(1823-1886)
Ю. В. Лебедєв
Світ О. М. Островського.
"Світ Островського - не наш світ, і до певної міри ми, люди іншої культури, відвідуємо його як чужинці ... Чужа і незрозуміла життя, яка там відбувається, ... може бути цікавою для нас, як все небачене і нечуване, але сама по собі нецікава та людська різновид, яку уподобав собі Островський. Він дав певне відображення відомої середовища, визначених кварталів російського міста, та він не піднявся над рівнем специфічного побуту, і людини затулив для нього купець "- так писав про Островського на початку XX століття безперечно талановита людина ліберально-західницької культурної орієнтації Юлій Айхенвальд. Витончений інтелігент! Але його ставлення до Островського деспотичні будь-яких Кабаних. І в ньому, як не сумно це усвідомлювати, - типовий зразок тієї витонченої естетичної "висоти", яку наша культура початку XX століття набирала для того, щоб, абсолютно відокремивши від національного життя, спочатку духовно, а потім і фізично знищити її.
"Він глибоко некультурний, Островський, - зовнішній, елементарний ... зі своєю великої повчальністю і вражаючим нерозумінням людської душі", - договорював Ю. Айхенвальд. "Колумб Замоскворіччя". Ця формула з допомогою не дуже чуйною критики міцно приросла до його драматургії. І глуховатость до Островського все наростала, затінюючи глибинне, загальнонаціональне зміст його п'єс. "Країною, далекій від шуму швидкоплинного життя", називали художній світ Островського далеко не найгірші знавці його творчості. Купецька життя представлялася їм відсталим і закутковим куточком, відгородженим високими парканами від великого світу національного життя. При цьому абсолютно забувалося, що сам-то "Колумб", який відкрив замоскворецкую країну, відчував і кордони і ритми її життя зовсім інакше. Замоскворечье в поданні Островського не обмежувалося Камер-колезьким валом. За ним від московських застав аж до Волги йшли фабричні села, посади, міста і становили продовження Москви - саму жваву, саму промислову місцевість Великоросії. Там на очах з сіл виникали міста, а з селян багаті фабриканти. Там колишні кріпаки перетворювалися на мільйонників. Там прості ткачі в 15-20 років встигали зробитися фабрикантами-господарями і починали їздити в каретах. Все це простір в 60 тисяч з лишком квадратних верст і становило як би продовження Москви і тяжіло до неї. Москва була містом вічно оновлюється, вічно юним. Через Москву хвилями вливалася в Росію народна сила. Все, що сильно розумом і талантом, все, що скинуло постоли і сіряк, прагнуло до Москви.
Ось така вона, многошумной країна Островського, ось такий у неї простір і розмах. І купець цікавив Островського не тільки як представник торгового стану, але і як центральна російська натура, осередок народного життя у її зростанні і становленні, в її рухається, драматичному суть. Сам батько Островського, Микола Федорович, не був корінним москвичем. Син костромського священика, випускник провінційної Костромської семінарії, він закінчив Московську духовну академію зі ступенем кандидата, але вибрав терені світської служби. Він одружився з Любові Іванівні Саввін, дочки московської проскурниці, вдови паламаря, дівчині великої душевної краси і зовнішньої привабливості.
Дитячі та юнацькі роки.
Олександр Миколайович Островський народився 31 березня (12 квітня) 1823 року в Замоскворечье, в самому центрі Москви, в колисці славної російської історії, про яку навколо говорило все, навіть назви замоскворєцьких вулиць. Ось головна з них, Велика Ординці, одна з найстаріших. Назву свою отримала тому, що кілька століть назад по ній проходили татари за даниною до великим московським князям. Примикають до неї Великий Толмачевский і Малий Толмачевский провулки нагадували про те, що в ті давні роки тут жили "товмачі" - перекладачі з східних мов на російську і навпаки. А на місці Спас-Болвановского провулка російські князі зустрічали ординців, які завжди несли з собою на носилках зображення татарського язичницького ідола Дурня. Іван III першим скинув Дурня з носилок в цьому місці, десять послів татарських стратив, а одного відправив в Орду зі звісткою, що Москва більше платити данини не буде. Згодом Островський скаже про Москву: "Там древня святиня, там історичні пам'ятники ... там, на увазі торгових рядів, на високому п'єдесталі, як зразок російського патріотизму, стоїть великий російський купець Мінін".
Сюди, на Красну площу, приводила хлопчика няня, Авдотья Іванівна Кутузова, жінка, щедро обдарована від природи. Вона відчувала красу російської мови, знала багатоголосий гомін московських базарів, на які з'їжджалася чи не вся Росія. Няня майстерно вплітала в розмову притчі, примовки, жарти, прислів'я, приказки і дуже любила розповідати чудові народні казки.
Островський закінчив Першу московську гімназію і в 1840 році, за бажанням батька, поступив на юридичний факультет Московського університету. Але навчання в університеті не припала йому до душі, виник конфлікт з одним із професорів, і в кінці другого курсу Островський звільнився "за домашніми обставинами".
У 1843 році батько визначив його на службу до Московського совісний суд. Для майбутнього драматурга це був несподіваний подарунок долі. У суді розглядалися скарги батьків на недолугих синів, майнові та інші домашні суперечки. Суддя глибоко вникав у справу, уважно вислуховував сторони суперечки, а переписувач Островський вів записи справ. Позивачі та відповідачі в ході слідства вимовляли таке, що зазвичай ховається і ховається від сторонніх очей. Це була справжня школа пізнання драматичних сторін купецької життя. У 1845 році Островський перейшов до Московського комерційного суду канцелярським чиновником столу "для справ словесної розправи". Тут він стикався з промишляли торгівлею селянами, міськими міщанами, купцями, дрібним дворянством. Судили "по совісті" братів і сестер, які сперечаються про спадщину, неспроможних боржників. Перед ним розкривався цілий світ драматичних конфліктів, звучало все різноголосе багатство живої мови. Доводилося вгадувати характер людини по його мовного складу, за особливостями інтонації. Виховувався і відточувався талант майбутнього "реаліста-слуховиком", як називав себе Островський-драматург, майстер мовної характеристики персонажів у своїх п'єсах.
Початок творчого шляху.
"Свої люди - поквитаємось!". Ще з гімназійних років Островський стає завзятим московським театралом. Він відвідує Петровський (нині Великий) і Малий театри, захоплюється грою Щепкіна і Мочалова, читає статті В. Г. Бєлінського про літературу і театр. В кінці 40-х років Островський пробує свої сили на письменницькому, драматургічному терені і публікує в "Московському міському листку" за 1847 рік "Сцени з комедії" Стані боржник "," Картину сімейного щастя "і нарис" Записки замоскворецкого жителя ". Літературну популярність Островському приносить комедія "Банкрут", над якою він працює у 1846-1849 роках і публікує в 1850 році в журналі "Москвитянин" під зміненим заголовком - "Свої люди - поквитаємось!".
П'єса мала гучний успіх у літературних колах Москви та Петербурга. Письменник В. Ф. Одоєвський сказав: "Я вважаю, на Русі три трагедії:" Наталка Полтавка "," Лихо з розуму "," Ревізор ". На" Банкрут "я ставлю номер четвертий". П'єсу Островського ставили в ряд гоголівських творів і називали купецькими "Мертвими душами". Вплив гоголівської традиції в "Своїх людей ..." дійсно великий. Молодий драматург обирає сюжет, в основі якого лежить досить поширений випадок шахрайства в купецькій середовищі. Самсон Силич Большов займає великий капітал у своїх побратимів-купців і, оскільки повертати борги йому не хочеться, оголошує себе збанкрутілим людиною, неспроможним боржником. Свій стан він переводить на ім'я прикажчика Лазаря Подхалюзіна, а для міцності шахрайської угоди віддає за нього заміж свою дочку Липочку. Большова садять в боргову в'язницю, але він не сумує, оскільки вірить, що Лазар внесе для його звільнення невелику суму від отриманого капіталу. Проте він помиляється: "своя людина" Лазар і рідна дочка Липочка не дають батькові ні копійки.
Подібно гоголівського "Ревізора", в комедії Островського зображується вульгарна і гідна осміяння купецька середовище. Ось Липочка, яка мріє про нареченого "з благородних": "Нічого і товстіший, був би собою не малий. Звичайно, краще вже рослого, ніж якого-небудь мухортіка. І більш за все, Устина Наумівна, щоб не кирпатого, неодмінно щоб був би брюнет ; ну, ясна річ, щоб і одягнений був по-журнальному ... " Ось ключниця Хомівна зі своїм поглядом на достоїнства женихів: "Та що їх розбирати-то! Ну, відома річ, щоб були люди свіжі, не плішиві, щоб не пахло нічим, а там якогось не візьми, все людина". Ось вульгарний самодур-батько, який призначає дочки свого нареченого, Лазаря: "Важлива справа! Не танцювати ж мені за її сопілці на старості років. За кого велю, за того й піде. Моє дітище: хочу з кашею їм, хочу масло пахтал .. . " "Дарма що я її годував!"
Взагалі на перших порах ні один з героїв комедії Островського не викликає ніякого співчуття. Здається, що, подібно "Ревізора" Гоголя, єдиним позитивним героєм "Своїх людей ..." є сміх. Однак у міру руху комедії до розв'язки в ній з'являються нові, негоголівською інтонації. Наважуючись на шахрайську махінацію, Большов щиро вірить, що з боку Лазаря Подхалюзіна і дочки Липочки не може бути ніякого підступу, що "свої люди сочтутся". Тут-то життя і готує йому злий урок.
У п'єсі Островського стикаються два купецьких покоління: "батьки" в особі Большова і "діти" в особі Липочки і Лазаря. Різниця між ними позначається навіть у "балакучих" іменах і прізвищах. Большов - від селянського "битий", глава сім'ї, і це дуже знаменно. Большов - купець першого покоління, мужик в недалекому минулому. Сваха Устина Наумівна так говорить про сімейство Большова: "А вони-то хіба благородні? Те-то і біда, блакить! Нині заклад таке пішло, що будь-яка тобі лапотніца у дворянство намагається. Ось хоч би й Алімпіяда-то Самсоновна ... походження -то мабуть гірше нашого. Батько-то, Самсон Силич, Голиця торгував на Балчузі; добрі люди Самсошкою звали, запотиличниками годували. Та й матінка-то Горпина Кіндратівна трохи не паневніца - з Преображенського взято. А нажили капітал та в купці вилізли , так і дочка в принцесою норовить. А все це гроші ".
Розбагатівши, Большов порастратіл народний моральний "капітал", що дістався йому у спадок. Ставши купцем, він готовий на будь-яку підлість і шахрайство по відношенню до чужих людей. Він засвоїв торгашесько-купецьке "не обдуриш - не продаси". Але дещо з колишніх моральних устоїв в ньому ще жевріє. Большов ще вірить у щирість сімейних відносин: свої люди сочтутся, одне одного не підведуть.
Але те, що жваво в купців старшого покоління, зовсім не владний над дітьми. На зміну самодура Большова йдуть самодури Подхалюзін. Для них уже ніщо не свято, вони з легким серцем розтопчуть останній притулок моральності - фортеця сімейних уз. І Большов - шахрай, і Подхалюзін - шахрай, але виходить у Островського, що шахрай шахраю ворожнечу. У Большове ще є наївна, простодушна віра у "своїх людей", в Подхалюзін залишилася лише спритність і гнучкість пройдисвіти-ділка. Большов наївні, але більшими. Подхалюзін розумніший, але дрібніші, егоїстичніше.
Добролюбов про комедію "Свої люди - поквитаємось!". Островський і Гоголь.
Добролюбов, який присвятив раннім творам Островського статтю "Темне царство", підійшов до оцінки "Своїх людей ..." з гоголівськими мірками і не помітив у комедії прориву у високу драму. За Добролюбову, в комедії Островського, як у "Ревізорі", є лише видимість сценічного руху: самодура Большова змінює такий же самодур Подхалюзін, а на підході і третій самодур - Тишка, хлопчик у будинку Большова. У наявності примарність совершающихся змін: "темне царство" перебуває непорушним і непохитним. Добролюбов не помітив, що в діалектиці зміни самодурів є у Островського явні людські втрати. Те, що ще свято для Большова (віра у "своїх людей"), вже відірвано Подхалюзін і Липочка. Смішний і вульгарний на початку комедії, Большов виростає до її фіналу. Коли обпльований дітьми навіть родинні почуття, коли єдина дочка шкодує десяти копійок кредиторам і з легкою совістю спроваджує батька в тюрму, - в Большове прокидається страждає людина: "Вже ти скажи, донька: іди, мовляв, ти, старий чорт, до ями! Так , до ями! У острог його, старого дурня. І за справу! Не женися за великим, будь задоволений тим, що є ... Знаєш, Лазар, Іуда, адже він теж Христа за гроші продав, як ми совість за гроші продаємо. .. " Змінюється в "Своїх людей ..." і Липочка. Її вульгарність з смішний на початку п'єси перетворюється на жахливу, приймає застрашливі розміри в кінці. Крізь вульгарний побут пробиваються у фіналі комедії трагічні мотиви. Потоптаний дітьми, обманутий і вигнаний, купець Большов нагадує короля Ліра з однойменної шекспірівської трагедії. Саме так, а не по Добролюбову, виконували російські актори, починаючи з М. С. Щепкіна і Ф. А. Бурдіна, його роль.
Наслідуючи гоголівські традиції, Островський йшов вперед. Якщо у Гоголя всі персонажі "Ревізора" однаково бездушні, а їх бездушність висвічується зсередини лише гоголівським сміхом, то у Островського в бездушному світі відкриваються джерела живих людських почуттів.
Новий етап у творчості Островського початку 50-х років. У 1850 році редактори слов'янофільського журналу "Москвитянин" М. П. Погодін і С. П. Шевирьов, рятуючи похитнувся авторитет свого видання, запрошують до співпраці цілу групу молодих літераторів. При "Москвитянин" утворюється "молода редакція", душею якої виявляється Островський. До нього примикають талановиті критики Аполлон Григор'єв та Євген Едельсон, проникливий знавець і вдумливий виконавець народних пісень Тертий Філіппов, початкуючі письменники Олексій Писемський і Олексій Потєхін, поет Лев Мей ... Гурток шириться, зростає. Живий інтерес до народного побуту, до російської пісні, до національної культури об'єднує в дружну сім'ю талановитих людей з різних станів - від дворянина до купця і мужика-заробітчан. Саме існування такого гуртка - виклик казенному, гнітюче одноманітності "підмороженої" російського життя епохи миколаївського царювання. Члени "молодої редакції" бачили в купецькому стані усе, що рухається різноманіття російського життя - від торгує селянина до великого столичного ділка, нагадує іноземного негоціанта. Торгівля змушувала купців спілкуватися із самими різними людьми з різних суспільних верств. Тому в купецькій середовищі було представлено і все розмаїття народної мови. За купецьким світом відкривався весь російський народ в найбільш характерних його типи.
На початку 50-х років у творчості Островського відбуваються суттєві зміни. Погляд на купецьку життя в першій комедії "Свої люди - поквитаємось!" здається драматургу "молодим і занадто жорстким". "... Хай краще російська людина радіє, бачачи себе на сцені, що тужить. Виправних знайдуться і без нас. Щоб мати право виправляти народ, не ображаючи його, треба йому показати, що знаєш за ним і добре; цим-то я тепер і займаюся, поєднуючи високу з комічним ". У п'єсах першої половини 50-х років "Не в свої сани не сідай", "Бідність не порок" і "Не так живи, як хочеться" Островський зображує переважно світлі, поетичні боку російського життя. У комедії "Бідність не порок", на перший погляд, ті ж герої, що і в "Своїх людей ...": самодур-господар Гордій Торців, покірна йому дружина Пелагея Єгорівна, слухняна волі батька дочка Любушка і, нарешті, прикажчик Митя , небайдужий до хазяйської дочки. Але при зовнішній схожості відносини в будинку торцевих в чому інші.
Гордій Торців порушує заповіти народної моралі. Піддавшись впливу московського фабриканта Африкана Коршунова, він захоплюється модною новизною: намагається завести в будинку порядки на європейський манер, замовляє дорогу "Небель", збирається залишити провінційний Черьомухін і виїхати до Москви. Розгулялася свавільної натурі Гордія Карпича протистоїть віковий уклад російського життя. Не випадково дія комедії протікає в поетичне час святок: звучать пісні, заводяться ігри й танці, з'являються традиційні маски ряджених. Дружина Гордія Пелагея Єгорівна заявляє: "Модне-то ваше нехай нинішнє ... щодня змінюється, а російської-то наш звичай споконвіку живе!"
Дочка Гордія Торцова Любушка небайдужа до бідного прикажчика Миті. Але задурили батько хоче віддати її за остогидлого старого Африкана Коршунова. У п'єсу включаються знайомі мотиви російських народних казок. Прізвище нелюбого нареченого перегукується з темною, зловісної птахом казкових сюжетів - з шулікою, а наречена порівнюється з білою лебідонькою.
Митя в п'єсі зовсім не схожий на Лазаря Подхалюзіна з "Своїх людей ...". Це людина обдарована і талановита, любить поезію Кольцова. Його мова піднесена і чиста: він не стільки говорить, скільки співає, і пісня ця то жалобна, то широка і розлога.
Своєрідний в п'єсі і тип Коханою Торцова, рідного брата Гордія Карпича, в минулому теж багатого купця, але протринькав усе своє багатство. Тепер він бідний і вбогий, але зате і вільний від розбещуючої душу влади грошей, чинів і багатства, лицарськи-благородний, людськи щедрий і високий. Його викривальні промови пробуджують совість в самодура Гордія Карпиче. Намічена весілля Любушки з Африканом Коршуновим засмучується. Батько віддає дочку заміж за бідного прикажчика Митю.
Над самодурством, над розгулом злих сил в купецьких характерах торжествує, беручи одну за одною свої перемоги, народна моральність. Островський вірить у здорові і світлі початку російського національного характеру, які зберігає в собі купецтво. Але в той же час драматург бачить й інше: як буржуазне свавілля і самодурство підточують підвалини народної моралі, як неміцно часом виявляється їхнє торжество. Гордій змирився і раптом відмовився від свого початкового рішення видати дочку за фабриканта Коршунова. Ймовірно, совість ще жевріє в його свавільної душі. Але чи є тверда гарантія, що самодур Торців з такою ж легкістю не передумає і не скасує завтра благородного і доброго рішення? Такої гарантії, звичайно, дати ніхто не може.
Добролюбов і Ап. Григор'єв про комедіях Островського 50-х років.
Комедії Островського 50-х років отримали високу оцінку в російській критиці, хоча підходи до них у критиків діаметрально розійшлися. Революціонер-демократ Добролюбов намагався не помітити тих важливих змін, які відбулися у творчості Островського початку 50-х років. Цикл своїх статей про творчість драматурга критик назвав "Темне царство". У них він побачив світ Островського таким: "Перед нами сумно покірні обличчя наших молодших братів, приречених долею на залежне, страдательное існування. Чуттєвий Митя, добродушний Андрій Барсуков, бідна наречена - Марія Андріївна, ошукана Авдотья Максимівна, нещасна Даша і Надя - стоять перед нами безмовно покірні долі, покірливо похмурі ... Це світ прихованою, тихо зітхала скорботи, світ тупий, ниючий біль, світ тюремного, мертвій тиші ... "
Інакше оцінив творчість Островського Аполлон Григор'єв: "Спробуйте без теорії в голові і в серці, а керуючись простим здоровим глуздом і простим ж здоровим почуттям, докласти добролюбовских масштаб до" Бідність не порок "- ахінея вийде жахлива!
Темне царство вийде весь цей старий, веселий, добрий побут, який панує в драмі, якого так шкода доброї старої-матері, якого споконвічним і святим поняттям боргу підпорядковується світла особистість Любові Гордіївни і обдарованих-пристрасна особистість Миті, - до миру з яким, а потім і до відновлення миру і ладу в якому прагне велика душа Коханою Торцова ... Темне царство вийде все, що становить поезію, запашну, молоду, чисту поезію драми ... поезію, розсипану по ній наївно, неощадно, навіть, мабуть, у вигляді сирих матеріалів святочних забав, повністю, без переробки внесених художником у його щире створення ... А протестантами з'являться Гордій Карпич, у якого є столики, що знає, "де кому сісти, що робити", та, з дозволу сказати, Африкан Савич Коршунов, "нелюд єства", за висловом Коханою.
Та що про це і говорити в цю хвилину? .. Островський настільки ж мало викривач, як він мало ідеалізатор. Оставімте його бути тим, що він є - великим народним поетом, першим і єдиним виразником нашої народної сутності в її різноманітних проявах ... "
Творча історія "Грози".
До художнього синтезу темних і світлих начал купецької життя Островський прийшов в російській трагедії "Гроза" - вершині його зрілої творчості. Створенню "Грози" передувала експедиція драматурга по Верхній Волзі, розпочата за завданням Морського міністерства в 1856-1857 роках. Вона оживила і воскресила в пам'яті юнацькі враження, коли в 1848 році Островський вперше відправився з домочадцями в захоплюючу подорож на батьківщину батька, в волзький місто Кострому і далі, в придбану батьком садибу Щеликово. Підсумком цієї поїздки з'явився щоденник Островського, багато відкриваються у його сприйнятті життя провінційної, поволзькою Росії.
Островські рушили в шлях 22 квітня, напередодні Егорьева дня. "Час весняне, свята часті", - говорить Купава царя Берендей в "весняної казці" Островського "Снігуронька". Подорож співпало з самим поетичним порою року в житті російської людини. Вечорами в обрядових весняних піснях, які звучали за околицею, в гаях і долинах, зверталися селяни до птахів, кучерявим верб, білим березам, до шовкової зеленій траві. У Єгор'єв день ходили навколо полів, "гукали Єгорій", просили його зберігати худобу від хижих звірів. Слідом за Егорьева вдень йшли свята зелених святок (русальна тиждень), коли водили в селах хороводи, влаштовували гру в пальники, палили багаття і стрибали через вогонь.
Шлях Островських тривав цілий тиждень і йшов через стародавні російські міста: Переславль-Залеський, Ростов, Ярославль, Кострому. Невичерпним джерелом поетичної творчості відкривався для Островського Верхньо-Волзький край.
"З Переяславля починається Меря, - записує він у щоденнику, - земля, багата горами і водами, і народ і рослий, і красивий, і розумний, і відвертий, і обов'язковий, і вільний розум, і душа нарозхрист. Це земляки мої улюблені, з якими я, здається, зійдуся добре. Тут уже не побачиш маленького зігнутого мужика або жінку в костюмі сови, яка щохвилини кланяється і примовляє: "а батюшка, а батюшка ..." "І все йде кресчендо, - продовжує він далі, - і міста, і види, і погода, і сільські будівлі, і дівки. Це вже вісім красунь трапилися нам на дорозі "." По луговий боці види чудові: що за села, що з будівлі, точно як їдеш по Росії, а з якої-небудь обітованій землі ".
І ось Островські в Костромі. "Ми стоїмо на крутейшей горі, під ногами у нас Волга, і по ній взад і вперед ідуть судна то, на вітрилах, то бурлаками, і жодна чарівна пісня переслідує нас надзвичайне. Ось підходить расшива, і видали трохи почути чарівні звуки; все ближче і ближче, пісня росте, і полилася, нарешті, на весь голос, потім мало-помалу почала стихати, а тим часом вже підходить інша расшива і розростається та ж пісня. І немає кінця цій пісні ... А на тому боці Волги, прямо проти міста , два села, і особливо мальовничо одне, від якого аж до Волги тягнеться сама кучерява гайок, сонце на заході забралося у неї якось чудно, з кореня, і викликала багато чудес. Я змучився, дивлячись на це ... Змучений, повернувся я додому і довго, довго не міг заснути. Певний розпач опанувало мною. Невже болісні враження цих п'яти днів будуть марними для мене? "
Безплідними такі враження виявитися не могли, але вони ще довго відстоювалися і визрівали в душі драматурга і поета, перш ніж з'явилися такі шедеври його творчості, як "Гроза", а потім "Снігуронька".
Про великий вплив "літературної експедиції" по Волзі на подальшу творчість Островського добре сказав його друг С. В. Максимов: "Сильний талантом художник не в змозі був упустити сприятливий випадок ... Він продовжував спостереження над характерами і світоглядом корінних руських людей, сотнями виходили до нього назустріч ... Волга дала Островському рясну їжу, вказала йому нові теми для драм і комедій і надихнула його на ті з них, які складають честь і гордість вітчизняної літератури. З вічових, колись вільних, новгородських передмість повіяло тим перехідним часом, коли важка рука Москви скувала стару волю і наслала воєвод в їжакових рукавицях на довгих загребістих лапах. Приснився поетичний "Сон на Волзі", і повстали з гробу живими і діючими "воєвода" Нечай Григорович Шалигін з противником своїм, вільним людиною, збіглим молодцем посадским Романом Дубровіним , у всій тій правдивої обстановці старої Русі, яку може представити одна лише Волга, в один і той же час і богомільна, і розбійна, сита і малохлебная ... Зовнішньо красивий Торжок, ревниво оберігав свою новгородську старовину до дивних звичаїв дівочої свободи і суворого самітництва заміжніх, надихнув Островського на глибоко поетичну "Грозу" з пустотливо Варварою і художньо-изящною Катериною ".
Протягом досить тривалого часу вважалося, що сам сюжет "Грози" Островський зі життя костромського купецтва, що в основу його лягло гучне в Костромі на кінець 1859 справу Кликова. Аж до початку XX століття костромичи з гордістю вказували на місце самогубства Катерини - альтанку в кінці маленького бульварчика, в ті роки буквально звисала над Волгою. Показували і будинок, де вона жила - поруч з церквою Успіння. А коли "Гроза" вперше йшла на сцені Подільського театру, артисти гримувалися "під Кликова".
Подільські краєзнавці докладно обстежили потім в архіві "Кликовское справа" і з документами в руках прийшли до висновку, що саме цю історію використовував Островський в роботі над "Грозою". Збіги виходили майже буквальні. А. П. Кликова видана шістнадцяти років у похмуру і відлюдкувате купецьку сім'ю, що складалася зі старих батьків, сина і незаміжньою дочки. Господиня дому, сувора і норовиста, знеособила своїм деспотизмом чоловіка і дітей. Молоду невістку вона змушувала робити будь-яку чорну роботу, відмовляла їй у проханнях побачитися з рідними.
У момент драми Кликова було дев'ятнадцять років. У минулому вона виховувалася в любові і в холі душі в ній не чаявшей бабусею, була веселою, живою, життєрадісною. Тепер же він у сім'ї недоброї і чужої. Молодий чоловік її, Кликов, безтурботний і апатичний людина, не міг захистити дружину від утисків свекрухи і ставився до них байдуже. Дітей у Кликова не було. І тут на шляху молодої жінки встав інша людина, Марьин, службовець в поштовій конторі. Почалися підозри, сцени ревнощів. Скінчилося тим, що 10 листопада 1859 року тіло А. П. Кликова знайшли у Волзі. Почався довгий судовий процес, який отримав широкий розголос навіть за межами Костромської губернії, і ніхто з костромичей не сумнівався, що Островський скористався матеріалами цієї справи в "Грози".
Минуло багато десятиліть, перш ніж дослідники Островського точно встановили, що "Гроза" була написана до того, як костромська купчиха Кликова кинулася в Волгу. Роботу над "Грозою" Островський розпочав у червні - липні 1859 року і закінчив 9 жовтня того ж року. Вперше п'єса була опублікована в січневому номері журналу "Бібліотека для читання" за 1860 рік. Перша вистава "Грози" на сцені відбулося 16 листопада 1859 року у Малому театрі, на бенефіс С. В. Васильєва з Л. П. Никулиной-Косицкой в ролі Катерини. Версія про костромському джерелі "Грози" виявилася надуманою. Однак сам факт дивного збігу говорить багато про що: він свідчить про прозорливість національного драматурга, що вловили нараставший в купецькій життя конфлікт між старим і новим, конфлікт, в якому Добролюбов неспроста побачив "щось освіжаюче і підбадьорливе", а відомий театральний діяч С. А . Юр'єв сказав: "Грозу" не Островський написав ... "Грозу" Волга написала ".
Конфлікт і розстановка дійових осіб в "Грози".
"Громадський сад на високому березі Волги; за Волгою сільський вигляд". Такий ремаркою Островський відкриває "Грозу". Як Москва не обмежується Камер-колезьким валом, і Калинов. Внутрішній простір сцени обставлено скупо: "дві лави і кілька кущів" на гладкій висоті. Дія російської трагедії підноситься над широчінню Волги, розорюється на всеросійський сільський простір. Йому відразу ж надається загальнонаціонального масштабу і поетична окриленість.
В устах Кулігіна звучить пісня "Серед долини ровния" - епіграф, поетичне зерно "Грози". Це пісня про трагічність добра і краси: чим багатшими духовно і чутливіше морально людина, тим менше у нього зовнішніх опор, тим драматичніше його існування. У пісні, яка у глядача буквально на слуху, вже передбачається доля героїні з її людської неприкаяністю ("Де ж серцем відпочити можу, коли гроза зійде?"), З її марними прагненнями знайти підтримку й опору в навколишньому світі ("Куди мені, бідній , подітися? За кого мені вхопитися? ").
Пісня відкриває "Грозу" і відразу ж виносить зміст трагедії на загальнонародний пісенний простір. За долею Катерини - доля героїні народної пісні, непокірної молодий невістки, відданої за нелюбого "чуж-чужинець" в "чужому сторонушку", що "не цукром посипана, не медом полита". Пісенна основа відчутна і в характерах Кудряша, Варвари. Йдеться всіх персонажів "Грози" естетично піднята, очищена від побутової приземленості, властивої, наприклад, комедії "Свої люди - поквитаємось!". Навіть у брані Дикого, зверненої до Бориса і Кулигину: "Бодай ти! Я з тобою і говорити не хочу, з езуитом ..." "Що ти, татарин, чи що?", - Чується комічно знижений відзвук російського богатирства, боротьби-ратоборстві з "невірними" "латинцами"-лицарями або татарами. У побутовій тип самодура-купця Островський вплітає іронічно обіграні загальнонаціональні мотиви. Те ж саме з Кабановой: крізь образ суворої і деспотичної купчихи проглядає національний тип злий, сварливою свекрухи. Поетична і фігура механіка-самоучки Кулагіна, органічно засвоїла вікову просвітницьку культуру російського XVIII століття від Ломоносова до Державіна.
У "Грози" життя схоплена в остроконфликтной ситуації, герої її знаходяться під високим поетичним напругою, почуття і пристрасті досягають максимального напруження, читач і глядач переймаються відчуттям надмірної повноти життя. Пригадуються вірші Ф. І. Тютчева: "Життя якийсь пренадлишок в спекотному повітрі розлитий". "Чудеса, істинно потрібно сказати, що дива! Кудряш! Ось, братик ти мій, років я щодня дивлюся за Волгу і всі надивитися не можу". У заливчастих захваті словах Кулігіна насторожує туго натягнута поетична струна. Ще мить, і, здається, не витримає його душа п'янкої краси буття.
Люди "Грози" живуть в особливому стані світу - кризовому, катастрофічному. Похитнулися опори, які стримують старий порядок, і збуджений побут заходив ходором. Перша дія вводить нас у передгрозову атмосферу життя. Зовні поки все гаразд, але стримуючі сили занадто слабкі: їх тимчасове торжество лише посилює напруженість. Вона згущається до кінця першої дії: навіть природа, як у народній пісні, відгукується на це що насувається на Калинов грозою.
Кабанихи - людина кризової епохи, як і інші герої трагедії. Це односторонній заздрісний найгірших сторін старої моралі. Вважаючи, що скрізь і в усьому Кабаниха дотримується правила "Домострою", що вона лицарськи вірна його формальним регламентаціям, ми піддаємося обману, внушаемому силою її характеру. В дійсності вона їх легко відступає не тільки від духу, але й від літери домостроївських приписів. "... Якщо скривдять - не мсти, якщо хулять - молись, не віддавав злом за зло, тих, хто грішить не осуджує, згадай і про своїх гріхах, подбай перш за все про них, відкинь поради злих людей, рівняйся на що живуть по правді, їх діяння запиши в своєму серці, і сам роби так само ", - говорить старий моральний закон. "Ворогам-то прощати треба, добродію!" - Перестерігає Тихона Кулігін. А що він чує у відповідь? "Іди поговори з матінкою, що вона тобі на це скаже". Деталь багатозначна! Кабанихи страшна не вірністю давнини, а самодурством "під виглядом благочестя". Стара моральність тут багато в чому заперечується: з "Домострою" витягуються формули найбільш жорсткі, виправдовують деспотизм.
Свавілля Дикого на відміну від самодурства Кабанихи вже ні на чому не укріплено, ніякими правилами не виправдано. Моральні засади в душі грунтовно розхитані. Цей "воїн" сам собі не радий, жертва власного свавілля. Він самий багатий і знатний чоловік у місті. Капітал розв'язує йому руки, дає можливість безперешкодно куражитися над бідними і матеріально залежать від нього. Чим більше Дикій багатіє, тим бесцеремоннее він стає. "Що ж ти, судитися, чи що, зі мною будеш? - Заявляє він Кулігіну .- Так ти знай, що ти черв'як. Захочу - помилую, захочу - роздавлю". Тітка Бориса, залишаючи заповіт, у злагоді зі звичаєм поставила головною умовою отримання спадщини шанобливість племінника до дядечка. Поки моральні закони стояли непорушно, все було на користь Бориса. Але ось підвалини їх похитнулися, з'явилася можливість крутити законом і сяк, за відомою приказкою: "Закон, що дишло: куди повернув, туди й вийшло". "Що ж робити щось, добродію! - Каже Кулигин Борису .- Треба намагатися догоджати як-небудь". "Хто ж йому потрапить, - резонно заперечує знає душу Дикого Кудряш, - коли в нього все життя полягає в лайці? .." "Знову ж таки, хоч би ви й були до нього шанобливі, хіба хто йому заборонить сказати, що ви непочтітельний?"
Але сильний матеріально, Савел Прокопович Дикої слабкий духовно. Він може іноді й спасувати перед тим, хто в законі сильніше його, оскільки тьмяний світло моральної істини все ж мерехтить в його душі: "Про посаді якось, про великого, я говів, а тут нелегка і підсунь мужичонка; за грошима прийшов , дрова возив. І принесло ж його на гріх-то в такий час! Згрішив-таки: вилаяв, так вилаяв, що краще вимагати не можна, мало не прибив. Ось воно, яке серце-то у мене! Після прощення просив, в ноги йому кланявся, право, так. Істинно кажу тобі, мужику в ноги кланявся ... при всіх йому кланявся ".
Звичайно, це "прозріння" Дикого - лише примха, на кшталт його самодурским примх. Це не покаяння Катерини, народжене почуттям провини і болісними моральними стражданнями. І все ж у поведінці Дикого це дещо прояснює. "Наш народ, хоч і обійнятий розпустою, а тепер навіть більше ніж будь-коли, - писав Достоєвський, - але ніколи ще ... навіть самий негідник у народі не говорив:" Так і треба робити, як я роблю ", а, навпаки, завжди вірив стогнати, що робить він погано, а що є щось набагато краще, чим і справи його ". Дикої сваволить з таємним свідомістю беззаконності своїх дій. І тому він пасує перед владою людини, що спирається на моральний закон, або перед сильною особистістю, зухвало сокрушающей його авторитет. Його неможливо "просвітити", але можна "припинити". Марфі Гнатівні Кабанова, наприклад, це легко вдається: вона, як і Кудряш, чудово відчуває корінь внутрішньої слабкості самодурства Дикого: "А і честь-то не велика, тому що воюєш-то ти все життя з бабами. Ось що".
Проти батьків міста повстають молоді сили життя. Це Тихон і Варвара, Кудряш і Катерина. Бедою Тихона є народжене "темним царством" безвольність та страх перед матір'ю. По суті, він не розділяє її деспотичних домагань і ні в чому їй не вірить. У глибині душі Тихона згорнувся клубочком добрий і великодушний людина, яка любить Катерину, здатний вибачити їй будь-яку образу. Він намагається підтримати дружину в момент покаяння і навіть хоче обійняти її. Тихін набагато тонше і морально проникливіше Бориса, який у цей момент, керуючись слабодухі "шито-крито", "виходить з натовпу і розкланюється з Кабановим", посилюючи тим самим страждання Катерини. Але людяність Тихона занадто боязка і бездейственна. Тільки у фіналі трагедії прокидається в ньому щось схоже на протест: "Матінка, ви її загубили! Ви, ви, ви ..." Від гнітючого самодурства Тихон випручується часом, але і в цих вивертах немає свободи. Розгул та пияцтво те саме самозабуття. Як вірно зауважує Катерина, "і на волі-то він немов зв'язаний".
Варвара - пряма протилежність Тихону. У ній є і воля, і сміливість. Але Варвара - дитя Диких і Кабаних, не вільний від бездуховності "батьків". Вона майже позбавлена почуття відповідальності за свої вчинки, їй просто незрозумілі моральні муки Катерини: "А по-моєму: роби, що хочеш, тільки б шито так крито було", - ось нехитрий життєвий кодекс Варвари, виправдовує будь-який обман. Набагато вище і морально проникливіше Варвари Ваня Кудряш. У ньому сильніше, ніж у будь-кого з героїв "Грози", крім, зрозуміло, Катерину, торжествує народне начало. Це пісенна натура, обдарована і талановита, молодецька і відчайдушна зовні, але добра й чуйна в глибині. Але й Кудряш зживається з калиновскими мораллю, його натура вільна, а часом свавільна. Миру "батьків" Кудряш протистоїть своєї заповзятістю, пустощі, але з моральної силою.
Конфлікт Катерини з "темним царством".
В купецькому Калинове Островський бачить світ, пориває з моральними традиціями народного життя. Лише Катерину дано в "Грози" утримати всю повноту життєздатних начал у культурі народної і зберегти почуття моральної відповідальності перед обличчям тих випробувань, яким ця культура піддається в Калинове.
У російській трагедії Островського зіштовхуються, породжуючи потужний грозовий розряд, дві протистоять один одному культури - сільська і міська, а протистояння між ними йде у багатовікову товщу російської історії. "Гроза" у такій же мірі спрямована в майбутнє, в якій звернена і в глиб століть. Для її розуміння потрібно звільнитися від існуючої плутанини, яка бере свій початок з добролюбовских часів. Зазвичай "Домострой" з його жорсткими релігійно-моральними приписами змішують зі звичаями народної, селянської Русі. Домостроївські порядки приписують сім'ї, сільській громаді. Це найглибша помилка. "Домострой" і народно-селянська моральна культура - початку багато в чому протилежні. За їх протистоянням ховається глибокий історичний конфлікт земського (народного) та державного начал, конфлікт сільської громади з централізуючої, формальної силою держави з великокнязівським двором і містом. Звертаючись до російської історії, А. С. Хомяков писав, що "обласна земська життя, спочиваючи на старовині і переказі, рухалася в колі співчуттів простих, живих і, так би мовити, відчутних, складаючись з стихії цільною і однорідною, відрізнялася особливою теплотою почуття, багатством слова і фантазії поетичної, вірністю того побутовому джерела, від якого брала свій початок ". І навпаки: "дружина і стихії, прагнуть до єднання державному, рухаючись у колі понять абстрактних ... або вигод особистих і приймаючи в себе невпинний приплив іноземний, були більш схильні до розвитку сухому і розумовому, до мертвої формальності, до прийняття римського візантійства в право та всього чужестранного у звичаї ". "Домострой", частиною відредагований, а в значній частині написаний духовним наставником Івана Грозного Сільверстом, був плодом не селянський, а боярської культури і близьких до неї вищих кіл духовенства. У XIX столітті він спустився звідси в багаті міські верстви купецтва.
Неважко помітити в "Грози" трагічне протистояння релігійної культури Катерини домостроевской культурі Кабанихи. Контраст між ними проведено чуйним Островським з дивовижною послідовністю і глибиною. Конфлікт "Грози" вбирає в себе тисячолітню історію Росії, а в його трагічному вирішенні позначаються чи не пророчі передчуття національного драматурга.
Випадково чи жива сільське життя приносить в Калинов запахи з квітучих заволзьких лук? Чи випадково до цієї зустрічної хвилі освіжаючого простору простягає Катерина свої знеможені руки? Звернемо увагу на життєві витоки цілісності Катерини, на культурну грунт, яка її живить. Без них характер Катерини в'яне, як підкошена трава.
Про народні витоки характеру Катерини.
У світовідчутті Катерини гармонійно зростається слов'янська язичницька давнина, що йде корінням в доісторичні часи, і демократичними віяннями християнської культури. Релігійність Катерини вбирає в себе сонячні сходи й заходи, росяні трави на квітучих луках, польоти птахів, пурхання метеликів з квітки на квітку. З нею і краса сільського храму, і широчінь Волги, і заволжский луговий простір. А як молиться героїня, "яка в ній на обличчі посмішка ангельська, а від особи-то ніби світиться". Не те саме, чи вона "солнечнозрачной" Катерині з шанованих народом життєписів святих: "І таке сяйво йшло від особи, що неможливо було дивитися на неї".
Випромінююча духовний світ земна героїня Островського далека від суворого аскетизму домостроевской моралі. За правилами "Домострою" на молитві церковної потрібно з неослабною увагою слухати божественний спів, а "очі долу имети". Катерина ж спрямовує свої очі до неба. І що бачить, що чує вона на молитві церковній? Ці ангельські хори в стовпі сонячного світла, що ллється з бані, це церковний спів, підхоплене співом птахів, цю одухотвореність земних стихій - стихіями небесними ... "Точно, бувало, я в рай ввійду, і не бачу нікого, і час не пам'ятаю, і не чую, коли служба скінчиться". Адже "Домострой" вчив молитися "зі страхом і трепетом, з зітхання та сльозами". Далека життєлюбна релігійність Катерини від суворих приписів домостроевской моралі.
Радість життя переживає Катерина у храмі. Сонцю кладе вона земні поклони в своєму саду, серед дерев, трав, квітів, ранкової свіжості прокидається природи. "Або рано вранці в сад піду, ще тільки сонечко сходить, впаду на коліна, молюся і плачу ..."
У важку хвилину життя Катерина поскаржиться: "Якби я маленька померла, краще б було. Дивилась би я з неба на землю та раділа всьому. А то полетіла б невидиме, куди схотіла. Вилетіла в полі, і літала б із волошки на волошка за вітром , як метелик ". "Чому люди не літають! .. Я кажу: чому люди не літають так, як птахи? Знаєш, мені іноді здається, що птах. Коли стоїш на горі, так тебе й тягне летіти. Ось так би розбіглася, підняла руки і полетіла ... "
Як зрозуміти ці фантастичні бажання Катерини? Що це, плід хворобливої уяви, каприз витонченої натури? Ні. У свідомості Катерини оживають давні язичницькі міфи, ворушаться глибинні пласти слов'янської культури. У народних піснях згорьована по чужій стороні в нелюбимої сім'ї жінка часто обертається зозулею, прилітає в сад до улюбленої матінки, скарги їй на лиху долю. Згадаймо плач Ярославни в "Слові о полку Ігоревім": "Полечу я зозулею по Дунаю ..." Катерина молиться ранковому сонцю, оскільки слов'яни вважали Схід Краєм всемогутніх плодоносних сил. Ще до приходу на Русь християнства вони вважали рай чудесним нев'янучою садом у володіннях Бога Світла. Туди, на Схід, відлітали всі праведні душі, звертаючись після смерті на метеликів або в легкокрилих птахів. У Ярославській губернії до недавніх пір селяни називали метелика "душічка". А в Херсонській стверджували, що якщо не буде роздана заупокійна милостиня, то душа померлого з'явиться до своїх рідних у вигляді нічного метелика. З язичницької міфології ці вірування перейшли у християнську. У життєписі святої Марфи, наприклад, героїні сниться сон, в якому вона, окрилена, відлітає в синяву піднебесну.
Вільнолюбні пориви Катерини навіть в дитячих її спогадах не стихійні: "Така вже зародилася гаряча! Я ще років шести була, не більше, так що зробила! Образили мене чимось вдома, а було до вечора, вже темно, я вибігла на Волгу, сіла в човен, та й отпихнула її від берега ". Адже цей вчинок Катерини цілком узгоджується з народною її душею. У російських казках дівчинка звертається до річки з проханням врятувати її від злих переслідувачів. І річка вкриває її в своїх берегах. В одній з орловських легенд переслідувана розбійником Кудеяров дівчина підбігає до Десни-ріки і молиться: "Матінка, Пречиста Богородиця! Матінка, Десна-ріка! Не сама я тому виною, - пропадаю від злої людини!" Помолившись, впадає в Десну-ріку, і річка на цьому місці одразу пересихає, цибулі дає, так що дівчина залишається на одному березі, а Кудеяр-розбійник на іншому. А то ще кажуть, що Десна-то як кинулася в бік - так хвилею щось самого Кудеяр захопила та й втопила.
Здавна слов'яни поклонялися річкам, вірили, що всі вони течуть в кінець світу білого, туди, де сонце з моря піднімається - в країну правди і добра. Уздовж по Волзі, в долбленой човнику пускали костромичи сонячного бога Ярила, проводжали в обітовану країну теплих вод. Кидали стружки від труни в проточну воду. Пускали по річці вийшли з ужитку ікони. Так що порив маленької Катерини шукати захисту у Волги - це відхід від неправди і зла в країну світла і добра, це неприйняття "наклепу" з раннього дитинства і готовність залишити світ, якщо все в ньому їй "опостинет".
Річки, ліси, трави, квіти, птахи, тварини, дерева, люди в народній свідомості Катерини - органи живого одухотвореного істоти, Господа всесвіту, соболезнующего про гріхи людських. Відчуття божественних сил невіддільне у Катерини від сил природи. У народній "Голубиній книзі"
Сонце червоне - від імені Божого,
Зірки часті - від риз Божих,
Ночі темні - від дум Господніх,
Зорі ранкові - від очей Господніх,
Вітри буйні - від Святого Духа.
Ось і молиться Катерина зорі ранкової, сонцю червоному, вбачаючи в них і очі Божі. А за хвилину розпачу звертається до "вітрам буйним", щоб донесли вони до коханого її "смуток тугу-печаль".
З точки зору народної міфології вся природа набувала естетично високий і етично активний сенс. Людина відчував себе сином одушевленої природи - цілісного і єдиного істоти. Народ вірив, що добра людина може приборкувати сили природи, а злий накликати на себе їх немилість і гнів. Шановані народом праведники могли, наприклад, повернути в береги розбушувалися при повені річки, приборкувати диких звірів, наказувати громами.
Не відчувши первозданної свіжості внутрішнього світу Катерини, не зрозумієш життєвої сили і мощі її характеру, образної таємниці народної мови. "Яка я була жвава! - Звертається Катерина до Варвари, але тут же, сникая, додає: - Я у вас зів'яла зовсім". Квітуча разом із природою, душа Катерини справді в'яне у ворожому їй світі Диких і Кабанова.
Добролюбов про Катерину.
Говорячи про те, як "зрозумілий і виражений сильний російський характер в" Грози ", Добролюбов у статті" Промінь світла в темному царстві "справедливо помітив" зосереджену рішучість "Катерини. Однак у визначенні її витоків він повністю пішов від духу і букви трагедії Островського. Хіба можна погодитися, що "виховання і молоде життя нічого не дали їй"? Без монологів-спогадів героїні про юність хіба можна зрозуміти волелюбний її характер?
Не відчувши нічого світлого і життєствердного в міркуваннях Катерини, не удостоївши її релігійну культуру освіченого уваги, Добролюбов міркував: "Натура заміняє тут і міркування розуму, і вимоги почуття і уяви". Там, де в Островського торжествує народна релігія, у Добролюбова стирчить абстрактно зрозуміла натура. Юність Катерини, за Островським, - ранок природи, урочиста краса сонячного сходу, світлі надії і радісні молитви. Юність Катерини, по Добролюбову, - "безглузді марення странниц", "суха і одноманітне життя".
Підмінивши культуру натурою, Добролюбов не відчув головного - принципової відмінності між релігійністю Катерини та релігійністю Кабанова. Критик, звичайно, не обійшов увагою, що у Кабанова "все віє холодом і якийсь чарівною загрозою: і лики святих так строгі, і церковні читання так грізні, і розповіді странниц так жахливі". Але з чим він пов'язав цю зміну? З умонастроєм Катерини. "Вони всі ті ж", тобто і в юності героїні той же "Домострой", "вони нітрохи не змінилися, але змінилася саму себе: у ній вже немає полювання будувати повітряні бачення".
Але ж у трагедії все навпаки! "Повітряні бачення" як раз і спалахнули у Катерини під гнітом Кабановим: "Чому люди не літають!" І, звичайно, в будинку Кабановим Катерина зустрічає рішуче "не те": "Тут всі наче з-під неволі", тут вивітрилася, тут померла життєлюбна щедрість християнського світовідчуття. Навіть сторінки в будинку Кабановим інші, з числа тих ханжей, що "через неміч свою далеко не ходили, а чути багато чули". І міркують-то вони про "останні часи", про близьку кончину світу. Тут панує недовірлива до життя релігійність, яка на руку стовпам суспільства, злим бурчанням зустрічаючим прорвавшую домостроївські греблі живе життя.
Мабуть, головною помилкою в сценічних інтерпретаціях Катерини був і залишається прагнення чи стушевать ключові монологи її, або надати їм зайве містичний сенс. В одній з класичних постановок "Грози", де Катерину грала Стрепетова, а Варвару - Кудріна, дія розгорталося на різкому протиставленні героїнь. Стрепетова грала релігійну фанатичку, Кудріна - дівчину земну, життєрадісну і відчайдушну. Тут була деяка однобокість. Адже Катерина теж земна людина; нітрохи не менше, а скоріше більш глибоко, ніж Варвара, відчуває вона красу і повноту буття: "І така думка прийде на мене, що, якби моя воля, каталася я тепер по Волзі, на човні, з піснями, або на трійці хорошому, обнявшись ... " Тільки земне в Катерині більш поетично і тонко, більш зігріте теплом моральної християнської істини. У ній торжествує життєлюбність народу, який шукав у релігії не заперечення землі з її радощами, а освячення та одухотворення її.
Катерина як трагічний характер.
Визначаючи сутність трагічного характеру, Бєлінський сказав: "Що таке колізія? - Безумовну вимогу долею жертви собі. Якби герой трагедії природній потяг серця ...- прости щастя, даруйте радість і чарівності життя! .. Герой трагедії природному потягу свого серця - він злочинець у власних очах, він жертва власної совісті ... "
В душі Катерини стикаються один з одним два цих рівновеликих і равнозаконних спонукання. У кабановском царстві, де в'яне і іссихает все живе, Катерину долає туга за втраченою гармонії. Її любов це підняти руки й полетіти. Від неї героїні потрібно занадто багато. Любов до Бориса, звичайно, її тугу не вгамує. Чи не тому Островський посилює контраст між високим любовним польотом Катерини безкрилим захопленням Бориса? Доля зводить один з одним людей, непорівнянних за глибиною і моральної чутливості. Борис живе одним днем і навряд чи здатен серйозно замислюватися про моральні наслідки своїх вчинків. Йому зараз весело - і цього достатньо: "Надовго ль чоловік-то поїхав? .. О, так ми погуляємо! Час досить ... Ніхто і не дізнається про нашу любов ..." - "Нехай усі знають, нехай всі бачать, що я роблю! .. Коли я для тебе гріха не побоялася, побоюся я людського суду?" Який контраст! Яка повнота вільного кохання на противагу боязкому Борису!
Душевна в'ялість героя і моральна щедрість героїні найбільш очевидні в сцені їх останнього побачення. Марними надії Катерини: "Ще якби з ним жити, може бути, радість б яку-небудь я і бачила". "Якби", "може бути", "яку-небудь" ... Слабка втіха! Але й вона знаходить сили думати не про себе. Це Катерина просить у улюбленого вибачення за завдані йому тривоги. Борису само і в голову таке прийти не може. Де вже там врятувати, навіть пошкодувати Катерину він толком не зуміє: "Хто ж це знав, що нам за любов нашу так мучитися з тобою! Краще б бігти мені тоді! Але хіба не нагадувала Борису про розплату за любов до заміжньої жінки народна пісня, що виконується Кудряшов, хіба не попереджав його про це Кудряш: "Ех, Борис Григорович, кинути надоть! .. Адже це, значить, ви її пошкодити хочете .. . " А сама Катерина під час поетичних ночей на Волзі хіба не про це Борису говорила? На жаль, герой нічого цього просто не почув, і глухота його вельми примітна. Справа в тому, що душевна культура освіченого Бориса цілком позбавлена морального "приданого". Калинов йому - нетрі, чужа людина. У нього не вистачає сміливості і терпіння навіть вислухати останні визнання Катерини. "Не застали б нас тут!" - "Час мені, Катя! .." Ні, така "любов" не може послужити Катерину результатом.
Добролюбов проникливо побачив у конфлікті "Грози" епохальний сенс, а в характері Катерини - "нову фазу нашої народного життя". Але, ідеалізуючи на кшталт популярних тоді ідей жіночої емансипації вільну любов, він збіднив моральну глибину характеру Катерини. Коливання героїні, покохала Бориса, горіння її совісті Добролюбов вважав "невіглаством бідної жінки, не отримала теоретичного освіти". Борг, вірність, совісність з властивим революційної демократії максималізмом були оголошені "забобонами", "штучними комбінаціями", "умовними настановами старої моралі", "старої дрантям". Виходило, що Добролюбов дивився на любов Катерини так само не по-російськи легко, як і Борис.
Виникає питання, чим же відрізняється тоді Катерина від таких героїнь Островського, як, наприклад, Липочка з "Своїх людей ...":" Мені чоловіка треба! .. Чуєте, знайдіть мені жениха, неодмінно знайдіть! .. Вперед вам кажу, неодмінно Пошукайте, а то для вас же буде гірше: навмисне, вам на зло, по секрету заведу обожнювача, з гусаром втечу, та й обвінчаємося потихеньку ". Ось вже для кого "умовні настанови моралі" дійсно не мають ніякого морального авторитету. Ця дівчина грози не злякається, сама геєна вогненна таким "протестантка" дарма!
Пояснюючи причини всенародного покаяння героїні, не будемо повторювати слідом за Добролюбовим слова про "марновірстві", "невігластві", "релігійних забобонах". Не побачимо в "страху" Катерини боягузтво і страх зовнішнього покарання. Адже такий погляд перетворює героїню в жертву темного царства Кабаних. Справжній джерело покаяння героїні в іншому: в її чутливою совісності. "Не те страшно, що вб'є тебе, а те, що смерть тебе раптом застане, як ти є, з усіма твоїми гріхами, з усіма помислами лукавими. Мені померти не страшно, а як я подумаю, що раптом з'явлюся перед Богом така, яка я тут з тобою, після цього розмови-то, ось що страшно ". "У мене вже дуже серце болить", - каже Катерина на хвилину визнання. "У кого є страх, в тому є і Бог", - вторить їй народна мудрість. "Страх" споконвіку розумівся російським народом по-толстовськи, як загострене моральне самосвідомість, як "Царство Боже всередині нас". У "Тлумачному словнику" В. І. Даля "страх" тлумачиться як "свідомість моральної відповідальності". Таке визначення відповідає душевного стану героїні. На відміну від Кабанихи, Феклуши та інших героїв "Грози", "страх" Катерини - внутрішній голос її совісті. Грозу Катерина сприймає як обраниця: що відбувається в душі схоже на те, що твориться в грозових небесах. Не рабство, тут рівність. Катерина одно героїчна як у пристрасному і безоглядному любовному захопленні, і в глибоко совестливом всенародному покаянні. "Яка совість! .. Яка могутня слов'янська совість! .. Яка моральна сила ... Які величезні, піднесені прагнення, повні могутності і краси", - писав про Катерину - Стрепетової в сцені покаяння В. М. Дорошевич. А С. В. Максимов розповідав, як йому довелося сидіти поруч з Островським під час першого подання "Грози" з Никулиной-Косицкой в ролі Катерини. Островський дивився драму мовчки, заглиблений у себе. Але в тій "патетичної сцені, коли Катерина, терзалася докорами совісті, кидається в ноги чоловікові і свекрухи, каючись у своєму гріху, Островський весь блідий шепотів:" Це не я, не я: це - Бог! "Островський, очевидно, сам не вірив, що він зміг написати таку вражаючу сцену ". Пора і нам по достоїнству оцінити не тільки любовний, але і покаянний порив Катерини. Пройшовши через грозові випробування, героїня морально очищається і залишає цей гріховний світ з усвідомленням своєї правоти: "Хто любить, той буде молитися".
"Смерть за гріхів страшна", - кажуть у народі. І якщо Катерина смерті не боїться, то гріхи відкуплені. Її відхід повертає нас до початку трагедії. Смерть освячується тієї ж повнокровною і життєлюбної релігійністю, яка з дитячих років увійшла в душу героїні. "Під деревцем могілушка ... Сонечко її гріє ... птахи прилетять на дерево, будуть співати, дітей виведуть ..." Чи не нагадує такий фінал відому народну пісню на вірші Некрасова ("Похорон"):
Будуть пісні до нього хороводні
З села по зорі долітати,
Будуть ниви йому хлібородні
Безгреховности сни навівати ...
У храм перетворюється вся природа. Відспівують мисливця в полі під сонцем "пущі ярого воску свічки", під пташиний гамір пущі церковного співу, серед гойдається жита і пестреющих квітів.
Катерина вмирає так само дивно. Її смерть - це остання спалах одухотвореною любові до Божого світу: до дерев, птахам, квітам і травам. Монолог про могілушке - прокинулися метафори, народна міфологія з її вірою в безсмертя. Людина, помираючи, перетворюється на дерево, що росте на могилі, або на птаха, що в'ються гніздо в його гілках, чи у квітку, що дарує усмішку перехожим, - такі постійні мотиви народних пісень про смерть. Йдучи, Катерина зберігає всі ознаки, які, згідно з народним повір'ям, відрізняли святого: вона і мертва, як жива. "А точно, хлопці, як жива! Тільки на скроні маленька ранка, і одна тільки, як є одна, крапелька крові".
"Гроза" в російській критиці 60-х років.
"Гроза", подібно "Батькам і дітям" Тургенєва, стала приводом для бурхливої полеміки, що розгорнулася між двома революційно-демократичними журналами: "Сучасник" та "Русское слово". Критиків найбільше цікавило питання далеко не літературного порядку: мова йшла про революційну ситуацію в Росії та можливих її перспективи. "Гроза" стала для Добролюбова підтвердженням зріють в глибинах Росії революційних сил, виправданням його надій на майбутню революцію "знизу". Критик проникливо помітив сильні, бунтівні мотиви в характері Катерини і зв'язав їх з атмосферою кризи, в яку зайшла російська життя: "У Катерину бачимо ми протест проти кабановских понять про моральність, протест, доведений до кінця, проголошений і під домашній тортурами і над безоднею, в якому кинулася бідна жінка. Вона не хоче миритися, не хоче користуватися жалюгідного животіння, яке їй дають в обмін на її живої душі ... Якою ж відрадною, свіжою життям віє на нас здорова особистість, що знаходить в собі рішучість покінчити з цієї гнилої життям будь-що-будь! "
З інших позицій оцінював "Грозу" Д. І. Писарєв у статті "Мотиви російської драми", опублікованій у березневому номері "Русского слова" за 1864 р. Його стаття була полемічно спрямована проти Добролюбова. Писарєв назвав Катерину "недоумкуватої мрійницею" і "візіонеркой": "Все життя Катерини, - на його думку, - складається з постійних внутрішніх протиріч; вона щохвилини кидається з однієї крайності в іншу; вона сьогодні кається в тому, що робила вчора, і між Водночас, сама не знає, що буде робити завтра, вона на кожному кроці плутає і свою, власне життя і життя інших людей; нарешті, переплутавши все, що було у неї під руками, вона розрубує тривалі вузли самим дурним засобом, самогубством ".
Писарєв абсолютно глухий до моральних переживань, він вважає їх наслідком того ж неразумия героїні Островського: "Катерина починає мучитися докорами совісті і доходить у цьому напрямку до полусумасшествія; а тим часом Борис живе в тому ж місті, все йде по-старому, і, вдаючись до маленьких хитрощів і обережностям, можна було б дещо коли бачитися і насолоджуватися життям. Але Катерина ходить як втрачений, і Варвара дуже грунтовно боїться, що вона бухнется чоловікові в ноги, та й розповість йому все по порядку. Так воно і виходить .. . Вдарив грім - Катерина втратила останній залишок свого розуму ... "
Важко погодитися з тим рівнем моральних понять, з "висоти" яких судить Катерину "мислячий реаліст" Писарєв. Виправдовує його в якійсь мірі лише те, що вся стаття - зухвалий виклик добролюбовской розуміння суті "Грози". За цим викликом стоять проблеми, прямого відношення до "Грози" не мають. Мова йде знову-таки про революційні можливості народу. Писарєв писав свою статтю в епоху спаду суспільного руху і розчарування революційної демократії в підсумках народного пробудження. Оскільки стихійні селянські бунти не призвели до революції, Писарєв оцінює "стихійний" протест Катерини, як дурну нісенітницю. "Променем світла" він проголошує Євгенія Базарова, обожнює природознавство. Розчарувавшись у революційних можливості селянства, Писарєв вірить в природні науки як революційну силу, здатну просвітити народ.
Найбільш глибоко відчув "Грозу" Аполлон Григор'єв. Він побачив у ній "поезію народного життя, сміливо, широко і вільно" захоплену Островським. Він відзначив "цю небувалу досі ніч побачення в яру, всю дихаючу близькістю Волги, всю запашну запахом трав широких її лугів, всю звучну вільними піснями," забавними ", таємними промовами, всю повну чарівності пристрасті і веселою та розгульного і не меншого чарівності пристрасті глибокої і трагічно фатальною. Адже це створено так, як ніби не художник, а цілий народ створював тут! "
У світі казки. У 1873 році Островський створює одне з задушевних і поетичних творів - "весняну казку" "Снігуронька". Казкове царство берендеїв в ній - це світ без насильства, обману і гноблення. У ньому торжествують добро, правда і краса, а тому мистецтво злилося і розчинилося тут в повсякденності, стало джерелом життя. У цій казці - утопія Островського про братерську життя людей один з одним, що випливає з селянського ідеалу життя світом.
Царство добрих берендеїв - докір сучасному суспільству, ворожому казці, поклав у свою основу егоїзм і розрахунок. У "Снігуроньці" саме холоднеча людських сердець приносить горе берендеям. Тьмяніють промені животворящого Ярила-Сонця, охолоджуються люди по відношенню один до одного. Любов Снігуроньки - причина її загибелі. Але смерть Снігуроньки - спокутування гріхів берендеїв. Приймаючи цю жертву, бог сонця Ярила змінює гнів на милість і повертає берендеям світло і тепло, рада і любов. Не егоїзм, а безкорислива і безмежна любов врятує людство - така віра Островського, така найкраща з його сподівань.
З позицій моральних цінностей, відкритих в "Снігуроньці", оцінював Островський життя епохи 70-х років, де над усіма людськими відносинами починали панувати гроші і векселі, де люди поділилися на вовків і овець. Ця паралель між царством тварин і царством людей виступає в комедії "Вовки та вівці".
Драма "Безприданниця". Світ патріархальних купців, з яким Островський прощається, змінюється в пізньому його творчості царством хижих, чіпких і розумних ділків. Звернення до нових суспільних явищ призводить до великих змін і в художній суті пізніх драм Островського. Особливо наочно еволюція драматургічного таланту письменника відчутна в його драмі "Безприданниця" (1879), по праву оспорює першість у "Грози".
З бурхливим і стрімким розвитком капіталістичних відносин у 70-ті роки у купецькому світі відбуваються великі зміни. Вона все більше і більше ускладнюється, пориває зв'язку зі старою народною мораллю, і з домостроевскими традиціями. Купці з дрібних торговців стають мільйонниками, зав'язують міжнародні зв'язки, отримують європейську освіту. Патріархальна простота моралі відходить у минуле. Фольклор змінює класична література, народна пісня витісняється романсом. Купецькі характери психологічно тоншають і ускладнюються. Вони вже ніяк не вписуються в стійкий побут, і для їх зображення потрібні нові драматургічні прийоми.
Конфлікт "Безприданниці" - варіація на тему "Грози". Молода дівчина з небагатої сім'ї, чиста і любляча життя, художньо обдарована, стикається з світом ділків, де її краса віддається нарузі. Але між Катериною Кабанова і героїнею "Безприданниці" Ларисою Огудаловой дуже великі відмінності.
Душа Катерини виростає з народних пісень, казок і легенд. У її світовідчутті живе багатовікова селянська культура. Характер Катерини цілісний, стійкий і рішучий. Лариса Огудалової - дівчина набагато більш тендітна і незахищена. У її музично чуйної душі звучать циганська пісня і російський романс, вірші Лермонтова і Баратинського. Її натура більш витончена та психологічно багатомірна. Але саме тому вона позбавлена властивої Катерині внутрішньої сили і безкомпромісності.
В основі драми - соціальна тема: Лариса бідна, вона безприданниця, і цим визначається її трагічна доля. Вона живе у світі, де все продається і купується, в тому числі дівоча честь, любов і краса. Але поетична натура Лариси летить над світом на крилах музики: вона чудово співає, грає на фортепіано, гітара звучить в її руках. Лариса - значуще ім'я: у перекладі з грецької це - чайка. Мрійлива і артистична, вона не помічає в людях вульгарних сторін, бачить їх очима героїні російського романсу і діє відповідно до нього.
У кульмінаційної сцені драми Лариса співає Паратову романс на вірші Баратинського "Не спокушай мене без потреби". У дусі цього романсу сприймає Лариса і характер Паратова, і свої відносини з ним. Для неї існує тільки світ чистих пристрастей, безкорисливої любові, чарівності. В її очах роман з Паратовим - це історія про те, як, овіяний таємницею і загадкою, фатальний обманець, всупереч благань Лариси, спокушав її.
У міру розвитку дії у драмі наростає невідповідність між романтичними уявленнями Лариси і прозаїчним світом людей, що її оточують і їй поклоняються. Люди ці по-своєму складні і суперечливі. І Кнур, і Вожеватов, і Карандишев здатні цінувати красу, щиро захоплюватися талантом. Параті, судновласник і блискучий пан, не випадково здається Ларисі ідеалом чоловіка. Параті - людина широкої душі, віддається щирим захопленням, готовий поставити на карту не тільки чужу, а й своє життя. "Проїжджав тут один кавказький офіцер, знайомий Сергія Сергійовича, відмінний стрілець; були вони у нас, Сергій Сергійович і каже:" Я чув, ви добре стріляєте ".-" Так, непогано ", - говорить офіцер. Сергій Сергійович дає йому пістолет, ставить собі склянку на голову і відходить в іншу кімнату, кроків на дванадцять. "Стріляйте", - говорить ".
Достоєвський у "Братах Карамазових" відзначить парадоксальну широту сучасної людини, в якому найвищий ідеал уживається з найбільшим неподобством. Душевні злети Паратова завершуються торжеством тверезої прози та ділового розрахунку. Звертаючись до Кнурова, він заявляє: "У мене, Мокій Парменич, нічого заповітного немає; знайду вигоду, так все продам, що завгодно". Мова йде про пароплаві "Ластівка". Але так само, як з "Ластівкою", він надходить і з Ларисою: залишає її заради вигоди (одруження на мільйоні), а губить заради легковажного задоволення.
Кидаючи виклик непостійності Паратова, Лариса готова вийти заміж за Карандишева. Його вона теж ідеалізує як людину з доброю душею, бідного і незрозумілого оточуючими. Але героїня не відчуває вражене-самолюбної, заздрісної основи в душі Карандишева. Адже в його відносинах до Лариси більше самолюбного урочистості, ніж любові. Шлюб з нею тішить його марнолюбні почуття.
У фіналі драми до Лариси приходить прозріння. Коли вона з жахом дізнається, що її хочуть зробити утриманкою, що Кнур і Вожеватов розігрують її в орлянку, героїня вимовляє фатальні слова: "Річ ... так, річ. Вони мають рацію, я річ, а не людина". Лариса спробує кинутися в Волгу, але здійснити цей намір у неї бракує сили: "Розлучатися з життям зовсім не так просто, як я думала. От і немає сил! Ось яка я нещасна! Але ж є люди, для яких це легко". У пориві відчаю Лариса здатна лише кинути болючий виклик світу наживи й користі: "Якщо вже бути річчю, так одна втіха - бути дорогою, дуже дорогий".
І тільки постріл Карандишева повертає Ларису до самої себе: "Милий мій, яке благодіяння ви для мене зробили! Пістолет сюди, сюди на стіл! Це я сама ... сама ... Ах, яке благодіяння! .." У необачно вчинок Карандишева вона знаходить прояв живого почуття і вмирає зі словами прощення на вустах.
У "Безприданниці" Островський приходить до розкриття складних, психологічно багатозвучні людських характерів і життєвих конфліктів. Не випадково в ролі Лариси прославилася В. Ф. Коміссаржевська, актриса витончених духовних осяянь, якій призначено було зіграти потім Ніну Зарічну в "Чайці" А. П. Чехова. Пізній Островський створює драму, по психологічній глибині вже передбачається поява нового театру - театру А. П. Чехова.
П'єси життя.
Островський вважав виникнення національного театру ознакою повноліття нації. Це повноліття не випадково падає на 60-і роки, коли зусиллями в першу чергу Островського, а також його соратників А. Ф. Писемського, А. А. Потєхіна, А. В. Сухово-Кобиліна, М. С. Лєскова, А. К. Толстого в Росії був створений реалістичний вітчизняний репертуар і підготовлено грунт для появи національного театру, який не міг існувати, маючи в запасі лише кілька драм Фонвізіна, Грибоєдова, Пушкіна і Гоголя.
У середині XIX століття в обстановці глибокої соціальної кризи стрімкість і катастрофічність відбуваються в країні змін створювали умови для підйому і розквіту драматичного мистецтва. Російська література і відповіла на ці історичні зміни явищем Островського.
Островському наша драматургія зобов'язана неповторним національним обличчям. Як і у всій літературі 60-х років, у ній істотну роль грають початку епічні: драматичним випробуванням підлягає мрія про братерство людей, подібно класичному роману, обличается "все різко определившееся, спеціальна, особисте, егоїстично отторгшиеся від людського".
Тому драма Островського, на відміну від драми західноєвропейської, цурається сценічної умовності, йде від хитросплетеної інтриги. Її сюжети відрізняються класичною простотою і природністю, вони створюють ілюзію нерукотворности всього, що відбувається перед глядачем. Островський любить починати свої п'єси з відповідної репліки персонажа, щоб у читача і глядача з'явилося відчуття зненацька захопленою життя. Фінали ж його драм завжди мають відносно щасливий або щодо сумний кінець. Це надає творам Островського відкритий характер: життя почалося задовго до того, як було піднято завісу, і продовжиться після того, як він опущений. Конфлікт вирішено, але лише щодо: він не розв'язав всій складності життєвих колізій.
Гончаров, кажучи про епічної основі драм Островського, помічав, що російській драматургу "начебто не хочеться вдаватися до фабули - ця штучність нижче його: він повинен жертвувати їй частиною правдивості, цілістю характеру, дорогоцінними штрихами моралі, деталями побуту, - і він охоче подовжує дію, охолоджує глядача, лише б зберегти ретельно те, що він бачить і чує живого і вірного в природі ". Островський живить довіру до повсякденного ходу життя, зображення якого пом'якшує найгостріші драматичні конфлікти і надає драмі епічне дихання: глядач відчуває, що творчі можливості життя невичерпні, підсумки, до яких призвели події, відносні, рух життя не завершено і не зупинено.
Твори Островського не укладаються ні в одну з класичних жанрових форм, що дало привід Добролюбову назвати їх "п'єсами життя". Островський не любить відторгати від живого потоку дійсності суто комічне чи суто трагічне: адже в житті немає ні виключно смішного, ні виключно жахливого. Високе і низьке, серйозне і смішне перебувають в ній у розчиненому стані, химерно переплітаючись один з одним. Будь-яке прагнення до класичного досконалості форми обертається деяким насильством над життям, над її живою істотою. Досконала форма - свідоцтво вичерпаності творчих сил життя, а російський драматург довірливий до руху і недовірливий до підсумків.
Відштовхування від витонченої драматургічної форми, від сценічних ефектів і закрученої інтриги виглядає часом наївним, особливо з точки зору класичної естетики. Англійський критик Рольстон писав про Островського: "Переважаючі якості англійських або французьких драматургів - талант композиції і складність інтриги. Тут, навпаки, драма розвивається з простотою, рівну якій можна зустріти на театрі японському чи китайському і від якої віє примітивним мистецтвом". Але ця удавана наївність обертається, в кінцевому рахунку, глибокої життєвої мудрості. Російський драматург віддає перевагу з демократичним простодушністю не ускладнювати в житті просте, а спрощувати складне, знімати з героїв покриви хитрості й обману, інтелектуальної витонченості і тим самим оголювати серцевину речей і явищ. Його мислення те саме що мудрої наївності народу, що вміє бачити життя в її засадах, що зводить кожну складність до зачаїлася в її надрах неразложимой простоті. Островський-драматург часто довіряє мудрості відомого народного прислів'я: "На всякого мудреця досить простоти".
За своє довге творче життя Островський написав понад п'ятдесят оригінальних п'єс і створив російський національний театр. За словами Гончарова, Островський все життя писав величезну картину. "Картина ця -" Тисячолітній пам'ятник Росії ". Одним кінцем вона впирається в доісторичний час (" Снігуронька "), іншим - зупиняється у першої станції залізної дороги ..."
"Навіщо брешуть, що Островський" застарів ", - писав на початку нашого століття А. Р. Кугель .- Для кого? Для величезної безлічі Островський ще цілком новий, - мало того, цілком сучасний, а для тих, хто вишуканий, шукає все нового і ускладненого, Островський прекрасний, як освіжаючий джерело, з якого нап'єшся, з якого вмиєшся, у якого відпочинеш - і знову пустишся в дорогу ".
Запитання і завдання: Визначте подібність і відмінність комедії "Свої люди - поквитаємось!" з гоголівської традицією. Дайте характеристику творчої історії "Грози". Чому "Гроза" відкривається піснею Кулігіна, а в характерах всіх героїв відчутна пісенна стихія? У чому сила і слабкість "самодурства" Дикого і Кабанихи? У чому суть конфлікту Катерини з "темним царством"? Визначте народні витоки характеру Катерини. У чому можна погодитися і з чим посперечатися в добролюбовской трактуванні характеру Катерини? Чому характер Катерини можна назвати трагічним? Як ви оцінюєте покаяння Катерини? Ваше ставлення до добролюбовской і Писаревський трактуванням "Грози". Що зближує і відрізняє Ларису в "Безприданниці" від Катерини в "Грози"? У чому джерело драми Лариси Огудаловой, чому вона жорстоко помиляються в оточуючих її людей? Дайте оцінку складним характерам Паратова і Карандишева. Чому Лариса, на відміну від Катерини, не може кинутися в Волгу? Як ви розумієте сенс заголовка драми - "Безприданниця"?