Тема 2 (ІІ): РАДЯНСЬКИЙ ПАРТИЗАНСЬКИЙ РУХ В УКРАЇНІ У 1941-1944 рр.
План.
1. Періодизація, організація, структура і внутрішній устрій партизанських загонів.
2. Основні форми діяльності радянських партизанських формувань на території України у 1941-1944 рр.
3. Карально-репресивний апарат окупаційної влади в боротьбі проти радянських партизанів.
4. Радянський рух Опору в балансі протиборчих сил в Україні
25 червня 1941 – при НКВС УРСР та його обласних управліннях були створені оперативні групи для боротьби з парашутними десантами і диверсантами противника, перед якими ставилося завдання з формування партизанських загонів%
29 червня 1941 – директива РНК СРСР і ЦК ВКП(б) партійним організаціям прифронтової смуги про перебудову всієї роботи на воєнний лад, у якій, зокрема, ставилося завдання створення на окупованій території СРСР партизанських загонів і диверсійних груп для боротьби з частинами ворожої армії;
30 червня 1941 – створення оперативної групи ЦК КП(б)У для організації партизанської боротьби, добору кадрів і формування загонів;
вересень 1941 – лютий 1942 – рейд партизанського загону ім. С.Будьонного під командуванням І.Копьонкіна по території Полтавської і Харківської областей;
3 липня 1941 - виступ Сталіна по радіо із закликом, зокрема, створювати партизанські загони на окупованій території країни;
5 липня 1941 – ЦК КПб)У прийняв постанову про організацію партизанських загонів і створення партійного підпілля;
18 липня 1941 – таємна постанова ЦК ВКП(б) про організацію боротьби в тилу ворожих військ, надання партизанській боротьбі ,,найширшого розвою і бойової активності’’;
27 серпня 1941 – постанова РНК СРСР ,,Про порядок призначення і виплати допомоги сім’ям партизанів у воєнний період’’;
16 вересня 1941 – спеціальний наказ начальника штабу Верховного головнокомандування Німеччини фельдмаршала В.Кейтеля про придушення ,,комуністичного повстанського руху’’;
25 жовтня 1941 – головнокомандуючий ОКХ фельдмаршал В. фон Бравхич видав ,,Інструкцію з боротьби проти партизанів’’;
жовтень-грудень 1941 – перша проти партизанська акція окупантів на території України;
30 травня 1942 - постанова ДКО про створення штабів партизанського руху;
20 червня 1942 – створення Українського штабу партизанського руху;
5 вересня 1942 – наказ наркома оборони СРСР ,,Про завдання партизанського руху’’;
14 грудня 1943 – створення Житомирської партизанської дивізії ім. М.Щорса під командуванням С.Маликова;
лютий 1944 – на базі Сумського з’єднання була сформована 1-ша Українська партизанська дивізія ім..С.Ковпака;
червень-вересень 1943 – карпатський рейд партизанського з’єднання С.Ковпака;
Періодизація партизан руху 1.Перший період партизанського руху хронологічно охоплює час від початку війни (22 червня 1941 р.) й до кінця листопада 1942 p., 2.Другий період руху Опору, який хронологічно датується кінцем листопада 1942 р. і завершується кінцем 1943 p., був добою його найбільшого розвитку на окупованій території СРСР, позначився збільшенням кількості діючих партизанських формувань та зростанням їх чисельності, якісними змінами в бойовій діяльності останніх. 3. На завершальному етапі визволення території УРСР від гітлерівських окупантів (січень — серпень 1944 p.), який став третім періодом руху Опору, перед партизанами України стояло завдання й надалі активними діями по дезорганізації тилу німецько-фашистських військ сприяти бойовим операціям Червоної армії.
Партизанський полк – військовий підрозділ
Партизанський загін - спеціальні озброєні оперативні загони, підпорядковані Центральному штабу партизанського руху (окремі підпорядоввалися НКВС СРСР), які діяли методами диверсій та терору на окупованих Вермахтом теренах України, Білорусі та РРФСР у 1941—1944 — як проти окупаційних військ Третього Рейху, так і проти місцевого населення та місцевих національно-визвольних рухів.
Партизанське з’єднання – об’єднання партизанських загонів
Партизанська дивізія – військові з’єднання в період війни.
Диверсійна група - підрозділ спеціального призначення, що використовується для розвідки і диверсій у тилу противника у воєнний і передвоєнний час з метою дезорганізації тилових установ, знищення або тимчасового виведення з ладу найважливіших промислових підприємств, військових об'єктів, транспорту, зв'язку, а також збору інформації про супротивника. Відноситься до невеликих підрозділів.
Винищувальні батальйони (в народі — «стрибки», від рос. «истребительные батальоны» — «винищувальні батальйони») — воєнізовані формування, створені з місцевого українського (на початку також із польського) населення для захисту радянської влади та господарства й боротьби проти українського підпілля в регіонах. Почали формувати навесні 1944 року; від 1947 року підпорядковані МҐБ. 1948 р. реорганізовані в групи охорони правопорядку, ліквідовані 1954 р.
Дислокация войск (сил) (фр. dislocation) — размещение (расквартирование) (главным образом в мирное время) вооружённых сил: частей, соединений (бригада, дивизия, корпус), военных учреждений сухопутных войск в отведённых для них местах на территории страны и за её пределами (в населённых пунктах, специальных военных городках, лагерях); распределение частей, соединений ВВС по аэродромам базирования (авиационным базам), кораблей ВМФ по портам и военно-морским базам.
Дезерти́рство (лат. desertio) — самовільне залишення місця військової служби, самовільне залишення військової частини або місця служби військовослужбовцем з метою ухилитися від військової служби, а також нез'явлення з тією самою метою на службу у разі призначення, переведення, з відрядження, відпустки або з лікувального закладу.
Дезорганізація - послаблення або порушення організації дій, робіт, руйнування, розлад сформованої організації без заміни й новими формами.
Український штаб партизанського руху (УШПР) — орган керівництва радянськими партизанськими формуваннями України часів радянсько-німецької війни. Створений 30 травня 1942 року постановою Ставки Верховного Головнокомандування СРСР.
Зона партизанської активності –
Партизанський терор - Партизани влаштовували на окупованих територіях комуністичний партизанський терор, який для місцевого населення був справжнім лихом.
Колабораціоні́зм (від фр. collaboration — «співробітництво») — співпраця населення або громадян держави з ворогом в інтересах ворога-загарбника на шкоду самій державі чи її союзників. У роки Другої світової війни колабораціонізм був явищем розповсюдженим — і мав місце практично в кожній окупованій країні.
Охоронні війська - війська однієї із гол. орг-цій гітлерівської Німеччини – СС. Schutzstaffeln як охоронні загони нацистської партії Німеччини. Від 1943, поповнюючи втрати в живій силі, командування в.СС почало створювати іноз. добровольчі формування, фактично відмовившись від принципу підбору за ознакою "чистоти раси". Так, у квіт. 1943 почалося формування д-зії СС "Галичина". Наприкінці війни в.СС мали 40 д-зій (594 тис. осіб).
Маликов С. – З грудня 1941 року — на фронті. Однак невдовзі був відкликаний в Український штаб партизанського руху (УШПР), де очолював відділ матеріально-технічного забезпечення. В жовтні 1942 року був призначений керівником оперативної партизанської групи по Житомирській області і в якості уповноваженого УШПР закинутий в тил противника на територію Житомирщини для організації партизанського і підпільного руху. З грудня 1942-го — член Житомирського обласного штабу партизанського руху, уповноважений ЦК КП(б)У з організації партизанського підпілля і партизанського руху на Житомирщині. Після об'єднання окремих партизанських загонів Маликова було призначено командиром з'єднання імені Миколи Щорса, 14 грудня 1943 року реорганізованого в партизанську дивізію. 27 травня 1943 Степана Федоровича затверджено на посаду 1-го секретаря Житомирського підпільного обкому КП(б)У, яку він займав до квітня 1944 року.
П. Вершигора – У роки Другої світової війни (в жовтні 1941 - квітні 1942) - командир взводу, роти, батальйону, голова бригади кінофотокореспондентів політвідділу 40-ї армії. В червні 1942 із завданням Штабу радянського партизанського руху при НКВС підполковник Вершигора був призначений командиром спеціальної диверсійно-розвідної групи НКВС (за іншими даними - ГРУ Генштабу СРСР) "Лезвие" (укр. "Лезо") і був перекинутий літаком у тил німецьких військ до партизанського загону Сидора Ковпака. Мав завданням підтримувати зв'язок загону з Москвою та слідкувати безпосередньо за Сидором Ковпаком, контролювати його, перевіряти на лояльність Москві. З вересня 1942 року - заступник С.А.Ковпака з питань розвідки в партизанському з'єднанні.
С.Ковпак – у роки 2 св.в. Один з організаторів диверсійних загонів НКВД в Україні — командир Путивльського загону, а потім — з'єднання загонів НКВД у Сумській області. У 1941–1942 роках з'єднання Ковпака здійснило рейди в тилу ворога по Сумській, Курській, Орловській і Брянській областях. Наприкінці весни 1942 р. партизанському з'єднанню вдалося на короткий термін захопити Путивль, а за літо пройти з успішними боями 6047 км, знищити 12 ешелонів, 25 одиниць бронетехніки і близько 5000 солдатів і офіцерів вермахту. Особлива увага приділялася ковпаківцями підривам залізниць — труднощі з постачанням продовольства, зброї, техніки, припасів ставили німецькі війська у важке положення.
Фе́доров Олексі́й Фе́дорович (* 30 березня 1901, Лоцманська Кам'янка (зараз у межах Дніпропетровська) — † 9 вересня 1989) — генерал-майор НКВС, в роки Німецько-радянської війни командир Чернігівсько-волинського партизанського з'єднання, перший секретар Чернігівського і Волинського підпільних обкомів КПРС.
(10 грудня 1890, Голта — 1982, Москва) — один із організаторів та керівників партизанського руху на окупованій гітлерівцями території України в роки Німецько-радянської війни, полковник НКВС.
У травні 1942 року Я. І. Мельник був зарахований у резерв і відряджений до 4-го управління НКВС СРСР у відділ партизанського руху. Після організації УШПР (Український штаб партизанського руху) призначений старшим помічником начальника 3-го відділу. У жовтні 1942 року Я. І. Мельника призначають начальником оперативної групи з керівництва партійним підпіллям і партизанським рухом на Сумщині й направляють у тил ворога. 25 лютого 1943 року за рішенням ЦК КП(б)У отримує посаду комісара, а згодом — командира Сумського партизанського з'єднання.
Іван Йосипович Копьотнкін(1917, с. Новобоково, тепер Сараєвського р-ну Рязан. обл.— червень 1942, біля смт Нової Водолаги Харків. обл.)—учасник партизанського руху на Україні в період Великої Вітчизняної війни 1941—45, Герой Рад. Союзу (1942). На поч. війни К. за завданням За-поріз. обкому Компартії України сформував з робітників партизанський загін ім. С. М. Бульонного, що діяв на тер. Харків., Полтав. і Ворошиловгр. областей. Поранений в бою К. був схоплений фашистами й закатований.
О. сабуров – У жовтні 1941 очолив радянський партизанський загін. З березня 1942 до квітня 1944 командував партизанським з'єднанням, що діяло у Сумській, Житомирській, Волинській та Рівненській областях. За особистим розпорядженням Йосипа Сталіна у 1942 року Сабуров увійшов до складу нелегального ЦК КП(б)У. З листопада 1942 року — начальник штабу з керівництва партизанського руху Житомирської області, був членом Житомирського обласного комітету КП(б)У. Радянські партизани під командуванням Сабурова, часто переодягнені в німецьку уніформу, здійснювали терористичні акції і чинили масові насильства щодо місцевого населення
Я. Мельник - один із організаторів та керівників партизанського руху на окупованій гітлерівцями території України в роки Німецько-радянської війни, полковник НКВС.
І.Шупшанов –
1.Визначте основні періоди партизанського руху в Україні у 1941-1944 рр. та з’ясуйте їх основний зміст.
Партизанський рух 1941-1944 рр. на окупованих агресорами теренах СРСР пройшов у своєму розвитку, як це у свій час визначила радянська історіографія, три періоди. З такою періодизацією, я вважаю , варто погодитися…Перший період партизанського руху хронологічно охоплює час від початку війни (22 червня 1941 р.) і до кінця листопада 1942 р., тобто до оточення німецько-фашистських військ під Сталінградом. Цей період характеризується відсутністю сталих і узгоджених поглядів різних радянських інституцій на основну мету і завдання партизанського руху, пошуком найдоцільніших форм керівництва бойовими і диверсійними діями партизанів, створенням (зі значним запізненням) системи спеціальних штабів для централізованого управління партизанськими силами, організації їхньої діяльності в інтересах радянських Збройних Сил.
…Другий період партизанського руху, початок якого хронологічно датується кінцем листопада 1942 р. і завершується в 1943 р., позначився найбільшим піднесенням партизанського руху на окупованій території, перетворенням його на фактор оперативно-стратегічного значення. На цьому етапі завершилося створення мережі спеціальних органів для централізованого керівництва партизанським рухом, що набув масових форм . Були здійснені широкі заходи щодо підготовки партизанських кадрів і матеріально-технічного забезпечення партизанів
…На завершальному етапі визволення території України від гітлерівських окупантів (січень-серпень 1944 р.), який став третім періодом партизанського руху, перед партизанами України постало завдання активними діями, спрямованими на дезорганізацію тилу ворожих військ, сприяти бойовим операціям Червоної армії. При цьому пріоритетне значення надавалося виходу партизанських загонів і з’єднань на територію Західної Волині та в Галичину.
2.Назвіть основні партійно-державні документи і матеріали, які були спрямовані на організацію партизанської боротьби, і передайте їх основний зміст. Що здивувало знавців ,,малої війни’’ у виступі Сталіна по радіо 3 липня 1941 р.?
Директива РНК СРСР і ЦК ВКП(б), прийнята 29 червня 1941 р., .. в той час не стала, як це наголошувалося згодом в радянській історіографії, ,,програмою розгортання партизанської та підпільної боротьби в тилу німецько-фашистських загарбників’’ . Адже в цьому документі не було конкретизовано форм, методів і засобів боротьби з ворогом. На місцях працівники партійних комітетів, органів влади не знали, з чого починати, кого залишати в підпіллі, хто має складати партизанські загони, де брати зброю, боєприпаси, матеріальні засоби для екіпіровки і оснащення бійців, як забезпечити їх продовольством тощо.
Положення директиви про організацію партизанської боротьби в тилу німецьких військ певною мірою було повторене Сталіним у його виступі по радіо 3 липня 1941 р. Він закликав радянських людей створювати партизанські загони, диверсійні групи для боротьби з частинами ворожої армії, розпалювати партизанську війну для ,,підриву мостів, шляхів, псування телефонного і телеграфного зв’язку, підпалювання лісів, складів, і валок’’.
Фахівців партизанської справи дуже здивував заклик Сталіна підпалювати ліси, в яких мали діяти партизани. Адже саме лісисто-болотисті місцевості були найкращим природно-географічним середовищем для діяльності партизанських загонів. Крім того, у виступі Сталіна містилась вимога. Щоб при відступі радянських військ було знищене збіжжя, запаси продовольства, яке не могло бути вивезене. Тим самим на голодну смерть прирікалось населення, що залишалося на окупованій території. Запаси продуктів харчування, сільськогосподарську продукцію можна було використати для забезпечення населення і партизанів, що, безумовно, підвищило б можливості їхнього опору німецьким окупантам.
…З метою створення перешкод і зриву економічних, воєнних та політичних заходів окупантів, розгортання партизанської боротьби ЦК ВКП(б) видав 18 липня 1941 р. спеціальну таємну постанову ,,Про організацію боротьби в тилу німецьких військ’’. Основна ідея постанови полягала у створенні мережі партійного підпілля. Партійні комітети та організації, очоливши всі дії, спрямовані проти ворога на окупованій території, повинні були негайно приступити до формування партизанських загонів
3.Розкажіть, як йшов процес створення партизанських загонів в Україні влітку-восени 1941 р. Назвіть його найбільш характерні риси, позитивні і негативні явища. Що представляли собою перші партизанські загони? Скільки їх було створено до 1 жовтня 1941 р.? Як змінилася ця кількість до весни 1942 р.? Прокоментуйте ці статистичні дані.
Перші партизанські загони, які створювалися влітку-восени 1941 року, були швидше військовими підрозділами, які діяли у відриві від основних сил діючої армії. Вони одержували завдання здійснювати рейди в найближчому тилу супротивника, намагаючись внести максимальну дезорганізацію в управлінні військами. Переважно вони складалися із співробітників органів внутрішніх справ. Дещо пізніше, коли до створення партизанських загонів долучилися місцеві партійні комітети, до складу загонів. Які перекидалися за лінію фронту або залишалися на окупованій території, входили насамперед представники партійного та комсомольського активу. Подібний склад мали також і винищувальні батальйони, які використовувались в якості партизанських загонів, якщо місцевість, у якій вони були сформовані, потрапляли під контроль ворожих військ.
У липні-серпні 1941 року основним центром організації партизанського руху був Київ. Упродовж зазначеного періоду в столиці України, окрім 1-го і 2-го партизанських полків, було створено ще 11 партизанських загонів. Загальна чисельність цих формувань становила понад 4 тис. осіб. Ще 24 загони загальною чисельністю понад 1,5 тис. осіб було сформовано в районах Київської області. Крім того, у район Києва для участі в обороні столиці Радянської України прибували партизанські загони з Донбасу, Харкова, Полтави. Разом із загонами, що формувалися в Києві, ці загони мали діяти на Правобережжі в найближчому тилу вермахту.
Крім Київщини, робота з організації партизанських загонів і диверсійних груп велася в Чернігівській, Дніпропетровській, Запоріжській, Одеській і Миколаївській областях. У кожній області були організовані триденні курси з підготовки партизан.До 1 жовтня 1941 р. в окупованих на той час областях УРСР було створено 738 партизанських загонів та 191 диверсійна група, у яких нараховувалось 27631 осіб. Близько 50-60% з них становили комуністи і комсомольці.
На мою думку,до негативних явищ можна віднести триденні курси з підготовки партизан,я вважаю,що цей термін є дуже малим,для того щоб освоїти навики . Також негативом було те,що боєздатність партизан виявилася невисокою. Набрані з числа випадкових людей, погано навчені та слабо озброєні, вони зазнавали великих втрат і здебільшого гинули в перші тижні перебування на ворожій території. Багато із цих загонів узагалі не розпочали своєї діяльності. А також було присутнє масове дезертирство.
Попри хаос перших місяців війни різні радянські установи до весни 1942р. організували і залишили на окупованій території або перекинули через лінію фронту, за офіційними радянськими даними, приблизно 2,5 тис. партизанських загонів і диверсійних груп. Тільки НКВС УРСР у період із 1 серпня 1941 до 1 березня 1942 р. сформував 1874 загони і групи чисельністю понад 30 тис. осіб. Однак їх боєздатність виявилася невисокою.
4.Чи погоджуєтеся Ви з думкою про те, що однією із причин слабкості партизанського руху на початку війни була передвоєнна доктрина СРСР, яка націлювала країну на короткочасність стратегічної оборони у майбутньому збройному конфлікті?
Так,я погоджуюся,адже причини невдач у розгортанні партизанської боротьби сягають своїм корінням у довоєнні роки. Однією з них було те, що в республіці та й країні в цілому було занедбано питання про використання досвіду підпільної та партизанської боротьби на випадок агресії. …На початку 30-х рр. все було зроблено для того, щоб у випадку ворожої агресії здійснити раптово й одночасно велику проти ворожу операцію з допомогою партизанських сил та авіації, внаслідок якої були б паралізовані всі комунікації західних областей Білорусії, України і Бессарабії, зайнятих противником. А його війська на фронті залишилися б без поповнення, боєприпасів та без пального.
Одначе, всю підготовчу роботу з метою розгортання партизанської боротьби на випадок війни були призупинено, партизанські формування, склади зі зброєю, боєприпасами, матеріальним спорядженням, підривними засобами ліквідовано. …За вказівкою Сталіна були ,,знищені всі заздалегідь підготовлені партизанські бази, репресовано чи не всі відповідальні кадри. Із тисяч напередодні навчених командирів та інших фахівців врятувалися одиниці, переважно ті, хто на той час воював у Іспанії’’’.
5.Назвіть і прокоментуйте чинники, які, на жаль, не сприяли розгортанню широкої народної війни в тилу ворога на території України впродовж її першого періоду.
На перебіг партизанської боротьби в Україні в 1941 р. негативно вплинула швидка окупація переважної більшості території військами Німеччини та її союзників, що не дозволило радянській владі втілити у життя низку заходів із розгортання партизанського руху. В Кіровоградській, Сумській та Чернігівській областях окремі партійні та радянські працівники низової ланки (район-місто), залишені для підпільно-партизанської діяльності, відступили разом з радянськими військами. Внаслідок зради нацистам вдалося захопити чимало партизанських баз, де були заховані припаси зброї, набоїв, продовольства (Кіровоградська, Полтавська, Харківська та інші області).
Крім того, ,,загравання’’ окупаційної адміністрації в липні-вересні 1941 р. з українським населенням, звільнення з полону червоноармійців-українців, дозвіл на відкриття церков, створення національних громадських організацій, видання україномовної преси, перепоховання жертв терору НКВС помітно обмежувало його участь у партизанському русі. При цьому серед певних прошарків українського суспільства, які були об’єктом більшовицьких репресій, зміцнилися антирадянські настрої та зародилася віра в доцільність співпраці з нацистською Німеччиною для відновлення української державності. В деяких селах Житомирської та Полтавської областей радянська агентура зафіксувала факти ворожого ставлення населення до партизанів. Аналогічна ситуація спостерігалася і в інших регіонах України.
6.Охарактеризуйте організаційну структуру партизанських формувань на території України і з’ясуйте їх особовий склад
Формально партизанські загони формувалися на добровільній основі. Однак кожен з тих, кого залишали на окупованій території для участі у партизанській війні, розумів, що відмова буде сприйнята керівництвом як дезертирство. Після переходу лінії фронту партизанські загони, як правило, розпадалися. Нерідко командири партизанських загонів і місцеві партійні керівники дезертирували першими. Частина членів цих загонів поверталися до радянського тилу, інша частина розходилася по домівках, деякі партизани здавалися в полон. Лише одиниці з тих формально створених (за радянською звітністю) загонів спромоглися розпочати бойову діяльність.
За весь період свого існування радянські партизанські загони в Україні не мали сталої і уніфікованої структури. На початковому етапі розвитку партизанського руху деякі загони формувалися за зразком армійських частин. Окремі з них досягли чисельності в 1 тис. осіб., мали в своєму складі кілька батальйонів. Однак чисельність більшості партизанських загонів не перевищувала 30-50 осіб.
Оскільки у формуванні переважної більшості з них брали участь військовослужбовці Червоної армії та (або) офіцери НКВС-НКДБ, вони намагалися, по змозі, наслідувати організаційні принципи функціонування армійських підрозділів. Як правило у складі кожного загону, окрім командира, був комісар і начальник штабу. Більші формування поділялися на батальйони, роти, взводи і відділення. У великих партизанських з’єднаннях при штабі також створювалися розвідувальні відділи, диверсійні групи та інші спеціальні підрозділи. На відміну від частин Червоної армії, інститут політичних комісарів у партизанських загонах не відмінявся. Вважалося, що партизани, які знаходилися у ворожому оточенні, перебували в особливо небезпечній політичній ситуації.
Певні зміни в організаційній структурі деяких формувань відбулися наприкінці 1943 – на початку 1944 років. Окремі партизанські з’єднання були перетворені за армійським зразком на партизанські дивізії.
Основну масу партизанських формувань України становили загони з нечисленним особовим складом, які базувалися на віддалі від основних комунікацій та ворожих гарнізонів і дуже рідко залишали місця свого розташування. В переважній більшості ці загони були пасивні і небоєздатні. Деякі командири партизанських з’єднань зневажливо називали такі загони ,,сімейними’’.
У 1942-1944 рр. партизанські формування поповнювалися за рахунок вихідців з різних прошарків населення з різним політичним минулим.Значну частину особового складу партизанських загонів, особливо у 1943-1944 рр., складали перебіжчики – колишні поліцаї і співробітники окупаційної адміністрації. Водночас основним ,,цементуючим елементом’’ партизанських формувань, як і раніше, були комуністичні і радянські функціонери різних рівнів, співробітники радянських спецслужб та військовослужбовці Червоної армії.
7. Дайте загальну характеристику форм партизанської боротьби на території України і назвіть нормативну базу, яка регулювала діяльність партизанів. Які форми боротьби переважали у ,,малій війні’’ і чи були вони ефективними? З якою метою партизани застосовували терор і проти кого? Відповідь обґрунтуйте.
Основні форми діяльності партизанських формувань були визначені рядом директивних документів радянського партійно-державного і військового керівництва.. Найважливішими серед них були постанова ДКО про створення штабів партизанського руху від 30 травня 1942 р. і наказ наркома оборони СРСР ,,Про завдання партизанського руху від 5 вересня 1942 року. Постанова ДКО одним із основних завдань партизанського руху визначила дезорганізацію ворожого запілля. З цією метою партизани мали зосередити свої зусилля, перш за все, на виведені з ладу транспортних комунікацій ворога. Це мало порушити постачання частин вермахту, які наступали, та ускладнити для німецького командування маневр резервами. Від партизанських загонів вимагалося також знищувати лінії зв’язку, склади боєприпасів, матеріальну частину на аеродромах, штаби та інші військові установи ворога. Важливим завданням партизанських формувань визначалося забезпечення радянських військ розвідувальною інформацією. Пріоритетним завданням для партизанських формувань визначалося руйнування комунікацій противника.
Крім того, партизанам було наказано нападати на штаби і гарнізони противника, вести розвідку, знищувати склади, промислові підприємства та об’єкти життєзабезпечення, вести політичну роботу серед населення. Конкретними формами диверсійної діяльності на ворожих комунікаціях згідно з цим наказом мали бути: влаштування залізничних катастроф, руйнування мостів, станційних споруд, розстріл з гармат і ПТР паровозів, вагонів, цистерн на станціях і роз’їздах; нищення всіх споруд на шосейних ігрункових шляхах, розгром транспорту, який підвозить боєприпаси і пальне.
На мою думку,ефективною не була транспортна інфраструктура України загалом не була зручною мішенню для диверсійної діяльності. Більшість ключових залізничних магістралей в Україні проходила поза зоною партизанської активності, що обмежувалася смугою лісів на півночі України. Для партизанів диверсійні дії на комунікаціях противника були однією з найбільш складних і ризикованих форм бойової діяльності. Диверсійні групи партизанів чисельністю переважно 10-20 бійців виходили на завдання з бази своїх загонів на відстань 30-40 км і діяли упродовж 8-10 діб. Під час виконання бойових завдань існувала постійна загроза наразитися на відсіч з боку охоронних підрозділів супротивника, які, особливо з 1943 р., ретельно охороняли найважливіші залізничні шляхи. Для цього в деяких місцях навіть було вирубано лісові насадження вздовж залізничного полотна на відстані до 300 м, встановлено постійну охорону на мостах і переїздах. А також до негативу можна віднеси розвідувальну діяльності в партизанських загонах,яка проходила важко. Тривалий час не могли відповідні органи створити активно діючу розвідувальну мережу, спроможну оперативно забезпечувати командування цінною розвідувальної інформацією. Причинами цього були нестача відповідних фахівців, обмежена зона дії партизанських формувань, відсутність достатньої уваги до розвідувальної діяльності з боку партизанських командирів.
Основні зусилля радянських підривників були спрямовані на влаштування залізничних катастроф, хоча значно більші перепони для постачання ворожих військ створювало руйнування транспортної інфраструктури, зокрема руйнування мостів. Оцінюючи результативність диверсійної діяльності партизанських загонів України, слід брати до уваги, що з загальної кількості підірваних партизанами ворожих ешелонів лише близько 15% надали з насипу (власне, були ,,пущені під укіс’’), 40% зійшли з рейок, а в решті випадків зазнавали пошкоджень лише вагони. Людські жертви та матеріальні втрати в таких випадках були мінімальними. А рух на пошкоджених ділянках залізниць швидко відновлювався. Найбільш поширеною формою бойової діяльності партизанських формувань були напади на ворожі гарнізони і дрібні військові та поліційні частини чи окремих військовослужбовців і співробітників поліції.
У період наступу радянських військ партизанські формування активно взаємодіяли з частинами Червоної армії і використовувалися для підтримки фронтових операцій. Партизанські загони, діючи у найближчому тилу німецьких військ, руйнували комунікації, захоплювали й утримували до приходу фронтових частин населені пункти і залізничні вузли. Радянське командування відзначало ,,їх здатність самостійно і разом з частинами Червоної армії здійснювати серйозні й великі за масштабами військові операції’’. Важливою формою оперативного використання партизанських з’єднань були рейди.
Одним з перших масштабних проявів партизанського терору був рейд партизанського загону ім.С.Будьонного під командуванням І.Копьонкіна по території Полтавської і Харківської областей у вересні 1941 – лютому 1942 років. За словами самого командира загону, партизани повсюди здійснювали розстріли старост, інших ,,громадян, лояльно налаштованих до німецької влади’’, а також червоноармійців-оточенців, які не хотіли йти в партизани. …Партизанський терор мав виразні регіональні особливості. На Сході України навіть для безпосередніх учасників німецької адміністрації колабораціонізм був, насамперед, стратегією самозбереження і, як правило, не був пов’язаний з відстоюванням тих чи інших ідеологічних цінностей.
8. З’ясуйте, якими силами окупанти боролися проти радянського руху Опору. Яких жертв зазнали радянські партизани і населення, що підтримувало їх в Україні, від нацистських репресій? Наведіть приклади розправи нацистів над мирним населенням України і з’ясуйте їх доцільність.
Перший за роки війни спеціальний наказ про придушення ,,комуністичного повстанського руху’’ був виданий 16 вересня 1941 р. …Надалі, в ході розгортання комуністичного руху Опору, німецьке командування видавало дедалі більше різних приписів для придушення партизанського руху і комуністичного підпілля. Найголовнішими серед них були: ,,Інструкція з боротьби проти партизанів’’ від 25 жовтня 1941 р. головнокомандуючого ОКХ фельдмаршала В. фон Бравхича, циркуляр ,,Щодо втихомирення України’’ від 28 червня 1942 р. командуючого групою армій ,,Південь’ та інші начальника штабу ОКВ В.Кейтеля тощо. ….Основний акцент робився на застосуванні терору як основного методу реагування на розгортання протидії окупаційному режимові. …Всі учасники партизанського руху та особи, які їм надавали допомогу, підлягали розстрілу та повішенню. Широко застосовувалася окупантами система кругової поруки. …Поширеною формою репресивних заходів було спалення сіл, в окремих випадках – разом із жителями
З 335 випадків знищення окупантами населених пунктів в Україні – 217 припадає на зону партизанського руху. Найбільш масові розправи над цивільним населенням, звинуваченим у співпраці з партизанами, було вчинено в селі Кортеліси на Волині (загинуло 2875 осіб), у селі Копище на Житомирщині (3263 вбитих), у селі Казари на Чернігівщині (4800 загиблих) і в місті Корюківка (було вбито чи спалено живцем 7 тис. мешканців містечка).
Перша проти партизанська кампанія на окупованій території України здійснювалася впродовж жовтня-грудня 1941 р. За цей час дивізії охорони тилу вермахту і підрозділи СС провели 10 каральних акцій проти партизанів. Під час ,,умиротворення’’ сили польової поліції оперативного тилу групи армій ,,Південь’’ стратили 2388 осіб, яких кваліфікували як партизанів, диверсантів, шпигунів. Понад 6,5 тис. осіб було відправлено до таборів військовополонених. Масові страти партизанів і цивільного населення, звинуваченого у сприянні ,,більшовицьких бандам’’, супроводжували анти партизанські акції і надалі. Тільки впродовж березня-червня 1942 р. в оперативному тилу групи армій ,,Південь’’ було розстріляно ще близько 2 тис. партизанів, шпигунів і диверсантів. Лише у 1943 р. за розпорядженням Гітлера більшу кількість рядових бійців партизанських загонів, захоплених у полон, почали відправляти до концтаборів з метою їх подальшого трудового використання.
Партизани відповідали на терор окупантів не меншою жорстокістю. Захоплені в полон солдати і офіцери німецької армії знищувалися. Траплялося також застосування тортур.
9. Прокоментуйте цифри про кількість партизанів в Україні, які зустрічаються у різних виданнях. Чим пояснити перегляд післявоєнної статистики про особовий склад партизанських формувань?
В різних виданнях цифра про кількість партизанів в Україні різниться. Наприклад,К.Патриляк, М.А.Боровик писали,що До 1 жовтня 1941 р. в окупованих на той час областях УРСР було створено 738 партизанських загонів та 191 диверсійна група, у яких нараховувалось 27631 осіб.
А у свою чергу у книзі Історія України: новітня добаюуло зазначено ,що Попри хаос перших місяців війни різні радянські установи до весни 1942 р. організували і залишили на окупованій території або перекинули через лінію фронту, за офіційними радянськими даними, приблизно 2,5 тис. партизанських загонів і диверсійних груп. Тільки НКВС УРСР у період із 1 серпня 1941 до 1 березня 1942 р. сформував 1874 загони і групи чисельністю понад 30 тис. осіб.
М.В.Литвин зазначає ,що В літературі існують розбіжності щодо чисельності організованих завчасно або перекинутих через лінію фронту партизанських загонів та підпільних груп – від 2,5 до 3,5 тис. на кінець 1941 р. Але дослідник не сумніваються в правильності даних ЦК 5 КП(б)У, за якими yа червень 1942 р. в Україні активно діяли лише 22 партизанські загони. Всі інші розпалися або були розгромлені. Звичайно, існували й інші, невідомі ЦК КП(б)У загони.
У десятитомній ,,Истории Украинской ССР’’ вказано, що армійські органи мали відомості про 766 партизанських загонів і 613 диверсійно-винищувальних груп за станом на 1 травня 1942 р. Більшість цих загонів і груп створювалася армійськими органами і боролася з противником на лінії фронту або безпосередньо за нею. Цю діяльність слід вважати продовженням військових операцій. Важко сумніватися в тому, що перша спроба налагодити партизанську боротьбу в тилу ворога зазнала провалу.
Україна в Другій світовій війні: погляд з ХХІ ст. (кн.1): На 1 жовтня 1941 р. в областях УРСР, за відомостями ЦК К П(б)У, було сформовано 738 партизанських загонів (26257 бійців) і 191 диверсійна група (1374 особи). Разом із тим, несприятливий перебіг бойових дій на Південно-Західному фронті, коли радянські війська терміново залишили західні області, фактично зірвав заходи щодо розгортання в цьому регіоні партизанського руху.
В оцінці масштабів приписок думки вчених розходяться. Українські історики А.Кентій і А.Лозицький вважають, що втрати, завдані партизанами окупаційним військам в Україні, могли скласти 100-150 тис. осіб. Згідно з оцінками американського історика Дж. Армстронга, який послуговувався переважно німецькими документами, на всій окупованій території СРСР від рук червоних партизанів загинуло від 30 до 45 тис. військовослужбовців і поліцейських, з яких половина припадає на німців. Російський історик О.Гогун оцінює втрати, завдані партизанами НКВС УРСР-УШПР німцям, їх союзникам і колабораціоністам, в 10 тис. осіб убитими (від половини до двох третин з них складали громадяни СРСР, перш за все – українці) і приблизно стільки ж – пораненими. Останні цифри є найбільш вірогідними.
П ерегляд післявоєнної статистики про особовий склад партизанських формувань можна пояснити тим,що у своїх звітах партизанські штаби намагалися перебільшити бойові результати, ніби то втрати, що їх зазнавав противник за лінією фронту. Про це неодноразово нагадував Український штаб партизанського руху, коли шляхом перевірки було виявлено, що командири партизанських формувань у 2-3 рази перебільшували втрати німецьких військ внаслідок здійснення бойових операцій чи диверсій на ворожих комунікаціях.
Важко також точно визначити втрати самих партизанів у боях з окупантами. За оцінками деяких сучасних дослідників, втрати партизанів могли скласти від 24 до 60 тис. осіб. Проте, за відомостями відділу кадрів групи ЦК КП(б)У по розрахунку з партизанами, із 175400 учасників партизанського руху загинуло, померло або пропало безвісти 13956 осіб, або приблизно 8%. Зважаючи на те, що більшість партизанських формувань не відзначалися особливою бойовою активністю, така кількість втрат виглядає цілком вірогідною Показово, що в найбільш боєздатних формуваннях втрати, за даними комісії, були значно вищими.
10. Спробуйте з’ясувати вклад ,,малої війни’’ в Україні у визволення українських земель. Наведіть статистичні викладки щодо бойової діяльності партизанів, які, з одного боку, викликають справедливі сумніви, а з іншого боку, на Ваш погляд, є більш-менш об’єктивними?
Партизанський рух 1941-44рр був формою протесту українського та інших народів ,які мешкали на території України,проти нелюдської політики нацистського Третього рейху,Боротьба партизан ,була внеском народів України в розгром гітлерівської Німеччини ,звільнення Європи від нацистського поневолення. Певні зміни в організаційній структурі деяких формувань відбулися наприкінці 1943 – на початку 1944 років. Окремі партизанські з’єднання були перетворені за армійським зразком на партизанські дивізії. Першим з таких формувань в Україні стала Житомирська партизанська дивізія ім. М.Щорса під командуванням С.Маликова, створена 14 грудня 1943 року. У лютому 1944 р. на базі Сумського з’єднання, яким на той час командував П.Вершигора, була сформована 1-ша Українська партизанська дивізія ім.. С.Ковпака. В інших з’єднаннях реорганізація не просунулася далі перетворення окремих загонів на батальйони. Партизанські з’єднання, у складі яких під єдиним керівництвом об’єднувалося кілька партизанських загонів, складали основну бойову силу радянського партизанського руху в Україні. Вони мали на озброєні гармати і міномети, були забезпечені зв’язком, мали у своєму розпорядженні спеціально підготовлених мінерів-підривників.
Важко також точно визначити втрати самих партизанів у боях з окупантами. За оцінками деяких сучасних дослідників, втрати партизанів могли скласти від 24 до 60 тис. осіб. Проте, за відомостями відділу кадрів групи ЦК КП(б)У по розрахунку з партизанами, із 175400 учасників партизанського руху загинуло, померло або пропало безвісти 13956 осіб, або приблизно 8%. Зважаючи на те, що більшість партизанських формувань не відзначалися особливою бойовою активністю, така кількість втрат виглядає цілком вірогідною Показово, що в найбільш боєздатних формуваннях втрати, за даними комісії, були значно вищими.
…Згідно з підсумковими даними УШПР, партизани України підірвали 4959 ешелонів. Така кількість залізничних катастроф могла завдати доволі значних втрат військам супротивника. Водночас, ці показники с лід оцінювати в порівнянні з загальними обсягами військових перевезень територією України. Навіть на піку своєї активності партизанські формування підривали не більше 3% військових ешелонів, що проходили українською територією. Загалом, партизани не змогли навіть на короткий час паралізувати військовостратегічні перевезення вермахту в Україні, хоча в певні моменти створювали суттєві перепони для ритмічної роботи транспортної інфраструктури окупантів.
Вже в повоєнний час ЦК КП України прийняв ряд рішень з метою ,,виявити’’ тих партизанів, хто не був врахований свого часу. У відповідь на виконання цих рішень регіональні партійні комітети розгорнули бурхливу діяльність, внаслідок якої число партизанів і підпільників зросло до 501 тис. і більш як 100 тис. відповідно. Цієї акцією ліквідувалась … цифра 220 тис., що, либонь, справді відповідала дійсності. Однією з причин збільшення кількості українських партизанів та підпільників була інформація про те, що в лавах білоруських партизанів боролося з ворогом 360 тис. чол.. Це, на думку політичних керівників, принижувало авторитет України, територія якої в декілька разів перевищувала територію маленької Білорусії.
11. Чи погоджуєтеся Ви з думкою про те, що східні українці загалом були пасивними щодо участі у народній боротьбі з окупантами? Відповідь обґрунтуйте.
…Одним з перших масштабних проявів партизанського терору був рейд партизанського загону ім.С.Будьонного під командуванням І.Копьонкіна по території Полтавської і Харківської областей у вересні 1941 – лютому 1942 років. За словами самого командира загону, партизани повсюди здійснювали розстріли старост, інших ,,громадян, лояльно налаштованих до німецької влади’’, а також червоноармійців-оточенців, які не хотіли йти в партизани. …Партизанський терор мав виразні регіональні особливості. На Сході України навіть для безпосередніх учасників німецької адміністрації колабораціонізм був, насамперед, стратегією самозбереження і, як правило, не був пов’язаний з відстоюванням тих чи інших ідеологічних цінностей. Не дивно, що наприкінці війни співробітники окупаційної адміністрації та поліцаї масово поповнювали партизанські формування та співробітничали з радянським підпіллям. На Західній Україні, окрім окупаційних військ радянським партизанам протистояли конкурентні політико-ідеологічні угруповання, які користувалися широкою підтримкою населення. Протистояння радянських партизанів і українських націоналістів відразу набуло особливо безкомпромісного характеру. Партизанські акції нерідко супроводжувалися спаленням сіл та масовими вбивствами мирного населення.