Письменника Олександра Солженіцина з самого моменту його появи в літературі оголошували "новим Толстим", і до цього дня пристосовує його до "нового Толстому" або нарікають на "нового Толстого", ким він нібито так і не став. Але ті, хто чекали цього другого пришестя - та так і не дочекалися, вбачаючи егоїзм самопризначеної месії вже тільки на самоті Солженіцина - і тоді видиме видавали за невидиме. В основі своїй Толстой і Солженіцин як особистості не мають нічого спільного, крім пересічного збіг людських рис. Будь то самообмеження або вольове усвідомлення своїх цілей у Толстого і у Солженіцина - це не натруджені месіанським покликанням м'язи, а риси характеру, людські риси, вроджені чи виховані, тобто з'явилися ще, можливо, і до того моменту, як стали вони власне письменниками .
Але порівнювати особистості Толстого і Солженіцина - це як землю міряти з повітрям або воду з вогнем. Це не просто і н и е - це взаімоотталківающіеся творчі стихії. Солженіцин - борець. Толстой - споглядач. Один волав жити не по брехні, що мало на увазі боротьбу, обурення. Інший сповідував під кінець життя непротивлення злу, смиренність. Серцевина особистості Толстого - в болісному ставленні до всіх інститутів сучасного йому російського суспільства, будь то власність або шлюб, в якому він мріяв відшукати насамперед моральну гармонію, тоді як серцевина особистості Солженіцина - ізгойство. Толстой вірив у світову волю, цю віру втілив у "Війну і мир"; Солженіцин - волю світову в "Червоному колесі" розрізав на осколки і долі, розчинив у майже погодинної хроніці історичних подій. Толстой вважав, що приносить своєму народові якесь страждання. Солженіцин - що рятує від страждань свій народ. Інакше сказати, один відчував себе чужим і самотнім у своїх переконаннях, тоді як інший писав від імені мільйонів.
Але немає Сомен, що Толстой жив у свідомості Солженіцина вже як художник. Іван Денисович - з того ж речовини, що й Платон Каратаєв. У перший і єдиний раз, в написаній дебютом речі, в Солженіцина відбився Толстой у тому вигляді, в якому тільки й міг відбитися - образом героя і духом оповіді; а "Один день Івана Денисовича" порахували духовним і художнім продовженням толстовської прози - початком " нового Толстого ". Але як це вже було в російській літературі схопили із захопленням не того і зазнали не туди. Солженіцин заявив свій погляд на цей образ: він Толстого не продовжував, а з Толстим сперечався.
"Один день Івана Денисовича" - це річ прямого зіткнення. Бувають вибухи, їх називають "направленими", таким ось "спрямованим вибухом", в сенсі виходу енергії, був це оповідання, заряджений від російського життя, ніби від гігантської живої турбіни, яку в обертання приводили і річки, і вітри, і вся людська, мерянам на кінську, сила. Цією машиною, махиною, молохом - був упоболенний світу табірний барак. Вітчизняна війна чи, сказати інакше, переділ світу зразка 1812 року давав енергію такого ж властивості, на якій написав Толстой вже не розповідь, а епопею, але важливо зрозуміти, що і розповідь, і епопея тут були лише сферою цієї самої енергії - енергії розпаду світу .
Письменник як особистість, ломлячи в собі цю енергію, повинен не зруйнуватися - має витримати силу її напруги в собі. Розпад світу - це ще не розпад людини, людської особистості, але якщо світ розпадається, то розпадається він на атоми і ці атоми - люди. Або ці атоми всі руйнують, життя позбавляється сенсу - і "все завалилося в купу безглуздого сміття", коли "ніби раптом висмикнута була та пружина, на якій усе трималося і уявлялося живим" (Толстой, "Війна і мир"); або ж все -таки щось дає життя сенс, ту саму пружину. Письменник як провідник, втілюється в одному з атомів людського речовини - в тому, де він відчуває, що енергія розпаду втілюється цим атомом, цієї людською особистістю в енергію життя. Тому для російської літератури є неминучий герой.
Цей герой був неминучим для Толстого і для Солженіцина в тому сенсі, як неминуче російський письменник стає провідником національної метафізичної енергії катастрофи, розпаду, чинячи опір якої духовно, він добуде неминуче цей атом відновлення миру. Cолженіцин також неминуче написав Івана Денісовча, як і Толстой свого неминучого героя. Інакше сказати, він міг нічого не знати про Платона Каратаєва, але Іван Денисович Шухов з'явився б на часі, хоч і був би не такий. Такий же він вийшов тому, що був спрямований не інакше, як від дзеркала каратаевщіни; але спрямований - не означає, що "відображений". Він вийшов прямо з цього дзеркала, ступив з нього, як з іншої реальності, вилупляясь на світ із задзеркалля каратаевщіни, ніби пташеня з шкаралупи.
Платон Каратаєв, "каратаевщіна" - це те, куди був направлений Толстой, але при тому відшукав він у цьому мужику не основу російського світобудови, а породив гігантський фантом. Вибух стався, але це був той вибух, з таким напрямком, який спресований з майже космічних піщинок і пилу всесвіт людини і народу, що народилися не з життя, а з вакууму, з толстовської "енергії помилки". Цей новонароджений з хаосу людина, Толстого, самого свого творця, зовсім не розчулював: Толстой зобразив його в тому дусі, в якому і подав його тваринну тінь - довгу, на коротких ніжках, "лілову cобачонку". Подібно до того як песик ця "дуже скоро і дуже спритно бігла на трьох лапах", так і Платошо - весело й спритно біжить, тільки "про двох" лапах, між абсурду кривавого війни і лубочно-сонячних міражів світу. В описі собачки дано Толстим вже іронічний погляд на уособлення "всього російського, доброго та круглого", виростає, втім, під кінець і до трагічного: виття собачки над місцем, де французький конвой пристрелив доходягу-солдата, звідки відштовхнули П'єра Безухова далі по дорозі, ніби від царства мертвих. Платоша свого Толстой залишив в тому царстві мертвих, а ось лілова собачка - вона на другий день конвой наздоганяє, оголошується живий.
Але Толстой дивився на Каратаєва і цілком серйозно. Миттєвостями ясно відчуваєш цей його серйозний, стражденний погляд, який він тільки ховає в іронічній посмішці. Говорити аристократу про любов до мужика в середині дев'ятнадцятого століття треба обережно, з усмішкою - П'єр розрізняє Каратаєва в напівтемряві барака за запахом, і так от, за запахом, і розрізняли тоді мужицьку Росію: Толстой посміхається, обманює для пристойності "песиком", щоб не шибао в ніс і не відвертати від читання, а сам до непристойності милується цим російським мужиком - язичництвом його, як молиться Фролу та Лавру на "кінський свято"; мудрованим словесам; безвинними його стражданнями ... Він милується праведником, які є в народі і на яких, мабуть, стоїть Росія, але немає їх у його дворянському непростодушном стані.
Вміст стану в Росії годуються від плоті цього праведника: цю паску мужичні і святкуємо ми з Толстим. На жертовної крові російського мужика - і спочиває основу нашого всесвіту. Волею-неволею, але Толстой зводить у Каратаеве цей храм - храм мужика-на-крові, в якому скоро не побачить він місця і для Бога. А за Євангелієм від Толстого - вірує російська інтелігенція. Вірує щось особливе стан людей, яка взяла на себе добровільно місію служіння про б щ е м у, тобто в кінцевому рахунку самому безособово-загального, що тільки є в Росії - не належить самому собі н а р о д у.
Багато що в "Одному дні Івана Денісовча" збігається деталями, окресленням, обставинами з толстовської легендою про Платона Каратаеве, так що часом здається, що збіг напрямку, свідомі. Однак тут і важливо відокремити свідомі збіги в Шухова і Каратаеве від несвідомих - того, що є в такому герої вже навіть не типового, а архетипових (адже це, повторимося, а т о м людини, тобто не тип, з життя взятий, в життя підглянутий та узагальнений - це архетип, узагальнене природою, історією).
Архетипове, несвідоме збіг - в обставинах. Це головна обставина - б а р а к. І з Іваном Денисовичем Шуховим, і з Платоном Каратаєвим знайомимося ми в бараку. Ця людина, на якого кожен з свого століття дивилися Толстой і Солженіцин - був не підневільна, не просто пригноблений, а укладений, позбавлений свободи навіть у пересуванні. Висновок, барак, така ось несвобода, що перетворює людей в одну суцільну безлику масу здавлених один з одним тіл - це середовище, де і висекется з маси атом людини, який, за Толстим, не мислить себе окремо, а має сенс тільки як частка цілого, так що "кожне слово його і кожна дія було проявом невідомої йому діяльності, яка була його життям", а я за Солженіциним - не вірить ні в рай, ні в пекло, вважаючи їх обманом і, не бажаючи життя вічного, безсмертя душі, не розуміє свого інтересу в житті, крім виконання найпростіших потреб, так що "він не знав, хотів він волі чи ні". Ця людина в ув'язненні знаходив самого себе і несподівано розкривався в природних своїх рисах - у вогкості бараків проростало насіння, що мало прорости, будь йому земна-то життя волею. Ця людина абсурдним чином омужічівается саме в бараці, в неволі. А проростало у ньому насіння християнське-селянське, але по-рабськи потворне. Рабство дало йому брехливу свободу, безвихідну свободу, свободу таємного дії. У Достоєвського в "Записках з мертвого дому", де в підземеллі каторги виявляє він галерею осіб і душ з народу, зустрічається теж точно такий от атом - Чекунов; людина з такою душею і особою, навіть звичками, як у Шухова і Каратаєва. Це той добровільний раб, який намагався прислужувати героєві "Записок" в острозі - як би душевний раб, тому що прислужитися намагався саме з доброї волі. Образи душевних рабів потім двояться і троятся у Достоєвського - це і Акулькін чоловік, і Смердяков, і мужик Марей ... Але, повторюся, цей атом людини не підглядали і не писали його як з натури; саме він, вже як не тип, а як архетип російської людини, народжував складне і чимось кровно важкувато, тяжке до себе ставлення - той самий з е р т е із зв и і погляд. Серйозність відношення породжувала в свою чергу той ефект, як якщо б шматочок глини лип до рук і з цього шматочка вже починали ліпити, ліпити на свій погляд фігурку - ефект перенесення на фігурку власного прихованого внутрішнього сенсу, так що фігурка стала магічною, містичної, мала вже особливої таємний зміст. Такий таємний зміст стала мати в російській літературі фігурка ДУШЕВНЕ РАБА; в загальновживаному сором'язливо розумінні - фігурка МАЛЕНЬКОГО ЛЮДИНИ.
Метафоричне "маленька людина" спочатку для позначення тільки фігурки Каратаєва употребрялет наполегливо і Толстой, знаючи, що Каратаєва в Росії - це зовсім не люди в правах своїх, а кріпаки раби. Також несвідомо спрямований був Солженіцин відшукати в табірному бараці, уподібненому світу, магічну фігурку маленької людини, теж, однак, знаючи, що Шухова в Росії радянської - раби, але саме людське, а не рабське бажає бачити і Солженіцин в судомах виживання та звичках вже радянського табірного раба.
Свідомі збіги у Каратаєва з Шуховим - це
деталі. Саме деталі можливе без праці змінити, підмінити на інші, але Солженіцин деталями начебто б свідомо і зіштовхує Шухова з Каратаєва, а вже тільки своєю змалюванням продовжує він лінії приховані або недописані Толстим, даючи свою подальшу версію каратаевщіни, але свідомо чи мимоволі вже тільки викриваючи, що було приховано за фантомом, за недомовленістю.
Уже початок "Одного дня Івана Денисовича" - це розкриття всіх деталей, всесвіт Толстим в півслові. Сказано в нього, що Каратаєв ходив за чужими посилками, без роз'яснення, чому ж це було потрібно йому, а Шухов як навмисне з цієї думки починає день і з першої сторінки нам Солженіцин роз'яснює: за посилкою мужичок цей збігає, щоб прислужитися, це одна з "табірних підробітків", але от тільки підробити може лише той, "хто знає таборове життя". Підробити: "... шити кому-небудь зі старої підкладки чохол на руковічкі; багатому бригадники подати сухі валянки прямо на ліжко, щоб йому босоніж не тупцювати навколо купи, не вибирати, або пробігти по каптерках, де кому треба зробити послугу, підмести або піднести що-небудь; йти в їдальню збирати миски зі столів і зносити їх гірками в посудомийку - теж нагодують ... " Ремеслом цим володіє Каратаєв - з д е т а л е і цього ремесла виживання, що дані Толстим, розгортає вже до а р т і н у життя табірної, самого виживання Солженіцин.
Не скоро, але збігається ще одна важлива деталь: ми дізнаємося, що Шухов не який-небудь висновків, а солдатів, і що його барак тепер - це по суті продовження полону. Так і Каратаєв - солдат, і він на балаган засаджений як полонений, а цей стан і має на увазі - безвинна. Не за гріхи, а за велінням долі засаджені в барак два російських солдата - осколочкі двох найбільших для своїх століть воєн. Цей рок війни позбавив особистої долі, і солдатів весь у владі його. Долі немає. Життя, де коріння були цієї долі, припинена - ось те, що й зробили цей атом людини мимоволі-то "частиною цілого". Ще деталь, у змалюванні - Шухов і Каратаєв жінкоподібні, солоденько м'якеньке кажуть, "з ніжно-співучої ласкою, з якою говорять старі російські баби." Якщо чоловіку не служить жінка, дружина, а по солдатській службі забули вони своїх дружин, то жіноче є в його характері. Всі служки так чи інакше жінкоподібні, зате їх розпещені пещені панове насичуються несподівано мужньої грубою силою. Панство зовн войовничо, по-чоловічому міцно, тому йому прислужують. А у Солженіцина читається й інша несподівана думка: його Іван Денисович ніколи не міг бути господарем, не міг бути паном у своїй родині, тому що стільки грошей, щоб її утримувати, ніяк не можна було йому чесно заробити. І знову, якщо не господар, не пан, хоч вже і в сім'ї, то чоловіча сила зменшується. М'якість, лагідність у Івана Денисовича та Каратаеве є начебто б не від душевної сили, а від слабкості душевної. "Молодшого нарядчего хіба Шухов боїться", а ось лякається в балагані по-жіночі Каратаєв, коли П'єр голосно обурюється про розстріляних: "- Тц, тц ... - сказав маленька людина. - Гріха-то, гріха-то - швидко додав він ... " Якого гріха-то? Кого він боїться? Кругом адже свої, та й то хропуть покотом, а французи з конвою російської мови-то не зрозуміють. Значить, боїться сам себе, страхом вже несвідомим, страхом слабкості своєї, добровільно себе страхом пригнічуючи, коли навіть немає для нього причини.
Життям барачної, рабської в Росії зруйновано насамперед світобудову сім'ї. Баби сталі за мужиків - там, у них, є та сила, що виїхала по-рабськи в їх чоловіків; що це за сила - розслідувати буде Солженіцин в "Матренин дворі", а Толстой - у всіх своїх жіночих образах, які тим його і притягували, що в російській жінці відчував він неусвідомлено заховану іншу волю до життя, що зберігся заповідник душі, де все ще можна було врятуватися від затхлості балагану, барака.
Усередині оповіді як у Толстого, так і у Солженіцина введені також легенди людських доль, але де є узагальнення, схожі з біблійними притчами, - рок вже як Божа воля, причинність тимчасова розкрита вже як причинність вічна. Легенда про безвинно купця - катарсис за Толстим, катарсис, яким дозволяється буття для Платона Каратаєва. І теж про безвинно винуватого - це оповідь бригадира Тюріна, легенда про комвзводу, і це катарсис, але детально інший. Купець, обмовлений у вбивстві, страждаючи за чужий гріх, розуміє так, що мучиться за свої гріхи і з волі Божої, тому що "ми всі, каже, Богу грішні"; з ним зустрічається на каторзі справжній вбивця, розкаюється, але як приходив указ випустити невинного купця на волю, стали шукати, а він помер - "його вже Бог простив". Тюрін ж, викритий як син куркуля, після своїх і не мук, а поневірянь, продовжуючи жити, згадує, що пізніше дізнався про долю своїх командирів-суддів: "... розстріляні в тридцять сьомому. Там вже були вони пролетарі або кулаки. Мали совість або не мали ... Перехрестився я і кажу: "Все ж ти є, Творець, на небі. Довго терпиш, та боляче б'єш ".
Солженіцин якось висловив прямо свою особисту версію Каратаєва. Наскільки була вона для нього визначальною в його власній роботі, тобто чи мала на неї таке ж пряме вплив - про це тверджень його немає. Не погоджувався ж він з Толстим так, наче б Каратаєв належав не толстовської епопеї, а самого життя: він, Каратаєв - зовсім не всепрощенец і не такий вже простодушно "круглий", так от стверджував Солженіцин, він хитрує, ловчих, розуміючи по-своєму , що в цьому світі та по чому ... Що ж зачаїлося в Каратаеве, яка така душа? Всі душевні якості каратаевщіни проявляються ясно, різко в Шухова, приймаючи зовсім інший сенс.
Є не праведна людина, а "правильний зек". Праведності немає, а є правила, неписані табірні рабські закони: "вкалувати на совість - один порятунок". Але в тому, що робив Каратаєв заради порятунку, виконуючи правила життя в бараці, Толстой побачив очима вже іншого свого героя, Безухова - осмисленість і праведність мурашки, що тягне і тягне свою соломинку в загальну купу, щоб їх будувати світ і життя. Безухов розрізнив мужика в бараці по запаху, але ж і мужик без помилки розрізнив у напівтемряві, в який втратив свої станові одягу людину, пана - не інакше адже теж по запаху: "- А багато ви потреби побачили, пан? А? - Cказав раптом маленький людина ". Після ділиться з ним він "важнющей" із супу картопелькою, а звідки вона в нього? чому раптом щось б а р і н а підгодував?
Вся суть в тому, що ось перед нами два природно російських людини, пан так мужик; той, хто нічого не вміє сам собі добути, і який - завжди собі запрацює, кому "гроші приходили тільки від чесної роботи". Служити - це і є чесна робота душевного раба, а щоб працювати та виживати потрібен йому так от душевно пан, господар.
Тут вже не один атом, а два, у своєму поєднанні: Каратаєв - Безухов, Шухов - Цезар. Мужики - і через сто років солдати, а пани змінювали професію; Цезар не граф і не дворянського солов'ї, а, мабуть, з творчої інтелігенції, але цей радянський інтелігент - пан. Що дивно, панство не віє від конвою, від начальства, але шибає від Цезаря, хоч він у бараці такий же арештант, як і Іван Денисович. Шухов ж притягається саме до Цезаря як магнітом; як магнітом притягує в пітьмі кромішній барака мужика до пана. Між двома цими людьми, цими атомами є така ось притягальна сила навіть в бараці, тому що Цезарю "дозволили" носити чистий міську шапку, а Безухову "дозволили" вибирати в якому балаганчик, з офіцерами або з солдатами сидіти. Француз-конвоїр теж ніколи б не поділився тютюнцем з Каратаєва, а з Безухова йому є про що говорити, Безухова він пригощає як рівного. І тому пан так важливий стає мужику, що тільки через пана може прокидатися і йому крихта тютюнцю: манить заборонене, манить та дійсна явна свобода, воля, яка в самій є тільки як таємну дію.
Мужик начебто б відтворює в служінні рабському панові свою мрію про свободу.
Але Цезар робить те, на що Іван Денисович, роботяга, нездатний вже морально: Цезар влаштував собі і в бараці полубарскую життя тим, що "зміг підмазати начальству", а ще тому, що зовсім-то не посоромився взяти в служіння собі подібних, поставити себе у всіх сенсах вище таких же як самсобрігадніков - вище Шухова. А на якій підставі? А на тому, навіть зовнішньому, що йому "не було про що з ними говорити", що він з ними спільних не мав думок та інше, скажімо, про мистецтво. З усіх Цезар близький тільки з кавторанг, решта - не рівня, і якщо дасть він Івану Денисовичу окурочек, то за службу, а не до душі.
Шухов, раб табірний, здатний без будь-якої вигоди раптом пошкодувати Цезаря. Такий ж жалем до Безухову здатний перейнятися і Платошо Каратаєв. Але от і Безухову не було про що говорити з Каратаєва - він тільки його з л у ш а л. Виявися Безухов на сталінської каторги - бути йому, як і Цезарю, дурнем, сидів би теж в натопленій конторки. Навіть коли повинні Каратаєва пристрелити як собаку - нічого П'єру сказати і жалості істотною до здихаючої солдатові немає, бо немає жалю, бо не шкодує, що слабші адже він цього мужика - навіть вмираючи доходягою той опиняється духом своїм сильніше пана. Виявляється, пан у Росії, що дув слабше свого раба! Але не інакше і Каратаєв чекав, як чекав Іван Денисович, стоячи стовпчиком при Цезарі, що помітить його Безухов так "пригостить покурити", але і про нього - н е п о м н і л і.
Загадка інша - чому барак для мужика стає як рідний дім? Для нього робота - свобода. Що вважає Шухов в таборі с в о і м - все, до чого торкнувся своїм щось працею. Він кладе і стіну табірну, як свою. Йому шкода уламка пилки і він ризикує з нею життям, тому що шкода вже щось як свого. Що воля, що неволя, ніби нічого у нього не відбирають. Але едінолічіе, з іншого боку, того ж Шухова в думках його про колгоспні мужиків, що не ходять на о б щ і е р о б о т и, заради свого городу та інше, чомусь не до вподоби. Він про б щ е е сприймає як своє - ось розгадка. Він робить для людей, тобто в ім'я про б щ о г о, як для себе. Для пана ж своє - це те, що він відділив собі від загального. Тільки конторка для Цезаря - своя, і він не ходить на табірні про б щ і е р о б о т и, бо саме працювати може лише одноосібно, тільки для себе.
Але в той же час у панства є несподіване моральну перевагу над мужиком: чого не можна чесно заробити, то Іван Денисович або Каратаєв умикнет, поцуплять - зайву порцайку або обрізків на обмоточкі. Ось і згодовує Платошо "важнющую картоплю" Безухову, і той з'їдає з захопленням життя, не згрішивши, але ж могла це бути та картоплину, яку б Каратаєв поцупив, поцупив з котла, як робить це без докорів совісті Іван Денисович - з нього щось , з мужика російського, станеться, "що він миску Стережімося, з неї картоплю виловив". Так підгодовує російський мужик безгрішного російського пана краденої картоплею, продовжуючи щось панський вік!
Але хитрувати на льоту - для мужика "правильно", тому що немає в його голові думок про праведність, а є та проста ось вже саме простодушна думка, що світ нікому не належить, а якщо і належить, то всім - і це правильне, справедливе положення світу. Каратаєв в солдати потрапляє, як в покарання, тому що спіймали на порубці в чужому лісі, розумій так, що в панському. Так от, для пана гріх - це коли мужик дровець у його лісі нарубав. А мужик і не подумає, що грішить, для нього завжди підспудно цей панський ліс був нічиїм, загальним, вселюдським. І за такі гріхи - не змусиш мужика мучитися. Тому є брехня в тому, що Каратаєв розчулюється, коли Бог йому смерть дав, ніби гріхи простив, але немає неправди в тому, що Іван Денисович хреститься, коли треба промайнути над загибеллю, а "з подякою" за порятунок вже не хреститься.
Толстой хотів бачити релігійний тип в Каратаеве; Cолженіцин в Шухов - побачив без прикрас чесну земну мужицьку віру, промовивши, що страждає Іван Денисович не за Бога і головний його запитання: за що?! Так і Безухов не розуміє: за що?! за що страждають люди безвинні? І це питання, яке мало не скасовує в Росії Бога. У царство Боже повертає "щасливий квиток" Іван Денисович, але це ж і карамазовское питання, питання вже для людини по-панському освіченого, утвореного. У Росії начебто б ніхто - ні мужики, ні барі - не в силах вірити в такого Бога, який він є, але як духовні раби вже у вищому порядку жадають душевно Пана, Господаря над собою: жадають д р у р о г о Бога з такою силою, що вже йому й служать і вірять, як якщо б не порожньо це місце - як би десь там він вже є, той творець, що довго терпить так боляче б'є! Питання - за що?! - Вирішується майже старозавітній помстою життя; таким сирітством, таким розкольництво, що вся-то життя йде у барак, де гріхи всіх звалюються в один гріх, в один гріховний місиво; "Я ж не проти Бога, розумієш. У Бога я охоче вірю. Тільки от не вірю я в рай і в пекло. Навіщо ви нас за дурників вважаєте, рай і пекло, нам суліте? "
Солженіцин милував Івана Денисовича - не стратив. Він сродняется з ним душею, залишає подекуди недомовленості, щоб було йому куди рости, але чесно сам же описує, що рости йому тільки й можна - від цього до цього. Шухов майже звільнився, майже відбув свій термін, але на свободу піде - робити, як на табірній фабрички, все одно що зек, "дешеві фарбовані килимки" ... "Один день Івана Денисовича" - це не табір, побачений очима мужика; це табір, побачений очима Письменника. Солженіцин помилявся, коли стверджував, що Толстой писав з в о б о д н о - в силу своїх обставин ці два письменники свої погляди найпотаємніші все ж таки глибоко запрятивалі, відкидали від потаємного облудну тінь. Хоч був сокровенен Толстому цей мужик, а от оглупіл він його, принизив ліловою кривоногий собачкою.
Солженіцину ж, здається, в оповіданні його був потаємним не тільки Іван Денисович, а й промайнули під самий кінець розповіді чоловік - і мигнуло щось не інакше як тінню Івана Денисовича: "Тепер розглянув його Шухов поблизу. З усіх прігорбленних табірних спін його спина скасована була прямізной, і за столом здавалося, ніби він ще понад лавки щось під себе підклав. На голові його голої стригти давно було нічого - волосся його вилізли від хорошого життя. Очі старого не юлілі всед всього, що робилося в їдальні, а поверх Шухова невідяще вперлися а своє. Він розмірено їв порожню баланду ложкою дерев'яної, надщербленной, але не йшов головою в миску, як всі, а високо носив ложку до рота. Зубів у нього не було ні зверху, ні знизу жодного: окостенілі ясна жували хліб за зуби. Обличчя його все вимотані було, але не до слабкості гнота-інваліда, а до каменя тесаного, темного. І по руках, великим, в тріщинах і чорноті видно було, що не багато випадало йому за всі роки відсиджуватися дурнем. А засіло -таки в ньому, не примириться: трехсотграммовку свою не кладе, як усі, на нечистий стіл у росплесках, а - на тряпочу випрана. "
Тільки в півслові дані деталі, тільки погляд мовчазний вказує - ось він! Той, який знає за що терпить. Але й терпіння його - це не всепрощення, а це терпіння в непокори, в опорі оточуючим розпусті і зла. Це та людина, в кому збереглося гідність людську. Не раб і не пан - людина. Той, що не скорився загальному в злі і жити не став за тими правилами, що й усі. Але ні Толстой, ні Солженіцин так і не зізналися до кінця і не вимовили з в о б о д н о, що Каратаєв і Шухов були позбавлені всіх людських прав, були зразковими рабами.
Співчуваючи рабам, бажаючи бачити в рабських, народжених у неволі рисах російської людини не темряву і псуванню, а світло страдницький, добровільно обманювати і все стан російських письменників. Все це стан - вільне - замість того, щоб проклясти рабське і в людині і в житті, каялися Безухова та цезарями у своєму панства, а Каратаєвим та Шуховим ізбивало винуватою за свободу свого-то положення перед поневоленим російським мужиком. Раба в Росії цей стан не засуджувало і проклинали, а шкодувала та любило, роблячи саме рабство вже релігійним, надмірним якимось станом, бачачи в рабів святість та праведність. Іван Денисович за Солженіциним виявляється, зрештою, теж праведником, за праведність все він і прощає йому, проте із-за плеча цього праведника вказав нам вже не раба, а на ч е л о в е к а - на того, хто "трехсотграммовку свою НЕ ложіт, як усі, на нечистий стіл ". Цей стоїк, в'язень своєї совісті - такий же російське явище, що і раб душевний. Солженіцин написав цей образ на допомогу Івану Денисовичу, бажаючи бачити вже двох цих російських людей - праведника і стоїка - основою, твердю. Але що скріплює своїм душевним рабством Іван Денисович? Здається, лише рабство він і робить у своїй душі сильніше.
Так по дорозі їм?
Солженіцин, наділяючи Шухова частинкою своєї душі і минулого, сам не звернувся в цей ж обаятельное рабство своєю долею: люблячи Шухова, співчуваючи Шухова, і він-то в своєму житті "трехсотграммовку свою не кладе, як усі, на нечистий стіл". Але, з іншого боку, Солженіцин писав вже в ту епоху, коли як цукор в окропі, для більшості російських людей розчинилося поняття Батьківщини, поняття їх російськості і спільності як народу. В одних не було нічого за душею крім радянського їх сьогодення. У тих, хто закликав повстати з скотинячого стану - у стоїків - було сильним переконання, що всі вони жили за радянських часів не на своїй рідній землі, а в "системі", в "коммуністічекой імперії", ніби від народження треба знати, що та земля, де ти народився з волі Божої - це не батьківщина, а чуже тобі "системне" освіта, де вже зачаївся в твоєму ж народі внутрішній ворог, душитель твоєї свободи.
Це відображення дзеркальне радянського єзуїтського духу, виховувало вже в людях вільнодумних ту ж чужесть, як у бездомних, - що у них нічого рідного і святого, окрім горезвісної цієї "свободи". Солженіцина в Івана Денисовича було потаємним, що цей чоловік зберігав в собі почуття батьківщини ... Все кругом рідне, хоч і тваринний. Страшно повстати - страшно валити рідне. Страшно бігти, бо немає куди бігти зі своєї батьківщини. "Але люди і тут живуть". Цей камінчик і проніс за пазухою Солженіцин в літературу, загримований для тих і інших з "Одним днем Івана Денисовича" під мужика. Катастрофу Солженіцин відчув у тому, що нікому Росію полюбити, наче б нема її у російської людини, батьківщини-то. Катастрофа - це табірний російський народ без своєї землі і почуття батьківщини, та табірна російська земелюшка - без свого народу, що давно вже нікому не батьківщина. А з цією своєю простодушною любов'ю до батьківщини, до всього рідного і робиться Іван Денисович несподівано стоїком і головним для Солженіцина людиною, його-то а т о м о м в о з с т а н о в л е н і я.
Де знаходить заспокоєння, згода духовне зі світом головний російська людина, де ж його "щасливий день" - це стало розв'язкою обох творінь, що влада має тільки в тендітних, створених межах. А що, якщо попадеться в декабристи Безухов? А що, якщо на другий раз не обдурить Іван Денисович вертухая, проносячи щось заборонене на зону? Кола розходяться і розходяться - не дарма замислювався Достоєвський "Житіє великого грішника", тому що ніколи в долі російської людини першим колом нічого не закінчувалося, а швидше навіть, що навпаки - перше коло лише давав розгону фатального долі. "Червоне колесо" повинно було провести нас всіма цими колами, але кола ж розпливлися далі і далі; cтоіло здолати одне коло історії, як тріщали вузли і виникав на горизонті той, що й не передбачався - колесо не котилося, а охоплювало обручем свого фатального нескінченного кільця.
Але Солженіцин в "Одному дні Івана Денисовича" показав те, що криється всередині цих кіл. Він же наважився показати всю несостоятельнсть влади духовної, як лукаві інтеллігентство, що накладає моральні заборони на єство, щоб себе ж в моральному і соціальному стані підняти над єством простолюду. Солженіцин не створив духовного вчення, тому що його ЕНЕРГІЯ ОПОРУ і його самотність людини непримиренний ніяк не могли обрости натовпом, нехай навіть ревнителів та сподвижників. Література - це головна справа його життя, сфера його обов'язку і відповідальності як художника, але не вершина для впливу ... Людина віруюча, що знайшов віру, він не проповідував владу духовну Церкви. Чи не переломилася в особистості його і сама Влада. Він залишився від неї на віддалі, не зближуючись з нею, навіть для боротьби. "Лист до вождів", "Як нам облаштувати Росію", його політична проза - це не заявка на Влада, а громадянське до неї послання людини, далекої від в силу своєї любові до Росії від усякої політики.
Солженіцин і є - російська людина в ХХ столітті, і не один він був такий; той російська людина, що відшукав у цьому столітті і правду, і свободу, і віру. Відшукала, ніби промінчик світла, свій ясний та прямий шлях.
Стаття Олега Олеговича Павлова