3 Вступ
Світогляд – інтегральне духовне утворення, яке спонукає до практичної дії, до певного способу життя та думки. У структурному плані прийнято виділяти в ньому такі підсистеми або рівні, як світовідчуття, світосприйняття та світорозуміння. Свого часу німецький філософ К. Ясперс присвятив спеціальне дослідження психології світоглядів, оскільки світогляд не тільки окремих індивідів, ай соціальних груп і навіть епох в одних випадках тяжіє до гармонійного, оптимістичного, а в інших – до похмуро-песимістичного, стурбовано-трагедійного сприйняття буття. Емоційні та інтелектуальні почуття й розуміння як компоненти людської суб'єктивності по-різному представлені у різних світоглядних системах і спричинюють їхню різноманітність. У міфології, наприклад, світовідчуття переважає над розумінням, а в філософії – навпаки. За способом свого існування світогляд поділяється на груповий та
індивідуальний, хоча поза особистістю та без особистості не може існувати жодна світоглядна система. За ступенем та чіткістю самосвідомості світогляд поділяється на життєво-практичний, тобто здоровий глузд, та теоретичний, різновидом якого і є філософія. Здоровий глузд закарбовується в афоризмах життєвої мудрості тау максимах духовного життя народу, а теоретичний світогляд – у логічно впорядкованих системах, в основі яких лежить певний категоріальний апарат і логічні процедури доведень та обґрунтувань.
Проте будь-який світогляд, незалежно від того, як він структурується чи класифікується, об'єднує наявність переконання. Це – ядро та смисл світогляду як такого, оскільки саме переконання і з'єднують думку з дією, втілюють ідею у практичну діяльність.
Немає переконань – немає й світогляду, він або не сформувався, або девальвувався. Зречення переконань або розчарування в них – завжди особиста трагедія, тому що переконання є ідеєю, яка пройшла крізь серце людини, пережита і вистраждана нею.

4
Переконання, уявлення, ідеї, почуття, опосередковані досвідом особистості, беруть участь у формуванні життєвої позиції. Не може бути світогляду без ідеалу; ідеал потребує віри в своє втілення; віра ж невіддільна від любові, людина вірить і сподівається нате, що вона вважає святим і дорогим. Саме тому світогляд – не лише знання й усвідомлення, це щей життєвий процес, а саме: духовно-практичне засвоєння світу, в якому світові дійсному, світові наявного буття протиставляється світ належного, світ
ідеалів, цілей і сподівань, трансцендентний світ жаданого буття.
Ще раз підкреслимо, що світогляд – непросто узагальнене уявлення про світ, а форма суспільної самосвідомості людини, вузловими категоріями якої виступають поняття "світ" і "людина". Через ці поняття суб'єкт світогляду усвідомлює своє призначення у світі і формує життєві установки. Світогляд за самою своєю суттю є універсальним, оскільки інтегрує знання і почуття у переконання, а також практичним, оскільки орієнтує на вирішення найважливіших проблем людського існування, виражає імперативи поведінки людини та сенс її життя. В цьому і полягає функціональне призначення світогляду.
Світогляд –постійний супутник людської життєдіяльності на будь-якому етапі історії суспільства. Найбільш вивченими історичними формами його є міф та релігія.
1. Філософія як теоретичне ядро культури. Основні
функції філософії.
Філософія складає теоретичну основу світогляду, або його теоретичне ядро, навколо якого утворилося свого роду духовна хмара узагальнених повсякденних поглядів життєвої мудрості, що складає життєвоважливий рівень світогляду. Але світогляд має і вищий рівень - узагальнення досягнень науки, мистецтва, основні принципи релігійних поглядів і досвіду, а також найтонша сфера морального життя суспільства. В цілому можна було б дати

5 наступне визначення: світогляд - це узагальнена система поглядів людини (і суспільства) на світ у цілому, на своє власне місце в ньому, розуміння й оцінка людиною сенсу свого життя і діяльності, доль людства; сукупність узагальнених наукових, філософських, соціально-політичних, правових, моральних, релігійних, естетичних ціннісних орієнтацій, вірувань, переконань і ідеалів людей.
Залежно від того, як вирішується питання про співвідношення духу і матерії, світогляд може бути ідеалістичним або матеріалістичним, релігійним або атеїстичним.
Матеріалізм є філософське переконання, що визнає субстанцією, сутнісною основою буття матерію. Згідно матеріалізму, світ є рухома матерія.
Духовний же початок, свідомість є властивість високоорганізованої матерії - мозку.
Ідеалізм є філософський світогляд, згідно якому дійсне буття належить не матерії, а духовному початку - розуму, волі. Автор цієї книги виходить з того, що матеріальне і духовне - це совечно
єдине суще. Поза цим принципом мине можемо зрозуміти сенс сущого, його регулятивні принципи, об'єктивну доцільність і гармонію у всесвіті. В рамках лише матеріалізму ми в принципі не в змозі відповісти на питання: хто в універсумі так мудро формообразует все і вся і здійснює регулятивну функцію. Матеріалізм несумісний з визнанням об'єктивної доцільності в світі, а це безперечний факт в бутті сущого. З морально-психологічної точки зору світогляд може характеризуватися як оптимістичне або песимістичне. У практиці спілкування, в літературі поняття світогляду вживається і в більш вузькому сенсі, наприклад говорять: "філософський світогляд", "політичний світогляд" або "художній світогляд", або навіть в ще більш вузькому розумінні
- "лікарське світогляд", "фізичний світогляд", тощо.

6
Співвідношення філософії та світогляду можна охарактеризувати і так поняття "світогляд" ширше поняття "філософія". Філософія - це така форма суспільної та індивідуальної свідомості, яка постійно теоретично обґрунтовується, володіє більшим ступенем науковості, ніж просто світогляд, скажімо, на життєвому рівні здорового глузду, відведеної на у людини, часом навіть не вміє ні писати, ні читати. У світогляді знаходить своє завершення цілісність духовності людини.
Філософія як єдине-цілісний світогляд є справа не тільки кожної мислячої людини, ай усього людства, яке, як і окрема людина, ніколи нежило і не може жити одними лише чисто логічними судженнями, але здійснює своє духовне життя у всій барвистій повноті і цілісності її різноманітних моментів.
Світогляд існує у вигляді системи ціннісних орієнтації, ідеалів, вірувань і переконань, а також способу життя людини і суспільства (як форма реалізації духовної сутності світогляду). І все це в органічній єдності - адже про світогляд людини ми судимо по справах його. Підсумкове визначення співвідношення філософії та світогляду можна сформулювати так філософія - це система основоположних ідей у складі світогляду людини і суспільства.
Філософія виконує багато функцій в життєдіяльності людини, їх слід згрупувати та виділити найбільш важливі. На основі останніх можна виділити і розкрити специфіку всіх інших, похідних від них функцій. До основних функцій філософії слід зарахувати світоглядну, пізнавальну
(гносеологічну), методологічну, практично-діяльну
(праксеологічну).
Світоглядна функція філософії полягає в тому, що вона, озброюючи людей знаннями про світ та про людину, про її місце у світі, про можливості його пізнання і перетворення, здійснює вплив на формування життєвих установ, на усвідомлення людиною цілей та сенсу життя.

7 Як правило, коли мова йде про світогляд, насамперед дається його характеристика як узагальненої системи ідей та поглядів на світ, людину, її місце в світі тощо. Такий підхід є важливим. Але обмежуватися цим не можна.
Адже світогляд у цьому разі зводиться до об´єктивованої системи знань, відірваної від суб´єкта. Нерідко при характеристиці світогляду звертається увага фактично на етимологію слова і тоді поняття світогляду зводиться до "погляду на світ".
Світогляд слід розглядати не лише з погляду його змісту (тобто як результат відображення дійсності в свідомості людей, ай обов´язково враховувати взаємозв´язок знання про світ і людину із соціальним суб´єктом, з його ставленням до дійсності, яке базується на цьому знанні. За такого підходу наперший план висувається значення знання для життєдіяльності людини. Тобто під світоглядом треба розуміти непросто систему узагальнених знань про світ і людину, атаку систему знань, яка для соціального суб´єкта є способом бачення, розуміння, аналізу, оцінювання явищ, що визначає характер ставлення до світу і до себе, усвідомлення цілей та сенсу життя, характер вчинків та дій. Світогляд є способом практично- духовного освоєння світу.
Філософія є методологічною основою світогляду. Для його побудови вона дає вихідні, основні принципи, застосування яких дає змогу людині виробити свої життєві настанови, що стають головними орієнтирами, визначають характер та спрямованість її ставлення до дійсності, характер і спрямованість практичної діяльності. Серцевина світогляду – усвідомлення людиною цілей та смислу життя.
Пізнавальна (гносеологічна) функція полягає в тому, що вона, орієнтуючи пізнавальні прагнення людини на пізнання природи і сутності світу, природи та сутності самої людини, загальної структури світу, зв’язків і законів його розвитку, з одного боку, озброює людей знанням про світ,

8 людину, про зв´язки і закони, аз іншого – здійснює вплив на кожну форму суспільної свідомості, детермінуючи необхідність для кожної з них (в своїй сфері) усвідомлювати дійсність крізь призму відношення "людина – світ".
Формуючись і розвиваючись на основі досягнень наукового пізнання та узагальнення результатів у сфері політичної, правової, моральної, естетичної, релігійної свідомості, філософія виступає як особлива сфера пізнавального ставлення людини до дійсності, об´єктом якої є відношення "людина – світ". Разом із тим зміст і результати філософського знання здійснюють вплив на особливості пізнавального процесу в усіх інших сферах життєдіяльності людей. Цей вплив проявляється в тому, що філософське знання набуває значення всезагального методу пізнання дійсності, а також в тому, що пізнання в будь-якій сфері в кінцевому результаті виявляється як різні аспекти усвідомлення відношення "людина – світ".
Методологічна функція .Виділення її як однієї з основних зумовлено тим, що філософія займає особливе місце у процесі усвідомлення буття у структурі суспільної свідомості. Кожна з форм суспільної свідомості, виступаючи як усвідомлення залежності життєдіяльності людини від певної сфери дійсності, е відображенням саме цієї сторони людського буття.
Специфіка філософії полягає в тому, що вона в найузагальненішій формі вивчає ставлення людини до світу і до самої себе. Тому основні положення філософії мають важливе методологічне значення для кожної з форм суспільної свідомості в процесі усвідомлення свого специфічного предмету. Для більш глибокого і дохідливого усвідомлення цього питання слід зупинитися на понятті методології. Методологія – це система вихідних, основоположних принципів, що визначають спосіб підходу до аналізу й оцінки явищ, характер ставлення до них, характер та направленість пізнавальної і практичної діяльності.

9
Кожна філософська концепція має свої вихідні, основні принципи. Так, матеріалістичні філософські концепції стверджують, що первинним є матерія, природа, а вторинним, похідним – свідомість, дух. Одним із принципів матеріалізму є визнання пізнаванності світу. Визнається, як правило, стан речей, процесів, що знаходяться в розвитку. Ці та інші принципи слугують природничим та суспільним науковим дослідженням. У цілому можна стверджувати, що сутністю методологічної функції філософії є логіко- теоретичний аналіз наукової та практичної діяльності людей. Філософська методологія визначає напрямки наукових досліджень, створює можливість орієнтуватися в розмаїтті фактів і процесів, що відбуваються в світі.
Філософська методологія сприяє більш ефективному і раціональному використанню наукових методів конкретних наук.
Практично-діяльна (праксеологічна) функція філософії полягає в тому, що вона стає знаряддям активного, перетворювального впливу на оточуючий світ і на саму людину. Філософія відіграє важливу роль у визначенні цілей життєдіяльності, досягнення яких є найважливішою умовою забезпечення
існування, функціонування і розвитку людини.
Засвоєння філософських положень має розглядатися не як доповнення до формування фахівця, який буде використовувати ці положення у своїй професії, а як та загальна основа формування духовного світу особистості, яка через усвідомлення людиною себе як людини, через усвідомлення сенсу свого буття відіграє визначальну роль у становленні особистості як фахівця.
2. Взаємозв’язки філософії з наукою, культурою, релігією та політикою.
Філософія і наука. Філософія є наукою, тому що:

10 Наука – це систематичне знання, що потребує доказів і перевірки, складається з положень, які утворюють систему, реалізується принцип доведеності в науці, висновки науки мають проходити практичну перевірку, філософії притаманні всі ці ознаки. Філософи намагаються перевіряти свої висновки фактами.
Головна цінність науки – істина, в філософії істині приділяється першочергова увага.
Будь-яка наука має науковий апарат (методи, теорію, тощо), філософії він притаманний. Принцип науковості потребує суворого визначення категорій. В філософії категорії мають нечіткі, розмиті краї. За допомогою категорій людина може змінювати своє відношення до світу так як світ вона змінити не може.
Філософія – особлива наука – проблеми філософії неможливо вирішити, якщо проблема вирішилась, то це вже вважається проблемою іншої науки, кожне покоління заново вирішує філософські проблеми.
Філософія і релігія. Релігія стояла біля джерел філософії. Остання виникла пізніше на досить високому етапі розвитку суспільства, самої людини, як людини, її теоретичного мислення. Релігія – специфічна форма духовно-практичного освоєння світу. Спільним для філософії і релігії є, насамперед, те, що вони представляють собою форми суспільної свідомості. Вони є історичними типами світогляду, певними способами духовно- практичного освоєння світу; Філософія і релігія найбільш віддалені від економічного базису суспільства; філософія і релігія є важливими складовими духовного життя суспільства. Разом з тим філософія і релігія мають суттєві відмінності: предметом філософії є відношення "людина-світ”. Предметом релігії є Бог, його творіння;

11

філософія і релігія мають різну структуру.

філософія ґрунтується на доведенні. Релігія ґрунтується на вірі;

філософія є формою пізнання, способом проникнення у сутність явищ.
Релігія є формою, способом інтерпретації (тлумачення) того, що є філософія орієнтується, насамперед, на інтелект людини, її розум.
Релігія діє, передусім, на почуття, емоції.
Політична філософія — розділ філософії, який досліджує політичну спільноту, вивчає такі теми як свобода, справедливість, право, закон і дотримання правових кодексів владою.
Найменший досліджуваний елемент політичної філософії — політична дія. Політична дія спрямована на благо або на збереження чи досягнення політичного блага. Вона має підґрунтям думку про стан речей. Політична філософія займається пошуком блага. Життя в політичній спільноті — це благо. Філософ знає про потреби суспільства, законодавець їх ретранслює в закони, а політик — діє, задля їх досягнення.
Політична філософія історично була повязана з пошуками надійного знання про політичні явища. Пізніше, ближче до нашого часу, її стала більше цікавити історія ідей. Нині з нею суперничає, а в деяких випадках і витісняє її, емпірична теорія, яка шукає свої основи не в розумі, логіці чи інтуїції, а в науково-верифікованих пропозиціях. Однак політична філософія зберігає важливу роль в сучасній політології.
Основні напрями в сучасній політичній філософії: лібералізм, комунітаризм, фемінізм, неомарксизм, неогегельянство, постмодернізм, республіканізм. Основні концепції: свободи, справедливості, рівності, влади, легітимності, насильства, політичного дискурсу, політичного спілкування та
інші.

12
Частина ІІ
Важливою проблемою, що стала предметом обговорення, є статус метафізики: терміном «метафізика» слід позначати певний спосіб мислення, пов´язаний із голізмом (есенціалізмом, фундаменталізмом), чи особливий розділ філософії, який з´ясовує засадничі принципи чи «горизонти» філософського мислення (т. зв. перша філософія). У контексті постмодерного повороту критика метафізики здійснювалася в руслі критики голізму та фундаменталізму. Цим зумовлена характеристика «сучасного» способу філософського мислення як «постметафізичного». Водночас інтерес до проблематики метафізики пожвавлюється, що виявляється у поновленні читання курсів метафізики в деяких західних університетах. Предметом метафізики завжди було з´ясування засадничих проблем філософії — «останніх» обґрунтувань або підстав філософського мислення. Це було джерелом схильності метафізики до знаходження «твердих» підстав субстанцій, сутностей тощо. Критика метафізики як мислення, спрямованого на знаходження «твердих» підстав, не означає, що проблема «останніх» обґрунтувань чи горизонтів філософського мислення втратила актуальність.
Це і є джерелом тих парадоксів, коли кожен сучасний критик метафізики неминуче змушений займатися метафізикою.
Протиставлення метафізики і діалектики, запроваджене діалектичним матеріалізмом, залишалося впливовим у 90-ті роки, про що свідчать окремі публікації. Це спонукало деяких авторів доз ясування співвідношення між метафізикою та діалектикою. В обговоренні цього зв´язку необхідно брати до уваги, що термін «діалектика» в історії західної філософії використовували у різних значеннях (Зенон і софісти, Сократ, Платон, Арістотель, схоласти, Кант, Гегель, теологічна діалектика, діалектичний матеріалізм, діалектика
«ревізіоністів», негативна діалектика» Адорно, діалектика як складова герменевтики тощо). Якщо розуміти метафізику як розділ філософії,

13 зосереджений на пошуках найглибших («останніх») засад, то діалектика Платона і Гегеля водночас є метафізикою. Для протиставлення метафізики і діалектики існують певні підстави.
Загалом якщо з метафізикою повязана «тінь» фундаменталізму, то з діалектикою — «тінь» релятивізму (від софістичної діалектики). Проте якщо, нехтуючи багатозначністю терміну «діалектика», вважати, що у найзагальнішому значенні ним позначають розгляд явищ і мислення у взаємозв´язку (включаючи взаємопов´язаність протилежностей) та розвитку, тов такому разі діалектику розуміють як метод. Тобто діалектика, на противагу метафізиці, не може бути розділом філософії, боне націлена на певні специфічні проблеми, якими займається. Однак, з іншого боку, як метод чи спосіб мислення, що наголошує на взаємозв´язку (особливо взаємопов´язаності протилежностей), мінливості та розвитку, вона формулює надто загальні настанови, щоб бути особливим напрямом у філософії (на зразок феноменології, герменевтики тощо). Тому діалектика у загальному значенні цього терміну неминуче стає лише певною складовою різних спрямувань у сучасній філософії (наприклад, у герменевтиці Гадамера). Адже пізнання зосереджене передусім на відкритті певних сталостей у мінливому, а це спонукає до розгляду того, як стале взаємодіє з мінливим, чи до виокремлення конкретних ланок зв´язку у будь-якому взаємовідношенні. У 90-ті роки XX ст. проблематика метафізики залишилась найменш розробленою. Значною мірою це зумовлено тим, що найважливіші праці з метафізики залишаються досі не перекладеними, а оригінальними мовами — малодоступними. Опубліковано переклад Е. Корета «Основи метафізики» та М. Дамміта «Логічні основи метафізики». Однак, зважаючи на важливість проблем, які стосуються засад чи «горизонтів» філософського мислення, можна сподіватися на інтенсивне зростання кількості перекладів та власних досліджень з цих проблем в Україні.

14
1. Закон заперечення заперечення.
Всі явища природи та суспільства розвиваються через заперечення.
Процес розвитку був би неможливим без заперечення старого новим. Так, з насіння розвивається рослина, а саме насіння зникає, в тваринному світі гігантські плазуни були замінені більш високоорганізованими організмами – ссавцями. Виникнення нового суспільного устрою є заперечення старого устрою, заміна його новим. У людському пізнанні незнання переходить в знання, помилка замінюється істиною. Перехід від простої форми руху до більш складної також є прикладом заперечення. В жодній сфері існуючої реальності не може відбуватися розвиток, що не заперечував би своїх попередніх форм існування.
Але розуміти заперечення можна по-різному. Діалектичне тлумачення принципово відрізняється від метафізичного. Для метафізики заперечувати – значить ліквідувати, відкинути, знищити без залишку, без утримання позитивного. Тут відсутнє уявлення про процес розвитку. Це шкідливо може відображатися в суспільному житті. Зокрема, повне метафізичне заперечення,
"відкидання" досягнень попередньої культури та створення "нового мистецтва" на пустому місці негативно впливає на розвиток світової культури взагалі.
Метафізика абсолютизує момент подолання в запереченні. Однак повного подолання в природі немає і бути не може, бо сама матерія незнищувана, не перетворюється в повне небуття. Наприклад, зерно може вирости, перетворитися в стеблину, рослину. Але може бути і розмелене в муку, з'їдене пташкою, людиною, перетворитися в тіло пташки, людини. Таким чином, заперечення може виступати і в формі знищення, загибелі певного явища і в формі переходу його від нижчої стадії розвитку до вищої. З погляду розвитку важливо, звичайно, таке заперечення, за якого зберігається можливість прогресивного розвитку певного явища.

15
Діалектичному запереченню властиві такі риси:
– заперечення – це подолання старого, що віджило, заважає розвиткові;
– заперечення є збереження всього позитивного, здатного розвиватися.
Цей процес у філософській літературі називається "зняття". "Зняти" – це означає подолати старей одночасно зберегти, утримати те краще, що досягнуто на попередній стадії. Без наступництва, спадкоємності не може бути розвитку.
Старе і нове – це дві сторони заперечення. Нове – це те, що найбільш повно відповідає об'єктивним потребам розвитку. Воно необхідне, тому росте і розвивається, має перспективу, майбутнє. Старе – те, що перестає або вже перестало відповідати об'єктивним, потребам розвитку. Воно не здатне розвиватися, більш того, воно стримує і навіть гальмує розвиток. Як правило, воно не хоче відійти від життя без опору, без боротьби. Разом із тим, поняття "старе" не слід ототожнювати з поняттям "реакційне". Не все старе реакційне
(вчорашній день – старий, але не реакційний). До старого слід підходити конкретно-історично. Не все старе слід відкидати безумовно, наприклад, народні традиції. У природі і суспільстві здійснюється невблаганний процес переходу від старого до нового, процес відмирання старого та утвердження нового. Старе і нове нерозривно пов'язані одне з одним в процесі розвитку. Це проявляється в таких аспектах
– нове випливає зі старого відповідно до специфічних законів розвитку;
– нове використовує для свого розвитку все позитивне, що є в старому.
Діалектика розглядає заперечення не як акт втручання зовнішньої сили, а як самозаперечення, тобто перехід явища в свою протилежність, де заперечуване і те, що заперечує, – це сторони єдиної суперечності. Таке заперечення готується внутрішніми причинами на попередній стадії розвитку

16 певного предмета чи явища. Цими внутрішніми причинами є боротьба протилежностей. Тут перемагає прогресивна сторона, життєстверджувальна, життєздатна, яка містить у собі передумови подальшого руху вперед, розвитку Того, що заперечується.
Заперечення з погляду діалектики і абсолютне, і відносне. Абсолютне в тому розумінні, що будь-який розвиток здійснюється у формі заперечення.
Відносне тому, що передбачає не повне заперечення, не абсолютне знищення, а збереження певних сторін, що необхідні для подальшого прогресивного розвитку.
Процес розвитку в об'єктивному світі ніколи не припиняється. Кожне заперечення спричиняє нове заперечення, яке внутрішньо пов'язане з першим.
Зміна одного заперечення іншим виражається поняттям заперечення заперечення.
Заперечення заперечення є закон безперервного розвитку, тобто кожне явище є результатом заперечення попереднього явища. Нове, що розвивається і стає старим, заперечується новим і так до безкінечності.
Вперше закон заперечення заперечення був сформульований Гегелем.
Однак він докорінно відрізняється від розуміння цього закону матеріалістичною діалектикою. У Гегеля мова йде про саморозвиток ідеї. Для матеріалістичної діалектики цей закон є законом розвитку об'єктивного світу і мислення, яке його відображає. Закон заперечення заперечення має всезагальне значення. Він проявляється в усіх галузях об'єктивної реальності – в рослинному і тваринному світі, в геології, математиці, історії, філософії.

17
2. Співвідношення категорій діалектики: причина і
«наслідок».
Буття характеризується живою рухливістю, переходами, суперечливістю. Мислення відображає всезагальні риси, відносини, зв'язки розвитку буття. Це відображення проявляється в основних законах діалектики.
Але складність універсальних зв'язків, відносин не вичерпується трьома основними законами діалектики. Крім них діалектика поєднує в собі і неосновні закони, зміст яких полягає у співвідношенні певних категорій.
Категорії – це універсальні форми людського мислення. Для діалектики характерним є формування парних категорій, які відображають "полярні" сторони цілісних явищ, процесів. Серед розмаїття зв'язків реального світу філософське пізнання виділяло різні типи всезагальних зв'язків. Поняття про такі зв'язки можуть бути об'єднані в дві групи категорій.
Перша група поєднує детермінаційні зв'язки. До неї належать категорії:
"сутність – явище", "причина – наслідок", "необхідність – випадковість",
"можливість – дійсність". Другу групу становлять категорії, що відображають "організацію", "побудову" буття. Це такі категорії, як "одиничне – загальне", форма – зміст", "частина – ціле" тощо.
Дамо коротку характеристику категорії «причина-наслідок». Причина – наслідок. Основну роль у філософському пізнанні відіграє принцип детермінізму. Цей принцип відображає той факт, що всі процеси в світі детерміновані, тобто виникають, розвиваються і зникають закономірно, внаслідок певних причин, обумовлені ними. Причина – це таке явище, яке породжує інше або зумовлює в ньому певні зміни.
Явище (або зміни в ньому), породжене причиною, називається наслідком.

18 Причина і наслідок взаємообумовлюють одне одного. Про це свідчать такі риси:
– вони пов'язані генетично;
– асинхронні в часі (причина, потім наслідок);
– виникнення наслідку впливає на причину, зумовлюючи в ній зміни, в тому числі шляхом опосередкованих взаємозв'язків, які і є причиною
– реалізація причинно-наслідкового зв'язку залежить від умов, тому взаємозв'язок причини і наслідку містить в собі елемент невизначеності, неоднозначності. Так, вплив людини на природу такий, що може зруйнувати рівновагу природних процесів на планеті, а ця загроза екологічної кризи виступає причиною суттєвої зміни стратегії діяльності людства.

19
Висновки
Отже, філософія – це теоретична форма світогляду, спрямована на критичне дослідження та вирішення світоглядних проблем з метою підвищення ступеню достовірності та надійності таких вирішень – це усвідомлений світогляд; вона повинна прагнути бути аргументованою, внутрішньо стрункою, логічно послідовною.
Звідси випливають основні аспекти взаємозв’язку філософії та світогляду.
Філософія є різновидом світогляду, тобто вона є частиною цього, проте частиною особливою. Як теорія світогляду, філософія концентрується, зосереджується на найважливішому у ньому; це позначається в літературі у такий спосіб – "філософія є теоретичним ядром світогляду" . З іншого боку можна висловити і прямо протилежне твердження – світогляд є частиною філософії, і це у тому сенсі, що за широтою постановки та вирішення питань, за ступенем їх розробленості філософія є безумовно першою за світогляд.
Світогляд в цілому постає дуxовним центром для виникнення та розвитку філософії через те, що філософія не вигадує свої проблеми, а бере їх
із життя, із живого функціонування світоглядних уявлень, проте підносить їх на вищий рівень осмислення, вираження та розв’язання. А також, сутність закону заперечення заперечення – саморозв'язувана суперечність, ця сутність детермінує зміст закону -єдність поступовості та повторюваності, виникнення нового і спадкоємностіСвітоглядне і методологічне значення закону заперечення заперечення полягає у тому, що він, по-перше, дозволяє виявля­ти внутрішнє необхідне заперечення, що дозріває, подруге, дає змогу оцінювати характер зв'язку і боротьби того, що заперечує, і того, що заперечується, а також, по-третє, дає можливість впливати на перехід до більш високого ступеня розвитку. Таким чином, кожний з трьох законів діалектики несе певну методологічну навантаженість,

20 виконує дуже важливі функції. Якщо закон єдності і боротьби протилежностей виявляє джерело розвитку, ніби відповідає на питання «Чому?», то закон взаємного переходу кількості у якість розкриває перетворення одних матеріальних утворень на інші, тобто відповідає на запитання Як Яким чином специфіка закону заперечення заперечення полягає у тому, що він наче відповідає на питання «Куди? У якому напрямку?», показує шлях розвитку явищ, спрямованість процесу розвитку.