додати матеріал

приховати рекламу

Політична культура

[ виправити ] текст може містити помилки, будь ласка перевіряйте перш ніж використовувати.

1. Скласти таблицю „Суспільно-політичні концепції ХІХ століття”
Час виникнення
Концепція, ідеологія
Цінності
Економічна
сфера
Політична
сфера
1642рік
Авторитарна модернізація (Томас Гоббс)
Відмова від політичної свободи стає для індивіда „платнею” за економічну та особисту безпеку, яку повноцінно гарантувати може лише абсолютна влада держави
Жорстоке обмеження політичної свободи при забезпеченні й гарантуванні свободи економічної (купівлі-продажу майна, укладання торгових угод, вибору місце проживання та переміщення по країні та ін.)
Відмова індивідів від політичної свободи й передбачення прав верховної влади над собою державні повинні, на думку Гоббса, якось стримати зіткнення груп, забезпечити безпеку підприємницькій діяльності та власницьким правам індивідів
1688рік
Ліберально-демократична альтернатива курсу авторитарної модернізації
(Джон Локк)
Нерозривна єдність і взаємозалежність основних політичних та економічних прав людини
Цілковиті гарантії індивідуальної економічної свободи є можливими лише при підкріпленні її свободою політичною
Права людини переважають над будь-якими державними правами; сама держава створюється тільки з метою кращого втілення і гарантованого захисту цих прав особи
1748рік
Ліберальна владно-політична концепція
(Шарль-Луї Монтеск’є)
Політична свобода, яка складається не во вседозволеності, але в праве робити те, що дозволено законами
Обмеження владних повноважень кожної влади полягає не просто у забезпеченні ними різних сфер економічної і політичної діяльності, але й в необхідності вони можуть стати перешкодою у виконанні рішень одна одної
Гарантією політичної свободи індивідуума можуть бути тільки розподіл і взаємна незалежність законодавчої, виконавчої та судової влади
1762рік
Радикально-демократична парадигма влади (Жан-Жак Руссо)
Суспільство як універсальне „моральне і колективне ціле” стає джерелом і носієм усякої влади
Заперечення самостійної ролі особи у суспільстві, повному підкоренню її „громадському цілому”
Принцип розподілу влади: „воля або є загальною, або нею не є; вона являє собою волю народу як цілого або – тільки однієї його частини”
Час виникнення
Концепція, ідеологія
Цінності
Економічна
сфера
Політична
сфера
В кінці  60-х років
Республіканізм (Еммануїл Кант)
Справжнє призначення права полягає в тому, щоб надійно гарантувати для людської моральності той простір, у якому вона могла б безперешкодно реалізуватися свобода і громадська рівність індивідуумів.
Змінювати державний устрій можна лише шляхом конституційних реформ, причому тільки виконавчої, але не законодавчої влади, що значно покращує економічну сферу
„Республіканізм є державний принцип відділення виконавчої влади від законодавчої; деспотизм – принцип самовладного виконання державних законів, створених ним самим”
1820 рік
Авторитарний етатизм (Георг Вільгельм Фрідріх Гегель)
Ця концепція побудована на розведенні й дослідженні двох ключових понять – громадянського суспільства і держави
Певна сукупність формально рівних індивідів, приватновласницький інтерес яких тісно вплетений в систему „всебічної зайнятості”
У концепції суверенітет держави належить конституційному монархові; концепція являє собою теорію конституційного етатизму, побудованого на засадах станового корпоративізму та панування держави над собою і суспільством
60-80 роки
Трансформації лібералізму(Ієремії Бентама, Джон Стюарт Міль, Алексіса де Токвіля)
Теорія утилітаризму Бентама керується принципами корисності та особистого пожитку.
Всі незручності для свободи індивідів, які випливають з наявності держави, мають бути мінімізованими – державне втручання в економічні процеси має по змозі зведеним нанівець.
„Загального блага” можна досягти якнайкраще за умов „представницької демократії”, де законодавча легіслатура, з одного боку, володіє вищою владою і контролює уряд та інші виконавчі органи, а з другого – підзвітна виборцям та громадській думці.
Смисл концепції „захисту меншості” Мілля полягає в узгодженні різних партикулярних інтересів між собою, що виключає можливість сваволі однієї частини суспільства щодо іншої.
В концепції Токвіля йдеться про дослідження інституціональних підстав стабільної демократії та проблем політичної культури, аналіз порівняльної ефективності та різноманіття форм демократії, вивчення нових регулятивних функцій сучасної держави та нових версій традиційного деспотизму.
Кінець ХІХ століття
Марксизм  (Карл Маркс і Фрідріх Енгельс)
В надрах капіталістичного суспільства присутній і постійно розвивається глобальний соціальний конфлікт – класовий антагонізм буржуазії і пролетаріату.
Ідея політичної рівності може бути реалізована лише в рамках економічної рівності
У межах марксистської теорії відбувається істотне уточнення радикально-демократичного концепту влади – ідея прямого та загального народознавства

2. Визначте раціональні та утопічні ідеї в марксисткій концепції політики
У своїх працях („Свята родина”, „Німецька ідеологія”) К.Маркс і Ф.Енгельс зауважували, що ідеологами революційної буржуазії були просвітники-матеріалісти XVII – XVIII ст. Виступаючи проти феодалізму, релігії, вони створювали передумови глибинного аналізу соціальних відносин, формували основи радикальних змін суспільного устрою. Тому ідейні джерела утопічного соціалізму і комунізму беруть свій початок у матеріалістичній традиції(Бекона, Декарта, Локка), а проповідування політичної рівності Руссо та інших просвітників передувало вимогам соціальної рівності.
Заглиблюючи свій погляд в основні положення матеріалістичної філософії, що живили соціалістичні та комуністичні теорії, К.Маркс зосереджувалися на тих аспектах, які тлумачили людину як продукт середовища і як істоту політичну, суспільну. Передусім він зазначає, що французький матеріалізм, розвиваючи теорію Локка про походження знань із чуттєвого досвіду, пристосував сенсуалізм до вчення про людину, до теорії виховання в найширшому значенні. Заслуговують на увагу вчення матеріалістів XVII ст., згідно з якими черпання людиною відчуттів, знань із зовнішнього світу, надбаного у ньому досвіду зобов’язує так влаштовувати цей світ, щоб він був гідним її. Потрібно сформувати істинно людські відносини, в яких вона почувалася б людиною. Якщо людина є суспільною істотою, то лише в суспільстві може розвинути свою істинну природу, а про силу її природи слід судити на підставі не сили індивідів, а сили всього суспільства. Оцінюючи Гельвецій розумів як сукупність усіх умов життя індивіда, формує людину. З огляду на це Гельвецій виступав за перетворення, які б усунули суперечність між інтересом окремої людини і суспільним інтересом, а для цього потрібна докорінна зміна свідомості людей. Серед головних аспектів його системи Маркс і Енгельс виділяли природну рівність людських розумових здібностей, єдність успіхів розуму і успіхів промисловості, природну доброту людини, всемогутність виховання.
З інших французьких матеріалістів, учення яких прислужилося формуванню ідей утопічного соціалізму і комунізму, чільне місце належить Гольбаху, у вченні якого теорію моралі багато що ріднить з поглядами Гельвеція. Зокрема, Маркс і Енгельс наголошували на положеннях, що розкривають її гуманістичну спрямованість: а) усяка мораль, яка відокремлює інтереси індивіда від інтересів суспільства, є неправильною, суперечить природі; б) доброчинність є не що інше, як користь людей, об’ єднаних у суспільство.
Відзначаючи зв’язок утопічного соціалізму Фур’є з французьким матеріалізмом XVII ст., Маркс передусім звертав увагу на обґрунтування Фур’є соціального кодексу, який видавався йому не системою закономірностей суспільного життя, а своєрідним різновидом „натурального права”. У Фур’є – це сукупність норм, що забезпечують соціальну гармонію. Спосіб встановлення цих норм тісно пов’язаний з його філософією освіти. Поштовхом до розвитку суспільства він вважав труднощі в задоволені потреб, а також ті, що пов’язані зі зростанням населення планети. Запозичивши у Руссо важливий для матеріалістичної соціології принцип боротьби людини з природою, Фур’є робить інші висновки. Система Руссо (дефіцит засобів існування – нова система виробництва – новий соціальний устрій) у Фур’є має іншу послідовність: дефіцит засобів існування – новий соціальний устрій – нова система виробництва.
Вчення Олена про людський характер, суспільний розвиток також примикає до теоретичних побудов французьких матеріалістів XVIII ст. Оуен стверджував, проблеми, які переживає суспільство, спричинені помилками пращурів, невіглаством керівників і керованих. Невігластво та оману вважав джерелом зла, а розум і знання - джерелом щастя. Історії людського розуму. Розумова суспільна система повинна, на його думку, базуватися на законах природи. Для утвердження щастя свідомість людей має бути звільнена від неправильних ідей, народитися заново. Сама по собі природа людини добра. Погані характери створені поганими умовами життя. Для розвитку якнайкращих якостей людини потрібні нові умови, які б найповніше відповідали її природі.
К.Маркс і Ф.Енгельс, не ототожнюючи філософських принципів матеріалістів і соціалістів-утопістів, стверджували, що їх об’єднує постійне апелювання до природи та розуму як головних критеріїв. Соціалісти-утопісти не механічно повторювали деякі положення просвітників, а намагалися використовувати їх, пристосовуючи до нових завдань, пов’язаних із критикою буржуазного суспільства, пошуками способів його подолання.
Стрижневі політичні ідеї марксизму:
1)                істинне народовладдя можливе за скасування приватної власності на основні засоби виробництва, їх усуспільнення та подолання всіх інших видів відчуження;
2)                досягнення в суспільстві повної соціальної справедливості, побудова його на соціалістичних засадах можливі або мирними засобами, або шляхом збройного повстання народу;
3)                визначальними в політичному розвитку людства є матеріальне виробництво, стан продуктивних сил і виробничих відносин, взаємодія базису і надбудови, соціальне буття, класова боротьба тощо;
4)                головною умовою перемоги революції та переходу до соціалізму є диктатура пролетаріату;
5)                авангардом робітничого класу має бути комуністична партія, мета якої – завоювання політичної влади;
6)                робітничий клас і його партія у своїй діяльності повинні керуватися гаслом „Пролетарі всіх країн, єднайтеся!”, тобто принципом пролетарського інтернаціоналізму; не може бути вільним народ, який пригнічує інші народи;
7)                державні й правові відносини можуть бути зрозумілими з матеріальних відносин, не закон – фундамент для закону;
8)                громадянське суспільство – це сама людина в її суспільних відносинах, воно складається не з окремих індивідів, а відображає сукупність зв’язків і відносин, у яких індивіди перебувають один щодо одного; держава – механізм економічно наймогутнішого класу, який панує і політично, але вона не є силою, зовні нав’язаною суспільству, а продуктом суспільства на певній стадії розвитку і прагне стати над суспільством; право – розведена в закон воля правлячого класу, зміст якої визначається матеріальними умовами життя такого класу; політична влада – організоване насилля одного класу для пригнічення іншого;
9)                буржуазний конституціоналізм, буржуазний парламентаризм, буржуазне всезагальне виборче право – формальні, урізані, а часом і фіктивні, а тому непридатні для побудови нового суспільства;
10)           одне з головних завдань революції – зламати буржуазну державну машину й організувати її за типом Паризької комуни, поєднавши в одному органі функції законодавчої влади;
11)           пролетаріат не задовольняється рівністю перед законом, бо потребує рівності громадянської, економічної, але не дрібнобуржуазної „зрівнялівки”;
12)           центральне питання будь-якої революції – питання влади, революція є локомотивом історії, вищою формою класової боротьби і повинна бути перманентною, повстання – є революційне мистецтво, скидаючи будь-яку стару владу, революціонери не можуть спиратися на старі закони;
13)           творцем історії є народ, а не герої, видатні особистості;
14)           комуністична суспільно-економічна формація має дві фази – соціалізм і комунізм;
15)           у комуністичному суспільстві не буде приватної власності, експлуатації людини людиною, держава й право поступово відімруть, поступившись громадянському самоуправлінню, класи будуть знищені, згодом зникнуть національні відмінності, протилежність між розумовою та фізичною працею, містом і селом, праця стане першою потребою життя, запанує повна соціальна рівність і принцип „кожний – за здібностями, кожному – за потребами”, людство здійснить стрибок з царства необхідності до царства справжньої свободи, де вільний розвиток кожного стане умовою вільного розвитку всіх.

3. Політична культура в Україні
Одним з найважливіших показників політичної культури будь-якого суспільства є рівень інтересу громадян до політики. Дослідження підтверджують, що жителі України виявляють достатній інтерес до політичного життя. На думку 64,6 % респондентів, виявлення інтересу до політичного життя є обо’язком громадян. У той же час майже третина опитаних (30,7%) схиляється до того, що таке є особистою справою кожного, підкреслюючи, що цей інтерес не варто ані заохочувати, ані придушувати. Тільки 2,1% респондентів були переконані, що заняття політикою, - то марна трата часу.
Високий рейтинг інтересу до політики є індикатором розвинутого громадянського суспільства, якого поки що в Україні немає. Тому можна припустити не стільки високий рівень розвитку політичної культури в Україні, виток полюсів багатства і бідності, генерує загальний стан напруженості та противостояння. Звідси висновок: необхідне кардинальне перетворення капіталістичного суспільства – усуспільнення власності на засоби виробництва. Це дозволить ліквідувати нерівність їх розподілу в суспільстві, а однозначно й всі неминучі конфлікти.
Який політичний аспект капронової перебудови? Він полягає в тім, що знищення (усуспільнення) приватної власності неминуче передбачає й руйнування знарядь її політичного панування – системи ліберальної держави. Повний „розрив” з принципами ліберальної організації влади необхідний саме тому, що вона конституційно оформлює приватновласницькі відносини. Представницька парламентська демократія з ідеєю поділу влад, захистом прав меншості, загальним виборчим правом є „ширмою”, за якою ховається панування буржуазії над пролетаріатом.
Як же має бути організоване альтернативне суспільство? Антитеза ліберальній державності була побачена в досвіді Паризької Комуни 1817р., яка, на думку К.Маркса, була саме „непарламентною, а працюючою корпорацією, в один і той же час законотворчою і виконуючою закони”.
Таким чином, у межах марксистської теорії відбувається істотне уточнення радикально-демократичного концепту влади – ідеї прямого та загального народоправства. Ідея політичної рівності (та самоуправління) може бути реалізована лише в рамках економічної рівності (та самоуправління). Теза про загальну (суспільну) власність надає радикально-демократичній політичній теорії логічно завершеного вигляду.
На думку класиків марксизму, у новому суспільстві відбувається суттєве розширення сфери, що потребує управління („планування”). Останнє має охопити фактично усе суспільство: „ ... Управлінню доведеться відати не лише окремими сторонами суспільного життя, але й усім суспільним життям в усіх його проявах, в усіх напрямках”. Однак у силу того, що суспільство попервах одразу не в змозі здійснити „владу народу за допомогою самого народу” і залучити до управління державою поголовно всіх трудящих так, щоб „функції нагляду і звітності” виконувалися „всіма по черзі”, тимчасово необхідно здійснювати владу народу за допомогою „кращої частини народу”. Тому „народне самоуправління”, яке охоплює, зауважимо, всі сфери суспільства, тимчасово має здійснюватися „найбільш свідомими”, „найбільш достойними” представниками народу. В більш пізній та більш екстремальній ленінській версії марксистської теорії „стан достойних” перетворюється в партію-авангард – „ум, честь і совість” нового суспільства.
Отже, наче, як і передбачали основоположники марксизму, суспільні функції в новому суспільстві втрачають „свій політичний характер” і „перетворюються на прості адміністративні функції, які спостерігають за соціальними інтересами”, але право на їх здійснення дається не всім, а лише тим, хто доріс до статусу „достойного”, тим, хто увійшов до авангардного „стану кращих”.
Відсутність справжніх суспільних та державно-правових норм демократії, незалежної громадської думки та громадського контролю за функціонуванням публічно-владної сфери, її монополізація „станом достойних” на практиці не створюють нічого іншого, крім тоталітарної системи партійної держави-деспотії. В останній виникає не лише нова яскраво виражена соціальна стратифікація (нерівність фактичних статусів різних членів суспільства), але й система тотального контролю та регламентація поведінки усіх сторін життя членів „вільної асоціації”. Реальна простір людської свободи стає набагато вужчим, а гноблення „загальнонародної держави” – на порядок вищим, ніж у пресловутій ліберальній державі парментської демократії.
Марксистка політична теорія універсалізувала значення соціальних конфліктів ранніх стадій індустріально-ринкового старту і оголосила про можливість їх подолання лише за умов „розриву” та заперечення ліберального владного концепту, заміни останнього радикально-демократичною владною парадигмою. Однак історичний досвід скільки сильну психологічну мотивацію до залучення в поточний хід політичного розвитку.
Інший показник політичної культури – це орієнтація громадян під час виборчих кампаній, їх пріоритетний вибір, який ґрунтується на особистості політичного діяча або на підтримці партійної програми. У суспільствах з високим рівнем розвитку гомогенної політичної культури виборцями звичайно маніпулюють за допомогою політичних структур і тільки іноді вони орієнтуються у своїх політичних партій як „необхідний елемент демократичного розвитку суспільства” (8%). Більшість вважала, що політичні партії усього політичного спектру „залучені у змагання за захоплення влади” (52 %).
Вибори президента України у 1991 та 1994 рр. засвідчили, що громадські політичні інституції ще не одержали пріоритетного розвитку, тому виборці орієнтуються скоріш на особи політичних діячів, а не на партії або рухи, які висувають своїх кандидатів. Незважаючи на недоліки у демократизації суспільства та ускладнення економічної ситуації, громадяни України не були готові вдатися до авторитарних методів розв’язання існуючих проблем. Чітка негативна реакція супроводжувала того кандидата до парламенту, який наполягав, що „порядок можна навести тільки силою” (69%), або що „авторитарна влада (залізний кулак) – то найкращий шлях до демократії”. Принаймні, майже половина населення вважала, що Україна може стати демократичною країною з таким же рівнем життя, як у Західній Європі, 46% вважали, що таке можливо для майбутніх генерацій, 13% - для нинішнього покоління, 29% не подіяло це твердження.
У когнітивному аспекті для більшості громадян України політична культура несе у собі елемент невідповідності між очікуванням і реальністю або своєрідне розщеплення реальності. Згідно соціологічним дослідженням, демократія та суверенітет вважаються найвищими цінностями, які поділяються більшістю населення. Опитування, проведені у 1990р., виявили, що українські громадяни висловлювалися схвально у пропорції два до одного з питання про демократичні цінності. Наприкінці 1992 р. 70% українських респондентів були згодні з тим, що багатопартійна система є важливим атрибутом демократії, порівняно з 15%, які висловили незгоду з цим. Відносно високим був відсоток громадян, які висловлювались за свободу видавати будь-які газети (66%), а підтримка свободи слова, навіть такої, яка б посилювала соціальну напруженість, була ще вищою (78%). У той же час 50% респондентів були згодні з заявою, що декотрі ідеї є надто небезпечними для суспільства і тому уряд повинен припинити їх розповсюдження. При цьому українські респонденти вказували на економічний добробут як важливу частину демократії.
З іншої боку, рівень очікувань, що був обумовлений ейфорією після проголошення незалежності України та демонтажу старої системи, ані в якому разі не відповідає можливостям їх реалізації. На побутовій площині це дає вихід певним колективним емоціям: від байдужості до апатії та від ненависті до агресивності. Ці крайні полюси у настрою залежать від поглядів особи на те, що відбувається в Україні, також від оцінки минулого та очікування від майбутнього.
Значна частина населення висловлює невдоволеність діяльністю партій, громадських рухів та владних структур. Наприклад, за результатами анонімного опитування 7,6% респондентів вважають, що усі політики далекі від народу та його проблем, і тільки 2,7% населення позитивно ставляться до них. 34% опитаних вважають, що партії далекі від реальних проблем народу, 20% вбачають у них організації, які виконують волю мафії, і тільки 5,4% погоджуються довірити їм здійснення реформ (Політологічні читання 1994 №2). Таке багато в чому пояснюється минулою ідеологічною маніпуляцією населенням. Багато політичних лідерів обіцяло, що як тільки люди позбудуться минулих ідеологічних поглядів та політичних структур, в них буде щасливе життя, засноване на букві закону. Внаслідок цього, що виборці переоцінили можливості багатьох кандидатів, оскільки реальна дійсність виявилася набагато більш суровою – триває падіння рівня життя, зростає інфляція, безробіття й злочинність, - ілюзії швидко зникають і розвиваються інші аномалії суспільної свідомості і поведінки. Вони проявляються у пошуках „винних” за небажану ходу розвитку політичних подій, у пошуках внутрішніх та зовнішніх ворогів, в подальшій поляризації населення.
Внаслідок того, що у сучасному суспільстві слабо виражена об’єднуюча ідея („розбудова суверенної держави” або „націоналізм” надто абстрактні для більшості населення), зростає роль психологічної підсвідомості. Люди об’єднуються разом на ґрунті спільних емоційних цінностей, які можуть спонукати їх до руйнівних дій проти тих, кого вони вважають відповідальними за свої нещастя. Звідси повернення до старих форм державної системи – тоталітарних або авторитарних – може знову одержати підтримку.
Таким чином, коли ми візьмемо ступінь демократичного розвитку у суспільстві за еталон, то політична культура сучасної України може бути визначена головним чином як авторитарна з деякими демократичними та тоталітарними компонентами. Вивчення політичних і психологічних орієнтацій, що домінують у сучасному суспільстві, засвідчує, що тільки 40% респондентів згодні на компроміс між різними політичними силами, вони не мають бажання йти на компроміс або мати справу з тими людьми, яких вони не поважають, або чиї погляди вони не поділяють. При цьому 7% респондентів висловили на користь розв’язання проблем навіть за допомогою сили. То дуже високі індекси конфронтації в між особистих стосунках у ході політичні взаємодії. Зростаюче розчарування в суспільній підсвідомості, драматичні зміни в рівні життя пересічного громадянина пояснюють, чому багато людей вважають, що в „Україні зовсім немає політичної культури”(див: Політична думка.1993 №1).
Поза сумнівом, Україна має притаманну їй політичну культуру, але в даний час її можна визначити як маргінальну (тобто таку, яка складається з культур різних соціальних груп, які ще не інтегрувалися в єдину політичну спільноту) та провінційну за характером (тобто орієнтовану на місцеві, регіональні інтереси, за винятком ряду місць). Перспективи її розвитку полягають у створенні громадського суспільства з демократичними формами правління, у пріоритеті громадянських прав і свобод, у поділі владних функцій, зверхності закону для усіх громадян та офіційних діячів.

Література:
1.                 Політологія: підручник/ І.С. Дзюбко, К.М. Левківський, В.П. Андрущенко / К: Вища школа, 2001
2.                 Політологія: підручник/ О.В. Бабкіна, В.П. Горбатенко / К: в/ц „Академія”, 2001
3.                 Основи політології: навчальний посібник/К: КНЕУ, 2000
4.                 Політологія: підручник/ В.А. Ачкасова, В.А. Гуторова / М: ЮРАЙТ-ИЗДАТ, 2005
5.                 Політологія/ М.І. Сазонова / Х: „ФОЛІО”, 1998
6.                 Політологія: навчальний посібник/ С. Гелів, С. Рутар / К: „ЗНАННЯ”, 1999
7.                 Політологія Нової доби: посібник/ Ф.Н. Кирилюк / К: „АКАДЕМІЯ”, 2003
8.                 Вступ до політології/ В.І. Скиба / К: ОСНОВИ, 1998
9.                 Політологія: посібник для студентів вузів/ О.В.Бабкіна, В.П. Горбатенко / К: „АКАДЕМІЯ”, 1998
10.            Політологія для політика та громадянина/ В.М. Берек / К: МАУП, 2003
Додати в блог або на сайт

Цей текст може містити помилки.

Політологія | Контрольна робота | 72,8кб. | скачати

Схожі роботи:
Політична культура 5
Політична культура 23
Політична культура 3
Політична культура 2
Політична культура 2
Політична культура юриста
Політична культура 3 лютого
Політична культура 2 лютого
© Усі права захищені
написати до нас
Рейтинг@Mail.ru