Особисті немайнові права та їх захист

Зміст

Введення

Глава 1. Загальна цивільно-правова характеристика особистих немайнових прав

1.1 Поняття особистих немайнових прав

1.2 Положення права на життя і здоров'я в системі особистих немайнових прав

Глава 2. Права, що забезпечують фізичне благополуччя особистості та їх захист

2.1 Право на життя

2.2 Право на здоров'я

2.3 Охорона життя і здоров'я цивільно-правовими засобами

Висновок

Бібліографічний список

Введення

Актуальність теми дослідження. У сучасному цивілізованому демократичному суспільстві права людини мають першорядне значення.

Загальна декларація прав людини (1948 р), Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (1966 р) проголошують права кожної людини на життя, свободу, особисту недоторканність, недоторканність особистого, сімейного життя, кореспонденції, честь, репутацію, таємницю житла, свободу пересування і вибір місця проживання та ін

Положення міжнародних правових актів отримали закріплення в новій Конституції Російської Федерації (1993 р), що проголосила людину, її права і свободи найвищою цінністю, визнання, дотримання і захист яких є обов'язком держави (ст.2). Принцип пріоритету людини, її прав і свобод має пронизувати діяльність законодавчої, виконавчої, судової влади, посадових осіб усіх рівнів, які зобов'язані визнавати, неухильно дотримуватися і захищати права і свободи.

Принцип пріоритету людини її прав і свобод має пронизувати діяльність законодавчої, виконавчої, судової влади, посадових осіб усіх рівнів, які зобов'язані визнавати, неухильно дотримуватися і захищати права і свободи.

Право на життя є основним і невід'ємним правом кожної людини. Це фундаментальне право, яке представляє собою абсолютну цінність, всі інші права перестають мати значення у разі загибелі людини. Проведення комплексу охоронних і захисних заходів з боку держави щодо кожної особи, безперечно, буде сприяти створенню і підтримання безпечних соціального і природного середовища існування, умов життєдіяльності.

Забезпечення права на життя найтіснішим чином пов'язана з одним з найважливіших і проголошених в Конституції РФ елементом правового статусу громадян - правом на охорону здоров'я, під яким розуміється не тільки відсутність хвороб і фізичних дефектів, але й стан повного фізичного, духовного і соціального благополуччя громадян.

Постійне поступальний і неухильне підвищення рівня охорони життя і здоров'я громадян є однією з найважливіших завдань нашої держави.

Все це ще раз підтверджує наш висновок про те, що проблема охорони життя і здоров'я громадян набуває в даний час першорядне значення.

Ступінь наукової розробленості теми. Питання життя і здоров'я громадян, їх охорони і захисту, відшкодування шкоди, заподіяної особистості завжди досліджувалися і розроблялися в роботах багатьох вчених-правознавців. Так, значний внесок у розробку означених проблем внесли Агарков М.М., Ардашева М.Н., Бакунін С.К., Братусь С.М., Вершинін А.П., Голубєв К.І., Єгоров І. Л. , Жакенов В.А., Іоффе О.С., Калікова Г.Л., Красавчиков О.А., Красавчикова Л.О., Красновський Г.Н., Малєїн Н.С., Малєїн М.Н., Масляєв А.І., Мезріна Б.І., Михайлова І.А., Мозолін В.П., Мохов А.А., Нохріна М.Л., Павлова Є.В., Пєшкова О.А., Пищита А. М., Путіло Н.В., Ромовська 3.В., Рясенцев В.А., Савицька О.М., Садиков О.Н., Сараєв Д.В., Соловйов В.П., Суханов Є.А. , Суховерхий В.Л., Тер-Акопов А.А., Толстой В.С., Флейшиц Е.А., Шершеневич Г.Ф., Ерделевскій А.М. і багато інших.

Цілями дипломного дослідження є проаналізувати саме поняття життя і здоров'я, а також цивільно-правові положення, які визначають і закріплюють охоронні заходи в позначеному вище напрямку, досліджувати доктринальні ідеї та пропозиції щодо вдосконалення законодавства з метою створення більш досконалого і дієвого механізму такої охорони, у тому числі визначити поняття, сутність і значення обставин, що виникають із заподіяння шкоди, підстав відповідальності за такі дії, а також визначити основні напрями вдосконалення діяльності з відшкодування шкоди, заподіяної життю та здоров'ю громадян.

Ці основні цілі виражені в комплексі взаємопов'язаних завдань, теоретичний пошук вирішення яких зумовив структуру та зміст дипломної роботи.

Виходячи з названих цілей, визначено такі основні завдання дипломного дослідження:

визначити поняття немайнових прав;

розглянути класифікацію немайнових прав і визначити місце права на життя і здоров'я в системі нематеріальних цінностей;

розглянути життя і здоров'я як правові категорії;

оцінити цивільно-правові способи захисту життя і здоров'я громадян;

запропонувати шляхи вдосконалення законодавства щодо захисту життя та здоров'я.

Об'єктом дослідження дипломної роботи є суспільні відносини що виникають у сфері забезпечення захисту життя і здоров'я громадян.

У прямій залежності від об'єкта знаходиться предмет дослідження, який складають:

норми Цивільного кодексу РФ і федеральних законів;

наукові публікації та матеріали періодичної преси, які стосуються теми дослідження;

матеріали судової практики Верховного C уда РФ і судових органів Самарської області стосовно теми дослідження.

Методика дослідження. Проведене дослідження спирається на діалектичний метод наукового пізнання явищ навколишньої дійсності, що відображає взаємозв'язок теорії і практики. Обгрунтування положень, висновків і рекомендацій, що містяться в дипломній роботі, здійснено шляхом комплексного застосування таких методів соціально-правового дослідження: історико-правового, статистичного та логіко-юридичного.

Структура роботи. Дипломна робота складається зі вступу двох, що включають п'ять параграфів, висновків і бібліографічного списку.

Глава 1. Загальна цивільно-правова характеристика особистих немайнових прав

1.1 Поняття особистих немайнових прав

Питання про поняття особистих немайнових прав тісно пов'язаний з визначенням предмета цивільного права. У перші роки радянської влади визнавалося, що предметом цивільного права є майнові та особисті немайнові відносини, пов'язані з майновими. Залишаючи осторонь питання про поняття майнових відносин (який і в даний час не отримав загальноприйнятого рішення), слід зазначити, що немає визнаного (хоча б більшістю дослідників) визначення особистих немайнових прав ^1.

У роботах, опублікованих до 50-х років, особистими немайновими називали права на блага, не віддільні від особистості ^2. Пізніше починає формуватися точка зору, згідно з якою особистими немайновими є відносини, в яких виражаються індивідуальність особистості і можлива її морально-політична оцінка соціалістичним суспільством ^3.

Найменування аналізованих прав особистими дає підставу вважати, що вони належать особи громадянина. Але в цьому сенсі будь-яке право, в тому числі майнове, можна назвати особистим, якщо ним володіє громадянин. Ще М.М. Агарков та Є. А Флейшиц відзначали широкий спектр значень, в яких юридична література використовувала слово "особистий" ^4. Крім того, зараз законодавчо визнано, що особисті права можуть належати і юридичним особам (ст.48 ЦК України), що цілком виправдано.

Щоб підкреслити відмінність розглянутих відносин від майнових, які вважаються основним предметом цивільного права, їх називають немайновими. Такий спосіб визначення неефективний хоча б тому, що тим самим лише підкреслюється, що відповідні об'єкти не входять в певний безліч майнових відносин. Але все одно залишається відкритим питання, в чому ж полягають їх відмінні властивості. Аналіз випадків використання даного критерію в літературі демонструє його ненадійність.

Так, серед немайнових відносин давно прийнято виділяти відносини немайнові, пов'язані з майновими. На думку О.С. Іоффе, це означає з'єднання немайнових відносин в єдиному комплексі суспільних відносин (авторських, винахідницьких і т.п.) ^5, в які входять право на отримання винагороди, право на укладення ліцензійного договору і які є майновими. М.М. Малеина йде далі своїх попередників. Вона відносить до відносин немайновим, але пов'язаних з майновими, також право юридичної особи на фірмове найменування, оскільки за ст.519 ГК воно переходить до покупця у складі майнового комплексу, якщо інше не передбачено договором про продаж підприємства. Вона відносить сюди також право на позначення, з допомогою яких індивідуалізується діяльність підприємства і яке передається орендарю за договором у складі майнового комплексу (п.1 ст.656 ЦК). Вона наводить й інші приклади. Приводить М.М. Малеина й інші приклади, які на її думку підтверджують, "що права комерційних організацій і індивідуальних підприємців на найменування, ділову репутацію, комерційну таємницю є немайновими, пов'язаними з майновими" ^6. Л.О. Красавчикова, зупиняючись на цих положеннях, сформульованих М.М. Малеин, відзначає, що фірмове найменування, права на позначення, індивідуалізують діяльність підприємства, ділова репутація не можуть виступати самостійним предметом договорів купівлі-продажу, оренди, комерційної концесії, простого товариства. Ці особисті права слідують за передачею комплексу прав (майнових, виняткових), так як безпосередньо пов'язані з їх власником. "Отже, права на фірмове найменування, на ділову репутацію юридичної особи залишаються особистими немайновими, не пов'язаними з майновими ..." ^7.

Як видно з наведених точок зору, на основі одних і тих же аргументів робляться протилежні висновки.

Розвиток теоретичних уявлень про особисті немайнові правовідносинах проводило в цілому паралельно з розвитком законодавства.

У ході підготовки до другої кодифікації цивільного законодавства радянського періоду автори деяких публікацій прийшли до висновку, що громадянське законодавство регулює майнові та особисті немайнові відносини, пов'язані з майновими, а також у випадках, прямо зазначених у законі, немайнові відносини, які не пов'язані з майновими. Ця точка зору була сприйнята в законодавстві. Основи цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік (1961 г) і цивільні кодекси союзних республік (1963-1964 рр..) До складу останніх зараховували відносини з приводу захисту честі і гідності.

О.С. Іоффе справедливо називав такий підхід ненауковим ^8, оскільки, поряд із загальним визначенням предмета, в цивільно-правовій науці використовуються і додаткові прямі вказівки закону. Тому після введення в дію Основ і ГК союзних республік навколо питання про предмет цивільного права почалася нова дискусія. У процесі обговорення одні автори підтримали визначення, дане законодавством, інші (наприклад. Ю. К. Толстой) пропонували включити в предмет цивільно-правового регулювання все немайнові відносини, властивість яких - рівність учасників ^9, треті вважали, що у складі предмета цивільного права є еше одна велика група регульованих ним відносин - організаційні ^10.

В Основах цивільного законодавства Союзу РСР і республік, прийнятих у період інтенсивного перетворення економічних відносин в соціалістичному суспільстві (1991 р) і що почався розпаду Радянського Союзу, з одного боку, встановлено (п.1 ст.1) правило, аналогічне тому, яке передбачалося в Основах 1961 р, (цивільне законодавство регулює особисті немайнові відносини, пов'язані з майновими, а також н випадках, прямо зазначених у законі, немайнові відношенні, які не пов'язані з майновими), а з іншого - в п.2 тієї ж статті визначено, що "особисті немайнові відносини, не пов'язані з майновими, регулюються цивільним законодавством, якщо інше не передбачено законодавчими актами Союзу РСР і республік ... або не випливає із суті особистого неімушественного відносини". Інакше кажучи, відносини останнього виду за загальним правилом підлягали регулювання цивільним законодавством. Це відповідало активно формувалася в той період точці зору про те, що панували при соціалізмі планово-адміністративні відносини, коли основні права і обов'язки сторін визначалися державою та її органами, повинні бути замінені відносинами вільних суб'єктів, наділених автономією волі і економічною самостійністю.

Найбільш послідовним проявом цієї позиції стала Конституція РФ 1993 р. Перш за все, в даному контексті слід звернути увагу, що ст. ст.17 і 18 Конституції містять ряд фундаментальних норм про "права і свободи". Таке формулювання дає підстави вважати, що мова йде про рядоположнимі поняттях прав і свобод. Але фактично в цих та інших статтях визначаються свободи, які виражені в суб'єктивних правах, закріплених в нормах Конституції, які поза правового оформлення в переважній більшості існувати не можуть. Не можна не згадати в цьому зв'язку ч.1 ст.34, яка встановлює: "Кожен має право на вільне використання своїх здібностей і майна для підприємницької та іншої не забороненої законом економічної діяльності". Висновок про те, що норми гл.2 Конституції по суті визначають межі автономії особистості, майже безпосередньо випливає з її ст.64: "Положення цієї глави становлять основи правового статусу особи в Російській Федерації ..."

Тому ГК РФ, визначаючи відмітні ознаки відносин, регульованих цивільним законодавством, одним з таких ознак називає автономію нулі його суб'єктів. Тим самим він проводить обмежувальну межу в економічному житті країни період, коли воля учасників товарно-грошового обміну визначалася нормативними та індивідуальними вказівками адміністративно-командної системи, закінчився, і тепер учасники цих відносин автономні

Правді, ГК РФ (у принциповій ст.2), окреслюючи предмет цивільно-правового регулювання, знову повернувся до колишньої формулою: особисті немайнові відносини, не пов'язані з майновими, не включені в предмет ведення цивільного законодавства.

Тим самим у "конституції економічного життя" (іноді так називають ГК РФ) як ніби відображена сформувалася ще за радянських часів точка зору, згідно з якою немайнові відносини цивільним правом не регулюються, а лише захищаються ^11. Фактично такий погляд не відповідає духу і безпосередньому змісту цілого ряду інших норм самого ЦК, який, всупереч декларації п.1 ст.2, все-таки регуліруетлічние немайнові відносини. Про це свідчить п.1 ст.150 ГК, який встановлює, що права на немайнові блага непередавані і невідчужуваними іншим способом. Це правило являє собою вже не норму про захист від порушень, а позитивне встановлення меж правомочностей суб'єктів відповідних прав, тобто прямо регулює дану сферу суспільних відносин.

Доречно зазначити, що в межах можливостей, окреслених суб'єктивним правом, наприклад, правом на здоров'я, людина може його берегти або не берегти, відновлювати (у випадку захворювання) його тим чи іншим способом або не відновлювати. Тому слід погодитися з авторами, які вважають, що цивільне право має регулювати ¹² і насправді регулює особисті немайнові відносини ^13.

Однак законодавче регулювання практики правозастосовних органів не могло не рахуватися з тим обставиною, що автономія суб'єкта знаходить різні прояви. Життя і здоров'я припускають, що ніхто не повинен втручатися у процеси життєдіяльності суб'єкта. Фізична свобода виражається в тому, що суб'єкт вільний перемішатися по планеті на свій розсуд і вибирати місце проживання відповідно з правилами тієї країни, в якій знаходиться. Право на зовнішній вигляд припускає, що громадянин сам вибирає стиль одягу, форму зачіски, ходу і т.д. Кожен із сегментів автономії передбачає, що в межах даного сегменту вибір особи проявляється в специфічних діях. Можливість кожної з безлічі таких дій передбачає особливу суб'єктивне право. Тому законодавство і теорія права пішли іншим шляхом: вони визнають деякий набір суб'єктивних прав, які в сукупності визначають зміст автономної волі суб'єкта. М.П. Нохріна на основі аналізу літератури, російського та зарубіжного законодавства називає досить широкий перелік благ, які пропонується вважати немайновими: право на зображення, таємницю листування, ім'я, безпеку, недоторканність, свободу слова, недоторканність житла та інших сфер особистого життя, стан здоров'я, на свободу вибору в установлених законом межах за власним розсудом моделі поведінки, право на життя і здоров'я, честь і гідність, тілесну недоторканність, на вільне пересування і вільне обрання місця проживання, на обрання роду соціально корисної діяльності, на недоторканність особистої документації, готівкову підприємливість, тілесну ( фізичну) цілісність, національну приналежність, на рідну мову, і вибір мови спілкування, на віросповідання, на особисту таємницю, на оброблені за допомогою ЕОМ дані, які стосуються особистості, на зовнішність, громадянську честь, на висловлювання і папери особистого характеру, на видові знімки і звукові записи, що стосуються громадянина, на сприятливе екологічне стан особистості і цілий ряд інших ^14.

Те, що в даний час прийнято називати немайновими, або нематеріальними, чи духовними благами, - цілком матеріальна, що належить суб'єкту від народження (або з моменту його створення, коли мова йде про всякого роду соціальних утвореннях) можливість вибирати певний коло рішень в рамках автономії. Втім, він має і обов'язки по відношенню до автономії інших суб'єктів.

Автономія в цілому, як і окремі її прояви у вигляді немайнових благ, не має економічної оцінки. Мабуть, з цієї причини ці блага називають нематеріальними. Ці блага, звичайно, неречові. Однак навіть за таких умов називати їх нематеріальними навряд чи виправдано: автономія в цілому та її прояви як властивості суб'єктів цивільних правовідносин цілком матеріальні, як і всякі інші властивості суб'єкта.

Якщо взяти до уваги, що фізичний, психічний та інше благополуччя - також прояви автономії суб'єкта, то можна прийти до висновку, що безліч особистих немайнових благ - окремі прояви (сегменти) автономії суб'єктів, в межах яких вони можуть вести себе на свій розсуд. По суті, до цього зводиться сенс багатьох наукових публікацій ^15.

Вибір відбувається вільно, але: при цьому не повинна порушуватися автономія інших суб'єктів і в цілому співтовариства, в якому знаходиться той. хто робить вибір. Межі автономії даної особи - межі автономії, які належать іншим суб'єктам.

Немайновими прийнято вважати права, які виникають з приводу об'єктів або благ, які не мають вартісної оцінки в суспільстві.

Зміст ст.150 ЦК дає підставу вважати нематеріальними благами і самі блага (життя, здоров'я, честь, добре ім'я тощо), та права на них. Деякі автори взяли таке формулювання як керівництво до дії і визнають об'єктами прав і блага, і самі права ^16.

Така позиція законодавця зустріла критичну оцінку в літературі ^17. Ці норми гл.8 ЦК слід було б уточнити. Справа не тільки в тому, що істотно не повний перелік благ, з чим ще можна було б змиритися: врешті-решт є ж майнові права як різновид об'єктів цивільних прав. Більш серйозна похибка цієї глави в іншому. Уже в назві йдеться про захист благ. У п.2 ст.150 встановлюється, що "нематеріальні блага захищаються відповідно до цього Кодексу ...". Тут укладено відступ від самого поняття права і його ролі в суспільстві: право регулює відносини (а не окремі об'єкти - речі і т.д.) і передбачає захист прав, а не безпосередньо благ, якими б значущими для суспільства вони не були. Тому пропозиції про уточнення редакції норм гл.8 ЦК РФ заслуговують безумовної підтримки.

Немайнові правовідносини мають складну структуру, що включає в себе суб'єктів, що пов'язують їх права та обов'язки, а також об'єкт, з приводу якого між учасниками складаються взаємні права і обов'язки.

1.2 Положення права на життя і здоров'я в системі особистих немайнових прав

Ще при формуванні інституту особистих немайнових прав визначилося кілька підходів до структури особистих немайнових прав.

У першій концепції був обгрунтований погляд на особисте немайнове право як єдине право на охорону всіх проявів індивідуальності, всіх особистих інтересів ^18. Практичним значенням такої теорії є надання захисту будь-кому, навіть не обумовленим в законодавстві немайновими інтересу ^19.

Друга концепція визнає існування безлічі особистих немайнових прав. Така позиція дозволяє враховувати специфіку здійснення і захисту кожного суб'єктивного права.

Представники третьої концепції визнають наявність єдиного особистого права і поряд з ним окремих особистих прав або пропонують конструювання "типових особистих прав" ^20, більш широких за змістом суб'єктивних прав, ніж відомі види, але не настільки широких і загальних, щоб втратити свою спрямованість і визначеність змісту ^21.

Доводи прихильників концепції множинності особистих немайнових прав є найбільш переконливими.

Наводиться кілька класифікацій немайнових прав.

Так, в залежності від інтересів, складових особисті права, їх походження і зв'язку з тими чи іншими сторонами життя, виділяють кілька груп. Перша група - це немайнові блага, невіддільні від людського життя (здоров'я, недоторканність особи), друга - немайнові блага, що індивідуалізують громадянина в колективі (ім'я, честь, гідність та ін), третя - неімушественние інтереси у сфері сімейно-шлюбного права, четверта - немайнові інтереси, що випливають з участі громадян у громадській праці (включаючи всі види творчості), з реалізації права на освіту, права на відпочинок, п'ята немайнові інтереси в сфері майнових відносин (немайнові інтереси, що виявляються в зобов'язальне право, в різного роду майнових угодах, у зв'язку з володінням тими чи іншими майновими правами) ^22.

Згідно з іншим думку найбільш об'єктивним і придатним при знаком для класифікації немайнових прав можуть бьпь духовні блага, невіддільне належать особистості. У зв'язку з цим критерієм немайнові права поділяються на а) права, що індивідуалізують громадян н суспільстві (права на честь, гідність, ім'я, голос), б) права на особисту недоторканність (права на охорону життя, здоров'я, місця проживання), в) права на таємницю особистого життя (права на недоторканність житла, власне зображення, таємницю листування, інтимного життя, усиновлення, лікарську таємницю, адвокатську таємницю та ін), г) права, сприяють всебічному розвитку особистості і вираженню її творчої індивідуальності (права на користування досягненнями культури і свободу творчої діяльності) ^23.

Висловлено судження, згідно з яким при класифікації особистих немайнових прав вирішальне значення має їх юридична природа, галузева специфіка їх прояви, особливості способів реалізації та духовно-моральні засади їх існування. З урахуванням сказаного пропонується кваліфікувати особисті немайнові права наступним чином 1) права, невіддільні від особистості (право на охорону життя, здоров'я, психіки, недоторканності особи і ін),

2) права на прояв соціальних якостей особистості, а також забезпечення гарантії неущемляемості цих станів (право на ім'я, фірмове найменування, на честь і гідність, на зображення, на самостійне прояв волі і почуттів та ін);

3) права на недоторканність сфери особистого життя і її таємниці (право на недоторканність шлюбного союзу і його таємниці, на недоторканність житла, на недоторканність особистої документації і таємниці се змісту, на недоторканність таємниці телефонно-телеграфних повідомлень та ін),

4) права на творчу діяльність і користування її результатами (право авторства, на користування досягненнями культури та ін) ^24.

Іноді даються класифікації особистих прав без вказування основи виділення їх у різні групи. Наприклад, пропонується особисті немайнові права, які охороняються цивільним правом, підрозділяти на три групи право на охорону особистої свободи і недоторканності (свободи обрання місця проживання і пересування тощо), право на охорону недоторканності сфери особистого життя (недоторканність листів, щоденників, зовнішності, недоторканність житла тощо), право на охорону духовних цінностей, індивідуалізують особистість (честі, гідності, імені) ^25.

Запропоновано також розрізняти п'ять груп особистих немайнових прав:

1) права, що індивідуалізують громадянина як особистість (право на ім'я, честь, гідність),

2) права, що забезпечують особисту свободу громадян (право на недоторканність особи, житла, тілесну недоторканність, обрання роду занять і місця проживання, цивільно-правову свободу, права, що забезпечують свободу совісті),

3) права, що виникають в результаті творчої діяльності при створенні творів у галузі науки, літератури, мистецтва, винаходів,

4) особисті права у сімейних правовідносинах (комплекс прав на укладання та розірвання шлюбу, виховання дітей, усиновлення, здійснення опіки та ін),

5) особисті права, що виникають в результат вступу громадян в трудові, колгоспні та інші правовідносини ^26. При цьому підкреслюється, що тільки перші три групи мають цивільно-правовий характер.

Деякі автори розглядають конкретні немайнові права, не класифікуючи їх ^27.

Систематизація особистих немайнових прав необхідна в процесі вивчення, виявлення їх ознак і відмінностей, методів захисту, сприяє вдосконаленню законодавства. Загальна система суб'єктивних цивільних прав розширюється із зростанням самосвідомості і самооцінки людини і залежно від культурного розвитку. З аналізу наведених вище класифікацій видно, що вони мають загальне і особливе. З урахуванням цього можна зробити наступні висновки.

По-перше, необхідна галузева класифікація немайнових прав, охоронюваних цивільним правом. У таку класифікацію не слід включати немайнові права в сфері трудових, сімейних, державних та інших відносин (Безумовно, це не виключає побудови єдиної системи немайнових прав, що виникають у всіх сферах життя і закріплених у різних галузях права)

По-друге, система немайнових прав повинна базуватися на єдиному ознаці. В якості критерію класифікації можна запропонувати мети здійснення кожної групи прав.

Відповідно до першої групи слід віднести особисті немайнові права, що забезпечують фізичне і психічне благополуччя (цілісність) особистості: право на життя, право на здоров'я, право на фізичну і психічну недоторканність, право на сприятливе навколишнє середовище.

У другу групу входять права, що забезпечують індивідуалізацію особистості в суспільстві: право на ім'я, право на індивідуальний образ і голос, право на честь, гідність і ділову репутацію.

Третю групу складають права, що забезпечують автономію особистості: права на таємницю приватного життя (право на медичну таємницю, право на нотаріальну таємницю, право на адвокатську таємницю тощо) і права на недоторканність приватного життя (право на недоторканність особистої свободи, право на недоторканність житла та ін)

Четверта група включає права, що забезпечують охорону результатів інтелектуальної діяльності: немайнові права авторів творів науки, літератури, мистецтва, винаходів, корисних моделей, промислових зразків, селекційних досягнень, топологій інтегральних мікросхем і немайнові права виконавців.

Наведені у цій класифікації суб'єктивні права або прямо названі в правових актах або виводяться із змісту декількох статей правових актів.

Звичайно, потрібно враховувати, що кожна класифікація в якійсь мірі умовна. Це стає очевидним, якщо одне незаконне дію одночасно порушує кілька тісно взаємопов'язаних немайнових прав: право на здоров'я і право на сприятливе навколишнє середовище, право на недоторканність особистої свободи і право на фізичну і психічну недоторканність і т.д. Але більш за все взаємопов'язані вдачі кожної групи.

Запропоновану класифікацію можна вважати завершеною. Вона може вдосконалюватися внаслідок уточнення правової природи і змісту окремих прав, а також з урахуванням виникнення нових немайнових прав і зміни законодавства.

Глава 2. Права, що забезпечують фізичне благополуччя особистості та їх захист

2.1 Право на життя

Кожна людина має право на життя. Вперше законодавство проголосило право на життя в Декларації прав і свобод людини і громадянина ²⁸ від 22 листопада 1991 р. Право на життя регулюється також Законом РФ "Про трансплантацію органів і (або) тканин людини" ²⁹ від 22 грудня 1992 р., Основами законодавства Російської Федерації про охорону здоров'я громадян ³⁰ від 22 липня 1993 р., гл.59 ЦК. У ст.150 ГК життя як нематеріальне благо визнається об'єктом цивільного права. Якщо норми Кримінального кодексу, що встановлюють відповідальність за заподіяння смерті, спрямовані на захист права на життя, то цивільне законодавство покликане перш за все визначити зміст і гарантії цього права. Деякі вчені пропонують підготувати спеціальний Закон про охорону життя ^31, не обумовлюючи, проте його структуру та основні постулати.

Щоб дати поняття життя як вищого блага з'ясуємо, насамперед, юридичні межі життя (її початок і кінець).

Практичне значення законодавчого визначення початку життя дозволить відповісти на запитання, на якій стадії свого розвитку людський ембріон чи плід стає життєздатним (може існувати поза організмом матері) і є суб'єктом права.

Згідно Великої медичної енциклопедії життєздатним вважається немовля семимісячного внутрішньоутробного розвитку, довжина тіла якого не менше 35 сантиметрів, вага не менше 1000 грамів. Ці параметри відображені і в спеціальній відомчої інструкції ^32.

В окремих нормах законодавства передбачена охорона прав та інтересів майбутньої дитини. Наприклад, п.3 ст.1089 ЦК надає право на відшкодування шкоди у разі смерті потерпілого його дитині, що народилася вже після смерті батька.

Так, Прокурор звернувся до суду з позовними вимогами в інтересах неповнолітньої Т. про відшкодування шкоди у зв'язку зі смертю годувальника.

Рішенням суду, сума на відшкодування шкоди стягнуто з дня розгляду справи в суді.

Справа неодноразово розглядалася судовими інстанціями.

Судова колегія у цивільних справах Верховного Суду РФ скасувала винесені у справі судові постанови у зв'язку з неправильним застосуванням судами норм матеріального права і направила справу на новий розгляд, вказавши таке.

Відповідно до абз.2 п.1 ст.1088 ЦК України у разі смерті потерпілого (годувальника) право на відшкодування шкоди мають непрацездатні особи, що перебували на утриманні померлого або мали на день смерті право на одержання від нього утримання.

Таким чином, умовою визнання права на відшкодування шкоди у разі смерті годувальника є іждівенство дітей, яке передбачається і не вимагає доказів.

Отже, Т. як неповнолітня дочка набуває право на відшкодування шкоди від дня смерті матері (годувальника).

Справляючи суму у відшкодування шкоди з дня винесення рішення, суд порушив право Т. на повне відшкодування шкоди, передбачене чинним законодавством, що стало підставою до скасування судових постанов ^33.

Вважаю, що на рівні закону повинна бути закріплена обов'язок медичних працівників підтримувати життєдіяльність людського плоду знаходиться в утробі матері загиблої, з урахуванням часу внутрішньоутробного розвитку та інших медичних показань та згоди чоловіка.

Постає питання про можливість використання людського плоду для наукових досліджень. З низки країн надходять повідомлення про інтенсивні дослідах на людському ембріоні і плоді. Наприклад, в 1988 р. в Чехословаччині в результаті неодноразово повторених експериментів було встановлено, що під впливом ембріональних клітин припиняється ділення ракових клітин. Китайські хірурги пересадили кору головного мозку хворого на епілепсію трансплантат, взятий з мозку абортовану плоду. Операція поліпшила інтелектуальну функцію пацієнта і викликала більш легкий перебіг хвороби ^34.

У США національні інститути охорони здоров'я наклали заборону на всі роботи з використанням клітин абортованих плодів поки не будуть достатньо повно обговорені всі морально-етичні проблеми. Британська медична асоціація розробила нормативи на застосування трансплантатів від тканин ембріонів. У документі вказується, що зачаття і аборт тільки з метою отримання матеріалу для трансплантації неприпустимі; трансплантація не повинна впливати на техніку і час проведення операції зі штучного переривання вагітності; використання тканин ембріона для наукових досліджень або лікування можливо безоплатно за згодою матері; взяття тканин відбувається після смерті ембріона ^35.

У нашій країні також час прийняти рішення про невикористання або використання (із зазначенням умов) людського плоду для наукових досліджень і лікування. Однак такий важливий соціальний питання має вирішуватися не відомствами або громадськими організаціями, а законодавчими органами.

В якості загального правила слід було б встановити, що зачаття і аборт тільки з метою отримання матеріалу для трансплантації чи фармацевтики не дозволяється. Але як виняток мабуть треба дозволити подібні операції в інтересах життя і здоров'я близьких, якщо це єдиний спосіб їх порятунку.

У науці цивільного та сімейного права деяких країн висувалася концепція умовної правоздатності зачатої дитини на відміну від безумовної правоздатності людини ^36.

Незважаючи на те, що зачата дитина є можливим майбутнім суб'єктом права, все ж таки було б нереально розглядати його як володаря правоздатності і суб'єктивних прав ще до народження. Суб'єктивні права можуть виникнути лише у фактично існуючого суб'єкта ^37. Ця точка зору підтверджується і нормою ч.2 ст.17 ЦК, згідно з якою правоздатність громадянина виникає в момент його народження.

У деяких ситуаціях визначення настання моменту смерті виявляється складним. Розрізняють смерть клінічну та біологічну. Клінічна смерть є оборотною, тому що припускає можливість відновлення життєдіяльності, але в суворо обмежений період. У стані клінічної смерті громадянин є суб'єктом права, і це означає, що за медичними працівниками зберігається обов'язок надання йому медичної допомоги. Біологічна смерть незворотна, і ні які медичні маніпуляції не можуть привести до пожвавлення людини Розмежування клінічної та біологічної смерті має й практичне значення для вилучення у померлого органів і тканин для нужденних реципієнтів.

Протягом майже всієї історії людства синонімом смерті вважалося обнаруживаемое припинення роботи серця і мимоволі дихання. У наші дні, коли з'явилася можливість підтримання кардіореспіраторної функції, зазначений критерій у багатьох країнах став недійсним і був замінений іншим. Тепер про смерть судять по необоротного припинення мозкової діяльності. Це може бути наслідком травми, паралічу, мозкової пухлини, гострої інтоксикації і будь-якої причини, в результаті якої мозкові клітини на кілька хвилин позбавляються кисневого харчування.

Можливі випадки, коли застосування реанімаційних заходів призводить до відновлення і підтримання серцевої діяльності і нижчих відділів нервової системи, але відновлення функцій головного мозку не відбувається, і коматозний стан виявляється необоротним. При цьому штучно підтримувана серцева діяльність і кровообіг створюють тільки видимість життя, насправді людина в стані смерті м o зг a мертвий. Академік В. Неговський вважає, що якщо мозок людини необоротно загинув, а апаратом штучно підтримується дихання і кровообіг, го "жвавий" таким чином хворий вже не особистість, а лише її ілюзія в колишній тілесної оболонці, своєрідний серцево-легеневий апарат, який не може мислити, не може сприймати ні себе, ні зовнішню середу ^38.

Відповідно до Закону "Про трансплантацію органів і (або) тканин людини" включення про смерть дається на підставі констатації незворотною загибелі всього головного мозку (смерть мозку), встановленої відповідно до процедури, затвердженої Міністерством охорони здоров'я та медичної промисловості РФ. Пізніший акт - Основи законодавства про охорону здоров'я громадян - вказав, що критерії та порядок визначення моменту смерті людини, припинення реанімаційних заходів встановлюються положення, що затверджується Минздравмедпромом РФ, узгодженим з Міністерством юстиції РФ, міністерствами охорони здоров'я республік у складі СНД.

Існують різні пояснення життя з точки зору філософії, релігії, біології, хімії, фізики та інших наук. Філософами дається визначення життя як форми існування матерії, закономірно виникає при певних умовах в процесі розвитку ^39. У тлумачному словнику життя трактується як фізіологічне існування людини, час такого існування від виникнення до кінця ^40. Християнське віровчення стверджує, що смерть це продовження існування особистості, її чуттєвою і свідомої діяльності після розпаду фізичного тіла.

Не менш важливо дати дефініцію життя з позиції права. Народження і смерть людини є юридичними фактами - подіями, з яким пов'язано відповідно виникнення і припинення права на життя, а також інших немайнових і майнових прав Життя можна охарактеризувати як вище нематеріальне благо, що виникає з моменту відділення життєздатного дитини від організму матері і триваюче протягом функціонування усією головного мозку.

Висловлено думку, що до складу суб'єктивного цивільного права на життя входять правомочність майбутніх батьків на штучне запліднення та імплантацію ембріона, правомочність вагітної жінки на штучне переривання вагітності і правомочність на стерилізацію ^41.

На наш погляд відносини але приводу штучного запліднення, імплантації ембріона, штучного переривання вагітності, стерилізації зачіпають інтереси ненароджених дітей і батьків і підлягають правовому регулюванню. Але у зміст права на життя можуть входити тільки ті правомочності, які належать вже існуючого суб'єкту - народився людині. Правомочності на проведення штучного запліднення, імплантації ембріона, штучного переривання вагітності, стерилізації ембріону не належать, а закріплені за майбутніми батьками, але не як складові права на життя, а як правомочності права на здоров'я.

З цивилистических позицій зміст права на життя складається з правомочності на збереження життя (індивідуальності) і правомочності на розпорядження життям.

Право на життя в аспекті збереження життя (індивідуальності) раніше трактувалося в нашій країні тільки як відмова від смертної кари, встановлення порядку застосування зброї та її знаходження в цивільному обороті.

Відмова від війни і участі в ній - це напрямок одержав відображення в міжнародному праві як принцип, що зобов'язує державу проводити політику скорочення озброєнь, безумовного відмови від застосування ядерної зброї. На Віденській зустрічі представників держав-учасників Наради але безпеки і співробітництва в Європі (1989 р) була підтверджена прихильність до мирного врегулювання спорів як додаток до обов'язки держав утримуватися від загрози силою або її застосування.

Що стосується смертної кари, то після тривалої дискусії ⁴² Кримінального кодексу залишив цю міру покарання як виняткову, обмеживши коло осіб і зменшивши кількість складів злочинів, коли застосування смертної кари можливо. У Декларації прав і свобод людини і громадянина (ст.7) передбачено, що держава прагне до повного скасування смертної кари. Вступ Росії до Ради Європи в 1996 р. привело до необхідності ратифікації Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 р. Шостим протоколом Конвенції передбачено скасування смертної кари.

Слід зазначити, що відповідно до закону зброя знаходиться в обмеженому обороті і не може бути об'єктом угод купівлі-продажу, міни, дарування, за деякими винятками. Порушення цього положення тягне за собою адміністративну та кримінальну відповідальність. Застосування зброї дозволено у крайніх випадках в окремих нормативних актах, наприклад, в законі "Про зброю" ^43.

Право на життя в аспекті розпорядження своїм життям проявляється як можливість піддавати себе значному ризику і можливість вирішувати питання про припинення життя.

У деяких випадках поведінка громадянина з високим ризиком для власного життя державою не забороняється, а значить побічно зізнається. Наприклад, висока ступінь ризику в роботі космонавтів, льотчиків-випробувачів, каскадерів. Кожен вступник воєнізовані гірничорятувальні частини дасть письмове зобов'язання "не щадити свого життя при порятунку людей" ^44. Співробітники органів внутрішніх справ прийнятої присяги клянуться, "не шкодуючи свого життя, охороняти встановлений Конституцією і законами України правовий порядок" ^45.

Здорові люди-добровольці проводять на собі небезпечні для життя наукові експерименти. Так, женевський лікар Ж. Понто дав вкусити себе трьом гадюка, для того щоб перевірити, які речультати створеної ним запобіжної щеплення. У філіппінському місті Сан Фернандо щорічно віруючі відзначають Страсну п'ятницю розп'яттям живих людей. Перебування на хресті триває кілька хвилин. Поряд чергує бригада лікарів ^46. Це приклади розпорядження своїм життям свідомо, добровільно і при здоровому глузді.

Відомо, що деякі люди передчасно припиняють своє життя самогубством. За даними Всесвітньої організації охорони здоров'я а світі щорічно відбувається більше 500 тисяч самогубств і приблизно 7 мільйонів спроб. Довгі роки вкорінювалося переконання, що накладають на себе руки лише психічно хворі. На самому ділі вони складають всього 25-27 відсотків, ще 19 відсотків - алкоголіки, а інша переважна частина - особи, які ніколи не лікувалися у психіатрів і ніколи не виявляли будь-яких поведінкових особливостей, що дозволяють віднести їх до категорії хворих ^47.

Згадаймо, що Статут Морський (1720 р) Петра 1 постановляв, що "хтось і хоче сам себе вбити і його в тому застануть, того повісити на реї; а якщо хто сам себе вже вб'є, той і мертвий за ноги повішений бути має". А Ухвала про покарання 1845 позбавило самовбивцю християнського поховання ^48.

Самогубство не може, звичайно, пропагуватися і заохочуватися, але в той же час і не повинно мати негативних наслідків з боку держави до родичів померлого, а при невдалій спробі до самому потерпілому. Слід погодитися з твердженням Гегеля: "... в якості особи я маю ... моє життя, лише остільки, оскільки на его є моя воля. Я володію ... цим життям, тільки оскільки я хочу; тварина не може сама себе понівечити або позбавити себе життя, а людина може ^"49.

Правомочність громадянина за розпорядженням своїм життям пов'язано з проблемою евтаназії. Розрізняють активну (позитивна) евтаназію, коли використовують кошти або дії, що прискорюють настання смерті (передозування снодійного, смертельна ін'єкція та ін), і пасивну (негативну) евтаназію, яка означає відмову від штучних заходів, що сприяють підтриманню життя. Обидва види евтаназії стосуються хворого громадянина (пацієнта) і пропонуються до здійснення тільки під його прохання.

Вперше законодавець сформулював своє ставлення до евтаназії в 1993 р. в Основах законодавства про охорону здоров'я громадян (ст.45). Медичному персоналу заборонено здійснення евтаназії. Особа, яка свідомо спонукає хворого до евтаназії і (або) здійснює евтаназію, несе кримінальну відповідальність.

Ряд вчених ще до прийняття відповідної норми виступали проти дозволу - евтаназії як неприпустимою з моральної та юридичної позиції ^50. Деякі вважають, що можливе законодавче закріплення пасивної евтаназії ^51.

Здається, що в законі повинна бути дозволена і активна і пасивна евтаназія. Вищою цінністю є реальне благополуччя людини. Не кожен має сили лежати паралізованим, не обходитися ні дня без сторонньої допомоги, відчувати постійні сильні болі. Не у всіх однакове уявлення про якість життя. У США смертельно хвора паралізована жінка, перебуваючи у свідомості, зажадала відключити апарат штучного дихання, який підтримує її життя. Незважаючи на заперечення лікарів суд задовольнив вимогу пацієнтки, вказавши, що було б жорстоко зберігати існування, переповнене болем ^52.

Стосовно до пасивної евтаназії треба додати, що пацієнт має право вимагати надання йому кваліфікованої медичної допомоги, але має право і відмовитися від неї (відчуває себе погано, але в поліклініку не йде; лежить у лікарні, але проти операції). Обов'язок же лікувального закладу по наданню медичної допомоги виникає перед конкретним пацієнтом у певному обсязі і тільки після того, коли пацієнт висловить своє право отримати допомогу. Інший погляд означав би, що лікарі можуть увірватися в будь-яку квартиру і з посиланням на клятву Гіппократа нав'язати свою допомогу. На підтвердження цього ст.33 Основ законодавства про охорону здоров'я громадян дозволяє пацієнтові відмовитися від медичного втручання або вимагати його припинення, оформивши відповідний запис у медичній документації.

Рішення про евтаназію має прийматися самим пацієнтом. Чи варто життя продовження - питання, яке ні одна людська істота не може вирішити за інше. Тому на момент прийняття рішення громадянин повинен бути дієздатним, а також не мати будь-яких захворювань, що супроводжуються нав'язливою ідеєю смерті. Вважаю, що якщо пацієнт знаходиться без свідомості і раніше не оформив належним чином свою згоду на евтаназію, то відповідні заходи прийняті бути не можуть.

Окремо стоїть питання про евтаназію стосовно до неповнолітнього хворому. Чи буде мати юридичне значення вимога (згоду) неповнолітнього на евтаназію.

Хоча, як уже зазначалося, в даний час евтаназія забороняється, але з утримання ст.33 Основ законодавства про охорону здоров'я громадян можна зробити висновок, що батьки неповнолітнього, яка не досягла 15 років, має право отказат'ся or медичної допомоги, необхідної для порятунку життя їхньої дитини. Таким чином, слід, що здійснення пасивної евтаназії по відношенню до дитини можливо. У такій ситуації лікарняний заклад має право (але не обов'язок) звернутися до суду для захисту інтересів дитини.

За чинним законодавством діти до 14 років мають елементом дієздатності, набувають основні права та обов'язки через своїх законних представників за деякими винятками (п.2 ст.28 ЦК); неповнолітні від 14 до 18 років діють самостійно, але за письмовою згодою батьків, усиновителів, піклувальників або без згоди останніх у передбачених законом випадках (п.1, 2 ст.26, 27 ГК).

Вважаю, що загальні правила цивільного законодавства про здійснення прав неповнолітніх не можуть бути механічно перенесені на питання евтаназії. Мабуть, у майбутній акт про евтаназію повинні бути включені спеціальні положення, що стосуються неповнолітніх. Це пояснюється тим, що якщо при здійсненні інших прав та обов'язків дітей батьки надходять неправомірно, то існують певні гарантії для захисту інтересів дітей (наприклад, визнання угоди з відчуження майна неповнолітнього недійсною, позбавлення батьківських прав за жорстоке поводження з дітьми та ін). Якби батьки реалізували право на евтаназію щодо своєї дитини, і їх дії в подальшому визнані незаконними, то ніякі подальші заходи не відновлять життя дитини.

Можна запропонувати таке рішення питання про евтаназію неповнолітніх. У віці до 14 років питання про припинення життя не повинен ставитися, оскільки малолітній не цілком розуміє значення своїх дій (рішень) і (або) не може керувати ними. У віці від 14 до 18 років неповнолітній самостійно вирішує питання про припинення свого життя з урахуванням загальних критеріїв, які діють у відношенні дорослих пацієнтів, та письмової згоди нею батьків. Суб'єкти, що санкціонують законність евтаназії (консиліум лікарів, прокуратура або суд) має право відкласти вирішення цього питання до досягнення хворим 18-річного віку ^53.

Не слід вважати, що введення евтаназії буде супроводжуватися значними зловживаннями, оскільки евтаназія повинна бути не просто проголошена, а й забезпечена додатковими обов'язками держави, її органів, посадових осіб надати пацієнтові істинну інформацію про його захворювання, організувати обов'язкову попередню консультацію пацієнта з психотерапевтом, гарантувати безболісність кончини, забезпечити присутність працівників прокуратури, родичів та інших

Прихильники евтаназії колола на допустимість її проведення у виняткових випадках за наявності, свідомої і стійкою прохання хворого, неможливість полегшити страждання хворого відомими засобами, точної безсумнівною доведеності неможливості врятувати життя, встановленої колегією лікарів при обов'язковому одноголосності, попереднього повідомлення органу прокуратури ^54.

При формулюванні умов здійснення евтаназії виникає сумнів, чи тільки при "точної безсумнівною доведеності неможливості врятувати життя" допустимо право на смерть. Слід продумати можливість (дозвіл) евтаназії ще у випадку якщо встановлено, що в осяжний період смерть не настане, але розвиток хвороби безсумнівно призведе до необоротної деградації особистості.

Існує думка, що пацієнти, розвиток хвороби яких призводить до деградації особистості не зможуть усвідомлено відмовитися or зробленого раніше заяви вже в силу розвитку самої хвороби і, отже, евтаназія здійснювалася б всупереч їх істинну волю ^55. Вважаємо, що в період деградації (руйнування) особи такі особи нічого не можуть робити усвідомлено, а значить і їх бажання відмовитися від евтаназії також може піддаватися сумніву Тому доцільно ввести в російське законодавство норми, що визнають юридичну силу за "прижиттєвим заповітом", в силу якого громадянин у свідомості і здоровому розумі може відмовитися до застосування до нього штучних заходів для підтримання життя на випадок можливої ​​недієздатності в майбутньому.

Ухваленню нового нормативного акта (норми) про введення евтаназії повинна передувати широка громадська дискусія

Вище наведені міркування дозволяють уточнити і доповнити умови проведення евтаназії і накласти їх в наступній редакції.

1) рішення про евтаназію повинен приймати дієздатний громадянин; рішення про евтаназію неповнолітнього у віці від 14 до 18 років може бути відкладено прокурором (або судом) і консиліумом лікарів-фахівців до досягнення хворим 18-річного віку, рішення про евтаназію неповнолітнього віком до 14 років або його батьків юридичної сили не має,

2) прохання громадянина про евтаназію добровільна, свідома, стійка, громадянин не має захворювань, що супроводжуються нав'язливою ідеєю смерті,

3) точна безсумнівна доведеність неможливості врятувати життя, встановлена ​​консиліумом лікарів-фахівців при обов'язковому одноголосності, у виняткових випадках - якщо смерть у зазначений період не настане, але розвиток хвороби безсумнівно призведе до необоротної деградації особистості,

4) неможливість полегшити сильні фізичні та моральні страждання хворого відомими засобами,

5) попередній дозвіл прокурора (або рішення суду).

Право на розпорядження життям включає ще один аспект, який має значення для осіб, засуджених за вчинення злочину до смертної кари. Усі справи про призначення покарання у вигляді смертної кари після звершення передбаченої законом процедури оскарження направляються до комісії з помилування при Президентові РФ. При цьому не має значення, чи направлена ​​засудженим клопотання про помилування. Представляється, що помилування не можна нав'язувати, підставою для розгляду питання про помилування повинна бути прохання засудженого ^56. Ініціатива засудженого в цьому питанні є здійсненням нею правомочності щодо розпорядження своїм життям.

Якщо право на життя порушено і це призвело до смерті, то будь-які цивільно-правові способи захисту не застосовні.

Винятком, мабуть, є одна ситуація. Деякі хвороби досі невиліковні, але з моменту їх виникнення до смерті існує певний обмежений період часу. Якщо виникнення такої хвороби сталося з вини інших осіб, то потерпілий має право вимагати цивільно-правового захисту саме права на життя (а не тільки права на здоров'я). Так, пацієнту під час операції в лікарні влили плазму донора, інфікованого вірусом імунодефіциту людини Державна станція переливання крові (ГСПК) не утилізувала, а передала заражену кров на переробку в плазму Вина співробітників ГСПК встановлена. Відомо, що середня тривалість інфікованих становить 5-7 років. Потерпілий може використовувати такий цивільно - правовий спосіб захисту як вимагати в позовному порядку компенсації немайнової шкоди за порушення права на життя. На початку 80-х років фармацевтичні підприємства США отримували плазму крові від донорів, що відносяться до груп ризику, - наркоманів і включених, хоча про небезпеку ВІЛ-інфекції вже було відомо. В даний час з-за цього упущення інфіковано вісім тисяч осіб, які страждають на гемофілію. Чотири фармацевтичні фірми вирішили виплатити відшкодування збитків у розмірі ста тисяч доларів кожному хворому на гемофілію американцеві, що заразилися у результаті переливання крові вірусом імунодефіциту людини. Але представники хворих передбачають в судовому порядку збільшити суму компенсації ^57.

2.2 Право на здоров'я

Право на здоров'я закріплено в ст.41 Конституції РФ, ст.8 і 37 Декларації прав і свобод людини і громадянина. Більш докладно це право регулюється Основами законодавства про охорону здоров'я громадян, законами України - "Про медичне страхування громадян у Російській Федерації" ⁵⁸ від 28 червня 1991 р, "Про психіатричну допомогу й гарантії прав громадян при її наданні" ⁵⁹ від 2 липня 1992 р, "Про донорство крові та її компонентів" ⁶⁰ від 9 липня 1993 р, "Про трансплантацію органів і (або) тканин людини", главою 59 ЦК та іншими актами. У ст.150 ЦК здоров'я названо нематеріальним благом і віднесено до об'єктів цивільних прав.

Відповідно до Статуту Всесвітньої організації охорони здоров'я, здоров'я є "станом повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не тільки відсутністю хвороб і фізичних дефектів.

Володіння вищим досяжним рівнем здоров'я є одним з основних прав усякої людини без розрізнення раси, релігії, політичних переконань, економічного і соціального становища ^"61.

У медичній енциклопедії здоров'я називається станом, протилежним хвороби, яке не можна визначити з достатньою точністю, гак воно пов'язане з великою широтою коливань найважливіших показників життєдіяльності людини і пристосувальними можливостями організму ^62. Стан здоров'я може бути встановлено на підставі особистих (суб'єктивних) оігущеніі конкретної людини в сукупності з даними клінічного обстеження, з урахуванням статі, віку, соціальних, кліматичних, географічних і метеорологічних умов, в яких живе або тимчасово перебуває людина.

Право на здоров'я має абсолютний характер, оскільки всі інші до уповноваженій особі громадяни та юридичні особи зобов'язані не порушувати це право, утримуватися від дій, що заважають його здійсненню ^63.

Позитивний зміст права на здоров'я складається з правомочностей володіння, користування і розпорядження своїм здоров'ям. Зазвичай ці правомочності фактично здійснюються постійно, але як би юридично "непомітно", а проявляються у разі порушення здоров'я або в особливих специфічних ситуаціях ^64.

Так громадянин може здійснювати правомочності щодо володіння та використання здоров'я шляхом звернення до поліклініки, лікарні, диспансер і укладення з цими установами договору на надання медичної допомоги Подібний договір є типовим цивільно-правовим договором з надання послуг ^65. Ці правомочності можуть реалізуватися і до порушення права на здоров'я, наприклад, при зверненні здорових громадян до медичних установ за консультацією, для вакцинації, профілактичного огляду.

При вступі громадянина у правовідносини з медичним закладом він стає володарем відносних суб'єктивних прав (на кваліфіковану медичну допомогу, вибір лікаря, інформацію про стан здоров'я, проведення консиліуму інших фахівців тощо), які конкретизують зміст права на здоров'я і визначають його межі ^66.

Введене з 1993 р обов'язкове медичне страхування характерне тим, що договором на надання медичної допомоги пацієнта з медичним закладом передують ще два договори: договір обов'язкового медичного страхування між страхувальником і страховою медичною організацією і договір на організацію лікувально-профілактичної допомоги з медичного страхування між страховою медичною організацією та медичним закладом. Ці договори спрямовані на забезпечення порядку фінансування та організації, які надають пацієнтові медичних послуг, але громадянин не є їхнім учасником (тому аналіз змісту цих договорів не проводиться).

Правовідносини між медичною установою і громадянином в деяких ситуаціях можуть виникнути і незалежно від волі і бажання останнього, без укладання договору, а внаслідок юридичних фактів, зазначених у законі. Так, Законом "Про психіатричну допомогу й гарантії прав громадян при її наданні" встановлено, що особа, яка страждає на психічний розлад, може бути госпіталізована до психіатричного стаціонару без його згоди та без згоди її законного представника до постанови судді, якщо його обстеження або лікування можливі лише в стаціонарних умовах, а психічний розлад є важким і обумовлює його безпосередню небезпеку для себе або оточуючих або нездатність самостійно задовольняти свої основні життєві потреби або істотну шкоду його здоров'ю внаслідок погіршення психічного стану, якщо особа буде залишено без допомоги. При цьому право на здоров'я отримує реалізацію через передбачені законом відносні права пацієнта перед психіатричним стаціонаром (право на психіатричну допомогу в найменш обмежених умовах, право на надання допомоги в умовах, відповідних санітарно-гігієнічним вимогам, право на попередню згоду і відмову на будь-якій стадії від використання у навчальному процесі, фото-, відео - або кінозйомці, право запросити будь-якого фахівця, який бере участь у наданні психіатричної допомоги, за згодою останнього для роботи в лікарській комісії та ін.)

Інший застосовується в Росії і за кордоном спосіб використання свого здоров'я - виношування і народження жінкою дитини, зачатої шляхом імплантації в її органів чужий заплідненої яйцеклітини, і наступною передачею породжених його біологічним батькам.

У ст.35 Основ законодавства про охорону здоров'я громадян встановлено, що кожна повнолітня жінка дітородного віку має право на штучне запліднення та імплантацію ембріона більш детально виникають при цьому відносини регулюються наказами Минздравмедпрома РФ від 28 грудня 1993 року і 11 лютого 1994

Висловлено міркування, що біологічні подружжя може бути визнані батьками дитини лише за умови, що сурогатна мати відмовиться від народженого, а подружжя нею усиновлять, тому що навряд чи правомірно розглядати cyppo Гатне мати як інкубатор, не має з дитиною біологічного зв'язку ^67. З такою думкою важко погодитися.

Загальної та головною рисою розмноження людини є об'єднання в диплоїдної клітці генетичного матеріалу двох різних зародкових клітин. Таким чином, біологічне споріднення визначається генетичним матеріалом, а не виношуванням зародка в тілі жінок. Жінка, що погодилася на імплантацію чужий заплідненої клітини, - своєрідний донор. Тільки об'єктом донорства є не op г a ни і тканини, а весь жіночий організм. Між жінкою, яка виношує дитину, і зародком встановлюється біологічна зв'язок. Будь-яке порушення рівноваги і брак якого-небудь речовини в харчуванні вагітної жінки може відбитися на розвитку зародка. Але біологпческая зв'язок - не біологічне споріднення. Біологічна зв'язок припиняється з моменту народження, а біологічна спорідненість зберігається і передасться на покоління в покоління.

У п.4 ст.51 Сімейного кодексу передбачено, що особи, що складається в шлюбі і надали згоду в письмовій формі на імплантацію ембріона іншій жінці з метою його виношування, можуть бути записані батьками дитини тільки за згодою жінки, яка народила дитину (cyp Рогатнев матері) .

На думку одного з розробників кодексу така формулювання було прийнято, щоб захистити в першу чергу інтереси сурогатної матері, а договори про виношування слід вважати недійсними ^68.

Очевидно маються на увазі інтереси сурогатної матері в o тношенія дитини. Такі пояснення викликають заперечення.

Если суррогатная мать способна иметь детей естественным способом, то при современной дороговизне оказания медицинских услуг, н e большого количества донорского материала не понятно решение законодателя предоставить ей возможность иметь ребенка путем метода искусственного зарождения.

Если суррогатная мать не способная иметь ребенка естественным путем (обычно в других странах исключено, что такая женщина может быть суррогатной матерью), то она вправе обратиться в медицинское учреждение в соответствии с ранее цитированной ст.35 Основ законодательства об охране здоровья граждан для применения к ней метода искусственной инсеминации или переноса эмбриона. В таком случае при невозможности иметь ребенка биологическим родителям и суррогатной матери, почему в первую очередь надо защищать интересы суррогатной матери.

Как видно, кодекс устанавливает три обязательных условия такого способа искусственного зарождения детей состояние биологических родителей в зарегистрированной браке, письменное согласие обоих биологических родителей на имплантацию эмбриона другой женщине в целях нынашивания; согласие суррогатной матери, родившей ребенка, на его передачу биологическим родителям.

Полагаю, что в законе должно быть введено обязательное письменное оформление двух договоров. Первый договор заключается между супругами, претендующими на положение будущих родителей и предоставивших донорский материал, и медицинским учреждением об изъятии донорского материала и возврате рожденного ребенка. В законе необходимо установить ряд требований к этому договору. Будущие родители вправе прибегнуть к такому способу зачатия только при невозможности рождения у них ребенка естественным путем. Согласие дают оба супруга, состоящие в зарегистрированном браке. Супруги имеют право на информацию о данных медико-генетического обследования, внешних данных и национальности донора.

Второй договор заключается между медицинским учреждением и суррогатной матерью об имплантации в ее организм чужой оплодотворенной клетки и возврате рожденного ребенка в медицинское учреждение. В законе нужно указать следующие требования к этому договору. Роль суррогатной матери не может быть особым видом коммерческой деятельности - многократно использоваться с целью извлечения материальной выгоды. Такие систематические операции создают yrpo з y здоровью суррогатной матери и низводят ее до живою инкубатора. Однако дача согласия на одну-две операции представляется возможным. Суррогатная мать не может: быть носителем гениталыюй инфекции; относиться к лицам, наследственность которых трудно проверить; иметь венерические (аболевания или ВИЧ-инфекпию; иметь медицинские противопоказания к беременности.

Для этих двух договоров действует правило о том, что операции по изъятию донорского материала и имплантации эмбриона осуществляются в государственных и муниципальных учреждениях здравоохранении получивших лицензию на указанный вид деятельности.

Третий договор между биологическими родителями и суррогатной матерью не является обязательным, а заключается при обоюдном желании взаимного решения вопросов о порядке общения в период беременности суррогатной матери и после рождения ребенка, о размере предоставляемой суррогатной матери компенсации, о тайне донорства и др. Такой договор нешбежен, если биологические родители сами подыскивают суррогатную мать или ею становится родственница или близка подруга биологических родителей.

В отдельных случаях осуществление правомочий по владению и пользованию здоровья одновременно является и юридическим фактом состоянием, порождающим или прекращающим какое-либо другое правоотношение. Так, гражданин не может усыновить ребенка, принять его под опеку (попечительство), взять в приемную семью при наличии ряда заболеваний.

Правомочие по распоряжению своим здоровьем предполагает принятие дееспособным лицом самостоятельных решений, в том числе таких, которые неблагоприятно отразятся на здоровье. Показателен следующий пример. Один американский предприниматель создал фирму, в число предполагаемых услуг которой входит курс прохождения пыток. С участников берут письменное согласия на то, что их будут бить, мучить, обрабатывать слезоточивым газом, электрошоком. Любой, заплативший 425 долларов, может проверить, как он переносит боль и физические страдания. Курс настолько популярен, что желающие записываются на месяцы вперед ⁶⁹ .

Однако в России также возможен аспект осуществления права на здоровье как распоряжение своим здоровьем. Возьмем хотя бы ситуацию по проведению медицинского эксперимента па здоровых людях - добровольцах с целью решения вопроса о ходе развития болезни, выявления e ё возбудителей, выбора оптимального способа лечения и допустимости его практического применения или создание модели экстремальных условий для выяснения порога человеческих возможностей. Например, сотрудница Центрального института усовершенствования врачей в порядке эксперимента по своему желанию была заражена малярией и мосле первых признаков недомогания лекарств не принимала. Эксперимент был прекращен после жесточайшей депрессии (температура достигла 41,5 градусов) После выздоровления приступы лихорадки периодически возобновлялись в течение полугода ⁷⁰ .

Порядок проведения биомедицинских исследований с привлечением человека в качестве объекта определен в ст.43 Основ законодательства об охране здоровья граждан. К необходимым условиям относятся полная предварительная информация о предстоящем эксперименте, свободное письменное согласие гражданина-объекта исследования, предварительное проведение лабораторного эксперимента, осуществление эксперимента в учреждении государственной или муниципальной системы здравоохранения.

Рассмотрим подробнее эти условия. Прежде всего, гражданину-объекту исследования должна быть представлена полная информация о целях, методах, продолжительности, ожидаемом результате, побочном эффекте и другом возможном риске. Участник информируется перед началом эксперимента, а также в период его проведения, если предварительная информация получила коррективы. Гражданин должен обязательно быть уведомлен также о том, что он вправе отказаться от участия в исследовании в любое время до его начала или требовать прекращения эксперимента на любой стадии.

Непременным условием медицинского исследования является добровольное согласие испытуемого в письменной форме. Чтобы исключить скрытые формы принуждения в ст.29 Основ законодательства об охране здоровья граждан вводится запрет проведения биомедицинских исследований с привлечением в качестве объекта лиц, задержанных, заключенных под стражу, отбывающих наказание в местах лишения свободы либо заключенных под административный арест.

Безусловно, необходимо предварительное проведение лабораторного эксперимента. Но на наш взгляд это условие лишь составная часть требования о научной обоснованности эксперимента. Научная обоснованность подтверждается тем, что исследование имеет разработанную методику, оформляется протоколом (другим документом), регистрируется медицинскими приборами, кино-, фотоаппаратурой, иной техникой, иногда проводится в присутствии свидетелей (наблюдателей), базируется на результатах лабораторного эксперимента.

Обязательность проведения биомедицинскою исследования в учреждении государственной или муниципальной системы здравоохранения вызывает сомнения. Считаю, что в качестве альтернативы можно осуществлять исследование под контролем этих учреждений. Последнее предложение реализуется в случае проведения биомедицинского исследования в космосе, под землей, под водой и т.п.

Законодательство необходимо дополнить еще рядом условий. Bo -первых, при проведении эксперимента должен обеспечиваться приоритет интересов его участника перед интересами науки и общества. Эксперимент надо прекратить, если возникнет риск гибели или необратимого ухудшения здоровья добровольца или нарушаются его другие права и интересы ⁷¹ .

Во-вторых, необходимо решить вопрос о вознаграждении и возмещении возникшего вреда у участника эксперимента. Вознаграждение и возмещение вреда не противоречат моральным принципам общества и должны компенсироваться организацией, ответственной за подготовку и проведение исследования.

В-третьих, письменное согласие испытуемого недостаточно для оформления отношений с учреждением здравоохранения, поскольку защищает интересы только этого учреждения. Было бы правильно ввести обязательную письменную форму договора о проведении биомедицинского исследования с указанием всех условий.

Считаю, что нет оснований характеризовать медицинский эксперимент на здоровых людях-добровольцах как вмешательство в личные права человека, совершаемое в связи с исследованиями в области медицины. Поскольку участвуя в эксперименте, гражданин осуществляет свое право на здоровье в порядке, предусмотренном законодательством.

Правомочие по распоряжению своим здоровьем проявляется также в возможности отказа гражданина от медицинского вмешательства или требования его прекращения. При этом гражданину должны быть объяснены возможные последствия. Отказ от медицинского вмешательства с указанием возможных последствий оформляется записью в медицинской документации и подписывается гражданином и медицинским работником (ст.33 Основ законодательства об охране здоровья граждан).

Существуют определенные ограничения при реализации этого правомочия. Допускается оказание медицинской помощи (медицинское освидетельствование, госпитализация, наблюдение и изоляция) без согласия граждан в отношений страдающих заболеваниями, представляющими опасность для окружающих, в отношении лиц, страдающих тяжелыми психическими расстройствами, или лиц, совершивших общественно опасные деяния, на основаниях и в порядке, установленных законодательством РФ.

Правомочие по распоряжению своим здоровьем осуществляется и путем включения договора донорства, поскольку при этом нарушается телесная оболочка и возникает риск временного или постоянного ухудшения состояния здоровья. Закон установил пределы реализации этого правомочия.

Донором может быть только совершеннолетний и дееспособный гражданин. При изъятии костного мозга возраст не имеет значения, при изъятии крови донор должен быть не старше 60 лет.

Живой донор должен находиться с реципиентом в генетической связи, за исключением случаев пересадки крови и костного мозга. Перед операцией донор проходит медицинское освидетельствование, результатами которого и подтверждается, что здоровью донора не будет причинен вред. При трансплантации органов и тканей (помимо крови) консилиум врачей-специалистов констатирует, что донору не будет причинен значительный вред.

Донорство крови может быть как возмездным, так и безвозмездным. В Законе "О трансплантации органов и (или) тканей человека" предусмотрено, что органы и ткани (помимо крови) не могут быть предметом купли-продажи. Предпочтительнее признать возможным возмездное донорство, при этом следует говорить не о вознаграждении за предоставленные органы и ткани, а о компенсации донору за причиненные неудобства, физические и моральные страдания, риск возможного ухудшения здоровья. Соответственно нужно считать возмездную сделку донорства не разновидностью договора купли-продажи, а договором особого рода.

Пока забор и заготовка органов и тканей разрешается в государственных учреждениях здравоохранения, но полагаю, что в дальнейшем донор должен быть свободен в выборе приобретателя его органов и тканей. В договоре донорства можно было бы предусмотреть передачу трансплантанта посреднику с указанием предоставить его затем конкретному реципиенту.

Заключая договор донорства и реализуя тем самым правомочие по распоряжению здоровьем, гражданин становится носителем целого комплекса относительных прав и обязанностей (право на информацию о предстоящей процедуре и ее последствиях, право отказаться в любой момент от донорства, обязанность сообщить сведения о перенесенных или имеющихся заболеваниях и др.).

Иногда гражданин осуществляет правомочие по распоряжению своим здоровьем, вступая в правоотношения, возникающие из объявления конкурса.

Учитывая добровольность участия в подобных конкурсах, следует исходить из того, что бремя возникающего ущерба здоровью несет сам участник конкурса, если иное не предусмотрено условиями сдельного конкурса.

При нарушении права на здоровье можно использовать такой способ защиты как прекращение правоотношений. Например, гражданин, не удовлетворенный качеством медицинской помощи или сокрытием от него информации о заболевании, расторгает договор с медицинским учреждением (частнопрактикующим врачом).

Возможно применение такого способа защиты как изменение правоотношения. Так, пациент, получающий некачественную медицинскую помощь, вправе выбрать другого врача (с его согласия), при удовлетворении этого требования изменяется содержание договора на оказание медицинской помощи.

Наиболее характерный способ защиты права на здоровье - возмещение возникшего вреда. Несмотря на договорной характер отношений между гражданином и медицинским учреждением по сложившейся практике и в соответствии со ст.1084 ГК при повреждении здоровья применяются правила о деликтных обязательствах, если законом или договором не предусмотрен более высокий размер ответственности.

В соответствии со ст.1064 ГК вред, причиненный личности, подлежит возмещению лицом, причинившим вред в полном объеме. Причинивший вред освобождается от его возмещения, если докажет, что вред причинен не по его вине. Вред, причиненный правомерными действиями, подлежит возмещению лишь в случаях, предусмотренных законом.

Вред, причиненный здоровью потерпевшего случайно, не возмещается. Как исключение действует правило, закрепленное в ст.1079 ГК. Субъект, деятельность которого связана с повышенной опасностью для окружающих, обязан возместить вред, причиненный источником повышенной опасности, если не докажет, что вред возник вследствие непреодолимой силы или умысла потерпевшего. В постановлении Пленума Верховного Суда РФ "О судебной практике по делам о возмещении вреда, причиненного повреждением здоровья" источник повышенной опасности характеризуется двумя обязательными признаками: повышенная вероятность причинения вреда; невозможность полного контроля со стороны человека.

Вред, причиненный личности гражданина, не может быть возмещен в натуре. Возмещение вреда, причиненного здоровью, производится в форме взыскания утраченного потерпевшим заработка, которого он лишился вследствие повреждения здоровья; вынужденных дополнительных расходов; морального ущерба.

Размер имущественного вреда, подлежащего возмещению при полной или частичной утрате заработка, зависит от среднего заработка потерпевшею до несчастного случая (трудового увечья) и степени (процента) утраты профессиональной трудоспособности.

В соответствии со ст.318 ГК сумма, выплачиваемая по денежному обязательству непосредственно на содержание гражданина (в частности в возмещении вреда, причиненного здоровью), с увеличением установленного законом минимального размера оплаты труда пропорционально увеличивается. Потерпевшему возмещается также имущественный вред в виде компенсации дополнительных расходов (п.1 ст.1085 ГК). Как правило, в эту группу входят расходы на дополнительное питание, уход за потерпевшим, санаторно-курортное лечение, приобретение специальных транспортных средств, проезд к месту лечения и обратно. Исчерпывающий перечень дополнительных расходов отсутствует, однако требуется, что бы потерпевший был признан нуждающимся в этих видах помощи и не получил их бесплатно от соответствующих организаций.

Согласно ст.1083 ч.2 ГК РФ, при причинении вреда жизни или здоровью гражданина отказ в возмещении вреда не допускается.

Решением Нефтегорского районного суда Т. отказано в удовлетворении исковых требований о возмещении морального вреда в связи со смертью кормильца.

Судебная коллегия по гражданским делам решение отменила, указав следующее.

Как видно из материалов гражданского дела муж Т. погиб в результате неосторожного обращения с огнем несовершеннолетней Л.

В соответствии со ст.1100 ГК РФ, компенсация морального вреда осуществляется независимо от вины причинителя вреда в случаях когда, вред причинен жизни или здоровью гражданина источником повышенной опасности.

В соответствии со ст.1079 ГК РФ, под источником повышенной опасности понимается использование транспортных средств, механизмов, электрической энергии высокого напряжения, атомной энергии, взрывчатых веществ, сильнодействующих ядов и т.п., осуществление строительной и иной, связанной с нею деятельностью и др.

Согласно ст.1083 ч.2 ГК РФ, при причинении вреда жизни или здоровью гражданина отказ в возмещении вреда не допускается.

Суд в нарушении вышеуказанных норм права, придя к выводу об отсутствии вины ответчиков в причинении вреда, необоснованно отказал в удовлетворении иска, ссылаясь и на то, что главой 59 ГК РФ, другим действующим законодательством при установленных обстоятельствах не предусмотрено возмещение морального вреда.

В данном случае суд нарушил требования ст. ст.56, 67 ГПК РФ, не определил по делу юридически значимые обстоятельства по делу, не дал им надлежащую оценку.

При таких обстоятельствах решение суда нельзя признать законным и обоснованным.

Решение суда отменено, дело направлено на новое рассмотрение в тот же суд ⁷² .

Существуют особенности взыскания причиненного здоровью вреда, предусмотренные Федеральным законом "Об использовании атомной энергии" ⁷³ от 21 ноября 1995 г. Организация эксплуатирующая ядерную установку, радиационный источник, пункт хранения ядерных материалов и радио активных веществ организация несет ответственность перед потерпевшим в предусмотренных законодательством РФ и международными договорами пределах. Если вред превышает усыновленный предел ответственности, то в недостающей части до полного возмещения выплата соответствующих сумм обеспечивает Правительство РФ. Закон, обратив внимание на взыскание вреда и убытков (ст.54,57). Такое разграничение подчеркивает не тождественность этих терминов. Полагаю, что "вред более широкое понятие, составляющими которого является имущественный (убытки) и неимущественный вред. Применительно только к имущественному вреду установлено, что в расчет принимаются как убытки, причиненные радиационным воздействием, так и иные убытки, которые могут быть обосновано отделены от убытков первой группы

При нарушении права на здоровье потерпевший может, использован такой способ защиты как компенсация неимущественного вреда. Например, пациентка заключила договор со стоматологической клиникой протезировании дважды изготавливали некачественные протезы. В иске истица требовала взыскав компенсацию за физический (сильные боли) моральный (невозможность принимать пищу, членораздельно говорит вынужденные посещения клиники) вред ⁷⁴ .

Статья 22 Конституции РФ провозглашает право каждого на личную неприкосновенность Личная неприкосновенность включает физическую и психическую неприкосновенность Право на физическую и психическую неприкосновенность регулируется также Основами законодательства об охране здоровья граждан и Законом "О психиатрической помощи и гарантиях прав граждан при ее оказании".

В юридической литературе высказано предположение о подготовке законодательства о психологической безопасности личности, учитывая отдельные сферы жизнедеятельности человека при проведении лабораторных работ, катастрофах, в условиях воинской службы, отбывании наказания и т.д. ⁷⁵ , в том числе и об охране самих субъектов биоэнергетического (психического) воздействия и условиях их использования ⁷⁶ .

Физическая неприкосновенность означает автономное решение вопросов о пользовании и распоряжении своим телом, отделенными от организма органами, тканями.

Уточним правовой статус органов и тканей человека с момента отчуждения от организма. Среди них выделяют трансплантаты - органы и ткани, которые изымаются для дальнейшей пересадки, ампутированные при операции части тела пациентов, абортированные плоды, эмбриональный материал (плацента, плодный пузырь, амниотическая жидкость), сцеженное грудное молоко, остриженные волосы и др.

Одни авторы считают, что органы и ткани, являются частью организма, образуются в результате естественного биологического процесса и поэтому подпадают под понятие вещи, не имеют рыночного эквивалента, затраты по консервации трансплантата составляют стоимость услуг, связанных с последующей пересадкой, а не стоимость органа или ткани и, следовательно, не могут быть предметом гражданско-правовых сделок ⁷⁷ . Вряд ли труп, органы и ткани можно наследовать как обычное имущество.

Другие авторы называют органы и ткани человеческого организма личными неимущественными благами, по поводу которых складываются гражданские отношения донорства и трансплантации. После отделения от конкретно: о человека органов и тканей предполагается, что трансплантаты теряют свою индивидуально-личностную определенность ⁷⁸ . По мнению третьих органы и ткани (в частности кровь), будучи отделенными от организма, следует считать вещами, ограниченными в обороте ⁷⁹ . Последняя точка зрения представляется правильной. Органы и ткани человека с момента отделения от организма - объекты материального мира, носящиеся к понятию вещей. Это подтверждает использование, например крови как сырья для производства лекарственных препаратов.

В Федеральном законе "О государственном регулировании внешней торговой деятельности" ⁸⁰ от 13 октября 1995 г. указывается, что введение в Российской Федерации в области внешнеторговой деятельности находится определение порядка экспорта и импорта биологически активных материалов (донорской крови, внутренних органов и других материалов), а также порядок их использования. Таким образом, закон признает биологически активные материалы предметом сделок купли-продажи ⁸¹ .

Вряд ли можно считать что гражданин имеет право собственности на свое тело и осуществляет правомочия по владению, пользованию и pac поряжению им как вещью. Как отдельный самостоятельный объект телесную оболочку человека признать нельзя, поскольку сама по себе при жизни человека она не существует, а является неотъемлемым компонентом индивида. В связи с этим пользование и распоряжение человека им организмом происходит не путем осуществления правомочий собственника, а совершением иных правомерных действий по реализации права на физическую неприкосновенность.

В юридической науке было предложено рассматривать право на физическую неприкосновенность как неимущественное, сущность его сводилась к возможности лица требовать от всех и каждого воздержания от посягательств на его жизнь и здоровье, а своеобразие виделось в том, что регулирование этих отношений осуществляется через pe гламентацию имущественных отношений, возникающих в связи с нарушением этого права ⁸² .

По нашему мнению в содержание права на физическую и психическую неприкосновенность входит правомочие гражданина самостоятельно пользоваться и распоряжаться своим телом, отдельными органами и тканями, правомочие свободно совершать поступки в соответствии со своим сознанием и волей, а также правомочие требовать, чтобы другие субъекты воздерживались от нарушения его права.

Право на физическую и психическую неприкосновенность реализуется путем включения управомоченным возможных договоров на личную охрану со специальными фирмами или отдельными гражданами (телохранителями, охранниками). Право на психическую неприкосновенность осуществляется также через заключение договоров между управомоченным и врачом-психотерапевтом (или экстрасенсом) на устранение воздействии гипноза.

Правомочие гражданина самостоятельно распоряжаться своим телом, отделенными от организма органами и тканями рассматривается, как возможность выразить свою волю, реализуемую как при жизни, так и после смерти.

Гражданин должен иметь возможность распорядиться своими органами и тканями при своей жизни. Например, в российской и зарубежной практике заключаются комплексные договоры, которые предусматривают не только условия изъятия крови у донора, но и условия ее хранения и в дальнейшем при необходимости - переливание этой же крови другому донору (или по его указанию родственникам, другим лицам), включение подобных договоров - один из способов уменьшить дефицит донорской крови, поэтому для расширения практики их применения и для гарантии прав доноров следовало бы отразить такие договоры в законе "О донорстве крови и ее компонентов".

Полагаем, что родители могут распорядиться абортированным плодом - дать или не дать согласие на использование тканей, органов, эмбриона для научных исследований или лечения. В качестве общего правила следовало бы установить, что зачатие и аборт только с целью получения материала для трансплантации не разрешается. Но в порядке исключения видимо следует разрешить подобные операции в интересах жизни и здоровья близких, если это единственный способ их спасения.

Если же речь идет о рождении жизнеспособного ребенка, то использование его органов, тканей для трансплантации недопустимо.

В законодательстве необходимо отразить возможность гражданина распорядиться своими органами и тканями при жизни не только в целям трансплантации, но и по другим причинам, если речь идет об ампутированных при операции частей тела пациента или других биоотходов при медицинском вмешательстве.

Согласно ст.5 Федерального закона "О погребении и похоронном деле" ⁸³ от 12 января 1996 г. волеизъявление лица об отношении к его телу после смерти должно быть выражено в устной форме в присутствии свидетелей или в письменной форме. Из этого следует, что волеизъявление может быть изложено в завещании или оформлено как простое письменное заявление, сопровождающееся подписью заявителя и датой совершения.

Между тем редакция ст.5 закона не исключает возможность заключения договора по поводу использования органов, тканей или праха после смерти с предварительной оплатой или выплатой части суммы гражданину, а оставшейся части - наследникам умершего.

Волеизъявление гражданина о достойном отношении к его телу после смерти - это пожелание: о согласии или несогласии быть подвергнутым патологоанатомическому вскрытию; о согласии или несогласии на изъятие органов и (или) тканей из его тела; быть погребенным на том или ином месте, по тем или иным обычаям или традициям, рядом с теми или иными ранее умершими; быть подвергнутым кремации; о доверии исполнить свое волеизъявление тому или иному лицу. В случае отсутствия воли изъявления право на разрешение указанных действий имеют супруг, близкие родственники (дети, родители, усыновители, усыновленные, родные братья и родные сестры, внуки, дедушка, бабушка), иные родственник либо законный представитель умершего, а при отсутствии таковых - иные лица, взявшие на себя обязанность осуществить погребение умершего (п.3 ст.5 Закона "О погребении и похоронном деле").

Во избежание возможных споров между многочисленными родственниками о судьбе тела умершего в отсутствии его распоряжений следовало бы указать, что каждое последующее лицо (лица) имеет право на разрешение указанных действий лишь в случае смерти предыдущею лип (лиц) или в случае его (их) отказа от совершения укачанных действия. Надо и более точно изложить перечень лиц, имеющих право на разрешение указанных действий, в следующей последовательности (очередности) супруг, дети, в том числе усыновленные, родители или усыновителя; родные братья и сестры, внуки, дедушка и бабушка, иные родственники, законный представитель умершего, иные лица, взявшие на себя обязанность осуществить погребение умершего.

2.3 Охрана жизни и здоровья гражданско-правовыми средствами

Осуществление субъективного гражданского права и его защита неразрывно связаны. Защиту права трактуют как деятельность по устранению препятствии на пути осуществления субъективных прав ⁸⁴ .

С точки зрения последовательности стадий развития правоотношений гражданско-правовая защита рассматривается как правовое регулирование на случай возникновения угрозы нарушения прав или на случай совершившегося правонарушения.

Понятием "защита прав" охватываются и меры ответственности и та меры, которые по своей природе к мерам ответственности не относятся и носят название мер защиты.

Традиционно к средствам защиты относят иски, жалобы, то есть действия, посредством которых заинтересованные лица требуют осуществления мер защиты от других субъектов. Способами (мерами) защиты считаются действия, которые непосредственно направлены на защиту прав.

Примерный перечень способов защиты гражданских (в том числе и) неимущественных) прав предусмотрен в ст.12 ГК. При этом конкретный соответствующий способ защиты может применяться самостоятельно по выбору потерпевшею, так и в сочетании с другими способами защиты.

Согласно п.2 ст.150 ГК нематериальные блага защищаются в соответствии с Гражданским кодексом и другими иконами в случаях и в порядке, ими предусмотренных. Вывести охрану только на уровень закона сегодня практически невозможно, хотя к этому и следует стремиться. Соответственно следовало бы уточнить п.2 ст.150 ГК и указать, что нематериальные блага защищаются гражданским законодательством и иными актами, содержащими нормы гражданского права.

Высказано предположение, что для защиты неимущественных прав существуют только определенные способы признание права, восстановление положения, существовавшего до нарушения права, пресечение действии, нарушающих право ⁸⁵ . Но закон не ограничивает возможность применения только названных способов защиты. Поэтому личные неимущественные права могут защищаться любыми предусмотренными законом способами с учетом того или иного вида этих прав. Однако для защиты личных неимущественных прав практически неприменим такой способ защиты как присуждение к исполнению обязанности в натуре.

Пресечение действий, нарушающих неимущественное право, как самостоятельный способ защиты применяется в тех. случаях, когда возможно обеспечить такое положение, при котором обязанное лицо будет воздерживаться от действии, нарушающих чужое право. Таким образом, пресечение обеспечивает реализацию неимущественного права по усмотрению субъекта этого права. Пресечение используется, чтобы прекратить длящееся нарушение права. Пресечь действия, создающие угрозу нарушения права, путем предъявления иска о запрещении деятельности, создающей опасность причинения вреда (п.1 ст.1065 ГК). Например, защищая право на благоприятную окружающую среду, гражданин может требовать запрещения деятельности организации, создающей опасность ухудшения экологической обстановки в микрорайоне проживания.

Так згідно п.3 ст.222 ЦК України право власності на самовільну споруду не може бути визнано особою, її здійснив, якщо збереження будівлі порушує права та охоронювані законом інтереси інших осіб або створює загрозу життю і здоров'ю громадян.

Так, Решением Красноглинского районного суда г. Самары Ф. отказано в удовлетворении иска об устранении препятствий в пользовании земельным участком, о признании жилого дома П. самовольной постройкой и сносе его.

Президія Самарського обласного суду рішення скасував, вказавши таке.

Ф. звернулася до суду з позовом до П., вказавши, що в 2001 році за договором купівлі-продажу придбала житловий будинок. Власником сусідньої земельної ділянки та житлового будинку є П. Розташована на цій ділянці лазня затопляє і затінює її ділянку. Житловий будинок, зведений на місці старого, розташований до її ділянки ближче, ніж колишній. На кордоні ділянки зведений гараж, який закриває їй світло. Крім того, в плані земельної ділянки від 1974 року його площа становить 486 кв. м, а на плані 2001 року - 483,9 кв. м. Посилаючись на те, що зазначені обставини створюють їй перешкоди в користуванні займаним нею земельною ділянкою, Ф. просила зобов'язати П. перенести господарську споруду з банею від її ділянки на відстань 1 метр, визнати зведений П. житловий будинок самовільно побудовою і знести його, зобов'язати відповідачку відновити межу між ділянками відповідно до плану кордонів від 1974 року, стягнути компенсацію моральної шкоди в сумі 30 000 руб. та судові витрати.

Відповідно до п. п.1, 2 ст.222 ГК РФ самовільно побудовою є будинок, інша будівля, споруда або інше нерухоме майно, створене на земельній ділянці, не відведеному для цих цілей у порядку, встановленому законом і іншими правовими актами, або створене без отримання на це необхідних дозволів або з істотним порушенням містобудівних і будівельних норм і правил. Самовільна споруда підлягає зносу який здійснив її обличчям або за його рахунок.

Из материалов дела видно, что разрешение на строительство жилого дома отделом архитектуры администрации Красноглинского района П. не выдавалось.

23.06.2005 инспекцией Государственного архитектурно-строительного надзора в отношении П. было возбуждено дело об административном правонарушении по факту возведения индивидуального жилого дома без разрешения на строительство. П. признана виновной в совершении административного правонарушения, предусмотренного ч.1 ст.9.5 КоАП РФ, и привлечена к административной ответственности.

Согласно п.3 ст.222 ГК РФ право собственности на самовольную постройку не может быть признано за лицом, ее осуществившим, если сохранение постройки нарушает права и охраняемые законом интересы других лиц либо создает угрозу жизни и здоровью граждан.

Кроме того, вывод суда о том, что затенение дома истицы, о чем она сообщает в жалобе, в течение светового дня может быть только какое-то время, не основан на доказательствах и нуждается в проверке.

Решение районного суда и определение судебной коллегии по гражданским делам областного суда отменено, дело направлено на новое рассмотрение в суд первой инстанции ⁸⁶ .

Прекращение или изменение правоотношения как способ зашиты применяется в случаях заключения договоров по поводу нематериальных благ. Так, пациент, получающий некачественную медицинскую помощь, может выбрать другого врача (с его согласия) в этом же медицинском учреждении. Выбор другого врача означает изменение договора на оказание медицинской помощи, и в таком случае право на здоровье защищается изменением правоотношения.

Согласно ст.12, 13 ГК способом защиты является признание судом недействительными ненормативного акта государственного органа или органа местного самоуправления, а в случаях, предусмотренных законом, также нормативного акта, не соответствующего закону или иным правовым актам, и нарушающих гражданские права и охраняемые законом интересы.

Закон РФ "Об обжаловании в суд действий и решении, нарушающих права и свободы граждан" ⁸⁷ от 27 апреля 1993 г увеличивает кругу субъектов, чьи решения могут быть признаны недействительными. В соответствий со ст.2 закона в суд могут быть обжалованы как единоличные так и коллегиальные действия (решения) государственных органов, органов местного самоуправления, учреждений, предприятий и их объединение, общественных организаций и должностных лиц, государственных служащих, в результате которых нарушены права и свободы гражданина, сосаны препятствия осуществлению гражданином ею прав и свобод, незаконно на гражданина возложена какая-либо обязанность или он незаконно привлечен к какой-либо ответственности Важное значение имеет разъяснение, данное в п.17 постановления Пленума Верховного Суда РФ "О рассмотрении судами жалоб на неправомерные действия, нарушающие права и свободы граждан" ⁸⁸ от 21 декабря 1993 г. Вступившее в законную силу решение суда о признании индивидуальною или нормативного акта либо отдельной его части незаконными влечет признание этого акта или его части недействующими с момента их принятия.

Применение такого способа защиты возможно, например, для признания незаконным заключения государственной экологической экспертизы, выводы которой ставят под угрозу права граждан на благоприятную окружающую среду.

Для защиты гражданских прав допускается применение мер самозащиты Самозащита может осуществляться различными способами. Основаниями для ее применения является нарушение конкретного права, необходимость пресечь это нарушение и соразмерность принятых мер характеру нарушений.

Практика показывает, что на каждом историческом этапе вырабатываются свои, разрешенные законом меры самозащиты неимущественных прав. Так, с 1992 г для защиты права на жизнь, права на здоровье, права на физическую и психическую неприкосновенность гражданам было разрешено приобретение, хранение и использование некоторых видов оружия, в том числе газовых пистолетов, аэрозольных упаковок, гладкоствольного охотничьего ружья ⁸⁹ . Судьи имеют право на хранение и ношение служебного огнестрельного оружия, которое выдается им органом внутренних дел но заявлению ⁹⁰ . Помимо судей органы, обеспечивающие безопасность, могут выдавать оружие, в том числе служебное или пневое, специальные средства индивидуальной защиты и оповещения об опасности с учетом степени угрозы для жизни и здоровья прокурорам, следователям, лицам, производящим дознание, сотрудникам органов контрразведки и др ⁹¹ .

Федеральным законом "Об оружии" ⁹² от 13 декабря 1996 г гражданам разрешено приобретение оружия в целях самообороны (ст.3, 13,24), утвеpждeн перечень разрешенных видов служебного и гражданского оружия и боеприпасов к нему ⁹³ граждане могут применять оружие для защиты жизни, здоровья, собственности в состоянии необходимой обороны или крайней необходимости Применению оружия должно предшествовать четко выраженное предупреждение об этом лица, против которого применяется оружие. Запрещается применять огнестрельное оружие и отношении женщин, лип с явными признаками инвалидности, несовершеннолетних, когда их возраст очевиден или известен, кроме случаев совершения ими вооруженного либо группового нападения.

Обычно к мерам самозащиты относят самооборону. Под необходимой обороной понимается состояние, в котором причиняется вред нападающему в целях защиты от общественно опасного посягательства на интересы государства, организаций, других граждан и самого обороняющегося.

Из этого определения вытекает, что мерой самозащиты является только такая ситуация (один из вариантов необходимой обороны), когда причинитель вреда совершает указанные действия в целях защиты себя лично.

Вред, причиненный нападающему в состоянии необходимой обороны считается правомерным и поэтому не подлежит возмещению. При превышении пределов необходимой обороны наступает ответственность на общих основаниях (ст.1066 ГК), такие действия причинителя вреда расцениваются как противоправные ⁹⁴ .

В соответствии с постановлением Пленума Верховного Суда РФ "О судебной практике по делам о возмещении вреда, причиненного повреждением здоровья" ⁹⁵ от 28 апреля 1994 г. размер возмещения должен быть определен судом в зависимости от степени вины как потерпевшего, действиями которого был вызван вред, так и причинителя вреда.

Мерой самозащиты называют и причинение вреда в состоянии крайней необходимости ⁹⁶ . Крайней необходимостью придается состояние, в котором причиняется вред в целях устранения опасности, угрожающей самому причинителю или другим лицам, если эта опасность при данных обстоятельствах не могла быть устранена другими средствами (ч.1 ст.1067 ГК). Более правильно считать способом самозащиты только такую ситуацию крайней необходимости, когда причинитель вреда совершает указанные действия для устранения опасности, угрожающей его интересам и правам, в том числе в сочетании с угрозой интересам и правам других лиц.:

В соответствии с ч.2 ст.1067 ГК и постановлением Пленума Верховного Суда РФ "О судебной практике по делам о возмещении вреда, причиненного повреждением здоровья" если причинитель вреда действовал в состоянии крайней необходимости как в своих интересах, так и в интересах третьего лица, суд может возложить обязанность возмещения вреда на них обоих по принципу долевой ответственности с учетом обстоятельств, при которых вред был причинен. Суд также вправе частично или полностью освободить этих лиц или одного из них от обязанности по возмещению вреда. Если же вред был причинен лицом только в своих собственных интересах, то на причинителя и возлагается возмещение вреда.

Действия в состоянии необходимой обороны и крайней необходимости являются самозащитой неимущественных прав на жизнь, здоровье, физическую и психическую неприкосновенность.

Важное значение имеет такой способ защиты неимущественных прав как взыскание убытков.

Нарушение личных прав может повлечь имущественный и неимущественный вред. Возмещение убытков является денежной компенсацией возникшего имущественного вреда. Следовательно, возмещение убытков используется как способ защиты, когда нарушение личного права повлекло имущественный вред. Если имущественный вред был причинен путем нарушения права на здоровье и других абсолютных неимущественных прав, то он возмещается по правилам гл.59 ГК ("Обязательства вследствие причинения вреда"). Если имущественный вред причинен путем нарушения относительных неимущественных прав (правомочий), то он возмещается по правилам гл.25 ГК и специального законодательства о соответствующим виде договоров.

Однако вред, причиненный жизни или здоровью гражданина при исполнении договорных обязательств, а также при исполнении обязанностей военной службы, службы в милиции и других соответствующих обязанностей, возмещается по правилам гл, 59 ГК, если законом или договором не предусмотрен более высокий размер ответственности (ст.1084 ГК). Это исключение обеспечивает более эффективную защиту интересов потерпевшего.

Так в соответствии со статьей 1084 Гражданского кодекса Российской Федерации вред, причиненный жизни или здоровью гражданина при исполнении договорных обязательств, а также при исполнении обязанностей военной службы, службы в милиции и других соответствующих обязанностей, возмещается по правилам, предусмотренным главой 59 Гражданского кодекса Российской Федерации, если законом или договором не предусмотрен более высокий размер ответственности.

Согласно части 1 статьи 1088 Гражданского кодекса Российской Федерации в случае смерти потерпевшего (кормильца) право на возмещение вреда имеют нетрудоспособные лица, состоявшие на иждивении умершего или имевшие ко дню его смерти право на получение от него содержания.

В силу части 2 указанной статьи вред возмещается учащимся старше восемнадцати лет - до окончания учебы в учебных учреждениях по очной форме обучения, но не более чем до двадцати трех лет.

Таким образом, действие данной правовой нормы распространяется на граждан, имеющих статус учащихся.

Как видно из дела, истица является курсантом военного института.

В силу статьи 2 Закона Российской Федерации от 27 мая 1998 года N 76-ФЗ (с последующими изменениями и дополнениями)"О статусе военнослужащих" курсанты военных образовательных учреждений профессионального образования относятся к военнослужащим.

Судом установлено, что истица находится на полном государственной обеспечении и на основании контракта получает дополнительное денежное содержание.

При таких обстоятельствах, отказывая в удовлетворении иска в части возмещения вреда по случаю потери кормильца с момента достижения истицей совершеннолетия, суд правомерно исходил из того, что она не может считаться находившейся на иждивении умершего.

Таким образом, вывод суда об отказе в удовлетворении иска в части возмещения вреда по случаю потери кормильца является правильным ⁹⁷ .

Следующий способ защиты личных неимущественных прав - компенсация неимущественного вреда.

Вопрос о возмещении неимущественного вреда (ответственности за причинение неимущественного вреда) долгое время оставался дискуссионным. Были предложены три варианта решения: недопущение никакой компенсации за неимущественный вред, компенсация без ограничений или компенсация в определенных, установленных в законе случаях.

Противники компенсации неимущественного вреда выдвигали следующие аргументы. Во-первых утверждалось, что денежное возмещение неимущественного вреда представляет перевод на деньги таких благ, как жизнь, здоровье, честь, творческие достижения человека, что несовместимо с воззрениями советского общества, с его высоким уважением личности ⁹⁸ . Во-вторых, указывалось, что неимущественный вред не может быть оценен и потому возмещен в деньгах ⁹⁹ . В-третьих, высказывались опасения, что допущение исков о возмещении морального вреда создаст у потерпевшего соблазн использовать факт причинения для извлечения некоторого источника дохода, повлечет сутяжничество и что суд не всегда смог бы оказать этому достаточное сопротивление.

В настоящее время аргумент о буржуазном характере института неимущественного вреда утратил значение, поскольку а рамках государственной политики провозглашен принцип приоритета общечеловеческих ценностей. Кроме того, российские граждане уже и ранее предъявляли иски и получали компенсацию за неимущественный вред в соответствии с законодательством той страны, в которой рассматривался иск и где произошел несчастный случай, повлекший увечье или смерть. Утверждение о том, эта компенсация морального вреда была якобы чужда нашему правосознание и праву является примером тотальной идеологизации права ¹⁰⁰ .

Надо учитывать также, что сам факт компенсации морального вреда, свидетельствующий о ищите законом прав личности, имеет положительное влияние на психическое состояние потерпевшего, вселяет веру в справедливость, и наоборот если право оставляет без зашиты моральные и физические переживания, то это дополнительно травмирует психику потерпевшего, ввергая его б состояние безысходности, бесправия, несвободы ¹⁰¹ .

Физический вред состоит в переживании физической боли.

Такое разграничение неимущественного вреда на моральный и физический соответствует содержанию ч.1 ст.42 УПК РФ, согласие которой потерпевшим признается лицо, которому преступлением причинен моральный, физический или имущественный вред ¹⁰² .

Часть 2 ст.151 и п.2 ст.1101 ГК формулируют два критерия, влияющие на размер компенсации неимущественного вреда. Во-первых, должны приниматься во внимание характер и степень причиненных потерпевшему физических и нравственных страданий, во-вторых, учету подлежит степень вины причинителя вреда в случаях, когда вина является основанием возмещения вреда. В постановлении Пленума Верховного Суда РФ "Некоторые вопросы применения законодательства о компенсации морального вреда" ¹⁰³ от 20 декабря 1994 г. указывается, что размер компенсации не может быть поставлен в зависимость от размера удовлетворения иска о возмещении материального вреда, убытков и других материальных требований.

Так, Решением Кинельского районного суда с М. и Е. в пользу О. взыскано в возмещение материального ущерба 3 641 рубль и компенсации морального вреда в солидарном порядке 40 000 рублей.

Судебная коллегия по гражданским делам решение в части компенсации морального вреда отменила, указав следующее.

Судом установлено, что М., находясь в состоянии алкогольного опьянения, из хулиганских побуждений нанес удар ногой по спине О., от которого он упал, а М. и Е. умышленно нанесли ему не менее 5 ударов ногами по телу. Затем М. нанес О. удар по голове самодельной битой, от которого потерпевший потерял сознание. После чего Е. и М. продолжали наносить ему удары, передавая биту друг другу, а после того, как бита сломалась, продолжали наносить удары по телу и голове ногами, причинив ему вред здоровью средней тяжести.

Данные обстоятельства установлены приговорами Кинельского райсуда от 27.12.01 и от 10.04.02.

Судом также установлено, что действиями М. причинен О. только легкий вред здоровью, а материальный ущерб связанный с затратами на восстановление здоровья О. подтвержден только в размере 3641 руб.16 коп. .

При наличии таких обстоятельств суд обоснованно удовлетворил частично иск О.

Вместе с тем судебная коллегия считает необходимым решение суда в части взыскания компенсации морального вреда в сумме 40.00 рублей с М. и Е. солидарно подлежащим отмене, поскольку солидарно ответственность по компенсации морального вреда законом не предусмотрена.

Согласно ст.151 ГК РФ при определении размера компенсации морального вреда суд принимает во внимание степень вины нарушителей и иные заслуживающие внимание обстоятельства.

Судом установлено, что действия М. по причинению О. телесных повреждений были наиболее агрессивными, поскольку после его удара по голове потерпевшего битой последний длительное время находился в бессознательном состоянии.

При наличии таких обстоятельств судебная коллегия считает возможным отменить решение в этой части и не передавать дело на новое рассмотрение. Постановила новое решение о взыскании с М. в пользу О. компенсацию морального вреда в сумме 25.000 рублей, а с Е. в сумме 15.000 рублей ¹⁰⁴ .

В pa б o т ax юристов предлагалось определить размер компенсации за неимущественный вред с учетом индивидуальных особенностей каждого дела, материального положения ответчика, характера вреда, субъективной оценки потерпевшим гражданином своего блага (в частности, чести и достоинства), за физический вред - принимая во внимание возникшие специфические потребности потерпевшего, его особенности, изменение им образа жизни. Была даже подготовлена таблица для определения размера презюмируемого морального вреда, отражающая зависимость общественной значимости охраняемых благ от размера санкций норм Уголовного кодекса ¹⁰⁵ .

Думается, что в законодательстве следует выделять общие и частные критерии определения размера компенсации неимущественного вреда. Общие критерии были бы применимы ко всем ситуациям и должны быть отражены в ст.151 ГК. При причинении неимущественного вреда любого вида общими критериями должны стать форма и степень вины нарушителя, а также общественная оценка действия (бездействия), вызвавшего вред ¹⁰⁶ .

Полагаем, что при определении размера компенсации должна учитываться не только степень, но и форма вины. Размер компенсации должен быть выше при умышленной, чем при неосторожной форме вины нарушителя. Это в большей мере соответствует принципу индивидуализации ответственности ¹⁰⁷ .

Думается, что общим критерием не может выступать характер и степень физических и нравственных страданий, причиненных потерпевшему, поскольку отсутствуют возможности объективно оценить характер и степень чужих страданий ¹⁰⁸ .

При причинении физического вреда можно предложить в качестве дополнительного общего критерия определения размера компенсации - вид, степень тяжести повреждения здоровья. Судебно-медицинская экспертиза может принимать во внимание разработан вый в ряде актов порядок отнесения повреждения здоровья к определенной группе. Уголовный кодекс различает тяжкий, средней тяжести и легкий вред здоровью и объясняет, какие повреждения относятся к каждой группе (ст.111, 112, 115 УК РФ ¹⁰⁹ ).

Следует также выделять общие основания повышения и снижения взыскиваемой компенсации неимущественного вреда, применение которых зависит от усмотрения суда с учетом конкретных обстоятельств дела.

К числу оснований, повышающих размер компенсации, можно отнести причинение и морального и физического вреда при нарушении одного неимущественного права. Так, после семи лет лечения англичанки С. Ивансон от рака оказалось, что в диагнозе допущена ошибка, следствием которой было длительное изнуряющее лечение, у истицы выпали волосы, она потеряла работу и мужа. По решению суда местные органы здравоохранения, к чьем учреждении произошла ошибка, обязаны выплатить истице компенсацию и размере 155 тысяч фунтов ¹¹⁰ .

Высказанные выше предложения о защите личных неимущественных прав, критериях определения размера компенсации неимущественного вреда могут быть учтены при совершенствовании законодательства и судебной практики.

Висновок

Подводя итоги проанализированных в тексте дипломной работы положений, в заключении необходимо отдельно указать на актуальные, по мнению автора, перспективы становления законодательства в части охраны жизни и здоровья граждан:

Жизнь и здоровье являются важнейшими ценностями, в связи с чем, нуждаются в особой правовой охране, которую в должной мере можно реализовать лишь путем принятия специального закона.

Немайнові правовідносини мають складну структуру, що включає в себе суб'єктів, що пов'язують їх права та обов'язки, а також об'єкт, з приводу якого між учасниками складаються взаємні права і обов'язки.

1. В положениях ГК РФ необходимо сформулировать (либо содержательно воспроизвести предписания соответствующих статей Уголовного закона) и уточнить понятия необходимой обороны и крайней необходимости (ст.1066-1067 ГК РФ), задержания преступника, определив последнее как правомерное действие, которое нельзя отождествлять с необходимой обороной и крайней необходимостью. Заимствование гражданским правом понятий из уголовного права представляется рациональным и полезным по соображениям унификации законодательства.

2. Также необходимо сформулировать в ГК РФ понятия умышленной и неосторожной форм вины, что будет способствовать удобству правопонимания и правоприменения.

3. Разработать и закрепить в положениях ГК РФ понятия простой и грубой неосторожности, что даст возможность более четко уяснить критерии разграничения указанных категорий и дифференцировать гражданско-правовую ответственность за вред, причиненный жизни и здоровью граждан.

4. Вважаю, що на рівні закону повинна бути закріплена обов'язок медичних працівників підтримувати життєдіяльність людського плоду знаходиться в утробі матері загиблої, з урахуванням часу внутрішньоутробного розвитку та інших медичних показань та згоди чоловіка.

5. Здається, що в законі повинна бути дозволена і активна і пасивна евтаназія. Вищою цінністю є реальне благополуччя людини. Не кожен має сили лежати паралізованим, не обходитися ні дня без сторонньої допомоги, відчувати постійні сильні болі. Не у всіх однакове уявлення про якість життя.

Выше приведенные соображения позволяют уточнить и дополнить условия проведения эвтаназии и наложить их в следующей редакции.

1) решение об эвтаназии должен принимать дееспособный гражданин; решение об эвтаназии несовершеннолетнего в возрасте от 14 до 18 лет может быть отложено прокурором (или судом) и консилиумом врачей-специалистов до достижения больным 18-летнего возраста, решение об эвтаназии несовершеннолетнего в возрасте до 14 лет или его родителей юридической силы не имеет,

2) просьба гражданина об эвтаназии добровольна, сознательна, устойчива, гражданин не имеет заболеваний, сопровождающихся навязчивой идеей смерти,

3) точная несомненная доказанность невозможности спасти жизнь, установленная консилиумом врачей-специалистов при обязательном единогласии, в исключительных случаях - если смерть в указанный период не наступит, но развитие болезни, несомненно приведет к необратимой деградации личности,

4) невозможность облегчить сильные физические и нравственные страдания больного известными средствами,

5) предварительное разрешение прокурора (или решение суда)

6. Законодательство о проведении биомедицинских исследований с привлечением человека в качестве объекта необходимо дополнить еще рядом условий.

Bo -первых, при проведении эксперимента должен обеспечиваться приоритет интересов его участника перед интересами науки и общества. Эксперимент надо прекратить, если возникнет риск гибели или необратимого ухудшения здоровья добровольца или нарушаются его другие права и интересы.

Во-вторых, необходимо решить вопрос о вознаграждении и возмещении возникшего вреда у участника эксперимента. Вознаграждение и возмещение вреда не противоречат моральным принципам общества и должны компенсироваться организацией, ответственной за подготовку и проведение исследования.

В-третьих, письменное согласие испытуемого недостаточно для оформления отношений с учреждением здравоохранения, поскольку защищает интересы только этого учреждения. Было бы правильно ввести обязательную письменную форму договора о проведении биомедицинского исследования с указанием всех условий.

Бібліографічний список

Нормативно-правові акти

1. Конституція Російської Федерації / / Російська газета. - 1993. - № 237.

2. Цивільний кодекс Російської Федерації (частина перша) № 51-ФЗ від 30.11.1994. (В ред. Від 10.01.2006 р) / / Збори законодавства РФ. - 1994. - № 32. - Ст.3301.

3. Цивільний кодекс Російської Федерації (частина друга) № 14-ФЗ від 26.01.1996. (В ред. Від 02.02.2006 р) / / Збори законодавства РФ. - 1996. - № 5. - Ст.410.

4. Цивільний кодекс Російської Федерації (частина третя) № 146-ФЗ від 26.11.2001. (В ред. Від 02.12.2004 р) / / Збори законодавства РФ. - 2001. - № 49. - Ст.4552.

5. Кримінальний кодекс Російської Федерації від 13.06.1996 р. № 63-ФЗ (ред. від 05.01.2006 р) / / Збори законодавства РФ. - 1996. - № 25. - Ст.2954.

6. Федеральный закон от 21.11.1995 г. № 170-ФЗ (ред. от 22.08.2004 г.) "Об использовании атомной энергии" // Ведомости Съезда народных депутатов РСФСР и Верховного Совета РСФСР. - 1995. - № 45. - Ст.1488.

7. Федеральний закон від 13.12.1996 р. № 150-ФЗ (ред. від 29.06.2004 р) "Про зброю" / / Збори законодавства РФ. - 1996. - № 51. - Ст.5681.

8. Федеральний закон РФ від 12.01.1996 р. № 8-ФЗ (ред. від 21.04.2005 р) "Про поховання та похоронну справу" / / Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 3. - Ст.146.

9. Федеральний закон РФ від 20.04.1995 р. № 45-ФЗ (ред. від 22.08.2004 р) "Про державний захист суддів, посадових осіб правоохоронних і контролюючих органів" / / Відомості Верховної Російський Федерації. - 1995. - № 17. - Ст.1455.

10. Закон РФ від 02.07.1992г. № 3185-1 (ред. від 22.08.2004 р) "Про психіатричну допомогу й гарантії прав громадян при її наданні" / / Відомості З'їзду народних депутатів РФ і Верховної Ради РФ. - 1992. - № 43. - Ст. 1913.

11. Закон РФ від 09.06.1993г. № 5142-1 (ред. від 22.08.2004 р) "Про донорство крові та її компонентів" / / Відомості З'їзду народних депутатів РФ і Верховної Ради РФ. - 1991. - № 28. - Ст.1064.

12. Закон РФ від 28.06.1991г. № 1499-1 (ред. від 23.12.2003) "Про медичне страхування громадян у Російській Федерації" / / Відомості З'їзду народних депутатів РРФСР і Верховної Ради РРФСР. - 1991. - № 27. - Ст.520.

13. Закон РФ от 27.04.1993 г. № 4866-1 (ред. от 14.12.1995 г.) "Об обжаловании в суд действий и решении, нарушающих права и свободы граждан" // Ведомости Съезда народных депутатов РФ и Верховного Co вета РФ. 1993. - № 19. - C т.685.

14. Закон РФ від 26.06.1992 р. № 3132-1 (ред. від 05.04.2005 р) "Про статуті суддів в Російській Федерації" / / Відомості З'їзду народних депутатів РФ і Верховної Ради РФ. - 1992. - № 311. - Ст.1792

15. Закон РФ від 22.12.1992 р. № 4180-1 (ред. від 20.06.2000 р) "Про трансплантацію органів і (або) тканин людини" / / Відомості З'їзду народних депутатів РФ і Верховної Ради РФ. - 1993. - № 2. - Ст.63.

16. Основи законодавства України про охорону здоров'я громадян від 22 липня 1993 р. (ред. від 02.02.2006 р) / / Відомості З'їзду народних депутатів РФ і Верховною Ради РФ. - 1993. - № 33. - Ст.1318.

17. Декларації прав і свобод людини і громадянина від 22 листопада 1991 р. / / Відомості З'їзду народних депутатів РРФСР і Верховної Ради РРФСР. - 1991. - № 52. - C т.1865.

18. Указ Президента РФ "О специальных средствах самообороны снаряженных веществами слезоточивого и раздражающею действия" o т 8 ноября 1992года // Ведомости Съезда народных депутатов РФ и Верховного Co вет a РФ. - 1992. - № 46. - Ст.2650.

19. Указ Президента РФ "О разрешении приобретения, хранения и использования гладкоствольного охотничьего оружия гражданами, ведущими крестьянское (фермерское) хозяйство" oт 8 ноября 1992года // Ведомости Съезда народных депутатов РФ и Верховного Coветa РФ. - 1992. - № 46. - Ст.2651.

20. Положение о горноспасательной службе в транспортном строительстве. Утв. пост. Правительства РФ от 8 июня 1993 г. - Собрание актов Президента РФ и Правительства РФ. - 1993. - № 25. - Ст.2365.

21. Распоряжение Правительства РФ от 03.08.1996 г. №1207-р " Об утверждении перечня служебного и гражданского оружия и боеприпасов к нему, вносимых в государственный кадастр служебного и гражданского оружия" // Российская газ. 1996.23 авг.

22. Присяга сотрудников органик внутренних дел Российской Федерации, утв. постановление Верховного Совета РФ от 21 декабря 1992года // Ведомости Съезда народных депутатов РФ и Верховного Совета РФ. - 1991. - № 2. - Ст.70.

Наукова та навчальна література

23. Агарков М.М. Предмет и система советского гражданского права.Л. Юридическая литература. 1954. - С.55 - 244 с.

24. Алексеев В. Лучшее средство от распятия // Российская газ. 1996.26 апр.

25. Ардашева М.Н. Понятие эксперимента в медицине и защита прав человека // Государств и право. - 2005. - № 12. - С.105.

26. Аскназий С. Основные вопросы Гражданского кодекса СССР в свете решении XV 11 I съезда ВКПб // Советская юстиция. - 1939. - №13. - С.39.

27. Бакунин С.К. вопросу об основании возникновения обязательств вследствие причинения вреда жизни или здоровью гражданина // Арбитражный и гражданский процесс. - 2006. - № 1. - С.13.

28. Бакунін С.М. Некоторые гражданско-процессуальные вопросу возмещения вреда, причиненного здоровью несовершеннолетнего // Арбитражный и гражданский процесс. - 2005. - № 12. - С.15.

29. Беспалов Ю. Возмещение вреда причиненного жизни и здоровью ребенка // Российская юстиция. - 1998. - № 10. - С.12.

30. Бородин С. Грушков В. Уголовно-правовые проблемы эвтаназии // Российская юстиция. - 2002. - №9-10. - С 34.

31. Братусь С.Н. Юридична відповідальність і законність. - М.: Юрид. лит., 1976. - 198 с.

32. Вагацума С., Ариидзуми Т. Гражданское право Японии (в двух книгах) Кн.1 / Под ред. Халфиной Р.О. - М., Прогресс, 1993. - 190 с.

33. Вершинин А.П. Меры защиты субъективных прав по гражданскому законодательству // Проблемы совершенствования законодательства по защите субъективных гражданских прав - Ярославль. Ярослав. г oc . ун - т, 1988. - С.55.

34. Власов А. Возмещение вреда жертвам преступлений // Законность. - 2000. - № 2. - С. 20.

35. Волкова Т. Правовая защита права на жизнь новорожденного // Законность. - 2004. - № 4. - С.11.

36. Вольнова Г. Кто они, самоубийцы? / / Вісті. 2005.3 янв.

37. Гегель Г. В.Ф. Философия права - М.: Мысль, 1990. - 522 с.

38. Глянцев В. Споры о возмещении вреда здоровью // Российская юстиция. - 1997. - № 11. - С.12.

39. Цивільне право У 2 т. Т.1 Підручник / Відп. ред. проф. Суханова Е. А.2-е вид. М., БЕК. 1998. - 760 с.

40. Цивільне право У 2 т. Том 1 Підручник / Відп. ред. Суханов Е.А.М., 2002. БЕК. - 754 с.

41. Цивільне право. Общая часть: Курс лекций / Под ред. Лихачева Г.Д. М., Юстицинформ, 2005. - 464с.

42. Цивільне право Росії. Обязательственное право: Курс лекций / Под ред. Садикова О.Н.М., Юристъ, 2004. - 722 с.

43. Цивільне право. Частина перша. Підручник / Відп. ред. Мозолін В.П., Масляєв А.І. М., Юристъ, 2005. - 612 с.

44. Цивільне право. Том II. Полутом 1 / Под ред. Суханова Є.А. М., Волтерс Клувер, 2004. - 428 с.

45. Голубев К.И., Нарижний С.В. Компенсація моральної шкоди як спосіб захисту немайнових благ лічності.2-е вид., Доп. СПб.: Изд-во Юридический центр, 2001. - 562 с.

46. Да еще за свои же доллары // Известия. 1999.17 ноября.

47. Егоров И.Л. Личные неимущественные права граждан и организаций как институт советского гражданского права // Правоведение. - 1984. - № 6. - С.30-38.

48. Жакенов В.А. Личные неимущественные права в советском гражданском законодательстве и их социальное значении. Дис. канд. юрид. наук. - М., 1984. - 210 с.

49. Иванюшкин А.Я., Дубова Е.Д. Евтаназия: проблема, суждения, поиск альтернативы // Вестник Академии медицинских наук СССР. - 1984. - № 6. - С 76.

50. Іоффе О.С. Избранные труды по гражданскому праву М., Статут. 2000. - 670 с.

51. Іоффе О.С. Советское гражданское право Л. Юридическая литература. 1971. - 722 с.

52. Каликова Г.Л. Проблемы гражданско-правового регулирования медицинского страхования и Медицинских услуг. Автореф. дис. канд. юрид. наук - Алма - Ата, 1992. - 34 с.

53. Кальницкий В., Михеев А., Ножкина А. О возмещении средств, затраченных на лечение потерпевших от преступных действий граждан // Российская юстиция. - 1997. - № 11. - С.13.

54. Карпец И.И. Высшая мера. За и против // Государство и право. - 2001. - № 7. - С.49-53.

55. Красавчиков О.А. Цивільні організаційно-правові відносини / / Радянська держава і право. - 1966. - № 10. - С.50-57.

56. Красавчикова Л.О. Рец. на кн. Малеина M .Л. Особисті немайнові права громадян: поняття, здійснення, захист. М" 2000 // Государство и право. - 2002. - № 11. - С.137-138.

57. Красавчикова Л.О. Жилищное право пличные неимущественные права граждан // Актуальные проблемы жилищного права Сборник памяти П.И. Седугина М., Статут 2004. - С.50-62.

58. Красавчикова Л.О. Понятие и система личных неимущественных прав граждан (физических лиц) в гражданском праве Российской Федерации. - Екатеринбург. Уральск. держ. юрид. акад., 1994. - 132 с.

59. Красновский Г.Н. Биологические и уголовно-правовые проблемы в законе Российской федерации о трансплантации органов и (или) тканей человека // Государство и право. - 2003. - № 12. - С.74 - 75.

60. Козьміних Є. Зобов'язання внаслідок заподіяння шкоди здоров'ю при наданні медичних послуг / / Відомості Верховної Ради. - 2001. - № 2. - С.34.

61. Коментар до Цивільного кодексу Російської Федерації, частини першої (постатейний) / Під ред. Садикова О.Н. видання третє, виправлене, доповнене і перероблене. М., ИНФРА-М, 2005. - 762 с.

62. Комментарий к Гражданскому кодексу Российской Федерации, части первой (постатейный) /Под ред. Мозолина В.П., Малеиной М.Н.М., НОРМА, 2004. - 810 с.

63. Кому продать здоровье // Экстра. 1996.17 авг.

64. Кособродов В.М. Обязательство по возмещению вреда причиненного жизни и здоровью, как мера социальной защиты прав и интересов потерпевшего // Адвокат. - 2004. - № 7. - С.12.

65. Лечение эпилепсии // Медицинская газ. 1999.11 янв.

66. Литвинова Г.И. Правовые аспекты искусственного оплодотворения // Советское государство и право. - 1981. - № 9. - С.119.

67. Малеин Н.С. О врачебной тайне // Советское государство и право. - 1981. - № 8. - С.16.

68. Малеина М.М. Особисті немайнові права громадян: поняття, здійснення, захист. М., Юрайт. 2000. - 144 с.

69. Ma леина М.Н. Человек и медицина в современном Праве - М., БЕК, 1995. - 90 с.

70. Малеин Н.С. О моральном вреде // Государство и право. - 1991. - № 3. - С - 33.

71. Малеина М.М. Изменение биологического и социального пола перспективы развития законодательства // Журнал российского права. - 2002. - № 9. - С.56.

72. Малеина М.М. Правовой взгляд на проявление нетрадиционных способностей (качеств) человека // Государство и право. - 2004. - № 2. - С.129.

73. Маргацкая Н. Гражданско-правовые вопросы трансплантации и донорства /Вестник Московского ун-та. - Право. - 1980. - № 2. - С.84 - 85.

74. Мезрин Б.И. Личные неимущественные отношения в предмете советского гражданского права // Актуальные проблемы гражданского права Межвузовским сборник научных трудов Свердловск, Изд-во Свердл. Юрид. ин-та, 1986. - С.25-33.

75. Михайлова І.А. Возникновение и прекращение правоспособности физических лиц: новые аспекты // Российский судья. - 2004. - № 10. - С.12.

76. Михлин А.С. Понятие смертной казни // Государство и право. - 2005. - № 10. - С.103-111.

77. Мохов А.А. Проблемы судебного разбирательства дел о возмещении вреда, причиненного здоровью или жизни гражданина при оказании медицинской помощи // Медицинское право. - 2005. - № 4. - С.11.

78. Неговский В. Этика оживления // Неделя. - 1995. - № 25.

79. Нохріна М.Л. Цивільно-правове регулювання особистих немайнових відношенні, не пов'язаних з майновими. СПб. Юридический центр пресс. 2004. - 290 с.

80. Ожегов С.И., Шведова Н.Ю. Толковый словарь русского языка 800000 слов и фразеологических выражений. М., АЗЪ, 1995. - 1120 с.

81. Оказалось, что не рак // Известия. 1990.4 июня.

82. Павлова Е.В. Механизм правового регулирования защиты гражданских прав потерпевших в ДТП // Юрист. - 2004. - № 9. - С.11.

83. Пєшкова О.А. Відповідальність та захист при заподіянні шкоди немайновим правам і нематеріальних благ громадян і юридичних осіб. Автореф. дис. канд. юрид. наук. Волгоград, 1998. - 20 с.

1. Пищита А.Н. Защита прав пациентов как экономический фактор регулирования оказания медицинской помощи // Законодательство и экономика. - 2006. - № 1. - С.34.

2. Популярная медицинская энциклопедия/Под ред. Петровского Б.Б.М., Советская энциклопедия. 1979. - 980 с.

3. Путіло Н.В. Комментарий к основам законодательства Российской Федерации об охране здоровья граждан (постатейный) М., Юстицинформ, 2003. - 202 с.

4. Рессина Т. Прививка Двойная жить плаценты // Московский комсомолец. 1996.17 мая.

5. Ромовская 3.В. Личные неимущественные права граждан СССР Дис. канд. юрид. наук. - Киев. 1968. - 180 с.

6. Російське законодавство Х-ХХ століть. В 9 т. Т.3. / Відп. ред. Янин В.Л. - М., Наука. 1985. - 440с.

7. Рясенцев В.А. Неимущественный интерес в советском гражданском праве // Ученые записки Московского юридического ин-та М., 1939. Вип.1. - 90 с.

8. Савицкая А.Н. Возмещение ущерба, причиненного ненадлежащим врачеванием - Львов, Вища школа, 1982. - 112 с.

9. Сараєв Д.В. Про співвідношення понять нематеріальні блага і особисті немайнові права / / Юрист. - 2002. - № 7. - С.3-6.

10. Слесарев В.Л. Объект и результат гражданского правонарушения - Томск Т o мск. ун-т 1980. - 674 с.

11. Советское гражданское право Т 1 / Под ред. Красавчиков О.А.М., Высшая школа, 1988. - 672 с.

12. Радянське цивільне право. Ч.1 / Отв. ред. Рясенцев В.А. М., Юрид. літ. 1986. - 780 с.

13. Радянське цивільне право. Ч.1 / Отв. ред. Смирнов В.Т., Толстой Ю.К., Юрченко А.К.Л., ЛГУ, 1982. - 720 с.

14. Советское гражданское право Т.1 / Под ред. Калмыкова Ю.Х., Тархова В.А. Саратов. Саратов ун-т. 1991. - 810 с.

15. Соловйов В.П. Личные неимущественные права и их соотношение с нематериальными благами // Российский судья. - 2005. - № 3. - С.17-18.

16. Суховерхий В.Л. Личные неимущественные права граждан в советском гражданском праве Автореф дис. канд. юрид. наук. Свердловськ. 1970. - 24 с.

17. Суховерхий В.Л. О развитии гражданско-правовой охраны личных неимущественных прав и интересов граждан // Правоведение. - 1972. - № 3. - С.11.

18. Суховерхий В.Л. Гражданско-правовое регулирование отношении по здравоохранению // Советское государство и право. - 1975. - № 6. - С.109

19. Тер-Акопов А.А. О правовых аспектах психической активности и психической безопасности человека // Государство и право. - 2003. - № 4. - С.97.

20. Толстой В.С. Система гражданского права и система общественных отношений/Социальные проблемы права Сб. статей Вип 1. М., Союз. 2000. - С.64-65.

21. Толстой Ю.К. Кодифікація цивільного законодавства в СРСР (1961-1965). Автореф. дис. докт. юрид. наук. М., 1992. - 22 с.

22. Трубников П. Рассмотрение дел о возмещении вреда, причиненного здоровью граждан // Законность. - № 10. - 1995. - С. 19.

23. Трунов И.Л. Борьба с терроризмом: необходима адекватная компенсация вреда его жертвам // Журнал российского права. - 2004. - № 5. - С.66.

24. Файбишенко Ю. Пока не соткана вся пряжа // Медицинская газ. 2004.24 сент.

25. Философский энциклопедический словарь/Рук авт. колл. Сергеев А.И.М., Советская энциклопедия 1983. - 890 с.

26. Флейшиц Є.А. Особисті права у цивільному праві СРСР і капіталістичних країн. М., Госюриздат. 1941. - 152 с.

27. Флейщиц Е, А. Обязательства из причинения вреда и неосновательного обогащения. - М., Госюриздат, 1951. - 218 с.

28. Хаита О., Гурьянова Т., Рессина Т. Родильная горячка // Московский комс. 1996.18 июня.

29. Черниловский З.М. Смертная казнь историко-философский аспект // Советское государство и право. - 1991. - № 1. - С.128-137.

30. Чхиквадзе В.М. О некоторых международных аспектах проблемы прав человека // Государство и право. - 1997. - № 7. - С 92.

31. Шершеневич Г.Ф. Підручник російського громадянського права. М., Статут. 2000. - 782 с.

32. Щербань В. Пять дней над пропастью // Работница. - 1988. - № 11. - С 15-16.

33. Эмбрион борется с опухолями // Медицинская газ. 1999.26 ноября.

34. Эрделевский А. О размере возмещения моральною вреда // Российская юстиция. - 1994. - № 10. - С.18.

35. Ерделевскій А.М. Компенсація моральної шкоди: аналіз і коментар законодавства та судової практики. М., Волтерс Клувер, 3-е издание. 2004. - С.310.

Матеріали юридичної практики

119. Постанова Пленуму Верховного Суду РФ № 3 від 28.04.1994 р. "Про судову практику у справах про відшкодування шкоди, заподіяної ушкодженням здоров'я" / / Бюлетень Верховного Суду РФ. - 1994. - № 7. - С.3-9.

120. Постанови Пленуму Верховного Суду РФ від 20 грудня 1994 р. № 10 "Про деякі питання застосування законодавства про компенсацію моральної шкоди" / / Бюлетень Верховного Суду РФ. - 1995. - № 3. - С.4.

121. Постанова Пленуму Верховного Суду РФ N 10 від 21.12.1993 р. "Про розгляд судами скарг на неправомірні дії, що порушують права і свободи громадян" / / Бюлетень Верховного Cy д a Російської Федерації. - 1994. - № 3. - С.5.

122. Обзор судебной практики Верховного Суда РФ за четвертый квартал 2001 г. (по гражданским делам) (утв. постановлением Президиума Верховного Суда РФ от 24 апреля 2002 г) // Бюллетень Верховного Суда РФ. - 2002. - № 6. - С.33.

123. Бюллетень Верховного Суда РФ. - 2002. - № 4. - С.30.

124. Извлечение из постановления Президиума Самарского областного суда № 0706/592 от 29.09.2005 г. // Судебная практика Самара. - 2006. - № 1. - С.4.

125. Извлечение из определения судебной коллегии по гражданским делам от 01.12.04 г. // Судебная практика. Самара. - 2005. - № 4. - С.6.