Міністерство загальної та професійної освіти РФ
Муніципальна середня загальноосвітня школа № 3
РЕФЕРАТ
з літератури
тема:
«Зайві люди» у творах
І.С. Тургенєва »
виконала
учениця 10 «А» класу
Антонова А.В.
перевірила
Драева Т.Ф.
р. Гулькевичі
2002
ЗМІСТ
Введення ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... .3
Глава 1. Творчий шлях І.С. Тургенєва
1.1. Біографія І.С. Тургенєва ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... .4
1.2. Оповідання, повісті та романи І.С. Тургенєва ... 10
Глава 2. «Зайві люди» у творах І.С. Тургенєва .. 19
2.1. «Зайві люди» у повістях «Щоденник зайвої людини», «Листування», «Яків Пасинків» ... ... ... ... ... ... ... ... ... .20
2.2. Рудін («Рудін») ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... 25
2.3. Лаврецкий («Дворянське гніздо») ... ... ... ... ... ... ... .31
2.4. Нежданов («Новина») ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... .. 37
Висновок ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... .43
Список використаної літератури ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... .. 44
ВСТУП
Ім'я І.С. Тургенєва протягом майже цілого століття збуджувало пристрасні суперечки у російській і зарубіжній критиці. Вже його сучасники усвідомлювали величезне суспільне значення створених ним творів. Не завжди погоджуючись з його оцінкою подій і діячів російського життя, нерідко заперечуючи в самій різкій формі правомірність його письменницької позиції, його концепцію соціально-історичного розвитку Росії.
Тургенєв належав до плеяди найбільших російських письменників другої половини XIX століття. У його творчості продовжують розвиватися, збагачуючись новим змістом, реалістичні традиції Пушкіна, Лермонтова, Гоголя.
Тургенєв мав разючою обдаруванням - поєднувати так звану злобу дня з узагальненнями широкого, справді загальнолюдського порядку і надавати їм художньо досконалу форму і естетичну переконливість. Але філософська основа творчості Тургенєва по справжню пору, на жаль, не отримала належної уваги з боку дослідників.
Глава 1. Творчий шлях І.С. Тургенєва
1.1. Біографія І.С. Тургенєва
Життя Тургенєва зробила дуже великий вплив на створювані ним твори, так що в них він описував реальність, всі тонкощі відносин між різними людьми під впливом дійсності того часу.
Іван Сергійович Тургенєв народився 28 жовтня (9 листопада н.с.) 1818г. в місті Орел. Це була дворянська родина: батько, Сергій Миколайович, відставний гусарський офіцер, походив із старовинного дворянського роду, мати, Варвара Петрівна, - з багатою поміщицької родини Лутовинова. Дитинство Тургенєва пройшло в родовому маєтку Спаському-Лутовинова. Ріс він під опікою гувернерів і вчителів, швейцарців і німців, доморощених дядьків і кріпаків няньок. Тут він рано навчився тонко відчувати природу і ненавидіти кріпосне право.
З переїздом сім'ї до Москви в 1827 майбутній письменник був відданий у пансіон, провів там близько двох з половиною років. Подальшу освіту продовжував під керівництвом приватних вчителів. З дитинства він знав французьку, німецьку, англійську мови.
Восени 1833, не досягнувши п'ятнадцятирічного віку, вступив до Московського університету, а в наступному році перевівся до Петербурзького університету, який закінчив у 1936 по словесному відділенню філософського факультету. Одне з найсильніших вражень ранньої юності (1833) закоханість в княжну Є.Л. Шаховську, що переживала в цю пору роман з батьком Тургенєва, відбилося в повісті "Перша любов" (1860).
У травні 1838 Тургенєв вирушає до Німеччини (бажання поповнити освіту з'єдналося з російського укладу, заснованого на кріпосному праві). Катастрофа пароплава "Микола I", на якому плив Тургенєв, буде описана ним у нарисі "Пожежа на морі" (1883; на французькою мовою). До серпня 1839 Тургенєв живе в Берліні, слухає лекції в університеті, займається класичними мовами, пише вірші, спілкується з Т.М. Грановським, Н.В. Станкевичем. Після короткого перебування в Росії, де готується до магістерських іспитів і відвідує літературні гуртки і салони: знайомиться з М. Гоголем, С. Аксаковим, А. Хомякова, в одну з поїздок до Петербурга - з Герценом, в січні 1840 вирушає до Італії, але із травня 1840 по травень 1841 він знову у Берліні, де знайомиться з М.А. Бакуніним. Прибувши до Росії, він відвідує маєток Бакуніних Премухино, сходиться з цією сім'єю: незабаром починається роман з Т.А. Бакуніної, що не заважає зв'язку з швачкою А.Є. Іванової (у 1842 вона народить Тургенєву дочка Пелагію). У січні 1843 Тургенєв поступає на службу до Міністерства внутрішніх справ.
У 1842 успішно складає магістерські іспити, сподіваючись отримати місце професора в Московському університеті, але, оскільки філософія була взята під підозру миколаївським урядом, кафедри філософії були скасовані у російських університетах, стати професором не вдалося.
У 1843 з'являється поема на сучасному матеріалі "Параша", що отримала високу оцінку В.Г. Бєлінського. Знайомство з критиком, що перейшло в дружбу (в 1846 Тургенєв став хрещеним сина), зближення з його оточенням (зокрема, з М. О. Некрасовим) змінюють його літературну орієнтацію: від романтизму він звертається до иронико-нравоописательной поемі ("Поміщик" , "Андрій", обидві 1845) і прозі, близькій принципам "натуральної школи" і чужої впливу М.Ю. Лермонтова ("Андрій Колосов", 1844; "Три портрети", 1846; "бретер", 1847). У цьому ж році поступив на службу чиновником "особливою канцелярії" міністра внутрішніх справ, де служив протягом двох років. Суспільні та літературні погляди Тургенєва визначалися у цей період в основному впливом Бєлінського. Тургенєв публікує свої вірші, поеми, драматичні твори, повісті. Критик направляв його своїми оцінками і дружніми порадами.
1 листопада 1843 Тургенєв знайомиться зі співачкою Поліною Віардо (Віардо-Гарсія) під час її гастролей у Петербурзі, любов до якої багато в чому визначить зовнішнє протягом його життя. У травні 1845 Тургенєв виходить у відставку. З початку 1847 по червень 1850 він живе за кордоном (у Німеччині, Франції; Тургенєв свідок французької революції 1848): опікується хворого Бєлінського під час його подорожі; тісно спілкується з П.В. Анненковим, А.І. Герценом, знайомиться з Ж. Санд, П. Меріме, А. де Мюссе, Ф. Шопеном, Ш. Гуно; пише повісті "Петушков" (1848), "Щоденник зайвої людини" (1850), комедії "Холостяк" (1849) , "Де тонко, там і рветься", "Провінціалка" (обидві 1851), психологічну драму "Місяць в селі" (1855).
Головне справу цього періоду "Записки мисливця", цикл ліричних нарисів та оповідань, що з оповідання "Тхір і Калінич" (1847; підзаголовок "Із записок мисливця" придумали І. І. Панаєвим для публікації в розділі "Суміш" журналу "Современник" ); окреме двотомне видання циклу вийшло в 1852, пізніше додано розповіді "Кінець Чертопханова" (1872), "Живі мощі", "Стукає" (1874).
У 1850 повертається до Росії, в якості автора і критика, співпрацює в "Современнике", який став своєрідним центром російської літературної життя.
Під враженням смерті М. Гоголя в 1852 публікує некролог, заборонений цензурою. Про це піддається місяць арешту (будучи під арештом, пише оповідання "Муму"), а потім надсилають на свій маєток під нагляд поліції без права виїзду за межі Орловської губернії. У травні висланий в Спаське, де живе до грудня 1853 і працює над незакінченим романом, повістю "Два приятелі". Тут він знайомиться з О.О. Фетом, активно листується з С.Т. Аксаков і літераторами з кола "Современника". У клопотах про звільнення Тургенєва важливу роль зіграв А.К. Толстой.
У 1853 було дозволено приїжджати до Петербурга, але право виїзду за кордон повернули тільки в 1856.
Тургенєв бере участь у виданні "Віршів" Ф.І. Тютчева (1854) і постачає його передмовою. Взаємне охолодження з далекої Віардо призводить до короткого, але ледь не закінчилося одруженням роману з далекою родичкою О.А. Тургеневой. Публікуються повісті "Затишшя" (1854), "Яків Пасинків" (1855), "Листування", "Фауст" (обидві 1856).
"Рудін" (1856) відкривається серія тургенєвських романів, компактних за обсягом, що розгортаються навколо героя-ідеолога, журналістськи точно фіксують актуальну соціально-політичну проблематику і, в кінцевому результаті, які мають "сучасність" перед незмінних і загадкових сил любові, мистецтва, природи . Продовжують цю лінію: "Дворянське гніздо", 1859; "Напередодні", 1860; "Батьки і діти", 1862; "Дим" (1867); "Новина", 1877.
Відбувши за кордон у липні 1856, Тургенєв потрапляє у болісний вир двозначних відносин із Віардо і виховувалася в Парижі дочкою. Він вирушає до Англії, потім до Німеччини, де пише "Асю", одну з найбільш поетичних повістей, піддається, втім, тлумачення в громадському ключі (стаття Н. Г. Чернишевського "Російська людина на rendez-vous", 1858), а осінь і зиму проводить в Італії. До літа 1858 він у Спаському; надалі нерідко рік Тургенєва буде члениться на "європейський, зимовий" і "російський, літній" сезони.
Після "Напередодні" відбувається розрив Тургенєва з радикализировавшимся "Сучасником" (зокрема, з М. О. Некрасовим). Конфлікт з "молодим поколінням" збільшився романом "Батьки і діти". Влітку 1861 відбулася сварка з Л.М. Толстим, ледь не обернулася дуеллю (примирення в 1878). У повісті "Примари" (1864) Тургенєв згущує намечавшиеся в "Записках мисливця" і "Фауста" містичні мотиви; ця лінія розвиватиметься в "Собаці" (1865), "Історії лейтенанта Ергунова" (1868), "Сні", "Оповіданні батька Олексія "(обидва 1877)," Пісні торжествуючої любові "(1881)," Після смерті (Клара Міліч) "(1883). Тема слабкості людини, опиняється іграшкою невідомих сил і приреченого небуття, більшою чи меншою мірою забарвлює всю пізню прозу Тургенєва; найбільш прямо вона виражена в ліричному оповіданні "Досить!" (1865), воспринятом сучасниками як свідчення ситуативно обумовленого кризи Тургенєва.
У 1863 відбувається нове зближення Тургенєва з Поліною Віардо; до 1871 вони живуть в Бадені, потім (після закінчення франко-пруської війни) у Парижі. Тургенєв близько сходиться з Г. Флобером і через нього з Е. і Ж. Гонкурами, А. Доде, Е. Золя, Г. де Мопассаном, він приймає на себе функцію посередника між російською і західними літературами. Зростає його загальноєвропейська слава: у 1878 на міжнародному літературному конгресі в Парижі письменник обраний віце-президентом; в 1879 він почесний доктор Оксфордського університету. Тургенєв підтримує контакти з російськими революціонерами (П. Л. Лавровим, Г. А. Лопатіним) і надає матеріальну підтримку емігрантам. У 1880 Тургенєв бере участь в урочистостях на честь відкриття пам'ятника Пушкіну в Москві.
Поряд з розповідями про минуле ("Степовий король Лір", 1870; "Пунін і Бабурін", 1874) і згаданими вище "таємничими" повістями останні роки життя Тургенєв звертається до мемуаристиці ("Літературні та життєві спогади", 1869-80) і "Віршам в прозі" (1877-82), де представлені майже всі основні теми його творчості, а підведення підсумків відбувається немов присутності наближення смерті.
У лютому 1879, коли він приїхав до Росії, його вшановували на літературних вечорах і урочистих обідах, посилено запрошуючи залишитися на батьківщині.
Навесні 1882 виявилися перші ознаки важкої хвороби, позбавила письменника можливості пересування (рак хребта).
Тургенєв помер Буживале - передмісті Парижа. Згідно із заповітом письменника, тіло його було перевезено до Росії і поховано в Петербурзі.
Як видатний майстер психологічного аналізу та пейзажного живопису Тургенєв справив значний вплив на розвиток російської та світової літератур.
1.2. РОЗПОВІДІ, Повісті і романи І.С. Тургенєва
Початковий період творчості І.С. Тургенєва, мав йому характер літературного учнівства, можна вважати з 1834 року, коли Тургенєв написав першу свою юнацьку поему "Стено", і до 1843 року, коли вийшло у світ твір "Параша. Розповідь у віршах ".
"У 1843 році, - писав Тургенєв в" Літературних і життєвих спогадах ", - у Петербурзі відбулася подія, і саме по собі вкрай незначне і давним-давно поглинений загальним забуттям. А саме: з'явилася невелика поема якогось Т.Л. під назвою "Параша". Цей Т.Л. був я; цією поемою я вступив на літературне поприще ".
Більшість ранніх творів І.С. Тургенєва належить до 30-м і початку 40-х років XIX століття - до цього перехідного періоду в історії російського суспільства.
Молодий Тургенєв в перших віршованих дослідах 30-х років віддав відому данина захопленню романтичними образами і романтичним лексиконом Бенедиктова і Марлинского, але цей вплив було дуже швидко і неглибоко.
Деякі сліди цього захоплення можна знайти в дуже небагатьох віршах, написаних Тургенєв в початковий період творчості. Так, у віршах, присвячених темам любові і природи, зустрічаються романтичні перебільшення. Кохання у цих віршах "бунтівна", "божевільна", "пекуча", цілування - "жагучі", картина ранку (у вірші "Визнання") дається з зайвою, вигадливою пишністю:
І, сходячи з вершин Уралу,
Як палац Сарданапала,
Загориться ясний день ...
Але в переважній більшості віршованих спроб молодого Тургенєва загальний характер його творчості був реалістичним. Справжніми його літературними вчителями були Пушкін, Лермонтов і Гоголь.
Що ж являло собою творчість Тургенєва до "Записок мисливця", як розцінювати його численні вірші та поеми, від яких він готовий був готовий на наступну, зрілу пору літературної діяльності?
Якщо підходити до них з тією міркою, з яким підходив до них Тургенєв, вони, дійсно, не задовольняють необхідним вимогам ні з ідейного, ні з боку. У них чуються переспіви то пушкінської ("Параша"), то лермонтовською ("Розмова") поезії, і хоча Тургенєв підходить до розробки тематики своїх літературних вчителів по-своєму, намагається дати самостійну трактування "зайвих людей" і "бентежних" героїв, але його позиції самому йому не зрозумілі, і герої його поем залишають у читачів враження чогось недоказаного і туманного. Немає ясності думки і в більшості ліричних віршів, присвячених темам любові і природи.
Проте ні в якому разі не можна сказати, що початковий етап літературної діяльності Тургенєва для нього суцільною невдачею і, тим більше, що він нічого не дав самому письменнику щодо його художнього зростання. Віршоване творчість навчило Тургенєва компонуванні матеріалу, виробило в нього вміння відбирати з маси вражень і думок найбільш істотне і типове, вміння концентрувати матеріал і в трохи сказати багато чого.
Вже Бєлінський виділяв в ранній творчості Тургенєва такі вірші, як "Федя" і "Балада".
"Балада" (1842), написана за мотивами народної пісні про Ванька-ключнике, була покладена на музику Рубінштейном і досі живе в камерному виконанні.
Слід також зазначити, як велика творче досягнення молодого Тургенєва, вірш "В дорозі", відмінне, поруч з великою музикальністю, щирістю почуття і задушевністю, рядки якого відомі всім без винятку:
Ранок туманне, ранок сиве,
Ниви сумні, снігом покриті,
Неохоче згадаєш і час колишнє,
Згадаєш і особи, давно забуті ...
І в поемах І.С. Тургенєва, які зазвичай страждають недостатньою ясністю в розкритті характерів і основного ідейного сенсу, зустрічаються окремі яскраві побутові сцени і пейзажі, що Тургенєв вже в ці роки вмів помічати в житті і в природі істотне, характерне і для опису необхідні точні і виразні слова.
Найбільшим досягненням серед поем Тургенєва була поема "Поміщик", що є ряд живих замальовок поміщицького побуту. Бєлінський писав про цю поемі: "Нарешті Тургенєв написав віршований оповідання" Поміщик ", - не поему, а фізіологічний нарис поміщицького побуту, жарт, якщо хочете, але цей жарт якось вийшла далеко краще за всіх поем автора. Жвавий епіграмматіческій вірш, весела іронія, вірність картин, разом з тим витриманість цілого твору, від початку до кінця, - все показувало, що Тургенєв напав на істинний рід свого таланту, взявся за своє, і що немає жодних причин залишати йому зовсім вірші ".
Тургенєв вже був у 40-х хорошим поетом. Але лише хорошим. А його честолюбство вимагало більшого.
Однією з основних проблем, поставлених перед письменниками на другий період російського визвольного руху, була проблема позитивного героя, що бере активну участь у виконанні чергових завдань суспільно-політичної та народногосподарської життя, і в зв'язку з цим - переоцінка передовий дворянській інтелігенції, яка грала до цих пір в російській суспільстві керівну роль. Ця проблема стояла і перед Чернишевським, і перед Гончаровим, і перед Писемским, і перед іншими письменниками. Впритул підійшов до цієї проблеми в середині 50-х років і Тургенєв.
У 40-і роки повісті і комедії не займали основного місця у творчості Тургенєва і не були його кращими творами, - заслужену славу в 40-і роки він завоював не повістями і комедіями, а "Записками мисливця".
Після 1852 року, повісті та романи стали в нього переважати жанрами. За тематикою ці твори значно відрізнялися від "Записок мисливця". Лише в деяких із них Тургенєв як і зображує селянство і малює картини кріпосницького побуту; такі повісті "заїжджий двір", "Панська контора" (уривок з невиданого роману), оповідання "Муму" і пізніше, в 1874 році, оповідання "Живі мощі ". У більшості ж творів 50-70-х років основним предметом зображення у Тургенєва є різні групи дворянського класу і передусім прогресивна дворянська інтелігенція, звичайно сопоставляемая з інтелігенцією різночинський, революційно-демократичної. По перевазі у цих творах виробляються і уточнюються нові засоби художньої майстерності Тургенєва.
Повісті і романи Тургенєва 1850-х років відомий літературознавець Д.М. Овсянико-Куликовський сполучати з історією російської інтелігенції.
Романи Тургенєва поєднували в собі кілька найважливіших для літератури властивостей: вони були розумні, захоплюючі і бездоганні з точки зору стилю.
Ідейно-художній задум творів: оповідання "Ася" і повістей "Затишшя" і "Весняні води", визначив своєрідність покладених в їх основу конфліктів і особливу систему, особливе взаємини характерів.
Конфлікт, на якому будуються всі три твори, - зіткнення молодої людини, ні пересічного, недурну, безсумнівно, культурного, але нерішучого, слабохарактерного, і молодої дівчини, глибокою, сильною духом, цілісної і вольовий.
Суттєво те, що конфлікти у цих творах, і підбір характерних епізодів, і співвідношення персонажів - все підпорядковується одній основному завданню Тургенєва: аналізу психології дворянській інтелігенції в області особистої, інтимного життя.
Центральна частина сюжету - зародження, розвиток і трагічний фінал любові. До цієї стороні повістей і спрямоване було основну увагу Тургенєва, як письменника-психолога, в розкритті цих інтимних переживань і проявляється переважно його художня майстерність.
Романи Тургенєва пронизані історизмом у всіх своїх деталях, тому що переважна більшість дійових осіб має те чи інше відношення до основної суспільної проблеми, поставленої письменником. У романі "Напередодні" не одна лише Олена живе під враженням вирішального, наближення перелому в російській життя - це почуття відчуває кожен по-своєму: і Берсенєв, і Шубін, і Увар Іванович, і, хоча б в негативному сенсі, Курнатовський і Стахов , батько Олени. У романі "Новина" як Нежданов і Маріанна, але майже всі дійові особи, так чи інакше, прямо чи опосередковано пов'язані з розгортається революційним рухом.
Романи Тургенєва (так само, як і повісті) не можна розглядати як точне, фотографічне відображення реальної історичної дійсності. Не можна, як робили деякі дореволюційні критики (наприклад, Авдєєв), вивчати історію російської життя 50-70-х років XIX століття за романами Тургенєва. Про історизмі цих романів можна говорити лише з урахуванням суспільно-політичної позиції Тургенєва, його оцінки тих суспільних сил, які брали участь в історичному процесі, і в першу чергу його відношення до панувала тоді дворянського класу.
У центрі романів Тургенєва стоять головні герої, яких можна розбити на чотири групи. Перша група - передові дворяни-інтелігенти, які брали на себе роль керівників громадського руху, але в силу своєї непрактичності, слабохарактерности не впорався із завданням і вони виявилися зайвими людьми (Рудін, Нежданов). Друга група - представники молодої інтелігенції, різночинної чи дворянській, які мають і знаннями, і силою волі, і трудовий загартуванням, але вони виявилися при владі невірних, з точки зору Тургенєва, поглядів і тому пішли по удаваної дорозі (Базаров, Маркелов). Третя група - позитивні герої (також у розумінні Тургенєва), що наближалися до правильного вирішення питання про справді прогресивної діяльності. Це Лаврецкий, Литвинов, дворяни-інтелігенти, які зуміли подолати в собі спадщину дворянській м'якотілості, які прийшли після важких випробувань до суспільно-корисної праці; особливо - це різночинець, виходець з народу Соломін, найбільш досконалий образ позитивного героя у Тургенєва у періоді його літературного творчості. І, нарешті, четверта група - передові дівчини, в образах яких Тургенєв представлені три послідовні ступені залучення російської жінки 50-70-х років у громадське життя: Наталя, тільки не прагне до громадської діяльності, Олена, вже знайшла собі корисну справу, але поки ще на чужині, і Маріанна, учасниця російського революційного руху, остаточно визначила свій справжній життєвий шлях у спільній культурницької роботи з Соломіним.
Підводячи підсумки всього вище сказаного ми можемо відзначити ключове значення ранньої творчості письменника для подальшого розвитку його майстерності. Саме цей досвід, здавався самому Тургенєву настільки незначним, згодом дозволив йому написати "Записки мисливця", "Батьки і діти" та інші значні твори, які, у свою чергу, зробили величезний вплив на розвиток російської та зарубіжної літератури.
Заслуга Тургенєва на більш конкретної області роману полягає у створенні та розробці особливого різновиду цього жанру - роману громадського, в якому своєчасно і швидко відбивалися нові, і притому найважливіші віяння епохи. Основні герої тургеневского роману - так звані "зайві" і "нові" люди, дворянська і разночинно-демократична інтелігенції, протягом значного історичного терміну визначали моральний та ідейний рівень російського суспільства.
РОЗДІЛ 2. «ЗАЙВІ ЛЮДИ» У ТВОРАХ І.С. ТУРГЕНЄВА.
У цьому рефераті буде розглядатися перша група героїв - «зайві люди». Саме поняття «зайвої людини» було введено в художню літературу Тургенєвим, і він дав, так би мовити, паталогоанатомічної аналіз цього примітного типу російського життя XIX століття. У Тургенєва до «зайвим людям» відносяться Рудін («Рудін»), Олексій Нежданов («Новина»), Федір Лаврецкий («Дворянське гніздо»), Чулкатурин («Щоденник зайвої людини»), Яків Пасинків («Яків пасинків»), Олексій Петрович («Листування»). Для розгляду цих героїв варто розглянути названі твори.
2.1. «ЗАЙВІ ЛЮДИ» У ПОВІСТЯХ «ЩОДЕННИК ЗАЙВОГО ЛЮДИНИ», «ЛИСТУВАННЯ», «ЯКІВ Пасинка».
Повісті «Щоденник зайвої людини», «Листування», «Яків Пасинків» об'єднує тема «зайвої людини».
Сам письменник вважав «Щоденник зайвої людини» удавшімся твором. «Я чомусь уявляю, що« Щоденник »хороша річ ...» - писав він Краєвського. Але в цій повісті з характерною назвою Тургенєв ще не дає соціально-історичного пояснення типу «зайвої людини»; не розкриті глибоко його громадські та ідеологічні зв'язки і відносини. Симптоми хвороби позначені й описані, але її причини і метод лікування не визначені. Автор «Щоденника» невдаха Чулкатурин несе в собі риси «зайвої людини», але у нього немає ще того морального та інтелектуального переваги над оточуючими, яке пізніше відзначить Тургенєв в Нежданова і Рудіні. «Щоденник» - лише перший начерк типу «зайвої людини». Композиція повісті, висхідна до лермонтовскому «Герою нашого часу», відповідала образу рефлектирующего героя. Але сам герой поставлений в щось смішне і жалюгідне становище, яке знижувало трагізм його долі.
Ця суперечливість минає з того, що в повісті тема «зайвої людини» зливається з темою «маленької людини»,, над яким торжествує петербурзький аристократ. «Зайві люди» зовсім не були маленькими людьми типу Макара Девушкина, якого згадуєш наприкінці повісті. У наступних творах на цю тему Тургенєв покаже, як багатство внутрішнього світу «зайвої людини» восторжествує над аристократичним лоском, світськістю та поверхневої освіченістю.
Велику роль у розвитку теми «зайвої людини» у творчості Тургенєва зіграла повість «Листування». У ній мало конкретно-історичних деталей, які характеризують тип зайвої людини як явища російського життя певної епохи. Це - психологічний етюд, що висвітлює морально-психологічну сторону проблеми. Моральний образ і характер зайвої людини, його безвольність і схильність до рефлексії, розлад між мрією і дійсністю, його взаємини з обраницею його серця, сумний фінал його життя - все, що в «Рудине» отримає конкретно історичний зміст, в «Листуванні» надано у формі морально-психологічних ескізів.
У «Щоденнику зайвої людини» Тургенєв дає сповідь героя. «Листування» - не тільки сповідь двох співрозмовників, не тільки самоаналіз, якому піддають себе сторони, обидва учасники колізії. Цей також діалог, повний відвертої взаємної критики. Пройнятий пристрасним докором розповідь Марії Олександрівни, пробудженої любов'ю до ідеалу, про розчарування в долі, може служити прекрасним коментарем до конкретної життєвої драми, об'єктивувати Тургенєвим в людині, яка втілювала в її очах цей ідеал, Наталії Ласунской. Героїня «Листування» - дівчина, яка не задоволена «звичайними турботами домашньої життя». «Вона багато чого вимагає від життя, вона читає, мріє про кохання, вона озирається, чекає, коли ж прийде той, про кого її душа тужить ... Нарешті він є: вона захоплена; вона в руках його як м'який віск; вона боїться перед ним, соромиться свого щастя, вчиться, любить. Велика його влада в цей час над нею! .. Якщо б він був героєм, він би запалив її, він би навчив її жертвувати собою, і легкі були б їй всі жертви! Але героїв у наш час немає ... »- скорботно зауважує Марія Олександрівна і продовжує:« За цими першими миттєвостями блаженства і надій зазвичай слід - за обставинами (обставини завжди винні) - слід розлука ».
Аналіз відносин зайвої людини і закоханого в нього молодого істоти дається в «Листуванні» вже як висновок, як узагальнення важкого досвіду життя - «розуму холодних спостережень і серця сумних замет».
Герой «Листування» також не шкодує себе, погоджуючись з докорами і сам бичуючи собі подібних. За своїм морально-психологічному вигляду Олексій Петрович вже вище героя «Щоденника зайвої людини» і тим більше його суперників. Тема маленької людини відділяється тут Тургенєвим від теми зайвої людини. Однак фінал його життя і тут все ще жалюгідний і мілкий: нахлинула несподівано пристрасть до порожньої й незначною красуні поневолює і його дух, і його волю. Проповідуючи стійкість і твердість, герой «Листування» сам забуває про те, про що, за його словами, «не повинно забувати», про те, що «не щастя, а гідність людську - головна мета в житті».
Безплідно і безцільно пройшло життя героя «Листування» Олексія Петровича, а йому були властиві в молоді роки і моральна чистота, і «розчулення благородних надій». Герой «Листування», усвідомлюючи свою приреченість, заявляє в своєму передсмертному листі, що «життя тільки того не обдурить, хто не розмірковує про неї і, нічого від неї не вимагаючи, приймає спокійно її мало хто дари і спокійно користується нею». Ця формула обмеженою посередності відкидається самим письменником.
Якщо в «Листуванні» розкрито слабкі сторони особистості, то в повісті «Яків Пасинків» Тургенєв прагне показати позитивні його якості. Він поступово піднімає вигляд зайвих людей. Разом з тим самий тип зайвої людини набуває в цій повісті ті конкретно-історичні риси, яких бракувало його раннім представникам. Яків Пасинків - студент університету, вихованець філософського ідеалізму, людина 30-х років. Трагічна доля Пасинкова, блукача по рідній землі, передчасно загиблого з Сибіру, але світлий його образ у виконанні письменника. Великий моральний авторитет Пасинкова серед товаришів, які палко його любили, хоча нерідко і жартували над ним. Він завжди був правдивий і чесний.
Яків - дуже простий і скромний, і справді незвичайний чоловік і в той же час справжній романтик, доля якого виконана справжньої драматичності. Тургенєв не тільки не викриває подібного романтика, але з любов'ю малює його образ, зі співчуттям розповідає сумну повість його короткою і прекрасне життя. В устах Якова Пасинкова, шанувальника Шіллера «слова« добро »,« істина »,« життя »,« наука »,« любов », як би захоплено вони не вимовлялися, ніколи не звучали помилковим звуком. Без напруги, без зусилля вступав він в область ідеалу; його цнотлива душа повсякчас була готова постати перед «святість краси», вона чекала тільки привіту, дотику іншої душі ... Пасинків був романтик, один з останніх романтиків, з якими мені траплялося зустрітися » , - говорить його друг. «Романтики тепер, як відомо, майже вивелися, принаймні, між нинішніми молодими людьми їх немає. Тим гірше для нинішніх молодих людей », укладає вустами оповідача Тургенєв.
2.2. Рудіна («Рудін»)
Роботу над «Рудін» Іван Сергійович Тургенєв почав у 1855.
Спочатку роман називався «Геніальна натура». Під «геніальністю» Тургенєв розумів здатність переконувати і просвіщати людей, різнобічний розум і широку освіченість, а під «натурою» - твердість волі, гостре чуття до потреб суспільного життя. Але по ходу роботи таку назву перестало задовольняти Тургенєва, так як по відношенню до Рудіна воно зазвучало іронічно: «натури» в ньому вийшло мало, не вистачало волі до практичної справи, хоча «геніальність» в ньому була.
На рукописи авторська позначка: «Рудін. Розпочато 5 червня 1855 року, в неділю, у Спаському, і скінчений 24 липня 1856, у неділю, там же, в 7 тижнів. Надрукований з великими додатками в січневій та лютневої книжках «Современника» за 1856 рік ».
Під «великими додатками» Тургенєв увазі свої переробки окремих розділів роману і дописування нових при підготовці «Рудіна» до друку, коли після читання роману в редакційному гуртку (а відбулося воно в перші ж дні приїзду письменника до Петербурга в жовтні 1855 року) у друзів Тургенєва виникли побажання, щоб він чіткіше відтінив постать головного героя.
Дружні поради допомогли багато усвідомити Тургенєва. Його постійна готовність перевіряти себе позначалася, зокрема, в тому, що він рідко віддавав друкувати свої твори, не вислухавши думку тих, кому довіряв.
Перш за все він почав переробляти сторінки, присвячені юнацьким рокам Лежнева і Рудіна, а потім епілог роману. Час від часу він прочитував Некрасову голови і сторінки, написані заново, і зустрічав гаряче схвалення з його боку. Повідомляючи про роботу Тургенєва над епілогом, Некрасов в одному з листів передрікав, що «вийде чудова річ. Тут перший раз Тургенєв з'явиться самим собою ... Це людина, здатна дати нам ідеали, наскільки вони можливі у російського життя ".
Поява роману у пресі викликало багато розмов і суперечок у літературних колах і серед читачів.
Критик «Вітчизняних записок» розглядав Рудіна лише як бліду копію попередніх героїв російської літератури - Онєгіна, Печоріна, Бельтова. Але йому заперечував Чернишевський в «Современнике», відзначаючи, що Тургенєв зумів показати в образі Рудіна людини нової епохи суспільного розвитку. Зіставивши Рудіна з Бельтова і Печоріним, Чернишевський підкреслив, що «це люди різних епох, різних натур, - люди, що становлять досконалий контраст один іншому».
Після виходу роману в друк Некрасов висловив упевненість, що для Тургенєва «починається нова епоха діяльності, що його талант придбав нові сили, що він дасть нам твори ще більш значні, ніж ті, якими заслужив в очах публіки перше місце у нашій новітній літературі після Гоголя ».
У листі до Тургенєва Сергій Тимофійович Аксаков говорив про життєвість зображення типу Рудіна і зазначив, що роман «збуджує багато дрібних питань і розкриває глибокі таємниці духовної природи людини».
Говорячи про визнання роману в середовищі народницької інтелігенції, не можна обійти слова В.М. Фігнер: «Мені здається, весь роман узятий прямо з життя, а Рудін - найчистіший продукт нашої російської дійсності, не пародія, не глузування, а справжня трагедія, яка зовсім не вмерла, яка ще живе, ще триває ...». «В усякому освічену людину нашого часу сидить частинка Дмитра Рудіна», - писав Кравчинський.
Головний герой роману багато в чому автобіографічний: людина тургеневского покоління, який здобув хорошу філософську освіту за кордоном.
Характер Рудіна розкривається у слові. Це геніальний оратор. «Рудін володів чи не вищої таємницею - таємницею красномовства. Він умів, б'ючи по одним струнах сердець, змушувати смутно дзвеніти і тремтіти всі інші ». У своїх філософських промовах про сенс життя, про високе призначення людини Рудін просто неперевершений. Людина не може, не повинен підпорядковувати своє життя тільки практичним цілям, турботам про існування, стверджує він. Без прагнення відшукати «загальні начала в окремі явища» життя, без віри в силу розуму немає ні науки, ні освіти, ні прогресу, а «якщо у людини немає міцного початку, в яке він вірить, немає грунту, на якій він стоїть твердо, як може він дати собі звіт у потребах, у значенні, в майбутності свого народу? ».
Освіта, наука, сенс життя - ось про що говорить Рудін так захоплено, натхненно і поетично. Він розповідає легенду про птаха, що залетіла на вогонь і знову зникла в темряву. Здавалося б, людина, подібно цього птаха, з'являється з небуття і, проживши коротке життя, зникає у безвісті. Так, «наше життя швидка і незначна, але все велике відбувається через людей».
Його висловлювання надихають і кличуть до оновлення життя, до незвичайним, героїчних звершень. Силу впливу Рудіна на слухачів, переконання словом, відчувають усі. І кожен захоплюється Рудіна за його «незвичайний розум». Не визнає достоїнств Рудіна лише Пігас - від образи за свою поразку в суперечці.
Але в першому ж розмові Рудіна з Наталією розкривається одне з головних протиріч його характеру. Адже тільки напередодні він так натхненно говорив про майбутнє, про сенс життя, про призначення людини, і раптом постає втомленою людиною, які не вірять ні в свої сили, ні в співчуття людей. Щоправда, досить одного заперечення здивованої Наталії - і Рудін картає себе за малодушність і знову проповідує необхідність робити справу. Але автор вже заронив в душу читача сумнів у тому, що слова Рудіна узгоджуються зі справою, а наміри - з вчинками.
Суперечливий характер свого героя письменник піддає серйозному випробуванню - любові. Це почуття у Тургенєва є те світлим, то трагічним і руйнівним, але завжди це сила, що оголює душу, справжню натуру людини. Ось тут-то і виявляється справжній характер Рудіна. Хоча промови Рудіна повні ентузіазму, роки абстрактній філософської роботи висушили в ньому живі джерела серця і душі. Перевага голови над серцем відчуємо вже у сцені першого любовного зізнання.
Перше що виник на його шляху перешкоду - відмова Дарії Михайлівни Ласунской видати дочку за небагатого людини - наводить Рудіна в повне замішання. У відповідь на запитання: «Як ви думаєте, що мені потрібно тепер робити?» - Наталя чує: «Зрозуміло, скоритися». І багато тоді гірких слів кидає Наталія Рудіна: вона дорікає його в малодушності, боягузтва, в тому, що його високі слова далекі від справи. І Рудін відчуває себе жалюгідним і нікчемним перед нею. Він не витримує випробування любов'ю, виявляючи свою людську неповноцінність.
У романі головному герою протиставлений Лежнєв, відкрито, прямолінійно. Рудін красномовний - Лежнєв зазвичай небагатослівний. Рудін не може розібратися в самому собі - Лежнєв чудово розуміє людей і без зайвих слів допомагає близьким, завдяки доброті душевній такту і чуйності. Рудін нічого не робить - Лежнєв завжди чимось зайнятий.
Але Лежнєв не тільки антагоніст Рудіна, він истолкователь героя. Оцінки Лежнева не однакові у різні моменти, навіть суперечливі, але в цілому вони вселяють читачеві розуміння складного характеру героя і його місця в житті.
Найвищу оцінку Рудіна дає, таким чином, його антагоніст, людина практичного складу. Може бути, він-то і є справжній герой роману? Лежнєв нагороджений і розумом, і розумінням людей, але діяльність його обмежена існуючим порядком речей. Автор постійно підкреслює його буденність. Він діловитий, але для Тургенєва неможливо звести весь сенс життя до діловитості, не одухотвореною вищої ідеєю.
У Рудіні відбивається трагічна доля людини тургеневского покоління. Догляд у абстрактне мислення не міг не спричинити за собою негативних наслідків: умозрительность, слабке знайомство з практичною стороною. Такі люди, як Рудін, носії високих ідеалів, охоронці культури, служать прогресу суспільства, але явно позбавлені практичного потенціалу. Ярий противник кріпацтва, Рудін опинявся абсолютно безпорадним у здійсненні свого ідеалу. У російського життя йому судилося залишитися мандрівником.
Фінал роману героїчний і трагічний одночасно. Рудін гине на барикадах Парижа. Пригадуються слова з рудинского листа до Наталі: «Я закінчу тим, що пожертвую собою який-небудь дурниця, який навіть вірити не буду ...».
2.3. Лаврецкий («Дворянське гніздо»)
Задумав роман «Дворянське гніздо» Тургенєв ще в 1855 році. Проте письменник відчував у той час сумніви в силах свого таланту, накладався і відбиток особистої невлаштованості в житті. Роботу над романом Тургенєв відновив лише в 1858 році, після приїзду з Парижа. Роман з'явився в січневій книзі "Современника" за 1859 рік. Сам автор згодом відзначав, що "Дворянське гніздо" мало найбільший успіх, який коли-небудь випав йому на долю.
Тургенєв, який відрізнявся здатністю помітити і зобразити нове, народжуване, і в цьому романі відбив сучасність, головні моменти життя дворянської інтелігенції того часу. Лаврецкий, Паншин, Ліза - не абстрактні образи, створені головним шляхом, а живі люди - представники поколінь 40-х років XIX ст. У романі Тургенєва не тільки поезія, а й критична спрямованість. Цей твір письменника - викриття самодержавно-кріпосницької Росії, відхідна пісня «дворянським гнізд».
Розглянемо ідейний зміст і систему образів «Дворянського гнізда». Тургенєв поставив у центр роману представників дворянського класу. Хронологічні рамки роману - 40-і роки. Дія починається в 1842 р., а в епілозі розповідається про події, що відбулися 8 років потому.
Письменник вирішив відобразити ту смугу в житті Росії, коли в кращих представників дворянської інтелігенції зростає тривога за долю свою й свого народу. Тургенєв цікаво вирішив сюжетний і композиційний план свого твору. Він показує своїх героїв у найбільш напружені переломні моменти їх життя.
Після восьмирічного перебування за кордоном повертається у свій родовий маєток Федір Лаврецкий. Їм пережито велике потрясіння - зрада дружини Варвари Павлівни. Втомлений, але не надламаний стражданнями Федір Іванович приїхав в село, щоб поліпшити побут своїх селян. У сусідньому місті в будинку у своєї двоюрідної сестри Марії Дмитрівни Калитиной він зустрічається з її донькою - Лізою.
Лаврецкий полюбив її чистою любов'ю, Ліза відповіла йому взаємністю. Вони були близькі до щастя, Лаврецкий показав Лізі французький журнал, в якому повідомлялося про смерть його дружини Варвари Павлівни. Але коли щастя було вже так близько, з Франції повертається Варвара Павлівна. А побожна Ліза просить Лаврецкого примиритися з дружиною, а сама вирішує піти у монастир. Лаврецкий нічого не може протиставити вимогам Лізи, примиряється з її рішенням. Їх любов і їхнє життя виявилася розбитою. В епілозі Ліза виявляється смиренної черницею, навестивший її Лаврецкий мовчки, болісно подивився на неї він визнає, що життя прожите марно, марно.
Сам Федір Лаврецкий з'явився нащадком поступово виродженого роду Лаврецких, колись сильних, неабияких представників цього прізвища - Андрія (прадіда Федора), Петра, потім Івана.
Спільність перший Лаврецких - у невігластві. У паперах Петра Андрійовича онук знайшов єдину стару книжку, в яку той вписував то «Святкування в місті Санкт-Петербурзі замирення, укладеного з Турецькою імперією його сіятельство князем Олександром Андрійовичем Прозоровським», то рецепт грудного декохта з приміткою; «се повчання дано генеральші Просковье Федорівні Салтиковой від протопресвітера церкви Живоначальної Трійці Федора Авксентійович »і т. п.; крім календарів, сонника і твори Абмодіка у старого не було книжок. І з цього приводу Тургенєв іронічно зауважив: «Читати було не з його частини». Як би мимохідь Тургенєв вказує на розкіш іменитого дворянства. Так, смерть княжни Кубенське передана в наступних фарбах: княжна «розрум'янених, раздушенная амброю a la Rishelieu, оточена арапчонком, тонконогий собачками і галасливими папугами, померла на шовковому кривому диванчику часів Людовика XV, з емалевою табакеркою роботи Петіт в руках».
Прихилятися перед всім французьким Кубенське прищеплювала і Івану Петровичу такі ж смаки, дала французьке виховання. Письменник не перебільшує значення війни 1812 р. для дворян типу Лаврецких. Вони лише тимчасово «відчули, що російська кров тече в їхніх жилах». «Петро Андрійович на свій рахунок одягнув цілий полк ратників». І тільки. Предки Федора Івановича, особливо його батько, більше любили іноземне, ніж російське. Європейськи освічений Іван Петрович, повернувшись з-за кордону, ввів челяді нову ліврею, залишивши все як і раніше, про що Тургенєв не без іронії пише: «Все залишилося як і раніше, лише оброк подекуди додався, та панщина стала поважче, та мужикам заборонили звертатися прямо до пана: патріот вже дуже зневажав своїх співгромадян ».
І сина свого Іван Петрович вирішив виховувати по закордонної методі. А це призвело до відриву від усього російського, до відходу від батьківщини. «Недобру жарт зіграв англоман зі своїм сином». Відірваний з дитинства від рідного народу, Федір втратив опору, справжнього справи. Не випадково письменник навів Івана Петровича до безславної смерть: старий став нестерпним егоїстом, своїми примхами не давали жити всім оточуючим, жалюгідним сліпим, підозрілим. Смерть його стала порятунком для Федора Івановича. Перед ним раптом відкрилася життя. У 23 роки він не посоромився сісти на студентську лаву з твердим наміром оволодіти знаннями, з тим, щоб застосувати їх у життя, принести користь хоча б мужикам своїх сіл. Звідки у Федора замкнутість і нелюдимость? Ці якості були наслідком «спартанського виховання». Замість того, щоб ввести юнака в гущу життя, «його потримали в штучному самоті», оберігали його від життєвих потрясінь.
Родовід Лаврецких покликана допомогти читачеві простежити поступовий відхід поміщиків від народу, пояснити, як «вивихнув» з життя Федір Іванович; вона покликана довести, що неминуча соціальна загибель дворянства. Можливість жити за чужий рахунок приводить до поступової деградації людини.
Федір Лаврецкий виховувався в умовах наруги над людською особистістю. Він бачив, як його мати, колишня кріпачка Меланія, була в двозначному становищі: з одного боку, її офіційно вважали дружиною Івана Петровича, перевели на половину господарів, з іншого боку, ставилися до неї із зневагою, в особливості її зовиця Глафіра Петрівна. Петро Андрійович називав Меланію «сиромолотная дворянка». Сам Федя в дитинстві відчував своє особливе положення, почуття приниженості гнітило його. Над ним безроздільно панувала Глафіра, мати до нього не допускали. Коли Феде йшов восьмий рік, мати померла. «Пам'ять про неї, - пише Тургенєв, - про її тихому і блідому обличчі, про її сумовитих поглядах і боязких ласках навіки закарбувалася в його серце». У дитячі роки Федько повинен був замислюватися про стан народу, про кріпосне право. Однак його вихователі робили все можливе, щоб віддалити його від життя. Воля його придушувалася Глафірою, але «... за часами знаходило на нього дике упертість». Вихованням Феді займався сам батько. Він вирішив зробити його спартанцем. «Система» Івана Петровича «збила з пантелику хлопчика, поселила плутанину в його голові, притиснули її». Феде підносили точні науки і «геральдика для підтримки лицарських почуттів». Батько хотів сформувати душу юнака на іноземний зразок, прищепити йому любов до всього англійського. Саме під впливом такого виховання Федір виявився людиною, відірваним від життя, від народу. Письменник підкреслює багатство духовних інтересів свого героя. Федір є пристрасним прихильником гри Мочалова («не пропускав жодного уявлення»), він глибоко відчуває музику, краси природи, словом, все естетично прекрасне. Лаврецкому не можна відмовити і в працьовитості. Він дуже старанно вчився в університеті. Навіть після одруження, прервавшей майже на два роки навчання, Федір Іванович повернувся до самостійних занять. «Дивно було бачити, - пише Тургенєв, - його могутню, широкоплечу постать, вічно зігнуту над письмовим столом. Щоранку він проводив за роботою ». І після зради дружини Федір узяв себе в руки і «міг займатися, працювати», хоча скептицизм, підготовлений дослідами життя, вихованням, остаточно забрався в його душу. Він став дуже байдужий до всього. Це стало наслідком відірваності його від народу, від рідного грунту. Адже Варвара Павлівна відірвала його не тільки від занять, його роботи, але і від батьківщини, змусивши його поневірятися по західним країнам і забути про борг перед своїми селянами, перед народом. Правда, з дитинства його не привчили до систематичної праці, тому часом він перебував у стані бездіяльності.
Лаврецкий сильно відрізняється від героїв, створених Тургенєвим до «Дворянського гнізда». До нього перейшли позитивні риси Рудіна (його піднесеність, романтичне устремління) та Лежнева (тверезість поглядів на речі, практицизм). Він має твердий погляд на свою роль в житті - покращувати побут селян, він не замикається в рамки особистих інтересів. Добролюбов писав про Лаврецком: «... драматизм його положення полягає вже не в боротьбі з власним безсиллям, а в зіткненні з такими поняттями і звичаями, з якими боротьба, дійсно, повинна лякати навіть енергійного і сміливої людини». І далі критик зазначав, що письменник «вмів поставити Лаврецкого так, що над ним ніяково іронізувати».
З великим поетичним почуттям Тургенєв описав виникнення любові у Лаврецкого. Зрозумівши, що він міцно любить, Федір Іванович повторив багатозначні слова Михалевича:
І я спалив все, чому поклонявся;
Вклонився всьому, що спалював ...
Любов до Лізи - це момент його духовного відродження, що з'явилася при поверненні в Росію. Ліза протилежна Варварі Павлівні. Вона-то змогла б допомогти розгорнутися здібностям Лаврецкого, не перешкодила б йому бути трудівником. Сам Федір Іванович думав про це: «... вона не відволікала б мене від моїх занять; вона б сама надихнула мене на чесний, суворий працю, і ми пішли б обидва вперед, до прекрасної мети». У суперечці Лаврецкого з Паншино розкривається його безмежний патріотизм і віра в світле майбутнє свого народу. Федір Іванович «заступався за нових людей, за їх переконання і бажання».
Втративши особисте щастя вдруге, Лаврецкий вирішує виконувати свій громадський обов'язок (як він його розуміє) - покращує побут своїх селян. «Лаврецкий мав право бути задоволеним, - пише Тургенєв, - він став дійсно хорошим господарем, дійсно вивчився орати землю і працював не для одного себе». Однак це було половинчасто, це не заповнювало всього його життя. Приїхавши в дім Калитин, він замислюється про «справу» свого життя і зізнається, що воно було марним.
Письменник засуджує Лаврецкого за сумний підсумок його життя. При всіх своїх симпатичних, позитивних якостях головний герой «Дворянського гнізда» не знайшов свого покликання, не приніс користь свого народу і навіть не домігся особистого щастя.
У 45 років Лаврецкий відчуває себе постарілого, нездатним до духовної діяльності, «гніздо» Лаврецких фактично припинило своє існування.
В епілозі роману герой з'являється постарілим. Лаврецкий не соромиться минулого, він не чекає нічого від майбутнього. «Здрастуй, самотня старість! Догоряй, нікому не потрібна життя! »- Говорить він.
2.4. Нежданої («Новина»)
У 1876 р. в 1 і 2 книжках «Вісника Європи» Тургенєв публікує роман «Новина». Складна суспільне життя Росії 70-х років і її кричущі суперечності, зростання і піднесення революційного руху, невдале ходіння в народ, трагедія передової молоді, яка бажала беззавітно йому, але тієї, що пішла неправильним шляхом, ілюзіон її надій, становище різних класів російського суспільства, напружена боротьба народницького і реакційного, ліберально-консервативного таборів - така проблематика останнього роману Тургенєва. Об'єктом художнього зображення були невідкладні, животрепетні проблеми російського життя, які хвилювали все російське суспільство. У той же час Тургенєв намагався намітити свою програму допомоги народу. Роман свідчив про те, що Тургенєва, як і раніше хвилювали долі Росії, долі народу, свідомість його тяжкого становища.
У той час як вірнопідданська журналістика славила благодіяння, пов'язані з «великої реформою» і пореформені порядки, І.С. Тургенєв викривав безмірну фальш і брехня офіціозної друку. Він справедливо писав у «Новини»: «Народ бідує страшно, податі його розорили зруйнована та тільки та й відбулася реформа, що всі мужики картузи наділи, а баби кинули кички ... а голод! А пияцтво! А кулаки! »І хоча ці слова вимовляє такий дуже непоказний і жовчна людина, як Паклін, в них виражено, безсумнівно, авторське ставлення до пореформеної життя Росії. Тургенєв викриває цілий клас поміщиків-лихварів, які «продають мужику чверть прілої жита за шість карбованців, а отримують з нього ... по-перше, роботу за шість годин, і понад це ... цілу чверть хорошою жита, та ще з надбавкою! Тобто висмоктують останню кров з мужика ».
Знедолене селянство страждає від безземелля. Один із селян, виведених у романі, висловлюючи заповітні думи багатьох тисяч безмірно пограбованих мужиків, прямо заявляє Нежданову: «Вже ти ... пан, не розмазуй - а прямо скажи: віддаєш ти всю свою землю, як є, чи ні?»
У романі «Новина» І.С. Тургенєв показує, як захисницею голодуючих і знедолених народних мас від імені багатомільйонної «безіменної Русі» виступала революційна народницька молодь. «Новина» будила в молоді прагнення до служіння народу. «Враження цей роман справив на мене величезне», - згадував старий більшовик С. Міцкевич. За його словами, роман Тургенєва допоміг йому зрозуміти, що «революціонери - це і є найкращі люди, які хочуть просвітити селян і робітників та підняти їх на революцію проти їх гнобителів».
Найбільш яскравою представницею революційної народницької молоді є чесна самовіддана дівчина Маріанна. Тургенєв назавжди увічнив у літературі безсмертний образ революціонерки в особі Маріанни Синецькій, малюючи в образі сильної духом, чарівної і безстрашною Маріанни, що явилася «втіленням батьківщини, щастя, боротьби, свободи», народницьку революційну молодь.
Головним героєм роману є і народник Олексій Нежданов. Початковий виховання він отримав в пансіоні одного швейцарця, ділового і суворого педагога, а потім вступив до університету. «Сам він бажав стати юристом, а генерал, батько його, ненавидів нігілістів, пустив його« з естетики », як з гіркою усмішкою висловлювався Нежданов, тобто по історико-філологічного факультету. Батько Нежданова бачився з нею всього три-чотири рази на рік, але цікавився його долею і, вмираючи, заповідав йому - «в пам'ять Настусі» (його матері) - капітал в шість тисяч рублів сріблом, відсотки з якого, під ім'ям «пенсії» , видавалися йому його братами, князями Г. »
Нежданова пригнічують несправедливі російські порядки. Розумний, непересічна людина, він порівняно швидко розібрався в навколишньому середовищі, в людях, їх характерах. Він швидко розпізнав хижу натуру Калломейцева.
Нежданов бачить, як всюди злидарює трудовий народ, бідує і голодує селянство. Прагнення і помисли Нежданова спрямовані до того, щоб полегшити важке становище народу. Заради інтересів знедоленого люду він йде «в народ». Але Нежданов і деякі його друзі - учасники народного руху - розчаровуються, падають духом, втрачають віру в свої сили і народ. Задумані Нежданової брошури «не клеїлися». «Не потрібен я йому з моїми брошурами - і все тут!» - З розпачем вигукує Нежданов після невдалої спроби пропаганди в народі. Все, що робив і говорив Нежданов, здавалося йому непотрібним і нудотним дурницею, банальної фальшю і брехнею. «Ох, важко естетику стикатися з дійсним життям». «Куди не кинь - все клин! Окургузіла мене життя ... », такий сумний підсумок роздумів Нежданова. Про один із знайомих селян Нежданов говорить: «... як тільки він зі мною, - точно стіна між нами».
Трагедія Нежданова, крім соціально-історичних причин, пов'язана також, на думку Тургенєва, і зі спадковістю. Невдачу ходіння в народ і народницького справи Нежданов схильний пояснити не сутністю самої справи, а властивостями своєї нестійкою натури. «О, як я проклинаю ... цю нервовість, чуйність, вразливість, гидливість, це спадщина мого аристократичного батька», - вигукує з гіркотою Нежданов після невдачі свого спілкування з народом. Нежданов щиро хоче вірити в те, що він говорить народу, але всі його спроби вступити в контакт з ним виявляються безуспішними. «А я почну говорити, точно винуватий, все прощення прошу», - з болем у серці констатує Нежданов. У цій нездатності до дієвої, самовідданої вірі Нежданов і бачить прояв спадковості. Він звинувачує свого аристократа-батька.
З Нежданової, відданим своїй справі, сміливим, чесним, самовідданою людиною, відбувалося щось дивне. «Романтик реалізму», він ішов «в народ», на переконання Тургенєва, без віри, без твердої опори. Він був незадоволений «своєю діяльністю, тобто бездіяльністю», всіма своїми вчинками, промови його були просякнуті жовчю і їдкістю самобичування. Скептик і маловір, марно прагне «опроститься», з одного боку, і борець-пропагандист, відданий справі народу, з іншого, Нежданов заплутується у лабіринті нерозв'язних, болісних суперечностей. Рефлектує свідомість його роздвоєне. Він цілком поглинений своїми тяжкими сумнівами. Його воля до боротьби виявляється паралізованою.
Нежданов, за словами А.В. Луначарського, «вражає своєю спорідненістю з усіма ... старими Рудін». Нежданов каже: «Чому ж це невизначений, неясний, ниючі почуття? До чого, навіщо ця смуток? - Коли ти рефлектор і меланхолік, - знову шепотіли його губи, - який же ти в чорта революціонер? Ти пиши віршики, та кисня, та возися з власними мислішка і ощущеньіцамі, та копайся в різних психологічних соображеньіцах і тонкощах, а головне - не приймай твоїх хворобливих, нервових подразнень і капризів за мужнє обурення, за чесну злобу переконаного людини! Про Гамлет, Гамлет, принц датський, як вийти з твоєї тіні? Як перестати наслідувати тобі у всьому, навіть у ганебному насолоді самобичування? »
Тургенєв показує складну динаміку душевного життя Нежданова. «Таємний внутрішній черв'як продовжував точити і гризти Нежданова». Він постійно відчуває в собі тривожні сумніви. Його меланхолійна роздвоєність, рефлексія і душевна втома розкриваються через майстерно створений автором діалог і внутрішній монолог. Нежданов іноді відповідає невпопад, механічно, дуже часто його складне душевний стан не відповідає його промов, його внутрішнього монологу. Так на запитання Соломіна: «Чи готовий він іти за народ?» - Нежданов поспішно відповідає: «Звичайно, готовий». Але внутрішній монолог свідчить про інше: «Джаггернаут, - згадалося йому інше слово Пакліна .- Ось вона котиться, величезна колісниця ... і я чую тріск і гуркіт її коліс». Нежданов трагічно гине, поступаючись дорогою більш «практичному», більш обачно, помірного поступовців-народнку, «новому» людині - Соломін. Нежданов назавжди викреслює себе з життя і навіть заповідає Соломіну підтримати ніжно улюблену їм наречену - Маріанну, чесну, розумну, віддану своїй справі.
ВИСНОВОК.
При розгляді «зайвих людей» у творах Тургенєва можна помітити одну закономірність: чим пізніше написано твір, тим більшою повагою користується герой-«зайва людина» у автора, тим він розумніший, багатшими духовно і матеріально. З часом ці безнадійно хворі люди стають краще і навіть корисніше для суспільства.
Проблема «зайвих людей» актуальна і зараз. «Воспламеняющий аудиторію, але нездатний на вчинок« зайва людина », марно марить про щастя і приходить до смиренному самовідданість» - такий тип людей існує і в наш час, і буде існувати завжди, і в літературі, і в дійсності, і він буде нагадувати тургенєвських Лаврецких, Рудіна, Нежданової та інших «зайвих людей» у творах Тургенєва.
Список використаних джерел.
Повне зібрання творів і листів. М.; Л., 1960-68. Т. 1-28.
Клеман М. К. Літопис життя і творчості І. С. Тургенєва. М.; Л., 1934.
Життя Тургенєва / / Зайцев Б. Далеке. М., 1991.
Літопис життя і творчості І. С. Тургенєва (1818-1858) / Упоряд. Н. С. Нікітіна. СПб., 1995.
І.С. Тургенєв, том 2, Держлітвидав, Собр. Соч.,, М. 1961
Батюто А. Тургенєв - романіст. - Л.: Наука, 1972. - 390 с.
Бялий Г. Перший роман Тургенєва / / Тургенєв І.С. Рудін. - М.: Дитяча література, 1990. - 160 с.
Бялий Г.А. Тургенєв і російський реалізм. - М.-Л.: Радянський письменник, 1962.