Хто не знав особисто Арсенія Олександровича Тарковського, той, судячи з найхарактерніших його віршам, міг уявити собі поета людиною сугубої серйозності, значним в кожному жесті і слові, недоступним і суворим жерцем мистецтва.
Дійсно, тон поезії Тарковського драматично напружений, піднесений, часом навіть піднесений і урочистий, рядок дзвенить тятивою натягнутого лука. «Прекрасне має бути величаво». Так, таким Арсеній Тарковський вступав в межі поезії, входив, як у храм, але в тиші самотності, без посланців перед Вічністю і чистим аркушем білого паперу. Він гостро відчував диво життя і її трагізм, осягав її таємниці з тверезою проникливістю вченого і натхненним прозрінням художника.
А в житті він був простий, природний, навіть сором'язливий. І абсолютно чужий того егоцентризму, яким бувають вражені служителі муз. Ніякої величавості, ніякої дистанції. Він любив гумор, у колі друзів міг дозволити собі витівка, вмів реготати, як дитина. Він був так заразливо життєлюбний, що поряд з ним ви відчували крила за спиною, про які не підозрювали. У житті він був - Моцарт, в поезії - Бах.
До речі, він сильно любив музику, був тонким і глибоким її поціновувачем.
Арсеній Тарковський, пристрасний книжник, сам поставав перед співрозмовниками живою енциклопедією, відчував себе як вдома в просторах світової культури. Попереджувальний, чуйний, що не відає, що таке марнославство і заздрість, він був благородний, привабливий - сама доброта. Але не на шкоду правдивості
Істинний інтелігент велика рідкість в наші дні.
У рисах його обличчя дивовижним чином поєднувалася мужність і м'якість, мудрість і дитячість. Він був гарний.
Життя Арсенія Тарковського охопила мало не все двадцяте століття. Поет народився на початку століття, в 1907 році, помер у 1989-му. Народився у відблисках першої російської революції, помер у розпал перебудови.
Дитинство пройшло в Єлисаветграді (нині Кіровоград), повітовому місті Херсонської губернії. Батько його був революціонером, колишнім членом партії «Народна воля», довгі роки провів у якутської посиланням. Таким чином, коли вибухнула революція Арсенію було 10 років. У нього був брат, який був старший на три з половиною роки ... Він був убитий в своєму одинадцятий бою (проти банд Григор'єва) у травні 1919 (йому було тоді 15 з половиною років).
За власним висловом Тарковського, вірші він почав писати «з горщика». І не дивно. Батько його - Олександр Карлович - хоча й служив у банку, був професійним «людиною пера»: журналістом, поетом, перекладачем поезії, до того ж людиною веселою - писав жартівливі п'єси і смішні віршики для домашніх, що володів, як згадує Арсеній Олександрович, сімома європейськими і двома стародавніми мовами. Взагалі в сім'ї Тарковських вірші були природною формою спілкування. Один одному адресувалися записки і листи, у віршах запам'ятовувалися сімейні події, радісні й сумні. І цю звичку Арсеній зберіг до кінця життя. Завдяки батькові, він ще підлітком побачив, що приїхали на виступи відомих поетів Федора Сологуба, Костянтина Бальмонта, Ігоря Северяніна. Арсенія також познайомили з віршами Пушкіна і Лермонтова, Байрона і Баратинського, Тютчева, Фета, Некрасова.
На Україну освіту було представлено Єдиної трудової семирічної школою. Він закінчив одну з таких шкіл в Єлисаветграді і залишив рідне місто. Кілька років поневірявся по Україні, Криму та Росії, перепробував різні професії, а до середини 20-х років влаштувався в Москві. Тут навчався у двох-трьох вузах, але не закінчив жодного з них: не здав випускних іспитів через хворобу легенів. У Москві він одружився, двоє дітей. Старший став кінорежисером, лауреатом венеціанської премії «Великого лева» - Андрій Тарковський.
Арсеній Тарковський був струнким рухомим юнаків з великими трохи розкосими очима. Він був дуже схожий на свою маму, Марію Данилівну Рачковський, в якій змішалися польські та румунські крові.
У 1924 - 1926 роках складав літературні фейлетони для газети «Гудок», де в ту пору співпрацювала воістину блискуча плеяда літераторів: М. Булгаков, К. Паустовський, В. Катаєв та ін Потім він багато писав для радіо (завідував літературним відділом науково- дослідного радіоінстітута) і театру. У 1928 році Арсеній Тарковський опублікував перші вірші в періодичній пресі. У 1932 році взявся за літературний переклад. Всього він переклав понад вісімдесяти тисяч рядків віршів.
Він подобався жінкам. Ще б пак - розумний, талановитий, нерідко, як дитина, то добрий, то жорстокий. Як правило вони були старші за нього. Тарковський своїми успіхами в цій області ніколи не хвалився: позначалася шляхетність натури. У нього є такі рядки:
Стіл накритий на шістьох,
Троянди та кришталь,
А серед гостей моїх
Горе та смуток.
Він згадує в цьому вірші покійного батька, брата. На ці рядки відгукнулася Марина Цвєтаєва:
«Я стіл накрив на шістьох» ...
Ти одного забув - сьомого.
Невесело вам вшістьох.
На обличчях - дощові струмені ...
Як міг ти за таким столом
Сьомого забути - сьому ...
Чи був у них роман? Ніхто не знає. З Цвєтаєвої він познайомився в будинку однієї перекладачки.
З 41-го по грудень 1943-го - Тарковський на війні, в редакції армійської газети 11-ї гвардійської армії. Його військова доля закінчилася до закінчення війни: він був важко поранений, йому ампутували ногу.
Стіл повернули до світла. Я лежав
Вниз головою, як м'ясо на вагах,
Душа моя на нитці калатало ...
(«Польовий госпіталь»)
Інвалідом його не можна було назвати, він ігнорував каліцтво, ніколи нічиєї підтримки не просив, сам завжди кидався на допомогу, хоча протез завдавав йому біль, натирав рану, він вважав за краще йому милиці. Була не тільки фізична, а й душевна рана: свою одноногого він сприймав як потворність. Але при етоом не канючили, часто сміявся, любив гумор, не падав духом, розумів:
На світі смерті немає.
Безсмертні все. Невмируще все.
... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ...
Я вік собі по зростанню підбирав.
Він міг загинути після війни при черговій хвилі репресій, але в 1946 році була знищена лише перша книжка його віршів. Поет тримав у руках згортку, книгу майже встигли надрукувати, і раптом ... Жданов розгромив Зощенка і Ахматову, і книжку Тарковського як безідейну відправили під ніж. Важка травма для поета, до сорока років вирішив нарешті постати перед читачами. Настільки важка, що він довгі роки і чути не хотів про можливість публікувати свої вірші. Він замкнувся, продовжуючи багато і блискуче переводити східних і європейських поетів.
Для чого я найкращі роки
Продав за чужі слова?
Ах, східні перекази,
Як від вас болить голова.
(«Перекладач»)
Потім протягом двадцяти років у різних журналах і альманахах були надруковані вірші, що склали шість поетичних збірок: «Перед снігом» (1962); «Землі земне» (1966); «Вірші» (1974); «Зимовий день» (1980); «Вибране» (1982).
У 1983 виходять «Вірші різних років», які об'єднали кращі з надрукованих. Остання книга поета - «Від юності до старості».
Помер Арсеній Олександрович у 1989 році в Москві. Похований у Передєлкіно. Його шанувальникам вдалося відвоювати шматок землі поряд з могилою Пастернака.
Поезія.
Кожна поетична книга - шматок існування, відрізок життя того, хто її написав, тобто прожив, відчув, пропустив через свою душу.
Перша книга Арсенія Тарковського - «Перед снігом» - вийшла в 1962 році. Через чотири роки він випустив збірник «Землі - земне», ще через три роки з'явився «Вісник». Ось такий анотацією була забезпечена перша книжка:
«Арсеній Тарковський, широко відомий перекладач, постає в книзі« Перед снігом »як оригінальний поет. У книзі зібрані вірші за кілька десятиліть, вона є результатом великої і серйозної роботи, за якою відкривається складний світ ... думок, почуттів і спогадів сучасника ».
І все. Усього кілька рядків. А в них, за ними - ціла доля. Доля поета, істоти здатного і навіть зобов'язаного прожити за одне своє життя безліч інших життів, доля поета, що пише дуже давно і лише після п'ятдесятиріччя випустив першу книжку оригінальних віршів.
Почати книгу - для її автора звичайно нелегке завдання. Завжди є загроза, що читач, переглянувши кілька перших віршів, нічим не захоплений, не здивований, байдуже відкладе книгу. Буває, що інші поети заграють з читачем, запобігають перед ним, намагаючись почати з чогось самого дохідливого, і далеко не завжди вгадують і досягають бажаного. Арсенію Тарковському невідомі такі турботи. Повна природність у всьому - ось, мабуть, одна з найхарактерніших рис цього поета. Природність почуттів, думок, природність їх виразів, природність інтонацій, про що б він не говорив.
Ця природність особливо цінна тому, що світ поезії Тарковського не простий і не легкий. Він говорить про складні почуття, про складні явища, про складності людини та умов його існування, про складні перипетії історії. Природність інтонації поета аж ніяк не спрощує складності світу, в якому існує людина, але робить природною навіть цю складність, і людина перед нею не пасує, не втрачається, а встає твердо і прямо, до всього готовий, нічого не боячись.
Інше відразу відчутне властивість поезії Тарковського - вражаюча вагомість. Вона насамперед у думках і почуттях його поезії - він ніколи не пише про дрібниці, про несуттєве. А може бути, все написане ним стає настільки істотним і значним завдяки вагомості всієї фактури вірша: інтонації, ритмів, окремого слова. Будівельний матеріал, з якого Тарковський зводить вірші, відрізняється міцністю, надійністю, щільністю кожної строфи. Ось як він сам пише про свою роботу:
Я любив свій болісний працю, цю кладку
Слів, скріплених їх власним світлом, загадку
Тьмавих почуттів ...
У будівельному мистецтві існують секрети кладки кам'яних стін, якими володіли люди в давнину, особливо на Сході. Арсеній Тарковський володіє подібним секретом кладки поетичної строфи, в якій не замінити, не переставити ні слова, як не вийняти каменю з тих старих стін.
Ось, приміром, дивовижне вірш «Рукопис». Це сонет, здавалося б, давно «відпрацьована» поезією форма, але як вона оживає сьогодні у Тарковського:
Я закінчив книгу і поставив крапку
І рукопис перечитати не міг.
Доля моя згоріла між рядків,
Поки душа змінювала оболонку.
Так блудний син зриває з плечей сорочку,
Так сіль морів і пил земних доріг
Благословляє і кляне пророк,
На ангелів ходив у поодинці.
Я той, хто жив у часи мої,
Але не був мною. Я молодший з родини.
Людей і птахів, я співав з усіма разом.
І не покину бенкету живих -
Прямий гербовник їх родинної честі,
Прямий словник їх зв'язків кореневих.
Кореневі зв'язку - глибока основа поезії Тарковського. Коріння його поезії проникають в глибини всесвіту, поширюються широко і далеко в просторі і часі, і в які б абстрактні сфери ні забиралася завдяки їм завзята думка поета, його проникнення в них, його зв'язок з ними позбавлені пози або штучності. Вірші, що живляться глибокими кореневими зв'язками, завжди обмежені, завжди переконують.
Говорити про вірші взагалі важко, про прекрасних віршах - важко подвійно. Тарковський повертав словами їхню справжню ціну і вагомість, вміння настільки вибірково і дбайливо вкрапляться у свій словник нове слово або нове поняття, що вони опромінюють новим світлом і весь вірш. Ось наприклад:
Коли купальниця з важкою косою
Виходить з води одна в полуденний спеці
І ховається в тіні, тоді струмок лісовий,
У зелених дзеркальця, співає зовсім інше.
Над тендітної лускою світло-студених вод
Сторукий бог струмків свої роги схиляє,
І тільки бабка, як перший літак,
Про нові часи нагадує.
Якщо Арсеній Тарковський розпочав перший розділ своєї книги, наче б і не замислюючись, з чого почати, то підсумовує він його цілком усвідомлено. «Цвіркун» - мудрі й точні вірші про поезію і поета:
Якщо правду сказати,
Я по крові - домашній цвіркун,
Заповідну пісню
Співаю над пічне золою,
І один для мене
Приготує крутий окріп,
А інший для мене
Приготує припічок золотий.
Поет впевнений у собі і в сенсі свого існування:
Ти не чуєш мене,
Голос мій - як годинник за стіною,
А прислухайся тільки -
І я поведу за собою,
Я весь будинок підійму:
Прокидайтеся, я сторож нічний!
Цілком закономірно, що Тарковський багато пише про свою працю. Він говорить про себе і своїх віршах скромно, просто, ніколи не підносячи своє поетичне призначення на недосяжні висоти:
Був язик мій правдивий, як спектральний аналіз,
А слова у мене під ногами валялися.
І в іншому випадку:
Скупий, вохряної, неприкаяної
Я довго був землею, а ви
Впали мені на груди ненавмисно
З дзьобів птахів, з очей трави.
Тільки справжній поет може так просто й буденно говорити про своє мистецтво.
Але, згадуючи про себе - поета більш ніж скромно, Тарковський при цьому повною мірою усвідомлює головне:
І ще я скажу: співрозмовник мій прав,
У чверть шуму я чув, в півсвіту я бачив,
Але зате не принизив ні близьких, ні трав,
Байдужістю отчої землі не образив ...
Земля у віршах Тарковського означає дуже багато і займає дуже істотне місце. Він невіддільний від неї, вона дає йому життя і життєві сили:
Мені грішна моя, безневиннаЗемля моя передає
Своє терпіння мурашине
В душу міцну, як йод.
І він у свою чергу віддає їй усе, що може:
Мало взяв я у землі для неба,
Більше взяв у неба для землі.
Він живе на землі, з землею, відчував вічне свою присутність в її минулому, сьогоденні і майбутньому.
«Вісник».
Це вірші 1966-1971 років. Вірші сильної мускулатури, повні гарячої крові. Чудове многозвучен і урочистий лад віршів «Коли вступають в дію природа і словник ...» або «Я по кам'яній книзі вчу позачасовий мову ...», і жива розмовна інтонація «Зими в дитинстві», і те, що особисто мені всього дорожче у Тарковського, - чітка предметність т точність, дивовижне майстерність і міцність архітектури, як у вірші «Тоді ще не воювали з Німеччиною ...». Тут є строфа, відразу висвітлюються всі навколо відблиском тривожного і грізного часу, в якому нам випало прожити життя:
Здавалося, що цього будинку господарі
Навічно в своїй довоєнній Європі,
Що не було, немає і не буде Сараєва,
І де вони, ці мазурські топи? ..
Потік віршів Тарковського ніколи не міліє, нас захоплює його сильна течія, і ми розуміємо, що вся ця щільна і жива маса, вся ця своєрідна матерія, захоплююча і несла з собою читача, - природна і непорушна потреба душі поета. Така пекуча потреба писати світ навколо себе і в собі - запорука того, що написане буде необхідно і іншим людям. І ось які, здавалося б, відсторонені і одночасно незаперечні відповіді дають його вірші на найпекучіші питання дійсності:
Сідає ніч на підвіконня,
Окуляри чарівні надівши,
І довгий вавілонський сонник,
Як жрець, читає співуче.
Йдуть вгору її щаблі,
Але немає поручнів над порожнечею,
Де судять тіні, як на сцені,
Іншомовний розум твій.
Ні сенсу, ні числа, ні міри.
А судді хто? І в чому твій гріх?
Ми вийшли з однієї печери,
І клинопис одна для всіх.
І якщо прийняти як умова, що перша клинопис - початок і джерело писемності, світової культури, мистецтва, то, отже, ці початку спільні та єдині і, незважаючи ні на що і всупереч усьому, людство навіки міцно спаяні своїми загальними скарбами - мистецтвом і культурою. І, зрозуміло, історією. Ці три безсмертних величини - найбільше завоювання людини, і щасливий той, хто бере участь у їх створенні. Для нього немає в світі жодного страху, ні на самотність, він оточений братами, друзями, однодумцями, що зберігають для майбутнього вручений їм минулим вічний вогонь, озаряющий і зігріваючий землю і життя на землі:
Ви, що жили на світі до мене,
Моя броня і кровна рідня
Від Аліг'єрі до Скіапареллі,
Спасибі вам, ви добре горіли.
Поет сумує за первозданності. Культура, ставши змістом його душі, обумовила її зміст:
Не я словник за словом становив,
А він мене творив з червоної глини ...
Поет, пристрасно прагне до самовизначення, проголошує: «Хвала тому, хто втратив себе!» За карбованими рядками класичних розмірів відкривається трагедія:
Що зробив я з високою долею,
О Боже мій, що зробив я з собою!
Ні, поет все-таки далекий від того, щоб каятися, «рвати сорочку», навіть його порив до «живого життя» знаходить вираз у підкреслено стриманих рядках:
Про ява і мова, зіниці розширте мені
І причастя вашої царської міцності ...
І все-таки Арсеній Тарковський усвідомлює, на які втрати прирікає самовизначення через культуру. Але це його самовизначення. Його втрати. І він готовий спокійно і гідно перенести їх.
«Життя - диво з див ...»
«Зимовий день» - так названо один з останніх збірок віршів Арсенія Тарковського.
Перші асоціації, звичайно, - зорові, образотворчі: «всеобесцвечівающая зима». Швидко знаходяться підтвердження - «Зима в лісі», «Березневий сніг», «Стела я сніжну постіль ...» Проте незабаром виявляється, що зима у Тарковського - не тільки пейзажні картини, а й символ вмирання: зимовий ліс у «смертному соромі» і « на смерть готовий »,« снігова застій »і« Лебедине смертна мука »,« сніг лежить у тебе на могилі »,« снігова балтійська пустеля », а з іншого боку, втілення« снігового, повного веселості світу », зимового простору і малинового снігу , сніжної ширина і синяви.
Ця збірка сприймається, як «роман долі». У назві є ще один смисловий шар - «середина» зими-старості, час підведення життєвих підсумків. При цьому часовий відлік ведеться не з дитинства і юності поета, а з історичного досвіду, відклався в його особистості, і віхи власної біографії усвідомлюються у світлі історії та міфології.
Я дивлюся з-під долоні
На тебе, моя доле,
Не готовий до оборони,
Ніби в Книзі Буття.
Нам відкривається світ, повний чудес: час можна носити в глечиках, відрах банках з-під компоту, «ходять і плачуть на шарнірах і в дірках простір і час», осики застигли догори ногами і зарилися в землю головою, «стільки було бузку в червні, що сяйво світу синіло », ластівки говорять по-варварськи, метелики регочуть, як божевільні.
І поет готовий «благословити земне диво», а потім «повернутися на рідній цвинтар» і навіть «на схилі найгіркіше життя», коли «меркне зір» та «глухне слух», всупереч всім втрат, вірить у «святкові щедроти щасливих бур» і сподівається зберегти в душі,
що наспівала мені птах,
Білий день наговорив, наморгала зірка,
Намігала вода, накісліла кислиця ...
Події далекого і близького минулого, тіні великих попередників - від Феофана Грека до Пушкіна, біблійних предків - від Адама до апостолів, друзів і рідних проходять через всю книгу. А кульмінація її - роздуми (в основному нічні) про старість і смерть, про совість і щастя, про творчість і славі.
Я - свічка, я зігрів на бенкеті.
Зберіть мій віск вранці,
І підкаже вам ця сторінка,
Як вам плакати і чим вам пишатися,
Як веселощів останню третину
Роздарувати і легко померти
І під покровом випадкового даху над головою
Загорітися посмертно, як слово.
Збірник «Зимовий день» починається філософським сонетом «І це снилося мені, і це сниться мені ...», в якому поет, долаючи почуття самотності й сирітства, прилучається до світу і схиляється перед чудом життя: «Життя - диво з див, і на коліна диву ... », а закінчується патетичної« Одою », що оспівує натхнення, що дарує спорідненість із всесвітом і відчуття висоти, незважаючи на муки. Арсеній Тарковський не випадково завершує свою книгу про зустріч зі старістю жартівливим акордом, вважаючи, що не можна «залишити трагічне в стані безвиході», а треба дати подолання, катарсис, просвітлення.
Так трагізм «дивовижного, чудесного, дивовижного» світу перемагається добротою, любов'ю, любов'ю і поезією.
«Знову з'явилася муза мені ...»
Поетичний цикл Арсенія Тарковського «Пушкінські епіграфи» дає можливість побачити основні компоненти поетичного стилю поета. Цей цикл включає чотири вірші Арсенія Тарковського, написані в 1976 році і об'єднані епіграфами - рядками з різних творів А.С. Пушкіна. Цикл «Пушкінські епіграфи», написані 70-річним поетом, займає особливе місце в його творчості, тому що містить філософське осмислення прожитих років.
Чому, скажи, сестриця,
Чи не з Божого ковша,
А з нашого напитися
Захотіла ти душа?
Людське тіло
Ненадійне житло,
Ти влетіла занадто сміливо
У серці тісне моє.
Як бачимо, межами простору є небо, представлене чином Божого ковша, а земля, на якій серед полів пшениці та яблуневих садів живе людина, тобто відразу ж у Тарковського намічаються два кордони простору, які поєднуються в душі людини.
У фіналі першого вірша представлений надзвичайно важливий образ того, хто стоїть над життям, над часом:
Співай, на те ти і співачка,
Співай, душа, тебе пробачать ...Так тут реалізується мотив прощення, який є наскрізним у циклі. Щоб визначити взаємовідношення душі і тих, хто може її пробачити, потрібно згадати, що душа у вірші Тарковського приймає образ синиці. Більш того, ліричний герой припускає, що звернення до неба, до «Божого ківшу», може ніколи більше не реалізуватися. Це відчуття чітко представлено в наступних рядках про душу:
... Закінчивши переліт
Будеш битися, битися -
І не відімкнути воріт.
Вірші Тарковського насичені образами землі, неба, хліба, граду, тобто притчевий образами, що дозволяють нам побачити в циклі поетично втілений «процес самоствердження особистості і вічності». У поетичному циклі і реалізується цей зв'язок тимчасового і вічного.
Всі наступні тексти «Пушкінський епіграфів» є роздумами ліричного героя-поета про людське життя і творчості як єдиному цілому.
Другий вірш циклу починається, як і перше, з визначення просторових координат життя ліричного героя, встановлюваних вже в першій строфі:
Як той Кавказький Бранець у ямі,
З глини злиднів моєї
І я незграбними руками
Ліпив свистульки для дітей.
Порівнюючи це вірші з першим, можна відзначити те, що в другому життєвий простір ще більше стискується для ліричного героя, посилюється відчуття слабкості земного життя. Розглядаючи прояв в цьому вірші мотиву тлінність людського життя і всього створеного руками людини, зазначається ненадійність іграшок, зроблених бранцем для дітей:
Не зазнавши гарту в грубці
Повинно бути, незабаром на шматки
Ламалися козлики, овечки,
Верблюдікі і півники ...
У цьому вірші життя ліричного героя в ямі - це перебування поза часом і простором.
«Яма» є своєрідним втіленням НЕ життєвого простору, а «нижнього світу», для якого характерні забуття, напівсон. У цьому світі немає живих: тварини представлені тут глиняними фігурками, бо «в нижньому світі живе стає мертвим».
І ось з'являється муза, «на спасіння душі» ліричного героя:
Як осяйне видіння раю,
Знову з'явилася муза мені,
І сходи мені опустила,
І вивела на білий світ,
І лінощі серця мені пробачила,
Нехай хоч тепер, на схилі років.
У третьому творі циклу, бачимо «прямий» звернення героя до Пушкіна:
Розібрав головоломку -
Не можу її скласти.
Підкажи хоч ти нащадку,
Як на світі треба жити ...
Основним є образ болота, як яма, поглинути героя. Втрата орієнтації у часі намічена чином «чужого покоління», «хміль» якого «і турбує, і має».
Я кричу, а він не чує ...
Я не стою ні півслова
З його чернетки,
Що не слово - для іншого,
Через роки і століття.
Ці рядки свідчать про те, що гостро переживає відторгнення ліричного героя Тарковського від героя Пушкіна сприймається поетом XX століття як відторгнення від цілісного у своїй єдності часу і простору вічного світу вищого буття.
Співрозмовники героя - це Бог і Пушкін:
Боже правий, невже
Слідом за ним пройду і я
У життя з життя мимо цілі,
Повз сенсу буття?
У четвертому вірші представлено своєрідне вирішення ситуації. Але якщо в другому і третьому віршах представлено по одній ситуації, то в останньому тексті міститься своєрідна їх енциклопедія (на його оббріхували, його зраджували, обкрадали і тому подібне). Зіставне і психологічний стан ліричного героя. Якщо у двох попередніх текстах герой відчуває відчай і навіть відмовляється від життя, то в четвертому вірші у нього вже немає ні гніву, ні жорстокості:
Мій карбованця касирці потрібніший ...
Наклеп розстеляла мені мережі,
Голубевшіе, як бірюза ...
При завершенні аналізу циклу Арсенія Тарковського «Пушкінські епіграфи», намічається ліричний сюжет, що є відображенням архетипових сюжету про рух від тимчасового, тлінного до вищої істини - до Бога. У загальних рисах він такий: життєва катастрофа (перший текст) завершується виходом з темного світу на землю (другий текст), що, у свою чергу, викликає роздуми про шляхи і мету руху (третій текст) і приводить до визнання вищої цінністю земного життя вільну від сьогочасних інтересів мова (четвертий текст).
Таким чином, осмислення Тарковським життя в «прототипах» (земля-небо, хліб, сад, крадіжка, ревнощі), з одного боку, сприяє можливою в ліриці граничної конкретизації переживань ліричного героя, а з іншого боку, призводить до посилення притчевості тексту і його філософічності, що в цілому і є характерною рисою ідіостилю поета.
Арсеній Тарковський і Марина Цвєтаєва.
У Тарковського є відомий цикл віршів, присвячених великому російському поету Марині Іванівні Цвєтаєвої.
Перше, що вражає в цих прекрасних віршах - почуття колосальної провини автора перед пішли зі світу його другом-кумиром ("Де кращий друг, де божество моє, де ангел гніву і праведності? .. І чому я винен, чому винен?").
У вірші Тарковського "З давнього зшитку" (1939) 12 рядків - у них мимоволі відчуваєш якийсь підтекст, легенду: та ж вина - і та ж легенда! - В інших дванадцяти рядках, присвячених Цвєтаєвої:
Я чую, я не сплю, кличеш мене, Марина,
Співаєш, Марина, мені, крилом погроЖуєш, Марина,
Як труби ангелів над містом співають,
І тільки гіркотою своєї неісцелімих
Наш хліб отруєний візьмеш на Страшний суд,
Як брали прах рідної біля стін Єрусалиму
Вигнанці, коли псалми складав Давид
І ворог наметів своїх розкинув на Сіоні.
А у мене у вухах твій смертний поклик варто,
За чорним хмарою твоє крило горить
Вогнем пророчим на дикому небосхилі.
Найсильніше ці вина і легенда виражені, мені здається, в його сонеті "Як двадцять два роки тому" (1941-1963):
І що ні людина, то смерть, і що ні
Билинка, то у вогонь і під каблук,
Але мені і в цьому скреготінні і зойк
Інша смерть найчутніший всіх розлук.
Навіщо - стріла - я не згорів на лоні
Згарища? Навіщо свій півколо
Не завершив? Навіщо я на долоні
Життя, як стрижа тримаю? Де кращий друг,
Де божество моє, де ангел гніву
І праведності? Праворуч кров і зліва
Кров. Але твоя, безкровна, стократ
Смертельний. Я відкинутий тятивою
Війни, і очей твоїх я не закрию,
І чому я винен, чому винен?
Кілька разів йому задавали запитання щодо цієї відчутною легенди, якихось особливих відносин між ними: "Чи не було у вас роману?" - На що він незмінно відповідав: ні, нічого не було. Але легенда, її відчуття - залишалося, і він, здається, свідомо нагнітав цю легенду - він, тридцятитрирічного, зразково вихований, звертається до неї, сорокавосьмирічний, з прямим і твердим "ти", "Марина", "навчи" ... І потім - дивно: вона покінчила з собою, самогубство - повісилася, а він у віршах постійно говорить про згубних водах, шукає її на дні ("задихаючись, йдеш до дна ")... Якась загадка ....
Але один раз, стався такий випадок, незабутній тайфун, якщо вже їм (тайфунам) присвоюють жіночі імена, треба дати ім'я - Марина. Ось що відбулося (розповідь одного Тарковського): вручаючи Тарковському знімки, зроблені 26 вересня 1982, був їм особливо тепло обласканий (чесно сказати, більше ми ніколи в такій кількості раз не цілувалися). Він був у якомусь особливому емоційному настроеніі.У мене відчуття, що в той день (судячи з написів на фотографіях, це відбулося 12 жовтня 1982 р.) я випадково потрапив до них у ключовій, поворотний момент його духовної та особистому житті: я ніколи більше не бачив його в такому радісному і проясненій стані.
Виявилося, я дізнався про це в той же вечір, за кілька хвилин до мене у нього був Павло Нерлер, який приніс йому інший, абсолютно безцінний дар: публікацію в журналі "Вогник" останнього вірша Марини Цвєтаєвої ("Усі повторюю перший вірш ..." ), написаного по пам'яті у відповідь на його вірш "Стіл накритий на шістьох - / / троянди та кришталь, / / А серед гостей моїх - горе і смуток ..." - і для нього це невідоме раніше вірш стало Приголомшливі ДУХОВНИМ ВИБУХОМ ЗВІДТИ, РЕЛІГІЙНІ ПОДАРУНКОМ ТІЛЬКИ НА Йому зрозуміло підтекст і МОВОЮ, ЯКИМ-ТО суперважлива ПІДТВЕРДЖЕННЯМ і прощення.
Це саме останнє в її житті цветаевское вірш було багаторазово прочитане-виголошено в той вечір і мені хочеться, щоб читач теж отримав можливість прочитати його в дану хвилину.
Але спочатку давайте пригадаємо вихідне вірш тридцятитрирічного Тарковського (1940):
Крейдяний та соляної
Твій Слов'янськ рідний,
Набридло бути однією -
Посидь зі мною ...
Стіл накритий на шістьох,
Троянди та кришталь,
А серед гостей моїх
Горе та смуток.
І зі мною мій батько,
І зі мною брат.
Година проходить. Нарешті
Біля дверей стукають.
Як дванадцять років тому,
Холодна рука
І немодні шумлять
Сині шовку.
І вино дзвенить з темряви,
І співає скло:
"Як тебе любили ми,
Скільки років пройшло! "
Посміхнеться мені батько,
Брат наллє вина,
Дасть мені руку без кілець,
Скаже мені вона:
- Каблучки мої в пилу,
Вицвіла коса,
І співають з-під землі
Наші голоси.
І ось як схвильовано і сильно відповіла Марина Цвєтаєва, пригадуючи його вірші:
Всі повторюю перший вірш
І все переправляв слово:
- «Я стіл накрив на шістьох ...»
Ти одного забув - сьомого.
Невесело вам вшістьох.
На обличчях - дощові струмені ...
Як міг ти за таким столом
Сьомого забути - сьому ...
Невесело твоїм гостям
Не діє графин кришталевий.
Сумно їм, сумний - сам,
Непозванная - всіх сумніше.
Невесело і не світить.
Ах! не їсте і не п'єте.
- Як міг ти забути число?
- Як міг ти помилитися в рахунку?
Як міг, як смів ти не зрозуміти,
Що шестеро (два брати, третій -
Ти сам - з дружиною, батько й мати)
Є семеро - раз я на світі!
Ти стіл накрив на шістьох,
Але шістьома світ не вимер.
Чим пугалом серед живих -
Бути привидом хочу - з твоїми,
(Своїми) ... Боязка як злодій,
О - ні душі не зачіпаючи! -
За непоставлений прилад
Сідаю Незвала, сьома.
Раз! - Перекинула склянку!
І все, що жадало пролитися, -
Вся сіль з очей, вся кров з ран -
Зі скатертини - на мостини.
І - труни немає! Розлуки - ні!
Стіл розчаклувати, будинок розбуджений.
Як смерть - на весільний обід,
Я - життя, що прийшла на вечерю.
... Ніхто: не брат, не син, не чоловік,
Не друг - і все ж докоряє:
- Ти, стіл накрив на шість - душ,
Мене не посадив - скраю.
6 березня 1941
Він був у стані сильного радісного потрясіння, яке можна назвати щастям або ейфорією: одночасно радий, гордий, добрий, мудрий, високий і розумний, і дивно розслаблений, м'який, як желе, постійно посміхався мило жартував, радів життю, готовий був трепетно відгукнутися на будь-яке питання, обдарувати розгорнутою відповіддю. І в кожному слові, як у дитини - безодня почуттів ...
Віршів, звернених до Цвєтаєвої дуже, дуже багато. Як ні в кого з поетів.
Взагалі цвєтаєвська тема пройшла червоною ниткою через всі найкращі його ліричні творіння. Що це? Чим пояснити? Любов'ю, почуттям провини, захопленням або тугою за Прекрасну Даму? Або жахом величезної втрати? Зустріч з Божеством в особі Жінки, зустріч не на часі і не до місця. Незустрічей. Страшний відхід з життя. І лише пізніше усвідомлення цієї жахливої втрати.
Звідси такий глибокий ліризм з ніжно-гірким відтінком, звідси туга, ностальгія. Звідси і кращі вірші:
Як сорок років тому,
Серцебіеніе при звуці
Кроків, і будинок з віконцем у сад
Свіча і короткозорий погляд ...
Мені здається, що з віршів Тарковського "До Цвєтаєвої" можна було б скласти Реквієм, але не "На смерть поета ...", а Реквієм" До Життя Марини Цвєтаєвої ...", до вічної Пам'яті про неї, живою:
А я перед нею в неоплатному боргу.
Сказав би я, хто на поемних лузі,
На тому березі,
За вербою стоїть, як русалка над річкою,
І з пальця на палець кидає колечко.
І знову - яка метафора! У Цвєтаєвої за життя була дещо нервова звичка, особливо при розмові з кимось, постійно знімати з пальців свої срібні кільця. Руки її з роками схуд, і кільця сходили вільно ...
Марина пере білизну.
У гордині шипучі піну
Робочі руки її
Кидають на голу стіну ...
Жива Марина Цвєтаєва - через постійну невдячною роботою ("у гордині - шпурляють").
І далі:
Два місяці рівно з чола
Відкидати пасма вперто,
А далі господиня - доля,
І піддати над Камою ...
ПОЕЗІЯ КАЗКИ І ТИШІ
В останній місяць осені,
На схилі
Найгіркіше життя ... А. Тарковський
... Дивний поет Арсеній Тарковський. Пізній поет. Як пізні діти, вони, напевно, найбільш бажані для мистецтва. Мистецтву, як любові, всі віки покірні.
Тарковський ... Читаєш його ранні речі, і якось не дуже захоплює, думаєш - ну добре, добротно, красиво - але скоро і він (потік слів) вичерпається.
І раптом ... Проходить час. Поет стає старше, мудріше. І, диво! Перед нами справжня прекрасна поезія! Гармонічна і невловима:
Коливається верба на тому березі,
Як білі руки.
.........................................
Стоїть біля ізлукі
І миє у воді свої білі руки ...
Яка незвичайна сильна метафора - білі руки верби. Або інше, трохи дивне, казкове:
Ні темряви, ні смерті немає на цьому світі,
Ми всі вже на березі морському,
І я з тих, хто вибирає мережі,
Коли йде безсмертя косяком ...
Косяк безсмертя - що це? Життя, життя! Але яке порівняння! І туга за незвичним, нездійсненому, нескінченно дорогому:
Життя брало під крило,
Берегла і рятувала,
Мені і справді щастило
Тільки цього замало.
А ось інше, ніжне, казкове:
Був будиночок у три віконця
У такій забарвлений колір,
Що навіть в спектрі сонця
Такого кольору немає.
Глибокий, тонкий ліризм пронизує кращі творіння Арсенія Тарковського. Особливо щемливе він проривається у вірші "Зумер", де "Останній зв'язківець під обстрілом / Прикриває розстріляним тілом / Ящик свій на солдатському ремені":
Це стара честь бойова
Каже:
- Я земля. Я земля -
Під землею дроти розправляє
І корінням Овсов ворушачи
Взагалі, поезія Тарковського метафорична наскрізь, як-то дбайливо, неголосно метафорична. Він не шукає сильних, яскравих порівнянь, ріжучих очей, а бере м'які, приглушені тони:
Над смугою відчуження
Ліхтар гойдається в руці,
Як два крила з сновиденья
У середині ночі на річці
Чим більше вчитуєшся в вірші Тарковського, тим більше починаєш розуміти, наскільки це російський природний поет. Скільки рідного близької нам всім у його здавалося б простих рядках:
Давно мої ранні роки пройшли
По самому краю,
По самому краю рідної землі,
За скошеної м'яті, по синьому раю ...
Або тут:
Мені запам'ятається танення снігу
Цією гіркою і ранньою весною,
П'яний вітер, хльоскали з розбігу
По обличчю крижаною крупою ...
Іноді, мені здається, його поезія дуже близька віршам Анни Ахматової. Саме своєю тишею, вишуканістю простих коротких рядків:
Пізніше спадщину,
Привид, звук порожній,
Помилковий зліпок дитинства
Бідний місто моє ...
А іноді, щось від Бориса Пастернака. Настільки "природі" мова Тарковського:
Дихає м'ята в кожному слові,
І від голови до п'ят
Кульки зеленої крові
У капілярах шебуршат ...
І дуже часто - спокійна моторошнувата філософія його віршів причетна творчості Осипа Мандельштама:
А якщо це брехня, а якщо це казка,
І якщо не обличчя, а гіпсова маска
Глядит з землі кожного з нас
Камінням жорсткими своїх безслізний очей?
Потрібно зауважити, що взагалі опис побуту, домашнього вжитку у Тарковського виходить завжди неординарно, алегорично, оскільки побут у Художника - завжди буття і доля:
Вся Росія голодувала,
Трохи жила на холоду ...
.....................................
Жили-були, воду пили
І пекли кропив'яний хліб ...
.....................................
Жалісливі сусідки
Теж, ніби птиці в клітці
На своїй засохлої гілці,
Жили у себе в пеклі.
І скільки краси, скорботи, тихого смутку в рядках про так улюблених ним деревах:
Стікали сльози чисті,
Якими
Одні дерева плачуть напередодні
Всеобесцвечівающей зими
І, несподівано, грубувато-реалістично пробиваються страшні, нестримні слова вірша "Пісні під кулями":
Сніг, як на бойні, пахне солодко,
І ні зірки над степом немає,
Та й тобі, старий, свінчаткой
Ще перешібут хребет
Хочу сказати ще про одну важливу рису творчості Тарковського - спостережливості, точності деталі. І граничної лаконічності оцінок. Особливо яскраво це відчуття у вірші "Поет" про Осипа Мандельштама і його творчість:
Говорили, що в обличчі
У поета щось пташине
І єгипетське є.
Було злиденне величье
І засмикана честь.
.....................................
Там у віршах пейзажів мало,
Тільки безтолоч вокзалу
І театру гармидер,
Тільки люди як попало,
Ринок, черга, в'язниця.
.....................................
Життя, мабуть, наговорив,
Наплів доля сама.
Чара поезії Арсенія Тарковського ще й у її чарівності, нереальності, казці. Наче на саме життя відкинутий тонкий смутний світло Місяця. Місячні вірші.
В останній чверті місяць,
І неспокійна і смутна:
Землі належить вона
Поет відчайдушно балансує між любов'ю до Землі і тугою за недосяжного, неземного. Може бути тому так таємниче недомовленість багато найсильніші його вірші? Поет місяця ...
А сам дивиться на місячний ріг,
Де сходяться як в осередку,
Котов єгипетські очі,
І п'є безсоння білок
Коріння поета - в самої поезії, суть, корені самої поезії. Всеместние, всевременние, безсмертні.
Я - всесвіту гість,
Мені всюди бенкет,
І мені даний на спадок
Весь підмісячний світ!