Актуальність теми

[ виправити ] текст може містити помилки, будь ласка перевіряйте перш ніж використовувати.

скачати

Актуальність теми .

Важливу роль у виробництво сільськогосподарської продукції

відіграють АПК що єдиною цілісною виробничо-економічною системою , яка охопила цілий ряд галузей народного господарства спеціалізованих на виробництві продовольства .

Головне завдання що стоїть перед галузями АПК- це зроста-

ння сільськогосподарського виробництва , надійне забезпечення

країни продуктами харчування та сільськогосподарською сирови-

ною , обєднання зусиль усіх галузей комплексу для одержання

високих кінцевих результатів . Надавати можливості виходу про-

дукції АПК України на світовий ринок .

Подолання глибокої економічної кризи зокрема в АПК Украї-

ни повязане з переходом до ринкових відносин , з усуненням

державного монополізму і розвитком досконалої конкуренції в

усіх сферах АПК . Для обгрунтованого здійснення цього процесу

необхідно в повній мірі використовувати позитивний історичний

досвід , оскільки сьогоднішня ситуація економічних перетворень

столипинськоі реформи сільського господарства , яка здійснюва-

лась на початку 20 ст . і передбачена запровадженям приватної

власності на землю та передові досягнення сучасного стану роз-

витку сільського господарства .

Важливою умовою зміцнення економічного потенціалу в Україні є створення сучасної ринкової структури вирибництва .

Сьогодні країна перебуває у глибокій економічній кризі , що не-

гативно впливає на хід реформ , особливо в АПК .

В основу ринкових перетворень в АПК покладена програма

роздержавлення і приватизація , а для сільськогосподарських підприємств створення нових господарських структур та засадах

приватної власності на майно і землю .

Причиною низької результативності аграрної реформи є не-

дооцінка її здійснення , як єдиної багатоаспектної системи . По-

долання дестабілізації виробництва сільського господарства мож-

ливе шляхом реформування.

Реформування економіки , проходження процесів приватиза-

ціі та роздержавлення вимагає вивчення досвіду фунціонування

господарських структур з різними формами власності . В основ-

ному завершина приватизація майна підприємств АПК.

Проте пошук ефективних шляхів реформування АПК Украї-

ни триває . У звязку із змінами , які почали відбуватись в

сільськогосподарському виробництві в контексті аграрної рефор-ми життя орієнтує на нові підходи і дослідження даноі теми .

Реформування агропромислового виробництва здійснюва-

лись на науково-обгрунтованих методологічних і методичних основах , що базуються на відповідних законодавчих нормативах

держави ( Законах : “Про власність “,”Про підприємство”,”Земель-

ний кодекс”,”Державна програма приватизації майна в АПК “,

Про селянське ( фермерське ) господарство”,”Про колективне сільськогосподарське підприємство” та інші .)

Мета і завдання дослідження :

Метою роботи є вивчення і визначення на основі теори-

тичного обгрунтування процесів реформування відносин влас-

ності , закономірностей розвитку нових господарських формувань

в період становлення ринкових стосунків в АПК. Також ме-

тою є обгрунтування механізму організації і ефективного фун-

ціонування різних форм господарювання та ринкових відносин

в АПК.

Також метою є обгрунтування механізму організації і ефективного фунціонування різних форм господарювання та рин-

кових відносин в АПК . Багатограність поставленоі мети визначає

необхідність вирішення таких завдань:

- уточнення методики і алгоритму організації різних форм

господарювання в АПК ;

- характеристика природно-економічних умов і встановлення

рівня іх впливу на результати агропромислового виробництва;

- економічна оцінка розвитку матеріально-технічноі бази

обслуговування і допоміжних виробництв та рівня використа-

ння;

- удосконалення системи агросервісу і економічних взаємовідносин в АПК .

Основні напрямки реформування АПК України.

ПЛАН .

Вступ.

Розділ I. Сучасний стан та проблеми розвитку АПК України.

    1. Загальна характеристика АПК України в сучасних умовах.

    2. Аспекти формування ринкових відносин в АПК.

Розділ II. Напрямки реформування АПК України в умовах ринкової економіки.

2.1. Закономірності розвитку та обєктивна необхідність організації нових господарських формувань в АПК.

    1. Реформування виробничих відносин в сільському господарстві.

    1. Оцінка ефективної діяльності різних форм господарювання в АПК.

Розділ III. Перспективи розвитку АПК України.

    1. Шляхи подолання кризового становища в АПК.

    2. Проблеми розвитку територіального АПК України.

    3. Інтеграція АПК в світове господарство.

    4. Іноземне інвестування в АПК України , економічні звязки України.

Висновок та пропозиції.

Список використаної літератури.

Розділ I. Сучасний стан та проблеми розвитку АПК України.

1.1. Загальна характеристика АПК України в сучасних умовах.

Сучасний аграрно-промисловий комплекс є важливим сектором економіки України. У ньому зосереджена майже третина основних виробничих фондів , працює четверта частина населення, зайнятого у народному господарстві , виробляється понад 20% валового суспільного продукту та третина національного доходу, формується 70 % роздрібного товарообігу.

Виробничий потенціал аграрної сфери на 1998р налічує 41,8% млн га сільськогосподарських угідь,з них 33,2млн га ріллі.

Сільське господарство є однією з основних галузей економіки України, на яку припадає близько 20% загального обсягу валового продукту.У Білорусії та Казахстані,наприклад, цей показник становить 13%,в Росії- майже 7%, в Грузії- більше половини, Вірменії,Киргистані та Узбекистані- близько третини.Але економічні можливості аграрного сектора України використовується не повністю.Економічні реформи прловодяться послідовно і поки що не забезпечили підвищення ефективності і продуктивності праці.

Обсяги виробництва продукції ,інвестиції та технологічний рівень сільського господарства знижується.Сподівання на те,що ринкові економічні реформи сприятимуть швидкому пожвавленню економіки, не підтвердились ні в Україні, ні в більшості країн з перехідною економікою.Якщо в цілому по країнах СНД в1996р обсяг валової продукції становив близько 63% від рівня 1990 р.,то в Україні-61%.Сумарне виробництво валової продукції сільського господарства в 1997 р.дорівнює 28,4 млрд.грн.,або 59,1% до рівня 1991 р.У 1998 р. протипопереднього року очікується падіння виробництва на 3%.

Проте не можна не помітити певних позитивних зрушень в аграрному секторі.Багато колишніх колгоспів і радгоспів після реорганізації земельних і виробничих відносин адаптувалось до вимог ринкової економіки.В цих господарствах спостерігається зростання обсягів виробництва. Замість матеріалоємних та трудозатратних впроваджуються високоефективні тахнології, що дозволяють виробляти конкурентоспроможну продукцію для внутрішнього і зовнішнього продовольчого ринку. Не можна однозначно стверджувати, що для цієї категорії підприємств всі питання вирішені. Підтримувати високий рівень господарювання на землі непросто.Є в них претензії до органів виконавчої влади, законодавчих структур стосовно несвоєчасних розрахунків за продану продукцію, нестабільного матеріально-технічного забезпечення,відсутність паритету у міжгалузевих відносинах тощо. Не менш важлива також ринкова орієнтація приватного сектора і, особливо, присадибного господарства населення.

Це призводить до того що втрати сільськогосподарської продукції щорічно складають близько 40% вирощеного урожаю.Сьогодні сільське господарство поряд з іншими галузями знаходиться у стані економічної кризи.За 1995-1999роки виробництво валової продукції сільського господарства скоротилося майже вдвічі.Хронічно не вистачає паливо-мастильних матеріалів,мінеральних добрив,хімічних засобів захисту рослин і тварин.Висока розораність угідь,яка досягла 80%,не завжди обгрунтоване застосуваня мінерільних добрив і хімічних засобів призвели до порушення екологічного стану природних ресурсів та стійкості агроландшвфту:посилюється деградація грунтів,знизилася їх родючість.

Значної шкоди сільському господарству завдала аварія на Чорнобільській АЕС. Вона призвела до забруднення радіонуклідами 3,5 млн.га угідь , з яких 70 тис.га виведено з сільськогосподарського використання.

Великі проблеми виникли із використанням природних ресурсів Якість навколишнього середовища , його відтворювальний і відновлюваний потенціал значно зменшується з нарощуванням масштабів ресурсовикористання і обсягів забрюднюючих речовин та відходів. І все це аж ніяк не повязане із збільшенням населення або підвищенням його життєвого рівня. Навпаки, приріст населення падає, а життєвий рівень погіршується. Кризовий стан, що склався в аграрному секторі, та використання природніх ресурсів вимагають концептуального визначення основних напрямів та змісту аграрної реформи, взаємоузгодження експлуатації природніх ресурсів, сфер вкладення капіталу з урахуванням чисельності населення та майбутніми потребами людей.

З розвитком продуктивних сил суспільства великого значення у збільшені виробництва продукції рослинництва і тваринництва набувають використання досягнень науково-технічного прогресу, розробка та впровадження високоефективних науково обгрунтованих систем ведення сільського господарства, спеціалізація та раціональне використання матеріальних, фінансових і трудових расурсів. Процес відтворення в сільському господарстві досить складний і залежить від природних, науково-технічних, біологічних, соціальних та економічних факторів. Все це вимагає глибоких економічних знань, постійного аналізу, застосування економічних законів.

До складу АПК входять: сільське господарство, харчова, мясомолочна, борошномельнокрупяна, комбікормова, мікробіологічна промисловості, а також ряд обслуговуючих підрозділів машинобудування, виробництво мінеральних добрив і хімікатів, сільське будівництво та допоміжні галузі, котрі забезпечують спорудження обєктів, транспортування, зберігання й реалізацію сільськогосподарської продукції.

За сучасних умов для успішного розвитку всіх галузей АПК створюються нові форми організації агропромислового виробництва – агропромислові обєднання, агрокомбінати, агрофірми,асоціації,виробничі й науково-виробничі системи.

Сьогодні в окремих областях України створені і успішно діють агропромислові обєднання. До їх складу входять на добровільних засадах радгоспи, міжгосподарські підприємства, підприємства й організації по обслуговуванню сільськогосподарського виробництва і переробці сировини, а також підприємства торгівлі, які реалізують вироблену обєднанням продукцію. При цьому підприємства зберігають свою господарську самостійність і юридичні права.

Агропромислові комбінати являють собою виробничо-економічні формування, головне завдання яких полягає в обєднанні зусиль усіх підприємств і організацій, котрі входять до їх складу, по забезпеченню виробництва, заготівлі, переробки й реалізації сільськогосподарської продукції та високо якісних продовольчих товарів.Вони можуть створюватися або завдяки інтеграції всіх технологічно взаємозвязаних виробничих підрозділів одного адміністративного району, або входженням до складу агропромислового комбінату та організацій, які розміщені в кількох районах.

Конструктивно новою формою організації агропромислового виробництва є агрофірми. Вони забезпечубть виробництво, зберігання, проектування і будівництво обєктів виробничого та соціального призначення, виступають як єдиний організаційно-економічний комплекс.

За сучасних умов розвитку науково-технічного прогресу здійснюється інтеграція науки й виробництва на базі створення науково-виробничих систем.

Виходячи з неоднакових економічних і природно-кліматичних умов, в яких функціонують сільськогосподарські підприємства, в окремих районах створюються асоціації кооперативів по виробництву мяса і мясопродуктів, молока й молокопродуктів, цукрових буряків і цукру, соняшнику й олії тощо. Основними виробничими одиницями асоціації є первинні кооперативи орендаорів по виробництву сільськогосподарської продукціїї і наданню різних послуг.

Магістральним напрямом підвищення ефективності всіх структурних підрозділів АПК є перехід на шлях інтенсивного розвитку.Інтенсифікація сільського господарства означає збільшення виробництва продукції в розрахунку на одиницю ресурсів. Хоч цей процес уже стає реальністю, однак зростання собівартості продукціїї й зниження фондовіддачі свідчать про те, що збільшення капіталовкладень випереджає зростання валової продукції. Впродовж багатьох років підвищення продуктивності праці відстає від темпів зростання оплати. Все це істотно уповільнює темпи підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва.

У справі інтенсифікації виробництва найважливішими є заходи науково-технічного характеру, спрямовані на перехід від випуску окремих механізмів до комплексу машин, що уможливлять впровадження поточної технології. Важливе місце в системі заходів належить прогресивним індустріальним технологіям вирощування окремих культур.

Розвиток сільськогосподарського виробництва повинен супроводжуватися зниженням затрат живої праці на виробництво одиниці продукції. Однак формування і функціонування АПК відбувається в умовах загострення проблеми трудових ресурсів, оскільки в колгоспах та радгоспах окремих областей, особливо низових адміністративних районів, збільшується дефіцит робочої сили.

Агропромисловий комплекс України- складна виробничо-економічна система ,яка становить групу технологічно й економічно взаємозвязаних галузей народного господарства,промисловості.В його складі три основні сфери.Перша забезпечує сільське господарство різним устаткуванням і засобами виробництва; друга-сільське господарство; до третьої входять заготівля, збереження й переробка сільськогосподарської продукції.Центральна ланка АПК-сільське господарство.

Визначальною проблемою для України нині є відсутність чітких стратегічних та тактичних пріорітетів розвитку галузей АПК.Проблема формування стратегії і тактики надто обємна та дискусійна і наводить на думку, що вона не може обмежуватись лише науковим аналізом міжнародніх стандартів та поглядів,а ще гірше – копіюванням неадаптованих механізмів.Слід зауважити ,що успішний розвиток зовнішньоекономічної діяльності будь-якої країни без науково обгрунтованої соціально-економічної політики, тобто стратегічних ітактичних дій держави неможливий.Свідомий вибір механізму економічного регулювання з властивою йому структурою і динамізмом, внутрішні та зовнішні чинники якого стають могутньою рушійною силою процесу – важлива складова зовнішньоекономічної ситуації.

Спад валового національного продукту, руйнація системи, загострення дефіциту платіжного балансу і державного бюджету, суттєве зниження рівня життя переважної більшості соціальних верств населення – найбільш характерні ознаки критеріальної оцінки наслідків зовнішньої політики та невиважених рішень щодо перспектив розвитку зовнішньоекономічної діяльності в галузі.Вона не наближається, а навпаки, віддаляється від сучасного світового ринку з властивою йому системою відносин, конкуренції та активним бізнесом під регулюючим правовим і економічним впливом держави.

Штучно прискорити зовнішньоекономічну діяльність, сформувати стратегію і тактику через перехідні стадії – спроба, як довів досвід регулювання імпорту товарів в Україну, безнадійна і згубна для розвитку експортно-імпортних відносин.

1.2 Аспекти формування ринкових відносин в АПК.

Перехід до ринку вимагає розробки наукових основ ефективного господарювання на засадах підприємства, конкуренції.

Актуального значення набуває питання пошуку оптимальних форм господарювання в народногосподарському комплексі і зокрема, в АПК.Від його рішення прямо залежить розвиток внутрішнього і зовнішнього ринків, майбутнє продовольчого сектору.

Проблема ця багатопланова, така, що стосується з одного боку, як субєктів господарювання, так і органів державної виконавчої влади, яківиконують функції реалізації аграрної політики на місцях, а з другого,- потребує нового підходу до створення, функціонування та вдосконалення різних форм господарювання.

Гнучкі зміни обумовлюються вимогами ринку.Дослідники багатьох країн світу вказують на поступове зникнення інституційних і політичних барєрів, які віділяли село від міста. Відхід від адміністративно-командної системи організації економіки зробив неможливим існування практики централізованого розподілу ресурсів без урахування економічних реалій. У 1990 р. на сільське господарство витрачалась майже третина державного бюджету. Але нині, із зміною умов господарювання, держава обєктивно не може в таких самих обсягах підтримувати сільське господарство. Не випадково висуваються вимоги до уряду про субсидування агропромислового сектора, як це булр раніше. Проте очевидно і те, що держава не в змозі цього робити, частка АПК в державному бюджеті скорочується, а перспективи її збільшення обмежені.

Перехід аграрної сфери до ринку не можна розглядати ізольовано від загальних соціально-економічних перетворень в державі. Ринок, як відомо, є найважливішим елементом товарного виробництва. З огляду на це ринкові відносини відображають значною мірою специфіку суспільного ладу. Ринок, насамперед, є сферою обміну товарів, організованою за законами руху товарно-грошових відносин відповідно із законом вартості, законом попиту і пропозиції, законом конкуренції та законами грошового обігу. Тому в методологічному плані ринок треба розглядати як важливий сектор господарського механізму. Отже, економічна категорія- ринок – є сукупністю відносин, що виникають у сфері обігу як результат продажу-купівлі товарів.

Економічна суть ринку полягає не лише у забезпеченні грошового та товарного обмінів, які відбуваються за формулою Т-Г-Т. Ринок відіграє важливу роль у підтримані життєдіяльності економічної системи, виступає важливою ланкою організації її господарського механізму, забезпечує практичну перевірку економічних рішень, дає оцінку результатів господарювання

Не можна погодитися з економістами, які ототожнюють поняття ринок іторгівля”. Ринок слід розглядати як особливу ланку відтворення , як важливий компонент загальної системи економічних відносин суспільства, а торгівлю – як галузь економіки.Тому реальний стан ринку визнаяається, передусім, умовами йього функціонування, специфікою економічної системи країни.

Ринкова економіка грунтується на економічній свободі та рівності усіх господарюючих субєктів незалежно від форм власності й економічного їх заохочення до раціонального господарювання. Вона дає змогу суспільству реалізувати сильні сторони товарного виробництва та ринку в інтересах соціально – економічного прогресу, створює оптимальну систему заохоченнядо ефективної економічної поведінки. Працівники та їх колективи орієнтуються на власні інтереси й сили, і самі ж відповідають за негативні наслідки господарювання. Це спонукає до економії ресурсів, ініціативи, підприємливості. Водночас ринкова економіка є досить жорсткою у соціальному плані, вона виключає зрівнялівку та утриманство,можливість однаково розподілу доходів серед членів суспільства. Хоча ринковій економіці властива й марнотратність ресурсів, що виявляється в періодичних економічних кризах. Незважаючи на останнє, вона має унікальні властивості : здатність при мінімальному адміністративному втручанні або й взагалі без нього певною мірою забезпечувати збалансованість попиту та пропозицій, швидко реагувати на зміну господарської конюктури, стимулювати підприємство. Стихійний же ринок може спричинити інфляцію, кризові явища тощо.

Слід визнати, що в умовах планово-розподільних відносин чимало елементів ринкупоступово трансформувалисяв сільському господарстві у досконаліші економічні системи. У передреформаційні роки ( 1985 –1990) в Україні, як і в цілому Радянському Союзі, більш реальними стали товарно-грошові відносини, закупівельні ціни повніше відбивали витрати на виробництво, поступово почав формуватися багатоукладний аграрний сектор, створювались селянські (фермерські) господарства, орендні кооперативні сільськогосподарські і переробні підприємства. Ппідвищилась самоокупність сільського господарства, поверненість кредитів, частка власнихзасобів у інвестиціях становила 70%. Керівники господарств спряли перехід до ринкової економіки як спсіб вільної господарської діяльності і сприяли йього позитивно, особливо враховуючи наявність дефіциту продовольства. Це давало надію на новий, потужний імпульс розвитку виробництва, насичення ринку товарами. Невикликали сумніву, як і нині, основні йього регулятори – попит і пропозиції та рушійна сила – конкуренція.

Ми не випадково проаналізували окремі теоретичні погляди щодо ринкової економіки. За допомогою методологічного підходу ставимо за мету досягти більш зваженої оцінки аграрної економіки України. А головне – зясувати причини винекнення негативних тенденцій в аграрній сфері.

Прискореного освоєння досягнень науково-технічного прогресу не відбулось, а навпаки, мало місце різке падіння виробничого потенціалу у більшості господарств, повернення до найпростіших технологій. Недостатня матеріальна заінтересованість в результатах праці спричинила масове зниженняреальних доходів сільських товаровиробників. У цілому в населення країни, як мінімум, вдвічі, а по окремих джерелах, втричі і вчетверо скоротилась купівельна спроможність.

Викладеним вище явищам дали певну оцінку як вітчизняні, так і зарубіжні економісти.

На тому етапі до ключових проблем політики були, насамперед, віднесені: перше – роздержавлення та широкомасштабна приватизація державної власності в аграрному комплексі і формування на цій основі багатоукладного сільського господарства, які розглядались як важливіший етап переходу до ринкової економіки; друге – надання субєктам господарської діяльності економічноїсамостійності у формуванні виробничих програм, вибору каналів реалізації та визначенні цін; трете- лібералізація цін, скорочення дотацій та субсидій ; четверте – лібералізація зовнішньоторговельної діяльності ; пяте – формування приватного сектора в сільському господарстві.

Протягом 1991 – 1992 рр. було прийнято 10 законодавчих та інших нормативно-правових актів, які регламентували і регулювали процеси приватизації майна. Найважливішими з них є Закони України Про власність (7.02.1991 р.), “Про підприємництво” (7.02.1991 р.),”Про цінні папери і фондову біржу” (18.06.1991 р.), “Про господарські товариства” (19.09.1991 р.), “Про приватизацію майна державних підприжмств” (4.03.1992 р.), “Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)” (6.03.1992 р.), “Про приватизаційні папери” (6.03.1992 р.), “Про пріорітетний розвиток села” (15.05.1992 р.), “Про внесення змін і доповнень до Закону України”Про селянське (фермерське) господарство” (22.06.1993 р.), Декрет Кабінету Міністрів України “ Про особливості приватизації в агропромисловому комплексі” ( 17.05.1993 р.) та інші.

Крім того, було прийнято низку відомчих нормативно-методичних документів про порядок і механізм приватизації. Приватизація майна колективних сільськогосподарських підприємств регулюється Законом України ” Про колективне сільськогосподарське підприємство” ( 14.02.1992 р. зі змінами і доповненнями від 14.10.1993 р., 14.10.1992 р., 3.05.1993 р., 4.05.1993 р. ) . Визначена також схема приватизації майна . Основні питання земельних відносин урегульовані Земельним кодексом України . Щодо приватизації землі, то цей процес регулюється Постановою Верховної Ради Української РСР “Про земельну реформу ” ( 18.12.1990 р.) , Земельним Кодексом України ( 13.02.1992 р.) та іншими законами і нормативно-правовими актами, загалом 41 документом.

Питання діяльності суб”єктів господарських структур, крім вищеназваних документів , регулюють закони України : “ Про банки і банківську діяльність” ( 1991 р.) , “Про оподаткування прибутку підприємств “ , “Про зовнішньо-економічну діяльність” (16.04.1991 р.), “Про захист іноземних інвестицій на Україні“ ( 10.09.1991 р.) , “ Про іноземні інвестиції “ (13.03.1992 р.), “Про державне регулювання імпорту сільськогосподарської продукції “ ( 17.07.1997 р., набрав чинності 10.10.1997 р.) , Декрет Кабінету Міністрів “ Про лібералізацію зовнішньоекономічної діяльності “ (20.05.1993р.), Указ Президента України “ Про особливості застосування тарифних обмежень імпорту сільськогосподарських товарів відповідно до норм і принципів системи ГАТТ / СОТ “ ( 13.05.1997 р.) та іншими законодавчими актами ї указами міністерств і відомств, які реєструються за Мінюстом України . На підставі цих правових актів та економічних заходів Уряду відбувається перехід від централізованої планово-розподільної системи народного господарства України до ринкової економіки .

Спрощене розуміння ринку і ринкових відносин як елементарної системи , що базується навільній купівлі-продажу, яка включає будь-яке державне регулювання, саме й призвело до порушення міжгалузевих відносин, різко погіршення паритетності цін на сільськогосподарську і промислову продукцію, стійкого падіння і збитковості виробництва в більшості господарств. В дійсності ринкові відносини являють собою більш складну, ніж планово- директивна, організаційно-економічну систему, оскільки вони істотно підсилюють пряму і непряму дію економічних важелів на кожного субєкта ринку.

Позначається і застарілий підхід до формування структури субєктів ринку.Стверджувалось, що на вільному ринку можуть ефективно функціонувати тільки приватні власники. Це стало основою для прийняття законодавчих актів про прискорену реорганізацію великих державних і колективних підприємств без визначення їх реальної ефективності, перебільшення ролі особистого підсобного господарства у продовольчому забезпеченні країни. Проте вітчизняна і зарубіжна практика підтверджують положення про те, що на ринку може будь-який власник – приватний,колективний, кооперативний, державний.Досвід останніх років переконує, що доцільною є багатоукладна структура ринку, оскільки вона створює умови для здорової конкуренції. Важливо, щоб продавець був реальним власником реалізованого товару і одержаного доходу, міг самостійно приймати рішення прореалізацію продукції та визначити ціни на неї.

Основою ефективного розвитку агропромислового виробноцтва в ринкових умовах є не стільки інституціальні зміни, скільки рівень та масштаби використання досягнень науково-технічного прогресу, якість виробничого потенціалу, кваліфікація працюючих, їх заінтересованість в досягненні високих кінцевих результатів. Через недооцінкуцих положень практично зупинено інвестиційну діяльність, не відновлюютьсявиробничі потужності, особливо техніка та обладнання. Знижується родючість грунтів та продуктивність праці. Тому і при ринкових відносинах потрібне визначення пріоритетів на кожному етапірозвитку агропромислового виробництва, матеріальне і фінансове забезпечення їх реалізації.

Мав місце так званий зрівняльний підхід до формування ринку товарів і послуг, незалежно від їх народногосподорського значення. Внаслідок цього макроекономічні фактори почали негативно впливати на формування продовольчого ринку. Це спричинило падіння реального рівня доходів населення, інфляцію і збільшення неплатежів. Одночасно знизилось значення етапності застосування нових економічних відносин, які враховують природу розвитку аграрного виробництва.

РОЗДІЛ 2. Напрямки реформування АПК України в умовах ринкової економіки.

2.1. Закономірності розвитку та об’єктивна необхідність організації нових господарських формувань в АПК.

Земельна реформа в Україні стала основноючастиною аграрної реформи. Важливі аспекти земельної реформи знайшли відображення в законах України: “Про форми власності на землю”,”Про господарські товариства”,”Про приватизацію майна державних підприємств”,”Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції в підприємницькій діяльності”,”Про оренду майна державних підприємств та організацій”,”Про колективні договори і Угоди. УКАЗ

Законодавча база аграрної реформи перш за все передбачає :

1)розділ земельних ділянок, майна, визначення їх частки між працівниками та іншими особами, які мають на це право, з тим щоб приватний сектор став домінуючим;

2)приватизацію підприємств переробної промисловості, постачання тазбуту сільськогосподарської продукції, машин і механізмів;

3)розвиток фермерства;

4)розвиток сільськогосподарських товарних фірм;

5)лібералізацію цін на сільськогосподарську сировину і продукцію.+

Процес реформування сільськогосподарського виробництва розпочався в різних напрямах і адекватний стихійному пошуку істини. Це явище закономірне і тільки час збалансує різні варіанти. Аналіз сільськогосподарського виробництва свідчить, що виробничо-технологічні та соціальні структури колгоспів за формою і місткістю можуть відповідати вимогам ринкової економіки. Їмпритаманний високий потенціал конкурентності на перспективу, а за економічним змістом вони потребують докорінного реформування. Аналізуючи процес реформування земельних відносин, відзначаємо, що він проходить у відповідності з існуючою законодавчою базою, також рішеннями обласноїРади народних депутатів.Головна мета реформування- створення різних форм господарювання, в основі яких є приватний власник землі і майна. Здійснюються передача земель колективних сільськогосподарських підприємств у колективну власність як форму функціонування приватної власності, їх паювання з визначенням кожному члену трудового колективу земельної частки (паю) з видачею відповідного державного сертифіката. Розвиваються земельно-орендні відносини. Проведена грошова оцінка сільськогосподарських угідь, яка враховується при визначенні вартості земельного паю і встановленні цін на сільськогосподарську продукцію та земельного податку. Джерелом земель для передачі їх у приватну власність та користування громадян були землі, включені в кооперативних, громадських і державних господарствах.

Напрями земельної реформи:

  • передача земель у приватну власність для ведення особистого підсобного господарства;

  • передача земель громадянам для ведення селянського(фермерського) господарства;

  • передача земель у власність і користування іншим підприємствам;

  • проведення протиерозійних заходів;

  • впровадження проекту земельної реєстраційної системи та банку земельно-кадастрових даних.

В сучасних умовах організація виробництва у первинних підрозділах характерезується тісним переплетінням і взаємодією різних форм власності (державної, приватної, особистої, кооперативної), що призводить до появи різних форм господарювання, різноукладності виробництва. Зміни у відносинах власності відбуваються:

  • внаслідок передачі засобів виробництва в оренду на тривалий період;

  • у результаті надання повної господарської та економічної самостійності аж до надання прав юридичної особи первинним виробничим підрозділам;

  • через визначення відносин з державною власністю на основі договорів, шляхом роздержавлення і приватизації;

  • внаслідок розширення внутрішньогосподарських товарно-грошових відносин.

Як відзначається в Національній програмі розвитку сільськогосподарського виробництва України на 1996-2005 роки, господарська реформа спрямовуватиметься на: забезпечення рівних умов розвитку різних форм господарських структур ринкового типу ( господарських товариств, колективних сільськогосподарських підприємств, корпорацій кооперативів, селянських (фермерських) і особистих підсобних господарств ) і створення мережі сервісної інфраструктури аграрного сектора, в тому числі на приватних, міжгосподарських та кооперативних засадах сільськогосподарського товаровиробника з викорисианням лізингових умов надання послуг, формування системи закупок продукції у населення, первинної її переробки, зберігання, пакування і транспортування, першочергове перетворення переробних і агросервісних підприємств у відкриті акціонерні товариства за участю сільськогосподарських товаровиробників, а державних сільськогосподарських підприємств- у колективні сільськогосподарські підприємства чи у відкриті акціонерні товариства.

Створення на наступному етапі корпоратизованих сільськогосподарських підприємств шляхом добровільної горизонтальної інтеграції її структурних підрозділів, або приватно-орендних підприємств.

На основі розпаювання земель і майна створюватимуться також товариства з обмеженою відповідальністю, командні товариства, селянські (фермерські ) господарства.

У процесі приватизації та реструктуризації господарств формуватимуться виробничі, переробні, збутові-закупівельні та обслуговуючі кооперативи.

У відповідності з концепцією розвитку сільського господарства намітились такі основні шляхи реформування організаційних форм господарювання :

  1. реорганізація колгоспів у колективні сільськогосподарські підприємства, селянські спілки з персоніфікованою власністю на май но і землю;

  1. реорганізація колективного чи державного підприємства в виробничі кооперативи, які мають більшу самостійність;

  2. формування аграрно-акціонерних підприємств;

  3. створення приватно-орендних підприємств;

  4. обєднання в асоціації пайовиків, створення спілок апйовиків.

При організації нових сільськогосподарських формувань на орендній або акціонерній основі ,виникає необхідність у розширенні оперативно-господарської самостійності госпрозрахункових підрозділів, створенні якісно нової організації структури господарства незалежно від форми власності. Економічні відносини в кооперативах можуть грунтуватися на різній основі : оренді майна; паях ; придбанні акцій ; викупі майна за рахунок кредитів ; формуванні колективної власності ; приватної власності.

В окремих господарствах, на конкурентній основі ,за контрактом майно і землю здають в оренду приватним особам на принципах єдиноначальності. Статутним фондом акціонерного товариства є пайовий фонд. В основу новостворені акціонерні товариства закритого типу. В умовах закритих товариств підприємництво повинно за першою вимогою власника акцій забезпечити його грошима.

Якась, або вся частка основного фонду, яка складається з майнових паїв, може бути базою для випуску акцій і створення за бажанням акціонерного товариства закритого або відкритого типу. Акції, які будуть реалізовані за кошти, як членам колективної структури, акціонерного товариства, так і іншим громадянам, випускаються під проект бізнес-плану. Дивіденди на вартісну ціну акцій нараховуються в процесі отримання прибутків від даного проекту. Дивіденди на уставний капітал, тобтомайновий пай нараховується за визначеною раніше схемою, яка може враховуватись або ні в прибутках майбутнього проекту.

В процесі трудової діяльності пайовики отримують заробітну плату за конкретну працю. Колектив може наймати на роботу працівників як постійно, так і сезонно. Заробітна плата пайовиків та найманих працівників враховується в статті витрат.

З огляду на сказане, пропонуємо логічну послідовність організаційно-економічних заходів по впровадженню моделей (вибору форми господарювання) після поділу господарства на земельні і майнові паї. (Мал.№ )

Масова приватизація ускладнила взаємовідносини товаровиробників щодо збуту продукції, передусім з державою. Посередницькі структури, які спочатку активно займалися закупівлею сільськогосподарської продукції та її реалізацією, через надмірний податковий тиск самоліквідувалися або переорієнтувалися на імпорт продовольства. Держава самоусунулась від цієї сфери діяльності. Мають місце неплатежі за продукцію, закуплену ще в господарствах 1994 р.Закріпитися навнутрішньому ринку власному виробникові стає все складніше.

Мал.№

Підготовчо-розяснювальна робота.



Вивчення вітчизняного і зарубіжного досвіду.



Зясування думки керівників середньої ланки.



Структиризація цілей.



Вибір організаційної структури.



Підготовка необхідних регламентних документів.



Розробка системи обліку і планування.



Проведення установчих зборів.



Вибори керівництва агроформування.


Внаслідок цього значна частина виробленої продукції, особливо в приватному секторі, не потрапляє до споживача. Отже, аграрна реформа в Україні не доведена до логічного завершення.

З одного боку, паювання землі та майна закінчене, а з другого- у більшій частині господарств проведені номінальні, а не реальні дії відносно зміни внутрішньо-господарських земельних та майнових відносин. Вони, як і раніше, функціонують у колгоспній редакції. Багато економічних питань, без яких подальше реформування сільськогосподарських підприємств неможливе, не вирішено. Масова приватизація, на наш погляд, тільки наблизилась до вирішення головної проблеми, повязаної з формуванням господаря-власника на селі. В суспільстві ще не створене середовище підтримки реформаційних процесів. У підходах до втілення їх в життя спостерігається велике протистояння.

У системі МінАПК налічується 6 тис. переробних, агросервісних і будівельних підприємств та організацій, з яких 5,3 тис. перебувають у загальнодержавній і 0,7 тис. підприємств – у комунальній власності. З них приватизаційнимипроцесами охоплено 4,9 тис. підприємств і організацій, або 87% тих, що підлягають приватизації, в тому числі 4,2 тис.підприємств загальнодержавної власності (86%) і 0,7 тис. підприємств (100%) комунальної власності. З числа підприємств переробних галузей АПК приватизовано або знаходиться у стадії приватизації1,2 тис. підприємств – 93%, що підлягають приватизації.

Завершено приватизацію підприємств мясної , молочної, олієжирової та кондитерської галузей. Серед приватизованих – 180 цукрових заводів, що становить 93% від їх загальної кількості. В країні розгорнута робота по реформуванню власності підприємств системи хлібопродуктів. До них належать підприємства борошномельно-крупяної та комбікормової промисловості, хлібоприймальні та хлібозаготівельні, а також допоміжні ремонтні, будівельні та інші підприємства, що забезпечують діяльність всієї системи. Загальна їх чисельність – 878 підприємств, у тому числі 204 хлібоприймальні пункти, 91 елеватор, 281 переробне підприємство. Сумарні потужності підприємств дають змогу приймати щодоби 1,3 млн.тонн зерна, очистити 900 тис.тонн та сушити 530 тис. тонн зернових і 270 тис. тонн кукурудзи. Загальна потужність елеваторів забезпечує зберігання 30 млн.тонн зернових.

Переробні підприємства здатні повністю забезпечити переробку і фасування зерна, виробництво борошна, круп, комбікормів. Їх середньорічнапродуктивність становить 7 млн.тонн борошна та 800 тис. круп. Отже з огляду на перспективи розвитку ринку зерна в Україні протягом найближчого часупідприємства системи хлібопродуктів є одними з найбільш привабливих обєктів для потенційних інвесторів у процесі їх приватизації.

Можна стверджувати, що в агропромисловій сфері відбувалися певні інституціальні перетворення , зрушення в бік розвитку ринкових відносин. Господарські субєкти одержали те , до чого прагнули ще за часів Радянського Союзу, - можливість самостійно господарювати, свободу у виборі напрямів виробничої діяльності, послаблення зовнішнього адміністрування. Замість 4659 державних сільгосппідприємств в 1991 р. їх кількість скоротилась до 2863 у 1997р.,решта реформувались в КСП та акціонерні товариства. Суттєво зросла чисельність особистих підсобних господарств. У самостійний сектор формуються фермерські господарства (табл. ).

Кількість землевласників та землекористувачів.

РОКИ

Господарства суспільного сектора.

У тому числі

Особисті підсобні господарства населення.

Фермерські господарства.

Колективні.

Державні

1992

1993

1994

1995

1996

1997

1998

14010

14203

15081

15482

15609

15730

15739

9351

9575

9722

9977

10356

11299

12876

4659

4718

5359

5485

5253

4440

2863


9763079

10679714

10860812

11056874

11249196

11433123

11534200

2687

17474

30344

34692

34778

35353

35927

Провідною ланкою у сільському господарстві є колективні підприємства. За вказаний період відбулися суттєві зміни у використанні сільськогосподарських угідь та їх структурі по конкретних землекористувачах (мал.№ ).

Серед найважливіших напрямів аграрної реформи чи не найголовнішим є реформування земельних і майнових відносин власності на засоби виробництва, що є базою для створення ринкового середовища в агропромисловому комплексі. Зокрема, вже розпайьована земля майже в 11 тис. недержавних сільськогосподарських підприємствах, що становить 99% від їх наявності, в 96,5% господарств одержали сертифікати на земельну частку (пай) 5,6 млн. громадян

Тільки в 1994-1995рр. питання аграрної реформизайняли належне місце в державній діяльності уряду. Такий стан не випадковий.До цьогоперетворення немали чіткої програми. Земельна реформа не була елементом економічної політики.

Д
инаміка змін у володінні та землекористуванні с/г угіддями.

1990р.


1998р.

В

се залежало від рішень голів колгоспів, які діяли виходячи із свого ставлення або ринкової форми організації аграрної сфери
. Тому аграрна реформа, особливо в частині земельних відносин, розвивалась дуже мляво, а сільськогосподарське виробництво в більшості господарств скорочувалось. Продовжує поглиблюватись криза фінансового забезпечення товаровиробників, платежів.

Природа ринкової економіки така, що її основою залишаються закони товарного виробництва, рух капіталу і в тому числі землі як особливої йього форми. Проте умови для цього не створені. В сільське господарство надходять обмежені капітальні вкладення. А щоб Україна виробляла конкурентоздатну сільськогосподарську продукцію для зовнішнього ринку, потрібно вкласти в сільське господарство не один десяток мільярдів гривень.

На території Тернопільської області утворено 665 нових формувань ринкового типу, з них 366 приватних підприємств; 257-товариств, кооперативів, фермерських господарств. 11216 громадян отримали ділянки в розмірі паю з видачею державного акта. Договори оренди уклали 77 відсотків власників права на земельну частку (пай).Обласна рада висловлює занепокоєння повільними темпами весняно-польових робіт та спадом виробництва продукції сільгоспвиробниками. Усім ланкам, причетних до реформування агропромислового виробництва, слід сприяти реформованим структурам у завершенні до 20 травня 2000 року організаційних заходів щодо їх реєстрації як субєктів господарської діяльності;створювати умови для безперешкодного отримання громадянами належних їм земельних та майнових паїв; давати оцінку тим керівникам та посадовим особам, які не виконують вимог нормативних актів щодо спрощення процедури виходу членів сільськогосподарських підприємств із складу господарств з належними їм земельними та майновими паями; не забезпечують виділення єдиним масивом земельних ділянок групам власників за їх бажанням.

Табл.

Реорганізація колективних сільськогосподарських підприємств, складання схем поділу земель колективної власності на земельні частки (паї) в Тернопільській області станом на 01.05.2000р.

Назва територіальних адміністративних-одиниць.

Кількість КСП , землі яких розпайовано.

Реформовано сільгосп-підприємств

Створено нових агроформувань ринкового типу

З них

Зареєстровано нових формувань.

Приватних підпр.

ТзОВ

С/г кооперативів.

Селянсько- фермерських господарств

Інших субєктів господарств.

Бережанський

21

21

22

14

7

1



22

Борщівський

36

36

39

10

28


1


39

Бучацький

39

39

44

5

39




44

Гусятинський

40

40

50

12

38




50

Заліщицький

32

32

41

17

21


3


39

Збаразький

36

36

42

35

6

1



43

Зборівський

48

48

53

10

35

5

1

2

51

Козівський

33

33

34

29

4


1


34

Кременецький

30

30

39

5

26

8



39

Лановецький

28

28

29

2

21



3

21

Монарстицький

23

23

25

17

8




25

Підволочиський

34

34

34

22

7

3


2

34

Підгаєцький

22

22

19

15

2



2

19

Теребовляський

44

44

56

27

28



1

56

Тернопільський

36

36

43

27

15



1

43

Чортківський

37

37

45


45




45

Шумський

31

31

50

10

33

1

4

2

49

М.Тернопіль










Всього по області

570

570

665

257

366

19

10

13

653

Відповідно до Указу Президента України від 12 квітня 2000 року №584/2000 “Про забезпечення економічних інтересів і соціального захисту працівників соціальної сфери села та вирішення окремих питань ,що виникли в процесі проведення земельної реформи”: - виділити до 1 листопада 2000 року із земель запасу та резервного

фонду земельні ділянки і надати їх у користування особам, які працюють у соціальній сфері та проживають у сільській місцевості, для ведення особистого господарства;

- визначити до 1 червня 2000 року ,залежно від площ земель запасу та резервного фонду на території кожної сільської (селищної) ради, граничні розміри земельних ділянок, які відповідно до законодавства можуть бути надані у користування працівникам соціальної сфери села та пенсіонерам з їх числа для індивідуального або спільного ведення особистого підсобного господарства.

В Україні відбулася демонополізація даржавної власності на землю і передача її у колективну власність сільськогосподарським підприємствам як субєктам господарювання. Але реалізація другого етапу – розподіл земельних угідь між окремими членами КСП у формі майнових і земельних паїв невиправдано зволікається. Там де до цієї справи підійшли серйьозно ,власники паїв почали ініціювати реформування КСП у нові господарські структури, але вже на засадах приватної власності.В результаті ми наблизились до найважливішого етапу аграрної реформи – реформування КСП у нові організаційно-правові форми господарювання на засадах приватної власності та створення сприятливого економічного середовища для їх ефективного функціонування. Внутрішньогосподарські перетворення економічних відносин в колгоспах, які формально перетворені в колективні сільськогосподарські підприємства, тільки починаються. За науковими оцінками, внутрішньогосподарські відносини в них після перетворення в КСП практично не змінилися.

2.2 Реформування виробничих відносин в сільському господарстві.

Здобувши політичну незалежість ,Україна отримала у спадщину надмірно велику кількість соціально-економічних проблем .Булоб помилково нехтувати хоча б однією з них, недооцінюючи її вагомість.І все ж на перше місце серед них життя поставило продовольчу проблему. Саме недостатня забезпеченість в колишньому Радянському Союзі продуктами харчування стала однією з основних причин зростання соціально-економічної напруги в суспільстві, особливо після так званої лібералізації цін.

Життя вимагало кардинальних змін в народногсподарському комплексі України.Тільки йього реформування могло принести бажані наслідки.

Як відомо, мета аграрної реформи – вирішити продовольчу проблему, вивести галузь на світовий рівень на основі утвердження багатоукладної економіки, ринкових відносин, соціально-економічного перетворення села. Вирішення цієїпроблеми вчені Української академії аграрних наук бвчать в реформуванні власності на засоби виробництва і земельних відносин:

  • реорганізації виробничих структур з державною та кооперативно-колгоспною власністю і зміною економічних відносин у підприємствах та в усій системі АПК;

  • удосконаленні взаємовідносини сільського господарства і АПК з державою у вирішенні соціальних проблем села;

  • створенні відповідної правової бази.

По своїй суті це основні віхи реформування виробничих стосунків на селі. В перелічених вище напрямах реформування сільського господарства найбільш суперечливим є питання про форми господарювання в аграрному секторі економіки. Це питання торбує і практиків і учених. Як відомо, на селі вже реально співіснують декілька форм організації виробництва, які відрізняють за формами власності на засоби виробництва і земельних відносин. Поряд з колективними сільськогосподарськими підприємствами (КСП), виникли фермерські господарства, приватно-орендні колективи, розширили свої присадибні ділянки колгоспники та інші жителі села.Яка ж з уже відомих сьогодні форм організації сільськогосподарського виробництва стане основною, або більш прийнятною на селі ? Однозначно на це питання дати відповідь неможливо з багатьох відомих причин.

По-перше, всі вони мають різні стартові можливості з питань матеріально-технічної бази, фінансового забезпечення, географічного знаходження та демографії, наявності соціальної сфери і багатьох інших проблем.

По-друге, ще ен відпрацьована як слід правова база, яка б створила для всіх форм господарювання такі умови, щоб кожен відчув себе реальним власником, насамперед, землі.

По- третє, не однозначне, поки що, відношення керівників, жителів сільської місцевості в різних регіонах України до приватизації, роздержавлення радгоспів, паювання колгоспів, утворення фермерських господарств.

Життя, досвід інших країн стверджують, що на даному етапі розвитку АПК і в даних політичних та економічних умовах що сталися в економіці, це зроьило, як то було при командно-адміністративній системі – неможливо. Україна стала незалежною державою, почала будувати ринковуекономіку, почався процес роздержавлення і приватизації, який потягнув за собою суттєві структурні зміни в народногосподарському комплексі , почав, нарешті, зявлятись власник, який взяв на себе відповідальність за долю економіки при відповідній підтримці держави.Повернення до старих важелів управління надалі стає неможливим.

Як відмічає у своєму зверненні до Парламенту України 4 квітня 1995 року Л.Д.Кучма , арсенал старої системи господарювання практично вичерпав всі більш-менш ефективні засоби стимулювання сільськогосподарського виробництва. Треба створювати нову правову базу для нових економічних стосунків з ринковою орієнтацією на фоні роздержавлення і приватизації, з новим власником на засоби виробництва”.

Україна має свій власний шлях проведення економічних реформ в сільському господарстві – відродження господаря на українській землі шляхом приватизації та створення рівних юридичних прав і економічних можливостей для розвитку і здорової конкуренції усіх доцільних форм господарювання на селі.Найбільш поширеною при цьому залишається колективна форма організації виробництва на базі асоційьованої приватної власності на землю і майно. Досвід багатьох країн світу показав, що саме кооперативна ідея здатна протистояти економічному хаосу. Справжні кооперативи (на відміну від колгоспів) діють самостійно в ринковому середовищі, і не підпадають під будь-який вплив адміністративних державних структур.Дієздатність таких кооперативів підтверджує міжнародна практика.

Процеси концентрації виробництва і капіталу, які проходять в сільськогосподарських розвинутих капіталістичних країнах, як правило, набувають позитивного економічного змісту. Джерелами капіталу є оренда землі й асоційьована власність на землю та інші засоби виробництва. В західній Європі процеси концентрації в сільськогосподарському виробництві протікали по-різному в різні історияні періоди.

Таким чином взятий реформою курс на розвиток підсобних господарств населення вірний.Якби не було передачі землі підсобним господарствам, то спад виробництва в Україні був би ще відчутнішим. За розрахунками , було б виробленя на 8% менше продукції.Особисті підсобні господарства сьогодні є стабілізуючою формою господарювання. У сучасних умовах вони гальмують спад виробництва сільськогосподарської продукції у всіх категоріях господарств і за умов безробіття стримують від різкого спаду рівень життя сільського населення, забезпечують додатковий заробіток до мізерних пенсій та оплати праці у громадському виробництві.

Отже, і надалі слід вживати заходи щодо створення для них необхідних умов. Такий підхід відповідає прагненням селян. Опитування показало, що більшість з них не прагне бути фермерами яи вийти з громадських господарств, але бажає розширити свої підсобні господарства до 1-1,5 гектара, що відповідає нормам, встановленим Земельним кодексом. Для цього слід було б: збільшити площі їх землекористування,розширити розміри землекористування за рахунок земельних часток (паїв); забезпечити всім бажаючим виділення земельних ділянок під житлове будівництво на селі, всім бажаючим громадянам України – для садівництва й городництва; передбачити надання земельних ділянок для спільного використання під випасання худоби й сінокосіння; створювати безприбуткові кооперативи по закупівлі продукції, технічному й технологічному обслуговуванню; організовувати матеріально-технічне постачання; забезпечити ветеренарне обслуговування, підвищення рівня племінної справи, організацію штучного осіменіння тварин; організовувати технологічне й технічне забезпечення виконання потрібнихсільськогосподарських робіт, транспортне й сервісне обслуговування; організувати виробництво міні-техніки й технологічного устаткування для механізації трудомістких процесів.

Слід зазначити, що у господарствах населення є свої проблеми: сомоексплуатація праці, домінування ручної праці, невеликі розміри виробництва.Проте в умовах слабкої матеріально-технічної бази великих громадських господарств, неврегульованості економічних відносин є загальна потреба розвивати такі господарства. На нашу думку, їх можливості вичерпуються і вони можуть бути оптимальними, коли їх частка в землекористуванні становитеме 17-20%.

Особливу увагу слід звернути на розвиток фермерства як нової для нашої країни форми господарювання. Фермерські господарствавідрізняються від особистих підсобних господарств населення лише більшими розмірами землекористування, що дає змогу застосовувати техніку, працювати ефективніше.

Нині функціонує понад 35 тис. фермерських господарств. Проте ефективність використанняними землі ще надто низька. Займаючи 2,6% сільськогосподарських угідь вони виробили у 1997 р. 0,7% валової продукції. Вони виробляють ан одиницю площі менше продукції, ніж громадські господарства. Такий стан можна пояснити тим, що фермерським господарствам надані гірші землі. Крім того, вони змушені приховувати результати своєї роботи у звязку з невдалою податковою системою.

Враховуючи прийняті Президентом України і Верховною Радою України заходи щодо звільнення сільськогосподарських товаровиробників від сплати податків, а на подальшому застосування єдиного податку на гектар землі з урахуванням її якості, фермерам не буде сенсу приховувати від обліку вироблену продукцію.

Ефективність фермерських господарств залежить від розмірів їх землекористування. Вони зросли з 22,6 га у 1995 р. до 27 га у1997 р. Опрацьована методика визначення оптимальних розмірів фермерських господарств, які перебувають у межах 300-400 га.Досягти таких розмірів можна на основі кооперації та оренди землі, земельних часток (паїв). Це дасть змогу фермерству розвиватися як самостійній формі і в конкурентній боротьбі довести свою життєздатність.

На основі поєднання приватної власності на земельну частку (пай) і колективних форм организації виробництва можна зберігти існуючі організаційно-господарські структури. Для цього законодавча база унас є. Законодавством України передбачено створення індивідуальних, сімейних, приватних, колективних, державних, спільних та орендних підприємств, а також господарських товариств: акціонерних, з обмеженою відповідальністю, додатковою, повною і командні.

Тому реформування можна проводити у трьох напрямах.

Перший, коли всі власники є членами колективу, беруть участь у виробництві своєю землею, майном і працею. До нихможна віднести існуючі колективні сільськогосподарські підприємства, акціонерні товариства закритого типу, сільськогосподарські виробничі кооперативи.

Економічні відносини між учасниками колективного, кооперативного чи акціонерного формування повинні відбуватися на основі оплати праці за виконану роботу, розподілу прибутку на основі фонди або орендної плати.

Другим напрямом реформування колективних сільськогосподарських підприємств є створення на їх базі приватного підприємства. Керівник КСП може стати власником своєї частки (паю) , заснувати приватне підприємство та орендувати в інших членів підприємства земельні частки (паї) і майно. При формуванні таких підприємств слід мати на увазі, що більшість людей, вихованих ідеологією колективної участі у виробництві, поки що не завжди сприяють одного власника.

Третім напрямом реформування є створення нового підприємства кількома власниками, а земля й майно орендуються у їх власників. Цьомунапряму відповідають товариства з обмеженою відповідальністю (ЛТД), проте з соціальної точки зору, це теж не досить стабільна система. Він має такі ж проблеми, як і в другому напрямі. Різниця між ними полягає у тому, що там один власник, а в ЛТД – кілька.

Таким чином, найсприятливішими на сучасному етапі будуть формування, які основані на приватній власності на землю і майно та колективних формах організації виробництва, за яких кожний учасник такої кооперації одержує плату залежно від рощміру вкладеного у загальне виробництво капіталу і праці. При цьому не виключені й орендні відносини. Якщо селяни надаватимуть перевагу іншим формуванням, вони законодавчо мають право на безперешкодний вихід з колективних формувань.

Умови ринку вимагають, щоб земля була у власності з правом розпорядження нею. Інакше це не власність. Проте за теперішніх економічних умов ні приватний, ні колективний власник землі, ні державне підприємство не зможуть працювати ефективно. Тоді напрошується питання:”Навіщо така власність на землю, яка приносить збитки?,і в результаті кожний власник прагнутиме звільнитися від неї.

Тому проблематичним стає питання купівлі-продажу, застави і дарування земельної частки (паїв). На ці способи відчуження, до встановлення нормальних умов реалізації продукції, за яких дотримуватиметься закон вартості, слід було б ввести мораторій на купівлю-продаж, заставу і дарування земельних часток (паїв). Це не стосується власних підсобних господарств населення.

Більш раціонального господаря земля знайде через оренду.Нехай власник віддасть в оренду земельні частки (паї) кращому, більш дбайливому господарю. Чи це буде кооперативне обєднання, чи існуюче колективне підприємство, чи то буде фермер чи будь-який інший господар. Від цього справа лише виграє.

    1. Оцінка ефективності діяльності різних форм господарювання в АПК.

Передумовою ставлення ринкових відносин в Україні є реформування державної і колгоспно-кооперативної власності. З позиції становлення різних її форм досліджується проблеми власності. Вивчення власності як категорії мотивації високопродуктивного господарювання і підприємництва, свідчить про те, що становлення риноквих відносин в Україні і створення селянина-власника неможливе без зміни відносин власності. Приватизації можуть підлягати всі сільськогосподарські підприємства системи АПК.

Під приватизацією розуміють перетворення їх в підприємства з колективно-пайьовою власністю, а також господарства, засновані на приватній власності громадян. В результаті приватизації держава втрачає право володіння, розпорядження, користування обєктами державної вдасності, а державні організації право безпосереднього управління.

Всі види власності – індивідуальна (приватна) ,колективно-акціонерна, державна- співіснують між собою. В період розвитку ринкових відносин велику роль відіграє конкуренція між різними формами власності, яка і формує їх співвідношення у сфері виробництва, обміну і споживання. Отже, конкуренція форм власності сама по собі корисна, бо примушує кожну форму власності вдосконалюватись. Не можна визначити, яка форма власності є найєфективнішою.З позиції організації виробництва, найвищий економічний потенціал у тієї форми власності, яка забезпечує робітникові становище реального господаря виробництва, тобто індивідуальна форма власності.

З розвитком продуктивних сил рівень концентрації виробництва потребує все більших інвестицій, а індивідуальна власність може забезпечити йього тільки при умові обєднання. Таким чином, відбувається обєднання індивідуального майна і колективного капіталу до оптимального розміру, якого потребує виробництво. Це і є приватно-колективна форма власності (акціонерна), яка має великий економічний потенціал.

Одним із способів реалізації тієї чи іншої форми власності, який найповніше відображає її суть і реалізує закладені в ній переваги, є форма господарювання. Вона визначає дві сторони відносин: організаційно-технічну, повязану з технологічними процесами і не залежну від відносин власності, і соціально-економічну, що впливає з самих відносин власності. Закономірним у розвитку суспільства є різноманітність форм власності та господарювання – колективні господарства, акціонерні товариства ,селянські (фермерські) господарства та інші. Згідно з законодавством усі форми власності визнані рівноправними.

Пошук нових форм господарювання в умовах переходу до ринкової економіки висунув на передній план дослідження акціонерну форму господарювання, яка має посісти відповідне місце в процесі розвитку форм господарювання на селі, бо це є шлях створення нових субєктів ринку підприємницького типу. Щодо цієї форми господарювання в аграрному секторі погляди вчених і практиків не збігаються. Більшість вчених повязують вихід аграрного сектора економіки України з кризового стану з розвитком індивідуальної (приватної) власності.

Особливості акціонерної форми

Розділ 3. Перспективи розвитку АПК України.

3.1. Шляхи подолання кризових явищ та напрями розвитку

агропромислового комплексу України.

Перехід України до ринкової економіки вимагає здійснення кардинальних змін у функціонуванні системи державного регулювання виробничих процесів у суспільстві. Йього суть полягає, з одного боку, у різкому зменшенні всеохоплюючого впливу державного регулювання економічного механізму господарської діяльності сільськогосподарськихпідприємств, значному послабленні державного втручання в їх економічні процеси, а з другого – у заміні існуючих в адміністративно-плановій економіці форм і методів державного регулювання у виробничій сфері. При цьому слід виходити з того, що роль державногорегулювання економічних процесів у перехідний період до ринкових відносин залишається значно вищою, ніж в умовах діяльності розвинутої ринкової економіки. Це зумовлюється тим, що на перехідному етапі ще не сформовані до кінця умови регулювання економічних процесів широкої підприємницької діяльності. Крім того, перехідний період від однієї системи до іншої, зокрема до ринкової, вимагає певного часу, потребує активної участі держави у створенні інфраструктури ринкового середовища.

На початковому періоді концептуального формування напрямів соціально-економічної реформи в Україні серед певної частини економістів і політологів превалювали погляди щодо застосування моделі вільних ринкових відносин, які грунтуються на класичній конкурентній основі. Вони відносили сільське господарство до тих сфер виробництва, які вважались найбільш пристосованими до освоєння моделіринкових відносин практично без участі державної підтримки. Проте в процесі поступово формування реальних умов переходу агропромислового виробництва до ринкової економіки ставали все більш очевидним, що в сучасній кризовій ситуації розвитку продуктивних сил великомасштабних обсягів виробництва, неминучого стрімкого розширення складних господарсько-виробничих і економічних звязків державне регулювання ринкових відносин стає обєктивно необхідним.

Без постійної активності держави, її владних структур неможливо успішно вирішити невідкладні завдання соціально-економічного характеру, спрямовані на формуванняринкового середовища, здійснення демократичного державотворення, на входження країни в цивілізоване світове співтовариство.

Тільки держава, і ніякий інший атрибут суспільного життя нації, може забезпечити економічну свободу всім субєктам господарювання, створити механізм надійного захисту населення від обєктивного впливу стихії ринку. Тільки держава, як система влади, може здійснити у відповідному напрямі політичні, економічні та соціальні реформи.

Зволікання в обгрунтованому визначенні пріорітету сільськогосподарського виробництва та нерішучість владних структур щодо реального надання йьому пріорітетного значення в народногосподарському комплексі неминуче призвели до згортання діяльності галузей сільського господарства, які покликані виконувати відповідальне соціальне замовлення суспільства – виробляти життєво необхідні продукти харчування, доступні кожному громадянинові країни незалежно від йього майнового і соціального стану. Відвирішення цього завдання безпосередньо залежить стабільність не тільки економічної, а й політичної системи країни. Відсутність законодавчого затверджених Концепції аграрної політики України та Національної програми розвитку агропромислового комплексу і соціального відродження села на найближчу і середньострокову перспективу, у яких були б чітко визначені орієнтири подальшого розвитку агропромислового виробництва в умовах переходу до ринку, значно знизили державну роль у протидії кризових явищ.

До основних концептуальних положень формування і реалізації аграрної політики України насамперед належить забезпечення продовольчої безпеки країни, гарантування пріорітетного розвитку агропромислового комплексу з визнанням сільського господарства базовою галузею економіки народного господарства, створення умов для стабілізації та нарощування виробництва сільськогосподарської продукції. Важливого значення набуває формування багатоукладної аграрної економіки, забезпечення свободи вибору нових організаційно-правових форм господарювання на основі удосконалення земельних та майнових відносин власності.

Одним із стратегічних напрямів аграрної політики України є створення умов для збалансованогопоєднання державного регулювання економіки агропромислового виробництва з економічною свободою підприємств і організацій в умовах переходу до ринкових відносин. Державна підтримка розвитку агропромислового комплексу спрямовується на забезпечення соціально-економічного захисту вітчизнянох сільськогосподарських товаро-виробників, формування внутрішнього ринку продовольства, матеріальних ресурсів, робочої сили та виведення агропромислового виробництва на світовий ринок.

Особлива увага звертається на удосконалення організаційно- економічних механізмів цінового регулювання , кредитно-фінансової системи та податкової політики, спрямованих на стимулювання розвитку агропромислового виробництва. Чільне місце відводиться державі щодо забезпечення прискореного розвитку вітчизняного сільськогосподарського машинобудування та хімічної промисловості для повного забезпечення агропромислового виробництва сучасною технікою, мінеральними добривами, хімічними засобами захисту рослин, препаратами ветеринарної медецини для потреб твариницьких галузей. Вектор інвестиційної політики спрямовується на відновлення та розвиток ресурсного потенціалу сільськогосподарського виробництва та харчової промисловості. Важливим напрямом аграрної політики нині є відновлення роботи зрошувальних і осушувальних систем з метою ефективної віддачі меліорованих земель як одного із джерел нарощування виробництва сільськогосподарської продукції.

У практичну площину передбачається спрямувати розвиток інтеграційних процесів у виробництві сільськогосподарської продукції та її промислової переробки з метою виготовлення високоякісних конкурентоспроможних кінцевих продуктів споживання. Успішне вирішення продовольчої проблеми вимагає навідкладного освоєння новітніх ресурсозберігаюячих технологій виробництва екологічно чистої сільськогосподарської продукції та збереження навколишнього природного середовища. Доскладових забезпечення розвитку агропромислового комплексу безпосередньо включається формування державної науково-технічної політики, організація наукового, інформаційного та кадрового забезпечення агропромислового виробництва, розвитку селекції і насінництва сільськогосподарських культур та селекційно-племінної справи у тваринництві та рибництві.

Аграрна політика повина мати чітко виражену соціальну спрямованість, вектор якої зорієнтований на відродження і соціальний розвиток села, створення повноцінного соціально-диттєвого середовища в сільських поселеннях. Ці та інші положення знайшли відображення у новому варіанті проекту Концепції аграрної політики України, яка розглянута і схвалена в кінці 1998 р. Кабінетом Міністрів України.

З урахуванням концептуальних положень аграрної політики розроблений проект Національної програми розвитку агропромислового виробництва і соціального відродження села України на 1999-2010 рр.,у якій визначені основні напрями та шляхи розвитку однієї з важливих складових економіки країни. В основу Національної програми покладений поетапний характер її реалізації. На першому етапі(1999-2000 рр.) головним завданням є зупинення спаду агропромислового виробництва в країні, створення умов для йього стабілізації шляхом організації раціонального використання наявного ресурсного потенціалу, формування економічного механізму освоєння ринкових відносин. Другий етап(2001-2005 рр.) характерезується нарощуванням виробництвасільськогосподарської продукції, активізацієюформування соціальної інфраструктури села в складі комунальної власності, наповненням внутрішнього і зовнішнього ринку продовольства держави. Протягом третього етапу (2006-2010 рр.) в основному сформована багатоукладна економіка агропромислової сфери, забезпечуватиметься розвиток виробництва на основі реалізації державних, галузевих тарегіональних програм, збалансованих обсягів виробництва з ресурсним потенціалом.

Однією з основних причин

Додати в блог або на сайт

Цей текст може містити помилки.

Астрономія | Реферат
260.7кб. | скачати


Схожі роботи:
Бунін і. а. - Основні теми у творчості й. Буніна вічні теми природа любов смерть
Основні теми у творчості Івана Олексійовича Буніна - вічні теми природа любов смерть
Актуальність страхування
Актуальність римського права
Актуальність сучасної педагогіки
Актуальність сучасного мистецтва
Актуальність експериментів у Хоторне
Актуальність творчості ФМ Достоєвського
Актуальність брендингу в економіці України
© Усі права захищені
написати до нас