21. Розвиток гуманізму в епоху Відродження.
Філосо́фія епо́хи Відро́дження — напрям європейської філософської думки XV—XVI століть. Віддзеркалює соціальний та ідейний рух Відродження (Ренесансу), започаткований в Італії в ХІV ст., що в ХVІІ ст. стає загальноєвропейським явищем. Головна відмінність філософії Відродження — антропоцентризм та гуманізм.
Термін «відродження» свідчить про бажання людини повернуте щось втрачене, віднайти в минулому відповіді на суттєві світоглядні питання.
Передумовами філософії Ренесансу була криза феодалізму, криза офіційної ідеології Середньовіччя — католицької релігії, а водночас і схоластичної філософії, які зумовили певні соціально культурні трансформації, пов'язані з капіталізацією суспільства.
Головними рисами, які відрізняли філософію Відродження, були антропоцентризм і гуманізм.
Людина стала центром філософських досліджень не лише як результат Божественного творіння, а й космічного буття, її аналізували не з погляду взаємодії з Богом, а з погляду її земного існування.
Основні характерні риси
Антропоцентризм — домінування філософського принципу, згідно з яким людина є центром і метою всесвіту.
Гуманізм — домінування філософського принципу, згідно з яким утверджується повага до гідності й розуму людини, її права на щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей.
Пантеїзм — філософська позиція (світогляд), згідно з яким Бог і світ перебувають у нерозривній єдності.
Філософія Відродження характеризується також появою нової натурфілософії, інтересом до держави, індивідуалізмом, формуванням ідеї соціальної рівності та опозиційністю до церкви.
******************
Однією з характерних рис епохи Відродження є її гуманізм, і Світоглядною спрямованістю Відродження було відкриття самоцінності людської особистості, гуманістична спрямованість пізнання. Людина відчуває таку самостійність, яку вона не мала ні в античності, ні в середньовіччі. Її сила, влада над усім існуючим і, над самою собою не потребує ніяких зовнішніх сил — ні природи (античність), ні Бога (середні віки).
Визначний мислитель епохи Відродження Пікоделла Мірандола (1463-1494) саме так розумів людину. Бог, створивши людину і зробивши її центром світу, звернувся до неї з такими словами: "Не даємо ми тобі, Адаме, ні певного місця, ні власного образу, ні особливого обов'язку, щоб і місце, і лице, і обов'язок ти мав за власним бажанням, згідно з твоєю волею та твоїми рішеннями. Образ решти творінь визначений у межах законів, які ми встановили. Ти ж без перешкод визначиш свій образ за своїм рішенням, під владу якого я тебе віддаю".
Значну роль в утвердженні нового погляду на людину відіграла соціальна група людей, що називалася в Італії гуманістами. Основним смислом свого життя вони вважали заняття філософією, літературою, стародавніми мовами, вивчення творів античних авторів тощо. Своїм способом життя, своєю діяльністю гуманісти прагнули утвердити нову систему духовних цінностей.
22. Розвиток натурфілософських вчень в епоху Відродження ( Кузанський, Коперник, Бруно).
Натурфілософія є системою умоглядних уявлень про природу, що розроблялася у філософських вченнях. Антисхоластична спрямованість філософії епохи Відродження приводить до появи пантеїзму як провідної риси всіх натурфілософських вчень. Пантеїзм (усе Бог) - вчення про тотожність Бога і природи. Бог тут втрачає свій надприродний характер, зливається з природою, завдяки чому сама природа починає обожнюватися. Одним із найвідоміших представників натурфілософії епохи Відродження був німецький кардинал католицької церкви, математик, уродженець містечка Куза в Німеччині Микола Кузанський. Своє вчення він ґрунтує на християнськи переробленому неоплатонізмі. Центральною ідеєю філософії Кузанського є вчення про тотожність абсолютного максимуму й абсолютного мінімуму. Це вчення стало передумовою обґрунтування нескінченності світу і створення геліоцентричної системи, а також сприяло подальшому розвитку діалектичного методу пізнання. Поняття «абсолютний максимум» і абсолютний мінімум. Кузанський стверджує, що єдине і нескінченне - тотожні. Абсолютний максимум - це нескінченність, більшого від неї нічого не може бути, вона нічим не обмежується, їй ніщо не протистоїть. Цей абсолютний максимум і є Бог. Бог як абсолютне буття, як абсолютний максимум є всім і включає в себе все інше. Тому з ним співпадає абсолютний мінімум, єдине. Кузанський доходить висновку: у нескінченності всі протилежності співпадають. У Бозі як нескінченності, абсолютному максимумі щезають всі відмінності створеного світу. «У Бозі - все» - це є теза пантеїзму Кузанського. Тому усе в природі, кожна річ і кожне явище є відбиттям Божественного світла і сенсу. Усе в цьому світі збігається з Богом. Таке уявлення стає характерним для натурфілософії Відродження з її прагненням осмислити природу як єдине ціле, елементи якого нерозривно зв'язані одне з одним. Пантеїзм Відродження підносив цінність будь-якої окремої речі у світі, природи і людини, ототожнюючи їх з Богом. Людський інтелект, згідно з Кузанським, здатний осягнути єдність протилежностей у нескінченному. Це вміння з'єднувати протилежності у процесі пізнання є ознакою діалектичного методу Кузанського. Вчення Кузанського спричинило руйнування старої, схоластичної картини світу, яка ґрунтувалася на філософії Аристотеля і геоцентричній астрономії Птолемея. Вважалося, що центром скінченного світу є Земля. Кузанський заперечує наявність фізичного центра Всесвіту. Бог присутній у всьому світі, виступає і його межею, і його центром. Тому Земля є часткою світу як «обмеженого максимуму», центр якого «всюди і ніде». Наступний крок у пізнанні нескінченності світу належить М. Копернику, який створив геліоцентричну систему світу. Загалом, епоха Відродження - це час формування першого досвідного наукового знання про природу (з'являються теорії Коперника, Кеплера, Галілея, Бруно). Пантеїстична філософія природи Дж. Бруно завершує розвиток ренесансного мислення.
Джордано Бруно (1548-1600 рр.) поєднує діалектичну ідею тотожності протилежностей Кузанського і геліоцентричну систему Коперника. Пантеїзм філософії природи Дж. Бруно є найрадикальнішим із усіх натурфілософських систем епохи Відродження. Бруно пориває не тільки зі схоластичними уявленнями про світ, але й з основами християнського світобачення. Для Дж. Бруно нескінченним є не тільки Бог, але й природний світ. Більше того, Бруно висуває ідею нескінченної множинності світів, тим самим відверто відмовляючись від геоцентричної доктрини. Пантеїзм Бруно мав натуралістичний характер, тяжів до матеріалістичного світогляду. На відміну від М. Кузанського, який природу розчиняв в Бозі, підносив її до Бога, Бруно, навпаки, Бога «зводить» до природи, саму природу перетворює на Бога, визначаючи її «Богом в речах». Пантеїстична філософія природи Дж. Бруно завершує розвиток ренесансного мислення. Пізніше, разом з розвитком природознавства на експериментальних і математичних засадах, починається криза і згасання гуманістичної традиції.
23.Соціально-політична доктрина Н. Макіавеллі.
Мрії гуманістів про швидке настання "золотого віку" зіткнулися з реальністю постійних війн, контрреформацією, зміцненням центральної феодальної влади, експансією іноземного панування. В роздрібненій Італії так виникало вчення Н. Макіавеллі (1469 – 1527рр.).
Мислитель вказував, що невикорінний егоїзм людської природи з усією необхідністю вимагає введення державної організації, як вищої сили, що може поставити його у вузькі межі. Звідси випливають передумови диктатури суспільного договору.
Порятунок Макіавеллі вбачав у сильній централізованій владі, здатній захистити країну від чужоземної навали.
Ідеалом Макіавеллі була сильна суверенна державна влада, втілена у "новому принципаті" Особиста диктатура "нового государя" у Макіавеллі ставиться вище від законності, права
Сильна диктаторська влада правителя мусить бути короткочасною і не передаватися спадково. Насилля повинно застосовуватися сувереном, як правило одноразово. Жорстокість правителя добре розрахована і вивірена, є благом, вона повинна не руйнувати, а виправляти
Вперше політику від моралі відокремив Н. Макіавеллі, довівши, що політика має свої спеціальні закони і правила, що їй властивий особливий тип взаємовідносин з мораллю.. він дійшов до висновку, що політична поведінка ґрунтується не на моралі, а на силі і вигоді. Володар, підкреслював він, повинен прагнути до того, що його вважали добропорядним, милостивим, чесним, щирим.
Проте він не повинен побоюватися бути підступним і лицемірним, якщо чесноти повертаються проти нього, заважають йому зберегти єдність країни та вірність підданих. Тобто йдеться про принципи політики, які Н. Макіавеллі схвалював тільки в контексті теорії диктатури як засобу революційного перетворення держави метою встановлення республіканської форми правління. Саме за цієї форми держава стає міцною і стабільною. Забезпечуються свободи і рівновага.
Н. Макіавеллі виділяв такі конституційні види влади: монархія, аристократія, демократія. Кожен з цих видів був нестабільний, ідеальним є змішаний тип влади, які урівноважував би інтереси різних соціальних груп: багатих і бідних.
Н. Макіавеллі виступав з ідеєю контролю та рівноваги, можливість брати участь в управлінні державою надавалося одночасно монарху, знаті та народу. Тоді ще три сили будуть взаємно контролювати одна одну.
У праці "Володар" Н. Макіавеллі змалював образ правителя. Головним критерієм оцінки діяння правителя була могутність держави задля досягнення якої можна користуватись будь-якими методами і заходами. Н. Макіавеллі дає правителю свою рідну індульгенцію на порушення моральних заповідей.
Не існує незмінно добрих чи поганих методів управління людьми є лишень методи адекватні ситуації та неадекватні їй. Правителям він радив постійно піклуватися про зміцнення держави заради цього вважав допустимі будь-які засоби.
Найкраще для володаря щоб і любили, і боялися, але таке неможливо досягнути одночасно, то потрібно віддати перевагу страхові, бо любов через зіпсуту природу є слабка і мінлива, а страх перед покаранням завжди ефективний.
Вцілому заслуги Н. Макіавеллі у розвитку політичної науки полягають у тому, що він:
Відкинув схоластику, замінивши його раціоналізмом та реалізмом;
Заклав основи політичної науки;
Виступив проти феодальної роздрібненості за створення централізованої Італії;
Увів у політичний лексикон поняття "держава" та "республіка" у сучасному їх розумінні;
Сформулював суперечливий, але вічний принцип "мета виправдовує засоби".
24. Ідея утопічного соціалізму Т. Кампанелли та Т. Мора.
Томас Мор та Томмазо Кампанелла обстоювали ідею соціальної рівності, головним ворогом якої вони вважали приватну власність.
Томас Мор (1478-1535) - англійський мислитель, погляди виклав у праці "Утопія", в якій різко засудив нерівність, несправедливість, злочинність тощо, головною причиною яких вважав приватну власність. Суспільство є результатом змови багатих проти бідних. Держава виступає знаряддям багатих, яке вони використовують з метою пригнічення простого народу та захисту своїх матеріальних інтересів.
Існуючим порядкам Мор протиставляє порядки, які панують в уявній державі Утопія. Там немає приватної власності, а засоби виробництва та його результати є суспільним надбанням. Праця обов´язкова для всіх, робочий день триває 6 годин, а населення забезпечується всім необхідним.
Політичний устрій утопії грунтується на засадах свободи, рівності й демократизму. Правитель обирається пожиттєво, але може бути усунутий з посади у разі прагнення до тиранії. Решта посадових осіб і сенат, який складається зі старших за віком і досвідчених громадян, обираються щорічно.
Симпатії Мора на боці змішаної форми державного правління, яка поєднує в собі монархічний, аристократичний і демократичний елементи.
Томмазо Кампанелла (1568—1639) - італійський філософ, розвивав ідеї утопічного соціалізму. У своїй праці «Місто Сонця», наслідуючи Мора, він стверджував, що причиною всіх суспільних бід є приватна власність. У місті Сонця відсутня приватна власність, праця має обов'язковий характер, громадяни забезпечені всім необхідним. Причому, на відміну від Мора він вводить суспільну власність навіть на предмети особистого вжитку.
Система влади у місті Сонця складається з трьох гілок: військової, наукової і відтворення населення (шляхом створення необхідних предметів споживання і виховання громадян). Кожною з гілок влади керує окремий правитель, їх називають Сила, Мудрість і Любов. Верховного правителя йменують Сонцем, або Метафізиком. Посаду верховного правителя він обіймає не пожиттєво, а лише до того часу, доки серед громадян не з'явиться більш достойний. Верховний правитель міста Сонця та його найближчі помічники — Сила, Мудрість і Любов — не можуть бути усунуті з посад з волі народу, решта посадових осіб обираються громадянами.
25. Особливості філософії Нового часу.
Визначальною особливістю Нового часу (XVІІ – XVІІІ ст.) є народження і утвердження нового суспільного ладу – буржуазного, який висуває і обґрунтовує нові цінності і засади людського буття у порівнянні з феодалізмом. В центрі уваги нового світогляду вже не віра, розум. Основні парадигми Нового часу: «Знання - то сила!»( в основі ставлення людини до світу лежать знання; перевага надається фактичному, позитивному знанню явищ дійсності, що базуються на науці й експерименті; друга парадигма – опануй природою в імя користі і успіху самого життя( прагматично діловий підхід до світу, що виробляється на основі впровадження науки в виробництво, типовим для Нового часу).
Машинне виробництво, яке витісняло ремесло потребувало точних знань про закономірності природи. Схоластична філософія Середньовічччя вузловою проблемою мала Бога і мало уваги звертала на поцейбічний світ, земний світ, тому вона і не виробила методології пізнання цього світу. Внаслідок цього перед суспільством постала проблема розробки методів, шляхів і прийомів вивчення природи. Саме тому проблема методу є однією із центральних в філософії нового часу.
На зміну споглядальній натурфілософії приходить експериментальне природознавство, виробляють кількісні критерії для оцінки природних явищ. Важливого значення набувають спостереження, вимірювання, порівняння, аналіз, експерименти та основні на них індуктивні умовисновки. Біля джерел такого розуміння наукової творчості стоїть Ф.Бекон.
Прагнення до систематизації, кількісний ріст і диференціація знання викликають розвиток теоретичного мислення. Тому поряд з розвитком чуттєвого, емпіричного пізнання світу розвивається і раціональне, математичне мислення. Ці два типи пізнання і формують основні напрямки філософського мислення Нового часу: емпіризм та раціоналізм, найбільш яскравими виразниками яких були відповідно англійський філософ Ф.Бекон і французький філософ Р.Декарт. Емпіризм(від грец. «емпірія» - досвід) – вважає чуттєвий досвід єдиним істинним джерелом знань. Раціоналізм (від лат. «раціо» - розум) вважає розум, думку вищим ступенем в системі філософських цінностей, основою пізнання та діяння людини. Достовірне знання не може бути виведеним з досвіду. Воно може бути виведеним тільки із самого розуму.
26. Раціоналізм та емпіризм у теорії пізнання Нового часу.
XVII та XVIII ст. – епоха видатних досягнень у філософії, науці і культурі Нового часу. XVII ст. визначають як століття геніїв та вільнодумства, а XVIII ст. – як століття Просвітництва. Інтелектуальний і духовний потенціал цієї епохи своїм джерелом має значною мірою процеси розвитку буржуазних економічних відносин і видатні наукові відкриття Коперника і Галілея. Виникає не лише справді наукове природознавство, а й обґрунтована наукою та філософськи осмислена якісно нова картина природи. В Новий Час філософія розвивається в діалозі з експериментальною наукою, яка виникає саме в цей період. Наука стає провідним чинником життя та життєвих зрушень. З’являється перша завершена та експериментально підтверджена наукова теорія – механіка Ньютона. Світ розглядається людиною як об’єкт пізнання, а людина – суб’єкт пізнання.
В філософії нового часу, насамперед у гносеології, було декілька протилежних течій визначальними серед яких були емпіризм і раціоналізм. Вони сформувалися в гносеології при намаганні з’ясувати, яка з двох здатностей пізнання – чуттєвість чи розум – відіграє вирішальну роль у формуванні наукового істинного знання. Саме при вирішенні цього питання сформувалися емпіризм (започаткував Ф.Бекон (1561-1626)) та раціоналізм(основоположник Р.Декарт(1596-1650)).
Емпіризм (досвід) – напрямок в теорії пізнання, який основою пізнання вважав чуттєвий досвід. Емпіризм передбачав життєве споглядання, аналіз результатів експерименту.
Представники цього методу вважали, що відчуття, чуттєвий досвід відіграють вирішальну роль у пізнанні, що вони є джерелом наукових ідей.
Зміст знання може бути представлений або як опис цього досвіду, або може бути зведений до нього. Чуттєвий досвід відображає в пізнанні об’єктивно існуючі речі. Отже, Бекон обстоював дослідний шлях пізнання в науці, закликав до спирання на факти, на експеримент.
Раціоналізм (розумний) – філософський напрямок, який визнає розум основою пізнання і поведінки людей.
Його представники стверджували, що всезагальний характер ідей можна вивести лише з розуму (логіки мислення, його категоріальної структури).
В центрі уваги філософів Нового часу була також проблема методу узагальнення досвідного знання, практичної застосовності одержуваних науками знань. У числі таких методів, наприклад, Ф. Бекон розглядав індукцію – метод одержання загального судження (закономірності, закону) з безлічі часток, конкретних суджень чи фактів. Орієнтація ж Р. Декарта в пошуках найбільш ефективного методу була іншою: він розглядав у якості найбільш плідних дедуктивні методи математики і логіки. В обговоренні ж питань про джерело наших знань Р. Декарт відстоював першість розуму, довівши роль досвіду до простої практичної перевірки даних інтелекту.
Епоха Нового часу відома своєю першою науковою революцією. Для науки немає об’єктів, які не піддаються вивченню. Об’єкт (складний) розбивається на складові, які досить легко піддаються математичному опису. Органи чуттів не є критетеріями істини і спостереження можуть і повинні протирічити спостереженням. Відбувається об’єднання математичного та емпіричного експеримента.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 ... 23