Арбат у культурі і літературі другої половини ХХ століття

• Арбат і «стихія історії» О.М. Рибакова;

• Топос Арбат у оновлюється Москві;

• Короткі висновки.

3. Арбат у творчості письменників другої половини XX століття.

4. Висновок.

5. Література.

1. Введення.

Сьогодні Арбат не просто одна з частин Москви, навіть не просто одна з центральних вулиць. Якщо «серці» Росії - Москва, то «серце» столиці - саме він, Арбат. Милуючись соборами, церквами, площами, вулицями і вуличками цього величезного міста, людина, що побувала колись на Арбаті, ніколи його не забуде. І справа, можливо, не стільки в тому, що і сьогодні це один з культурних центрів улюбленого міста: щодня тут збираються співаки і поети, «Вагант і барди» з народу. Ні, тут немає «культурної інтелігенції», якщо вона і з'являється, то вкрай рідко: пройшли, напевно, ті часи, коли Окуджава співав наживо на Арбаті, і, тим не менше, це все ж культурний центр столиці. Ця вулиця постійно відповідає пошукам людей з покоління в покоління.

Найбільшу вагу Арбату надає, як нам здається, та історія, яку він несе в собі: історію не стільки політичне, скільки культурну. Постійно залишаючись центром, він вбирає в себе атмосферу епохи. Рано чи пізно, сконцентрувавши в собі ідеї середовища, він породжує творців. Хто стане сперечатися з тим, що, припустимо, Булат Окуджава і Анатолій Рибаков - «діти Арбата»? Але ж це тільки найбільші величини, насправді ж їх значно більше: письменників, акторів, музикантів, поетів ...

«Діти Арбата» не забували пізніше це місце, або, як ми його назвали, цей топос. У своїх творах вони віддавали йому данину, визнаючи його роль в історії, перш за все в їх історії - життя цих людей, в якій Арбат займав настільки важливе місце. Прихильність до нього, напевно, зберігалася назавжди.

У шістдесяті роки в літературі з'явилося ціле протягом «шістдесятників», які працювали на Арбаті, зустрічалися, писали, оберталися в його середовищі, тому і не викликає питань те, що ця вулиця так часто фігурувала в їхніх творах і їй надавалося саме таке значення у творчості , в якому вона часто ставала однією з осей.

У цій роботі ми постараємося визначити значення цієї «осі», вираз її в творах. Для цього ми виділили кілька робіт цього періоду, які зачіпають дану тему: роман уже згаданого нами О.М. Рибакова «Діти Арбата» та кілька оповідань і повістей Булата Окуджави. «Діти Арбата» свого часу настільки повно висловили всю сутність цього місця і показали зв'язок з ним конкретних людей, що резонанс, що пішов за публікацією роману, був величезним: автор відразу став, можна сказати, кумиром багатьох москвичів, та й не тільки москвичів - вся країна просто зачитувалася книгою (хоча вона довгий час залишалася забороненою); читачі і критики обговорювали роман у різних колах, «діти Арбата» висловлювали свою підтримку. Цей твір став, як нам здається, своєрідним поштовхом до подальшого розвитку теми, направивши до «Арбатська русло» різних письменників і поетів.

Свою підтримку виявив, як ми побачимо пізніше, і Булат Окуджава. Велика частина його творчості також присвячена Арбату. Звичайно, в основному це відноситься до лірики барда, але і в прозі він не міг обійти увагою вулицю, яка його «виховала».

Виділимо відразу два основних питання, які ми будемо розглядати в даній роботі: по-перше, Арбат і «стихія історії» - зв'язок цієї центральної вулиці з життям людини, народу і власне письменника, по-друге, топос Арбат у творах письменників другої половини XX століття: яким бачили автори Арбат у центрі мінливої ​​Москви і, головне, художній образ вулиці у творах цих авторів.

2. Арбат у романі О.М. Рибакова «Діти Арбата».

Винесемо за дужки те, що вже відомо будь-якому читачеві, який зацікавився творчістю О. Рибакова. Народився письменник в 1911 році в Чернігові і лише пізніше переїхав до Москви, з часом стала для нього рідною. Крім роману «Діти Арбата» їм були створені й інші «бестселери» тих років. «Водії», «Катерина Вороніна», «Літо в сосняках», «Кортик», «Бронзовий птах» - це зовсім не повний список його робіт. Повернувшись з нагородами з війни, в якій брав участь з перших до останніх днів, він не раз отримував нагороди і за свої літературні праці.

Як ми розуміємо, роман «Діти Арбата» - автобіографічний, в образі головного героя Саші Панкратова чимало від реалій долі самого письменника. Тут, втім, буде потрібно деяке уточнення. Переконливий дар Анатолія Рибакова точно відбирати матеріальні та психологічні деталі для того, щоб передати дух часу, щоб надати йому практично відчутні форми, досить широко відомий: це можуть помітити не тільки біографи і критики, докладно аналізували творчість Рибакова різних років, а й навіть просто уважні читачі. Однак немає сумніву, що не тільки і не стільки біографічне початок, не тільки реалістичність листи стали причиною успіху його роману. Зрозуміти сутність і причини цього успіху, отже, багато чого зрозуміти в тій епосі, де творив автор. Це епоха пробудження народного самосвідомості і громадської думки, пошуків правди про десятиліття, прожитих країною, якою б жорсткою не виявилась істина. ... Тому, при обговоренні роман і навіть конкретно Арбат не може не зайти мова про історичні долі, про зв'язок роману і, знову ж таки , конкретно Арбата з історією.

Арбат і «стихія історії» Анатолія Рибакова.

Для Рибакова роман «Діти Арбата» був, зрозуміло, більшою мірою описом своєї долі. В одному зі своїх інтерв'ю він висловлювався так: «Що ж стосується Саші Панкратова, хотів би зробити кілька пояснень. Коли кажу, що роман «Діти Арбата» - річ автобіографічна, то маю на увазі, що події в житті героя співпадали з подіями мого життя » ¹ . Таким чином, в особі цього героя автор передавав свої реальні емоції і переживання, невдачі і трагедії.

Звичайно, Арбат став тут однією з кількох осей розповіді, але все-таки не головною. Центральної віссю стала історія. Своє завдання сам автор визначив так: «Мені в цьому романі важливо було стилізувати розповідь під документальну хроніку часу: з одного боку, конкретні приклади вигляду і життя оновлюється Москви ..., з іншого - стихія історії, стихія характеру, в якому воля, честолюбство і пристрасть безмірної влади взяли жахливі, потворні форми » ² . Значить, навіть не історія в цілому, а саме влада, тоталітарність, збоченість форм відносин між людиною і режимом так обурювали Рибакова.

Як же на ділі, в самому романі реалізовував письменник свої плани та ідеї?

Якщо відносити роман до історичних, то слід зробити застереження, що вказує на те, що «драма ідей», покладена в його основу, захоплює не менше, ніж «драми людей» - долі достеменних і вигаданих героїв. Тобто історія набуває в ньому актуальне ідеологічне та політичне звучання, і роман в цілому може бути названий і політичним, і ідеологічним в тій же мірі, як і історичним.

Історія, політика, ідеологія - все це разом сплетено особливо в тих сценах, головною дійовою особою яких є Сталін. На очах Сталін закладає основи людського життя, ні рахуючись ні з чим, ні з людьми, ні з ідеями. «На наших читацьких очах Сталін закладає« теоретичний »фундамент, зводить каркас« моделі »соціалізму, що відповідає його еклектичним уявленнями, в яких історичні та соціальні реалії ... самим химерним чином перемішуються з домислами і« допусками »людини, яка взяла точкою відліку у вирішенні великої, всесвітнього значення і масштабу завдання власну «непогрішність» теоретика і практика марксизму, знавця «російської душі», утвердження і піднесення особистої безмежної влади », ³ - пише з приводу мотивів і вчинків у романі цього героя В. Оскоцкій.

Ось, що говорить сам автор: «Ви помиляєтеся, визначаючи Сталіна як персонажа роману. Він - один з двох головних героїв. Я написав роман про Сашка і про Сталіна. Тому що в протистоянні цих двох особистостей побачив головний конфлікт часу » ⁴ . Желєзнова в інтерв'ю заперечує письменникові: «Ви говорите, що написали роман про двох? Дозвольте не погодитися: це - початок роману-епопеї про всіх нас. Що живуть і жили. Про те, що долі людей, об'єднаних одним «історичним повітрям», пов'язані воєдино, переплетені, нерозривні » ⁵ . Ми не можемо не погодитися з Желєзнової, оскільки в романі все ж не два героя. Протиріччя ж між автором і критиком дозволяється просто: твір замишлялося як роман про двох особистостях (про себе і про Сталіна), але вийшла своєрідна драма-епопея, в якій руйнувалися долі багатьох людей, як це, власне і було в ту епоху.

Якщо Арбат - центр «культурної» історії в житті і, як ми вже сказали, одна з осей роману, то як він поєднується в творі з тією політичною та ідеологічною історією, яка була причиною його створення?

Оскільки герой роману все ж проста людина, то Арбат - місце його існування. Люди існують в цьому світі, вони нерозривно пов'язані з ним. Більше того: саме Арбат робить з них людей, служить грунтом для перетворень. Цим людям (Саші, Варі та іншим) трохи більше двадцяти років, тобто, можна сказати, що це перше пост жовтневе соціалістичне покоління. Вони не можуть озиратися на минуле, яке безглуздо для них, оскільки не дасть ніякого повчального уроку: тільки заперечення. Озиратися не на що, а тому людина повинна робити себе сам. Варя - сирота, але вона себе так не відчуває. Всі вони не сироти. Вони - нові люди. Як писав Лев Аннінський, «перед нами - перше радянське покоління (курсив - автора статті): не« що виявилося »у новій реальності і не« перекувати »зі старого матеріалу, але створене новою реальністю, викликана до життя новою реальністю , що символізує нову реальність » ⁶ Вони не «втратили» минулого - вони кинули його через непотрібність. Минуле ніщо, а майбутнє - все. Рибаков досліджує спробу створити нову людину, створити його з нічого - тільки з ідеї, і затвердити на новій землі, де все старе зруйновано. Арбат - грунт для експерименту, московська вулиця, що втратила в 30-ті роки свій старовинний вишукування, але придбала близькість до центру світової революції, до Палацу Рад, який намічено звести на місці підірваного храму Христа Спасителя. Діти Арбата - нова поросль нового суспільства і перший його людський результат.

Так у романі перегукуються доля людини і політична історія, тобто історія влади. Оскоцкій зазначав, що «романом« Діти Арбата »сучасна література, до її честі і гідності, почала здійснювати свій розрахунок з минулим» ⁷ . Тільки гідність це не стільки сучасної літератури, скільки конкретного твору і конкретного автора.

Топос Арбат у оновлюється Москві.

Приступимо тепер вже не до ідеологічної функції Арбата, а його художньому образу, що не менш важливо, оскільки передає ставлення самого автора до змін, що відбуваються в місті, а значить, і в країні, оскільки для будь-якого москвича Москва - не просто столиця, а душа і серце Росії, отже, якийсь перелом тут означає ломку цієї традиції по всій Росії.

Художня правда образу в «Дітей Арбата» багатозначне і багатомірніше правди суворо фактологічної. Письменник досягає її різними, але взаємопов'язаними шляхами. Один з них - вражаюча і пронизлива впізнаваність епохи через безліч колоритних прикмет: соціальних, психологічних, побутових деталей. Занурюючись слідом за героями роману в атмосферу Москви, Арбата, арбатских провулків, будинків, квартир, читач, за задумом автора, повинен як би заново відкривати для себе потьмянілий в пам'яті довоєнний світ: комунальний, вуличний, магазинний. Опис цього світу абсолютно, виразно, мальовничо, але, що особливо важливо, наскрізь просвічені часом, а що особливо важливо, передає його в зрізі суспільства. Передає автор і психологічну атмосферу епохи: заводські сцени, інститутські зборів, першотравневі демонстрації, аж до різких контрастів богеми, молодіжних вечірок, Бутирський черг. Відчутність і видимість всього цього також вражаючі.

Реалістичність Арбата в будь-якому з описових моментів видно неозброєним оком: як то кажуть, здається, що можна буквально увійти в цей світ. Читачеві багато що стане зрозумілим вже з перших сторінок роману. Варто тільки привести тут декілька перших фраз роману, який починається саме з опису цієї вулиці: «Найбільший будинок на Арбаті - між Нікольським і Грошовим провулками, тепер вони називаються Плотніков провулок і вулиця Весніна. Три восьмиповерхових корпусу тісно стоять один за іншим, фасад перше викладений білої глазурованою плиткою. Висять таблички: «Ажурна рядок», «відучення від заїкання», «Венеричні та сечостатеві хвороби» ... Низькі аркові проїзди, оббиті по кутах листовим залізом, з'єднують два глибоких темних двору ». Рибаков відразу пояснює читачеві, як Арбат виглядає, темні двори, які відрізняють це місце, низькі проїзди ...

Автор у першому ж реченні вказує на зміни, які відбуваються останнім часом з Арбатом: з'являються нові «контори», перейменовуються вулиці - швидше за все зміни відбуваються вже за радянської влади. Ще раз згадаємо коментар самого письменника: «Мені в цьому романі важливо було стилізувати розповідь під документальну хроніку часу: з одного боку, конкретні прикмети зовнішності і життя оновлюється Москви (пам'ятаєте, трамвай на Арбаті зняли, готель Москва будується ?..), з іншого - стихія історії, стихія характеру ... » ⁸ З цього, як ми бачимо, автор і починає: дає нам конкретне побутове опис Москви, хоча описує при цьому Арбат, і навіть не всю вулицю, а лише кілька темних дворів. Помітно, що письменника зачіпають і хвилюють ці зміни, оскільки виявляється, що життя перевертається прямо на очах. Лев Аннінський, говорячи про людей нового покоління, також вказував на те, що Арбат - якесь поле експерименту, що він втратив свій шарм 30-ті роки, що так дорого було Аннінской ⁹ і, що добре помітно, Рибакову теж. Напрошується висновок, що «староарбатовци» щиро любили свою стару вулицю, не переносячи навіть і видимості змін.

З самого ж початку згадавши про ці зміни, письменник наступним кроком, у наступному ж абзаці, знайомить нас з людьми, що знаходяться на Арбаті в даний момент: «Саша Панкратов вийшов з дому і повернув наліво - до Смоленської площі. У кіно «Арбатський Арс» вже походжали парами дівчинки, арбатские дівчинки і Дорогоміловскім, і дівчатка з Плющисі, коміри пальто недбало підняті, нафарбовані губи, загнуті вії, очі вичікують, на шиї кольорова косинка - осінній арбатский шик. Закінчився сеанс, глядачів випускали через двір, натовп видавлювати на вулицю через вузькі ворота, де до того ж весело штовхалася зграйка підлітків - одвічні власники цих місць ». Люди тут типові: автор дає поки тільки збірні назви - «дівчинки, підлітки, глядачі». І тільки один герой відразу виділений із загальних типів - Саша Панкратов - головний герой роману. Але мова зараз не про нього, а про Арбаті. Автор очевидно дає зрозуміти, що центр Москви - саме Арбат: сюди приходять «Дорогоміловскім» і "дівчатка з Плющисі». Тут є і свої правила поведінки: «кольорова косинка - осінній арбатский шик» - у Арбата своя мода, так само як і своя культура в цілому ...

Після того, як читач отримав якісь відомості про арбатских спорудах та людей, які є невід'ємною його частиною, він отримує від автора докази того, що життя не статична і для Арбата: кожен день і він проживає свій цикл: «Арбат кінчав свій день. По бруківці, заасфальтованому в проїжджої частини, але ще брукової між трамвайними шляхами, котили, обганяючи старі прольотки, перші радянські автомобілі «ГАЗ» і «АМО». Трамваї виходили з парку з одним, а то й з двома причіпними вагонами - безнадійна спроба задовольнити транспортні потреби великого міста. А під землею вже прокладали першу чергу метро, ​​і на Смоленській площі над шахтою стирчала дерев'яна вишка ». Рибаков дає дуже реалістичний урбаністичний портрет міста і вулиці. Арбат живе, дихає ... Щодня він приймає десятки й сотні тисяч людей, тисячі автомобілів. Саме під Арбатом прокладають «першу чергу метро», по Арбату рухаються «перші радянські автомобілі». Словом, це дійсно центр столиці - він скрізь перший, неважливо, чи стосується це моди або техніки ... Здається, що автор просто передає свою любов до вулиці, доводячи читачеві його першість у всьому.

Арбат - найбільш багатолюдна вулиця, люди вважають за краще приходити саме сюди, оскільки це все ж центр культурного і навіть, як ми тільки що бачили, технічної життя, науково-технічного прогресу: «Марк Олександрович перетнув Арбатській площі і пішов по Воздвиженці, несподівано тихою і порожній після жвавого Арбата », - так докладно описується шлях Марка по Москві. Рибаков, звичайно, зовсім не випадково постійно робить такі вставки: він просто хоче висловити свої емоції і спогади, оскільки роман все ж таки більше автобіографічний, ніж навпаки. Не раз проходив по цих місцях сам автор, і тут відображення отримує його ностальгія за знакових місцях його молодості.

Рибаков нерідко протиставляє місто селі, «чудеса урбанізації» якимось природним явищам. Сам він пояснює це так: «Я прагнув до того, щоб проявлялися несподівані монтажні стики» у, здавалося б, несмикающіхся сюжетних і стилістичних пластах роману: Москва і - село Мозгова, кабінет в Кремлі і - лісова глушина, в якій пропадає від туги і безвір'я в майбутнє мій Саша Панкратов ... У протиборстві, у зіткненнях і «перекличку» самих різних персонажів повинні були позначитися кільця фатальних років, стягує горло нашої спільної долі » ¹⁰ . Ось і в творі зустрічаються такі моменти: «За Великому Савинском провулку, повз старих робочих казарм, звідки чулися п'яні голоси, безладний спів, звуки гармоніки і патефона, потім по вузькому проходу між дерев'яними фабричними парканами вони [Катя і Сашко - прим. автора] спустилися на набережну. Зліва - широкі вікна фабрик Свердлова та Ліверса, праворуч - Москва-ріка, попереду - стіни Новодівичого монастиря і металеві палітурки мосту Окружний залізниці, за ними болота і луки, Купини і Лужники ... »Новодівочий монастир знаходиться поруч з фабриками і Окружний залізницею ... Рибаков неспроста шукає такі моменти. Якщо, як він сказав, в такому протистоянні повинні позначитися «кільця фатальних кілець», що стягують горло спільної долі народу, то що тут ці кільця? Села? Фабрики? Консерватизм монастирів? Або занадто швидкий технічний прогрес у вигляді автомобілів і залізних доріг?

Відповідь на це питання можна дати, якщо згадати, як ставився Рибаков до такого бурхливого розвитку. Як нам здається, він привітав технічний і культурний першість Арбата, але от багато що пояснює цитата: «Респектабельний до революції, будинок на Арбаті виявився тепер самим заселеним - квартири ущільнили. Але дехто зумів вберегтися від цього - маленька перемога обивателя над новим ладом ». Будинок, виявляється, був респектабельним лише до революції (нагадує, мабуть, історію з будинком булгаковського професора Преображенського). Хтось же, зумівши уникнути підселення, здобув перемогу над новим ладом. Значить, автор живе все-таки більше старовиною, а не так швидко розвиваються, Арбатом. Саме це укупі з категорично нерадянським образом Сталіна в романі і не дозволяло довгий час твору перебувати у вільному доступі.

Короткі висновки.

Отже, ми розглянули Арбат за романом О.М. Рибакова «Діти Арбата» з двох точок зору: як Арбат був залучений у політичну, соціальну, історичну життя країни, і власне топос Арбат - художній образ, який створюється у творі. Відразу ж відзначимо, що Арбату надається одне з центральних значень в романі - це одна з його осей. Саме Арбату належить, як ми бачили, роль такого собі культурного, громадського, бути може, навіть у якійсь мірі технічного центру: це постійно багатолюдне місце, де існують свої правила поведінки, своя мода - «арбатский шик», їздять нові автомобілі і прокладається перша гілка метро.

Арбат динамічний: щодня він проживає життєвий цикл разом з людьми, йому належать в повному сенсі цього слова.

Арбат динамічний ще й тому, що і сам змінюється в мінливій Москві. Тільки от зміни ці не завжди в кращу сторону, часто здається, що вони не до душі автору. Автор, схоже, любить добрий старий дорадянський або, може бути, ранньорадянського Арбат, за яким його охоплює ностальгія.

Якщо такий художній образ Арбата, то ідеологічно йому надається таке значення: ця вулиця виховує нових людей, таких як Саша Панкратов, у яких немає минулого - тільки сьогодення і, можливо, майбутнє, немає «батьків» - вони «діти Арбата».

Автор же говорить, що те, заради чого він почав роман - це Саша і Сталін. Саша - більшою мірою тому, що роман має під собою автобіографічну основу, сам автор говорив, що події життя героя співпадали з подіями його життя. Сталін - так як повинна була колись і в літературі початися епопея розвінчання культу. Саме Саша і йому подібні - реальне протиставлення деспоту. Саша - юнак з Арбатського двору, плоть від плоті інтелігенції. Саша - не такий, як Шарока і подібні до нього, які будуть йти, не зупиняючись ні перед чим. За словами автора, у романі існують тільки ці дві постаті. Все інше - доповнення.

Ставлення ж між творчістю письменника і московським Арбатом може висловити наступна фраза з приводу написання «Кортик»: «Я, повернувшись до Москви після фронту. Був у важкій ситуації: влаштовуватися на роботу - значить заповнювати анкети, де стільки образливих і просто небезпечних питань ... А за вікнами будинку на Арбаті - приголомшливе московське літо, запах квітучих лип, міські шуми. Адже це зрозуміти треба: не був удома з тридцять четвертого року - дванадцять років! Війнуло дитинством, світом сім'ї, рідним двором, де я не зустрів стількох своїх ровесників: хто загинув в тридцятих, кого вбило на війні ... І раптом, крізь контури цього Арбатського світу стали проступати контури дитинства ... » ¹¹ - Арбат служив для письменника джерелом натхнення, за що автор відплатив добром, зробивши вулицю центром столиці і своїх творів ...

3. Арбат у творчості письменників другої половини XX століття.

Ах, Арбат, мій Арбат ...

Б. Окуджава

Вихід книги Рибаков супроводжувався сильним резонансом: критики і читачі обговорювали роман і писали рецензії, поети і письменники давали свої відгуки. Одним з них став Булат Окуджава. Відкликання барда був таким: «Серед численних підробок, фальсифікацій, уявно об'єктивних« правд », які лише спотворюють нашу історію, вирощують цинізм і байдужість, роман Анатолія Рибакова« Діти Арбата », відзначений яскравим талантом, - точна, неупереджена, не лютує, а справедлива і гуманна літопис.

Ми боремося за високу моральність наших молодих поколінь, згадуючи трагічні обставини історії, в основному пов'язані з війною, забуваючи, що «чистилище» було ширшим за своїми масштабами і багатозначне. Було. Його не можна витравити зі свідомості, воно живе в оповіданнях свідків, воно просочує наше духовне життя, воно неминуче присутня в наших міркуваннях про історію і долю батьківщини ... »- така його рецензія на вихід роману ¹² . У цій рецензії він відзначає не тільки історичні мотиви в романі, спеціально твору Анатолія Рибакова було присвячено вірш «Арбатська натхнення, або спогади про дитинство»:

Вперто я кажу з давніх пір:

Мене виховував арбатский двір,

Все в ньому, від підлого до золотого.

А якщо іноді я мережива

Накручую на свої слова,

Так це від любові. Що в тому поганого?

Автор, як бачимо, визнається в любові рідній вулиці. А ось, що говорить він з приводу свого дитинства, що пройшов на Арбаті:

Що мені сказати? Я тільки лише проріс.

Ще далеко до військових гроз.

Ще загадкою манить підворіття.

Ще я життя звіряю по двору

І не підозрюю, що помру, як в тому не сумніваюся я сьогодні.

Що мені сказати? Ще люблю свій двір,

Його убогість і його простір,

І аромат грошового обіду.

І льону душею до заповітного Кремлю ... ¹³

Ми при всьому бажанні не повинні були б обійти увагою цей вірш, хоча тема наша повинна розглядати Арбат у прозі. Але цей невеликий уривок з вірша Булата Окуджави дозволяє нам зрозуміти і відчути його зв'язок, навіть любов, з рідною вулицею.

Булат Шалвович Окуджава народився в Москві в двадцять четвертому році, саме на Арбаті. Після Великої Вітчизняної війни став друкуватися. Першими вийшли його збірки віршів «Острова» (1959), «Березень великодушний» (1967) та інші збірники. У них були присутні фронтові враження, романтика повсякденних відносин. У цих, як і інших збірках, багато місця приділялося також Арбату, який «виховав» поета. Потім прийшло захоплення історичною прозою: «Це було чудово - поринати в минулі часи, перевтілюватися» ¹⁴ , - пише про це автор. І продовжує далі: "Вже мені було досить багато років, коли невідома сила змусила мене написати автобіогафіческій розповідь. Я писав і насолоджувався " ¹⁵ . Всі ці автобіографічні розповіді опубліковані в книзі "Заїжджий музикант". Назва її сам автор пояснює так: "Я навіть назву придумав до всієї книги:" Заїжджий музикант ". Я дійсно "заїжджий". Як приїхав в цей світ, так і поїду з нього, немов побував у відрядженні " ¹⁶ . Окуджава дійсно пішов вже з цього світу, залишивши нам свою прозу, чудові вірші та пісні.

Подивимося ж тепер, як представлений Арбат в автобіографічних творах Б. Окуджави. Якщо чесно, то не дуже широко. Набагато більшу увагу автор чомусь приділяє своїм поїздкам за кордон, ментальності та поведінки іноземців, ніж рідних місць і людям. Але й такий близький в житті і віршах, Арбат зрідка згадується, іноді навіть в якісь особливі моменти.

У цілому, вулиця ця згадується лише в декількох оповіданнях: "Підозрілий інструмент", "Виписка з давно минулого справи" і "Близько Ріволі, або Примхи фортуни. Це цикл розповідей про Івана Івановича, в образі якого представляється читачеві сам Окуджава, про що він негайно і повідомляє: "До речі, я забув сказати, що Івана Івановича насправді звали не Іван Іванич, а Отар Отарович, так як він був за походженням грузин, але народився він на Арбаті, рідна мова його була російська, а в дитинстві у нього була нянька з Тамбовщини Килина Іванівна, і вона багато чого вклала в нього, що вже в наступні роки не можна було витравити, і, напевно, тому багато хто з фахівців тепер знаходили в його так званих піснях елемент російського фольклору та старовинного російського міського романсу. Коли і як це сталося зі зміною імені, але себе він відчував Іваном Івановичем ", - так автор описує свого героя в" підозрілих інструменті ". Прекрасно помітно, що це автопортрет. Хочеться виділити тут два моменти: по-перше, герой, а значить, і сам Булат Окуджава відчуває себе росіянином за духом, "Іваном Івановичем", по-друге, це пов'язано з тим, що "Іван Іванич" знає російську мову і російські звичаї , які вклала в нього нянька, але, найголовніше, адже він народився на Арбаті. Звернемо ще раз увагу на це протиставлення: "Він був за походженням грузин, але народився він на Арбаті". Грузин - тільки за походженням, але російська за духом, народжений до того ж саме на тій вулиці, яка символізує собою столицю і Росію в цілому.

Іван Іванич, як і Окуджава: "фронтовик з гітарою, співає, носить вусики". Поступово він входить у культурне середовище: "Іван Іванич потихеньку входив у літературні кола, тобто вже був своєю людиною серед літераторів. У його списках був і зовсім молодий Женя Євтушенко, і Давид Самойлов, і Женя Рейн, і Толя Нейман, і Женя Храмов, і Юлій Даніель, і Белла Ахмадуліна, і Юрій Левітанський, і багато інших початківців і вже сформовані поети ".

Найбільше значення для нашої теми має один певний момент з оповідання "Близько Ріволі, або Примхи фортуни". Іван Іванич повинен дати свій концерт в "Мютюаліте" в Парижі. Французи не розуміють його мистецтва, тому бажаючі - тільки російська еміграція. Окуджава не багато розповідає про свій концерт, але виділяє наступне місце: "Ах, Арбат, мій Арбат, ти - моя батьківщина ..." - співав він ... і раптом побачив, що деякі плачуть. "А що це вони плачуть?" - Подумав він і сам у першу хвилину навіть вирішив, що це його виконання настільки зворушливо і вражаюче, що це він своїм мистецтвом викликає у них сльози, але тут же, на щастя, уявив собі їхні долі, і цей Арбат, який був і їх батьківщиною, вічним і недосяжним з якихось там не дуже справедливим звичаями ... "Як можна ще більш ємко показати, що Арбат - це символ Росії? Під яку ще пісню можуть заридати емігранти, яких відділяє тепер від Росії "залізна завіса"? "Арбат - отєчєство" - так іменує його бард. Не Росія, не Москва, а саме Арбат ... При цих риданнях, як говорить письменник, він відразу уявив собі долі цих людей, які залишили Батьківщину, можливо, і з незалежних від них причин, і не мають можливості повернутися назад.

Отже, ми бачимо, в чому характерна ознака уявлень про Арбаті у Булата Окуджави: його символічність та ідеологізованість, бо так все воно і є, по Окуджаві: Арбат для нього не тільки символ, а й ідеологія.

4.Висновок.

Ми розглянули Арбат за двома різними джерелами, якими для нас стали твір Анатолія Рибакова "Діти Арбата" і розповіді Булата Окуджави. Головна паралель між цими творами навіть не в тому, що вони написані майже в один час, в одну епоху. Ця паралель виражається, на наш погляд у автобіографічності робіт. В обох автор сам постає у вигляді героя, не тільки не вкриваючи схожості з собою, але і, навпаки, всіляко випинаючи їх. Врешті-решт, обидва письменники (Окуджава в даному випадку теж письменник, прозаїк, хоча і досить незвично бачити його в такому ракурсі) в конкретних висловлюваннях (Окуджава - у вступі, Рибаков - в інтерв'ю), визнають і підкреслюють, що саме автобіографічність властива цим творам. І якщо вже вони дійсно відображають реальне життя автора, то й мислення його також повинні відображати, у всякому разі, існує надія на це і вона сильніша, ніж надія на щирість у будь-якому іншому літературному жанрі.

Об'єднує цих авторів і предмет опису - Арбат - одна з центральних вулиць Москви. Якщо у Рибакова все безпосередньо закручено навколо влади і режиму, то вираження ідей в Окуджави більш притуплене. Як ми бачили з допомогою критиків, для Рибакова все ж мета написання роману - зруйнувати міф про ідеальності влади, цього своєрідного "чистилища". Для цього автор використовує конкретних героїв, суспільство в цілому, типові в ту епоху побутові ситуації, просто навіть опис Москви і Арбата. Але Арбат у його творі служить не тільки для цього. Арбат у даному випадку є просто центром епохи, оскільки він сам, так само як і Саша Панкратов, виріс у цьому місці у цей час. Арбат Анатолія Рибакова крім ролі якогось центра і осі виконує ще й формує функцію: Саша, Варя, Ніна, Макс, Лена, Вадим, Віка, Юра - всі вони "діти Арбата", створені режимом і середовищем. Адже вони - нові люди. Хтось із них чесний і прямий, як Саша, хтось бридкий, як Широка. Але все одно, вони вже мислять по-новому, по-новому дивляться на життя ...

У Окуджави дещо інший погляд на реалії, хоча і не вступає в жодні протиріччя з поглядом Рибакова: він також виділяє Арбат з усіх московських вулиць, але надає йому, на наш погляд, дещо своєрідне значення: Окуджава все ж таки дивиться на Арбат очима іноземця. Він розуміє, що Арбат - духовний центр Росії. Неможливо народитися тут і бути не росіянином за духом людиною. Краще за все це розуміють, як бачимо, емігранти, які, можливо, ніколи більше не потраплять на Батьківщину. Те, що вони плачуть саме під пісню "Ах, Арбат, мій Арбат, ти - моя батьківщина", є певним символічним, знаковим навіть моментом.

Ймовірно, про цю вулицю писали не два і не три письменники - вже настільки значущим є це місце, але ці два автори не загубляться серед них: ні Рибаков зі своєю епопеєю, ні навіть Булат Окуджава, більш відомий своїми віршами, які також невеликі, але виразні і дуже місткі. Те, що інший автор не зможе пояснити цілої книгою, Булат скаже кількома рядками або заспіває, як він заспівав тоді "Ах, Арбат, мій Арбат ..."

Про Арбат писали і писатимуть, і напишуть ще багато, настільки важлива ця вулиця для російської, радянської, російської культури. Рибаков намагався показати зміни на Арбаті, але це постійний процес: ця вулиця вбирає все і постійно змінюється, відхиляє один зі своїх образів, щоб прийняти якийсь інший. Незмінно тільки, напевно, буде те, що завжди вона буде залишатися духовним центром, завжди на ній будуть збиратися поети та співаки "з народу".

Ну, а режим, той режим, який описували Рибаков і Окуджава, і з яким і тоді так тісно був пов'язаний Арбат, він безповоротно пішов в минуле, довівши ще раз, що культура більш стійка, що той же Арбат і підтверджує, оскільки вожді приходять і йдуть, а вулиця живе (для Арбата це слово - саме відповідне) ...

5.Література.

1. А. Рибаков. Діти Арбата. - Ташкент, 1988. - 543 с.

2. Окуджава Б.Ш. Заїжджий музиканат: проза. - М.: Олімп, 1993. - 384 с.

3. А. Рибаков. Н. Желєзнова. "Це, погодьтеся, вчинок" / / "Діти Арбата" Анатолія Рибакова з різних точок зору / Укл. Ш.Г. Умеров. - С. 3 - 25.

4. Л. Аннінський. Батьки і діти Арбата / / "Діти Арбата" Анатолія Рибакова ... - с. 25 - 46.

5. Б. Окуджава. Мене виховував арбатский двір / / "Діти Арбата" Анатолія Рибакова ... - с.127 - 130.

6. В. Оскоцкій. На плацдармах народної історії / / "Діти Арбата" Анатолія Рибакова ... - с.183 - 220.

7. Ський Є.В. Літературний процес 60-70-х років. - М.: Наука, 1983. - 335с.

8. Російська література: письменники XX століття / Ред. Є.Г. Лущенко і Т.А. Ніконова. - Воронеж, 1996.