Дон Кіхот і князь Мишкін - Образ сумний

[ виправити ] текст може містити помилки, будь ласка перевіряйте перш ніж використовувати.

скачати

«Дон Кіхот і князь Мишкін.»

1

Мігель де Сервантес, перу якого належить дивовижний витвір іспанської літератури епохи Відродження «Хитромудрий ідальго Дон Кіхот Ламанчський», народився в 1547г. неподалік від Мадрида, в містечку під назвою Алькала - де - Енарес. Майбутній письменник з'явився на світ у родині лікаря, чий рід походив з андалусийськая Кордови. Його батько, голова великого сімейства Родріго де Сервантес, рятуючись від кредиторів і в пошуках заробітку, постійно переїжджав з міста в місто. І, таким чином, Мігель з самих ранніх років зустрівся з бідністю і відсутністю більш-менш міцного соціального становища. Майбутній письменник навіть не отримав повноцінної освіти, яке обмежилася лише кількома роками навчання у відомому граматику і гуманіста Хуана Лопеса де Ойос, в період проживання сім'ї Мігеля в Мадриді. Більшу ж частину своїх багатосторонніх знань він одержав у результаті самоосвіти. Якщо вірити його власними словами, Сервантес читав всі, включаючи уривки носяться вітром на вулиці паперів. Разом з тим, він любив театральні постановки, які зазвичай розігрувалися на міських площах, романси у виконанні вуличних співаків та уривки з лицарських романів, декламіруемие місцевими оповідачами за невелику плату. В цілому, час, коли жив Сервантес, було дуже бурхливим у всіх відносинах. За шістдесят вісім років свого життя, письменник не тільки встиг застати час правління Карла п'ятого, а й взяти безпосередню участь в царювання Пилипа другого і Філіпа третього. Ця епоха в житті Іспанії ознаменувалася безперервними війнами з Англією, Францією і Голландією, і звільненням потужних народних сил, що призвело до нетривалого, але пишного розквіту країни. Але і область мистецтва в цей проміжок часу пережила небувалий зліт. Саме в другій половині шістнадцятого століття і весь сімнадцяте століття, які прийнято називати «золотим віком" іспанської культури, на території цієї величезної країни жили і творили Лопе де Вега, Кальдерон, Тірсо де Моліна, Кеведо, Гонгора, Греко, Веласкес, Мурільйо і багато - багато інших. Але повернемося до Сервантесу, в 1569г. письменник залишає Мадрид і разом з надзвичайним послом папи Пія п'ятого, монсеньйором Джуліо Аквавіва - і - Арагоном, до якого він незадовго до цього надходить на службу, прибуває в Рим. При вищевказаному монсеньйор, Сервантес займає посаду камерарія, а просто - ключника, тобто наближеного особи. До цих пір історією до кінця не з'ясовано, що спонукало іспанця покинути батьківщину в той час. Але, за однією з версій, він виявився замішаним у вуличній сутичці, під час якої нібито убив якогось іспанського дворянина. Тим не менш, на службі у Аквавіва Мігель провів близько року, а в другій половині 1570г. вступив в іспанську армію, розквартированих в Італії. Сьомого жовтня 1571г. письменник взяв участь у знаменитій морській битві при Лепанто, коли з'єднаний флот Священної ліги (у неї входили Іспанія, Венеція і папа) завдав нищівної поразки турецькій ескадрі, чим поклав кінець експансії Туреччини у східній частині Середземного моря. Саме під час цієї битви, Сервантес отримав поранення, що коштувало йому лівої руки, яка так і залишилася у нього паралізованою на все життя. Важке поранення, отримане у вищевказаному бою, призвело іспанця в госпіталь в Мессіні, звідки він вийшов лише в квітні 1572г. Але перенесені каліцтва не відвернули його від військової служби і, зарахований до полку Лопе де Фігероа, Сервантес другого жовтня 1572г. вже знову брав участь у битві при Наварині, а в наступному, 1573. увійшов до складу експедиційного корпусу, спрямованого під начальством дона Хуана Австрійського в північну Африку. У тому ж році, полк Сервантеса був повернений до Італії для несення гарнізонної служби в Сардинії, а з 1574р. - В Неаполі. У 1575г. письменник у супроводі свого брата Родріго, також служив в ту пору в армії, відпливає до Іспанії, сподіваючись отримати чин капітана. Для цієї мети він запасається рекомендаційними листами до короля Філіпа Другого від головнокомандуючого іспанською армією - Хуана Австрійського, де останній у вкрай утішних для Сервантеса виразах описує королю подвиги іспанця. Але задумом письменника не судилося збутися, галеру «Сонце», на якій він з братом робить це подорож, захопили пірати, які доставили її в Алжир. Більше п'яти років довелося провести Мігелю в полоні, його першим господарем був грек - ренегат Делі Мамі, який прочитавши рекомендаційні листи, вилучені у Сервантеса, прийшов до помилкової думки про його багатство, внаслідок чого, призначив за письменника непомірно високий викуп у розмірі п'ятисот золотих ескудо . А також, щоб зробити бранця згідливішим, наказав містити його особливо важких умовах, - в ланцюгах і з залізним кільцем на шиї. І тим не менш, рекомендаційні листи зіграли свою позитивну роль, вони врятували іспанця від неминучої смерті, оскільки в очікуванні багатого викупу, мучителі все ж зберегли йому життя. За п'ять років полону, Сервантес зробив три невдалі спроби до втечі. І своєю сміливістю навіть викликав повагу відомого алжирського ката і катувальника Гассан Паша. Весь час свого вимушеного ув'язнення, вірячи в щасливий кінець, Сервантес таки його дочекався. Ціною повного розорення, його нещасна родина, нарешті, накопичила необхідну суму для його викупу. І ось дев'ятнадцятого вересня 1580г. Мігель був звільнений, а двадцять четвертого, покинув Алжир. П'ять років полону наклали на нього величезний відбиток, про продовжень військової служби не могло бути й мови, і тут Сервантес вирішив зайнятися творчістю. На початку своєї творчості, Мігель звернувся до популярних в той час жанрами. Але його комедії не знаходять свого постановника, а безсумнівний успіх роману «Галатея» (вперше виданий в 1585г.) Не приносить письменнику матеріального достатку. І знову Сервантес вирішується на переїзд, він залишає Мадрид і поселяється в Севільї, великому портовому місті, де автор «Галатеї» спочатку надходить на службу комісаром по закупівлі провіанту для королівського флоту, а потім, стає збирачем податків. Біда в тому, що про складання рахунків і ділових паперів, Сервантес не мав жодного уявлення, а тому, він двічі потрапляв у в'язницю, що ще більше погіршило його соціальне положення і стан його сім'ї. Щоправда, за його ж власним визнанням, саме у в'язниці до нього прийшов образ людини, що зійшов з розуму від читання лицарських романів і відправився здійснювати подвиги в наслідування героям улюблених книг. Отже, саме перші роки сімнадцятого століття, а зокрема, період почався в 1603г., Стали справді великими роками у творчому житті Мігеля Сервантеса. Оскільки саме вони подарували світу літератури такі твори як безсмертний роман у двох частинах «Хитромудрий ідальго Дон Кіхот Ламанчський», мова про який докладно піде далі, прекрасні новели, збірка «Вісім комедій і вісім інтермедій», поему «Подорож на Парнас», а також «Мандри Персілеса і Сіхізмунди». Але, зрозуміло, саме вищезгаданий роман став вершиною творчості Сервантеса і одним з найбільших створень світової літератури, увенчавшее заключний період його діяльності. Багатостраждальна, але виконана благородства і величі життя іспанця завершилася двадцять третього квітня 1616г. «Вибачте, радості! Вибачте, забави! Вибачте, веселі друзі! Я вмираю в надії на швидку і радісну зустріч в іншому світі ». Великий письменник епохи Відродження, чий безсмертний роман став другим літературним твором, після Біблії, за кількістю мов на які він був переведений, був похований у монастирі на благодійні суми Братства.


2

Федір Михайлович Достоєвський, про безсмертний роман якого мова піде у третій частині реферату, народився в Москві в 1821г. в будинку, що належить Маріїнської лікарні, де його батько служив штаб - лікарем. Абетці майбутнього письменника навчила мати, а й вчитися він почав досить - таки рано. У віці тринадцяти років, юний Федір вступив до пансіон Германа, де виявив особливу захопленість на уроках словесності. У той час, він читав Карамзіна, особливо його «Історію», Жуковського, В. Скотта, Загоскіна, Лажечникова, Нарежного, Вельтмана і А. С. Пушкіна, якого майбутній письменник з дитинства вважав «напівбогом». У шістнадцять років він втратив матір і незабаром після цього, був визначений у інженерне училище. Закінчивши, курс навчання в 1843р., Достоєвський надходить на службу в петербурзьку інженерну команду і починає працювати в креслярської інженерії департаменту. Але і в той час, лише одна пристрасть займає Федора - література. У результаті ця пристрасть приводить його в 1844 році. до відставки, Достоєвський приймає важливе для себе рішення присвятити життя тільки літературній праці і «пекельно працювати». До того моменту, у письменника вже є готове твір «Бідні люди», а сам автор мріє про крупний успіх. З легкої руки Григоровича він віддає свою першу повість Некрасову в його «Петербурзький Збірник». І вона виробляє на видні уми того часу надзвичайно сильне враження. Бєлінський навіть називає Достоєвського великим майбутнім художником гоголівської школи. Успіх першої повісті діє на письменника збудливо, і за п'ять років, він складає десять повістей, не рахуючи начерків і речей незакінчених. Всі повісті знаходять свого читача в «Вітчизняних Записках»: «Двійник», «Господиня», «Чужа дружина», «Білі ночі», «Неточка Незванова» та ін У 1849р. в ніч на двадцять третє квітня, Достоєвського заарештовують і відправляють у Петропавловську фортецю, де письменник проводить вісім місяців, за цей час, написавши «Маленького героя». Причиною арешту служить його причетність до справи Петрашевського, за яке Достоєвський засуджується на смертну кару, згодом замінену, на чотирирічну каторгу. Тим не менш, письменник зазнав весь жах смертника, оскільки лише в останню мить перед розстрілом йому, і іншим засудженим, оголосили справжній вирок. У ніч на двадцять п'яте грудня Достоєвський, закутий у кайдани, відправляється в Сибір. У Тобольську його зустрічають дружини засуджених декабристів, і письменник отримує від них дар - Євангеліє, яке з тих пір ніколи не покидало його. Остаточним місцем відбування покарання для письменника став Омськ, де в «мертвому домі» та пройшли чотири роки життя Федора Михайловича. Каторга посилила великий надрив його душі, посилило і без того сильну здатність до хворобливого аналізу глибин людського духу та його страждань. Після закінчення терміну каторжних робіт, п'ятнадцятого лютого 1854р. письменник був визначений рядовим солдатом в лінійний батальйон у Семипалатинську, де пробув до 1859р. Там він отримав заступництво барона А. Є. Врангеля, що, звичайно, багато в чому полегшило його безправне становище. І там же, шостого лютого 1857р. Достоєвський одружився на вдові наглядача за Корчемной частини, Марії Дмитрівні Ісаєвій. А вже вісімнадцятий квітня того ж року, письменник був відновлений у своїх колишніх правах, і п'ятнадцятого серпня одержав чин прапорщика. Незабаром після цього, Достоєвський подав прохання про відставку і вісімнадцятого березня 1859р. був звільнений, з роздільною здатністю проживати в Твері. У тому ж році він публікує дві свої повісті «Дядечків сон» і «Село Степанчиково та його мешканці». Але Твер, де проживає письменник, не дає йому достатніх можливостей для творчості, тому Федір Михайлович посилено клопочеться про дозвіл жити в столиці. Незабаром він його отримує. І вже в 1860р. Достоєвський остаточно обгрунтовується в Петербурзі.

З 1861р. письменник зі своїм братом Михайлом починає видавати журнал «Час», що одразу набуває великий успіх і надає величезну матеріальну підтримку своїм видавцям. У зазначених вище журналі Ф, Достоєвський вперше друкує «Принижені і ображені», «Записки з мертвого дому» і «Поганий анекдот». А влітку 1862г. письменник їде на лікування за кордон. Незабаром після цього, «Час» закривають за безневинну статтю Н, Страхова про польському питанні. І знову брати Достоєвські починають клопоти з випуску того ж видання, але під іншою назвою. І з 1864г. починає виходити «Епоха», але вже без колишнього успіху. Шістнадцятого квітня 1864г. померла дружина Федора Михайловича, а десятого червня раптово помер брат письменника Михайло. Настільки скоро за часом пішли удари долі, і маса попередніх боргів остаточно засмутили видання «Епохи», і в 1865р. журнал припинив своє існування. При цьому, Достоєвський залишився з п'ятнадцятьма тисячами рублів боргу і моральними зобов'язаннями утримувати сім'ю покійного брата і сина дружини від першого шлюбу. Дещо як влаштувавши свої грошові справи, письменник на початку липня того ж року, їде до Вісбадена. Межа відчаю і нервовий розлад дають про себе знати, і він сідати за рулетку. Програвшись до копійки, Достоєвський описує враження від пережитого в своєму романі "Гравець". За допомогою свого давнього приятеля Врангеля, письменник дещо - як виплутується з важкого стану та у листопаді повертається до Петербурга. І вже там закінчує свій черговий шедевр «Злочин і кара». Незабаром цей твір друкується в «Російському Віснику» і викликає величезне враження у читачів. І знову ім'я Федора Достоєвського у всіх на вустах. Успіх роману підігрівається ще й реальним злочином, вчиненим у Москві трохи пізніше виходу твору в світ. Якийсь студент Данилов здійснює вбивство з метою пограбування, і мотиви свого злочину називає подібні з мотивами Раскольникова.

Восени 1866р. письменник запросив до себе на роботу в якості стенографістки Ганну Григорівну Сниткину, якої продиктував «Гравця». А п'ятнадцятий лютого 1867р. вона стала його дружиною. Через два місяці після весілля, подружжя покинули Росію, і поїхали за кордон на чотири з половиною роки, що в реальності стало втечею від кредиторів, які вже подали до стягнення. На дорожні витрати, Достоєвський взяв три тисячі рублів у Каткова, під заставу задуманого роману «Ідіот». Більша частина цих грошей залишилася сім'ї його загиблого брата, а решту, письменник програв в Баден - Бадені. Окрім грошей була програна навіть одяг, як самого Достоєвського, так і його дружини. Для видатного письменника Росії цей час, а також пішли за ним чотири роки проживання за кордоном, стало найважчим в матеріальному плані. Крайня потреба і постійна необхідність грошей наклали відбиток і на його творчість того періоду. «Біси» і, частково, «Ідіот» відбивають його крайню дратівливість. Нужда підганяє Достоєвського, і цей важкий час дарує нам «Ідіота», «Вічного чоловіка» і більшу частину «Бісів». Після повернення в рідний Петербург, у письменника розпочинається світла смуга в житті. Ганна Григорівна, жінка розумна і енергійна, бере в свої руки грошові справи чоловіка і з вражаючою швидкістю приводить їх в порядок, звільнивши, нарешті, сім'ю від боргів. З 1873р. Достоєвський стає редактором «Громадянина», за що йому виплачують щомісячне платню в розмірі двохсот п'ятдесяти рублів, не рахуючи гонорар. Але вже в наступному 1874г., Письменник залишає посаду заради роботи над новим романом «Підліток». На початку 1876р. він починає видавництво щомісячного журналу без співробітників і певної програми «Щоденник письменника». Його розкупаємість коливається від чотирьох до шести тисяч екземплярів. Цей проект письменника знаходить живий відгук, як в душах шанувальників Достоєвського, так і в душах його недоброзичливців, оскільки, відрізняється щирістю, чуйністю і хвилюванням. У 1878г. письменник припиняє видання «Щоденника письменника», зайнявшись роботою над своїм останнім твором, яким стали «Брати Карамазови». Успіх цього роману перевершив всі. А восьмого червня 1880р. на Пушкінському святі він виголосив свою знамениту, що привела публіку в невимовне захоплення, мова про злиття загального й індивідуального. І цей виступ став воістину лебединою піснею великого письменника. Двадцять п'ятого січня 1881р. Достоєвський здав до цензури новий номер «Щоденника письменника», видання якого він вирішив відновити, а двадцять восьмого, велика людина помер. У день похорону величезний натовп проводжала труну, а читачі Росія зі скорботою відгукнулася на горі. Поховали Федора Михайловича в Олександро - Невській лаврі тридцять першого січня 1881р.

3

Приступаючи до безпосередньої теми даного реферату, що полягає в порівнянні і зіставленні героїв двох найбільших романів своїх епох, Дону Кіхота Мігеля де Сервантеса та Князя Мишкіна Ф. М. Достоєвського, відразу хочу зазначити загальну для романів лінію «лицаря сумного образу». Тільки в «Ідіоті» лицар стає «бідним, блідим». Примітно, що саме з середньовічним лицарем Аглая порівнює князя Мишкіна:

«Жив на світі лицар бідний,

Мовчазний і простий,

На вигляд похмурий і блідий,

Духом сміливий і прямої ... »

Тепер хочу коротко розглянути двох «лицарів» окремо, щоб краще зрозуміти їх відмінність і схожість.

Свій перший виїзд на зустріч пригодам і подвигам, Дон Кіхот Ламанчський робить один. Але цьому виїзду передує ретельний процес зборів, коли новоспечений герой чистить обладунки «колись звалені як потрапило в кут і вкрилися іржею та цвіллю», майструє собі картонний шолом і готує до походу свою шкапу, якій після тривалих роздумів дає гучне ім'я Росинанта. Треба відзначити, що автор з перших рядків не дає читачеві повірити в нормальність поведінки Дон Кіхота. Він не дозволяє навіть натяку, на будь - яку ілюзію. І в тексті ми читаємо: »... ідальго наш з головою пішов в читання, і сидів він над книгами з ранку до ночі і з ночі до ранку, і ось через те, що він мало спав і багато читав, мозок у нього став іссихает, так що врешті-решт він і зовсім втратив розум ... »Таким чином, поведінка Дон Кіхота свідомо сприймається як неадекватне, і тому його дії не викликають явного протесту, а, навпаки, заінтриговувати. Здається, що автор спеціально не дає красивою лицарської казці в уяві Дон Кіхота захопити нашу свідомість. Воно й зрозуміло, оскільки, особисто для мене реальність, описана в романі, здалася куди менш привабливою, ніж вигадана життя головного героя. А його сила уяви здатна кого завгодно змусити повірити в існування величезних велетнів, і великих героїв, здатних перемогти їх. Так і в «Ідіоті», чиста душа і незаплямоване свідомість князя Мишкіна викликає безперечну симпатію, незважаючи на розуміння його відмінності від інших людей. У Достоєвського, як мені бачиться, мова йде саме про розходження, але не про доведеною ненормальності. По суті, сам автор лише в кінці роману визнає Мишкіна ідіотом. Тут існує безсумнівну відмінність між двома романами, воно у відмінності відносини самих авторів до своїх героїв. Звичайно, Сервантес симпатизує Дон Кіхоту, але зовсім не виправдовує його, у Достоєвського інакше. Автор так любить свого героя, що вже не «ідіот» видається нам ненормальним, а порочне суспільство, яка зробила його таким. І дійсно, хіба так вже нормально суспільство Дон Кіхота, щоб говорити про його право, судити лицаря? Правда, ще одна істотна відмінність між лицарем «сумного образу» та лицарем «блідим» в безсумнівною агресивності першого і абсолютної нешкідливості другого. Якщо Дон Кіхот дійсно нападає на людей, калічачи і навіть вбиваючи їх, то князь Мишкін, навіть у думках не робить нічого подібного. Але і Дон Кіхоту можна знайти виправдання, він робить свої «подвиги», наслідуючи героям лицарських романів, а значить, ми можемо говорити скоріше про агресивність вигаданих героїв, ніж про його власної вини. Головна біда Дон Кіхота в тому, що він не бачить брехливість і вигаданість романних героїв, увірувавши в істинність всього описаного. Його герої - книжкові, але для ідальго вони реальніше і достовірніше оточуючих його людей. У принципі, і це зрозуміло. У реальному житті бідного кавальеро немає місця подвигу, поклонінню і славі. Добробут дозволяє мати лише «фамільне спис, древній щит, худу шкапу і хорта собаку», а лицарські романи рясніють «достовірними» розповідями про подарованих зброєносцям островах і про императорстве самих сміливців - героїв. Знову ж сама ідея лицарства настільки красива і благородна, що ніяка реальне життя не може йти в порівняння з нею. Служіння Прекрасної Дами, вчинення величних подвигів з її ім'ям на устах, радість від перемоги над лиходіями ... Лицар Сумного Образу на самому початку свого лицарства мріє і заздалегідь радіє тому, що зітре «погане насіння з лиця землі». Дон Кіхот, як ніби прочитавши між рядків в одному з лицарських романів про своє призначення, свято і трохи гордовито повірив у це. По суті, всі подальші події роману постійно скидають головного героя з "небес уяви» на землю реальності. Дон Кіхот постійно викликає жалість, постійні побиття та переломлення кісток, слідують одне за одним. На мою думку, занадто жорстоко так карати людину за хвороба і прагнення до подвигу. Ф. М. Достоєвський у своєму романі, ніколи не буває так фізично жорстокий до свого Мишкіна. Він змушує свого героя відчувати душевні страждання, але не мучить його тілесно. У цьому ще одна відмінність автора «Хитромудрого ідальго ...» від автора «Ідіота». Ще одним типовим відзнакою твори Сервантеса є його постійний, навіть нав'язливе твердження про «правдивість» свого оповідання. Начебто, автор навмисне загострює увагу читачів на це, щоб уникнути зневіри. Достоєвський, на відміну від нього, будує свою розповідь зовсім інакше, читаючи його роман просто не виникає думки про те, що цього могло не бути. У цьому, особисто для мене найбільша відмінність творів Ф. М. Достоєвського від інших письменників. Кожна його робота - безсумнівна правда і реальна історія чиєї - то життя.

Мігель Сервантес у своєму романі постійно розповідає різні історії, в основному любовного характеру, які не мають прямого відношення до лицарства Алонсо Кіхано. Як то, розповідь про Лусінде і Кардену, віршоване визнання студента Хризостома у своїй нерозділеного кохання до пастушці Марселі і найцікавіша «повість про безрозсудно - цікавому» і т.п. Всі ці відступи від загальної лінії оповіді мають місце в першій частині роману, і їх поява там не випадково. Сервантес у своєму творі цілком свідомо прагне до різноманітності картин і частій зміні декорацій. Вищевказане розмаїтість була необхідною умовою і обов'язковим принципом епохи Відродження, під час якої творив великий іспанець. У «Ідіоті» про такому принципі розповіді говорити не доводиться, автор приділяє увагу лише сюжетної лінії, не допускаючи сторонніх вступів.

Тепер хочу загострити увагу на схожості двох героїв, яскраво виразилася в історіях їх любові.

У випадку з Дон Кіхотом мова йде про штучно створеної самим закоханим пристрасті, заради якої, а вірніше, в ім'я якої, наш лицар відправляється здійснювати подвиги. У Достоєвського ж, це справжнє, реальне почуття до реальної жінки. Щоправда, і в «Хитромудрий ідальго ...» Дульсинея жива жінка, але вона аж ніяк не є тією богинею краси і досконалості, якої називає її Дон Кіхот. Це вказується ще на початку роману, де автор конкретно пояснює, що «в найближчому селищі жила дуже миловидна дівчина, в яку він (дон Кіхано) у свій час був закоханий ... Звали її Альдонса Лоренсо, і ось вона - то й здалася йому гідну титулу володарки його помислів ... »Таким чином вся його любов створена лише його ж хворою уявою, якому в певний момент здалося обов'язковим обрати для свого лицарства Прекрасну Даму. Необхідність свято дотримати традиції лицарського роману змусили Дон Кіхота згадати про свою прихильність до сільської дівчини з сусіднього села, а не реальна сила почуття. Герой Сервантеса звеличує свою Даму оскільки так належить вести себе лицарю, він зовсім не має пристрасті до своєї Дульсінеї, хіба що в моменти найбільшого божевілля розуму. Його любов - такий же міф, як і бій з велетнями і завоювання шолома Мамбріна. У Достоєвського ми бачимо зовсім іншу картину. Мишкін закохується в Настасію Пилипівну відразу по приїзду до Петербурга. Ще у вагоні поїзда, який везе князя з Варшави до російської столиці, Парфен Рогожин вперше згадує її ім'я. І тут же, в будинку генерала Єпанчіна князь бачить її портрет, а кількома годинами пізніше і її саму. Дивовижна краса жінки вражає і захоплює його. Він ділиться з Гаврилом Ардаліоничем думкою про те, що ця жінка «жахливо страждала». З моменту свого прибуття до Петербурга Мишкін просто захворює Настасьей Пилипівною. Зустрівшись з нею в передпокої квартири Гаврила Ардаліонича, він на мить втрачає всяке розуміння, що відбувається, таке сильне враження справляє на нього ця дивовижна жінка. Деяким часом раніше, ще у вітальні Єпанчина, Мишкін робить сміливе визнання перед портретом Настасії Пилипівни, що саме таку красу він цінує, оскільки у «цьому обличчі ... страждання багато ...» Мені здається, що з самої першої хвилини, Настасья Пилипівна підсвідомо сильно нагадує князю Марі, дівчину з якою його звів випадок у Швейцарії. Недарма, розповідаючи сім'ї генерала Єпанчіна про історію Марі, князь згадує про очі нещасної дівчини та її страждання. По суті, життя Марі багато в чому схожа з трагічною долею Настасії Пилипівни, але остання, навіть у меншій мірі заслуговує осуду. Її провини в те, що трапилося ще майже що в дитинстві з нею нещастям лежить на збоченця, погубить душу і розум бідної дівчини. І якщо Марі хоча б сама вирішується на зв'язок з французом, то Настасья Пилипівна являє собою абсолютно безвольне істота, та й що вона реально може зробити проти свого «благодійника»? За її ж власним визнанням, від самогубства після доконаного розбещення її утримує лише відсутність сили волі. Страждання нещасної можуть викликати величезне співчуття, але у світлі викликають осуд. І як часто буває, засудження за вчинену гидоту падає на слабку і беззахисну жертву, а не на справжнього винуватця її горя, багатого поміщика Тоцького. Лиходій ж залишається безкарним, його приймають у світлі і нітрохи не засуджують. А Настасья Пилипівна стає утриманкою, розкішною жінкою, яку можна купити за гроші, правда, за гроші дуже великі. До моменту зустрічі з князем вона знаходиться в дуже делікатному і образливому положенні, дорогі «благодійники» бажають її видати заміж, щоб з дозволу світла повсякчас мати доступ до неї. Що може бути принизливіше для і так вже достатньо приниженою жінки? Настасья Пилипівна зневажає Ганю, вона прекрасно знає про велику сумі, обіцяної йому за цей нерівний шлюб. Гаврило Ардаліонич готовий продатися, аби вилізти з бідності, в якій животіє його сім'я. Але Настя Пилипівна не така! Її не можна так просто купити чи продати, попри горі, що трапилося з нею, душа і чесність ще живі в цій дивовижній жінці. Звичайно, Ганю їй не шкода, та й хіба припустимо шкодувати таку людину! Але гордість не дає їй зробити цю брудну угоду, де основним товаром є вона сама. Любов Мишкіна, подібно уявної любові Дон Кіхота представляє предмет своєї пристрасті не таким, яким він є насправді. Хоча, складні почуття князя не можливо порівняти з досить - таки простим сприйняттям своєї Дами «сумним лицарем». Мені навіть здається, що якщо Дон Кіхот бачить свою Дульсінею завідомо нереальною, то з героєм Ф. М. Достоєвського все навпаки. На мою думку, саме наївний, чистий Мишкін бачить Настасію Пилипівну справжньої. Світське суспільство придумало їй певний шаблонний образ, на який нещасна жінка стала схожа не зі своєї вини, а князь, вільний від яких би то не було думок світла, своїм незамутненим, кристальним свідомістю розгледів в шикарній, зіпсованої світської левиці нещасне, страждає і глибоко самотнє істота. Заради порятунку цієї гинула душі, він пропонує красуні свою руку і серце, бажаючи раз і назавжди звільнити її від принижень. Але Настя Пилипівна залишається вірною собі і відмовляє Мишкіна, відмовляє навмисно, тому що, як ніхто інший знає як сильно громадську думку і що чекає князя після цього шлюбу. У той же час, вона на повний голос зізнається, що сама мріяла про такий як він: "Хіба я сама про тебе не мріяла? ... Давно мріяла, ще в селі у нього, п'ять років прожила одна - оденешенька; думаєш - думаєш, бувало - те, мрієш - мрієш, - і ось все такого, як ти, уявляла, доброго, чесного, доброго, і такого ж дурненькою , що раптом прийде, та й скаже: "Ви не винні, Настасья Пилипівна, я вас обожнюю!» Та так, бувало розмріявся, що з розуму зійдеш ... »У цьому монолозі виражена така велика біль, таке крах будь-яких надій і така безвихідь, що не можливо залишитися байдужим до подібного страждання. Яке відчай прозирає в словах Настасії Пилипівни! Вона не вірить у можливість щасливого результату життя для себе. Кожна мить вона карає себе за злочин іншого. Сцена сватання князя до Настасье Пилипівни і її подальший від'їзд з Рогожиним, для мене, є однією з найсильніших у романі. У цій сцені особливо помітна величезна любов і біль автора до своїх героїв. Так зрозуміти і передати страждання обох може тільки глибоко відчуває і подібним чином стражденна доля. І протягом всього твору, великий автор проводить самого себе, свої почуття. Такого немає в Сервантеса, читаючи про пригоди, а точніше, про неодноразові, жорстоких побоїв, головного героя, стає щиро шкода останнього. У цьому одна з відмінностей в побудові та написанні «Хитромудрого ідальго ...» і «Ідіота».

Якщо ж говорити про основне, безсумнівному властивості героїв, що роблять їх схожими один на одного, то варто відзначити загальну красу їх натур. Незважаючи на невідповідність характерів, спільною рисою героїв Сервантеса і Достоєвського є чистота думок і наївність. І мова тут йде не про явну ненормальності Дон Кіхота або хвороби Мишкіна, а про їх душевних якостях. Хитромудрий ідальго прагне до високої мети очистити цей світ від скверни, несправедливості і зла. Він називає себе захисником знедолених, нещасних і пригноблених. Основна помилка Дон Кіхота в тому, що він вважає всіх на світі гідними, чесними і благородними людьми. Це підтверджує і випадок з хлопчиком, якого побив господар. Наш лицар, понадіявшись на шляхетність господаря підлітка, покинув місце, де відбувалося побиття, не дочекавшись щасливого кінця справи. І після того, господар хлопчаки трохи не вибив із останнього всю душу. Коли ж через деякий час, той хлопчик зустрів Дон Кіхота в горах, він прокляв його, і всі мандрівного лицарства разом з ним. Начитавшись красивих, войовничих романів про відважних і непереможних лицарів, Дон Кіхот Ламанчський не представляє реальний світ відмінним від чарівного світу його фантазій. Треба сказати, що краси лицарства дійсно підкорює і наше життя, мабуть, блідне в порівнянні з, повної великих подвигів і пригод, життям книжкових героїв. Ідея Дон Кіхота дуже благородна і гідна всілякої поваги, але можна виконати в умовах реальності. І тим не менш, якщо не брати до уваги деякі дії героя Сервантеса, його поведінка служить скоріше добра і справедливості. З - за свого божевілля Дон Кіхот не може адекватно оцінити те, що відбувається, а тому, регулярно потрапляє у халепу. Те відпустить натовп злочинців, засуджених на каторжні роботи, то вступить у «смертельний бій» з бурдюками, наповненими червоним вином, прийнявши їх за велетнів. Загадкове божевілля лицаря дивує всіх його знайомих, вони визнають безсумнівний розум і логічність багатьох суджень Дон Кіхота, особливо, з приводу військової справи. Під час перебування на заїжджому дворі, в компанії з цирульником, священиком, Корденьо, Доротея та іншими, наш герой вимовляє чудову, доблесну мова про перевагу військової справи над будь-яким іншим. У цій промові Дон Кіхот так вміло порівнює науку з військовим тереном, що вражає всіх присутніх своїм розумом і логікою, а священик навіть погоджується з ним у питанні переваги військових над вченими. І тим не менш, захворювання нещасного сеньйора Кіхани не дає йому спокійно жити, а тому, цирульник зі священиком, підключивши до свого хитрого плану і Доротею, обманом укладають лицаря в клітку і відвозять у рідне село. «Остання путь» героя багато в чому перегукується з шляхом Христа на Голгофу, і це підтверджує глибокий сенс, закладений в образ «лицаря сумного образу» автором.

Тепер поговоримо про князя Мишкіна. У чистоті його помислів і наївності поглядів не доводиться сумніватися не на одну мить. Правда, у нього немає «високої мети», подібно до героя «Хитромудрого ідальго ...», але є нескінченне співчуття і християнське всепрощення. Та наївність, з якою він без гроша в кишені приходить в будинок до Єпанчина, або робить пропозицію Настасія Пилипівна говорить про чистоту його молодої душі і про не зіпсованості світлом. Він подобається всім, не бентежить навіть хвороба, в якій він сам нерідко визнається. Чарівність чистоти і правди привертає до князя безліч сердець. Навіть неприступна, горда Аглая не залишається байдужою до Мишкіну. Мені здається, її підкорює його незвичайність, особливо в порівнянні з шанувальником красуні, Гаврилом Ардаліоничем. Навіть захопленість князя Настасьей Пилипівною грає на користь любові Аглаї. Схоже, вона єдина, кому в душі шкода бідолашну жінку. Недарма, практично в кінці роману, красуня Єпанчіна йде на зустріч з останньою. На мою думку, Аглая загалом - то схожа на Настасію Пилипівну, в обох жінок як - ніби сидить дьяволенок, обидві горді, але і обидві нещасні. Якщо б коли-небудь, Аглая пережила трагедію, що спіткала душу і тіло Настасії Пилипівни, я думаю, її доля склалася б так само як і в неї. Така подібність жінок і приваблює Мишкіна до них обох. Навіть важко сказати, кого насправді князь любить більше. У процесі читання роману, у мене склалося враження, що все ж таки більше він любить Аглаю. Почуття, яке відчувається їм до неї, більше схоже на любов. Але й до Настасія Пилипівна князь відчуває величезне почуття. Тут все зовсім складно, потяг до неї як до жінки переплітається з величезною жалем до її нещасливу долю і передчуттям невблаганної долі, що висить над цією жінкою. Мишкін впевнений, що без нього, а особливо з Рогожиним, Настасья Пилипівна загине. Як з'ясовується, він виявляється правий. Але і Аглая гине без нього. Звичайно, не так раптово, але так само безвихідно і самотньо. Остаточне божевілля князя кидає її у вир. Всупереч волі батьків, Аглая виходить заміж за польського графа - емігранта, а незабаром ще й стає членом будь - то закордонного комітету з відновлення Польщі і приймає католицтво. Звичайно, з самого початок ясно, що незважаючи на взаємну симпатію Мишкін і Аглая ніколи не будуть разом. Занадто багато між ними відмінностей і горя. Та й з Настею Пилипівною князю неможливо було бути. Попередня життя нещасної жінки та її благородство завідомо перекреслювали будь-яку можливість щасливого результату. Настасія Пилипівна стало простіше продатися Парфену Рогожину за сто тисяч і поїхати з ним, ніж зламати життя і погубити душу наївного Мишкіна. Ще й внутрішнє благородство об'єднує Настасію Пилипівну і Аглаю. Їх світосприйняття схоже. Якщо перша кидається у вир розваг, грошей і розваг, то друга, як я вже відзначала вище, віддає всю силу своєї душі католицькій вірі та боротьбі за незалежність та відновлення Польщі. Таким чином, князь любить обох жінок, але різною любов'ю.

У «Ідіоті» описаний найсильніший епілептичний припадок головного героя, трохи не стояв йому життя, але в той же час, і який врятував йому життя. Я маю на увазі невдалий замах Рогожина. Так і перша частина «Хитромудрого ідальго Дон Кіхота Ламанчського» закінчується вказівкою про його смерть. Проте, автор підносить це таким чином, що читачі не відносяться до цієї смерті всерйоз, очікуючи нових зустрічей з наївним героєм.

Друга частина «Хитромудрого ідальго ...» несе на собі якийсь відбиток залежності головного героя від волі інших людей. Також і друга половина «Ідіота» робить Мишкіна швидше пасивним спостерігачем подій, що відбуваються, ніж активним учасником, яким він був на початку розповіді.

У Сервантеса, хитрий зброєносець Дон Кіхота Санчо Панса вселяє своєму лицареві, що зустріла ними на дорозі селянка на ослиці, не хто інша, як Прекрасна Дама і покровителька хороброго серця Дон Кіхота, Дульсінея Тобосская, зачарована злими чарівниками. Тим самим, Панса домагається того, що весь наступний час лицар присвячує думкам про те, як йому чари свою Даму. А у Достоєвського, закоханий князь стежить за розвитком ситуації як з Настасею Пилипівною, так і з Аглаєю. Навіть про заплановану зустріч двох жінок, Мишкін дізнається практично в останню хвилину.

Одним з центральних епізодів другої частини пригод Дон Кіхота, є його спуск в печеру Монтесиноса. Де, чи то в сьогоденні, то чи у вигаданому сні він опиняється в оточенні безлічі героїв лицарських романів. За словами ідальго, на дні печери, він стає свідком урочистій церемонії, присвяченій виносу серця хороброго лицаря Монтесиноса. Цікавим епізодом другій частині роману стає зустріч Дон Кіхота зі своєю Дульсинея. Коли вона просить у нього грошей, пропонуючи в заставу свою каніфасовую спідницю. Подібна, суто побутова деталь, як і деякі інші моменти роману, поступово приводять нас до думки про те, що стійкість лицарського міфу в голові героя, ослабла. І незабаром, реальний світ починає сприйматися їм не як якась таємнича, чарівна реальність, а як театр. До думки про подібність нашого життя з театральною постановкою, Дон Кіхот приходить після випадкової зустрічі з трупою мандрівних акторів. Особливо ідея світу як театру помітна в частині, присвяченій перебуванню «лицаря сумного образу» та його зброєносця в герцогскому замку. Веселі господарі палаців розігрують навколо своїх гостей чудове театральне подання на сюжет придуманої Санчо Пансою історії про перетворення прекрасної Дульсінеї. Паралельно, вони примушують лицаря і його зброєносця грати написані, причому не без їх, правда, мимовільного участі, ролі. Таким чином, реалізується мрія Дон Кіхота, але насильственность і награність відбувається в замку, наводить на нього найглибшу тугу.

Так і в Ф.М. Достоєвського, після невдалої пропозиції Настасія Пилипівна руки і серця, князь, на мою думку, перебуває в постійній, тривожної тузі. Звичайно, його світ не рушиться, подібно уявного світу Дон Кіхота, але реалії життя виявляються набагато важче будь-яких фантазій.

Істинне розчарування героя «Хитромудрого ідальго ...» у поставленої перед собою мети, настає, як мені здається, після зустрічі зі стадом биків. І це розчарування ставить нову тему в романі - «життя і смерть». Сам Дон Кіхот як не можна краще виражає свою думку з цього приводу у фразі: «Я, Санчо, народжений, щоб жити помираючи ...» Трагічний фінал другої частини великого твору підготовляється самим ходом подій, особливо поразкою, яке терпить Дон Кіхот на барселонському пляжі під час поєдинку з лицарем Білої Місяця, обличие якого приймає одне із односельців сеньйора Алонсо Кіхано, бакалавр Самсон Карраско. Пообіцявши уявному лицарю, повернуться додому, повержений Дон Кіхот дійсно перебуває в рідне село, де після нетривалої хвороби і абсолютного зцілення від свого лицарського божевілля, тихо вмирає у своєму ліжку, попередньо відрікшись від ролі мандрівного лицаря.

Протягом усього роману, Сервантес намагається переконати своїх читачів, що єдиною метою написання цього твору є бажання висміяти безглуздість і дурість лицарських романів і прагнення «вбити їх силою сміху». Не знаю, як іншим, а особисто мені під час читання великої праці іспанця не разу не захотілося сміятися. На думку багатьох критиків, які вивчали цей твір, в уста божевільного лицаря, а вірніше, прикриваючись його божевіллям, Сервантес вклав свої власні думки і уявлення про моральність, мудрості та чесності. В уста Дон Кіхота, автор вклав усе багатство свого життєвого досвіду, свою освіченість і душу.

Подібно до того, як у Сервантеса Дон Кіхот, по суті, є самим морально правильним і чистою людиною, з усіх присутніх у романі, так і Мишкін у Достоєвського представляє собою таку особистість. Цей «позитивно прекрасна людина», як мені здається, несе в собі якусь «божу іскру". Критики творчості Ф.М. Достоєвського говорять про те, що саме думки про втілення божественного начала в людині і присвячений «Ідіот». І дійсно, для мене Мишкін в деякі моменти роману здається якщо не святим, то воістину блаженно доброю людиною. Його безмовно, безвідмовність і тонко відчуває душа говорять про наближеності героя до найвищої доброті, за своєю силою іноді межує з божевіллям. З'явившись так несподівано в Петербурзі, Лев Миколайович відразу ж потрапляє в самий круговорот світських подій. Спочатку він багатьом здається дивним, але поступово милий і добрий князь збирає навколо себе безліч самих різних людей. До нього тягнуться душі, його незвичайність, несхожість на інших укупі з вражаючою добротою і смиренністю привертають до себе. Зрозуміло, деяку роль у цьому питанні відіграє і великий спадок, неждано «звалилося» на нього. І все - таки, люди чекають від князя допомоги, ради, співчуття, та й звичайного спілкування. Льву Миколайовичу розповідають про свої гріхи, про життя. Мишкін розташовує до себе, йому як священику перевіряють найпотаємніші думки, і таємниці мечущейся душі. Приклад тому, розмова князя з Аглаєю в парку на світанку. Їй, як і багатьом іншим, потрібні його підтримка і розуміння. Мишкін готовий і радий допомагати всім і всіх любити, але і йому необхідні відповідь тепло і симпатія. Тут виникає інше протиріччя, спраглі князя зовсім не збираються «ділити» його друг з одним. Кожен хоче, щоб допомогли і поспівчували саме йому, єдиному! Аглая не може зрозуміти князя щодо Настасії Пилипівни, вона просто не може змиритися з тим, що Мишкіна продовжує хвилювати її доля. Сама ж Настасья Пилипівна ніяк не в змозі до кінця забути князя, назавжди відмовитися від нього. І, незважаючи на своє щире бажання князю добра і допомогу у влаштуванні його шлюбу з Епанчиной, заповітним бажанням Настасії все - таки залишається він. Нещасна жінка навіть тікає від Парфена Рогожина до Льву Миколайовичу, правда, незабаром залишивши і його. Після цього вчинку, Мишкін остаточно переконується в неадекватності поведінки Настасії Пилипівни і в її бажанні звести рахунки з життям, рукою скаженого ревнивця. Зрозуміло, в такій ситуації, князь просто не може перестати піклуватися про неї, навіть на догоду красуні Аглаї. Під час зустрічі двох жінок у будинку подруги Настасії Пилипівни, Дарини Олексіївни, не витримавши страждань першої, Лев Миколайович кидається до неї зі словами: »Адже вона ... така нещасна!» Цією сцени не витримує красуня Єпанчіна, адже для неї подібна поведінка князя говорить лише про його вибір Настасії Пилипівни, а не її. І неможливо пояснити закоханої дівчини, та вона б і не стала слухати ніяких пояснень, що любов може бути абсолютно різною, а жалість іноді буває сильнішою за любов. Почуття Лева Миколайовича по відношенню до Настасія Пилипівна цілком побудовано на величезній жалості і співчуття їй і її нещасливу долю. У Аглаї ж князь бачить справжнє втілення спокою і світла, що доводить його лист до неї. І все ж після сцени в будинку Дар'ї Алексевни, Аглая залишає Мишкіна назавжди. А він разом з Настею Пилипівною кидається у вир безумства, оскільки ніяк інакше не можна назвати їх не відбулася вінчання. Але і на цей раз, жінка не може пробачити саму себе за своє минуле. Побоявшись погубити князя, а можливо, усвідомивши скоєне ними обома безумство, зірвана княгиня їде з Парфеном прямо з - під вінця. Як мені здається, в той момент, розуміючи, що більше їм не судилося зустрітися ніколи. І дійсно, незабаром Настасію Пилипівну осягає смерть від ножа Рогожина.

Смерть зводить Льва Миколайовича і Парфена Рогожина в квартирі останнього, де в ліжку під білим простирадлом, серед розкиданих нарядів і діамантів, мертвим «сном» спить Настасья Пилипівна. І ось двоє чоловіків проводять повну божевільного спокою і шепоту ночі біля ліжка убитої одним з них жінки, яку вони обидва так щиро, але так по - різному любили. А на наступний день, вбивцю забирають до в'язниці, а «позитивно прекрасної людини» у клініку, бо розум його більше не може сприймати реальність такою, яка вона є.

4.

Отже, Дон Кіхот Сервантеса в кінці роману вмирає, усвідомивши всю ілюзорність свого лицарського існування, а «Ідіот» Достоєвського, закінчує свої дні в клініці для душевнохворих, втікши в безумство від жорстокості і жахів реального світу.

Такі різні, але такі схожі герої. Прекрасні, наївні, але не здатні до життя в нашому жорстокому, а, іноді, і дуже страшному, світі. Що значить лиходій - велетень Дон Кіхота в порівнянні з цілком шановним поміщиком Тоцький? І не спіткало б безумство «хитромудрого ідальго», якби він побував на місці Мишкіна? Обидва лицаря, оскільки, я вважаю, що Аглая правильно назвала Лева Миколайовича «лицарем бідним, блідим», являють собою чистоту і моральність, несопоставимую з реаліями життя. І не даремно, у Сервантеса Дон Кіхот неодноразово, символічно, зіставляється з Ісусом Христом. Цим порівнянням, автор як - ніби визначає наперед долю свого героя, його смерть. Якщо навіть така досконала доброта, як божий син, не змогла існувати на землі і була розіп'ята, то що ж говорити про набагато скромнішою, смиренної доброті?! Чернетки Ф.М. Достоєвського називають головного героя «Ідіота», Льва Миколайовича Мишкіна «Князь Христос», що говорить про бажання ототожнити, наскільки це можливо, доброго князя з Христом. І ця найважливіша ідея обох письменників, найбільш міцно пов'язує «Хитромудрого ідальго Дон Кіхота Ламанчського» з «Ідіотом». Обидва героя, правда, в різний час, потрапляють в мережі божевілля, але, як ми знаємо з Нового Заповіту, та Ісуса Христа звинувачували в божевілля, коли він вигнав торговців з храму. Душевне же стан героїв на кшталт доброті, не егоїстичності і лагідності Христа. Особливо близьким до божого сина, мені бачиться князь Мишкін. У зв'язку з цим, у «Ідіоті» цікавий розповідь Лева Миколайовича у вітальні Єпанчина про Марі, а зокрема, згадка про його стосунки з дітьми, про їх взаємної любові та прихильності. А адже саме бог - син, Ісус Христос дуже любив дітей, кажучи, що таких «Царство небесне».

Можливо, завдяки асоціації з Ісусом Христом, а в основному, силі геніальності авторів, обидва твори справили на мене величезне враження. І якщо, стиль написання Мігеля Сервантеса іноді відволікав від основної, сюжетної лінії роману, а тому, дозволяв відриватися від читання, то «Ідіот» просто захопив мене. Лев Миколайович викликав таку глибоку симпатію, що, дочитавши твір, я ще деякий час не могла себе змусити взяти в руки будь - що інше. Живі, рідні герої стояли перед уявним поглядом зі своїми трагедіями і бідами. Великий роман Ф.М. Достоєвського прижився і глибоко торкнувся мою душу. Закривши книгу, я не змогла знайти слів, щоб описати свої відчуття. Біль, теплота, тепла ностальгія, ці поняття найбільш близькі до моїх почуттів по відношенню до роману.

«Хитромудрий ідальго ...» також схвилював мене, але враження від нього виявилися все - таки слабший.

На завершення свого реферату, присвяченого обговоренню Дону Кіхота Мігеля Сервантеса та Льва Миколайовича Мишкіна Ф.М. Достоєвського, хочу відзначити велич обох творів і моє захоплення ними.


Бібліографія:


1. «Енциклопедія знаменитих росіян»., Сост.: Грушко О.О., Медведєв Ю.М. - Москва., «Діадема - Прес». 2001р.


2. «Всесвітня література», ч.1., Гл.ред. М.Д. Аксьонова. - Москва., «Аванта +». 2001р.


3. «Російська література», ч.1., Гл.ред. М.Д. Аксьонова. - Москва., «Аванта +». 2001р.


4. «Ідіот». Достоєвський Ф.М. - Москва., «Художня література», 1976р.


5. «Хитромудрий ідальго Дон Кіхот Ламанчський». Мігель де Сервантес Сааведра. - Москва, «Правда», 1989р.


План реферату на тему «Дон Кіхот і князь Мишкін».


  1. Біографія Мігеля де Сервантеса Сааведера.


2. Біографія Ф.М. Достоєвського.


3. Дон Кіхот і Лев Миколайович Мишкін.


4. Висновок.

Додати в блог або на сайт

Цей текст може містити помилки.

Іноземні мови і мовознавство | Твір
96.1кб. | скачати


Схожі роботи:
Дон Кіхот вічний образ у літературі
Сервантес m. - Дон Кіхот вічний образ у літературі
Князь Мишкін і Акакій Башмачкіна
Літературний герой Князь Мишкін
Дон Кіхот
Дон Кіхот і його лицарські подвиги
Літературний герой Дон Кіхот з Ламанчі
Праведники АПЧехова Дон-Кіхот або Гамлет
Тема мудрого безумства в романі Дон Кіхот
© Усі права захищені
написати до нас