Л. М. Толстой одного разу записав у щоденнику: "Їду від Чертковим 5 липня. Вечір і краса, щастя, благо в усьому. А в світі людей? Жадібність, злість, жорстокість, пожадливість, розпуста. Коли буде в людях те ж, що в природі? Там боротьба, але чесна, проста, красива. А тут підла ". Соціально-етичне, моральне протиставлення людського середовища і природи було властиве не лише Л. М. Толстому, але в тій чи іншій мірі всій російській літературі, починаючи з М. М. Карамзіна. Література ХХ ст. розвинула і поглибила цю традицію. Яскраве втілення дана проблема знайшла і в автобіографічній трилогії О. М. Горького, в перших її повістях "Дитинство" (1914) і особливо "У людях" (1916), де дуже світло і натхненно описується ліс:
"Йдемо все далі в ліс, в синювату імлу, порізаний золотими променями сонця. В теплі та затишку лісу тихенько дихає якийсь особливий шум, мрійливий і збудливий мрії. Скриплять клести, дзвенять синиці, сміється зозуля, свистить іволга, немолчно звучить ревнива пісня зяблика, задумливо співає дивна птиця - Щур. Смарагдові жабенята стрибають під ногами. Між коренів сосни, піднявши золоту голівку, лежить вже й стереже їх. Клацає білка, в лапах сосен миготить її пухнастий хвіст, бачиш неймовірно багато, хочеться бачити все більше, йти все далі ".
Тут особливі фарби (синювата мла, порізана золотими променями сонця), особливий шум (мрійливий, збудливий мрії), навіть пташині голоси не зливаються в єдиний хор, кожен птах виконує соло по-своєму, і герой чітко розрізняє ці звуки. У світі природи все святково і чисто, підняте і піднесено: між стовбурів сосен просвічує "блакитне, в сріблі, небо", "пишним килимом лежить мох, розшитий брусничники і сухими нитками журавлини", "костяниця виблискує у траві краплями крові", "гриби дражнять міцним запахом ". Навіть земноводні і гади представлені кілька романтично і ніжно: жабенята супроводжує епітет "смарагдові", а вже - з "золотою голівкою". І тому невипадково герой відчуває особливу атмосферу тепла і затишку лісу.
Природа в даному випадку виконує свою художньо-естетичну функцію: вона впливає на героя очищающе, знімають фізичну і душевну біль, народжує особливу чуйність відчуттів, манить до себе і стимулює пізнання. Герой повісті зізнається: "Ліс викликав у мене почуття душевного спокою та затишку; в цьому почутті зникали всі мої прикрощі, забувалося неприємне, і в той же час у мене росла особлива настороженість відчуттів: слух і зір ставали гостріше, пам'ять - більш чуйною, вмістилище вражень - глибше ".
Під враженням спогадів про бабусю і краси ночі на річці в маленькому герої пробуджується гуманне бажання "бути добрим, потрібне для людей".
Подібні піднесені почуття здатні були викликати в душі героя тільки музика і прекрасний спів, особливо, коли вони зливалися з природою: "замруть голоси співаків, - чути, як зітхають коні, сумуючи за привілля степів, як тихо й непереборно рухається з поля осіння ніч; а серце росте і хоче розірватися від повноти якихось незвичайних почуттів і від великої, німий любові до людей, до землі ". В іншому місці герой ще раз зізнавався: "Щось моторошно хвилююче вливалося в серце, розширюючи його до болю, хотілося плакати і кричати співаючим людям:
"Я люблю вас!"
Але життя серед людей міста за рідкісним винятком викликала зовсім інші, протилежні почуття і відчуття. Часом у героя виникало бажання кинутися на людей і "бити по брудних башка поліном", бо жили вони "дивною життям, повною дурнуватих по-дитячому, але завжди злих забав". Так, наприклад, якщо приїжджий питав, як пройти в те чи інше місце, йому завжди свідомо вказували неправильний напрямок. Або ж, піймавши пару щурів, зв'язували їх хвостами і пускали на дорогу, милуючись, як "вони рвуться в різні боки, кусають одне одного". А то обливали щура гасом і підпалювали, нав'язували розбите залізне відро на хвіст собаці і отримували задоволення від того, як вона "в дикому переляку, з вереском і гуркотом мчала кудись ...". Аналогічними картинами насичена й горьковская повість "Життя Матвія Кожем'якіна", в якій сучасна критика знаходить не тільки зображення окуровской дійсності, а й екзистенційні мотиви, жалю про марно прожитого життя.
Герой відчуває, що по відношенню до людини в людях живе постійне бажання посміятися над ним, зробити йому боляче, незручно. Він знав, що, бажаючи помститися одне одному за образи, люди "рубають хвости кішкам, труять собак, вбивають півнів і курей або, забравшись вночі в льох ворога, наливають гас в діжки з капустою та огірками, випускають квас з бочок ..."
Відверте "кипіння" безсоромності, розпусти і розпусти, одноманітні картини сердитих, втомлених землекопів, грубих п'яних солдатів, розпатланих куховарок і прачок (красномовні епітети!) Поряд з собачими весіллями викликають почуття огиди, ображають до того, що "хочеться осліпнути".
Розкриваючи власну душевний стан, герой скаже: "все, що я бачив у цьому будинку, тяглося крізь мене, як зимовий обоз по вулиці, і гнітило, знищувало ..." (Тут і далі виділено нами - п.ч.).
Яскраво характеризують внутрішній стан оповідача останні два дієслова й синонімічні з ними слова, варіюючись неодноразово будуть зустрічатися в тексті і надалі, підкреслюючи стійкість негативного впливу навколишнього життя міста та людей на хлопчика: "було гнітюче паскудно (...), як ніби розчавило мене "," я був глибоко схвильований, весь зім'яті поведінкою пасажирів, відчуваючи щось невимовно образливе і переважна в тому, як вони цькували солдата ... "
Ці спостереження глибоко травмували душу хлопчика, придушували найкращі бажання і прагнення, гнітили фізично, але найбільше в такі хвилини млоїло важке, тупе здивування: навіщо, заради чого все це проробляється?
Якого-небудь зрозумілої, що задовольняє відповіді не знаходилося, але підспудно вироблялася відповідна реакція, що виражалася в постійній, невиліковним тузі і нудьзі: "Мене тисне це життя, злиденна, нудна, вся в суєті заради їжі, і я живу, як у сні". І згодом неодноразово буде відмічено: "я жив в тумані отупляючій туги", "я немов засинав у важкій нудьгу", "пригнічений ослабляющей нудьгою" ... У повісті "В людях" "нудьга" виростає до самостійного, значного за своїм змістом і визначає поведінку людей образу:
"Нудьга, холодна й нудна, дихає звідусіль: від землі, прикритої брудним снігом, від сірих заметів на дахах, від м'ясного цегли будівель; нудьга піднімається з труб сірим димом і повзе в сіреньке, низьке, пусте небо; нудьгою димлять коні, дихають люди . Вона має свій запах - важкий і тупий запах поту, жиру, олії, подових пирогів і диму; цей запах тисне голову, як тепла, тісний шапка, і, просочуючись в груди, викликає дивне сп'яніння, темне бажання закрити очі, відчайдушно закричати , і бігти кудись, і ударитися головою з розбігу про першу стіну ".
Характерно, що під психологічним тиском нудьги і міського життя взагалі небо характеризується сіреньким, низьким і порожнім. Невипадково також, що неквапливо постають над Нижнім Новгородом сонце знаходить епітети "російське, ленівенькое".
Люди міста здатні негативно впливати не тільки на людину, але й, здавалося б, на непідвладні їм явища природи. Ця думка з усією визначеністю виражена в повісті "У людях": "Я вже знаю, що люди, як завжди, забруднить світлий день". Тому неодноразово у героя виникає бажання "втекти з пароплава на першій же пристані, піти в ліс", "піти в поле, де нікого немає".
Не можна не помітити, що там, де природа занадто наблизилася до міста і люди стикнулися з нею, вона стає запаскуджений і спотвореної. Ось як бачиться околиця герою "Дитинства", виглядає з вікна на вулицю в очікуванні буйного навали дядька Михайла:
"... Широка, вона покрита густим шаром пилу; крізь пил висовується пухлинами великий кругляк. Ліворуч вона тягнеться далеко і, перетинаючи яр, виходить на обережним площа, де міцно стоїть на глинистій землі сіра будівля з чотирма вежами по кутах - старий острог; в ньому є щось сумно красиве, значне, направо (...) широко розгортається Сінна площа, замкнута жовтим корпусом арештантських рот і пожежної каланчею свинцевого кольору. Навколо окатий вишки каланчі крутиться пожежний сторож, як собака на ланцюгу. Вся площа порізана ярами ; в одному на дні його варто зеленувата рідина, правіше - тухлий Дюков ставок, куди, за оповіданням бабусі, дядьки зимою кинули в ополонку мого батька ".
Як бачимо, міський пейзаж різко відрізняється своїм похмурим описом від зображення лісу. Тут переважають сірі і свинцеві тону, навіть згадується жовтий колір не збільшує "світла" у тексті, а як би втрачає свою сонячну забарвлення в сусідстві з "густим шаром пилу", "старим острогом", "корпусом арештантських рот". Характерно, що великий камінь "висовується пухлинами, (ознака нездорового початку), пожежний сторож порівнюється з собакою на ланцюгу, а якщо й зустрічається щось" гарне, значне ", то воно обов'язково супроводжується епітетом" сумно ":" сумно красиве, значне ". У даному контексті і Дюков ставок знаходить епітет "тухлий" і наводить на сумні спогади про знущання дядьків над батьком. І навіть згадуються трохи нижче ліричні "зелені хвилі садів" не знімають з читача загального тяжкого враження.
На самому початку 4 глави повісті "У людях" ми зустрічаємося з подібним же описом міста і природи, який не тільки не спростовує, а підкріплює наведені вище спостереження. Деякі фрагменти настільки ідентичні, що можна припустити: мова йде про одну й ту ж місцевості, побаченої з іншого кутка, хоча описуються абсолютно різні частини міста:
"Я знову в місті, в двоповерховому білому домі, схожому на труну (...) Будинок новий, але якийсь хирлявий, припухлими, точно жебрак, який раптово розбагатів і той час об'ївся до ожиріння. Він стоїть боком на вулицю (. ..), а там, де мало б перебувати особа будинку, - по чотири вікна; нижні дивляться у вузенький проїзд, на двір, верхні - через паркан, на маленький будиночок пралі і в брудний яр.
Вулиці, як я звик розуміти її, - ні; перед будинком розпластався брудний яр, у двох місцях його перерізали вузькі дамби. Ліворуч яр виходить до арештантських ротах, в нього звалюють сміття з дворів, і на дні його варто калюжа темно-зеленою бруду; направо, в кінці яру, кисне мулистий Звездін ставок, а центр яру - якраз навпроти дому; половина засипана сміттям, заросла кропивою, лопухом, кінським щавлем ... "
Такі описи справляють гнітюче враження, залишається відчуття, ніби людина не тільки не причащається, не долучається до чистоти і краси природи, розумного її світоустрою, а здатний тільки зіпсувати і ізгадят її первісний вигляд. Адже "калюжа густий темно-зеленою бруду" на дні яру - бруд не природна, а придбана: яр перетворений людьми на сміттєве звалище, від якої і утворилася калюжа. У такому контексті, здається, не без співучасті людей і Звездін ставок (ймовірно, у чистій воді його колись відбивалися зірки, через що і був названий такою назвою) перетворився на мулистий, і тепер про нього не скажеш інакше, як "кисне". .. І не випадково, а цілком логічно і природно, що підлітком це місце сприймається як "донезмоги нудне, нахабно брудне" і народжує в ньому лише тужливі думки: "Я ніколи ще не бачив так багато бруду на просторі настільки невеликому, і, після звички до чистоті поля, ліси, цей кут міста збуджував у мене тугу ".
Але не тільки людина негативно впливає на середовище існування, не менш гнітюче діє місто на свого жителя, деформуючи зовнішній вигляд його і психіку. Це добре демонструє картина, що відкриває роман "Мати":
"Кожен день над робочою слобідкою, в димному масляному повітрі, тремтів і ревів фабричний гудок, і, слухняні покликом, з маленьких сірих будинків вибігали на вулицю, точно перелякані таргани, похмурі люди, які не встигли освіжити сном свої м'язи. У холодному сутінках вони йшли по не вимощеної вулиці до високим кам'яним клітинам фабрики, вона з байдужою упевненістю чекала їх, висвітлюючи брудну дорогу десятками жирних, квадратних очей. Бруд чмокали під ногами. Лунали хрипкі вигуки сонних голосів, груба лайка зло рвала повітря, а зустріч людям пливли інші звуки - важка метушня машин, бурчання пари. Похмуро і строго маячили високі чорні труби, піднімаючись над слобідкою, як товсті палиці ".
У всій картині немає жодного світлого мазка, все похмуро, тисне, пригнічує: повітря димен і масляниста, вдома маленькі і сірі, вулиця не мощена, брудна, гудок тремтить і реве, машини важко возяться, пар бурчить ... Загальному настрою розповіді відповідає і узагальнений портрет робітників, представлений похмурими, грубо і зло лаються. Примітно, що вони порівнюються з переляканими тарганами, коли вранці вибігають зі своїх будинків. Увечері ж робітники - "відпрацьований шлак" - виглядають закопченими, з чорними особами, поширюють у повітрі липкий запах машинного масла, блищать голодними зубами. Їх пожвавлення і навіть радість пояснюються причинами цілком прозаїчними і буденними: "скінчилася каторга праці, будинку чекала вечеря і відпочинок".
Взаємозв'язок між місцем проживання, внутрішнім і зовнішнім виглядом героїв виявляється у творчості М. Горького всіх періодів. У ранніх творах його, часто розгортаються на тлі вільної природи, діють люди вільні, внутрішньо розкуті, горді, що володіють зовнішньою і духовною красою.
Перше оповідання "Макар Чудра" відкривається описом осінньої прибережній ночі:
"З моря дув вологий, холодний вітер, розносячи по степу задумливу мелодію плескоту набігає на берег хвилі і шелесту прибережних кущів. Зрідка його пориви приносили з собою зморщені, жовте листя і кидали їх у багаття, роздуваючи полум'я; оточувала нас імла осінньої ночі здригалася й , лякливо відсуваючись, відкривала на мить ліворуч - безмежну степ, праворуч - нескінченне море ... "
З першої ж рядки в опис ночі вривається невгамовний вітер, символ волі і свободи, супроводжуваний ліричною інтонацією наступних рядків: "розносячи по степу задумливу мелодію плескоту набігає на берег хвилі і шелесту прибережних кущів", що згладжує первісні враження від епітетів "вологий, холодний". "Зморщені жовте листя", принесені вітром зі степу, не містять в собі нічого неповноцінного - це природний стан листя в осінню пору. Але, коли вони потрапляють в багаття і роздмухують полум'я, навіть імла ночі здригається і відсувається на мить, відкриваючи безмежність степу і моря ... І на такому тлі з розповіді старого цигана виступають сильні і цілісні фігури героїв:
"Ти Нонка мою знаєш? Цариця дівка! Ну, а Радду з нею рівняти не можна - багато честі Нонка! Про неї, цієї Радде, словами і не скажеш нічого. Може бути, її красу можна б на скрипці зіграти, та й то тому, хто цю скрипку, як свою душу знає ".
А ось як картинно представлений Лойко Зобара:
"Вуса лягли на плечі і змішалися з кучерями, очі, як ясні зорі, горять, а усмішка - ціле сонце, їй-богу! Точно його кували з одного шматка заліза разом з конем. Варто весь, як у крові, у вогні багаття і виблискує зубами, сміючись! Будь я проклятий, коли я його не любив вже, як себе, раніше, ніж він мені слово сказав чи просто помітив, що і я теж живу на білому світі! "
Виросли в єдності з природою молоді цигани не тільки зовні прекрасні, вони привабливі, у них якась притягальна сила. У цьому плані характерно, що очі Зобара порівнюються з зірками, а усмішка - з сонцем.
Майже зливаються з природою і молоді молдовани з оповідання "Стара Ізергіль", кончивших денний збір винограду і що йдуть до моря:
"Вони йшли, співали і сміялися, чоловіки - бронзові, з пишними чорними вусами і густими кучерями до плечей, в лагідних куртках та широких шароварах, жінки й дівчата - веселі, гнучкі, з темно-синіми очима, теж бронзові. Їх волосся, шовкові і чорні, були розпущені, вітер, теплий і легкий, граючи ними, брязкав монетами, вплетеними в них. Вітер тек широкою, рівною хвилею, але іноді він точно стрибав через щось невидиме і, породжуючи сильний порив, розвівав волосся жінок у фантастичні гриви, що здіймалися навколо їх голів. Це робило жінок дивними і казковими. Вони відходили все далі від нас, а ніч і фантазія одягали їх все прекрасніше ".
На тлі вечереющего природи і вільного вітру портрет людей стає особливо колоритним і монументальним.
Про те, що в ранніх творах Горького образи героїв під стати природі підтверджується і способом Данко ("Стара Ізергіль"), "молодого красеня", "найкращого з усіх", в чиїх очах "світилося багато сили й живого вогню", який врятував плем'я ціною свого життя. Образ Ларрі, думається в даному випадку не спростовує нашої думки, хоча, може бути, у нього більше підстав вважати себе сином природи, ніж Данко. Це дійсно так, але в його генах позначився характер батька - царя птахів, а головне, - він ріс на природі, але не виховувався серед людей природи. Тому, володіючи зовнішньою красою і фізичною силою, він виявився позбавленим багатьох людських якостей, що в кінцевому підсумку визначило його трагічну долю.
Трагічна і доля маленького героя, ймовірно, одного з самих пронизливих оповідань ХХ століття "Страсті-мордасті" (1913). Світлий образ безногого одинадцятирічного хлопчика не тільки не відповідає, а суперечить усій навколишнього оточення й вульгарності життя, мимовільним свідком якої він стає щодня. "Липка стіна", "слизькі сходинки", "чорна яма", "запах теплої гнилі чогось смолистого" - ось з якою характеристикою місця проживання стикається читач спочатку. Потім уявлення про інтер'єр підвалу розширюється: "вогонь лампи висвічує з темряви" чоло потворною грубки "," брудний посуд "на припічку," шматки смаленого каната, купи нащіпанной клоччя, поліна дров, тріски і коромисло "в кутку, забризкане зовні брудом маленьке" тюремне вікно "," чорне жерло печі ... "І ще нижче - загальне враження оповідача про побачене:" Ленькіно житло нагадувало сміттєву яму, і чудові каліцтва злиднів, безжально ображаючи, лізли в очі з кожного аршини цієї ями ".
І на тлі цього страхітливого каліцтва постає портрет хлопчика, неймовірно привабливий, створений ніби засобами живопису: "Очі (...) волохаті, вії їх надзвичайно довгі, та й на повіках густо росли волоссячко, красиво зігнуті. Синюваті тіні лежали під очима, посилюючи блідість безкровної шкіри, високе чоло, з зморшкою над переніссям, покривала розпатлана шапка кучерявих рудуватого волосся. Невимовно вираз його очей - уважних і спокійних, - я з працею винось цей дивний нелюдську погляд (...) Він чарівно посміхався такий чарівною усмішкою, що хотілося заплакати, закричати на все місто від нестерпної пекучої жалості до нього. Його гарна головка погойдувалася на тонкій шиї, точно дивний якусь квітку, а очі все більше розгорялися пожвавленням, притягаючи мене з непоборну силою ".
Кричуще невідповідність між "чарівним" виглядом Льоньки і страшною обстановкою житла підкреслять самим автором: "Личко, написане тонкої пензлем і вражаюче недоречне в цій темній, сирій ямі". Цей контраст потім буде перенесено на природу: "На вулицях, в калюжах, усталених за ніч, відбивалося ранкове небо - блакитне і рожеве, - ці відбиття надавали брудним калюжах образливу, зайву розбещує душу красу".
Контрастний і образ "чиста поля" в індивідуальному сприйнятті героїв оповідання. Для оповідача, торговця квасом, "чисте поле" - це "трава та квіти" і більше нічого; для Льоньки, ні разу не бачив поля, - рай земний; для вічно п'яною паклюжніци "чисте поле" в першу чергу асоціюється з таборами, солдатами бешкетник та п'яними чоловіками.
Але наскільки застосовна до Льоньки висунута ідея про спотворюючому впливі міста на людину? Не доводиться пояснювати, що яскравим підтвердженням цієї тези є доля його матері і побачити їм жителів околиці (чиновниці, господаря, Никодима та ін.) Зовнішній світ і на Льоньку наклав свій відбиток, що позначається на його лексиці - непотрібні й соромно, слова на адресу власної матері: курва, шкуреха, курятина, дурненька з провулках, пропівашка ...; переконання, що всі пісні сороміцькі і т.д. Але як це не дивно, ці очевидні факти не грають ніякої ролі в негативному сприйнятті читачем даного образу або негативної забарвленні його. Образ Льоньки залишається милим, світлим, привабливим, і в першу чергу привертає його дитяча безпосередність, що позначається в усьому, закохане ставлення до "зверільніце", музиці шарманки, чистому полю ... У такому випадку, не спростовує чи образ хлопчика вище позначений тезу? Здається, що ні. Ймовірно і тут не останню свою роль зіграли гени: хлопчик став плодом любовному зв'язку милого, лагідного, люблячого дідка-нотаріуса ("Милий був дідок ... Ласкавий. Любив мене ...") і чистої п'ятнадцятирічної дівчинки. (Навіть у зрілої і розпусної Ленькіной матері з потворним безносих особою автор виділяє "дитячому чисті" очі її). Але головне навіть не в цьому. Образ Льоньки є тим винятком, який, як відомо має місце в кожному правилі. Він доводить, що всупереч навколишнього страшному світу, можна зберегти в собі чисте, дитяче, безпосереднє, закохане ставлення до світу. Яскравим підтвердженням останньої думки є також образ оповідача автобіографічної трилогії, визнавалося, що "добрі люди років сорок серйозно дбали спотворити душу мою, але впертий працю їх не вельми вдалий", так як герой рано зрозумів, що "людини створює його опір навколишнього середовища".
Образами Льоньки і Олексія Пєшкова М. Горький як би підтвердив слова, висловлені ним у "Дитинстві": "Не тільки тим дивна життя наше, що в ній так плідний і жирний пласт всякої скотинячої погані, але тим, що крізь цей пласт все-таки переможно проростає яскраве, здорове і творче, росте добре - людське, збуджуючи незламну надію на відродження наше до життя світлої, людської ".
"Несвоєчасні думки"
У березні 1917 року, відразу після лютневої буржуазної революції, Горький заснував газету "Нове життя", де і друкував регулярно на першій смузі статті і фейлетони під загальною рубрикою "Несвоєчасні думки".
Потрібно відзначити, що спочатку між редакцією "Нового життя" та більшовиками було повне порозуміння, і коли в липні 1917 року цензурою тимчасового уряду були закриті "Правда" і "Робочий шлях", "Нове життя" запропонувала їм публікувати матеріали на своїх сторінках. Але напередодні Жовтневої революції і після неї, у міру того, як у ленінській партії затверджувалися диктаторські устремління, "Нове життя" стала відходити від більшовицьких позицій, а потім і виступила проти Жовтневої революції, вважаючи її передчасною. Так за тиждень до революції, 18 жовтня 1917 року, "Нове життя" надрукувала замітку Л. Каменєва, який від свого і Г. Зінов 'єва імені заявив протест проти готувався збройного захоплення влади більшовиками. Ленін назвав цю замітку штрейкбрехерской і вимагав виключення з партії її авторів.
Коли був укладений Брестський мир, газета опублікувала статтю Н. Суханова "Капітуляція". Дія її було таким, що комісар Петрограда повідомив Горькому, що газета буде закрита, а члени редколегії притягнуті до суду. Зробивши дипломатичний крок (Суханов висловив свою думку і редколегія з ним не згодна), газета відстрочила вирок на кілька місяців, хоча і викликала на себе вогонь більшовицьких видань. З 4 листопада по 31 грудня 1917 року "Правда" чотири рази виступила з критикою "Нового життя", називаючи Горького "гробокопачів революції". Грубою і недвозначною була і стаття Й. Сталіна, де автор прямо погрожував Горькому: "Російська революція ниспровергла чимало авторитетів ... Їх, цих" гучних імен ", відкинутих революцією, - ціла низка ... Ми боїмося, що Горького потягнуло до них , до архіву. Що ж, вольному воля ... Революція не вміє ні жаліти, ні ховати своїх мерців ... " (17; 30).
Позицію, зайняту "Новим життям", італійський дослідник Дж.Пачіні характеризує таким чином: "Редакція газети, з Горьким на чолі, зав'язала завзятий бій з більшовиками на захист демократії. Внаслідок цього газета була спочатку жорстоко засуджена більшовицькими газетами і журналами, потім тимчасово припинено (у лютому і червні 1918 р.) і, нарешті, остаточно заборонена в липні того ж року "(23; 201).
"Газета була відкрита після лютневої революції і закрита після Жовтневої, - пише з цього приводу Г. Мітін .- Путівку в життя їй дав Горький, а ордер на її арешт - Ленін. Не допомогло навіть особисте лист письменника до вождя!" (17; 29).
Здавалося б, таке ставлення більшовиків до Горького і його газеті повинні були відторгнути письменника від Леніна та його партії ще далі, але як це не здасться дивним, знову починається зближення. Через кілька днів після замаху Каплан на Леніна Горький заявив Луначарському, що терористичні акти проти вождів радянської республіки "спонукають його остаточно вступити на шлях тісної з ними співпраці". У жовтні 1918 р. "Червона газета" з радістю повідомляла: "До робочого класу повернувся його улюблений син. Максим Горький знову наш".
І в той же самий час, у 1918 р., Горький видає дві книги, що увібрали в себе всю новожізненскую публіцистику письменника. Одна з них - "Несвоєчасні думки" - з підзаголовком "Нотатки про революцію та культурі" була випущена в Петрограді незначним накладом і протягом 70 років була приречена на "спецхран". Лише в 1988 р. в межах Росії вона знову побачила світ у журналі "Літературний огляд". Друга книга - "Революція і культура" - була видана в Берліні, але до цих пір не перевидавалася, внаслідок чого залишається невідомою пересічному читачеві.
Г. Мітін вважає "Несвоєчасні думки" "унікальною в усій історії російської літератури, єдиною великою книгою, що виникла з коротких газетних відгуків письменника на злобу дня" і визначає їх жанр як "репортаж під дулом" Аврори "(17; 29).
Розглянемо деякі теми горьківської публіцистики 1917-1918 років.
Напередодні Жовтневої революції, 18 жовтня 1917 року, коли стали поширюватися чутки про підготовлюваний виступі більшовиків, Горький опублікував статтю "Не можна мовчати", в якій зобразив найбільш ймовірний перебіг подій: "Значить - знову вантажні автомобілі, тісно набиті людьми з гвинтівками і револьверами в тремтячих від страху руках, і ці гвинтівки будуть стріляти в скло магазинів, в людей - куди попало! .. спалахнуть і почнуть чадити, отруюючи злобою, ненавистю, помстою, всі темні інстинкти натовпу, роздратованою розрухою життя, брехнею і брудом політики - люди будуть вбивати один одного, не вміючи знищити своєї звірячої дурості ".
У кінці замітки Горький, звертаючись до ЦК більшовиків, зобов'язував його спростувати чутки про виступ 20 жовтня і далі наполягав: "Він повинен зробити це, якщо він дійсно є сильним і вільно чинним політичним органом, здатним керувати масами, а не безвольної іграшкою настроїв здичавілого натовпу , не знаряддям в руках безсоромним авантюристів або збожеволілих фанатиків "
На статтю М. Горького уїдливим і образливою заміткою відповів І. Сталін.
Уже після революції Горький публікує замітку "До демократії", в якій, не дивлячись на довголітню дружбу з Леніним, дає йому і його соратникам безсторонню характеристику: "Ленін, Троцький і супутні їм вже отруїлися гнилим отрутою влади, про що свідчить їх ганебне ставлення до свободи слова, особистості і до всієї суми тих прав, за торжество яких боролася демократія.
Сліпі фанатики й безсовісні авантюристи стрімголов мчать, нібито по дорозі "соціальної революції" - насправді це шлях до анархії, до загибелі пролетаріату і революції.
На цьому шляху Ленін і соратники його вважають за можливе здійснювати всі злочини, начебто бойні під Петербургом, розгрому Москви, знищення свободи слова, безглуздих арештів ...
Робітничий клас не може не зрозуміти, що Ленін на його шкурі, на його крові виробляє тільки якийсь досвід, прагне тільки донести революційний настрій пролетаріату до останньої крайності і подивитися - що з цього вийде? ..
Ленін не всемогутній чарівник, а холоднокровний фокусник, який не шкодує ні честі, ні життя пролетаріату ".
Цікаво відзначити, що з такою ж оцінкою що відбуваються в країні в 30-і роки звертався з листом до Раднаркому і академік І. П. Павлов: "... Те, що ви робите, є, звичайно, тільки експеримент і нехай навіть грандіозний по відвазі ... і ... як всякий експеримент, з невідомих поки остаточним результатом. По-друге, експеримент страшно дорогий (і в цьому суть справи). Зі знищенням всього культурного спокою і всієї культурної краси життя ...".
До особистості Леніна Горький повертається ще раз у замітці від 10 листопада 1917 р. "До уваги робітників": "Ленін, звичайно, людина виняткової сили; 25 років стояв у перших рядах борців за торжество соціалізму, він є одною з найбільш великих і яскравих осіб міжнародної соціал-демократії; людина талановита, він володіє всіма властивостями "вождя", а також і необхідною для цієї ролі відсутністю моралі і чисто панським, безжалісним ставленням до життя народних мас ... Він вважає себе вправі зробити з російським народом жорстокий досвід, заздалегідь приречений на невдачу ... Він працює як хімік в лабораторії, з тою різницею, що хімік користується мертвою матерією (...), а Ленін працює над живим матеріалом і веде до загибелі революцію ".
26 жовтня 1917 в числі інших буржуазних газет була закрита і газета "Речь". Горький, вважаючи такі дії суперечать демократії, виступив зі словами: "Я знаходжу, що заткнути кулаком рот" Речі "та інших буржуазних газет тільки тому, що вони ворожі демократії - це ганебно для демократії ...
Позбавлення свободи друку - фізичне насильство, і це негідно демократії ".
Цікаво відзначити, що в "несвоєчасно думках" у Горького спостерігаються деякі явні співзвуччя з Достоєвським, письменником, з яким він ще задовго до революції і після неї сперечався і якого руйнував неодноразово. Але ось в самий період революції точки зору двох письменників зійшлися. Про це свідчить пряма цитація "Бісів" Достоєвського: "Володимир Ленін вводить в Росії соціалістичний лад за методом Нечаєва -" на всіх парах через болото ". І Ленін, і Троцький, і всі інші, хто супроводжує їх до загибелі в трясовині дійсності, очевидно переконані разом з Нечаєвим, що "правом на безчестя всього легше російської людини за собою захопити можна".
Виявляються співзвуччя і не настільки прямі. У "Бісах" Достоєвський представляє майбутній соціалізм суцільним рівнянням прав, обов'язків і талантів. Ось як викладають герої Достоєвського принципи нового суспільства: "Насамперед знижується рівень освіти, науки і талантів. Високий рівень наук і талантів доступний тільки вищим здібностям, не треба вищих здібностей! .. Ми всякого генія згасимо в дитинстві. Всі до одного знаменника, повне рівність ... "
Здавалося б, абсолютно абсурдний прогноз, який ніколи і ні за яких обставин не може бути здійснений. Та ось із спогадів Ф. І. Шаляпіна дізнаємося про зневажливе ставлення деяких комуністів до видатним людям. Так, більшовик Рахья заявляв, що талановитих людей треба різати. На питання "Чому?" той відповідав, що "ні в яку людину не повинно бути ніяких переваг над людьми. Талант порушує рівність".
"Несвоєчасні думки" констатують: що "Батальйонний Комітет Ізмайловського полку відправляє в окопи 43 людини артистів, серед яких є надзвичайно талановиті, культурно-цінні люди", які не знають військової служби і не навчалися стройового справі, не вміють навіть стріляти. Горький обурений таким фактом, тому що він переконаний: надсилати на фронт талановитих художників - "така ж марнотратство і дурість, як золоті підкови для тяглової коні", "смертний вирок невинним людям".
Таким чином, Горький, "навчаючись у практики, у реального досвіду, ніби заново відкриває ті психологічні риси революції, які вичерпно і безстрашно показані в" Бісах "(32; 163).
Але більш за все Горького лякає і вражає те, що революція не несе в собі ознак духовного відродження людини, не робить людей чесніше, прямодушні, не підвищує їх самооцінки та моральної оцінки їхньої праці, зберігає бюрократизм і свавілля: "Різна дрібна сошка, насолоджуючись владою, ставиться до громадянина як до переможеного ... Кричать на всіх, кричать як будочники в Конотопі або Чухлома. Все це діється від імені "пролетаріату" і в ім'я "соціальної революції", і все це є торжеством звіриного побуту, розвитком тієї азіатчини, яка гноїть нас ... "Нове начальство" настільки ж грубо, як старе, тільки ще менше зовні виховано. Кричать і тупають ногами в сучасних ділянках, як і колись кричали. І хабара хапає, як колишні чинуші хапати, і людей стадами заганяють у в'язниці . Всі стареньке, скверненькое поки не зникає ".
І Горький робить висновок: "Це погана ознака: він свідчить про те, що відбулося тільки переміщення фізичної сили, але це переміщення не прискорює зростання духовних сил". У даному зауваженні Горький змикається вже з іншим титаном російської літератури - Л. Н. Толстим, в 1898 р. записав до щоденника: "Якщо б навіть сталося те, що пророкує Маркс, то сталося б тільки те, що деспотизм перемістився б. Те панували капіталісти, а то будуть панувати розпорядники робітників ". Як свідчить хроніка А. М. Горького, і пророцтво Л. М. Толстого справдилося повністю.
У передмові до книги "Несвоєчасні думки", перевиданої у 1990 р., С. Михайлова відзначає, що в ній повною мірою розкриваються "кричущі суперечності, які були характерні і для самого життя, і для автора, реалізм, романтизм і відвертий утопізм. .. "(18, 4).
Зауваження це вірне. Якщо, наприклад, в таких словах: "Робочий клас повинен знати, що чудес насправді не буває, що його чекає голод, повний розлад промисловості, розгром транспорту, тривала кривава анархія, а за нею - не менш кривава і похмура реакція" виражається ясний , реалістичний погляд на дійсність і, якщо в інший фразою: "Наука - найбільш грандіозний і вражаюче з усіх безумств людства, це саме піднесене божевілля його!" відчувається романтичний порив Горького, то з тієї ж очевидністю виявляється і його утопізм: "Пристрасно вірю, що близький день, коли нам теж хтось дуже любить нас, хто вміє все зрозуміти і пробачити, крикне:
- Встаньте, мертві!
І ми встанемо. І вороги наші будуть переможені. Вірю ".
Говорячи про особливості "несвоєчасно думок", хотілося б відзначити, що вони були надзвичайно доречним і своєчасні не тільки в період семнадцатого-вісімнадцятого років, але і для нашого часу. Окремі сторінки, повні національної самокритики і критики на адресу уряду, настільки схожі на нинішній епохою, що створюється враження, ніби написані вони вчора або сьогодні. Наприклад:
"Звичайно," хто нічого не робить - не помиляється ", але у нас страшенно багато людей, які, хоч що зроблять - помиляються".
Або: "Будь-яке уряд - як би воно себе ні називало - прагне не тільки" керувати "волею народних мас, а й виховувати цю волю згідно своїм принципам і цілям ...
Уряд завжди і неминуче прагне оволодіти волею мас, переконати народ у тому, що воно веде його по самому правильному шляху до щастя.
Ця політика є неминучою обов'язком всякого уряду; будучи впевненим, що воно розум народу, воно спонукає позицією своєї вселяти народу переконання в тому, що він володіє самим розумним і чесним урядом, щиро відданим інтересам народу ".
І нарешті: "Слід, не боячись правди, сказати, що й нас похвалити нема за що. Де, коли і в чому за останні роки шалених знущань над російським суспільством в його цілому, - над його розумом, волею, совістю, - в чому і як виявило суспільство свій опір злим і темним силам життя? Як позначилося його громадянська самосвідомість, хуліганськи заперечується всіма, кому була дана влада на це заперечення? І в чому, крім красномовства та епіграм, виразилося наше ображене почуття власної гідності? "
Серед повернутої літератури "Несвоєчасні думки" займають особливе місце. Їм присвячені статті Г. Мітіна, Л. Сараскіна, Л. Резнікова, В. Лазарєва, А. Газізова, Л. Єгорової, П. Басинского, О. Олександровича, Е. Шевельова та інших. У тлумаченні "несвоєчасно думок" можна побачити дві тенденції. В одній автори роблять акцент на критиці Горьким російського народу, який в силу своєї культурної відсталості і анархії не зміг скористатися завойованої свободою. Л. Аннінський, перебільшуючи цей бік "несвоєчасно думок", виводить з неї навіть любов Горького к. .. чекістам. Інші підкреслюють критику тих, хто спотворив і скомпрометував соціалістичні ідеали кривавим шабашем. Можна погодитися з тими, хто вважає "Несвоєчасні думки" Горького безсумнівним, моральним і громадянським подвигом, вважає, що письменник оцінює те, що відбувається за законами совісті та моралі, а не за правилами політичної боротьби і революційного насильства ... "Вся публіцистика Горького цього періоду - це відчайдушний крик, страшний біль, смертельна туга - не за вбитим старому, а по убиваемого новому". Л. Сараскіна, кому належать наведені вище слова, характеризує "Несвоєчасні думки" як "літературний та людський документ історичної ваги", що відобразив "феномен духовного опору насильству з боку письменника і громадського діяча, довгі роки стверджував торжество" бурі "... У розпал "бурі" Горький ... виступив з проповіддю ненасильства ... Його проповідь миру, добра і милосердя, його пристрасне прагнення не забруднити безневинною кров'ю святу справу свободи у вищій мірі повчальні "(30; 161-164).
1. Газізова А.А. Конфлікт тимчасового і вічного у свідомості людини революційної епохи ("Несвоєчасні думки") / / М. Горький і революція. Горьківські читання - 90 .- Н. Новгород, 1991.
2. Горький М. Повна. зібр. соч. в 25 т. - М.: Наука, 1973.
3. Горький М. Про літературу .- М., 1980.
4. Груздєв І. Горький .- М., 1958.
5. Єгорова Л.П. М. Горький і сучасність / / Російська література .- 1987 .- N 4.
6. Єгорова Л.П. М. Горький і Ф. Ніцше: до проблеми творчого методу / / Горьківські читання .- Н. Новгород, 1994.
7. Єрмакова М.Я. Традиції Достоєвського в російській прозі .- М., 1990.
8. Колобаева Л. Горький і Ніцше / / Питання літератури .- 1990 .- N 10.
9. М. Горький - сьогодні: проблеми естетики, філософії, культури .- Н. Новгород, 1996.
10. Мінакова А.М. Міфопоетика М. Горького в літературному процесі ХХ століття / / Горьківські читання .- Н. Новгород, 1994.
11. Мітін Г. Трагічний пророк: Про "несвоєчасно думках" М. Горького / / Література в школі .- 1991 .- N 1.
12. Михайлова С. "Чому ми, Русь, - найнещасніші інших / / Горький М. Несвоєчасні думки і міркування про революцію і культурі (1917-1918). - МСП Інтерконтакт, 1990.
13. Овчаренко О.І. Горький і літературні шукання ХХ століття .- М., 1982.
14. Пачіно Дж. "Несвоєчасні думки" Максима Горького / / Російська література .- 1992 .- N 3.
15. Пєвцова Р.Т. Молодий М. Горький і Ф. Ніцше / / Проблеми художнього методу, жанру, стилю в російській літературі .- М.: МГОПУ, 1995.
16. Російська література. ХХ століття. Довідкові матеріали .- М., 1995.
17. Сараскіна Л. Країна для експерименту: Про публіцистиці О. М. Горького / / Жовтень .- 1990 .- N3.
18. Смирнова Л.А. Горький і Ленін: Руйнування легенди / / Питання літератури .- 1993 .- N 5.
19. Спиридонова Л. Горький і Сталін: За новими матеріалами горьківського архіву / / Урал .- 1993 .- N 3.
20. Сухих С.І. Революційна дійсність і художня свідомість Горького / / М. Горький і революція. Горьківські читання - 90 .- Н. Новгород, 1991.