"Любов, схожа на сон ..."
Рецензія на розповідь І. Буніна «Сонячний удар».
Юлія ПЕРЧАТКІНА
11-й клас, середня школа
м. Бєлорєцьк, Башкортостан
Прекрасно все в любові - несе нам
Страждання вона або бальзам.
Страданья заради справжньої любові
Блаженством, про закоханий, назви.
Сааді
Пам'ятаєте у Висоцького: "... на сушу тихо вибралася любов і розчинилася в повітрі до терміну"? І не "сорок сороків", а все життя людина намагається знайти відповідь на питання: що є любов? Сонячний удар, ловлення духу чи благодать?
Я часто перечитую любовні розповіді І. Буніна. Мені здається, що саме цей письменник спробував розгадати саме незрозуміле, загадкове людське почуття. Мені дуже подобається його оповідання «Сонячний удар», написаний в 1925 році в приморських Альпах. Це твір, так само як і «Іда», «Дело корнета Єлагіна», передбачає збірка оповідань «Темні алеї».
"Будь-яка любов - велике щастя, навіть якщо вона не розділена" - цю фразу письменника можна поставити епіграфом до всіх його розповідям про кохання. Він багато говорив про неї, прекрасною, незбагненною, таємничою. Але якщо в ранніх оповіданнях Бунін писав про трагічною нерозділеного кохання, то в «Сонячному ударі» вона взаємна. І все одно трагічна! Неймовірно? Як так може бути? Виявляється, може.
Звернемося до розповіді. Сюжет простий. На пароплаві зустрічаються він і вона. Зустріч випадкова, підігріта вином, теплотою ночі, романтичним настроєм. Герої, зійшовши з пароплава, проводять ніч у готелі, а вранці розлучаються. Ось і все. Як бачимо, слідом за Чеховим Бунін оновлює жанр оповідання, спрощує подієвий сюжет, позбавляє розповідь зовнішньої цікавості. За вельми банальним сюжетом криється внутрішній конфлікт - конфлікт героя з самим собою, тому Бунін не звертає особливої уваги на події, він пише про почуття.
Адже дуже складно - заглянути в душу людини, в цей величезний і незвіданий, закритий від чужих очей світ.
Що ми знаємо про героїв? Практично нічого. Він, поручик, подорожуючи по своїй потреби, спочатку не сприймає серйозно це "дорожня пригода". Вона ж вранці їде додому, де її чекають чоловік і трирічна донька. Красива жінка? Бунін не пропонує нам конкретний портрет незнайомки, але він деталізує його. Ми бачимо її маленьку сильну руку, міцне тіло, волосся, що вона скріплює шпильками, чуємо її "простий чарівний сміх", відчуваємо тонкий аромат її парфумів. Так створюється образ загадкової фатальної жінки, начебто Бунін хотів розгадати таємницю жіночої чарівності, що так магічно діє на чоловіка. І йому це вдалося. Читач зачарований цієї незнайомкою.
Він, вона, місто - все безіменно. Що це? Узагальнення? А може, це все не так і важливо? Важливо те, що для читача вони просто залишаться Чоловіком і Жінкою з великої таємної любові. Важливо, що місто залишиться Містом Сонця, щасливим і нерозгаданим. Важливо, що Бунін, будучи тонким психологом, дозволяє нам поетапно простежити за внутрішнім станом героя. Легко і щасливо поручик розлучився з незнайомкою, безтурботно повернувся в готель. Але сталося те, чого поручик не міг припустити: його забавна пригода не забулося! Що це? Любов! Але як на папері словом передати те, що може відчувати людина? Як Буніну вдалося показати "всі катаклізми, які потрясають дощенту тендітну тілесну основу, коли у відчуттях людини перетворюється весь світ, коли до межі загострена чутливість до всього навколо"? Письменник же зміг передати болісні переживання героя. Відразу ж перед нами відбувається зміна настрою чоловіка. Спочатку поручику стає тоскно, серце стискається "ніжністю". Він намагається приховати своє сум'яття за зовнішньою бравадою. Потім відбувається своєрідний діалог із самим собою. Він намагається засміятися, потиснути плечима, закурити, відігнати сумні думки і ... не може. Він постійно знаходить предмети, що нагадують незнайомку: "шпильку для волосся, зім'яту постіль", "недопиту чашку"; він відчуває запах її парфумів. Так народжується борошно, туга. Від легкості і безтурботності не залишається й сліду!
Система антонімів, запропонована Буніним, спрямована на те, щоб показати, яка прірва лягла між минулим і сьогоденням. "Номер був ще сповнений нею", ще відчувалося її присутність, але вже "номер порожній", "а її вже не було", "вже виїхала", "ніколи її не побачить", і "адже ніколи вже нічого не скажеш". Постійно видно співвідношення контрастних пропозицій, які пов'язують минуле і сьогодення через пам'ять. ("Почуття щойно випробуваних насолод жило в ньому, але тепер головним було нове почуття".) Потрібно було поручику чимось зацікавити, відвернути себе, куди-небудь йти, і він блукає по місту, намагаючись врятуватися від мани, не розуміючи, що з ним все-таки відбувається. "Серце його уражено занадто великою любов'ю, занадто великим щастям". Скороминуща любов стала для поручика потрясінням, вона психологічно змінила його.
Загальновідома бунінська здатність загострено сприймати світ через фарби, звуки, запахи. І в цьому оповіданні він не зрадив собі. Ліричний настрій створюється цілою масою колірних і звукових повторів, але вони контрастні. Так, наприклад, вранці (до від'їзду жінки) і плескіт води, і стукіт каната про причал, і звуки і запахи базарній площі, і дзвін церковних дзвонів - все було спекотним, сонячним, щасливим. Все це сприймалося героєм як музичні ноти, співзвучні романтичного настрою серця. У фіналі оповідання все те саме: пристань, базар, дзвони. Але в соборі вже співають занадто голосно, запахи і крики торговців дратують героя, тому що без неї "все це було так нерозумно, безглуздо". Сонце, печеня, полум'яне, але "безцільне" переслідує героя, і нікуди сховатися від його палючих променів.
Треба сказати, що і колір відіграє особливу роль в оповіданні. Домінують жовтий і сірий, іноді майже чорний. Є, звичайно, ще багато варіацій тієї ж колірної гами, але головне все ж укладено саме в контрасті жовтого і чорного. Вогні і темрява. Жовтий колір (спекотне сонце, жовті мілини, засмага, "сяюча далечінь") символізує щастя, велику радість. Протиставляючи йому чорні і сірі тони (темряву), Бунін показує нам спустошеність, самотність чоловіка, який безсилий що-небудь змінити. Він тільки гостріше починає відчувати навколишній світ, душа його оголена, але зараз все для нього нестерпно. Від пекучого сонця можна врятуватися тільки в прохолодному номері готелю, але там особливо неможливо не думати про неї.
Ще один прийом, яким уміло користується І. Бунін, - це організація простору і часу. Відзначу, що простір в оповіданні обмежена, замкнуто. Герої приїжджають на пароплаві, їдуть знову ж таки на пароплаві (на жаль, вже не разом); потім готель, звідки поручик їде проводжати незнайомку, туди він і повертається. Герой постійно здійснює зворотний рух, виходить своєрідне замкнене коло. Поручик біжить з номера, і це зрозуміло: перебування тут без неї болісно, але він повертається, так як тільки цей номер ще зберігає сліди незнайомки. Біль і радість відчуває герой, думаючи про пережите.
З одного боку, сюжет оповідання збудований нескладно, в ньому дотримується лінійна послідовність викладу подій, з іншого боку, спостерігається інверсія епізодів-спогадів. Навіщо це потрібно? Я думаю, що психологічно герой як би залишився у минулому і, розуміючи це, не хоче розлучатися з ілюзією присутності коханої жінки. За часом розповідь можна поділити на дві частини: ніч, проведена з жінкою, і день без неї. Спочатку створений образ скороминущого блаженства - кумедного випадку, а у фіналі образ тяжкого блаженства - відчуття великого щастя. Поступово "спеку нагрітих дахів" змінюється червонуватою жовтизною вечірнього сонця, і "вчорашній день і нинішнє ранок згадувалися так, точно вони були десять років тому". Звичайно, поручик живе вже справжнім, він здатний реально оцінювати події, але душевного спустошення і образ якогось трагедійного блаженства залишилися. Жінка та чоловік, живучи вже іншим життям, постійно згадують ці хвилини щастя ("багато років потім згадували цю хвилину: ніколи нічого подібного не зазнав за все життя ні той, ні інший"). Так час і простір окреслюють своєрідний замкнутий світ, в якому опинилися герої. Вони довічно у полоні своїх спогадів. Звідси і вдала метафора в назві оповідання: сонячний удар буде сприйнятий не тільки як біль, божевілля (невипадково поручик відчуває себе постарілим на десять років), але і як мить щастя, "зірниця", яка може осяяти своїм світлом все життя людини.
На закінчення мені хочеться навести ще одну цитату з оповідання: "Темна річна зоря гасла далеко попереду, похмуро, сонно і різнобарвно відбиваючись у річці ... і пливли, і пливли тому вогні, розсіяні в темряві навколо ". Ця фраза і є погляд Буніна на любов. Одного разу він у розмові сказав, що щастя в житті немає, "є тільки зірниці його, - цінуєте їх, живіть ними". Любов - це блискавиця, спалахнула і згасла, як вогні в темряві, на жаль, залишилися позаду. Чому герої в оповіданнях Буніна завжди розлучаються? Можливо, письменникові не хотілося говорити про свято любові, перетворюється в будні. Можливо, в розлуці і "є високе значення", тільки в такому випадку любов залишається десь в серці на все життя, тому в оповіданнях Буніна, якою б сильною не була любов, фінал завжди сумний. Можливо, письменник і сам до кінця не зміг розгадати цю життєву таємницю. Отже, що ж таке любов? Сонячний удар, сон, ловлення духу чи благодать?