(K образу переписувача)
Михайло Епштейн
У кожній національній літературі є персонажі, характерні не тільки для окремого автора чи епохи, але для літератури в цілому, - персонажі-симптоми, персонажі-тенденції. До їх числа, безумовно, відносяться Акакій Башмачкіна у Гоголя і князь Мишкін у Достоєвського. У нашій свідомості, та й у реальному діапазоні типів російської літератури вони далекі, навіть діаметрально протилежні одна одній, окреслюючи межі того, що можна назвати людським величчю і людської малістю.
Акакій Акакійович - "маленька людина", мабуть, самий маленький у всій російській літературі, менше не вигадаєш. Поруч з ним навіть ті, кого зазвичай називають "маленькими", - і пушкінський Семен Вирін, який має дружину і дочку, і Макар Девушкин Достоєвського, що складався в листуванні з коханою Варенькой, - люди більш великого розряду, які зуміли залучити чиєсь серце, вигородити собі частку життєвого простору, в якому і вони дещо означають. Акакій Акакійович не означає нічого ні для кого - єдина "приємна подруга", яка "погодилася з них проходити разом життєву дорогу ... була не хто інша, як та ж шинель ...".
З іншого боку - князь Мишкін, чи не перший в ряду "позитивно прекрасних" героїв російської літератури. По висоті ідеалу, порівнянного для Достоєвського з особистістю Христа ("Князь Христос" - так названий Мишкін в чернетках роману), з ним не може рівнятися жоден інший персонаж письменника, так само як мало хто з письменників може рівнятися з Достоєвським у пафосі спрямованості до ідеалу - абсолютного, недосяжного. З тією часткою умовності, на яку приречена всяка класифікація, можна було б усіх персонажів російської літератури помістити між Мишкіним і Башмачкіна як уособленими полюсами: духовної висоти - і приниженості, внутрішньої свободи - і закріпачення.
Чим значніше місце персонажа в літературі, тим більше значення набуває кожна деталь в образі цього персонажа. У Мишкіна і Башмачкина, при всій їх несхожості і навіть протилежності, є одна спільна риса - пристрасть до переписування. В образі Акакія Акакійовича вона заявлена крупно, підпорядковуючи собі весь характер і відразу заволодіваючи увагою читача. "Поза цим переписування, здавалося, для нього нічого не існувало". "Там, в цьому переписуванні, йому бачився якийсь свій різноманітний і приємний світ". В образі Мишкіна ця риса, загублена у великій кількості психологічних, етичних, філософських характеристик, не так помітна, але вона, по суті, єдине, що пов'язує Мишкіна з реальним соціальним світом - занять, професій, способів добувати засоби до існування. Ледь приїхавши до Петербурга і з'явившись до далекому родичу генералу Єпанчину, Мишкін демонструє йому свій почерк як єдину надію на майбутнє матеріальне забезпечення.
"... Я думаю, що не маю ні талантів, ні особливих здібностей; навіть навпаки, тому що я хвора людина і правильно не вчився ... А почерк чудовий. Ось в цьому у мене, мабуть, і талант; в цьому я просто каліграф. Дайте мені, я вам зараз напишу що-небудь для проби, - з жаром сказав князь ".
Подібно Акакія Акакієвича, князь Мишкін не просто гарний, але пристрасний каліграф, для якого букви самі по собі - поза того змісту, який вони висловлюють, - є джерелом різних душевних рухів і сильних переживань. Згадаймо, що у Акакія Акакійовича деякі букви "були фаворити, до яких якщо він добирався, то був сам не свій: і підсміювався, і підморгував, і допомагав губами, так що в особі його, здавалося, можна було прочитати будь-яку літеру, яку виводило перо eгo ". Точно так само - "з надзвичайним задоволенням і одушевлением" - каже князь про різні почерках, розчерк, карлючках, про шрифти англійських і французьких, майданному і Пісарський. Захоплення і співпереживання виражається в нього менш фізіологічно, як у Акакій Акакійовича, - обличчям, губами, - але з не меншою емоційною силою. "Вони чудово підписувалися ... з яким іноді смаком, з якою старанністю! .. Погляньте на ці круглі" д "," а ". Я перевів французький характер в російські літери, що дуже важко, а вийшло вдало. Ось і ще чудовий і оригінальний шрифт ... Чорно написано, але з чудовим смаком ... Дисципліна і в почерку вийшла, принадність! .. Далі вже витонченість не може йти, тут все принадність, бісер, перли ... Розчерк - це наіопаснейшая річ!. . такою собі шрифт ні з чим не зрівняти, так навіть, що можна закохатися в нього ", - безумовно щось проглядає від Акакія Акакійовича в цей момент в князя Мишкіна. Потім він полюбить Настасію Пилипівну і Аглаю - складною, болісно роздвоєною, безвихідній любов'ю, але зараз він може закохатися тільки в літери, шрифт, подібно Акакія Акакієвича, який "служив з любов'ю" і "лягав спати, посміхаючись заздалегідь при думки про завтрашній день: щось бог пошле переписувати завтра ".
Подібність довершується повним збігом однієї деталі: Акакій Акакійович отримує за свою переписування "чотириста рублів в рік платні, або близько того", а генерал Єпанчин, прийшовши в захват від каліграфії Мишкіна, обіцяє йому "тридцять п'ять карбованців на місяць покласти, з першого кроку" , тобто приблизно ті ж 400 рублів на рік. Здається, що Мишкін міг би стати товаришем по службі Башмачкина, сидіти з ним в одній канцелярії, в рівній посади, за сусіднім столом, обговорювати в задушевних розмовах улюблені літери ...
Вся ця характеристика Мишкіна як переписувача, дана в третьому розділі першої частини "Ідіота", не знаходить подальшого тематичного розвитку і губиться у свідомості читача. Більш того, вона до деякої міри не в'яжеться з уявою про Мишкіну як про чистий осередді духу, особистості екзистенційно витонченої і чужої все, що якимось чином могло б бути пов'язане з канцелярською роботою, з писарські формалізмом. Як може поруч з Мишкіним, точніше, в ньому самому сидіти Акакій Акакійович? Не руйнує чи це несподіване схожість цілісність Мишкинському образу - або воно якимсь чином входить в сам задум письменника, для якого "Шинель" Гоголя завжди залишалася деякою точкою відліку в російській літературі (навіть якщо не приписувати Достоєвському спірного з атрибуції висловлювання: "Всі ми вийшли з гоголівської "Шинелі")?
Перш за все відзначимо, що сам Достоєвський, будучи особистістю "Мишкинському" складу (письменник наділив героя і власною хворобою, і власними прозріннями), виявляв крайню ретельність у письмовій роботі - той самоконтроль на рівні зовнішнього втілення, який немов би компенсував екстатично нестримні пориви його пафосу і фантазії. З усіх російських пісaтелей XIX століття він володіє, може, самим ясним, закругленим, вивіреним почерком - букви ніжутся як бісер. За свідченням А. Г. Достоєвський, "Федір Михайлович любив хороші письмове приладдя і завжди писав свої твори на щільному гарному папері з ледь помітними лінійками. Вимагав і від мене, щоб я переписувала їм продиктоване на щільному папері тільки певного формату. Перо любив гостре, тверде. олівців майже не вживав "[1]. Можливо, ще в молодості, навчаючись креслярському справі у військово-інженерному училищі, Достоєвський придбав звичку і схильність до графічно суворої, професійно відповідальної передачі сенсу на папері. І взагалі не треба забувати, що письменник, принаймні до настання ери друкарських машинок, був одночасно і переписувачем, старанним переписувачем власних творів, і тому психологічний вживання в світ букв не було йому професійно чуже.
Але в даному випадку головне не суб'єктивні відчуття письменника, а об'єктивне значення самої професії переписувача, її культурна семантика, яка має глибокі історичні корені і виявляє в образах Башмачкина і Мишкіна свої модернізовані відгалуження. У стародавніх цивілізаціях Близького Сходу (Єгипет, Вавилон та ін.), Так само як у середньовічній Візантії і Західній Європі, діяльність писаря і переписувача була оточена пошаною і благоговінням, оскільки вона відображає для вічності той сенс, який був цього вартий.
"О, коли б записати слова мої, коли б написані були в книжці рильцем залізним з оловом, - на вічне час на камені вирізьблено були!" [2] - так великий страждалець Іов оплакує не тільки хворобу своєї тлінної плоті, але і тлінність свого слова, гідного, на його думку, бути почутим Богом і людством. Професія переписувача тому є центральною для культу і культури певних епох і народів, що через письмове слово вічне сходить і розкриває себе в часі (скрижаль, Священне писання як предмети культу), а тимчасове звеличує себе і пріобращает до вічності (різноманітні тексти як твори культури) . "Середні віки, - пише С. Аверинцев, - і справді були ..." чорнильними "століттями. Це часи" переписувачів "як зберігачів культури і" Писання "як орієнтир життя, це часи трепетного схиляння перед святинею пергаменту і букв" [3 ]. Найвидатніші вчені, найбільші церковні діячі - Сергій Радонезький, Фома Кемпійський тощо - не соромилися взятися за працю переписування як "механічний", "бездушний", але знаходили в тому шлях смирення і благочестя [4].
Як механічний і тому зневажаються працю переписувача став сприйматися пізніше - після винаходу друкарської машини. Відбулася хіба що подвійна перестановка: друкарський верстат замінив переписувача, після чого переписувач став сприйматися як заміна друкованого верстата - причому заміна неповноцінна і придатна лише для текстів нижчої якості, таких, які позбавлені інтересу для вічності і людства і представляють лише місцевий і тимчасовий, вузьковідомчий інтерес . Спочатку були друковано відтворені книги релігійного, потім художнього і наукового змісту, і професія переписувача, відтісняється на саму периферію культури, поступово звелася до дійсно "механічному" (тому що вже після машини, натомість її) відтворення найбідніших, духовно худих словесних шарів - ділових документів, долею яких, в кращому випадку, ставав архів, але аж ніяк не бібліотека.
Відповідно соціальна роль і престиж переписувача опускалися до того нижчого, жалчайшее, духовно поневоленого стану, в якому ми застаємо їх у Гоголя в образі Акакія Акакійовича. Але суть в тому, що таке соціальне низведення переписувача не тільки не суперечило споконвічного моральному і, якщо завгодно, битійственного змістом цієї професії, але доводила його до логічного кінця. Адже переписувач - це воістину послушник переписуємо тексту для диктує голоси, тут лагідність утворює сам технічний фундамент професії, у якій шлях до майстерності нагляднейшим чином вимагає повного самозречення, смиренного прямування властивостями оригіналу.
Ось один із середньовічних повчань писарям, що належить перу Алкуїна:
Нехай бережуться вони предерзко вносити додавання,
Зухвалої недбалістю нехай не грішить рука [5].
Акакій Акакійович свято дотримується цей заповіт і органічно не може виправляти що-небудь у запропонованому тексті - коли йому одного разу, на знак заохочення (оригінальність - привілей і заслуга лише у свідомості Нового часу), задали змінити подекуди дієслова з першої особи в третє, він "спітнів зовсім, тер чоло і нарешті сказав:" Ні, краще дайте я перепишу що-небудь ". Акакій Акакійович - переписувач до мозку кісток, до глибинної основи характеру, і зігнута, потуплений поза, в якій перебуває писар, є всеосяжною формою eго перебування в життя. Причому якщо в середні століття така поза сприймається як освячена згори, то в Новий час вона асоціюється з неприродною приниженість, втратою власної гідності. Обстоюючи випрямлення людини - в буквальному і переносному сенсі слова, - Новий час знаходить у фігурі переписувача концентроване вираження тієї моральної та соціальної приниженості, проти якої заявляє гуманістичний протест. Ось чому образ Акакія Акакійовича висунувся в центр російської літератури, став осередком її критичних викривальних мотивів: адже це персонаж, повсякденне існування якого полягає в тому, щоб схиляти голову, не розгинати спини . Мотив придушення людської гідності знаходить тут найбільш чітке, зриме втілення.
Крім схиленою пози переписувача важливо, для з'ясування культурної семантики цієї професії, врахувати, над чим він схиляється, що викликає його ненаситний інтерес і всепоглинаючу любов, - феномен літери. Причому літери, взятої як річ, як якесь матеріальне явище, оскільки саме до цієї її стороні має стосунок переписувач. Тим часом у власне матеріальному світі, в ієрархії речей літера могла б зайняти останнє місце - її плоть найменш субстанціальна, оскільки літера є знак, і навіть більш умовний, менш самодостатній у своїй фізичній даності, ніж більшість інших різновидів знаків (образотворчих, іконічних, фігуративних ). Виходить, що переписувач має справу з матерією - але ніби в місці її прориву; з вещності ураженої, приниженої, зведеною до мінімуму, через який міг би з'явитися максимум змісту. Полюбити літери, віддатися цілком їх здійсненого креслення, отримати пристрасті серед них - чи не означає це полюбити "малих цих", тобто наслідувати того заповіту низхідній, милосердної любові, який близький середньовічному світорозумінню? Полюбити не сенс, який може бути скільки завгодно важливий, великий, повчальний, але саме букву як найменшу, наіслабейшую з речей.
Більш того, якщо для переписувача священних книг любов до букви випливала з любові до змісту, то для переписувача казенних паперів, який Акакій Акакійович, любов до букви не підтримується нічим, ніяким величчю сенсу - вона прямо звернена до малого і жертвує йому всіма силами і майстерністю . Трагічна колізія між любов'ю до букв і нікчемою їх утримання не принизила, не образила любові, а, навпаки, надала їй лагідну і майже героїчну стійкість. Вони, ці переписувачі ери друкарських машин, вже більше не жерці, не священнослужителі, оточені шануванням, а нижчі чиновники, в яких дух послуху, хочеться сказати - послушнечества, не згас, але набув більш жалюгідний, зневажаються і від того більш чистий, спочатку мається на увазі вигляд . "Святиня літер" не падає, а навіть зростає в своєму зворушливому і кілька абсурдному (як сама віра) велич, якщо не вимагає ніякого змістовного, "логічного пояснення і підтримки.
Таким чином, любов до переписування не тільки не чужа всьому душевним складом князя Мишкіна, але яскраво виявляє його чільну рису: лагідність, смиренність - те, що ріднить його з Акакія Акакійовича і сходить, умовно кажучи, до архетипу писаря, глибоко вкоріненим у світовій культурі . Слід, однак, зауважити, що один і той же архетип, включаючись в художні системи Гоголя і Достоєвського, набуває сенсу аж ніяк не тотожний. Смирення Акакія Акакійовича прочитується скоріше як приниженість і обмеженість; смирення Мишкіна - як збагаченим і проникливість. Гоголь грає на алогізмі каліграфічних пристрастей Акакія Акакійовича, демонструючи як би вихолощений першого сенсу; Достоєвський ж в образі Мишкіна відновлює цей сенс, виводить його на світ читацького сприйняття. Перший зразок талановитого почерку князя - виведена середньовічним російським шрифтом фраза: "Смиренний ігумен Пафнутій руку доклав", - слідом за чим слідує недвозначний коментар: "Вони чудово підписувалися, всі ці наші старі ігумени і митрополити, і з яким іноді смаком, з якою старанністю ! " Хоча практичне застосування мистецтво князя може знайти лише в канцелярії, воно розкрито тут у своїх безпосередніх зв'язках із середньовічним світоглядом. В образі Акакія Акакійовича ці зв'язки відсічені (або, у всякому разі, не вимовить), тоді як в образі Мишкіна - відновлені, надаючи йому ту моральну силу і духовну вкоріненість, кoтopий як би зредуковані Гоголем у характері "абсурдного" писаря.
Але каліграфія у Мишкіна не тільки повертає свій колишній сенс, а й набуває нового, "психологічний", відсутній в стародавньої та середньовічної цивілізаціях і властивий саме культурі Нового часу. Відтворення чужого почерку для князя - це спосіб проникнення в дух тієї людини, чиєю рукою 6ил виритий оригінал.
"... Подивіться, воно становить адже характер, і, право вся тут військово-писарська душа проглянула: розгулятися б і хотілося, і талант проситься, та комір військовий туго на гачок стягнуть, дисципліна і в почерку вийшла, чудо!" До такої характеристиці навряд чи був би здатний Акакій Акакійович, для якого краса букв безумовною і самодостатня; Мишкіну ж дорога і значуща не стільки сама буква, скільки той, хто, виводячи її, вивів себе в ній. Не випадково, що в тій же самій розділі роману, відразу слідом за своїми каліграфічними вправами, в кабінеті Єпанчіна князь вперше знайомиться з фотографічним зображенням Настасії Пилипівни і дає глибоке тлумачення її характеру виходячи з її зовнішності. А в п'ятому розділі ця ж проникливість князя, здатність читати в особах, поширюється вже на все сімейство Єпанчина. Таким чином, "єдиний" талант Мишкіна, починаючи з технічного свого прояву в області каліграфії, поступово все глибше вторгається в саме істота подій, виявляє себе як зерно, з якого розростаються весь ідейний задум роману і концепція його головного героя.
Писальний пристрасть - точка дотику Мишкіна і Башмачкина, від якої обидва герої рухаються в протилежні сторони. Башмачкіна зраджує своєму покликанню, свого служіння, як тільки мінімальна матерія букв, якої він був відданий, замінюється щільною, фізично важкої та самодостатньою матерією - шинеллю, в яку герой хоче наділити себе, щоб, так би мовити, зміцнитися в субстанциальности світу. Занурений в думці про шинелі, "один раз, переписуючи папір, він мало навіть не зробив помилки, так що майже вголос вигукнув:" ух! "І перехрестився". Служба, точніше, служіння Акакія Акакійовича свято, тоді як мрія про шинелі, мало що втілилася і растаявшая, немов би мана диявола, податливість якому губить героя. Зазначимо з огляду на цікаву роботу молодого дослідника Є. Суркова, де обгрунтовується орієнтація Гоголя в повісті "Шинель" на жанр житія (зокрема, в зіставленні з "Житієм Феодосія Печерського") [6]. Житійний герой зневажає блага світу цього і вважає за краще бути наділеним в бідну, худу одяг. Така занепала шинель Акакія Акакійовича, через яку "eгo якось особливо сильно стало пропікатися в спину і плече". Зауважимо, що в настільки ж непридатному вбранні постає на самому початку роману і князь Мишкін, який "повинен був винести на своїй іздрогшей спині всю солодкість сирої листопадової російської ночі, до якої, очевидно, був не готова". Худа одяг, поряд із завзяттям до переписування, доповнює житійний вигляд обох героїв. У самому справі, любов до букв як матерії найбільш примарною, ефемерної, природно поєднується зі зневагою до матерії більш нагальною, тієї, в яку людина наділяє свою плоть. Але цей житійний канон в образі Акакія Акакійовича порушується і перевертається - по-перше, тому, що він вважав за краще споглядання вічних букв (свого роду Платонових ідей) тлінність земного оболонки, мирського блага, яке в покарання і як би на підтвердження цієї тлінність було відібрано в нього, по-друге, тому, що Акакій Акакійович стає месником, у відповідь на кару долі приймає власні каральні заходи (у вигляді привиди), що наводить вже на думка про продаж душі дияволу. Пожвавлення мерця (про що вже йшлося) - досить традиційний у літературі мотив, який нерідко зустрічається у самого Гоголя, наприклад, в "Травневій ночі, або Утоплена", у "Вії", "Портреті" і, як правило, передбачає угоду з нечистою силою. "Обличчя чиновника було бліде, як сніг, і дивилося досконалим мерцем", з рота його "війнуло страшно могилою", привид погрожує пальцем і показує кулак - всі ці моторошні подробиці епілогу означають, що повість, розпочата в дусі житія (благочестиві мати і кума - "жінка рідкісних чеснот", вибір імені зі святців, композиційна послідовність, характерна для творів цього жанру), поступово перевертається в свою протилежність, в антіжітіе, тема якого - страшне моральне і містичне падіння. Герой, наділений рисами подвижника, але змушений - відповідно до приземленим характером середовища - застосовувати їх без сенсу і мети, перетворюється на месника і переслідувача, вже не приносить себе в жертву, але шукає її в інших. Не просто людське пригнічується і спотворюється в Акакія Акакійовича, переходячи у нелюдяний, але, відповідно до її задатків і можливостями, спотворюється святе, антитеза якого - сатанинське, що, в контрасті до прологу, виступає в епілозі.
Що стосується Мишкіна, ті ж самі задатки "маленької людини": бідна одежа та любов до переписування - розвиваються у нього в протилежну сторону - найвищого одухотворення, убирання "в тканину" тих душ, які звідусіль горнуться до нього, знаходять у ньому посередника і святителя . Якщо вважати "Шинель" перевернутим житієм, то Достоєвський знову його перевертає, зводить до споконвічної природі, тільки збагаченої тим пафосом особистості, який притаманний Нового часу і з'єднується у Достоєвського з середньовічним каноном святості. "Ідіот" - це житіє XIX століття, показник можливості житія в тій вульгарної середовищі, де Гоголь демонструє його Обессмисліваніе і руйнування. Починаючи з тієї точки "маленької людини", споганеним страждальника і подвижника, де зупиняється Гоголь, Достоєвський рухається до висоти "позитивно прекрасного" героя. При цьому Башмачкіна постійно вгадується і просвічує в Мишкіну - як неназвана передумова і точка відліку.
Достоєвський все своє життя "хворів" Гоголем і до самих зрілих творів так і не зміг остаточно "вилікуватися" від нього. Співвідношення образів Мишкіна і Башмачкина може бути прояснено зверненням до чудовій роботі Юрія Тинянова "Достоєвський і Гоголь (до теорії пародії)". Тинянов, як відомо, встановив, що Достоєвський, залежачи і прагнучи звільнитися від Гоголя, ставився до нього в дусі пародіческого виверти, переносив деякі його теми й образи в свої твори з протилежним знаком. При цьому пародія як "діалектична гра прийомом" зовсім не обов'язково виробляє комічний ефект - це лише один з її випадків. "Якщо пародією трагедії буде комедія, то пародією комедії може бути трагедія" [7].
Сам Тинянов докладно розвинув доказ лише однієї частини свого затвердження, показавши, як піднесений, патетичний образ автора - самого Гоголя з "Вибраних місць" - знижується, навіть прямо окарикатурював Достоєвським в Хомі Опискина з "Села Степанчикова". Але з тиняновской теорії випливає і зворотна можливість, закладена в поетиці Достоєвського: переведення "низького" гоголівського героя в піднесений регістр, з комічного - в трагічно-містеріальний. Це, мабуть, і сталося з Башмачкіна, який поруч послідовних трансформацій, які пронизують усю творчість Достоєвського, був перетворений на свого містеріального двійника-антипода - князя Мишкіна.
Перша така трансформація - образ Макара Девушкина з "Бідних людей", чудовий, зокрема, тим, що в ньому догану пряме відношення до гоголівського прототипу. Епізод читання "Шинелі" героєм "Бідних людей" добре відомий, нагадаємо лише головну претензію Девушкина до образу Башмачкина: мовляв, взятий дуже з боку, в побуті, у злиднях, без проникнення в дух і позитивні цінності маленького життя, які для "бідного людини "на першому місці. "... Будь-яке стан визначено Всевишнім на частку людську ... Вважаю себе, власною свідомістю моїм, як має свої недоліки, але разом з тим і чесноти". Девушкин незадоволений тим, що Гоголь дуже опустив свого героя, і хотів би, відповідно до власного самосвідомістю, його підвести: автор зробив би по совісті, якщо б додав, що Башмачкіна "при всьому цьому ... був доброчесна, хороший громадянин .. . нікому зла не бажав, вірив у бога ...". Достоєвський, звичайно, трохи іронізує над тим, як його герой повчає - з традиційних моралізаторських позицій - великого письменника, але разом з тим і демонструє, ніж його "маленька людина" відрізняється від свого попередника: активним, пристрасним моральним самосвідомістю і самовизначенням, хоча і свершающихся в обмеженості інтелектуального кругозору [8].
Наступна трансформація цього характеру на шляху від Башмачкина до Мишкіну - образ переписувача Васі Шумкова з повісті Достоєвського "Слабка серце" (1848). Зауважимо, до речі, типологічну подібність всіх цих прізвищ, що містять зменшувальні суфікси "до", - якщо в класицистичних творах прізвище "говорила" безпосередньо своїм лексичним значенням, то у Гоголя і Достоєвського набуває значення її морфологічна (а часто і фонетична) структура.
"К" - знак принижених положення героїв у світі, що викликає до них поблажливе або зневажливе, а в чуйних серцях - сострадательное ставлення.
У Васі чудовий почерк - "в усьому Петербурзі не знайдеш такого почерку". Але тут істотна не сама по собі матерія букв, а ідеальне початок в людському серці, яке запалюється до того, що як би спалює цю матерію. У центральному епізоді повісті Вася Шумков, яка не встигає вчасно переписати папери своєму коханому начальнику і благодійнику, прискорює перо до такого ступеня, що починає писати по сухому, без чорнила. "Він все писав. Раптом Аркадій з жахом побачив, що Вася водить по папері сухим пером, перевертає зовсім білі сторінки і поспішає, поспішає наповнити папір, як ніби він робить відмінний і успішний образ справу! .. Нарешті я прискорив перо, - промовив він ... " Вже не просте послух написаному водить Васіної рукою, але послух покликом власного серця, який далеко випереджає повільний плин букв. Тут смирення як би подвоюється у своїх вимогах до себе - не тільки сприймає сущий світ, але забігає у світ неіснуючий, створений власною потребою жертви і самовіддачі. Ідеальність ця ще так незріла і квапливо, що дає зрив у безумство.
Вася Шумков в одному відношенні різко відрізняється від попередніх "маленьких людей" російської літератури: він молодий, у зв'язку з чим його "трохи" набуває принципово нового змісту, характеризуючи не стільки долю, скільки душу героя, схильного до самоумаління. Вирін, Башмачкіна, Девушкин - люди літні і як би завершені: їх смиренність виліплено долею, втеснівшей їх у певне соціальне становище. Рух від "маленької людини" до "позитивно прекрасного" і складається переважно в тому, що властивість, нав'язане долею, розкривається в глибині людського серця як добра воля і свідоцтво внутрішнього величі. Людина настільки більше себе, наскільки менше він себе ставить. "Трохи" при цьому усвідомлюється не як підсумок, життєва приреченість і невдача, а як початкова передумова всього душевного руху і, можливо, грядушего подвигу, як самовідданість, не заперечує, а поглиблює самість. Зовнішнім проявом такої відкритості, моральної ініціативи по відношенню до долі стає молодість героя. У тому, що "маленька людина" робиться молодим, - істотна зміна художньої диспозиції, намічена чином Васі Шумкова, який багато критиків вважають "неприродним": відступивши вже від канонів натуральної школи, Достоєвський еше не виявив життєвої сили тих позитивних ідеалів, які цілком розкрилися в образах Мишкіна і Альоші Карамазова.
На відміну від інших маленьких людей, у Шумкова все в житті складається добре - неймовірно, дуже добре. Насіння Виріна, Акакія Башмачкина, Макара Девушкина переслідувала злидні, глузування окружаюшіх, невдоволення начальства, зрада коханих людей - на них сипалися удари долі, що становлять основу сюжетних конфліктів. Навколо Васі Шумкова, навпаки, обстановка цілковитій ідилії: він всіма любимо - нареченою Лізою, іншому Аркадієм, начальником Юліаном Мастаковічем; йому розкрито всі серця, життя добра до нього і перевершує найсміливіші мрії. Єдине, що мучить Васю, - це неможливість відповісти на нескінченну любов, почуття власної негідно, яке і зводить його з розуму. "Моє серце так повно, так повно! Аркаша. Я недостойний цього щастя! .. За що мені, - говорив він голосом, повним заглушених ридань, - що я зробив таке, скажи мені!" "Я обливався слізьми, і серце моє тремтіло від того, від того ... Ну, того, що ти так любив мене, а я нічим не міг полегшити свого серця, нічим тебе подякувати не міг ..."
Серце Акакія Акакійовича не витримало того распеканія, яке влаштувало йому "значна особа". Серце Васі Шумкова не витримало тієї вдячності, яку він відчуває до іншого значного особі, його благодійнику. "... Вийде, як ніби я й справді невдячний, а це мене вбиває". Це серце виявляється слабким не перед виверженням чужого гніву, а перед натиском власної любові. Ніхто не принижує гідності людини - він сам відчуває себе негідним, малим, нездатним виконати ті моральні вимоги, які пред'являє до себе. "... Вася відчуває себе винуватим сам перед собою ... пригнічений, приголомшений щастям і вважає себе його негідним ..." - Так пояснює Аркадій причини божевілля свого друга. Вася - все ще "маленька людина", але вже в якомусь іншому сенсі, ніж Акакій Акакійович: його дух ще не може вмістити того, що вже знає і зосереджує в собі його душа. Він малий вже не перед силою обставин, а перед обличчям вічності - нескінченної любові, що з'єднує людей. Ще один крок: зростання розуму до розмірів серця, духу до величі душі - і виникне "позитивно прекрасний" образ, в якому ідеальне не зречеться, не піде у себе, але охопить всю повноту життєвих відносин ... Та й Мишкін не витримує до кінця свого вселюдського покликання, сходить з розуму, - і в цій малості всього людського перед обличчям вищих, надлюдських вимог - новий і вже остаточний сенс тієї "дрібниці", долю якої розділяють всі перераховані герої.
Навіть і в Акакій Акакійович є висота призначення ... Навіть і в князя Мишкіна є неповнота сверeпeнія ... Цим позначені межі чeловеческого: один великий в малому, інший малий у великому. Людина не може опуститися нижче своєї величі і не може піднятися вище власної малості.
Ця діалектична міра людського, мабуть, і визначає взаємозв'язок двох "пародій" (у тиняновском сенсі), якими Достоєвський відгукнувся на творчість Гоголя. Там, де Гоголь хоче піднятися вище людської заходи, виставляючи себе пророком і вчителем людства, - там цей патетичний "пережив" комічно обігрується і знижується Достоєвським в образі Хоми Опискина. Там, де Гоголь опускає одного зі своїх персонажів нижче людської заходи, виставляючи його життя безглуздим і непотрібним, - там Достоєвський відновлює цей "натуральний", на його думку, крен у підвищуються образах Девушкина, Шумкова і, нарешті, Мишкіна. Достоєвський завжди обожнював "Шинеллю" і з незмінною антипатією відгукувався про "Вибраних місцях із листування з друзями" як про книжку, в якій автор "брехав і блазнював" [9]. З тієї ж причини, з якої найвищий і позитивний образ зрілого гоголівського творчості - а це, безумовно, образ самого автора в обраній листуванні - гротескно вивертається через Опискина, з цієї ж самої причини нікчемними, страхітливий своїм убозтвом гоголівський персонаж обертається (в дусі тиняновского "пародійного виверт") трагічно піднесеної фігурою князя Мишкіна; обмежений і жалюгідний чоловічок, нікому не потрібна жертва постає одним з тих "вбогих духом", які і складають "сіль землі".
Можна припустити, що тут перед нами щось більше, ніж драма творчих взаємин двох письменників. Коли мова йде про такі письменників, як Достоєвський і Гоголь, про таких образах, як Башмачкіна і Мишкін, в поле зору мимоволі входить вся російська література, і відносно цих образів виявляється її серцевина, її зводить й переставляються всі краї, з'єднуються не соеденімое діалектика . Наче не ціла література перед нами, а одне, багате задумом і переливами смислів твір! Навряд чи у будь-якій іншій літературі світу таке коротке дистанція між її полюсами, між самим нікчемним і найвеличнішим її героями, які представляють тут, по суті, варіацію одного типу. Між приниженим з принижених і піднесеним з піднесених те найглибше спорідненість, що і складає, бути може, чарівну красу і притягальну силу російської літератури, приховує в собі її загадку, яку нам ще не до кінця вдалося вирішити.
Список літератури
[1] Цит. по: Достоєвський Ф. М. Повна. зібр. соч. в 30-ти т., т. 9. Л., 1974, с. 430.
[2] Біблія. Книга Іова, XIX, 23 - 24.
[3] Аверинцев С. С. Поетика ранньовізантійської літератури. М., 1977, с. 208.
[4] Див там же, с. 205.
[5] "Пам'ятки середньовічної латинської літератури IV - IХ століть". М., 1970, с. 261.
[6] Сурков Є. А. Тип героя і жанрове своєрідність повісті М. В. Гоголя "Шинель" .- У кн.: Типологічний аналіз літературногo твори. Вид. Кемеровського державного університету, 1982.
[7] Тинянов Ю. М. Поетика. Історія літератури. Кіно. М., 1971, с. 226.
[8] Ця ж тенденція до підвищення, "романтизації" "маленької людини" простежується в інших письменників 40-х років - А. Майкова, Я. Буткова. Див змістовну статтю Ю. Манна "Шлях до відкриття характеру" в сб.: "Достоєвський - художник і мислитель" (М., 1972).
[9] Див: Достоєвський Ф. М. Повна. зібр. соч. в 30-ти т., т. 3, с. 503.