Ім'я файлу: 11.doc
Розширення: doc
Розмір: 190кб.
Дата: 05.10.2021
скачати
Пов'язані файли:
Автоматизована система фінансового аналізу бізнес-плану_ДИПЛОМ.d
Розширення: doc
Розмір: 190кб.
Дата: 05.10.2021
скачати
Пов'язані файли:
Автоматизована система фінансового аналізу бізнес-плану_ДИПЛОМ.d
ВСТУП
Із законів логіки стає зрозуміла логічна суперечливість доказуваня. Не можуть бути одночасно істинними дві протилежні думки про один і той самий предмет, взятий в один і той самий час та в тому ж відношенні. Два факти, що доказуються і суперечать один одному, не можуть бути обидва істинними або обидва хибними. Це грунтується на логічному законі винятку третього. Відповідно, дві протилежні правові позиції про один і той самий предмет доказування не можуть бути обидва вірними. Здається це є очевидним. Але, тоді законодавцеві відомо заздалегідь, що один з суб'єктів доказування з протилежними інтересами спочатку є неправим.
Предмет доказування у загальноправовому ракурсі має велике значення, оскільки він забезпечує можливість захисту порушеного права цивілізованим шляхом в демократичній державі. Неоднозначність і суперечливість наукових підходів до поняття предмету доказування зіграли безпосередню роль при виборі теми курсової роботи. Разом з тим привабливість даної теми якраз і в її теоретичній нерозробленості, і це притому, що опубліковано досить багато монографічних робіт і наукових статей.
Актуальність теми курсової роботи зумовлена тим, що правильне визначення предмету доказування у судовій практиці допомагає встановити об'єктивну істину.
Мета даної роботи полягає в комплексному розгляді предмету доказування, що враховує всі його аспекти; комплексному аналізi норм Цивільного процесуального законодавства України, які регламентують предмет доказування.
Завдання курсової роботи:
- визначити поняття предмету доказування у цивільному судочинстві, розкривши його сутність та значення;
- проаналізувати факти, які складають предмет доказування і джерела його формування;
- виходячи з дослідження теми і зробленого аналізу проблематики роботи, наприкінці зробити необхідні висновки.
Об'єкт даної курсової роботи – предмет доказування в цивільному судочинстві.
Предметом роботи є сутність та значення предмета доказування в цивільних справах, факти, які його складають, а також особливості предмета доказування в окремих категоріях цивільних справ.
Методологічна основа курсової роботи. Розкриття предмета курсової роботи, досягнення її мети та поставлених завдань полягає в застосуванні діалектичного методу пізнання, що відноситься в юридичної науці до категорії загального. Ретроспективний історичний аналіз теоретичних положень предмету доказування нерозривно пов'язаний з діалектичним методом пізнання і він також становить методологічну базу курсової роботи. Також при написанні курсової роботи був використаний загальнонауковий метод, який включає в собі аналіз, синтез, комплексний та інші підходи.
Нормативною основою роботи є Конституція України і Цивільний процесуальний кодекс України, а також Житловий кодекс Української РСР, Сімейний кодекс України та Кодекс законів про працю України.
Науково-теоретичне підґрунтя для виконання даної роботи склали загальнотеоретичні наукові праці, розробки фахівців у галузі цивільного процесу – Болтуєв С. Ш., Гамбаров Ю. С., Клейман А. Ф., Омельченко М. П., Ратушна Б. П., Сібільов Д. М., Сілагадзе Д. М., Треушніков М. К., Чечот Д. М., Штутин Л. Я.
Структура роботи зумовлена предметом, метою та завданнями i складається із вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел та літератури.
У розділі 1 розкрито поняття доказування, а також сутність та зміст предмета доказування, проаналізовано факти, які входять до нього.
У розділі 2 представлені особливості предмета доказування в окремих категоріях цивільних справ.
РОЗДІЛ 1
ПОНЯТТЯ ТА ПРЕДМЕТ ДОКАЗУВАННЯ В ЦИВІЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ
1.1. Поняття доказування
Важливою передумовою ухвалення законного та обґрунтованого судового рішення є встановлення фактичних обставин справи – певного кола фактів, з якими закон пов'язує правові наслідки. Основним способом пізнання фактичних обставин справи, що підтверджують вимоги та заперечення сторін, а також інших обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, є встановлення їх за допомогою судових доказів, тобто судове доказування. Функція суду полягає в тому, щоб у процесі розгляду і прийняття рішення у справі досягти вірного знання про фактичні обставини, притаманні спірним правовідносинам, і точно застосувати до встановлених юридичних фактів норми матеріального права.
Судове доказування поєднує в собі дві взаємопов'язані складові – пізнавальну (розумову) та практичну (процесуальну). Розумова (пізнавальна, логічна) сторона доказування підпорядкована законам логічного мислення, а практична (процесуальна) діяльність, тобто процесуальні дії з доказування підпорядковані приписам правових норм і засновані на них. Норми права пропонують здійснення таких процесуальних дій, які створюють найкращі умови для того, щоб процес мислення був істинним. У свою чергу законодавство не може суперечити законам і правилам пізнання та логіки. Логічне доказування підпорядковане законам мислення, процесуальне – законам, що встановлює держава, тобто процесуальним законам.
Судовий пізнавальний процес характеризується тим, що:
- він обмежений у часі, який визначається термінами розгляду і вирішення справи;
- предмет пізнання своєрідний – це правовідносини, а не одиничні факти або закономірності розвитку природи і суспільства;
- судовим пізнавальним процесом займаються тільки суд і особи, що беруть участь у розгляді справи;
- судовий пізнавальний процес підкоряється одночасно логічним законам мислення і законам як нормативно-правовим актам;
- пізнання судом здійснюється в умовах дії принципу змагальності сторін, для якого притаманні наявність протилежних інтересів і прагнення надати фактичні обставини відповідно до мети своєї участі у справі;
- виникає об'єктивна необхідність для суду ухвалити рішення у будь-якому випадку.
Метою судового пізнання є з'ясування істини, тобто досягнення відповідності знань суддів фактам реальної дійсності та правовідносинам.
Отже, розумова діяльність є внутрішнім аспектом судового доказування, що здійснюється в межах процесуальної форми, а процесуальна діяльність є зовнішнім аспектом судового доказування, що регламентується процесуальними нормами, які регулюють весь процес доказової діяльності.
Доказування – це розумова та процесуальна діяльність суду та інших учасників цивільного процесу (суб'єктів доказування), що спрямована на встановлення фактів (обставин), що мають значення для справи, істини у конкретній цивільній справі та вирішення спору між сторонами.
Доказування структурно складається з таких елементів: суб'єкти, об'єкти та зміст діяльності. Суб'єктами доказування у цивільному процесі є суд, особи, які беруть участь у справі, та інші учасники процесу, які мають матеріально-правову та процесуально-правову заінтересованість у вирішенні справи і які відповідно до своїх процесуальних прав та обов'язків вчиняють дії, що мають значення для вирішення справи. Об'єктами доказування є обставини, що підлягають встановленню для вирішення справи або певної процесуальної дії.
Метою судового доказування є всебічне, повне та об'єктивне з'ясування дійсних обставин справи, тобто встановлення за допомогою доказів у повній відповідності з істиною юридичних фактів, з якими закон пов'язує виникнення, зміну і припинення спірних правовідносин між сторонами, та інших обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. В меті доказування, з одного боку, відображаються інтереси, потреби суб'єктів цієї діяльності, з іншого боку – відображається і подальша поведінка як план діяльності, передбачення результату діяльності, тобто поєднуються об'єктивна та суб'єктивна сторони доказування.
Ознаки процесуальної форми доказування:
законодавча врегульованість процесу доказування;
дієвість правової регламентації (послідовність дій з доказування і їх зміст докладно регламентуються нормами права);
універсальність процесуальної форми доказування;
імперативність процесуальної форми доказування;
підпорядкованість доказування принципам цивільного процесу.
Принципами судового доказування є такі:
обов'язковість доказування (оскільки всі обставини справи підлягають доказуванню, за винятком тих, які не підлягають доказуванню в силу закону);
належність доказів;
допустимість доказів;
вільна оцінка доказів.
Доказування складається з таких етапів (стадій):
а) формування предмету доказування;
б) збирання та подання доказів;
в) дослідження доказів;
г) оцінка доказів.
Збирання доказів – це процесуальна діяльність суду та інших учасників цивільного процесу щодо залучення доказів, яка складається з:
а) подання доказів сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі;
б) витребування доказів судом;
в) надання судових доручень щодо збирання доказів.
Подання доказів сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, полягає у передачі доказів у розпорядження суду. Зокрема, сторони зобов'язані подати свої докази чи повідомити про них суд до або під час попереднього судового засідання у справі у строк, встановлений судом, з урахуванням часу, необхідного для цього. Докази, подані з порушенням таких вимог, судом не приймаються, якщо сторона не доведе, що їх подано несвоєчасно з поважних причин. Крім того, докази можуть подаватися іншими особами, які беруть участь у справі: третіми особами, представниками сторін та третіх осіб, органами та особами, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, заявниками та заінтересованими особами, їхніми представниками.
На суд покладається обов'язок за клопотанням сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, якщо у них є труднощі щодо отримання доказів, витребувати такі докази. У заяві про витребування доказів має бути зазначено:
а) який доказ вимагається;
б) підстави, за яких особа вважає, що доказ перебуває в іншої особи;
в) обставини, які можуть підтвердити цей доказ.
Докази, які вимагає суд, направляються до нього безпосередньо. Суд може також уповноважити заінтересовану особу, яка бере участь у справі, одержати доказ для надання його суду.
Особи, які не мають можливості подати доказ, що вимагає суд, взагалі або у встановлені судом строки, зобов'язані повідомити про це суд із зазначенням причин протягом 5 днів із дня отримання ухвали. За неповідомлення суду про неможливість подати докази, а також за неподання доказів, у тому числі і з причин, визнаних судом неповажними, винні особи несуть відповідальність, встановлену законом. При ньому притягнення винних осіб до відповідальності не звільняє їх від обов'язку подати суду докази. За клопотанням сторони суд повинен поінформувати в судовому засіданні про виконання його вимог щодо витребування доказів.
Крім того, відповідно до ст. 93 Цивільного процесуального кодексу України у разі неподання без поважних причин письмових чи речових доказів, що витребувані судом, та неповідомлення причин їх неподання, суд може постановити ухвалу про тимчасове вилучення цих доказів для дослідження судом, в якій зазначаються:
а) ім'я (найменування) особи, у якої перебуває доказ;
б) місце проживання (перебування) або місцезнаходження такої особи;
в) назва або опис письмового чи речового доказу;
г) підстави проведення тимчасового вилучення доказу.
Збирання доказів може здійснюватись і шляхом надання судових доручень щодо збирання доказів. Так, суд, який розглядає справу, в разі необхідності збирання доказів за межами його територіальної підсудності доручає відповідному суду провести певні процесуальні дії (ч. 1 ст. 132 Цивільного процесуального кодексу України).
В ухвалі про судове доручення, що є обов'язковою для суду, якому вона адресована, коротко викладається суть справи, що розглядається, а також зазначаються:
а) особи, які беруть участь у справі;
б) обставини, що підлягають з'ясуванню;
в) докази, які повинен зібрати суд, що виконує доручення;
г) перелік питань, поставлених особами, які беруть участь у справі, та судом свідку.
Дослідженням доказів є процесуальна діяльність суду та інших учасників цивільного процесу щодо безпосереднього сприйняття і вивчення у судовому засіданні фактичних даних, якими сторони обґрунтовують свої вимоги чи заперечення. Відповідно до ст. 177 Цивільного процесуального кодексу України суд під час судового розгляду справи, заслухавши пояснення сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, встановлює порядок з'ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, та порядок дослідження доказів, якими вони обґрунтовуються. При цьому порядок дослідження доказів визначається судом залежно від змісту спірних правовідносин і в разі потреби може бути змінений.
Оцінка доказів – це розумова діяльність суду та інших учасників цивільного процесу, що ґрунтується на законах логіки та правових нормах і спрямована на формування у суб'єктів доказування власної думки щодо достовірності обставин, якими сторони обґрунтовують свої вимоги чи заперечення, а також ухвалення судом законного й обґрунтованого рішення.
Видами оцінки доказів є:
а) за юридичним значенням:
1) попередня оцінка, яка здійснюється під час судового розгляду до виходу суду до нарадчої кімнати;
2) остаточна оцінка – здійснюється судом у нарадчій кімнаті і є підставою для ухвалення рішення у справі;
3) контрольна оцінка – здійснюється судами апеляційної і касаційної інстанцій під час перевірки законності й обґрунтованості рішень судів першої інстанції;
б) за суб'єктами доказової діяльності:
1) рекомендаційна оцінка – здійснюється сторонами та іншими учасниками цивільного процесу, крім суду, у формі пояснень, клопотань, заперечень тощо;
2) владна оцінка – здійснюється судом і є підставою для прийняття ним законного й обґрунтованого рішення.
Відповідно до ст. 212 Цивільного процесуального кодексу України правилами оцінки доказів судом є такі:
а) суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів;
б) жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення;
в) суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Результати оцінки доказів суд відображає у рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.
1.2. Предмет доказування
Предмет доказування – юридична категорія, на пізнання якої спрямована вся доказова діяльність суду і осіб, які беруть участь у справі. Аналіз ст.ст. 27, 30 Цивільного процесуального кодексу України дає можливість зробити висновок, що предметом доказування виступають:
а) обставини, на яких позивач обґрунтовує свої вимоги (підстава позову);
б) обставини, на яких відповідач обґрунтовує свої заперечення (підстави заперечення);
в) інші обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. А взагалі – обставини, які повинні бути встановлені як підстави для вирішення спору між сторонами: всі, які відбулися, і наявні юридичні факти та обставини, що мають значення для справи.
1.2.1. Сутність та зміст
Визначення предмету доказування в цивільному процесі є складною проблемою в науці процесуального доказування. Це і не дивно, так як дана категорія має не лише теоретичне, а й значне практичне значення – своєчасне та повне з’ясування судом обставин справи та правильне вирішення цивільних спорів.
За часів існування радянського союзу даним питанням займалися такі вчені, як: Звягінцева Л. М., Клєйман А. Ф., Плюхіна М. А., Решетнікова І. В., Трєушніков М. К., Штутін Л. Я., Юдельсон К. С. та інші. Сьогодні ж робляться окремі спроби дослідити питання предмету доказування в цивільному судочинстві у рамках більш загальних понять “докази і доказування” не вдаючись до глибокого аналізу.
Разом з тим, проблеми реально існують, а всю їх сукупність можна звести до наступного:
- визначення поняття предмету доказування в цивільному процесі;
- спірні питання суб’єктів формування предмету доказування в цивільному судочинстві;
- проблемні питання класифікації фактів, що складають предмет доказування в цивільному процесі;
- факти, що не підлягають доказуванню в цивільній справі.
З огляду на те, що дані питання мають особливо важливе практичне значення, варто спробувати дійти висновків щодо деяких з них.
Штефан М. Й. вважає, що предмет доказування – це юридична категорія, на пізнання якої спрямована вся доказова діяльність суду і осіб, які беруть участь у справі [1, с. 28].
Клєйман А. Ф. визначає предмет доказування в цивільному процесі як спірні юридичні факти, що мають значення для вирішення спору, так як вони пов’язані з підставами позову і з мотивацією рішення суду [2, с. 13].
Штутін Л. Я. вважав, що “під предметом доказування в цивільному процесі слід розуміти обставини, що обгрунтовують вимоги і заперечення сторін” [3, c. 45].
Як видається, аналіз ст.ст. 58, 60, 130 та 179 Цивільного процесуального кодексу України дає підстави стверджувати, що предмет доказування – це обставини, що обґрунтовують заявлені сторонами вимоги чи заперечення, підлягають встановленню при ухваленні судового рішення, та з приводу яких між сторонами існує спір.
Слід зазначити, що внаслідок поглиблення змагальності у сучасному цивільному процесі сторони поряд із судом починають відігравати роль основних суб’єктів доказування. При цьому їх доказова діяльність має свій предмет, правильне визначення якого робить доказування організованим, плідним і забезпечує встановлення істини [4, c. 14].
Позивач розпочинає формування предмета доказування під час складання позовної заяви, у якій він вказує обставини, якими обґрунтовує свої вимоги (ст. 119 Цивільного процесуального кодексу України). Відповідач долучається до процесу формування предмета доказування, висловлюючи і обґрунтовуючи свої заперечення проти позову (ст. 128 Цивільного процесуального кодексу України). Тому факти підстави позову чи заперечення проти нього є основою предмета доказування. Проте, остаточне судження про належність тих чи інших фактів до предмета доказування належить суду, оскільки відповідно до ст. 130 Цивільного процесуального кодексу України суд під час попереднього судового засідання визначає обставини, які необхідно встановити для вирішення спору. Розширене тлумачення цієї норми дозволяє зробити висновок про те, що суд має право відносити до предмета доказування обставини, якими сторони не обґрунтовували свої вимоги чи заперечення, але повинні були це зробити, бо на думку суду, ці обставини мають суттєве значення для ухвалення рішення по справі. Отже, остаточне значення у формуванні предмета доказування відіграє суд, за яким останнє слово в цьому питанні [5].
Як слушно зазначав Ю. С. Гамбаров, “міркування про суттєве чи несуттєве значення тих чи інших тверджень завжди належить суду, так як сторони можуть помилятись стосовно юридичної оцінки наведених ними фактів і виявитися нездатними встановити правильне співвідношення між суттєвими і несуттєвими» [6, c. 81]. Л. П. Смишляєв вважав, що обмеження дослідження справи первісними вказівками сторін на підставі їх вимог чи заперечень при наявності інших фактів, що характеризують взаємовідносини сторін, є процесуальним порушенням суду [7].
Неповне чи неправильне встановлення предмета доказування судом призводить до ухвалення неправильного рішення суду, що, як правило, скасовується вищестоящим судом апеляційної чи касаційної інстанції.
Як видається, слід позитивно оцінити вирішальну роль суду у встановленні предмета доказування, проте, такий відступ від змагального начала свідчить про змішаний характер національного судочинства, в якому простежуються слідчі функції суду.
Процес формування судом предмета доказування має такі етапи:
а) суд з’ясовує коло фактів, наведених сторонами для підтвердження своїх вимог і заперечень і визначає які з них мають значення для вирішення спору;
б) суд вказує факти, які на його думку мають значення для вирішення спору, але сторони не вказали ці факти як підставу своїх вимог чи заперечень;
в) серед фактів, які мають значення для вирішення спору, суд розмежовує дві групи фактів:
1) факти, які визнаються сторонами, тобто є безспірними;
2) факти, з приводу яких у сторін існує спір. Саме з них і формується предмет доказування.
Ще одним спірним питанням в науці цивільного процесуального права є класифікація фактів, що складають предмет доказування. Існує думка про те, що до предмета доказування належать лише матеріально-правові факти, без яких неможливо вирішити справу по суті, та допоміжні доказові факти, які будучи доведеними дозволяють логічним шляхом встановити сам основний юридичний факт [8].
Прихильники ж широкого розуміння предмета доказування вважають, що до нього мають входити факти, які мають матеріально-правове значення, так і факти процесуально-правового характеру, оскільки останні є підставою для вирішення питань, що належать до можливості і допустимості судового захисту, а також до належного порядку його здійснення.
Видається, що прихильники широкого розуміння предмета доказування більш послідовні, оскільки без доказування фактів процесуально-правового значення неможливо ухвалити рішення по справі. Зокрема, відповідач, який заявив заперечення проти позову в зв’язку з тим, що тотожна справа вже розглядалась судом, повинен довести цей процесуально-правовий факт.
Крім того, пропонують відносити до предмету доказування і так звані перевірочні факти, які підтверджують чи спростовують достовірність доказів.
Варто зазначити, що предмет доказування має структурований характер, оскільки складається з предмета доказування позивача, відповідача. Так, предмет доказування позивача – це факти, що входять до підстави позову і обґрунтовують позовні вимоги сторони та не визнаються відповідачем.
Предмет доказування відповідача – це факти, що обґрунтовують заперечення проти позову або входять до підстави зустрічного позову відповідача та не визнаються позивачем.
Також доцільним буде визнання специфіки предмета доказування залежно від функціонального призначення суду, який розглядає справу. Слід зазначити, що предмет доказування в апеляційній, касаційний інстанції та під час перегляду рішення за нововиявленими чи винятковими обставинами є модифікованим і має структурований характер, оскільки до його складу входить загальний предмет доказування (обставини, які мають значення для ухвалення рішення по справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір (ст. 60 Цивільного процесуального кодексу України), а також спеціальний предмет доказування, до якого входять факти, що підтверджують незаконність і (або) необґрунтованість рішення чи ухвали суду, наявність ново виявлених чи виняткових обставин.
Особливістю предмета доказування є можливість змінювати об’єм фактів, що входять до його складу.
Зокрема, ця зміна може бути пов’язана з диспозитивним правом позивача протягом усього розгляду справи на зміну підстави або предмета позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог (ст. 31 Цивільного процесуального кодексу України). Визнання відповідачем певних фактів, що входять до підстави позову, також призводить до зміни предмета доказування.
Предмет доказування може змінитись внаслідок відмови від визнання в попередньому судовому засіданні обставини, яку суд приймає, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози. (ст. 178 Цивільного процесуального кодексу України).
Також зміни в предметі доказування можуть мати місце при повній чи частковій відмові від позову, або ж під час розгляду справи в апеляційній та касаційній інстанціях внаслідок доповнення чи зміни скаржником апеляційної чи касаційної скарги (ст. ст. 300, 330 Цивільного процесуального кодексу України), визнання апеляційної скарги другою стороною (ч. 5 ст. 300 Цивільного процесуального кодексу України).
Ще однією проблемою, що безпосередньо стосується предмета доказування в цивільному процесі, на яку варто звернути увагу, є перелік фактів, що не підлягають доказуванню у цивільній справі. Згідно зі статтею 61 Цивільного процесуального кодексу України сторони, та інші особи, які беруть участь у справі, не повинні доказувати визнані, загальновідомі та преюдиційні факти.
Якщо говорити про визнання стороною певних фактів, то варто зазначити, що визнання – це вид пояснення сторони, що підтверджує наявність чи відсутність обставин, які входять до предмета доказування другої сторони.
Згідно з принципом диспозитивності сторона має право визнавати чи не визнавати обставини, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги чи заперечення стосовно прав, які є в повному розпорядженні сторони. Для уникнення помилки з боку сторони, яка визнає певні обставини, суд повинен роз’яснити цій стороні наслідки визнання нею обставини.
Позитивно оцінюючи визнання обставин як підставу звільнення від доказування, все ж доцільно зазначити, що відомий російський професор Ю. С. Гамбаровський ще у ХIХ ст. висловив слушну думку про те, що є виняткові ситуації, коли визнання стороною певного факту не звільняє обидві сторони від обов’язку довести існування цього факту. Так, визнання стороною факту її недієздатності через психічне захворювання суд не може прийняти бездоказово.
Сторона, яка визнала обставини в попередньому судовому засіданні, може відмовитись від цього визнання під час розгляду справи по суті. Відмова від визнання буде прийнята судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози, тяжкої обставини або обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною (ст. 178 Цивільного процесуального кодексу України). Тобто, відмова від визнання входить до предмета доказування по справі. Про прийняття судом відмови сторони від визнання обставин суд постановляє ухвалу. У разі прийняття судом відмови сторони від визнання обставин вони доводяться в загальному порядку.
Варто зазначити, що на підставі ст. 61 Цивільного процесуального кодексу України всі особи, які беруть участь у справі, мають право визнавати обставини, що мають значення для справи. Проте, відмовитись від визнання обставин під час розгляду справи по суті на підставі ст. 178 Цивільного процесуального кодексу України можуть лише сторони.
Обставини, визнані судом загальновідомими, також не потребують доказування (ч. 2 ст. 61 Цивільного процесуального кодексу України). А отже, визнання факту загальновідомим залежить від суду. Разом з тим, Цивільного процесуального кодексу України не встановлює критеріїв, якими суд повинен керуватись, вирішуючи питання про загальновідомість того чи іншого факту.
Теоретики ж напрацювали деякі підходи щодо визначення критеріїв для визнання факту загальновідомим: лише при умові об’єктивній – відомість факту широкому колу осіб (принаймні особам, які беруть участь у справі) та суб’єктивній — відомості факту всьому складу суду. Існують полярні погляди про те, чи має суд право визнати певний факт загальновідомим, чи повинен це зробити. Видається, що при існуванні об’єктивної і суб’єктивної умов загальновідомість факту повинна бути визнана судом.
Суд отримує знання про загальновідомі факти не з доказів не тому, що їх немає, а, навпаки, тому що потенційний і до того ж одноманітний доказовий матеріал існує з надлишком. Саме тому ці факти повинні бути виключені із судового доказування, але в жодному випадку не із судового пізнання.
Варто зазначити, що з плином часу змінюється зміст загальновідомих фактів. Так, у 1917 р. відомий процесуаліст Е. В. Васьковський писав, що не можна вимагати, щоб сторона у справі доказувала, що в році 12 місяців або що з Москви до Петербурга неможливо дістатися за дві години, оскільки ці факти є загальновідомими [10]. Зараз завдяки стрімкому розвитку науково-технічного прогресу шлях з Москви до Петербурга можна подолати значно швидше, відповідно зміст зазначеного загальновідомого факту змінився.
Отже, якщо говорити про загальновідомі факти, то такі не потребують доказування якщо принаймні відомі особам, які беруть участь у справі, та самому судді, який розглядає справу.
Безумовно позитивною нормою в Цивільного процесуального кодексу України є те, що преюдиційні факти, на відміну від Цивільного процесуального кодексу України 1963 року, встановлюються не лише рішенням у цивільній справі, а й рішенням у господарській або адміністративній справі, які набули законної сили, і не лише в разі її розгляду, де беруть участь ті самі особи, а й тоді, коли у справі бере участь саме особа, стосовно якої той чи інший факт, який має значення для розгляду справи, вже був встановлений раніше рішенням суду.
На жаль, чинний Цивільний процесуальний кодекс України не зараховує законні презумпції (припущення) до підстав звільнення від доказування. Ст. 60 Цивільного процесуального кодексу України вказує на те, що доказування не може ґрунтуватись на припущеннях. Проте, як видається, коли йдеться не про будь-які припущення, а саме про законні припущення (презумпції), то рішення суду може ґрунтуватись на них, якщо особи, які беруть участь у справі, не спростують ці припущення.
1 2