"Цивільний захист(оборона) країн нато "

Ім'я файлу: Цз.docx
Розширення: docx
Розмір: 52кб.
Дата: 12.12.2022
скачати
Пов'язані файли:
МІНІСТЕРСТВО НАУКИ І ОСВІТИ УКРАЇНИ.docx
охорона.docx
Реферат 1 УЦР Гринчук О. КСМ-11.pptx
Статистичне спостереження.pdf

Міністерство освіти і науки України

Київський університет будівництва та архітектури

Кафедра технологій захисту навколишнього середовища та охорони праці

Реферативне повідомлення на тему:”Цивільний захист(оборона) країн НАТО ”

Виконав:

Студент групи ТБКВМ-51м

Васянович Артем

Перевірив:

Стефанович І.С.

Київ 2022

Зміст

1.Діяльність та особливості НАТО

2.Значення північноатлантичного договору

3.Переваги членства в НАТО

4.Внутрішня адаптація Альянсу

5.Особливості організаціх діяльності НАТО

6.Хартія між Україною та НАТО

Значення Північноатлантичного договору

Історія підписання Північноатлантичної угоди безпосередньо пов'язана з подіями, що відбувалися у світі після Другої світової війни. Загроза післявоєнного реваншизму в Німеччині, а згодом і агресивна політика СРСР спонукали європейські країни і США шукати нової архітектури європейської безпеки. Зведення «залізної завіси», переворот у Чехословаччині в лютому 1948 року, блокада Радянським Союзом навесні того ж року окупаційних зон Берліна — всі ці дії вимагали адекватної реакції.

Початком процесу формування оборонного союзу країн Заходу можна вважати зустріч у Брюсселі 4 березня 1948 року представників Бельгії, Великої Британії, Люксембургу, Нідерландів і Французької республіки, на якій обговорювалася англо-французька пропозиція розробки договору про взаємну допомогу. 17 березня 1948 року був підписаний Брюссельський договір. Метою Брюссельського договору була спільна протидія можливій у майбутньому агресії з боку Німеччини, а також військова кооперація як відповідь на можливу радянську агресію.

Північноатлантичний договір був підписаний 4 квітня 1949 року у Вашингтоні представниками урядів Бельгії, Великої Британії, Данії, Ісландії, Італії, Канади, Люксембургу, Нідерландів, Норвегії, Португалії, Сполучених Штатів Америки та Французької республіки. Після завершення процесу ратифікації Договору всіма учасниками та депонування відповідних документів у США він набув чинності з 24 серпня 1949 року.

У преамбулі Договору підкреслюється, що його учасники об'єднують свої зусилля для здійснення колективної оборони та підтримання миру і безпеки у відповідності до Статуту ООН, що є основоположним при формулюванні цілей і завдань організації, декларується, що договірні сторони підтверджують свою відданість цілям і принципам Статуту Організації Об'єднаних Націй і своє бажання жити в мирі з усіма народами і урядами. Другою метою проголошена рішучість сторін захищати свободу, спільну спадщину і цивілізацію своїх народів, засновані на принципах демократії, свободи особистості та законності. Третя мета Договору полягає в об'єднанні зусиль з метою створення колективної безпеки та збереження миру.

У договорі зроблений особливий акцент на тому, що відповідно до Статуту Організації Об'єднаних Націй сторони зобов'язуються вирішувати усі міжнародні спори, учасниками яких вони можуть стати, не ставлячи при цьому під загрозу міжнародні мир, безпеку та справедливість. Вони також взяли на себе обов'язок утримуватися від будь-якого застосування сили або загрози її застосування в міжнародних відносинах, якщо це суперечить цілям ООН.

Увага сторін Договору також акцентовано на обов'язку сприяти подальшому розвитку міжнародних відносин миру і дружби шляхом зміцнення своїх вільних інституцій, досягнення більшого розуміння принципів, на яких вони ґрунтуються, сприяння створенню умов стабільності і добробуту. Закріплюється обов'язок сторін прагнути до усунення протиріч у своїй зовнішній економічній політиці та сприятимуть економічному співробітництву між будь-якими з них і між собою в цілому.

В договорі закладаються спільні підходи до зміцнення військового потенціалу держав-членів. А саме в інтересах більш ефективного здійснення цілей договору сторони як порізно, так і спільно, шляхом постійного і ефективного вдосконалення власних можливостей та взаємодопомоги підтримують і нарощують свою індивідуальну і колективну здатність протистояти збройному нападу. При цьому у разі виникнення небезпеки для будь-якої з сторін Договору, якщо, на думку якоїсь із них опиняться під загрозою її територіальна цілісність, політична незалежність чи безпека, закріплена обов'язковість попередніх консультацій між сторонами.

Деякі статті заслуговують на особливу увагу. Стаття 3 є основою для розробки планів колективної оборони. Вона покладає на країни-члени обов'язок підтримувати й розвивати індивідуальний та колективний оборонний потенціал. Стаття 4 надає можливості для консультацій між державами-членами, коли будь-яка з них відчуває, що її безпека під загрозою. Саме в цій статті робиться наголос на першорядній важливості процесу широкомасштабних консультацій, що відбуваються в рамках Альянсу, і пояснюється, чому НАТО бере на себе нові функції, покликані зміцнити безпеку в усьому євроатлантичному регіоні.

У договорі закладений фундамент формування структури органів управління НАТО. Основним органом прийняття політичних рішень стала Північноатлантична рада, яка при необхідності створює допоміжні органи. Тим самим Альянс ще раз зробив акцент на своєму оборонному характері — при його утворенні він формально не створив власного механізму для планування і проведення операцій за межами своєї географічної зони. Блок формально є координуючим органом. Важливою особливістю альянсу стало також те, що, незважаючи на основну проголошену мету — зміцнення стабільності і підвищення добробуту (що властиво цивільним організаціям) — він все ж спочатку створювався як організація військова. Однак аналіз динаміки розвитку механізму правового регулювання даного процесу, в тому числі через створення органів управління та реалізацію нових функцій, вказує крім військового, на більш широкий суспільний напрямок розвитку, також закладений спочатку.

Північноатлантичний договір укладений на невизначений термін. Зазначені в тексті договору терміни стосуються часу можливого початку консультацій «з метою перегляду договору» та терміну, після закінчення якого «будь-яка сторона, може відмовитися від участі в договорі». Договір може бути переглянутий після взаємних консультацій сторін на вимогу будь-якої з них. Згідно зі статтею 12 Договору, ці консультації можна проводити «після закінчення 10-річного терміну з дня набуття чинності договору або в будь-який наступний час», приймаючи при цьому до уваги «чинники, що впливають в даний момент на мир і безпеку в Північноатлантичному районі, включаючи розвиток як загальних, так і регіональних угод, укладених відповідно до Статуту Організації Об'єднаних Націй для підтримки міжнародного миру і безпеки».

Що стосується відмови від участі в договорі, то, відповідно до статті 13, «після закінчення 20-річного терміну з дня набуття чинності договору, будь-яка сторона, може відмовитися від участі в договорі через рік після заяви про денонсацію, направленої уряду Сполучених Штатів Америки, який повідомить урядам інших договірних сторін про депонування кожної заяви про денонсацію». На сьогоднішній день жодна країна не використовувала цю можливість, обмежившись виходом з військової організації (Франція з 1966 до 2012) або невступом до неї (Іспанія та Ісландія).

Стаття 5 підтверджує право на індивідуальну чи колективну самооборону, записане и Статті 51 Статуту ООН. Згідно з нею країни, що підписують Північноатлантичний договір, домовляються вважати збройний напад на одну або кількох з них нападом на них усіх.

Географічна зона дії договору — Північноатлантичний район — також описана в статті 5. Вона включає території країн-учасниць, острови, які знаходяться під їх юрисдикцією в Атлантичному океані на північ від тропіку Рака, кораблі та повітряні судна будь-якої з країн-учасниць в цьому районі.

Статтею 9 засновано Північноатлантичну раду як єдиний офіційний орган, започаткований безпосередньо Договором. Він доручає Раді створювати такі "допоміжні органи", які можуть знадобитися для реалізації цілей Договору. Сьогоднішні комітети й агенції, які утворені Радою й діють за підтримки своїх військових і цивільних підрозділів, визначають структуру Організації Північноатлантичного Договору.

Що ж стосується страхового полісу, то вони мають бути готові оплатити страхову премію. Вони повинні виявити спроможність і волю взяти на себе це зобов'язання. Стаття 10 Північноатлантичного договору передбачає таку можливість. У ній сказано, що члени Альянсу можуть "за одностайною згодою запросити будь-яку іншу європейську державу, здатну здійснювати принципи Договору і сприяти зміцненню безпеки в північноатлантичному регіоні, приєднатися до цього Договору".

За іншими статтями Договору кожна країна-член приймає конкретні зобов'язання стосовно оборони й безпеки. Жодне з них не зачіпає права і обов'язки сторін, що випливають з Статуту ООН. Кожна держава зобов'язується також зробити внесок у розвиток мирних і дружніх міжнародних відносин, "зміцнюючи свої вільні інститути", "сприяючи кращому розумінню принципів, на яких засновані ці інститути" і "домагаючись створення умов стабільності й добробуту". Договір містить і положення про зусилля, які слід спрямувати на заохочення економічної співпраці між країнами-членами та усування суперечностей у їхній міжнародній економічній політиці.

Північноатлантичний договір забезпечує безпеку країн-членів з 1949 р. Чимало інших європейських країн отримали посередню вигоду від безпеки, гарантованої Альянсом. Сьогодні, коли покладено край холодній війні та розмежуванню Європи, Альянс не тільки запросив три нові держави приєднатися до своїх рядів, а й реорганізувався таким чином, щоб інші країни могли брати активну участь в його заходах. Уся Європа виграє від посиленої внаслідок цих процесів стабільності й взаємної довіри.

НАТО спрямовує свої зусилля на майбутню безпеку. Проте членство в НАТО й співпраця з Альянсом - це не просто планування на чорний день. Мова йде про активні кроки на шляху до зміцнення безпеки у Європі. З 1995 р. співпраця НАТО з країнами, що не с членами Альянсу, та з міжнародними організаціями допомогла запобігти подальшому загостренню конфлікту в Боснії й утвердити перспективи миру. Альянс - єдина міжнародна організація, що мас необхідний потенціал для здійснення цієї місії. Щоб підготуватися до розв'язання подібних проблем у майбутньому, Альянс трансформував свої політичні та військові структури, пристосувавши їх до проведення миротворчих операцій та управління кризовими ситуаціями.

Переваги членства в НАТО

Найбільш очевидними перевагами членства в Альянсі є посилені безпека й стабільність. Зокрема, членство надає гарантії, які є підґрунтям Північноатлантичного договору. Йдеться про те, що члени прийдуть один одному на поміч - і поодинці, і гуртом - у разі збройного нападу на будь-кого з них, Договір гарантує, що жодна країна-член Альянсу не буде змушена розраховувати лише на власні сили та економічні ресурси у вирішенні основних проблем безпеки. Однак жодна країна не позбавляється права виконати національні зобов'язання перед своїм народом.

Кожна країна продовжує нести відповідальність за власну оборону. НАТО не робить нічого за них. Альянс створює можливості для того, щоб вони робили це разом. Він дозволяє країнам-членам спільно вирішувати життєво важливі завдання у сфері національної безпеки. В результаті, незважаючи на відмінності у становищі та військовому потенціалі країн-членів, у них з'являється відчуття рівної безпеки, що сприяє зміцненню їх загальної стабільності.

Хоча під час консультацій в рамках Альянсу допускається обговорення будь-якої теми, не практикується втручання у внутрішні справи окремих країн-членів. Держави утримуються від порушення на форумах Альянсу питань, які є суто внутрішніми за своєю природою. У разі незгоди або спорів між країнами переваги членства в Альянсі відіграють неабияку роль, хоча структура Альянсу і не дозволяє йому прямо втручатися у їхні справи. Та й не в цьому полягає його мета.

Країни-члени вправі, за бажанням, прийняти пропозицію щодо посередництва від Генерального секретаря НАТО. Однак, незалежно від обставин, зацікавлені країни можуть скористатися з власного досвіду співпраці та взаємодії в рамках одного Альянсу та надалі розраховувати на зовнішню безпеку, яку НАТО їм гарантує, поки триватиме пошук шляхів вирішення їхніх невідкладних проблем. Подібні переваги притаманні й партнерству з НАТО, яке вже допомогло окремим країнам-партнерам розв'язати застарілі регіональні проблеми.

Країни-члени НАТО виграють також від того, що узгоджують свої позиції на інших міжнародних форумах. Регулярні контакти між цими державами - як щодня в рамках НАТО, так і між їхніми столицями - разом із постійними міжурядовими консультаціями сприяють посиленню впливу і ролі, що її відіграє кожна з них у міжнародних відносинах в цілому. Вони стають країнам-членам у пригоді тоді, коли виникають труднощі або суперечки, і дозволяють їм черпати зі спільного джерела взаєморозуміння й поваги, що допомагає їм визначати взаємоприйнятні шляхи розв'язання проблем та приймати спільні рішення.

Завдяки їм члени НАТО вступають у переговори на інших міжнародних форумах, попередньо ознайомившись із позиціями союзників. При цьому вони нерідко заздалегідь узгоджують свої погляди на основні завдання в сфері політики.

Скажімо, на двосторонніх і багатосторонніх переговорах з контролю над озброєннями і роззброєнням країни-члени НАТО часто досягали згоди щодо спільних позицій та координували свої ініціативи таким чином, що вони додавали їм впливовості й переконливості. За допомогою програми "Партнерство заради миру" та інших форумів співробітництва з Альянсом країнам, які беруть у них активну участь, вдається домогтися, щоб у світі більше рахувалися з їхніми думками щодо міжнародних справ та чули їхні голоси.

Внутрішня адаптація Альянсу

Процес внутрішньої адаптації та модернізації Альянсу є не менш важливим, ніж процес його розширення та зовнішньої трансформації. Він має кілька вимірів.

У політичному плані це означає розвиток ширшого підходу до безпеки, посилення політичного компонента НАТО і пристосування внутрішніх процедур до розв'язання нових політичних завдань.

У військовій сфері внутрішня адаптація виявилася, перш за все, у суттєвій реорганізації та скороченні сухопутних, військово-повітряних та військово-морських сил на 30-40%, зниженні рівнів готовності та чисельності розгорнутих у передових районах сил і в значному скороченні - майже на 80% - ядерних сил. Но-друге, йдеться про вдосконалення структури військового командування НАТО. Передбачається створити просту багатонаціональну структуру, спроможну виконати під політичним керівництвом Північноатлантичної ради усі функції та завдання Альянсу.

При здійсненні внутрішньої адаптації Альянс над усе керується потребою й надалі забезпечувати боєздатність своїх сил. Вона повинна зберегти трансатлантичну сполучну ланку. Вона також покликана допомогти європейським країнами взяти па себе більшу відповідальність за колективну оборону та за інші функції Альянсу шляхом формування власне Європейської системи безпеки та оборони в рамках НАТО. Нарешті, вона має озброїти Альянс можливостями для виконання нових завдань.

Основними складовими цього процесу є модернізація й адаптація структури військового командування НАТО та втілення у життя концепції Багатонаціональних загальновійськових оперативно-тактичних груп (БЗОТГ).

БЗОТГ - не багатонаціональні сили швидкого розгортання, чий потенціал дозволяє їм діяти у різних непередбачених обставинах.

На Мадридській зустрічі у верхах у липні 1997 р. глави держав і урядів країн НАТО прийняли рішення щодо подальших кроків у цьому напрямку, а в грудні 1997 р. була досягнута домовленість щодо основних параметрів нової структури військового командування.

Зовнішня і внутрішня адаптація НАТО, а також нові завдання, що їх Альянс виконує у сфері підтримання миру та управління кризовими ситуаціями, змушують його здійснити кардинальні зміни у своїй структурі. Ця потреба збігається з безпрецедентною можливістю побудувати нові, засновані на співпраці структури безпеки у Європі, що зуміють впоратися із проблемами наступного століття. Отже, формуючи менші, але більш гнучкі та мобільні сили, Альянс водночас вдосконалює свою багатонаціональну командну структуру та зміцнює роль європейської ланки трансатлантичного партнерства у сфері безпеки, щоб уможливити більш послідовну й дієву участь європейських країн-учасниць у здійсненні своїх заходів і завдань.

Особливості організації діяльності НАТО

Головним принципом діяльності Організації є загальне визнання суверенними державами необхідності співпрацювати на основі неподільності безпеки його членів. Альянс дає можливість досягти індивідуальних власних цілей в питаннях національної безпеки через колективні зусилля.
Діяльність у рамках НАТО здійснюється на добровільних засадах. Кожна країна бере участь у процесі, що веде до прийняття рішень. Держави-учасниці повинні зробити вибір, й іноді вони уважають за краще піти на короткотерміновий компроміс в ім'я забезпечення своїх довгострокових інтересів. Але ніхто їх до цього не примушує.

Якщо одна країна-член вважає, що рішення, яке обговорюється в НАТО, заподіє непоправної шкоди її національним інтересам, вона не зобов'язана з ним погоджуватися.

У цьому випадку рішення буде прийняте тільки після розв'язання проблеми. Уряд кожної країни вправі обирати те, що, на його думку, найкраще відповідає інтересам її народу.

Альянс не має постійної армії, яка очікує у штабах і казармах наказів від Ради НАТО. Насправді Альянс має дуже мало постійних військових підрозділів. Різним військовим штабам придані невеликі багатонаціональні сили, що є елементами об'єднаної військової структури НАТО. Є діючі війська, які відповідають за управління постійними об'єктами зв'язку або протиповітряної оборони і повітряного спостереження.

Наприклад, Група авіаційного раннього попередження, що забезпечує повсякчасне спостереження і раннє попередження, відіграє надзвичайно важливу роль у командуванні та управлінні збройними силами. Штабові корпусу швидкого реагування Командування Об'єднаних збройних сил у Європі можуть підпорядковуватися національні підрозділи та дивізії, а також дві багатонаціональні дивізії. Цей Корпус може бути дуже оперативно доведений до штатної чисельності, але придані йому дивізії переходять під командування НАТО тільки в разі потреби.

Лише штаби двох багатонаціональних дивізій постійно знаходяться під командуванням НАТО. Існують також постійні військово-морські угруповання, до складу яких входять невелика кількість суден та персонал з військово-морських сил деяких країн-членів. Вони розгортаються й замінюються за встановленим порядком.

За винятком згаданих підрозділів більшість так званих "Збройних сил НАТО" складають війська окремих держав, що перебувають під національним контролем. Вони передаються в розпорядження НАТО - під відповідальність воєначальників Альянсу - за конкретних обставин і відповідно до заздалегідь погоджених країнами-членами процедур.

НАТО - не наднаціональна організація. Це союз незалежних суверенних держав, які добровільно вирішили співпрацювати заради спільної вигоди. Вони регулярно проводять консультації з питань, що хвилюють усіх членів. Але в НАТО немає центрального органа, який би вказував, що вони мусять робити. Жодна країна-учасниця також не має права нав'язувати свої погляди або думки союзникам по Альянсу.

Із цього основоположного принципу співпраці в рамках Альянсу природно випливає те, що всі органи НАТО складаються з представників держав-учасниць, покликаних - буквально - представляти точку зору своєї країни і доводити її до інших членів Альянсу. Подібні консультації, в ході яких зазвичай порушуються будь-які питання, проводяться щоразу, коли належить ухвалити рішення, або при виникненні нової ситуації, що може позначитися на Альянсі.

Ще одна важлива місія національних представників полягає в інформуванні своїх урядів про позицію та думки інших членів НАТО та про причини, якими вони зумовлені. Іноді, за умови повної одностайності, рішення приймаються без проблем. Інколи погляди більшості дещо розходяться з думками однієї чи кількох країн. За допомогою консультацій вони намагаються зблизити позиції та при потребі досягти компромісу. Якщо домовитися не вдається, окремі країни-члени вправі діяти згідно з обраним ними курсом.

Невдала спроба дійти домовленості не розглядається як загроза єдності країн-членів. Навпаки, в тім і полягає одна з сильних сторін Альянсу, що, незважаючи на розбіжності, знаходиться достатньо спільних засад для досягнення згоди. Механізм консультацій в рамках НАТО забезпечує постійний діалог між країнами-членами і надає чимало можливостей для обговорення й роз'яснення питань, що їх непокоять. Він також сприяє взаємному розумінню труднощів, з якими можуть зіткнутися уряди, виправдовуючи та витлумачуючи свою політику і рішення перед виборцями.

Водночас кожна країна усвідомлює: неспроможність залагодити суттєві розбіжності в поглядах може поставити під удар політичну солідарність і згуртованість Альянсу за обставин, коли ці чинники можуть виявитися вкрай необхідними. Тому вони зацікавлені в такому підході до розв'язання серйозних спорів, який сприяє досягненню консенсусу і захистові їхніх спільних інтересів у сфері безпеки.

Усі ці принципи застосовуються у відносинах між державами-членами Альянсу. Але той самий дух добровільної співпраці, поваги до національної незалежності та прийняття рішень шляхом консенсусу пронизує двосторонні та багатосторонні зв'язки між НАТО й країнами-партнерами.

Найважливішим органом, що приймає рішення, є Північноатлантична рада. Це, перш за все, політичний форум, у рамках якого представники усіх країн-членів обговорюють політичні або практичні питання. Це єдиний орган, утворений Північноатлантичним договором. Він несе відповідальність за всі рішення Альянсу. Його засідання проводяться на різних рівнях іноді за участю послів кожної країни, іноді за участю міністрів закордонних справ чи оборони або прем'єр-міністрів і глав держав. Та незалежно від рівня представництва його рішення мають однакову вагу і відбивають думки кожного уряду.

Як правило, Рада збирається для обговорення питань, що зачіпають спільні інтереси або вимагають колективних рішень. Утім, не існує жодних обмежень щодо тем, які можна включити до порядку денною. Кожна країна вправі поставити вимогу про скликання засідання Ради, коли виникає серйозна справа, яку, на її думку, Альянс повинен розглянути. Комітет військового планування проводить засідання на рівні міністрів або послів для обговорення питань, пов'язаних із плануванням колективної оборони.

Перед Радою та Комітетом військового планування несуть відповідальність немало підпорядкованих їм комітетів, члени яких також представляють країни-учасниці.

Вони обговорюють конкретні аспекти політики та надають Раді рекомендації, які використовуються при ухваленні остаточних рішень. Що стосується програм співробітництва, то згадані комітети проводять регулярні зустрічі представниками країн-партнерів у рамках Ради євроатлантичного партнерства і "Партнерства заради миру".

Ряд комітетів спрямовують свою увагу на питання, пов'язані з роботою інших органів, - Постійної спільної ради НАТО-Росія, Комісії НАТО-Україна і Групи середземноморського співробітництва, заснованих для здійснення сумісного нагляду за спільними проектами або заходами, які організовані в контексті двосторонніх відносин з НАТО.

В основі діяльності Альянсу - відданість усіх його членів узятим на себе зобов'язанням, а також ідеї практичної взаємовигідної співпраці. Їхня безпека єдина і неподільна. Політична солідарність складає сутність НАТО. Вона осягається у щоденній роботі в політичній, військовій та інших сферах. Однак це не означає, що відсутній ґрунт для незгод. Часто окремі країни-учасниці мають помітні розходження у поглядах.

Альянс не є однорідним монолітом. Передбачається, що його члени, зібравшись за столом Ради НАТО, будуть готові роз'яснити і захистити свою позицію з будь-якого обговорюваного питання. При цьому мається на увазі, що в ході консультацій усі держави докладуть максимальних зусиль, аби увійти у становище своїх союзників і знайти прийнятне для кожного рішення. Консультації між НАТО та його партнерами базуються на тих же засадах - на бажанні співпрацювати, брати до уваги занепокоєння обох сторін і шукати спільних рішень.

Отже, консультації є вельми важливою частиною процесу прийняття рішень в НАТО. Вони набувають різних форм. Найпростіша з них - це звичайний обмін інформацією і думками.

Уряди також надають відомості про рішення або дії, які вони вже ухвалили і здійснили чи мають незабаром ухвалити і здійснити і які прямо чи опосередковано зачіпають інтереси інших членів Альянсу.

Іноді консультації набувають форм завчасного попередження про майбутні заходи або рішення урядів. Таким чином, союзникам надається можливість їх схвалити або висловитися з їхнього приводу. Під консультаціями розуміються і дискусії з мстою досягнення консенсусу щодо майбутнього політичного курсу і заходів, яких слід вжити на його підтримку. Нарешті, консультації покликані допомогти країнам-учасницям дійти до взаємоприйнятних домовленостей щодо колективних рішень або дій Альянсу в цілому.

Це безупинний процес. Оскільки представники усіх країн-членів НАТО розміщуються в одній штаб-квартирі у Брюсселі, консультації між національними делегатами організовуються - на прохання одного з них або за ініціативою Генерального секретаря НАТО - без зволікань. Таким чином проводяться (при потребі - у вельми стислі строки) глибокі дискусії за участю представників усіх зацікавлених країн, які діють відповідно до інструкцій, отриманих віл своїх урядів.

Механізм консультацій постійно і всебічно використовується. Окрім того, тривалий досвід співпраці, в основі якої лежать спільні процедури і домовленості щодо колективної оборони та спільного використання об'єктів і устаткування, стає у великій пригоді тим країнам-членам, котрі воліють скористатися цим досвідом під час подій, в які Альянс як такий не залучений. Чимало дипломатичних місій та офіцерів зв'язку країн-партнерів розміщуються у тих же будинках, де мають свої представництва держави-члени НАТО. Це теж полегшує спілкування та сприяє налагодженню контактів.

Оскільки політичні консультації є важливою ланкою в управлінні кризовими ситуаціями, вони часто асоціюються з періодами напруги та суперечностей. Тож не дивно, що увага громадськості прикута до тих моментів, що викликають розходження серед країн-учасниць. За цих обставин консультації в рамках Альянсу покликані нагадати їм про основоположну мету, що їх об'єднує, не обмежуючи їхнього права самостійно визначати свої національні інтереси.

Водночас консультації - це просто елемент заведеного порядку. Вони допомагають країнам-членам вивчити можливості для досягнення згоди та виробити розраховану на перспективу політику, що матиме вплив на Альянс в цілому. Для прикладу можна навести обговорення ініціатив з контролю над озброєннями та роззброєнням і вироблення спільної позиції на переговорах у рамках міжнародних форумів, де розглядаються згадані питання.

Хоча порозуміння є передумовою спільних дій, його нікому не можна накинути. Неминуче виникають ситуації, за яких сторонам, незважаючи на консультації, не вдасться через розходження у вимогах і сприйнятті національних інтересів дійти згоди - принаймні, у ближчій перспективі. За таких обставин політичні консультації набувають іще більшої ваги. Вони дозволяють роз'яснити і обговорити розбіжні погляди таким чином, аби уберегти єдність союзників на тлі їхніх спільних цілей та завдань і цілісність структур Альянсу.

Жодну країну не примушують діяти або виносити ухвали проти її волі. Ось чому навіть під час серйозних спорів ні одна держава-учасниця не ставить під сумнів доцільність свого членства в Альянсі. Партнерські зв'язки з іншими країнами теж розвиваються на суто добровільних засадах. А консультаційні механізми, що діють у рамках партнерства, використовуються для розв'язання існуючих проблем.
Хартія між Україною та НАТО

Хартія про особливе партнерство між Україною та Організацією Північно-Атлантичного договору — один з основоположних документів у відносинах України з НАТО, угода, підписана Президентом України Леонідом Кучмою, Генеральним секретарем НАТО Хав'єром Соланою та лідерами 16 країн-членів НАТО 9 липня 1997 під час Мадридського саміту. Документ регулює відносини України з НАТО та визначає політичні зобов'язання сторін на найвищому рівні і необхідність розвивати відносини особливого та ефективного партнерства з метою сприяння більшій стабільності і просуванню спільних демократичних цінностей у Центрально-Східній Європі. До моменту підписання хартії Україна мала змогу співпрацювати з НАТО лише у рамках Ради євроатлантичного партнерства і програми «Партнерство заради миру». Документ складається з 5 розділів та 19 статей.

На виконання Хартії 10 жовтня 1997 створено Комісію Україна — НАТО, що стала органом прийняття рішень, відповідальним за розвиток відносин між Північноатлантичним альянсом і Україною та скерування спільної діяльності. Документ не підлягав ратифікації Верховною Радою відповідно до закону про міжнародні договори України, адже не містив правових зобов'язань

Основні положення

Розділ І «Розбудова розширених та поглиблених відносин між Україною та НАТО» підкреслює глибоку трансформацію організації Північноатлантичного договору, що відбулася наприкінці «холодної війни», її тривалу адаптацію до нових реалій євроатлантичної безпеки, які включають нові завдання в галузі миротворчих операцій, здійснюваних за повноваженнями Ради Безпеки ООН або за відповідальністю ОБСЄ.

В розділі II «Принципи розвитку відносин між Україною та НАТО» Україна і НАТО підтверджують свої зобов'язання щодо визнання, що безпека всіх держав у регіоні ОБСЄ є неподільною, що жодна країна не повинна будувати свою безпеку за рахунок безпеки іншої та не може розглядати жодну частину регіону ОБСЄ як сферу свого впливу; утримування від загрози силою або використання сили проти будь-якої держави будь-яким чином, несумісним з принципами Статуту ООН або Гельсінського Заключного акта 1975; визнання невід'ємного права всіх держав вільно обирати та застосовувати власні засоби забезпечення безпеки; поважання суверенітету, територіальної цілісності та політичної незалежності усіх інших держав, непорушність кордонів і розвиток добросусідських відносин тощо.

У розділі III «Сфери консультацій та/або співробітництва між Україною та НАТО» серед таких сфер називаються: політичні питання, що стосуються євроатлантичної безпеки та стабільності; запобігання конфліктам, управління кризами, підтримання миру, врегулювання конфліктів та гуманітарних операцій; політичні та оборонні аспекти нерозповсюдження ядерної, біологічної та хімічної зброї; контроль над озброєнням та роззброєнням; експорт озброєнь і передача сукупних технологій; боротьба з контрабандою наркотиків і тероризмом.

Розділ IV «Практичні механізми для консультацій та співробітництва між Україною і НАТО» передбачає проведення регулярних зустрічі між Україною та НАТО на рівні Північноатлантичної ради, взаємні візити високого рівня, механізми військового співробітництва, утворення військової місії зв'язку України при штаб-квартирі НАТО.

В розділі V «Співробітництво заради більш стабільної Європи» задекларовано утворення кризового консультативного комітету для випадіків, коли Україна вбачатиме пряму загрозу своїй територіальній цілісності, незалежності або безпеці.

21 серпня 2009 було підписано Декларацію про доповнення Хартії. В ній конкретизувалась роль Комісії НАТО-Україна, що мала тепер відігравати провідну роль у:

контролі за процесом, початок якому було покладено на Бухарестському саміті НАТО;
поглибленні постійного політичного діалогу та співробітництва між НАТО та Україною на всіх необхідних рівнях;
сприянні зусиллям України, спрямованим на продовження політичних, економічних та оборонних реформ у контексті її євроатлантичних прагнень, метою яких є членство в НАТО, концентруючи увагу на ключових демократичних та інституційних перетвореннях.

Список літератури

1.Р.Кривонос. Хартія про особливе партнерство між Україною й НАТО 1997 // Українська дипломатична енциклопедія : у 2 т. / ред. кол.: Л. В. Губерський (голова) та ін. — К. : Знання України, 2004. — Т. 2 : М — Я. — 812 с.

2.Мартинов А. Ю. Хартія про особливе партнерство [Архівовано 13 березня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2013. — Т. 10 : Т — Я. — С. 361. — 784 с. : іл.

3.Північноатлантичний альянс: історія, функції, структура, відносини з Україною: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів та слухачів магістерської підготовки за напрямом «Державне управління» / Кол. авт.;за заг. ред. проф. Д. І. Дзвінчука. — Івано-Франківськ: Місто НВ, 2012. — 604 с.

4.І. О. Мінгазутдінов. Вашингтонський договір 1949 // Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т./Редкол.:Л. В. Губерський (голова) та ін. — К: Знання України, 2004 — Т.1 — 760с.

5. Довідник НАТО. — 1110 Brussels, Belgium : NATO Public Diplomacy Division, 2006. — 386 с.

6.Мелещенко Т., Волошин І. Шлях України до НАТО: основні проблеми, здобутки та перспективи євроатлантичної інтеґрації // Український історичний журнал. — 2021. — Число 4. — C. 104.

Васянович Артем

Vasianovych Artem
скачати