Ім'я файлу: відповіді на теми.docx
Розширення: docx
Розмір: 206кб.
Дата: 31.05.2021
скачати
Пов'язані файли:
Lab.2_Тертична_Юлія_ПД-44.docx
Ділові переговори.docx
Розширення: docx
Розмір: 206кб.
Дата: 31.05.2021
скачати
Пов'язані файли:
Lab.2_Тертична_Юлія_ПД-44.docx
Ділові переговори.docx
29. Класифікація страхування.
Багатогранність і розгалуженість об'єктів страхування, широкий спектр страхових відносин передбачають необхідність класифікації страхування. Найбільш повною і поширеною у вітчизняній практиці є класифікація страхування, подана на рис. 13.3.
За формами проведення страхування поділяється на добровільне та обов'язкове.
Класифікація страхування
Рис. 13.3. Класифікація страхування
Добровільне страхування здійснюється на основі договору між страхувальником і страховиком. Загальні умови і порядок здійснення такого страхування визначаються правилами страхування, що встановлюються страховиком самостійно, відповідно до вимог чинного страхового законодавства. Характеристику та класифікаційні ознаки видів добровільного страхування визначає уповноважений орган. Страховики мають право займатися тільки визначеними у ліцензії видами добровільного страхування. У ст. 6 Закону України "Про страхування" передбачено 22 види добровільного страхування.
Обов'язкове страхування встановлює держава з метою захисту інтересів не лише окремих страхувальників, а й суспільства в цілому. Для здійснення обов'язкових видів страхування законодавчими актами визначаються перелік об'єктів страхування, обсяги страхової відповідальності, норми страхового забезпечення, порядок сплати страхових платежів, права й обов'язки учасників страхування. Принцип обов'язковості однаково поширюється і на страхувальника, і на страховика. Перший має обов'язково застрахувати передбачений законом об'єкт, а другий не має права відмовити йому в цьому. У ст. 7 Закону України "Про страхування" визначено 34 види обов'язкового страхування.
Класифікація страхування за сферами діяльності або спеціалізацією страховика передбачає його поділ на страхування життя та загальне (ризикове) страхування. Зазначену класифікаційну ознаку покладеною основу виокремлення галузей страхування, які, у свою чергу, включають підгалузі та види відповідного страхування. При цьому всі ланки такої класифікації охоплюють і обов'язкову, і добровільну форми здійснення страхування.
Чинним страховим законодавством за об'єктами страхування визначено три його галузі:
— майнове страхування як сукупність видів страхування, об'єктом яких є майно юридичних і фізичних осіб;
— особисте страхування — галузь страхування, в якій об'єктом страхування є життя, здоров'я, працездатність громадян;
— страхування відповідальності — галузь страхування, в якій об'єктом страхування є відповідальність перед третіми особами, які можуть зазнати збитків унаслідок діяльності або бездіяльності страхувальника.
Загальне страхування включає всі галузі, тоді як страхування життя є під-галуззю, видом особистого страхування, об'єкт страхових відносин в якому — майнові інтереси, пов'язані з життям і здоров'ям застрахованого.
Особисте страхування можна поділити на три підгалузі:
— страхування від нещасних випадків;
— медичне страхування;
— страхування життя і пенсій.
У свою чергу, підгалузями майнового страхування є:
— страхування майна громадян;
— страхування майна юридичних осіб.
Класифікація страхування за родом небезпеки страхових ризиків передбачає виділення видів страхування за діяльністю страховика (морське, авіаційне, автотранспортне тощо) та за видами ризиків (фінансові, кредитні, екологічні тощо).
За статусом страхувальника страхові послуги поділяють на такі, що надаються юридичним особам, а також такі, які обслуговують інтереси громадян. Ця класифікаційна ознака не поширюється на особисте страхування.
Класифікація страхування за організаційно-правовою формою страховика використовується з метою забезпечення державного регулювання страхової діяльності. Відповідно розрізняють:
— комерційне страхування (послуги надають страхові компанії, створені у формі акціонерних, повних, командитних товариств та товариств з додатковою відповідальністю);
— взаємне страхування (послуги надають товариства взаємного страхування);
— державне страхування (послуги надають державні страхові організації).
30. Класифікація цін.
1.1. Класифікація цін
Ціни класифікують за різними принципами:
За характером обслуговування обігу:
• оптові ціни покупки й продажу;
• біржові роздрібні ціни.
Залежно від державного впливу, регулювання, ступеня конкуренції:
• вільні ціни (ціна попиту, ціна пропозиції);
• регульовані ціни (граничні, фіксовані).
За способом фіксації:
• тверді;
• рухомі (ціни, зафіксовані на дату підписання контракту);
• ковзаючі (ціна може бути переглянута з урахуванням змін у витратах виробництва).
Залежності від виду ринку:
• ціна товарних аукціонів;
• біржові котирування;
• ціна торгів.
Розглядати ж цінову політику фірми слід лише у взаємозв'язку з тими завданнями, які загалом ставить перед собою фірма. Перш за все необхідно вирішити, які саме цілі фірма намагається досягти за допомогою конкретного товару й чим чіткіше уявлення про них, тим легше встановити ціну. Отже, можна назвати такі варіанти поведінки фірми на ринку й політики у сфері ціноутворення:
• Забезпечення процесу виживання;
• Максимізація поточного прибутку;
• Завоювання лідерства за показниками якості;
• Завоювання лідерства за показниками частки ринку.
Забезпечення процесу виживання є основним завданням фірми в тих випадках, коли на ринку функціонує дуже багато виробників і панує гостра конкуренція. Для того щоб забезпечити роботу підприємств і збут своїх товарів, зберегти відносини з каналами збуту, фірми змушені встановлювати низькі ціни в надії на сприятливу реакцію споживачів. Виживання важливіше за прибуток. Встановлювані ціни мають покривати витрати, гарантувати хоча б просте відтворення. До тих пір, доки знижені ціни покриватимуть витрати, ці фірми можуть ще деякий час продовжувати комерційну діяльність.
Максимізація поточного прибутку. Багато фірм намагаються максимізувати поточний прибуток. Вони здійснюють оцінку попиту й витрат відносно різних рівнів цін і вибирають ціну, яка забезпечить максимум надходжень поточного прибутку та максимум покриття витрат. Поточні фінансові показники для фірми мають вагоміше значення, аніж довгострокові.
Завоювання лідерства за показниками якості. У цьому випадку підходи фірми до роботи на ринку набувають ґрунтовної значущості. А для цього потрібна серйозна підготовка до проведення науково-дослідних та дослідно-конструкторських розробок, створення сучасного парку устаткування, упровадження нових технологій, залучення висококваліфікованих фахівців. Найвища якість створеного продукту дає підставу встановлювати високу ціну. І це виправдано. Фірма орієнтується на споживача серйозно й на тривалу перспективу.
Завоювання лідерства за показниками частки ринку. Деякі компанії вважають, якщо їм належить значна частка ринку, то вони можуть мати незначні витрати й найбільш високі прибутки. Намагаючись досягти лідерства за показниками максимальної частки ринку, вони йдуть на максимально можливе зниження цін. Скажімо, протягом одного року фірма хоче затвердити свою частку ринку з 10 до 15 %. З урахуванням цього завдання вона і буде формувати свою ціну.
Фактори, які впливають на ціноутворення
Перш ніж розробити стратегію формування ціни, фірма має проаналізувати всі зовнішні фактори, які впливають на рішення. До внутрішніх факторів, які впливають на ціноутворення, можна віднести витрати фірми (при чому не всі їх складові підлягають контролю з боку компанії – ціни на сировину, транспортні витрати, вартість реклами). За умови підвищення витрат фірмі можуть допомогти інші складові комплексу маркетингу: звуження асортименту за рахунок неприбуткових товарів та їх окремих модифікацій; модернізація товарів, перепозиціювання їх, скорочення ступеня диференціації.
Зниження витрат не завжди позитивно відбивається на ціновій політиці. Так, за умови падіння цін на цукор продуцентам кондитерських виробів не вигідно позиціювати їх як дешеві товари. Тут також може бути здійснена підтримка з боку товарної політики (збільшення ваги коробки цукерок без зміни ціни). Внутрішніми факторами також можуть бути цілі маркетингу, стратегії комплексу маркетингу.
До зовнішніх факторів, які впливають на процес ціноутворення, можна віднести дії уряду, учасників каналів збуту, реакцію споживачів, політику конкурентів. Уряд може здійснювати вплив у рамках антидемпінгових та антитрастових законів, установлювати штрафи або інші види стягнень за фіксування цін (як горизонтальне, так і вертикальне), за обман у ціновій рекламі. Торговий посередник може продавати товар під приватною маркою, відмовитись від реалізації невигідних товарів, встановлювати високу ціну на ту чи іншу марку товару, а інші реалізовувати дешевше ("продаж проти марки"). За умови високого ступеня конкуренції ціни регулює ринок, цінові війни витісняють слабкі фірми з ринку. Якщо конкуренція обмежена, то ступінь контролю фірми над цінами зростає, і вплив ринку зменшується. Споживачі здійснюють вплив як у плані еластичності попиту за цінами, так і поведінковими особливостями, що дуже важливо для цільового маркетингу (економні покупці, персоніфіковані, етичні, апатичні).
3. МІЖНАРОДНЕ ПРАВО
1. Поняття та елементи правосуб’єктності в міжнародному праві.
Міжнародне право - це система юридичних норм, що регулюють відносини між державами та іншими суб'єктами міжнародного права і створюються шляхом узгодження позицій учасників цих відносин і забезпечуються у разі потреби індивідуальним або колективним примусом.
Особливість міжнародного права полягає в тому, що воно створюється насамперед державами і регулює переважно міждержавні відносини. Міжнародно-правовий зовнішність інших учасників міжнародних відносин також в значній мірі визначається державами. Будучи творцями міжнародних прав і обов'язків, держави виступають як основні суб'єкти міжнародного права. На цій посаді вони мають винятковий і невід'ємною властивістю, що базується на політичній організації влади - державним суверенітетом.
Суверенітет держава здійснює в рамках міжнародного права, з урахуванням поваги суверенітету і інтересів інших держав. З цього випливає, що держава як суб'єкт міжнародного права не може здійснювати своєї влади у відношенні іншої держави (par in parem non habet imperium - рівний не має влади над рівним). Зокрема, це виражається в непокорі однієї держави законодавству іншого: дії держави визначаються власними законами і нормами міжнародного права. Імунітет держави також охоплює його непідсудність судовим органам іншої держави: залучення його до суду іншої держави може здійснюватися тільки з його згоди.
2. Поняття та види міжнародно-правового визнання.
Визнання в міжнародному праві являє собою міжнародно-правову дію суб'єкта міжнародного права, за допомогою якого він констатує наявність або відсутність юридично значущої події, факту чи поведінки суб'єкта міжнародного права, погоджується з відповідними змінами в міжнародному правопорядку і міжнародної правосуб'єктності. Факт наявності визнання означає, що держава розглядає нову державу як юридичну особу з усіма правами та обов'язками, що випливають з міжнародного права. Правовідносини, що виникають на основі акту визнання існують незалежно від встановлення між суб'єктом, який визнає та суб'єктом, якого визнають дипломатичних, консульських або інших відносин. Правовідносини визнання і дипломатичні, консульські правовідносини витікають з різних норм міжнародного права. Визнання як юридичний факт є базою для всіх наступних відносин між суб'єктами міжнародного права; дипломатичні та консульські відносини встановлюються після визнання.
Актом, протилежним визнанню, є протест. Сутність протесту — в незгоді з правомірністю відповідного юридично значущого факту чи події, у кваліфікації його як міжнародно-протиправного діяння. Протест має бути явно вираженим і так чи інакше доведеним до відома держави, якого він стосується.
У доктрині міжнародного права виділяють традиційні види визнання (держав і урядів) і попередні або проміжні (визнання націй, повсталої або воюючої сторони, організації опору і урядів у еміграції). Попередні види визнання застосовуються в очікуванні подальшого розвитку подій, які можуть призвести або до створення нової держави (при визнанні нації), або до стабілізації становища в країні, де влада нового уряду була встановленанеконституційним шляхом.
Серед традиційних видів визнання розрізняють визнання держав і визнання урядів. Визнання держав, як правило, відбувається, коли на міжнародну арену виходить нова незалежна держава, що виникла в результаті революції, війни, об'єднання або розділу держав. Основним критерієм визнання в даному випадку будуть служити незалежність визнаної держави і самостійність у здійсненні державної влади.
Теорії міжнародно-правового визнання:
конститутивна — акт визнання дестинатора (адресата визнання) з боку вже існуючих суб'єктів міжнародного права відіграє вирішальну роль у його міжнародно-правовому статусі;
декларативна — визнання не означає надання відповідного правового статусу, а лише констатує факт виникнення нового суб'єкта міжнародного права і полегшує встановлення з ним контакту. Переважає в міжнародно-правовій доктрині.
види визнання
Розрізняють визнання держав і визнання урядів.
Визнання держав відбувається, коли на міжнародну арену виходить нова незалежна держава, що виникла в результаті революції, війни, об'єднання або поділу держав і т. Д. Основний критерій визнання в даному випадку - незалежність визнаного держави і самостійність у здійсненні державної влади.
Визнання уряду відбувається, як правило, одночасно з визнанням нової держави. Однак можливо визнання уряду без визнання держави, Наприклад: в разі приходу уряду до влади в уже визнаному державі неконституційним шляхом (громадянські війни, перевороти і т.п.). Основний критерій для визнання нового уряду - це його ефективність, тобто дійсне фактичне володіння державною владою на відповідній території і незалежне її здійснення. В цьому випадку уряд визнається єдиним представником цієї держави в межд. відносинах.
Особливим видом визнання урядів є визнання емігрантських урядів чи урядів у вигнанні. Практика їх визнання була широко поширена під час Другої світової війни. Однак емігрантський уряд часто втрачає зв'язок з відповідною територією і населенням і тому перестає представляти дане держава в міжнародних відносинах. В даний час визнання урядів у вигнанні використовується досить рідко.
В середині XX ст. набув широкого поширення і такий вид визнання, як визнання органів опору і національно-визвольних рухів. Це визнання не було ні визнанням держави, ні визнанням уряду. Органи опору створювалися всередині вже визнаних держав, а їх повноваження відрізнялися від традиційних повноважень урядів. Як правило, визнання органів опору передувало визнанню уряду та мало завданням уявити бореться за звільнення народ в міжнародних відносинах, забезпечити йому міжнародну захист і можливість отримання допомоги.
У сучасних умовах спостерігається прагнення окремих лідерів національно-сепаратистських рухів отримати статус органів опору і відповідно права і переваги, що випливають з цього.
3. Декларативна теорія міжнародно-правового визнання.
Згідно декларативної теорії визнання не надає дестинаторам відповідної якості, а лише констатує його появу і служить засобом, що полегшує здійснення з ним контактів. Іншими словами, визнання носить декларативний (явочний) характер і спрямоване на встановлення стабільних, постійних міжнародних правовідносин між суб'єктами міжнародного права. Визнання припускає внутрішню незалежність знову виниклої держави.
Декларативна теорія знайшла своє закріплення в міжнародно-правових документах: стаття 9 Статуту Організації американських держав, наприклад, закріплює, що політичне існування держави не залежить від визнання її іншими державами. Навіть в визнання держава має право на захист своєї цілісності і незалежності.
4. Конститутивна теорія міжнародно-правового визнання.
Згідно конститувною теорії тільки визнання надає дестинаторам (адресату) відповідного конституирующего (правостворюючі) якості державі - міжнародну правосуб'єктність, уряду - здатність представлятися суб'єктом міжнародного права в міждержавних відносинах. Без визнання з боку групи провідних держав нова держава не може вважатися суб'єктом міжнародного права.
5. Універсальна міжнародна правосуб’єктність держави.
Держава є основним суб'єктом міжнародного права. Міжнародна правосуб'єктність держав виникає із самої природи міжнародного права. Слід підкреслити, що всі держави мають статус суб'єкта міжнародного права. Тільки держава має повну право- і дієздатність. Інші суб'єкти мають обмежену право- і дієздатність, обсяг яких визначається державами. Саме держави можуть створювати інші суб'єкти міжнародного права.
Міжнародні угоди, оперуючи поняттям «держава», не дають визначення його змісту. Єдиним міжнародним договором, в якому надано дефініцію держави є Конвенція про права та обов'язки держав тисяча дев'ятсот тридцять-три р.
Незважаючи на регіональний характер цієї Конвенції, в доктрині міжнародного права стаття 1 Конвенції використовується для визначення держави як суб'єкта міжнародного права. Згідно з цим положенням, держава як суб'єкт міжнародного права має мати такі складові:
- постійне населення;
- певну територію;
- уряд;
- а також здатність встановлювати відносини з іншими державами.
Невід'ємним атрибутом держави є суверенітет.
Суверенітет означає верховенство держави в межах її території та незалежність і самостійність у взаєминах з іншими державами.
Суверенітетом держави є територіальне верховенство, територіальна цілісність, неподільність державної влади, незалежність державної влади.
6. Особливості міжнародної правосуб'єктності міжнародних організацій.
З неурядових міжнародних організацій суб'єктом МП визнаний лише Міжнародний комітет Червоного Хреста (МКЧХ). МКЧХ заснований в Женеві в 1863 р і офіційно визнаний Женевськими конвенціями і Міжнародними конференціями Червоного Хреста і Червоного Півмісяця. Будучи асоціацією, діяльність якої визначається цивільним законодавством Швейцарії, МКЧХ є організацією з особливим статусом.
Роль МКЧХ полягає в наступному: відстоювати і поширювати Основоположні принципи Руху: гуманність, неупередженість, нейтральність, незалежність, добровільність, єдність і універсальність.
Міжнародний Комітет Червоного Хреста (МКЧХ) утворений в 1863 р з ініціативи швейцарця Анрі Дюнана для надання гуманітарної допомоги жертвам збройних конфліктів. Згодом діяльність МКЧХ поширилася і на інші області: посередництво в конфліктних ситуаціях, надання допомоги особам, які постраждали під час збройних конфліктів, розшук зниклих без вести і послуги по возз'єднанню сімей, сприяння в підготовці медичного персоналу для гуманітарних місій, розробка норм міжнародного гуманітарного права, спостереження за їх виконанням і сприяння поширенню знань з гуманітарного права.
МКЧХ є одним з трьох компонентів всесвітнього червонохресного руху - поряд з національними товариствами Червоного Хреста (Червоного Півмісяця) і об'єднує їх Міжнародною Федерацією. Комітет складається виключно з швейцарських громадян (до 25 осіб) і поповнюється шляхом кооптації. З 1 січня 2000 року його Президентом став Я. Келленбергер, який був переобраний на цей пост в 2003 р
У правовій системі Швейцарії МКЧХ вважається приватною асоціацією, статус якої регулюється швейцарським цивільним правом. Однак на міжнародній арені МКЧХ визнається специфічним суб'єктом міжнародного права, здатним підтримувати відносини і укладати договори з державами та міжурядовими організаціями. Юридична основа такої міжнародної правосуб'єктності і діяльності МКЧХ - Женевські конвенції 1949 року про захист жертв війни і доповнюють їх протокол 1977
До Комітету можуть входити від 15 до 25 членів. Члени МКЧХ переобираються кожні чотири роки.
Органами МКЧХ є:
- Асамблея;
- Рада Асамблеї;
- Президент і його заступники;
- Директорат;
- Контрольний орган.
Штаб-квартира МКЧХ знаходиться в Женеві.
1 ... 5 6 7 8 9 10 11 12 13