«Україна у Великій Вітчизняній війні 1941 1945 рр.»

Ім'я файлу: МІНІСТЕРСТВО НАУКИ І ОСВІТИ УКРАЇНИ.docx
Розширення: docx
Розмір: 704кб.
Дата: 22.11.2022
скачати
Пов'язані файли:
Цз.docx
охорона.docx
Реферат 1 УЦР Гринчук О. КСМ-11.pptx
Статистичне спостереження.pdf

МІНІСТЕРСТВО НАУКИ І ОСВІТИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ БУДІВНИЦТВА І АРХІТЕКТУРИ

КАФЕДРА ПОЛІТИЧНИХ НАУК

Індивідуальна робота

З предмету: «Історія української державності та культури»

На тему: «Україна у Великій Вітчизняній війні 1941 - 1945 рр.»

Виконав:

студент групи БЦІ-13

Сахарук В. М.

Перевірив:

доцент Дьомкін П. О

Київ 2022

Зміст

Зміст 2

Вступ 3

Порушення домовленостей 4

Бойові дії на території України 5

Німецький окупаційний режим в Україні 10

Рух опору фашистам на окупованій території України 16

Вигнання з України нацистських окупантів 22

Трудовий подвиг народу України під час війни 25

Висновок 27

Список використаної літератури 28

Вступ

Історія України за попереднє, так зване «коротке століття» є надзвичайно важкою і сумною. Радянський режим і пропаганда скривдила і завдала надзвичайного болю десяткам мільйонам українцям, заради втілення своїх ідей. Комуністи піклувалися лише про розвиток економіки і втілення своєї ідеології, а не про зацікавленості народів союзу республік. Вся історія могла б піти інакше, якби радянські керівники в ту пору були в змозі тверезо оцінювати те, що відбувається, якщо б вони керувалися здоровим глуздом. Але цього не було. Також, не меншого болю Україні, і світу загалом, завдав вбивця з нацистськими переконаннями Адольф Гітлер. У нього були здатності блискавично розпізнавати та використовувати зручні ситуації, він був вищим на голову від усіх політиків в усіх партіях. У фюрера була неймовірна здатність завойовувати людей найрізноманітніших поглядів. У нього був підхід до кожного. Його мотивом було переконання про панування німецької раси у всьому світі, загарбницькі ідеї на рахунок ресурсів і територій. Сталін та Гітлер розділили Європу на свої сфери впливу.

У 1939-1940 роках СРСР офіційно визнав та встановив дипломатичні стосунки з країнами-сателітами Німеччини та її союзниками: Словаччиною, Маньчжоу-Го, урядом Віші маршала Петена у Франції. Це було для людей повною несподіванкою. Тому що всі знали, що в Німеччині при владі фашисти, нацисти, люди, які вбивали комуністів, люди, з якими воювали в Іспанії, і протягом багатьох років це було вбито в голову, і ніхто щодо природи німецького режиму не сумнівався. Але просто раз влада сказала так, значить так.

Порушення домовленостей

На початку вересня 1939 року німецькі війська перетнули кордон з Польщею, пояснивши це тим, ніби Польща напала на німецьку радіостанцію. Саме тоді для українців західних регіонів, та для світу загалом, почалася Друга світова війна. Країни Антанти, Британія і Франція, оголосили війну Німеччині через два дні. Проте Адольфу Гітлеру не було потреби боятися про початок ведення військових дій на два фронти. За тиждень до наступу на Польщу, 23 серпня 1939 року, він підписав таємний договір з радянським союзом, що увійшов в історію як пакт Молотова-Рібентроппа. Внаслідок Секретного додаткового протоколу про розмежування сфер інтересів до Договору про ненапад між Німеччиною і Радянським Союзом сталося вторгнення СРСР до Польщі 1939 року, до УРСР насильно приєднана Західна Україна, а в 1940 році – Північна Буковина.

Одночасно, нацистські лідери по-різному бачили долю майбутніх територій та народів, що на них проживали, в тому числі і на радянські землі. У кількагодинному виступі Адольфа Гітлера на таємній конференції 22 серпня 1939 року вже звучали, за спогадами різних її учасників, такі слова: «Після смерті Сталіна ми розіб’ємо Радянський союз… Будьте тверді. Будьте безжалісні». Тому, у грудні 1940 року німецьке командування розробляє план розгрому СРСР у блискавичній війні, що отримав назву план «Барбаросса». Виконання плану мало гарантувати, що завойовані території будуть повністю німецькими. Україна мала стати пасторальною сільською ідилією для німецьких колоністів. Щоправда, добряче просіяною кістками тих, хто жив тут до того.

Бойові дії на території України

План «Барбаросса», за яким передбачалося завдати поразки Радянському союзу в швидкоплинній військовій кампанії, передбачав наступ німецьких військ на три фронти: група армій «Північ» мала завдати удару в напрямку Псков – Ленінград; група армій «Центр» – у напрямку Мінськ – Смоленськ – Москва; група армій «Південь» – у напрямку Київ – Донбас. Чисельність особового складу, з яким планувалося вдарити по СРСР налічувала понад три мільйони осіб, також Німеччину підтримували союзники: Фінляндія, Румунія, Хорватія, Словаччина та Італія.

В ніч на 22 червня, о четвертій ранку, вже ніхто не спав, причиною цього стало оголошення по радіо про напад Німеччини, без оголошення війни, на Радянський Союз. Лінія фронту простягалася від Балтійського моря на півночі до Чорного моря на півдні. Більшу частину радянських військово-повітряних сил було зруйновано на землі. Радянські війська були розбиті на самому початку бойових дій. Гітлер буквально «заштовхнув» Сталіна в коаліцію держав, яка воювала з Німеччиною і завдяки перевазі в ресурсах мала всі шанси на перемогу.

Південне угруповання ворога складалося з трьох німецьких і двох румунських армій, а також танкової групи та механізованого корпусу угорської армії. Незважаючи на перевагу у чисельності бойового складу радянської армії і кількості техніки, на початку війни німецькі війська були значно краще екіпіровані, мали якіснішу техніку і амуніцію. Групі армій «Південь» протистояли 80 дивізій Київського особливого й Одеського військових округів, розгорнутих у перший день війни відповідно у Південно-Західній і Південний фронти. В перші дні війни, у районі Луцьк-Броди-Дубно розгорілася танкова битва. Радянські танкові корпуси зазнали втрат, які перевищували втрати противника у 20 разів. Радянський солдат, озброєний трилінійкою, не міг воювати на рівних з німецьким воїном з автоматником. Не маючи досвідченого керівництва, червоноармійці легко піддавалися паніці й постійно потрапляли в «котли».

Унаслідок прикордонних боїв упродовж 22 червня – 6 липня 1941 року війська Південно-Західного відійшли на глибину до 250-300 км. Червона армія відступила з Західної України, яку раніше вони зайняли на чолі з Семеном Тимошенко. Перед військами Південно-Західного фронту було поставлено завдання спинити наступ німецьких військ, які проривалися під Київ. З цією метою 10 липня 5-а армія під командуванням генерала Потапова почала контрнаступ з району Коростеня на південний захід і південь – на Новоград-Волинський і Житомир, а 6-а армія під командуванням генерала Музиченка ще 9 липня завдала контрудару з півдня на північ – на Бердичів і Житомир. Тривалі, кровопролитні бої провалили спробу німців одразу захопити Київ. 11 липня передові частини військ Третього рейху вийшли на підступи до Києва.

Почалася Київська оборонна операція. Сталін наказав утримувати Київ. Вона тривала 71 день до 19 вересня 1941 року, під командуванням генерал-полковника Михайла Кирпоноса за активної участі кораблів Пінської військової флотилії. На захист своєї столиці, 200 тис. киян влилося до лав Червоної Армії, 90 тис. – у народне ополчення і винищувальні батальйони. На заводах і фабриках вироблялася бойова техніка, боєприпаси, ремонтувалася зброя. Загони народного ополчення і винищувальні батальйони брали активну участь у боях. У тилу ворога на Київщині розгорнули боротьбу 20 партизанських загонів. В середині липня, тобто за три тижні боїв, Червона армія втратила 850 тис. бійців, полягли сотні командирів, у яких не було здібностей і умінь вести бойові дії, тому що всіх талановитих стратегів знищили під час Великого терору, близько 3,5 тис. літаків і понад 6 тис. танків були знищені.

Стійкість і героїзм киян змусили гітлерівське командування відмовитись від плану швидкого захоплення міста. Втративши 100 тис. солдат і офіцерів, німецька армія призупинила наступ.

Наприкінці липня – на початку серпня бої на Південно-Західному фронті відновилися з небаченим напруженням. Маршал Георгій Жуков іще в середині серпня попереджав про катастрофу, що насувається, — можливе оточення сил Південно-Західного фронту. Але зловісна магія Сталіна викликала в керівництва фронту (командуючий — генерал-полковник Михайло Кирпонос) і Ставки стан заціпеніння. Верховний головнокомандувач вважав, що залишати столицю України заради стратегічних інтересів не можна; на його думку, ця втрата негативно позначилася б на бойовому дусі радянських воїнів. Наполегливі вимоги Г. Жукова починати евакуацію, коштували йому посади начальника Генерального штабу і переведення до Ленінграда, де також склалася загрозлива обстановка. А М. Кирпонос уперто продовжував обороняти Київ22 серпня Гітлер віддав секретний наказ про знищення київського угруповання РСЧА. Операцію зі стратегічного погляду було продумано блискуче. Знявши з підступів до Києва останні танкові частини, німці стали планомірно готувати плацдарми для ударів з усіх боків. До кінця серпня 1941 року 1-й танковій групі вермахту вдалося захопити великий плацдарм на лівому березі Дніпра, біля Кременчука. Оборона Києва сковувала дії противника на центральній дільниці радянсько-німецького фронту. Південно-Західний фронт загрожував правому флангу групі армій “Центр”, що рвались до Москви. У цих умовах німецько-фашистське командування нанесло удар по флангу Південно-Західного фронту, глибоко обійшовши його війська з тилу і , поступово захоплюючи один за другим українські міста, 10 вересня розпочали форсування Дніпра. 10 вересня з району Кременчука на північ назустріч Гудеріану вирушило ще одне могутнє угруповання німців. 1-ша танкова група і 17-та армія ворога зламали опір нечисленних радянських частин і вже 16 вересня поблизу Лохвиці на Полтавщині остаточно замкнули кільце оточення. Таким чином, утворився найбільший «котел» Другої світової війни. 19 вересня, після відходу радянських військ, гітлерівці зайняли Київ. У результаті Київської оборонної операції загинули командуючий Південно-Західним фронтом генерал-полковник Кирпонос, член Військової ради секретар ЦК КП(б)У Бурмистенко, начальник штабу фронту генерал Тупиков та багато інших командирів і політпрацівників.

5 серпня розпочалася оборона Одеси, яка тривала 73 дні. Організація оборони міста здійснювалася завдяки взаємодії місцевих ресурсів, сил Приморської армії та Одеської військово-морської бази. Важливу роль грали вогнева підтримка батарей берегової оборони: 411-ї, 412 -ї та 21-ї, кораблів північно-західного району, власної авіації та авіації ЧФ з аеродромів Криму. За всі бої за Одесу авіагрупа ВВС ЧФ в Одесі втратила 8 пілотів. Нажаль, стільки ж пілотів вона втратила під час невдало-організованого перебазування в Крим.16 жовтня Червона армія залишила Одесу, радянські війська були розбиті в Криму, але зуміли закріпитися в Севастополі, розпочавши багатомісячну оборону міста.

У середині жовтня бої розгорнулися на підступах до Харкова і на Донбасі. 24 жовтня гітлерівці захопили Харків і незабаром окупували всю Україну.

У ході евакуації з України було вивезено на Схід 550 підприємств, понад 70 вищих навчальних закладів, 276 училищ фабрично-заводьського навчання, не менше 3,5 млн осіб населення. На схід перебазувалися колгоспи, радгоспи, МТС, з яких у тил було відправлено 34 тис. тракторів, а також понад 6,3 млн голів худоби. У глибокий тил також було евакуйовано більшість науково-дослідницьких установ, театрів, музеїв, медичних закладів.

Те, що не можна було евакуювати у східні райони СРСР, підлягало знищенню: устаткування заводів, фабрик, колгоспна техніка, реманент, збіжжя тощо. Зокрема, було виведено з ладу генератори Дніпрогесу і підірвано греблю, затоплено всі кам’яновугільні шахти. Директива РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 29 червня 1941 р. вимагала під час відступу застосовувати тактику «випаленої землі».

У вересні 1941 р. Сталін видав таємний наказ про створення у прифронтовому тилу загороджувальних загонів із військ НКВС. Вони мали завдання кулеметним вогнем зупиняти військовічастини чи групи військовослужбовців, що відступали. У липні 1942 р. Сталін вдався до ще суворіших заходів, видавши наказ, відомий як «Ні кроку назад!». Наголос у ньому робився на репресивних заходах проти бійців і командирів. Наказ зобов’язував штрафні роти й батальйони, загороджувальні загони у разі відступу розстрілювати на місці «панікерів і боягузів». Ці заходи часом призводили до безглуздої загибелі цілих підрозділів, частин і з’єднань, бо командири не мали права відводити їх без дозволу з метою маневру, перегрупування тощо. Невідомо також, скільки людей було знищено загороджувальними загонами. Ці втрати списувалися як військові, тобто на німців.

[5]

Німецький окупаційний режим в Україні

Переважна більшість українського населення поставилася до окупантів як до чужоземних поневолювачів. Але чимало жителів західних областей, відчувши на собі весь жах сталінської радянізації, зустрічали німців як визволителів. Населення ще не знало, яким буде гітлерівський «новий порядок». Про існування плану «Ост» ніхто й не здогадувався.

План, розроблений нацистськими лідерами у 1941-1942 роках. з метою заселити Східну Європу німцями, перемістивши інше населення, «нижчого» расового походження, до інших місць, що знаходяться під нацистським управлінням. У 1941 р. нацисти вірили, що їм вдасться перемогти у Другій світовій війні та зберегти контроль над захопленими територіями. Тому була розроблена довготривала програма «освоєння» цих територій: переселення чи поневолення більшої частини неарійського населення, знищення всіх євреїв, що живуть на захоплених землях, та заселення спустошених областей німцями.

Німецький генеральний план «Ост» передбачав:

Знищити на окупованих землях 30 млн осіб;
Виселити протягом 30 років близько 50 млн поляків, українців, білорусів, литовців до Західного Сибір, на Північний Кавказ, до Південної Америки;
Онімечити решту населення, перетворити його на дешеву робочу силу
Знищити СРСР як цілісну суверенну державу

До програми включалися території окупованих областей Польщі, прибалтійські країни (Литва, Латвія та Естонія), Білорусь та частини Росії та України.

На початку 1940-х років на цих землях мешкало близько 45 мільйонів чоловік, у тому числі від п'яти до шести мільйонів євреїв. Нацисти розробили складну расову класифікацію, з допомогою якої вирішувалося, кого слід було поневолити, кого вигнати, вбити чи переселити. Близько 31 мільйона жителів цих територій, здебільшого – слов'яни, оголошувалися «расово небажаними» і мали вигнати в Західний Сибір. Усіх євреїв слід було знищити, що евфімістично позначалося як «повне усунення». Решта місцевого населення має бути поневолена, «германізована» або вбита. Після того, як територію буде «очищено», на ній оселяться 10 мільйонів німців та етнічних німців.

У ході війни багато дій нацистів підкорялися логіці Генерального плану «Ост». Було знищено мільйони євреїв Східної Європи, а також мільйони радянських військовополонених. Ще мільйони людей були викрадені до Німеччини на примусові роботи, а два мільйони поляків, які проживали на територіях, анексованих Рейхом, були залучені до процесу «германізації». Відразу після захоплення українських територій почалося їх розчленування для зручної експлуатації. У липні 1941 р. Чернівецька та Ізмаїльська області, зайняті румунськими військами, з дозволу А. Гітлера включені до складу Румунії. Їй були віддані також землі між Бугом і Дністром: Одеська, Чернівецька, південні райони Вінницької, західні райони Миколаївської області, лівобережні райони Молдавської РСР. Ці території увійшли до створеної румунами так званої «Трансністрії». У серпні 1941 р. на території Львівської, Дрогобицької, Станіславської і Тернопільської областей створений дистрикт «Галичина», що увійшов до складу Генеральної губернії (обіймала територію захопленої німцями Польщі). Цього ж місяця створений рейхскомісаріат «Україна», очолений Еріхом Кохом, нацистським фанатиком, відомим своєю ненавистю до слов’ян, якого в Третьому рейху називали «другим Сталіним». Він відверто заявляв своїм підлеглим: «Наше завдання полягає у висмоктуванні з України всіх товарів, які можна захопити, без огляду на почуття і власність українців». У рейхскомісаріаті введено комендантську годину, за порушення якої жителів розстрілювали на місці. Для управління було створено величезний адміністративний апарат, центром якого стало м. Рівне. Рейхскомісаріат був поділений на 6 генеральних округів:

1. «Волинь» – Рівненська, Волинська і Кам’янець-Подільська області, а також південні райони Брестської і Пінської областей Білорусії.

2. «Житомир» – Житомирська, північні райони Вінницької області.

3. «Київ», до складу якого входили Київська і Полтавська області.

4. «Миколаїв» – Миколаївська (без західних районів) і Кіровоградська області.

5. «Таврія» – деякі райони Миколаївської (тепер Херсонської) і Запорізької областей.

6. «Дніпропетровськ», який включив Дніпропетровську і частину Запорізької обл.

Райони Донбасу, Чернігівської, Сумської і Харківської областей включені в окрему воєнну зону, яка перебувала під повною владою німецького військового командування.[3]

Дещо легшою для українців була ситуація на території дистрикту «Галичина». Тут теж проводилась експропріація продуктів у селян, примусовий вивіз робочої сили в Німеччину. З іншого боку, окупаційна влада дозволила українцям утворити у Львові український орган – крайовий комітет на чолі з К. Паньківським. Крім того, в дистрикті існувала початкова, середня та професійна освіта. Населення мало обмежену можливість організовувати кооперативи.

На окупованих територіях окупанти створили «цивільні управління» –міські управи на чолі з бургомістрами, волосні управи на чолі зі старшинами. У селах призначали старост, вербували поліцаїв, нерідко з карних злочинців. По всіх містах і центрах комунікацій діяли військово-польові суди, комендатури, таємна польова поліція, каральні загони. Основним завданням органів окупаційної адміністрації було вилучення харчових продуктів. У сільському господарстві колгоспи і радгоспи були збережені, але перейменовані на «громадські господарства». На селянські двори накладалися 12 різних видів податків. Економіка окупованих територій мала служити Райху.

Нацисти перетворили Україну на німецьку колонію, що входила до «німецького життєвого простору» і стала джерелом сировини, продовольства, робочої сили. 85 % усіх продуктів, вивезених у роки війни з СРСР до Німеччини, були з України. Найбільшим, серед багатьох заготівельних органів з пограбування України, було «Центральне товариство Сходу», що мало 30 комерційних відділів із 200 філіями в містах. Окупаційний режим забезпечували гестапо, війська СС. 1941-1944 рр. Після провалу бліцкригу в Німеччині виник гострий брак робочих рук через постійні мобілізації. Вихід було знайдено у використанні примусової праці населення окупованих країн. На початку 1942 р. серед населення України розгорнули агітацію про виїзд на роботу до Німеччини. Наголошувалося на добрих умовах праці й хорошій платні. Під час перебування остарбайтерів у Німеччині окупаційна адміністрація обіцяла дбати про їхні родини. Безробіття, голод, спокусливі обіцянки змусили в січні – лютому кілька тисяч добровольців виїхати до Німеччини. Проте дуже швидко звідти почали надходити розпачливі листи про жахливі умови життя заробітчан. Охочих виїхати не було, але в березні надійшло розпорядження про вивіз на роботи до Німеччини 527 тис. робітників, у вересні – ще 500 тис. українок у віці 15–35 років для роботи в домашньому господарстві. Почалося насильницьке вивезення молоді. На майбутніх остарбайтерів влаштовували облави, брали в заручники рідних, спалювали будинки тих, хто тікав. 2,8 млн осіб було вивезено із СРСР у нацистське рабство, 2,4 млн із них були з України. Вивезені особи отримали назву «остарбайтери« (німецьке – «робітники зі сходу») Масовий терор проти українського народу нацисти застосовували з особливою жорстокістю. Підрозділи СС знищували цілі села. У жовтні 1941 р. Україна і уся Європа «побачили свою першу Катинь»: село Обухівка полтавської області було цілком спалене , а все населення розстріляне. Під час окупації подібні варварські акції були здійснені нацистами в 250 населених пунктах України. В Україні діяли десятки «таборів смерті», існувало 50 гетто.

На окупованій території у грудні 1941 р. з тої частини місцевого населення, яка погодилась співпрацювати з німецькою окупаційною владою, була створена українська допоміжна поліція. В місцях компактного проживання інших народностей (поляки, кримські татари, тощо) поліція формувалася з їхніх представників.

У містах і селах діяли змішані за національною належністю підрозділи служби безпеки, так звані айнзацгрупи, які організовували масове знищення євреїв і циганів, а також саботажників, підпільників, партизанів – усіх, хто вів боротьбу з окупантами. Це явище отримало назву колабораціонізм. Мотиви співпраці українців з окупаційною владою були різними. Нацистський «новий порядок» передбачав особливу расову політику, жертвами якої стали євреї, роми (цигани), слов’янські народи. В Україні було створено сотні таборів і гетто для ізоляції та подальшого знищення єврейського й іншого населення. Київ став першим у Європі містом, де окупанти знищили всю єврейську громаду. Масові розстріли єврейського населення Києва відбулися в урочищі Бабин Яр 29 і 30 вересня. Усім євреям було наказано зібратися 29 вересня на північній околиці міста, звідти колони людей спрямовували до Бабиного Яру і розстрілювали. Загинуло майже 34 тис. євреїв. Ці два дні перетворили Бабин Яр на символ Голокосту в Україні. Трагедія Бабиного Яру тривала й надалі. Тут убивали в’язнів Сирецького концтабору, військовополонених, підпільників, членів ОУН. У Бабиному Яру загинула, зокрема, поетеса Олена Теліга. Загалом окупаційна влада знищила в Бабиному Яру понад 100 тис. осіб.

Населення України, як і в інших країнах, ставилося до таких дій нацистів як до звірства, нелюдської жорстокості. Тож за можливості люди надавали євреям допомогу. Митрополит А. Шептицький відкрито виступив на захист євреїв, звертався з листом до Гітлера й особисто врятував близько 150 дітей і 15 рабинів. Ризикуючи життям, громадяни України, Польщі, Голландії, Франції, багатьох інших країн врятували чимало життів. Тим, хто в роки Другої світової в окупованій нацистами Європі рятував євреїв від Голокосту, у сучасному Ізраїлі надають почесне звання «Праведник народів світу». Першою серед українців звання «Праведник народів світу» надано у 1976 р. Олені Вітер. Вона була настоятелькою греко-католицького монастиря ордену студитів у Львові, співпрацювала з ОУН. У роки німецької окупації у львівському сиротинці, що перебував під її опікою, ігуменя переховувала від нацистів єврейських дітей. У 1945 р. настоятельку вдруге заарештували радянські спецслужби. На першому допиті затримана одразу зізналася, що «мала зв’язок з УПА, надавала їм допомогу в боротьбі проти радянської влади, повністю поділяла їхні думки і працювала на користь створення самостійної України.[1]

Рух опору фашистам на окупованій території України

Терор окупаційної влади викликав широкий рух Опору в Україні. «Народ мій український, – записав 21 червня 1942 р. у щоденнику Олександр Довженко, – чесний, спокійний і працьовитий, який ніколи в житті не прагнув чужого, страждає і гине, пошматований, знедолений в арійських застінках». На Волині й Поліссі розгорнувся самооборонний націоналістичний повстанський рух. Великі надії покладали провідники ОУН на «похідні групи», що були заздалегідь створені обома напрямами організації – бандерівцями й мельниківцями. Організацію радянського партизанського руху з початку війни було покладено на працівників НКВС. Тож до руху Опору в Україні в роки Другої світової війни належали сили, що обстоювали протилежні політичні позиції, мали різну мету. Об’єднувало їх одне – боротьба проти нацистських окупантів. Рух Опору складався з: 1) радянського підпілля і партизанського руху; 2) українського націоналістичного підпілля (ОУН і УПА); 3) польського руху Опору (Армія Крайова, що підпорядковувалася польському еміграційному урядові в Лондоні). Кожна сила мала власний шлях боротьби з окупантами: одні вели її з першого року війни, інші почали пізніше; хтось вдався до тимчасового союзу з ворогом, а хтось діяв безкомпромісно. Утім, кожна сила робила свій внесок у перемогу.

29 червня 1941 р. з’явилася директива РНК СРСР і ЦК ВКП(б), відповідно до якої партійні й радянські органи розпочали практичну роботу з формування партизанських загонів. До цієї роботи були залучені й органи НКВС УРСР, у складі яких створювалися спеціальні підрозділи. Їхню діяльність координував заступник наркома внутрішніх справ УРСР Тимофій Строкач. Основу партизанських загонів складали бійці Червоної армії, що потрапили в оточення.

З метою налагодження регулярного зв’язку з партизанами у червні 1942 р. було створено Український штаб партизанського руху (УШПР) на чолі з Т. Строкачем. УШПР здійснював координацію дій як між окремими загонами, так і між партизанами й частинами регулярної армії, переправляв літаками у тил ворога десятки груп, кадри фахівців (радистів, підривників, шифрувальників), зброю, боєприпаси, одяг, медикаменти, пропагандистську літературу тощо.

Наприкінці серпня 1942 р., коли становище на німецько-радянському фронті стало критичним, Й. Сталін наказав повніше використати партизанський рух. У Москву з окупованої німцям території України викликали на нараду командирів партизанських формувань, в тому числі С. Ковпака, О. Сабурова, О. Федорова. Було вирішено важливі організаційно-технічні питання, зокрема для потреб партизанських загонів виділялися літаки транспортної авіації, озброєння (навіть міномети), боєприпаси, медикаменти, папір для друку агітаційних матеріалів.

Восени 1942 – взимку 1943 рр. після поразки німецької армії під Сталінградом, Курсько-Орловській дузі почався якісно новий етап радянського партизанського руху в Україні. Восени 1942 р. загони О. Сабурова і С. Ковпака перейшли на Правобережжя. У 1943 р. для них було краще налагоджене постачання боєприпасів, зброї, вибухівки, радіотехніки з «Великої землі». Від липня значно збільшилась кількість вильотів радянської авіації через лінію фронту на допомогу партизанам. Це дало змогу, крім іншого, налагодити евакуацію важкопоранених, покращити медичне забезпечення партизанських загонів. Як наслідок, різко зменшилась смертність серед важкопоранених (з 60 до 2 % загальних втрат). З квітня 1943 р. за наказом начальника УШПР Т. Строкача налагоджено поштовий зв’язок партизанів з їхніми сім’ями на радянській території.

Одним з важливих напрямків діяльності радянських партизанів були господарські операції, під час яких відбивали в окупантів худобу та сільгосппродукцію, призначені для німецької армії або вивезення в Німеччину. За даними УШПР, протягом 1941-1944 рр. партизани України захопили у ворога 12371 тонну продовольства, понад 19 тис. голів худоби і 30 тис. коней. За рахунок господарських операцій партизанські загони могли забезпечити себе на тривалий час і навіть передавали частину продукції селянам.

Ще одним напрямком партизанської боротьби були акції проти вивезення населення на примусові роботи в Німеччину. Партизани нападали на призовні комісії, сільські управи, пересильні пункти, залізничні станції і звільняли осіб, призначених для вивезення в рейх. Іноді для переховування визволених «остарбайтерів» у лісах створювались спеціальні табори; в Сумській області, зокрема, з них сформовано чотири нові партизанські загони.

З розвитком радянського партизанського руху все більше поширювалась тактика рейдів в тилу ворога. Рейди партизанських загонів не були самоціллю. У 1941-1942 рр. вони були вимушеними, насамперед з метою виходу з-під удару ворога або з оточення, переходу лінії фронту чи для здійснення диверсійно-розвідувальних завдань.

1 лютого 1943 р. розпочався так званий Степовий рейд. Його здійснив сформований НКВС кавалерійський загін на чолі з М. Наумовим. До середини місяця він зріс з 650 до 1385 бійців. Не маючи на шляху природних укриттів, партизани повинні були весь час рухатися, протягом довгих зимових ночей проходили по 50-80 км. За рейд пройдено територією восьми українських областей, форсовано 18 річок. В цей час партизани здійснили майже 50 боїв та знищили до 3 тис. окупантів.

Упродовж червня – жовтня 1943 р. відбувся Карпатський рейд Сумського партизанського з’єднання. Завданням рейду було здійснення диверсій на нафтопроводах і комунікаціях противника й ініціювання партизанського руху в німецькому тилу. Карпатський рейд був розцінений ЦК КП(б)У і УШПР найблискучішим із усіх рейдів, які здійснювали партизани України.

У 1943 р. розпочалася так звана рейкова війна – десятки загонів на окупованій території Білорусії, Росії і України виводили з ладу залізничні комунікації, щоб не дати окупантам змоги перекидати підкріплення та військове спорядження під Курськ, де розгорталася одна з наймасштабніших битв Другої світової війни.

Провід ОУН(б) швидкими темпами розбудовував УПА. Спочатку Головною командою УПА керував Василь Івахів. Після його загибелі в бою з німцями у травні 1943 р. головним командиром УПА став Дмитро Клячківський. УПА мала широку підтримку з боку західноукраїнського населення і спиралася на розгалужену, глибоко законспіровану організаційну мережу ОУН(б). Вона налічувала десятки тисяч бійців (загалом через лави УПА пройшло понад 100 тис. осіб), які діяли на Волині, Поліссі і в Галичині. Поступово вдосконалювалася і структура управління й командування УПА. Бойові формування підпорядковувалися трьом командуванням: УПА-Північ, яке охоплювало Волинь і Західне Полісся, Житомирщину, Північно-Західну Київщину; УПА-Захід – Галичину, Буковину, Закарпаття і Закерзоння (Холмщину, Лемківщину, Надсяння); УПА-Південь – сучасну Хмельниччину, Вінниччину, західну частину Черкаської та Кіровоградської областей. Крайовим командирам цих трьох генеральних воєнних округів («країв») підпорядковувалися воєнні округи, яким підлягали курені (батальйони), кожен з яких складався з 3–4 сотень по 80–200 бійців. У серпні 1943 р. головним командиром УПА став Роман Шухевич (псевдо – Тарас Чупринка).

У 1943 р. УПА вела боротьбу на два фронти – проти нацистських окупантів та їхніх союзників, а також проти партизанських загонів. У жовтні–листопаді 1943 р. провела 47 боїв із німцями і 54 бої проти радянських партизанів. Провід ОУН(б) з осені 1943 р. прагнув стримувати її від активних дій проти нацистів, намагаючись зберегти сили для боротьби з комуністичним режимом, оскільки було зрозуміло, що він повертається в Україну. З початком 1944 р. між УПА й частинами Вермахту остаточно склалися відносини взаємної неагресивності. Гітлерівський уряд звільнив з концтабору С. Бандеру, А. Мельника та інших керівників ОУН.

Вигнання з України нацистських окупантів

Перехід стратегічної ініціативи до радянських військ після контрнаступу під Сталінградом (листопад 1942 р.) дав змогу вже в грудні 1942 р. почати вигнання гітлерівців та їхніх союзників із південно-східної частини України. Першим населеним пунктом в Україні, до якого 18 грудня 1942 р. увійшли радянські війська, стало село Півнівка Міловського району Ворошиловградської (нині Луганської) області. Наступ радянських військ у січні 1943 р. сприяв просуванню на курському, харківському та ворошиловградському напрямках, а також давав змогу обійти Донбас із півночі.

Перемога в битві на Курській дузі (5 липня – 23 серпня 1943 р.) відкрила для Червоної армії можливість наступу на всьому південному напрямку радянсько-німецького фронту. 23 серпня 1943 р. було визволено Харків. Під час Донбаської наступальної операції (13 серпня – 22 вересня 1943 р.) були визволені найважливіші промислові центри Донбасу, a 8 вересня – м. Сталіно (нині м. Донецьк). Від 25 до 30 вересня радянські війська вийшли до Дніпра фронтом від Києва до Запоріжжя, звільнили від противника лівий берег і захопили на правому березі низку плацдармів. 21 вересня 1943 р. був зайнятий Чернігів, 23 вересня – Полтава, 29 вересня – Кременчук. У ніч на 21 вересня почалося форсування Дніпра. 14 жовтня радянські війська вступили в Запоріжжя, 25 жовтня – Дніпропетровськ (нині Дніпро), a 6 листопада – Київ. Київська наступальна операція – одна з найважливіших військових операцій у битві за Дніпро, яка була кульмінацією битви за Україну. Битва за Дніпро створила умови для визволення Правобережжя та Південної України, стала завершенням корінного перелому під час радянсько-німецької війни і всієї Другої світової війни. Сталін наказав зайняти столицю УРСР до чергової річниці Жовтневої революції 7 листопада. Наказ виконували ціною колосальних жертв. Мобілізовували навіть підлітків із навколишніх сіл, щоб негайно поповнити поріділі частини.

Військової форми (а часто і зброї) юнаки не отримували – тож за темний верхній одяг домашнього крою ці «війська» називали «чорною піхотою», «чорно- піджачниками», або «чорносвитниками». Спокутуючи «провину перед Батьківщиною та її великим вождем Сталіним» за перебування в окупації, ці юнаки гинули на передовій або ставали мішенню для загороджувальних загонів, якщо відходили без команди. Загалом під час форсування Дніпра та здобуття Києва загинуло 417 тис. воїнів.

Наприкінці грудня 1943 р. Перший Український фронт налічував 10 армій загальною чисельністю понад 800 тис. бійців. З такими силами він здійснив Житомирсько-Бердичівську операцію. 31 грудня було визволено Житомир, 8 січня 1944 р. – Кіровоград. 24 січня – 17 лютого проведено Корсунь-Шевченківську операцію, яка завершилася оточенням і знищенням великого угруповання противника. Безпосереднім результатом Корсунь-Шевченківської операції стало звільнення військами Червоної армії 2 лютого Луцька і Рівного. 25 березня були звільнені Проскурів (Хмельницький), 29 березня – Чернівці, 15 квітня – Тарнопіль (Тернопіль). На інших ділянках фронту частини Червоної армії визволили 10 березня 1944 р. Умань, 28 березня – Миколаїв, 10 квітня – Одесу. Останній бій розпочали 28 жовтня, вирішальний бій за м.Чоп. [1]

Трудовий подвиг народу України під час війни

9 травня в Україні відзначають День Перемоги над нацизмом у Другій світовій війні, присвячений шануванню всіх, хто зробив свій внесок у боротьбу з гітлерівською Німеччиною. День встановлений Верховною Радою України 9 квітня 2015 року відповідно Закону України «Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939-1945 років». Святкування Дня перемоги над нацизмом - це у тому числі і переосмислення подій Другої світової війни, руйнування радянських історичних міфів, чесний діалог навколо складних сторінок минулого.
В нашій державі вже чотири роки як офіційно не відзначають 9 травня, проте цей день є вихідним для українців.

Дев'яте травня увійшло в історію, як день закінчення німецько-радянської війни. Акт воєнної капітуляції Німеччини був підписаний 7 травня 1945 року, а набув чинності 8 травня о 23:01. Німецький генерал-фельдмаршал Вільгельм Кейтель підписав Акт про беззастережну капітуляцію Німеччини, поклавши кінець найкривавішому конфлікту в історії Європи.

Українці воювали в арміях США, Канади, Великої Британії, Польщі, Франції та інших країн, а у складі Червоної армії українців було близько 6 млн. Саме українці на заклики уряду першими поповнили лави канадської армії, записувалися цілими сім'ями. В І півріччі після початку Другої світової війни, за загальною статистикою, українців було вдвічі більше серед добровольців, ніж інших національностей. Також варто пам'ятати про єдину Українську повстанську армію, яка боролася за незалежність і самостійність України в часи Другої світової.

До Дня пам’яті та примирення 8 травня Український інститут національної пам’яті підготував відеопроєкт «Війна і міф». Протягом наступних днів Український інститут національної пам’яті буде публікувати цікаві і надзвичайно важливі відеоролики, які руйнують поширені радянські міфи.

Офіційне гасло пам’ятних заходів – "1939-1945. Пам’ятаємо. Перемагаємо". Символом Дня пам’яті та примирення з 2014 року є квітка маку. ЇЇ графічне зображення є своєрідною алюзією: з одного боку, воно уособлює квітку маку, з іншого – кривавий слід від кулі.[4]

Висновок

Перемога над нацизмом – надзвичайна подія в світовій історії, і особливо в історії України. Українська нація ніколи не забуде якою ціною здобулася ця перемога і ми ніколи не забудемо ту титанову працю і ті жертви героїв, які були виконані, заради нашої свободи.

Того дня газета «Правда» писала: «Дев'яте травня! Ніколи не забуде цього дня радянська людина. Як не забуде він 22 червня 1941 р. Між цими датами пройшло століття. І як буває у народному епосі, за цей час казково виросла радянська людина. Він виріс так, що червоноармієць, що стоїть біля прапора в Берліні, що майорить, видно всьому світу. Ми не чекали двадцять другого червня. Але ми прагнули, щоб настав день, коли останній удар звалить з ніг чорну чудовисько, що ображала життя. І ми завдали цього удару...[2]

Як і тоді, ми НЕЗЛАМНІ і сьогодні. Під час російського терору, ми живемо і функціонуємо, як стальна, непереможна нація. Кожне наступне покоління українців, буде більше і більше пишатися необсяжною працею українців-героїв, як і в роки Другої світової, так і сьогодні.

Список використаної літератури

[1] Історія України (Власов, Кульчицький) 10 клас (Стандарт, Проф) - [Електронний ресурс] - Режим доступу: https://pidruchnyk.com.ua/1228-istoriya-ukrainy-10-klas-vlasov-kulchyckyy.html

[2] ДЕНЬ ПЕРЕМОГИ — СВЯТО ПЕРЕМОГИ СРСР НАД ФАШИСТСЬКОЇ НІМЕЧЧИНОЮ У Великої Вітчизняної війни 1941-1945 РР. - [Електронний ресурс] - Режим доступу: https://www.prlib.ru/history/619229

[3] ОКУПАЦІЙНИЙ РЕЖИМ В УКРАЇНІ. РОЗГОРТАННЯ РУХУ ОПОРУ - [Електронний ресурс] - Режим доступу: http://zno.academia.in.ua/mod/book/tool/print/index.php?id=3542&chapterid=1245

[4] ПОДВИГ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ ТА ВНЕСОК У ПЕРЕМОГУ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ - [Електронний ресурс] - Режим доступу: https://www.armyfm.com.ua/podvig-ukrainskogo-narodu-ta-vnesok-u-peremogu-drugoi-svitovoi-vijni/

[5] Матеріали методичного забезпечення заняття з теми: «Початок радянсько-нациської війни. Окупація України. - [Електронний ресурс] - Режим доступу: https://naurok.com.ua/materiali-metodichnogo-zabezpechennya-zanyattya-z-temi-pochatok-radyansko-nacisko-viyni-okupaciya-ukra-ni-okupaciyniy-rezhim-ruh-oporu-44915.html
скачати