Етнонім є наочним зовнішнім виразом етнічної самосвідомості, оскільки, як вважають більшість сучасних істориків і етнографів, говорити про складання тієї чи іншої етнічної спільності можна тільки тоді, коли у цієї спільності з'являється самоназва. Саме самоназва - експліцитно виражене свідоцтво виникнення етнічної самосвідомості, усвідомлення належності до одного народу, своєї ідентичності, зростання національної самосвідомості.
Національна самосвідомість не може існувати автономно, без співвіднесеності, порівняння "себе" з "іншими". У певному сенсі відчуття етнічної ідентичності є фіксація розрізнення "ми" - не "вони" [1, 2]. Тому поява самоназви як показника сформованого самосвідомості етносу завжди передбачає і усвідомлення іноетнічних і інокультурного - "чужого" - оточення. За допомогою самоназви не тільки виділяється власний "свій" народ, але й відбувається протиставлення його іншим народам. Вельми показово в цьому відношенні розвиток слов'янської (російської) етноніміці. Пошуки початку слов'янської (російської) етноніміці. Пошуки початку слов'янської історії до VI століття наводять ряд авторів до гіпотези про відому етнічної "анонімності" її носія, оскільки було відсутнє чітко фіксований самоназва [3, 4]. Як показують дослідження, етнонім словени позначав людей, що володіють словом, членороздільної промовою, тоді як екзоетнонім венети (і похідні від нього) на власне слов'яно-російської фольклорної традиції позначали чужу далеку землю, на зразок Веденецкой землі в російських билинах [5].
Для позначення "чужих" (неслов'янських) народів у слов'ян найбільшого поширення отримали два етнікона: чудь, яким ще в Початковою руському літописі іменувалися неслов'янські народи, що платили данину Російської держави, перш за все фінно-угорські народи, і німець / німці, яка вживалася для позначення переважно жителів Європи. В. Петрухін і Д. Раєвський, підкреслюючи виключне значення етнікона німець в російській історії, пишуть: "Було б спокусливо припустити, спираючись на протиставлення словени - німці, що самоназва слов'ян сформувалося до їх появи на Дунаї в період тісних контактів з готами та іншими германцями , що просувалися з Повисленья до Північного Причорномор'я і на Балкани, на Дніпро і той же Дунай в III столітті н.е.: звичайно, мова германців не був у буквальному сенсі "німим" для слов'ян, недарма в їх давньому спільною мовою - праславянском - є багато готських запозичень, у тому числі що відносяться до найважливіших досягнень культури: хліб, плуг, меч, шолом та ін І хоча перше зіткнення з германцями в епоху Великого переселення народів, готського просування на південь могло сприяти виникненню етноніма німці, залишається неясним, застосовувався чи він спочатку тільки до германцям або до всіх "чужих" [б]. У зв'язку з цим цікаво розглянути функціонування етноніма німець в історико-культурних і політичних процесах, що відбувалися в Росії в XVII-XX століттях, коли процес формування російської національної самосвідомості можна вже вважати завершеним .
У дослідженні національної самосвідомості, етнічної ідентичності чітко виділяються два досить самостійних блоку, які часто не диференціюються дослідниками. Мова йде про виділення "етнічного образу" і власне ідентифікаційних характеристик, більшою мірою пов'язаних з політико-ідеологічними установками і формуванням поняття, "національний інтерес / ідея".
Що стосується першого блоку досліджень (етнічний образ), то його формування пов'язане в першу чергу з проблемою особистості, оціночно-емоційними рефлексіями індивіда. Етнічний образ викликає уявлення про все вигляді людини і про його поведінку. У формулах-описах часто підкреслюється зовнішність образу. що відображає уявлення про специфічний індивідуальному поведінці, "нріве". Один із чудових прикладів такого стандартизованого етнічного образу дає таблиця з Віденського естественноісторіческого музею, озаглавлена "Короткий опис знаходяться в Європі народів та їх властивостей". Вона була написана невідомим автором приблизно в XVI столітті і опублікована в XVIII столітті. У цій таблиці властивості різних народів розписані по 16 рубриках. Ось як. наприклад. виглядає російська людина в поданні вченого вінця: "Звичаї - злочинницькі; розум - ніякого; прояви цих властивостей - нездержливих; наука - на грецькій мові; одяг - шуби; вади - плете любови - до кулачному бою; хвороби - дифтерит; вигляд країни - наповнена льодами; військові чесноти - із зусиллям: богослужіння - схизма; пристрасті - до бджіл; проведення часу - сон; порівняння з тваринами - осел закінчення життєвого шляху - у снігу "[7]. Можливо, що формування подібного образу "дикого московита" було пов'язане з тими соціально-політичними колізіями, які відбувалися в Росії протягом XVI-XVIII століть; терор опричнини, грубість звичаїв при Івані Грозному і в період Смути і пр.
У російській "Описі якостей найзнатніших європейських народів", вміщеній у знаменитому в свій час "Письмовник" Н. Курганова (кінець XVIII століття), навпаки, йдеться, що німець "в поведінці простий, зростанням високий, в одязі подражателен, і страв славен, у вдачі ласкавий, особою пригожий, в писанні ізряден, в науці знавець, і законі твердий, в підприємстві орел, в послузі вірний, в шлюбі господар, німецькі жінки домовитий "[8]. Подібна комплементарність, однак, не заважала створення якогось гротескного образу німця в російській, в першу чергу в міській культурі. Як показав аналіз, проведений С. Оболенський на матеріалі російської лубочної картинки і народного лялькового театру Петрушки, образ німця в російській народній культурі XVII1-XIX століть - це аж ніяк не образ ворога, яким він стане пізніше, ще до, 1914 року, коли німці виявилися реальними ворогами. Образ німця - це насамперед образ російського німця, який смішно перекручує російські слова, учений. а не знає самого простого; скупий, але разом з тим - дбайливий і акуратний хазяїн; умілий працівник і майстер на всі руки. В уявленнях російських про німців протягає добродушний гумор, поки ще спокійне визнання факту існування поруч людини іншого складу, ніж свій, російський, і наївне переконання, що російський народ має нібито чимось, що вище і вченості, і спритності, і хитрощі, і багатства німця.
Отже, етнічний образ, має свої закономірності та історію формування. служить однією з найважливіших складових національної самосвідомості, оскільки воно не може існувати автономно, без співвіднесеності, порівняння "себе" з "іншими". У певному сенсі відчуття етнічної ідентичності та є фіксація розрізнення "ми" - не "вони" [1, 2]. Дійсно, на рівні як особистості, так і спільності судження про властивості свого народу неодмінно співвідносяться з уявленнями про характерні риси інших етнічних утворень та їх членів, причому, як правило, ці уявлення емоційно забарвлені, мають оцінну природу. Саме етнічні почуття, не до кінця усвідомлені, лежать в основі етнічної компліментарності (образ "ми" і "вони" передбачає не тільки фіксацію розрізнення, але й оцінку не "нас" у порівнянні з "нами").
Другий блок досліджень можна умовно позначити як соціально-політичний. Я пропоную досвід прочитання етноніма "німець", так би мовити, з політологічної точки зору, тобто через спробу розглянути місце і роль цього явища в пошуках і формуванні національної ідентичності, артикульованих через національну ідею / інтерес. Незважаючи на дискусійність самого поняття "національний інтерес" і різнорідність його практичного формулювання, важливо відзначити, що переважна більшість вітчизняних вчених і політиків оцінюють поняття "національний інтерес" як цілком прийнятне і з політичної, і з практичної точок зору [10].
Особливе становище етноніма "німець" в Росії науковим співтовариством і повсякденним свідомістю сприймається як чітко визначена номінація, маркована собою сприйняття російською свідомістю всякого іноземця, відмежування "російського" і "не російського". Іншими словами, етнонім "німець", можна визначити як певний стійкий гетеростереотип узагальнюючого характеру.
У зв'язку з цим не зайвим буде нагадати етимологію та історію розвитку значення слова. За М. Фасмер, давньоруське ньмьць - "людина, що говорить неясно, незрозуміло": "іноземець", ньмьчін', "німець, будь-який іноземець" [11]. У цьому значенні слово зустрічається в давньоруських документах принаймні вже з XII століття. Цікаво, що етнонімом "ньмьчін'" позначалися не просто німецькомовний народи-німці, шведи, данці, але всякі іноземці західноєвропейського походження. Так, за свідченням С. Максимова, в новгородських літописах норвежці називалися Каїнське німцями [12]. У Актах археографічної експедиції в документі 1588 міститься наступне цікаве визначення етноніму "німець": "Англійські, барабрнскіе, Венецкая, Галанський, датські, каянскіе, курляндським прусські, свейські, французькі, шкоцкіе, щранскіе німці". А в XVII столітті російські люди вважали, що "Італія - країна латинська, поблизу Риму, а живуть в ній мудрує німці" [13].
Все це є не просто загальновідомими фактами, але формується, як видається, на рівні національного стереотипу, колективного несвідомого, якщо користуватися термінологією К. Юнга. Таким чином, можна говорити, що етнонім "німець" зіграв куди більш значну роль у генезисі російської національної самосвідомості, ніж просто формування етнічного гетеростереотип і відчуття етнічної ідентичності з допомогою фіксації розрізнення "ми" - не "вони". Здається, цей етнонім послужив одним з основних критеріїв у становленні та генезі політичної культури Росії, її державних і національних інтересів.
Становлення цих найважливіших історичних реалій, пов'язаних з етнонімом "німець", особливо інтенсивно відбувалося наприкінці XVII-початку XVIII століття і було пов'язано з реформаторською діяльністю Петра I. Суперечливість його особистості, оцінок і суджень про його діяльність відбилася, зокрема, й на долі етноніма "німець". Саме Петро I з його "європеїзацією" патріархальної Росії і став тією базовою особистістю, в результаті діяльності якої починають формуватися нова політична і інша культура, а також нові державні інтереси.
Відправною точкою у дослідженні цих явищ може служити цикл переказів, що виник в кінці XVII - початку XVIII століття. Це легенди про "підмінний царя" і "царя-антихриста", широко поширені на території всієї Російської Імперії, особливо серед нижчих станів - селянства і козацтва [14-18]. Матеріали, зібрані К. Чистовим по друкованих джерел, у своїй сукупності охоплюють територію від Півночі до Дону і Україна, від Пскова до Сибіру й роки від 1700 до 1722, тобто майже до смерті Петра [19, с. 99].
Образ Петра в російській фольклорі дуже суперечливий. З одного боку, Петро-це якийсь "цар-мужик", великий полководець, позбавлений станових забобонів. «Він бореться, як рівний, з драгунами, ділить з мужиками і солдатами їх їжу і нічліг біля багаття, вчить мужиків робити постоли, змушує бояр трудитися разом з усіма, дякує розбійника Сідорко за порядок на річці Вороні і навіть нібито висловлює схвалення діяльності Степана Разіна. З іншого боку, народна традиція оголошувала Петра не "природним", а підмінним царем, зберігала розповідь про його намір вапна царевича Олексія, засуджувала його розправу з царицею Євдокією та його відносини з Мартою Скавронской - майбутньої Катериною 1, протиставив йому легенду про "справжнє" царевича Олексія і навіть оголосила його антихристом »[19].
Легенда про Петра - "підмінний царя" привертала увагу багатьох істориків (С. Соловйов, В. Ключевський, П. Мельников, Г. Єсипов, Н. Голікова тощо) і деяких фольклористів (П. Безсонов, Н. Барсов, М. Мелц, К. Чистов та ін.) Однак у запропонованому аспекті ця легенда практично не розглядалася, за винятком праці Н. Голікової, де були порушені правовий і політичний аспекти розвитку цієї легенди [20].
Коротко суть легенди зводиться до того, що Петро - не справжній цар, не "при рідних" син Олексія Михайловича, а німець, син якийсь німкені з німецької слободи (тут і далі в цитатах виділено мною. - І.Б.). Так, наприклад, в 1700 році на допиті кріпаки ванеевскіх вотчин І. Стрешнєва стверджували: "Государ не царського коліна, німецької породи, а великого государя приховали німці у мамок в малих летех, а замість нього підмінили нова. Німці лукаві, лик під лик підводять "[20]. Пізніше розповідалося про те, що цариця Наталя Кирилівна перед смертю сказала Петрові: "Ти не син мій замінений" [21].
За іншою версією не німці підмінили царевича, а сама Наталя Кирилівна. Ця редакція легенди вперше з'являється в 1701 році в справах Преображенського наказу [20]. За свідченням С. Максимова, який вивчав документи, пов'язані з сибірською посиланням, в 1712 році в Нариме колишній стряпчий з палацових волостей Т. Копитов, засланий ще за Федора Олексійовича, розповідав колодників, що "нинішній цар не дбає про народ, а печеться про німців , бо й сам їхньої породи, а не царського кореня ". Справжній же спадкоємець царської крові - царівна, яку з боязні гніву Олексія Михайловича з приводу того, що спадкоємець не чоловічої статі, цариця Наталя сховала в німецькій слободі, обмінявши її на німецького хлопчика [22]. Ось як говорила про це ж кріпосна поміщиця Кікіна на допиті в Преображенському наказі (1718): "Государ не російської породи і не царя Олексія Михайловича син; узятий в дитинстві через німецької слободи у чужинця за обміном. Цариця-де народила царівну, і замість царівни взяли ево, государя, і царівну віддали замість ево "[20].
Іноді про походження Петра говорилося ще чіткіше: він син Лефорта [20]. "Лефортовский" варіант легенди одночасно пояснював і особливе розташування Петра до Франца Лефорту, призначення його адміралом, "синівське" слідування за його саньми при тріумфальному в'їзді та Москву в 1697 році. призначення Лефорта главою "Великого посольства" 1697-1699 років та інші факти, що говорили про виняткове його значення в ці роки [19, с. 104].
У другій редакції легенди основним мотивом оповідання є сюжет про те, що Петро був підмінений за морем. Так, костромський поміщик Василь Арістон. залучений за "непристойні слова", говорив: "Це-де нам який цар, він, мовляв, не-цар, узятий з Коку (тобто з німецької слободи. - І.Б.). А наш-де цар в німецькому державі "[20]. Іноді місце перебування полоненого царя деталізувалося: ® Петро в Ризі "застави у стіні", "цар в німцях в бочку закутий та в морі пущений." Государ в неволі в Скляному "(Стокгольме. - І.Б.) і т.п. [20].
Третя редакція легенди найближче стоїть до легенди про Петра-антихриста, настільки поширеною в старообрядницьких колах XVII - початку XX століття. Найбільш повно ця редакція легенди представлена старообрядческим "Сказання про Петра щирому і Петра фальшивому", відомому в переказі П. Басніна. Суть полягає в тому, що істинний Петро ховається в старообрядницької молитовні, а на престолі сидить підмінний цар-антихрист. На відміну від циклу легенд, в яких Петро виступає втіленням антихриста, тут розвивається мотив про підміну. Причому вирішальну роль у подіях. поряд з боярами, грають німці: "Лефортово військо", "німецька варта" [23, с. 517-534]
Отже, легенди про "підмінний царя", пов'язані з ім'ям і діяльністю Петра, мали три редакції та кілька їхніх різновидів.
Можна констатувати, що у всіх трьох редакціях легенди про "підмінний царя" Петре особливу роль відіграє етнонім "німець", яким позначають не тільки власне німців, але і шведів, латишів, литовців. Пояснення цьому факту можна знайти в "психологічному" і морально-етичному портреті народів, позначених етнонімом "німець".
"Німці" і разом з ними "підмінний цар" '(= німець), як випливає зі слів допитуваних у Преображенському наказі, - "злодій, клятвопорушник", "лукаві, лик під лик підводять", тобто у відомому сенсі мають властивості перевертнів, здатних змінювати не тільки і не стільки образ людини, скільки його внутрішню сутність. Саме завдяки цьому оборотнічества "підмінний цар" і порушує всі вікові традиції російського народу. Він змушує носити німецьке сукню, голити бороди, вживати неросійських їжу, нс дотримується постів, знищує російських людей і пр. Дійсно, для російської людини XVII - початку XV11I вика всі ці нововведення були "німі". Наприклад, йому нічого не говорив німецький камзол, тоді як російська традиційний костюм, крім чисто утилітарної функції, мав величезну соціокультурне значення, оскільки знаково і символічно позначен космо-природний простір етносу (вишивка, крій, склад комплекту та ін.)
Те ж можна сказати і про одну з найбільш болючих для російської людини "німецьких" нововведень - брадобритии. Носіння бороди і вусів було не тільки символом патріархальної Русі, а й було відображенням світоглядних установок російського народу. Відомо, яке значення надавалося волоссю у традиційній культурі: вони служили осередком магічної сили людини і роду. Звідси, наприклад, важливе значення обряду скручування в російської весіллі, тобто Плаття молодицею жіночого головного убору, який повністю приховував її волосся, щоб "не нашкодити" роду чоловіка. Не випадково, в російській традиційній культурі вищою формою ритуального "безчинства" було ходіння жінки простоволосої, тобто з непокритими і розпущеним волоссям (обряди опахіваніе під час епізоотії, жіночі альтанки та ін.) Примітно, що у змовах "дівка-простоволоска" поряд з "бабою-самокруткою". ставляться в один ряд з "чаклуном з колдуніцей" [24], що автоматично зрівнює ці персонажі у статусі "чужого". Таким чином, "простоволосої" жінок, настільки рельєфно проступає в "німецькому" сукню, так само як і відсутність бороди і вусів у чоловіків, ставили під удар добробут всього російського народу.
Необхідно зазначити, що особливе значення спорідненості простежується на всіх рівнях етнонімів. Прикладом тому може служити розмежування в дореволюційній Росії на державному рівні етнічних росіян та інших народів термінами "інородець", тобто "Іншого роду, але свій. Російський", і "іноземець / іноземний" - "іноземний. Чужоземний, що належить іншій країні, землі, державі; закордонний. Заморський, не свій. Чужий, нерідний" [25]. Уявлення про особливості роду / породи і його деталізації в етнонімі збереглося до наших днів не лише на високому - державному - рівні, але і серед простого народу. Так, наприклад, в с Осиково Виноградівського району Архангельської області до цих пір існують дві родини з особливим прізвиськом форк. Причому цей мікроетнонім носять не всі представники цих сімей, але тільки ті, у кого руде волосся і веснянки (особливо цінуються веснянки на спині як знак того, що сонце любить цю людину і він буде щасливим). «Коли форок народиться, велику гулянку влаштовують. Кажуть: "Це наша порода!". А інші діти, не руді - це просто родичі, а руді - це особливе спорідненість. До цих пір пишаються, якщо у когось у рідні форк є (заміжжя або одруження. - І.Б.) *.
* Запис автора 1997 року від І. Мальцевої, 1968 року народження, студентки Поморського державного університету (Архангельськ). вийшла заміж за форк.
Одним з ключових понять ідентичності в Росії завжди був конфесійний чинник, що, зокрема, виразилося в семантичному тотожність понять "росіянин" - "православний", остаточно закріпили створення російського національного варіанту східної гілки християнства ("обрусіння християнського віровчення і церкви", по Б . Грекову). Це національну своєрідність становлення християнства на PVCH проявилося в ході никоновских реформ, що показали можливість різноманіття в рамках, здавалося б, єдиної православної віри.
Собор 1666 року не просто маніфестував поділ російської церкви на два табори, але, по суті справи, передбачив зародження майбутніх ключових орієнтирів ідентифікації російського народу, багато в чому визначили пізніше становлення державних національних інтересів. У найзагальніших рисах ці точки номінуються етнонімами "німець" (= бусурманина) / ніконіанін і "російський" (=- православний) / старообрядец. Це початкова модель не раз піддавалася семантичним (і іншим) трансформацій, але її вихідний сенс в цілому залишився незмінним.
Щоб пояснити цю думку, я повернуся до XVI століття, коли у світі ясно визначається цивілізаційний розлом між західною (християнською) та східної (ісламської) цивілізаціями. Саме в цей період Росія, яка перебувала 500 років (з прийняття християнства) цивілізаційної околицею як Передньої Азії, так і "корінний" Європи. вступає в нову стадію ідентичності: Москва створює есхатологічний міф останнього Третього Риму. Однак ця ідеологія, що будувалася спочатку за принципом сакральної вертикалі і покликана служити зростанням духовного життя нації. згодом втрачає свої есхатологічні і апокаліптічсскіс компоненти. які поступово замінюються компонентами національно-релігійного месіанства (Росія - берегиня "істинного" християнства, православ'я). Іншими словами. ідея "Москва-Третій Рим" трансформується в теорію "офіційного хіліазму". обслуживавшую в першу чергу не ідею вселенської церкви, а національно-замкнутий процес (націоналізація православної церкви і всієї середньовічної політико-правової культури Русі).
Таким чином, спроба побудувати нову російську сакральну вертикаль, яка служила б стрижнем ідентичності, була приречена в першу чергу за рахунок зниження духовного потенціалу ідеї "Москва - Третій Рим". Вона закріпила успіхи державного будівництва, а не духовне вдосконалення молодої нації, чия релігійність була поділена між християнськими та до (поза) християнськими уявленнями ("денний" - духовної і "нічний" - душевної культурою, за Г. Флоровський). Еволюція ідеї "Москва - Третій Рим" на користь духовної (офіційної). "Денний" культури поставила останню крапку в пошуках російської ідентичності n; i порозі Нового часу. І в цих пошуках, а точніше, "похоронах" старої ідентичності не останню роль зіграв розкол російської церкви.
Великий розкол поставив під сумнів сам факт того, що Русь (= Третій Рим) - істинно православне царство. Постановою Собору 1966/1667 року Русь відразу виявилася берегинею не істинного православ'я, функції якою вона прийняла на себе, проголосивши національно-месіанську ідеологію "Москва - Третні Рим", а тільки лише грубих богослужбових помилок. Тим самим була остаточно зруйнована сакральна вертикаль, яка конституювала цівілізаціопіую ідентичність Русі на порозі Нового часу. У результаті Русь знову опинилася перед необхідністю пошуку нової вертикалі. В умовах зрощення церкви і держави ці пошуки затягнулися майже на два століття.
Петро I вводить новий закон "російськості", замінюючи принцип "російська - православний" на "російський = імперський службовець" або. іншими словами, замінює принцип спорідненості по крові / роду соціополітичних критерієм. Росія вступає в епоху імперської ідентичності, в якій релігії відводиться вже не ключове місце. Починаючи з Петра 1. вce російські самодержці відрізнялися разючою віротерпимістю і досить індиферентним ставленням до питань віри. Не випадково саме Петро I а не Олексій Михайлович, при якому, власне, і відбувається розкол, стає втіленням Антихриста. Можна сказати, що новий канон ідентичності, вдало введений Петром, виявився настільки ж "ньому" для певної частини російського народу, як і "німецьке" сукню, дозвілля, їжа та ін Цією частиною (і неабиякою) стали старообрядці - "ревнителі благочестя древлего ". Саме вони виявилися тією опозицією, яка не просто зберегла старі обряди, але й душевну ("нічну") культуру староруської ідентичності. Ніконіанство ж, навпаки, цілком відповідало новим вимогам політико-правової культури (секуляризація).
Таким чином, культурно-політологічні аспекти побутування етноніма "німець" | | Росії пов'язані не стільки зі становленням етнічного образу власне німецького народу, скільки з пошуками національної ідентичності російського етносу через створення національної ідеї. У цих пошуках етнонім "німець" сприймався російським політичним і повсякденним свідомістю не як екзоетнонім, а, скоріше, у значенні "німої" (= інший) і "не мій" (= чуже) і тим самим служив для створення зовнішніх орієнтирів російської національної ідентичності .
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ
1. Кон І.С. До проблеми національного характеру / / Історія та психологія. М., 1971.
2. Поршнєв К.Ф. Соціальна психологія та історія. Вид. 2-е. М., 1979.
3. Mілюков П.М. Нариси з історії російської культури. М., 1993. Т. I. С. 235, 324.
4. Tpyбачев OH Етногенез і культура давніх слов'ян. М., 1991. С. 163.
5. Іванов В.В., Топоров В.І. Про стародавніх слов'янських етнонімах / / Слов'янські старовини. Київ. 19Х0. С. 11-14.
6. Петрухін В.Я., Раєвський Д.С. Нариси історії народів Росії в давнину і ранньому середньовіччі. М., 1998. С. 148, 149.
7. Kopelev L. Fremdenbilder in Geschichte und Gegenwart / / Russen und Russland aus Deutschen Sicht. IX-XV11. Jahrhundert. Munhen, 1985. S. 25.
8. Kypганов Н.A. Письмовник, що містить науку Російського мови. М., 1831. С. 85.
9. Оболенська С.В. Образ німця у російській народній культурі / / Одіссей. М., 1993. З. 182
10. Національні інтереси: теорія і практика. М., 1991.
11. Фасмер М. Етимологічний словник російської мови. М., 1996. Т. 3. С. 62.
12. Максимов С.В. Рік на Півночі. Архангельськ, 1984. С. 286.