Андрій Ранчін
Герой відомого Бунінська розповіді, не названий на ім'я поручик, зустрічає на пароплаві чарівну попутницю, "маленьку жінку", повторюється з чорноморського курорту: "Поручик взяв її руку, підніс до губ. Рука, маленька і сильна, пахла засмагою. І блаженно і дивно завмерло серце при думці, що, імовірно, міцна і смуглявенька вона вся під цим легким холстінковим сукнею після цілого місяця лежання під південним сонцем, на гарячому морському піску (вона сказала, що їде з Анапи) ". Поручик дізнається від дами, що у неї є чоловік і трирічна донька, але свого імені вона так і назвала.
Поручик і дама сходять на пристані найближчого міста. Вечір, ніч і ранок вони проводять в готелі: "Увійшли у великій, але страшно задушливий, гаряче розжарений за день сонцем номер з білими опущеними фіранками на вікнах і двома необпалених свічками на піддзеркальнику, - і як тільки увійшли і лакей зачинив двері, поручик так рвучко кинувся до неї і обидва так несамовито задихнулися в поцілунку, що багато років згадували потім цю хвилину: ніколи нічого подібного не зазнав за все життя ні той, ні інший ".
Вранці ж вони розлучаються, і спочатку це розставання нітрохи не засмучує героя оповідання: "Ні, мій милий, - сказала вона у відповідь на його прохання їхати далі разом, - ні, ви повинні залишитися до наступного пароплава. Якщо поїдемо разом, все буде зіпсовано. Мені це буде дуже неприємно. Даю вам чесне слово, що я зовсім не та, що ви могли про мене подумати. Ніколи нічого навіть схожого на то, що сталося, зі мною не було, та і не буде більше. На мене точно затемнення знайшло ... Або, точніше, ми обидва отримали щось подібне до сонячного удару ...
І поручик як-то легко погодився з нею. У легкому та щасливе дусі він довіз її до пристані при всіх поцілував на палубі і ледве встиг вискочити на сходні, які вже рушили назад ".
І тільки пізніше, залишившись один, поручик відчув нестерпне горе і тяжкість розлуки: "І він відчув такий біль і таку непотрібність усього свого подальшого життя без неї, що його охопив жах, відчай". Почуття гнітючої туги від розлуки з жінкою, яка лише тепер стала йому дорога, стає особливо важким при вигляді сцен чужого життя - розміреним і байдужою, наче нічого не сталося за ці вечір, ніч і ранок ... "Ймовірно, тільки я один так страшно нещасний у всьому цьому місті, - подумав він".
Лейтмотив бунинского оповідання - палюче, спекотне сонце, заливає місто. Наскрізний мотив безжалісних сонячних променів і розпеченого повітря наділений додатковим змістом: сонце і спека асоціюються з жаром і вогнем нещодавно пережитої пристрасті, з "сонячним ударом", якого зазнали він і вона. У другій частині розповіді, наступної за розставанням героїв, в описі сонця і його дії на речі і на самого поручика домінують відтінки значення, пов'язані з испепеления, зі спаленням. "Погони і гудзики його кітеля так нажгло, що до них не можна було доторкнутися. Околиші картуза був усередині мокрий від поту, обличчя палало ..."; "Він повернувся в готель, точно скоїв величезний перехід де-небудь в Туркестані, в Сахарі"; "в номері було задушливо і сухо, як в духову печі ... "Любов не стільки" прославляє "або дарує щастя, скільки перетворює одержимого нею на попіл ... Проявом цього "попелу" в матеріальному світі оповідання стає "біла густа пил", білясті і засмагле обличчя, і очі поручика. "Поручик сидів під навісом на палубі, відчуваючи себе постарілим на десять років" - так закінчує Бунін свою розповідь.
«Сонячний удар» був написаний автором у вигнанні - в Приморських Альпах в 1925 році. Більш ніж за чверть століття до цього, в 1899 році, був створений і надрукований розповідь іншого відомого російського письменника, А. П. Чехова, - «Дама з собачкою». Фабула цієї розповіді та історія, описана в «Сонячному ударі», мають безсумнівним схожістю. Герой чеховського твору, Дмитро Дмитровичу Гуров, знайомиться із заміжньою дамою, Ганною Сергіївною, на курорті, в Ялті, і подібно рішучого поручику майже примушує її до любовного побачення: "... він пильно глянув на неї і раптом обняв її і поцілував в губи , і його обдало запахом і вологою квітів, і зараз же він лякливо озирнувся: чи не бачив хто?
-Ходімо до вас ... - Промовив він тихо.
І обидва пішли швидко.
У неї в номері було задушливо ".
Порівняємо в бунінському оповіданні: "Поручик пробурмотів:
- Зійдемо ...
- Куди? - Запитала вона здивовано.
- На цій пристані.
- Навіщо?
Він промовчав. Вона знову доклала тил руки до гарячої щоки.
- Божевілля ...
- Зійдемо, - повторив він тупо. - Благаю вас ...
- Ах, так робіть, як хочете, - сказала вона, відвертаючись ".
На відміну від боязкого Гурова, який, цілуючи Ганну Сергіївну, боїться бути побаченим будь-ким, поручик діє сміливіше і безоглядно. Дмитро Дмитровичу став домагатися любовної близькості після тижня знайомства, в той час як герой Буніна надходить подібним чином по відношенню до жінки, яку вперше побачив "три години назад". І поручик відкрито цілує її при прощанні. Але в головному ситуації подібні: герої домагаються близькості з малознайомими жінками, побачення відбувається в задушливій кімнаті, і той і інший проводжають жінок - Гуров на поїзд, поручик - на пароплав.
Сліпуче сонце і задушливий жарке повітря, лейтмотиви «Сонячного удару», випереджаючи, вгадати в «Дамі з собачкою»: задушливо не тільки в кімнаті Анни Сергіївни. Духота ялтинського повітря стає однією з тем першої розмови Гурова з зацікавила його дамою: "Говорили про те, як душно після спекотного дня". У день, коли вона стала коханою Дмитра Дмитровичу, "в кімнатах було душно, і на вулицях вихором носилася пил, зривало капелюхи. Весь день хотілося пити, і Гуров часто ходив у павільйон і пропонував Ганні Сергіївні то води з сиропом, то морозива. Нікуди було діватися ".
У «Сонячному ударі» тричі згадуються пароплави: на першому з них поручик знайомиться з чарівною супутницею, на другому вона спливає з міста, на третьому їде він сам. Але пароплав є і в ялтинському оповіданні Чехова: "Увечері, коли трохи стихло, вони пішли на мол, щоб подивитися, як прийде пароплав". Це вечір того дня, коли Анна Сергіївна стане коханою Гурова. Схожа і одна деталь обстановки кімнат, в яких відбуваються два побачення - Гурова з Ганною Сергіївною та поручика з безіменній дамою. У кімнаті коханої Дмитра Дмитровичу на столі стоїть свічка: "... самотня свічка, що горіла на столі, ледь висвітлювала її обличчя, але було видно, що у неї недобре на душі". У готельному номері, де зупинилися персонажі Буніна, "дві необпалені свічки на піддзеркальнику". Втім, схожість є сусідами з відмінністю. Чеховська свічка наче кидає на подію сумний світло істини: що сталося для героїні - падіння. Віддалений, смутний прообраз цієї свічки - недогарок в «Злочин і кару" Ф. М. Достоєвського, що висвітлює Соню Мармеладову і Раскольникова, що читають євангельська розповідь про воскресіння Лазаря: "Недогарок вже давно згасав у кривому свічнику, тьмяно освітлюючи в цій злиденній кімнаті вбивцю і блудницю, дивно зійшлися за читанням вічної книги ". При світлі недогарка сидять двоє грішників, але Соня кається у своєму гріху, і Раскольников покається у своєму. Вони будуть прощені і врятовані. Так і чеховських героїв якщо не врятує, то піднесе над буденністю почуття, яке виявиться любов'ю.
А в «Сонячному ударі» свічки не горять: пристрастю палають поручик і його випадкова попутниця, і їм не треба світла. А їх зв'язок не гріховна - пристрасть Бунінська героїв поза мораллю, може бути, вище її ...
Дві дами, Ганна Сергіївна і безіменна знайома теж безіменного поручика, зовні схожі. Обидві вони - мініатюрні, "маленькі" жінки.
Як і героїня Бунінська розповіді, Ганна Сергіївна фон Дідеріц поспішає вселити коханому думка, що вона чесна і порядна жінка: "Вірте, вірте мені, благаю вас ... - Говорила вона. - Я люблю чесну, чисте життя, а гріх мені бридкий, я сама не знаю, що роблю. Прості люди кажуть; нечистий попутав. І я можу тепер про себе сказати, що мене поплутав нечистий ".
"Поплутав нечистий" - метафоричне для Ганни Сергіївни іменування близькості з Гуровим, відводить частку провини якоїсь зовнішньої силі. Подібно їй, героїня Бунінська розповіді називала безумство й певну мимовільність свою близькість з поручиком виразом "сонячний удар".
Втім, між двома виразами є також різниця, і дуже велика. Медично-фізіологічне "сонячний удар" - це як би визнання своєї невинності в події; те, що трапилося для героїні - якась "хвороба", душевний і моральний "свідомість". Жінка була весела і безтурботна, коли зустрілася з поручиком: "Вона закрила очі, долонею назовні доклала руку до щоки, засміялася простим чарівним сміхом і сказала:
-Я, здається, п'яна ... Звідки ви взялися? Але все одно ... Це у мене голова йде обертом або ми кудись повертаємо? "
Вона не дуже переживає із-за зради чоловікові: "Спали мало, але вранці, вийшовши з-за ширми біля ліжка, за п'ять хвилин вмиваючись і одягнувшись, вона була свіжа, як у сімнадцять років. Збентежена чи була вона? Ні, дуже небагато. Як і раніше була проста, весела і - вже розважлива ".
Але слова Ганни Сергіївни фон Дідеріц "поплутав нечистий" - це визнання героїнею гріховності скоєного. Зрада чоловіка морально роздавила Ганну Сергіївну, позбавила її колишніх краси і молодості: "Анна Сергіївна, ця« пані з собачкою », до того, що сталося, поставилася якось особливо, дуже серйозно, точно до свого падіння У неї опустилися, зів'яли риси і по сторонах особи сумно висіли довге волосся, вона задумалася в сумній позі, точно грішниця на старовинній картині.
- Недобре, - сказала вона. - Ви ж перший мене не поважаєте тепер.
... Було видно, що у неї недобре на душі.
-Хай Бог мене простить! - Сказала вона, і очі у неї наповнилися сльозами. - Це жахливо.
- Ти точно виправдовуєшся.
- Чого мені виправдовуватися? Я дурна, низька жінка, я себе зневажаю і про виправдання не думаю. Я не чоловіка обдурила, а саме себе. І не зараз тільки, а вже давно обманюю. І от я стала вульгарною, паскудної жінкою, яку кожен може зневажати ".
Чехов, багато в чому обновив поетику російської прози, зв'язок героя і героїні оцінює зі строгістю, характерною для російської класичної літератури. Виправданням для Гурова та Анни Сергіївни є як вульгарність, в якій загрузли дружина героя і чоловік героїні, так і природа їх почуття: "курортний роман" переростає у справжню любов. За випадковою зустріччю в задушливій Ялті піде божевільний і неминучий приїзд Гурова у місто С., де живе Анна Сергіївна, а після його ялтинська кохана приїде до нього в Москву. "І здавалося, що ще трохи - і рішення буде знайдено, і тоді почнеться нова, прекрасне життя, і обом було ясно, що до кінця ще далеко-далеко і що саме складне і важке ще тільки починається".
Чехов не любить ставити всі крапки над "i" і часто завершує свої твори відкритими фіналами (про це докладно сказано в книзі А. П. Чудакова «Поетика Чехова». М., 1971). Таким чином він закінчує і «Даму з собачкою». Але зміна в душевному настрої Анни Сергіївни і особливо Гурова відбулася: "Які дикі звичаї, які особи! Що за безглузді ночі, які нецікаві, непомітні дні! Шалена гра в карти, обжерливість, пияцтво, постійні розмови про одне. Непотрібні справи і розмови про одне відхоплюють на свою кращу частину часу, кращі сили, і врешті-решт залишається якась куца, безкрила життя, якась нісенітниця, і піти й бігти не можна, точно сидиш в божевільні або в арештантських ротах ! "Кілька пишномовної пафос і нервові інтонації повідомляють частку іронії цієї невласне-прямої мови, що передає думки Гурова. Але в головному вона цілком серйозна.
Поручик після зустрічі і розставання з чарівною супутницею теж відчуває все інакше: "Біля під'їзду стояв візник, молодий, у спритної чумарці, і спокійно курив цигарку. Поручик глянув на нього розгублено і з подивом: як це можна так спокійно сидіти на козлах, курити і взагалі бути простим, безпечним, байдужим? "І трохи далі:" На розі, біля пошти, була фотографічна вітрина. Він довго дивився на великий портрет якогось військового в густих еполетах, з опуклими очима, з низьким чолом, з навдивовижу прекрасними бакенбардами і найширшої грудьми, суцільно прикрашеної орденами ... Як дико, страшно все буденне, звичайне, коли серце вражене, - так, уражено, він тепер розумів це, - цим страшним «сонячним ударом», занадто великим щастям! "
Але на відміну від чеховського персонажа, який побачив вульгарність побуту, середовища, в якій він досі перебував, Бунінська поручик відкриває "всього лише" буденність світу, буття. Від вульгарності можна відвернутися, спробувати втекти, - саме це робить чеховський Гуров. Але від світу втекти не можна. "Прозріння" поручика тягне за собою не перетворення, а відчуття нестерпної важкості і невозвратимой втрати.
Гуров приїжджає в місто, де живе його кохана. Поручик не може навіть надіслати телеграму: "І він раптом знову швидко встав, взяв картуза і стек і, запитавши, де пошта, квапливо пішов туди з уже готовою в голові фразою телеграми:« Відтепер все моє життя навіки, до труни, ваша, у вашої влади ». Але, дійшовши до старого товстостінного будинку, де була пошта і телеграф, в жаху зупинився: він знав місто, де вона живе, знав, що у неї є чоловік і трирічна донька, але не знав ні прізвища, ні імені її! Він кілька разів запитував її про це вчора за обідом і в готелі, і кожного разу вона сміялася і говорила:
- А навіщо вам потрібно знати, хто я, як мене звати? "
Так, поручик полюбив свою супутницю, полюбив важко і безнадійно. Але чи любила вона його? Слова оповідача про їх поцілунку: "ніколи нічого подібного не зазнав за все життя ні той, ні інший" начебто б безсумнівно свідчать, що так. (Між іншим, це єдине вислів, що відображає знання, якими може володіти тільки оповідач, але жоден з персонажів «Сонячного удару».)
Відмінності бунинского тексту від чеховського пов'язані з особливим розумінням природи любові автором оповідання «Сонячний удар». "Бунін, за складом своєї натури, гостро відчував всю нестійкість, хиткість, драматичність самого життя І тому любов у цьому ненадійному, хоча і прекрасному світі виявлялася, за його поданням, найбільш тендітною, недовговічною, приреченої" - так пише про осмислення автором «Сонячного удару »любові А. А. Саакянц (СаакянцА. І. Бунін / / БунінІ.А. Життя Арсеньєва. Повісті та оповідання. М., 1989. С. 38).
Зустріч двох героїв Бунінська розповіді - випадковість, якій мовби й не було. Адже закінчується дія оповідання там же, де й почалося, - на пароплаві, але тепер поручик один, як ніби пані ніколи і не було. Герой і героїня безіменні; М. В. Михайлова, які аналізували розповідь, бачила в цьому особливий прийом абстрагування від конкретики, що прилучає персонажів до вічності: "У любові герої Буніна підняті над часом, обстановкою, обставинами. Що ми знаємо про героїв «Сонячного удару»? Ні імені, ні віку "(МіхайловаМ.В. І. Бунін.« Сонячний удар »: безпам'ятство любові і пам'ять почуття / / Російська література XIX-XX століть. Навчальний посібник для вступників в МДУ ім. М. В. Ломоносова: У 2 т. 2-е вид., доп. і перераб. М., 2000. Т. 2. С. 52). Дозволимо собі з цим не погодитися: невже професія героя і точно вказане військове звання служать їх прилученню вічності? Безіменність героя пов'язана з тим, що розповідь ведеться з його психологічної точки зору, а людина усвідомлює себе самого як неповторне "Я", а не як носія певного імені; її ж ім'я не згадано, бо невідомо поручику. Неможливо уявити собі чеховського Гурова не знає імені Анни Сергіївни. Ім'я свідчить про значущість існування, знання героями імен одне одного - про значущість і значущості їх зустрічі, що тягне за собою душевні зміни. Про таку зустріч і пише Чехов. Бунін оповідає про інше - про скороминущої, сліпучої і спопеляючої спалаху світла. Дві зовні схожі історії виявляються в своїй глибині зовсім різними.