Архангельська А. В.
Друга половина XVII століття - третій сплеск перекладацької активності, за інтенсивністю та значущості цілком порівнянний з першими двома (XI-XII ст. І рубіж XIV-XV ст.). Але істотно змінюється основний принцип перекладацької діяльності, цього разу це - орієнтація на європейську культуру. Однак Росія з її прагненням до широкого засвоєнню західної прози, задовольнялася другорозрядною белетристикою, низовий "народної книгою". Росія по суті не знала сучасної європейської белетристики. У нових формах повторилася ситуація XI-XII ст., Коли російські перекладачі з грецької воліли сучасникам ранньохристиянських авторів. Дослідники говорять про "провінціалізм" російської літератури XVII ст. Росія перейняла провінційний бароко, провінційний театр, провінційну поезію і прозу, тоді як російські автори створювали справжні шедеври. Причому не слід думати, що "народна книга" обслуговувала тільки "низового читача": так було в XVIII ст., Коли Кантемір, Ломоносов і Сумароков насміхалися над "бовой" та іншими небилицями. Ясно також, чим обумовлений цей провінціалізм: Росії, оскільки вона відмовилася - спочатку нерішуче, потім все послідовніше - від ізоляціонізму, треба було пережити період літературної навчання.
Поряд з авантюрно-лицарськими і пригодницькими романами ("Повість про Бове-королевич", "Повість про Петра Злати Ключі", "Повість про Еруслане Лазаревиче", "Повість про Брунцвіке") переводяться збірники дидактичних повістей ("Зірка пресвітла", "Велике Зерцало "," Римські діяння "і под.). Засвоєння народної релігійної легенди було обумовлено багатовіковим розвитком християнської культури на російському грунті. Релігійна легенда не залишала місця роздумів і тим більше сумніву. Все було пронизане дидактикою, все заздалегідь визначено (дух повинен перемогти плоть, добро - зло).
Дидактичне зміст іноді явно позначається в тексті новел "Великого Зерцала". У ряді випадків автор детально розшифровує читачеві алегоричний зміст того чи іншого оповідання. Так, розповідаючи про блудниці, яку взяв заміж "славний князь" і яку марно викликають "свістаніем" її колишні коханці, автор так коментує цей і без того досить прозорий текст: "Блудниця є душа, коханки суть грес, а князь Христос, будинок його - церква, а свістающіі суть бісів, душа ж вірна завжди перебуває ". У кількох сюжетах дається алегоричне тлумачення пекельних мук. Найчастіше перекладача в подібних ситуаціях виявляються самі мучить грішники, а тлумачення нагадують пряму - саме алегоричну - паралель між гріхом і покаранням, вже давно знайому російському читачеві, наприклад, по "Хожении Богородиці по муках". Так, наклепники у "Великому Зерцале" змушені вічно відгризати і спльовувати свою мову, яка постійно відростає заново; п'яниці - вічно пити з Корчемной чаші смолу, вогонь і сірку. Може бути алегоричне тлумачення і небесних видінь: так, один "святий чоловік" "вигляді небо відкрите", а у "небесних воріт" - двох загороджують прохід "великих і страшних зміїв". Алегоричне тлумачення бачення дається ангелом, що з'являються саме потім, щоб прокоментувати його: "Змієві суть єдиний нечистоти, а другий суєтне здобуття слави", які "входу в небесне царство не дають і зачиняють ворота небесна".
Збірник вражає читача величезною кількістю найрізноманітніших дійових осіб. Це небесні сили (насамперед - Христос і Богородиця, далі - ангели, апостоли, святі) і сили пекла; це духовні особи (єпископи, ченці, пустельники, священики); це представники практично всіх суспільних верств (королі, купці, судді, воїни , ремісники, селяни, городяни), а також маргінали (блазні, скоморохи, розбійники, жебраки).
В одному з перших оповідань розповідається про явище грішникові по черзі трьох осіб Святої Трійці. Неодноразово є на допомогу кличе її Пресвята Богородиця. Апостол Петро сам освячує храм, побудований в його ім'я; свідком цієї події стає простий рибалка - такий же, яким коли-то в євангельські часи був сам Петро, а символом освячення - велика риба, також нагадує про першохристиянських часи. В одній новелі перед читачем постає навіть Божий суд над грішником, на якому присутні Христос і Богородиця з апостолами і "лики святих".
"Велике Зерцало" представляє безперечний інтерес для дослідника давньоруської демонології. Біси виконують у збірнику різні функції і сходять до різних літературних і фольклорних традицій. Біси можуть бути монументально-ужасающи або по-побутовому рухливі. Іноді біси виявляються потужною силою і страшною загрозою, в інших же випадках вони, навпаки, визнають перевагу над ними людей. Нарешті, іноді біси виявляються перевершеними людиною в масштабі гріховних помислів і їх реалізації. В одній новелі диявол, так і не зумів посварити чоловіка з дружиною, дивується тієї легкості, з якою цієї ж мети досягла "якась дружина стара": "трітцать бо років цього позовах і не отримав, ти ж цю лайку не у многи дні створила єси ". В іншій - викриває злодія, що краде ріпу і намагається перевалити відповідальність на біса, нібито підучившись його. Може бути і зовсім вже парадоксальна ситуація: в одній новелі диявол ударяє "по щоці" ченця, не схилив голови під час читання Євангелія: "І се чуєш чи, що .. тобі заради Бог людина бувши? Аще би се мене заради створив, поклонятися б йому невпинно на віки ".
Розвивається у "Великому Зерцале" традиційний мотив, в якому диявол виступає у ролі казкового чудесного помічника: саме він виліковує дружину якогось воїна за допомогою молока левиці. У нагороду диявол просить відлити дзвін для найближчої бідної церкви (!). Лише після того, як дзвін відлили й повісили, стає явним диявольський задум, бо дзвін цього дзвону пробуджував у прихожан не ревнощі до божественної службі, а лінощі і розслабленість. Розглянутий мотив неодноразово зустрічається в середньовічній літературі; давньоруський читач пам'ятав біса-помічника і по "Повісті про подорож Іоанна Новгородського на біс у Єрусалим", і по "Повісті про старця, просив руки царської дочки". У першому з цих текстів біс у явному вигляді змушується зробити богоугодне діяння (відвезти новгородського архієпископа до всеношної в храм Гробу Господнього в Святій Землі), у другому - у прихованій (служити знаряддям перевірки справедливості Євангелія). І тільки лише в "Великому Зерцале" біс виступає ініціатором, здавалося б, богоугодної справи - але ініціатива, що йде від сил пекла, не може служити на благо віруючих.
Сила покаяння неодноразово підкреслюється в новелах "Великого Зерцала", проте увагу читача акцентується також і на численних спокусах, що підстерігають щиро кається. У ряді випадків розповідається про те, як душа на час повертається в тіло - саме для того, щоб принести покаяння і полегшити свою посмертну долю. На справжнє покаяння виявляється не здатним, мабуть, тільки сам диявол.
Одним з основних прийомів, на яких будується і велика частина оповідань, і - ширше - збірка в цілому, є прийом антитези. Райське блаженство протиставляється пекельним мукам, праведники - грішникам, сили небесні - духам пекла, короткочасність земного життя - вічності за труною. Центр авторської уваги абсолютно очевидно лежить в середовищі грішників. І виявляється, що посмертна доля людини може розвиватися за трьома основними сценаріями: 1) висповідані гріх перестає тяжіти над грішником, який після покаяння звільняється від мук, 2) гріх залишився не сповідатися і / або не прощеним, в результаті грішник приречений на вічні муки і , як правило, сам просить тих, кому є, більше про нього не молитися, 3) грішникові дається надія на прощення гріха і звільнення від мук у майбутньому, в цьому випадку він, як правило, просить посилених молитов про свою душу. Цілком очевидно, що ці варіанти органічно вкладаються в властиві католицтва, а зовсім не православ'ю уявлення про трехчастной пристрої загробного світу (рай - пекло - чистилище) і є наслідком "латинського" походження збірника.
"Римські діяння" (або "Історії з Римських діянь) представляють собою зроблений в останній третині XVII ст. На Русі переклад польського збірника" Historye Rzymskie ", який, у свою чергу, представляв собою переклад надзвичайно популярного в середньовічних літературах різних народів латинського збірки" Gesta Romanorum ", складеного в XIII ст. невідомим автором, по всій видимості, в Англії чи Німеччини.
Теми, які піднімаються автором "Римських діянь", являють собою часом трансформації міжнародних "бродячих сюжетів", часом виявляються знайомими ходами новелістичної казок (в одному з прикладів розповідається про чоловіка, який отримав важке завдання прийти до короля "ездно і Пешо, та щоб з собою прівел' вернаго приятеля ... і кротофільніка (потешниками, потішника), та невірного ворога "і привів до короля вірного пса, маленького сина і дружину), однак розповідається все це не з метою захопити читача тим чи іншим сюжетним ходом, а щоб дати одну сторону розкривається в другій частині - "виклад" - алегорії. Алегорія ж покликана зорієнтувати читача в світі християнських гріхів і чеснот і допомогти йому вибрати правильний шлях.
Гордість, з точки зору християнської етики - один з головних вад людини, піддається осуду в першому ж "прикладі" (від польського слова pzeklad - приклад), що розповідає про гордого цісаря Евініане. Як часто буває в новелах другої половини XVII ст., Основна вада героя - гордість - винесено в заголовок. Сюжет будується на основі популярної в середньовіччі колізії, пов'язаної з мотивом переодягання: коли Евініан купався, "деякий человек' в його образі, і в ході, і під всем' подібний, одягнувся в його вбрання і, вседа на його кінь, ехал' Кь рицарем'" і видав себе за цісаря. Чотири рази Евініан намагається звернутися до людей, які добре його знають, - до лицаря і панові, колись їм облагодіяних; до своєї дружини і, нарешті, до свого духовного батька, - і чотири рази терпить поразку і відходить не тільки невпізнаним, але й дуже відчутний покараним. Навіть смиренний пустельник, не здійснюючи фізичного покарання, дорікає йому, порівнюючи з дияволом: "неси бо ти цісар, но злий дух в образі чоловіче" і "с'притості міцно віконце закрил'". Лише таке "учетверенное" покарання, увінчане порівнянням з ворогом роду людського, змушує цісаря задуматися про причини неприйняття і звертає до покаяння: "вспомніл': коли на ложі лежал', піднесло тебе серце його вспих' (в зарозумілості, в пихи), глаголя, що" несть Бога іншого найміцнішого, паче мене "". Тільки лише усвідомивши гординю як гріх, принісши покаяння своєму духовному наставнику, Евініан знаходить шлях до порятунку: самітник пізнає його і наказує йти до палацу, маючи надію, що і там вже всі його впізнають. Проте у результаті визнання Евініана істинним цісарем здійснюється з волі незнайомця, що видавав себе за цісаря, який і пояснює присутніх і дивувалися лицарям причини, що спонукали його прийняти чужий вигляд: "Але що не в яке час піднесли був в гордість супроти Господа Бога, для котораго гріха Бог його скарал', отнял' від нього знаемость чоловіче настільки довго, аж поки за той грех' покаяння Господу Богу прінес'. А я єсмь ангел' Божий, хранитель душі його, іже соблюдах' панство його, дондже он' в'покаянні перебував ". Таким чином, світ людей і світ гірських сил виявляються дивно "прозорими", ангели можуть спокійно подорожувати по землі і приймати людську подобу, що нагадує відсутність кордонів між небесним, земним і підземних світами в релігійно-дидактичних новелах "Великого Зерцала". Те, що сталося з героєм одного разу накладає певний відбиток на все його подальше життя: "Тоді Евінян цісар ... ходив у всех' заповедех' господніх', а опіка імел' про добрих делех' хвалебних'".
Здавалося б, дидактична задача виявляється виконаної вже в основному тексті "приклада", але цього авторові виявляється недостатньо. Він доповнює сюжетний текст тлумачної "виклад", перетворюючи таким чином новелу в притчу. Полювання, на яку їде цісар, в цьому тлумаченні виявляється суєтою часового світу, а купання в річці - охолодженням гарячність, що виникла в результаті диявольської спокуси, "в'водах' цього світу". Знаком відступу від віри є "с'седаніе с'коня". Не менш алегоричними фігурами виявляються і не узнающие цісаря знайомі: лицар - це розум, пан - "власного сумненіе" (голос власного сумління), воротар - людська воля, що відкриває двері серця, а дружина - це, власне, і є душа. У рамках цих уподібнень і вживане до головного героя найменування "цісар" теж виявляється позначенням не соціальної влади, а духовної категорії - істинним цісарем виявляється добрий християнин, бо тільки він і може "царствувати в Царстві Небесному".
Досить багато уваги приділено на сторінках "Римських діянь" широко представленої в різних творах цієї епохи темі жіночої невірності, порочності жіночої природи, жіночим "вивертам" і хитрощів, за допомогою яких дружини обманюють довірливих чоловіків. Деякі сюжети про жіночі хитрощі містять набір бродячих мотивів, добре знайомих читачам новелістичної казок. Такий "Приклад про хитрість женстей і заслепленіі прелстівшіхся". У ньому розповідається про три дари, заповіданих молодшому синові якимось королем Дарієм. Ці дари - "перстень злата", який може виконувати будь-яке бажання, "спонкі" (пряжки, застібки), в одну мить доставляють все, що тільки серцю завгодно, і "сукно дороге", яке може перенести сидить на ньому в будь-яке місце. Всі три дару були виманити у довірливого юнака спритної "фріеркой" (вільної жінкою), після чого він був залишений нею у відокремленій долині "зверем' їх на їжу". Юнак вибирається звідти і знаходить славу вправного лікаря, завдяки дивом знайденим ним "мертвої" і "живу" воду і чудесним фруктам, одні з яких викликають проказу, а інші лікують її. Володіючи такими чудовими дарами, юнак бере гору над обманщицею і повертає собі відібрані дари. Сюжет досить цікавий і в ньому звертає на себе увагу вміле використання автором відразу кількох мотивів. Оповідання явно розпадається на дві частини, перша з яких містить традиційний розповідь про горопашним коханого і хитрою обманщиця, другий же - навпаки, розповідає про спритного людину, умудряємося перехитрити обманщика. У першій частині нагнітається мотив "невдалих" (або просто дурості) юнаки: він виявляється обдуреним тричі, абсолютно однаковим способом (хитра жінка просить дати їй цінні речі на зберігання, а потім прикидається, що втратила їх), і тричі ж його мати звертається до нього із закликом берегти батьківську спадщину. У другій частині сюжет рухається випадковостями: випадково переходячи струмок, герой виявляє, що вода "м'ясо с'ног' його аж до кісток об'їла", і настільки ж випадково переходячи інший струмок - що "наросло йому знову м'ясо від неї (від води) на ногах його "; скуштувавши плоди одного дерева, він покривається проказою, скуштувавши плоди іншого - виліковується. І знову випадково йому спадає на думку оголосити себе вправним лікарем якраз перед тим, як підступна "фріерка" захворіла і таким чином виявитися покликаним до неї в якості лікаря. Що цікаво, зцілення не обіцяється в обмін на повернення вкрадених дарів (що, напевно, було б характерно для новелістичної казки). Для автора ж зцілення фізичне виявляється тісно пов'язаним зі зціленням хвороб душі, тому юнак говорить своїй підступній коханої: "Нікоторое ліки тобі не поможет', аж би се й перше сповідала грехов' своїх". Ще більше ускладнює момент чисто "розважального" сприйняття викладеного сюжету наступна за ним "мораль", тобто "виклад", згідно з яким виявляється, що юнак символізує собою доброго християнина, дари ж - це "перстень віри, спонкі надії і сукно любові", що підтверджується відповідними цитатами з Євангелій від Матвія і Луки і з Послання св. апостола Павла до коринтян. "Фріерка" ж означає плоть, "або похоті тілесні, бо тіло противляться душі". Ще складніше виявляється трактування другої частини "приклада": вода, що відокремлює м'ясо від кісток, - це каяття, що відділяє "плоть, тобто тілесні похоті, від ... грехов', якими єси образіл' (образив) Господа Бога"; дерево, плоди якого роблять явною проказу, - покаяння, виставляє напоказ вчинені чорні гріхи; вода другий струмка - сповідь, що повертає втрачені чесноти, плід же останнього дерева суть "плод' покаяння, молитви, пост' і милостиня". Таким чином, сюжет про покарання злодійки і обманщиця обертається історією повернення блудного сина в лоно Церкви Христової.
Цінується автором "Римських діянь" дотепний відповідь, яка може не просто вивести героя зі скрутного становища, а й, у повній відповідності з фольклорним уявленням про "хитрощі", підняти з абсолютного низу на абсолютний верх. Такий "приклад" про коваля Фоке, яка розповіла римському імператору Тита притчу про "осмі пенязех'", зароблених ним щодня. Щодня він дві монети віддає на сплату боргу, отриманого ним раніше (містить батька, виростила його, а нині впала в старечу неміч); дві монети дає в борг (витрачає на навчання та виховання свого сина, в надії на те, що син упокоїть його в старості); дві монети втрачає (містить на ці гроші дружину - істота абсолютно марне); а дві виділяє (на своє утримання). Саме необхідністю регулярно заробляти на всі ці потреби пояснює коваль цісареві свою безперервну роботу, у тому числі й у той день, коли, за указом цісаря, всі повинні святкувати день народження його спадкоємця. Дотепний відповідь не тільки позбавляє Фоку від смерті, якої вже був готовий зрадити його цісар за порушення наказу і роботу в свято, але і підносить його на максимально можливий соціальний верх: "потом пухко (скоро) цісар умер', а Фока коваль (коваль) для своєї мудрості на цесарство од всех' ізбран' був, якої цесарство зело мудро правіл' ". Таким чином, дотепний відповідь виявляється наочною демонстрацією мудрості - гідності, особливо високо цінованого у розглянуту епоху.
Таким чином, "приклади" "Римських діянь" представляли собою новий щабель белетризації російської літератури. Зберігаючи зовнішню зв'язок з "виклад" (на рівні композиції тексту), вони тим не менш у свідомості читачів все більше і більше сприймалися як самостійні художні твори.
Поряд з дидактичною, релігійної новелою з'являються і приклади новели "сміховинною", розважальною - "фацеції". Перекладений з польської збірка складена з матеріалів німецького та італійського походження. Збірник фацецій відкривався розповідями про історичних осіб: Августе-кесаря, царя Ірода, філософів Діогена, Сократа, Демосфеном, Аристиппа і Цицерон, поет Вергілій, Сципіон Африканський, Агезілае, Антіох, Ганібалле та ін Така побудова зазвичай заявлено в поданих збірки вступ, текст якого може варіюватися, але суть залишається незмінною: "Пріемші початок від старожитніх: від Августа і протчие, славних і державних". Однак переважна більшість текстів мають своїми героями звичайних людей, нічим не примітних, дивно схожих на читачів цих кумедних новел, про що також говориться в тому ж самому передмові: "Оконьчаша же ся догадливими дружинами з приємними їх до чоловіком справами". Звертає на себе увагу ще й той факт, що навіть великі історичні діячі минулого виступають перш за все в не зовсім традиційному для них "амплуа" звичайних людей, що вступають в настільки ж звичайні, повсякденні відносини з іншими людьми. Такий Сократ, який має дуже сварливу дружину. Одного разу після гучної сварки з дружиною, коли остання не тільки облаяла Сократа, але і облила його помиями, він з усмішкою підсумував: "Відаю, відех, яко у дружини моєї по громі дощ буде". В іншій фацеції він вельми дотепно зауважив, що терпить її, оскільки вона "любезния і красния дітки ... породжує".
Герої фацецій хитрі, кмітливий, заповзятливі, в них перемагає не той, хто доброчесний, а той, хто вдатний і фартовим, для них характерний культ підприємливості, особистої ініціативи, милування спритним шахраєм і насмішка над потерпілим простаком. Основним дією, що здійснюються в фацеції, є викриття якої-небудь вади, найчастіше у формі покарання його конкретного носія. Такими вадами можуть бути: дурість, брехливість, пиху, невідповідність становищу, боягузтво, жадібність, упертість, пияцтво, легковір'я та ін Паралельно з цим існує інша велика група сюжетів, що розповідає про дотепному вирішенні ситуації.
З темою осміяння людської дурості пов'язана група сюжетів, що розповідає про витівки лукавих дружин. Спритна і хитра невірна дружина виходить переможницею з досить складних ситуацій і заставляє чоловіка повністю переконатися в її невинності. У ряді випадків "завдання" дружини полегшується неймовірною дурістю і довірливістю чоловіка і, відповідно, зрада (у минулому чи в сьогоденні) трактується саме як покарання за довірливість, як успішно завершився обман.
Однак у випадку фацецій ми маємо справу лише з початком зміни традиційного погляду на жінку, тому досить численні і зворотні випадки. Якщо чоловік розумний і спритний, то він, у свою чергу обманом, дізнається у дружини всю правду. Зустрічаються навіть дидактичні настанови наступного типу: "Дружині норовливої і гневливой лагідно і разторопно початково чоловік та перебуває і огнепалную злобу собою та приборкує, бо ні едіния змії толико ядовітия несть на землі, яко ж дружина, гнівом подущена".
Виявляється можливою ситуація, коли дружина навіть начебто нічим не проявляє своє лихих звичаїв, але все одно воно безсумнівно і для автора, і для читача. Така фацецій "Чоловік дружину замість стоси кинуті в море", що розповідає про подію, що сталася на морі по дорозі з Данії до Швеції. Почалася буря і, прагнучи полегшити корабель, всі пасажири стали викидати за борт важкі речі. "Єдін ж якийсь, не маючи, що увергнути, Похвата дружину свою і укинений ю в море", мотивуючи це так: "Аз убо ні в будинку, ні в кораблі тяхчайшего паче цього не обретох". Те, що вчинок пасажира було виправданим, підтверджується результатом: після описаних подій "і тако струнко поиде корабель".
Аналогічно будується хрестоматійна фацецій "Чоловік утопшую дружину супроти води шукає". Чоловік, що розшукує потонула дружину, обшарюючи річкове дно вище за течією, відповідає на всі незрозумілі питання: "Знаю аз дружини моєї звичай, яко жива будучи, не згоди зі мною, і в придатний цей тако про неї розумію, яко зело бе уперта, того заради супроти води плисти їй ". "Звичай" дружини залишається за межами зображення, але ніяких сумнівів щодо нього у читача не залишається.
Серед текстів, що розповідають про покарання інших пороків, найбільш часто зустрічаються розповіді про Спесивцев (найчастіше це дворяни). Така новела "Про дворянині і про прокураторі", що розповідає про зайво пихато пана, який не вступається, коли йому кричали: "Стережись, стережися!" У тісноті йому розірвали одяг. Ображений і кривдник постали перед суддею, але відповідач не говорив у своє виправдання ні слова. Суддя припустив, що він німий, і тоді позивач з головою видав себе: "Нині ньому твориш, а вчора како промовляв та кричали єси:" побережися, побережися? "" Однак якщо в новелі Нового часу сказаного було б достатньо і читач був у стані сам представити комічний ефект від такого "самовикриття", то фацецій, все-таки ще недалеко пішла від дидактичної середньовічної новели, роз'яснює: "Життя чуючи, суддя звинуватив самого його, кажучи:" Сам собі засудив єси: чесого заради, чуючи кричуща, не злякався чи не поберігся єси? "". Зауважимо відразу ж, що мотив гордості і пихи в цьому тексті виявляється тісно пов'язаним з мотивом дурості.
Переважна ж більшість текстів фацецій будуються на мотиві дотепного дії або відповіді. Якийсь шляхтич, стомлений довгим перебуванням у нього в гостях плебана (попа), сам починає збиратися в дорогу. На здивоване запитання гостя: "Чесо заради і де їдеш, а маєш нас гостей в будинку у себе?" герой відповідає: "Пане, дивись, як ти від мене їхати НЕ хочеш, то аз сам від тебе от'ехаті хощу". Попадя допомагає чоловікові виконати важке завдання - навчити ведмедя грамоти; привчений шукати між сторінками книги млинці, ведмідь, досить гурчачи, гортає сторінки книги, створюючи повне враження читання вголос. Чернець спритно ділить курку між господарем, господинею, двома синами і двома дочками, супроводжуючи поділ цитатами зі Святого Письма і ухитрився при цьому собі залишити більшу частину. П'яниця, побачивши у себе в будинку злодія, з подивом запитує його: "Брате, не вем, чесого зде в нощи шукаєш, аз вже і в день знайти нічого не можу".
Завдання повчання знаходила своє вираження в "моралі", "притчі", якої закінчувалася новела, - недарма деякі з них у минулому входили в якості "прикладів" в середньовічні церковні проповіді та збірники релігійно-дидактичної літератури, де "мораль" могла перевищувати за обсягом саму новелу. Рання новела з exempla описує, як правило, дію, гідне осуду, і це засудження прямо виражено в кінцівці. Однак поступово відбувається "відрив" розповідається від "моралі", текст починає сприйматися не як приклад, а як самостійний розповідь. Поява цієї нової функції нерідко призводить до невідповідності сюжету новели і заключних рядків, що містять дидактичний висновок. Найбільш відомий приклад - висновок прозової фацеції "Про гордій дворянині": "Дворянин гордий - смерд Гладнєв": адже ні про яке "смерді" в тексті немає ні слова, а мова йде про дотепному порівнянні гордого царського наближеного з конем.
Отже, рішення дидактичних завдань не було зовсім чуже авторам фацецій. Однак повторення одних і тих же чи близьких за змістом кінцівок у різних текстах, заміна дидактичного виведення на демонстративне авторське ставлення до описуваних подій і дійовим особам, нарешті, стислість і узагальненість подібних висловлювань дозволяють зробити висновок про те, що основна мета, до досягнення якої прагнули автори, створюючи тексти такого роду, навряд чи полягала в "повчанні" читачів. Якщо новела з exempla повинна була бути захоплюючою, щоб привернути увагу до моралістичної частини тієї тези проповіді, який підтверджується цим прикладом, то фацеції привертали увагу читачів та авторів-перелагателей насамперед власне захоплюючим сюжетом, кумедними перипетіями та колізіями самої дії. І дидактична кінцівка містилася в кінці тексту багато в чому вже просто "за звичкою", щоб прояснити думку, заради якої спочатку створювалася сама новела. Фацеції в російській літературі кінця XVII-XVIII ст. все частіше сприймаються не як "антіобразци" поведінки, а просто як веселі та цікаві розповіді.