Микола Васильович Гоголь - видатний майстер слова, геніальний прозаїк і неперевершений сатирик. У той час, коли Гоголь починав свою літературну діяльність, головним питанням суспільного розвитку в Росії було питання про знищення кріпосного права. Продовжую гуманістичні, антикріпосницькі традиції Радищева, Фонвізіна, Пушкіна і Грибоєдова, Гоголь своїм нищівним сміхом тхне цей лад і сприяє розвитку в Росії демократичних прогресивних ідей.
"Повісті, службовці продовженням" вечорів на Хуторі біля Диканьки "- такий підзаголовок" Миргорода ". І змістом і характерними особливостями свого стилю ця книга відкривала новий етап у творчому розвитку Гоголя. У зображенні побуту і звичаїв миргородських поміщиків вже немає місця романтиці і красі. Життя людини тут обплутана павутиною дріб'язкових інтересів. Немає в цьому житті ні високої романтичної мрії, ні пісні, ні натхнення. Тут царство корисливості й вульгарності.
У "Миргороді" Гоголь розлучився з образом простодушного оповідача і виступив перед читачами як художник, сміливо розкриває соціальні суперечності сучасності.
Від веселих і романтичних парубків і дівчин, натхненно-поетичних описів української природи Гоголь перейшов до зображення прози життя. У цій книзі різко виражено критичне ставлення письменника до затхлому побуті старосвітських поміщиків і вульгарності миргородських "существователей".
Реалістичні і сатиричні мотиви гоголівського творчості заглиблюються в "Повісті про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем". Історія дурною тяжби двох миргородських обивателів осмислена Гоголем в гостро викривальному плані. Життя цих обивателів позбавлена атмосфери патріархальної простоти і наївності. Поведінка обох героїв збуджує в письменника не м'яку усмішку, але почуття гіркоти і гніву: "Нудно на цьому світі, панове!" Ця різка заміна гумористичної тональності оголено сатиричної з граничною ясністю розкриває сенс повісті. З вигляду кумедний, веселий анекдот перетворюється у свідомості читача в глибоко драматичну картину дійсності.
Гоголь з притаманною йому докладністю вдивляється у характери своїх героїв: двох нерозлучних приятелів. Вони - "два єдині одного" в Миргороді - Перерепенко і Довгочхуна. Але кожен з них собі на умі. Здавалося, немає такої сили, здатної розладнати їх дружбу. Однак дурний випадок викликав вибух, порушивши ненависть одного до іншого. І в один нещасний день приятелі стали ворогами.
Івану Івановичу дуже не вистачає рушниці, яку він побачив в Івана Никифоровича. Рушниця - не просто "хороша річ", воно має зміцнити Івана Івановича у свідомості його дворянського первородства. Дворянство-то у нього, втім, не родове, а набутих: батько його був у духовному званні. Тим важливіше йому мати власну рушницю! Але Іван Никифорович теж дворянин, та ще справжнісінький, потомствений! Рушниця і йому необхідно, хоча з тих пір, як купив його в Турчина і мав на увазі записатися до міліції, він ще не зробив з нього ні єдиного пострілу. Він вважає блюзнірством проміняти настільки "благородну річ" на буру свиню та два мішки з вівсом. Тому-то так і запалився Іван Никифорович і з його язика злетів цей злощасний "гусак".
У цій повісті ще набагато сильніше, ніж у попередній, дає себе відчувати іронічна манера гоголівського листа. Сатира Гоголя ніколи не розкривається оголено. Його ставлення до світу здається добродушним, до лиха терплячим, привітним. Ну справді, що ж можна сказати поганого про таке прекрасну людину, як Іван Іванович Перерепенко! Природна доброта так і б'є ключем з Івана Івановича. Кожної неділі він одягає свою знамениту бекешу і відправляється до церкви. А після служби він, спонукуваний природного добротою, обов'язково обійде жебраків. Побачить жебрачку і заведе з нею серцевий розмова. Та очікує милостиню, він поговорить-поговорить і піде геть.
Так-то й виглядає "природна доброта" і жалісливість Івана Івановича, які обертаються лицемірством і досконалої жорстокістю. "Дуже хороший також людина Іван Никифорович". "Також" - очевидно, він людина така ж доброї душі. Ні у Гоголя в цій повісті прямих викривань, але викривальна спрямованість його листи досягає надзвичайної сили. Його іронія здається добродушною і незлобивій, але скільки ж у ній істинного обурення і сатиричного вогню! Вперше в цій повісті мішенню гоголівської сатири стає і чиновництво. Тут і суддя Дем'ян Дем'янович, і підсудок Дорофей Трохимович, і секретар суду Тарас Тихонович, і безіменний канцелярський службовець, з "очима, що дивились скоса і п'яна", зі своїм помічником, від подиху яких "кімната присутності перетворилася було на якийсь час в питущий будинок" , і городничий Петро Федорович. Всі ці персонажі здаються нам прообразами героїв "Ревізора" і чиновників губернського міста з "Мертвих душ".
Композиція "Миргорода" відображає широту сприйняття Гоголем сучасної дійсності і разом з тим свідчить про розмах і широту його художніх пошуків.
Всі чотири повісті "миргородського" циклу пов'язані внутрішньою єдністю ідейного і художнього задуму.
Разом з тим кожна з них має і свої відмітні стильові особливості. Своєрідність "Повісті про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем" полягає в тому, що тут найбільш виразно і яскраво виражений властивий Гоголю прийом сатиричної іронії. Розповідь у цьому творі, як і в "Старосвітських поміщиків", ведеться від першої особи - не від автора, але від якогось вигаданого оповідача, наївного і простодушного. Це він і захоплюється мужністю та шляхетністю Івана Івановича та Івана Никифоровича. Це його приводять в розчулення "прекрасна калюжа" Миргорода, "славна бекеша" одного з героїв повісті і широченні шаровари іншого. І чим сильніше виражаються його захоплення, тим очевидніше для читача розкривається порожнеча і нікчемність цих персонажів.
Неважко помітити, що оповідач виступає як виразник самосвідомості народу. У тому, як Рудий Панько сприймає і оцінює явища дійсності, проглядає гумор і посмішка самого Гоголя. Пасічник є виразником моральної позиції автора. У "Миргороді" художнє завдання оповідача інша. Вже в "Старосвітських поміщиків" його не можна ототожнювати з автором. А в повісті про сварку він ще більш віддалений від нього. Іронія Гоголя тут зовсім оголена. І ми здогадуємося, що предметом гоголівської сатири є, по суті, і образ оповідача. Він допомагає більш повного вирішення поставленої письменником сатиричної завдання.
Лише один раз постає перед нами в повісті про сварку образ оповідача, якого не торкнулася авторська іронія, у заключній фразі повісті: "Нудно на цьому світі, панове!" Це сам Гоголь немов розсунув рамки повісті і увійшов до неї, щоб відкрито і гнівно, без тіні іронії вимовити свій вирок. Ця фраза вінчає не тільки повість про сварку, але і весь "миргородський" цикл. Тут - зерно всієї книги. Тонко і точно помітив Бєлінський: "Повісті Гоголя смішні, коли ви їх читаєте, і сумні, коли ви їх прочитаєте". На всьому протязі книги письменник творить суд над людською вульгарністю, стає як би символом сучасного життя. Але саме тут, в кінці повісті про сварку, Гоголь відкрито, від свого власного імені виносить остаточний вирок цьому житті.
У "Старосвітських поміщиків" і "Повісті про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем" Гоголь вперше виступив перед читачами як "поет життя дійсної", як художник, сміливо викриває потворність суспільних відносин кріпосницької Росії. Сміх Гоголя творив велику справу. Він володів величезною руйнівною силою. Він знищував легенду про непорушність феодально-поміщицьких підвалин, розвінчував створений навколо них ореол уявного могутності, виставляв на "всенародні очі" всю гидоту і неспроможність сучасного письменнику політичного режиму, чинив суд над ним, будив віру в можливість іншої, більш досконалої дійсності.