.
Наступна застава майна, що вже заставлене, допускається, якщо інше не встановлено попереднім договором застави або законом.
У разі невиконання зобов'язання, забезпечення заставної, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави.
За рахунок предмета застави заставодержатель має право задовольнити в повному обсязі свою вимогу, що визначено на момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов'язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також витрат, понесених у зв'язку з пред'явленням вимоги, якщо інше не встановлено договором.
Заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави у випадку, коли зобов'язання не буде виконано у встановлений строк (термін), якщо інше не встановлено договором або законом.
У разі ліквідації юридичної особи - заставодавець набуває право звернення стягнення на заставлене майно незалежно від настання терміну виконання зобов'язання, забезпеченого заставою.
Реалізація предмета застави, на який звернене стягнення, здійснюється шляхом його продажу з публічних торгів, якщо інше не встановлено договором або законом. Порядок реалізації предмета застави з публічних торгів встановлюється законом.
Якщо сума, одержана від реалізації предмета застави, не покриває вимоги заставодержателя, він має право отримати суму, якої не вистачає, з іншого майна боржника в порядку черговості відповідно до статті 112 ЦКУ, якщо інше не встановлено договором або законом [31].
Заставодержатель має право вимагати дострокового виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, у разі:
1) передача заставодавцем предмета застави іншій особі без згоди заставодержателя, якщо одержання такої згоди було необхідним;
2) порушення заставодавцем правил про заміну предмета застави;
3) втрати предмета застави за обставин, за які заставодержатель не відповідає, якщо заставодавець не замінив або не відновив предмет застави.
Заставодержатель має право вимагати дострокового виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, а якщо його вимога не буде задоволена, - звернути стягнення на предмет застави:
1) у разі порушення заставодавцем правил про наступну заставної;
2) у разі порушення заставодавцем правил про розпорядження предметом застави;
3) в інших випадках, встановлених договором.
Право застави припиняється у разі:
1) припинення зобов'язання, забезпеченого заставою;
2) втрати предмета застави, якщо заставодавець не замінив предмет застави;
3) реалізації предмета застави;
4) набуття заставодержателем права власності на предмет застави.
Право застави припиняється також в інших випадках, встановлених законом.
У разі припинення права застави на нерухоме майно до державного реєстру вносяться відповідні дані.
У разі припинення права застави внаслідок виконання забезпеченого заставою зобов'язання заставодержатель, у володінні якого перебувало заставлене майно, зобов'язаний негайно повернути його заставодавцю.

Завдаток

Завдатком є ​​грошова сума або рухоме майно, що здається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов'язання і на забезпечення його виконання.
Якщо не буде встановлено, що сума, сплачена в рахунок належних з боржника платежів, є завдатком, вона вважається авансом.

Правові наслідки порушення або припинення зобов'язання, забезпеченого завдатком:

- Якщо порушення зобов'язання сталося з вини боржника, завдаток залишається у кредитора;
- Якщо порушення зобов'язання сталося з вини кредитора, він зобов'язаний повернути боржникові завдаток та додатково сплатити суму у розмірі завдатку або його вартості;
- Сторона, яка винна в порушенні зобов'язання, має відшкодувати другій стороні збитки в сумі, на яку вони перевищують розмір (вартість) завдатку, якщо інше не встановлено договором;
- У разі припинення зобов'язання до початку його виконання або внаслідок неможливості його виконання завдаток підлягає поверненню [32].
Зміст.
Близьким до застави як речового способу забезпечення є утримання. У чинному цивільному законодавстві є лише окремі норми про утримання речей як спосіб забезпечення грошових вимог кредитора. Так, за ст. 163 Кодексу торговельного мореплавства, приймаючи вантаж від перевізника, одержувач повинен відшкодувати витрати, зроблені перевізником за рахунок вантажу, внести плату за простій судна в порту вивантаження, а також сплатити фрахт і плату за простій у порту навантаження, якщо це передбачено в коносаменті або іншому документі , на основі якого перевозився вантаж, а в разі загальної аварії внести аварійний внесок або надати належне забезпечення. Перевізник може не видавати вантаж до сплати зазначених сум або надання забезпечення. Право утримання вантажу перевізник зберігає в разі здачі його на склад, який не належить одержувачеві, за умови повідомлення власника складу про таке право. Загальні положення про зміст як матеріальному способі забезпечення виконання зобов'язань містяться у статтях 594-597 ЦК.
Суть змісту полягає в тому, що кредитор, у якого перебувала річ, що її належить передати боржникові або особі, зазначеній боржником, у разі невиконання боржником у строк зобов'язання щодо оплати цієї речі або компенсації кредиторові пов'язаних з нею витрат та інших збитків має право утримувати її до тих пір, поки відповідне забезпечення не буде виконано. Змістів речі можуть забезпечуватися й інші вимоги кредитора, якщо це передбачено угодою сторін. Кредитор, який утримує річ, зобов'язаний негайно повідомити боржника щодо цього утримання. Кредитор не має права користуватися утримуваним майном і несе ризик випадкового знищення або випадкового псування утримуваної речі, якщо інше не передбачено законом. Він відповідає за втрату, псування або пошкодження утримуваного майна, якщо не доведе, що це сталося внаслідок дії непереборної сили
Звичайно, утримування речі кредитором не породжує виникнення у нього права власності на цю річ. Боржник, який є власником утримуваної речі, зберігає право розпоряджатися нею. У цьому випадку він повинен повідомити набувача речі про факт утримання речі і права кредитора. Кредитор же має право утримувати річ, яка знаходиться у нього, незалежно від придбання третіми особами прав на неї, якщо ці права виникли після того, як річ потрапила у володіння кредитора. Вимоги кредитора, який утримує річ, задовольняються з її вартості в обсязі та порядку, що передбачені для задоволення вимог, забезпечених заставою.
Висновок
У нинішніх умовах особливо зростає роль договору як універсальної та найдоцільнішої форми опосередкування товарно-грошових відносин. У процесах роздержавлення і приватизації господарському договору належить чільне місце серед форм, які використовуються для подолання монополії державної власності (купівля-продаж державного майна через аукціони, конкурси, біржі тощо).
Дедалі більшого поширення набуває договірний порядок створення нових підприємницьких структур: господарських товариств, спільних підприємств з участю зарубіжних партнерів, господарських асоціацій та ін Правовою основою створення таких організацій стає установчий договір. У ньому засновники зобов'язуються утворити юридичну особу, визначають порядок спільної діяльності з її створення, умови передачі в її володіння, користування і розпорядження свого майна та участі в її діяльності. Договором визначаються також умови і порядок розподілу між засновниками прибутку і збитків, управління діяльністю юридичної особи, виходу засновників з її складу тощо.
Перехід до ринкової економіки і саме функціонування ринкового механізму можливі лише за умови, що основна маса товаровиробників - підприємств, громадян - має свободу господарської діяльності та підприємництва. Результати цієї діяльності реалізуються на ринку товарів і послуг на договірних засадах. Перехід до ринку супроводжується звуженням планово-адміністративного впливу держави на майнові відносини, отже розширюється свобода вибору партнерів у господарських зв'язках і визначення змісту договірних зобов'язань. Це стосується насамперед договорів, спрямованих на забезпечення потреб юридичних і фізичних осіб у матеріальних, енергетичних, продовольчих ресурсах (купівля-продаж, поставка, контрактація, міна, бартер, постачання енергії тощо). Не зменшується і роль договорів майнового найму (оренди, лізингу, прокату тощо), за допомогою яких опосередковують відносини з тимчасового володіння і користування майном. Зростає значення договорів підрядного типу, договорів про надання різного роду послуг громадянам та організаціями (договори підряду, про надання посередницьких послуг, на рекламу продукції тощо).