Ім'я файлу: 20210316_215534.doc
Розширення: doc
Розмір: 147кб.
Дата: 17.03.2021
скачати
Пов'язані файли:
Monographiya(1).pdf
список литератури.docx
план.docx
20210316_214339.pdf
Статья.docx
Розширення: doc
Розмір: 147кб.
Дата: 17.03.2021
скачати
Пов'язані файли:
Monographiya(1).pdf
список литератури.docx
план.docx
20210316_214339.pdf
Статья.docx
Міністерство освіти та науки України
Національний педагогічний університет імені М.П.Драгоманова
Інститут соціології, психології та управління
кафедра педагогіки і психології вищої школи
Магістерська робота
на тему:
«Соціально-психологічна адаптація студентів
до педагогічної діяльності
на базі Міжнародного дитячого центру «Артек»
магістрантки 52 ПВШ групи
спеціальності «Педагогіка вищої школи»
Чуніхіної Лідії Володимирівни
Науковий керівник:
кандидат педагогічних наук, професор
Мельнікова Ірина Миколаївна
Київ – 2010
ЗМІСТ
ВСТУП………………………………………………………………………………..3
РОЗДІЛ І. Проблема соціально-психологічної адаптації в теорії і практиці гуманітарної науки………………………………………………………………….6 1.1. Загальне уявлення про адаптацію як соціально-психологічну категорію…...6
1.2. Фактори соціально-психологічної адаптації…………………………………30
1.3. Психологічна культура як причинно-наслідковий аспект соціально-психологічної адаптації студентів до педагогічної діяльності…………………..37
Висновки по І розділу………………………………………………………………43
РОЗДІЛ ІІ. Соціально-психологічна адаптація студентів до педагогічної діяльності в умовах ДПУ «МДЦ «Артек»………………………………………...45
2.1. Соціально-психологічна адаптація студентів до педагогічної діяльності як напрямок роботи психологічної служби Міжнародного дитячого центру «Артек………………………………………………………………………………..45
2.2. Методичне забезпечення тренінгу спрямованого на розвиток соціально-психологічної адаптації студентів до педагогічної діяльності в умовах ДПУ «МДЦ «Артек»……………………………………………………………………...57
Висновки до ІІ розділу…………………………………………………………….. 62
РОЗДІЛ Ш. Шляхи підвищення соціально-психологічної адаптації студентів до педагогічної діяльності…………………………………………………………… 63
3.1. Методика проведення експериментального дослідження…………… 63
3.2. Аналіз результатів дослідження……………………………………….. 68
3.3. Рекомендації щодо підвищення соціально-психологічної адаптації студентів до педагогічної діяльності…………………………………………….. 76
Висновки до ІІІ розділу……………………………………………………… 78
ВИСНОВКИ………………………………………………………………………. 81
ДОДАТКИ………………………………………………………………………… 85
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………………………106
ВСТУП
В даний час, з огляду на інтенсивний розвиток соціально-економічної сфери, мінливості системи ціннісних, моральних і етичних орієнтацій, суперечливість образу власного «Я» – ускладнюється процес соціалізації особистості. Проблемність постійного процесу інтеграції індивіда в суспільство, створює адаптаційний конфлікт, як нездатність індивіда активно пристосуватися до умов соціального середовища. Адаптація іде безперервно, хоч це поняття зазвичай і пов'язують з періодами кардинальних змін діяльності індивіда та його оточення. Важливий аспект соціально-психологічної адаптації - прийняття індивідом соціальної ролі, наприклад, професійної . Соціально-психологічна адаптація віднесена до одного з основних соціально-психологічних механізмів соціалізації особистості.
Ефективність адаптації істотно залежить від того, наскільки адекватно людина сприймає себе та свої соціальні зв'язки, чи має досить високий рівень самовираження та самореалізації, добре знає самого себе, свої можливості і здібності, свої інтереси і схильності, володіє внутрішньою стабільністю, а також умінням саморегуляції і самоконтролю . На основі всього цього є можливість встановити план подальшого розвитку і професійного зростання.
Виходячи з актуальності даної проблеми нами було обрано тему: «Соціально-психологічна адаптація студентів до педагогічної діяльності на базі ДПУ «МДЦ «Артек» .
В нашій роботі ми збираємось, розглянути проблему соціально-психологічної адаптації студентів до умов професійної діяльності та підвищення її деяких показників, використовуючи тренінгову роботу.
Мета – обґрунтувати тренінгову роботу зі студентами спрямовану на підвищення соціально-психологічної адаптації до педагогічної діяльності в умовах МДЦ «Артек».
Метою дослідження детерміновано його основні завдання:
1. Проаналізувати стан розроблення проблеми соціально-психологічної адаптації в науковій літературі.
2. Вивчити практичний досвід підвищення рівня соціально-психологічної адаптації.
3. Спроектувати тренінг спрямований на підвищення соціально-психологічної адаптації студентів до педагогічної діяльності в Міжнародному дитячому центрі «Артек».
4. Проаналізувати результати дослідження.
5. Підготувати методичні рекомендації щодо підвищення соціально-психологічної адаптації студентів до педагогічної діяльності.
Об'єктом дослідження є процес соціально-психологічної адаптації студентів до педагогічної діяльності.
Предметом дослідження є соціально-психологічна адаптація студентів до педагогічної діяльності засобами тренінгової роботи.
Гіпотеза дослідження будується на припущені що спеціальна тренінгова програма сприятиме підвищенню соціально-психологічної адаптації студентів до педагогічної діяльності.
Методи дослідження:
- теоретичні: аналіз філософської, педагогічної, психологічної та методичної літератури з проблеми дослідження; моделювання у проектуванні методики спрямованої на підвищення соціально-психологічної адаптації студентів до педагогічної діяльності; систематизація, абстрагування, класифікація теоретичних та експериментальних даних; узагальнення досвіду підвищення соціально-психологічної адаптації студентів до педагогічної діяльності на визначеній експериментальній базі.
- емпіричні: спостереження (пряме, опосередковане, самоспостереження); метод експертних оцінок; тестування (Методика діагностики соціально-психологічної адаптації К. Роджерса і Р. Даймонда); педагогічний експеримент (констатувальний, формувальний);
- методи математичної статистики (кількісний та якісний аналіз результатів дослідження). Статистична обробка даних забезпечена застосуванням t-критерію Стю'дента для перевірки вірогідності отриманих результатів.
Етапи дослідження.
На першому етапі: вивчення й аналіз філософської, педагогічної, психологічної та методичної літератури з проблеми дослідження; осмислення теоретико-методологічних засад, визначення об’єкта і предмета дослідження, уточнення мети, розробка і проведення констатувального експерименту.
На другому етапі: обґрунтування дослідження, розробка моделі програми підвищення соціально-психологічної адаптації студентів до педагогічної діяльності; здійснення дослідно-експериментально роботи щодо реалізації розробленої моделі; проведення формувального експерименту.
На третьому етапі: обробка, аналіз, узагальнення теоретичних висновків і результатів дослідно-експериментальної роботи; формулювання рекомендацій щодо підвищення соціально-психологічної адаптації студентів до педагогічної діяльності, оформлення матеріалів дослідження.
РОЗДІЛ І
ПРОБЛЕМА СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНОЇ АДАПТАЦІЇ В ТЕОРІЇ І ПРАКТИЦІ ГУМАНІТАРНОЇ НАУКИ
1.1. Загальне уявлення про адаптацію як соціально-психологічну категорію
Адаптація — це динамічний процес, завдяки якому рухомі системи живих організмів, незважаючи на мінливість умов, підтримують стійкість, необхідну для існування, розвитку і продовження роду. Саме механізм адаптації, вироблений унаслідок тривалої еволюції, забезпечує можливість існування організму в мовах, що постійно змінюються умовах середовища [44,26].
Стратегія соціально-психологічної адаптації як спосіб гармонізації індивіда із середовищем, спосіб приведення у відповідність його потреб, інтересів, установок, ціннісних орієнтації і вимог оточення повинна розглядатися в контексті життєвих цілей і життєвого шляху людини. У зв'язку з цим необхідно розглянути такий спектр понять, як «спосіб життя», «історія життя», «картина життя», «життєвий план», «життєвий шлях», «стратегія життя», «стиль життя», «життєвий сценарій».
Поняття "адаптації" (лат. adaptatio — пристосування) вперше введено у другій половині 18 століття німецьким фізіологом Х.Аубертом і почало широко використовуватись в медичній і психологічній літературі, де означало зміну чутливості аналізаторів під впливом пристосування органів чуття до діючих подразників. Надалі це поняття зустрічається в широкому значенні як будь-яке пристосування живого організму до існування в оточуючому середовищі. Адаптація забезпечує рівновагу між впливом організму на середовище і зворотним впливом середовища, тобто рівновагу у взаємодіях суб'єкта й об'єкта.
Поряд із гранично широким тлумаченням адаптації, як пристосування живого організму до умов існування у психологічній літературі це поняття вживано в більш вузькому значенні, коли проводиться розмежування понять соціальної адаптації і простого пристосування організму до умов зовнішнього середовища (К.О.Абульханова-Славська, Г.О.Балл, Ф.Б.Березін, Ю.У.Ган, Т.Г.Дічев, О.І.Зотова, А.А.Налчаджян та ін.).
Таким чином вітчизняні і зарубіжні автори відзначають комплексний характер адаптації і підкреслюють особливу значущість соціальних факторів у детермінації індивідуальної адаптації. В залежності від спрямованості й рівня активності особистості, що адаптується, виділяють різні типи адаптації. Розвиток індивідуальних механізмів адаптації (дезадаптації) у більшості випадків залежить від генетичної основи та факторів середовища. Відповідно до цього твердження всі поведінкові прояви визначаються не одним, а кількома генами, тобто полігенетичною спадковістю. Тому соціальна дезадаптація, як і більшість психосоціальних порушень, залежить від генетики поведінки, конституційно-спадкової обумовленості, а також здатності людини адаптуватися в онтогенезі.
На думку М.П. Лукашевича, В.П. Беха і В.П. Андрющенко, адаптація виступає як багаторівневе явище складно організованої, біологічної, психічної і соціальної природи.
Біологічна адаптація людини відображає загальну зі всіма живими організмами його біологічну організацію, а також особливу специфічну для людини. На відміну від пасивного відображення жива система може здійснювати пристосувальну діяльність, спрямовану на збереження цілісності системи в умовах середовища, що змінюється, але відновлює рівновагу із середовищем. Існують індивідуальні відмінності у вираженості та динаміки цього процесу. Це обумовлено індивідуально-психологічними особливостями особистості.
Адаптаційні здатності індивіда багато в чому залежать від психологічних особливостей особистості, які визначають адекватну регуляцію стану організму в умовах життя і діяльності.
В.П. Андрющенко, В.П. Бех та М.П. Лукашевич розглядають психологічну адаптацію як особливий вид психічної діяльності людини у відповідь на зміну зовнішнього світу. У якості однієї з причин психологічної адаптації вони відзначають забезпечення біологічної адаптації, а саме приділяють увагу «мотиву діяльності індивіда, що виникає і розвивається внаслідок порушення гомеостатичнї рівноваги між організмами і середовищем, як прагнення його відновити» [47, 102]. По-друге, вони виділяють орієнтовні потреби, які виникають в результаті появи новизни в навколишньому середовищі і дають можливість живим організмам вибрати також форми поведінки, які допомагають досягти мету, уникаючи шкідливих наслідків. «Орієнтаційні потреби мають структуру, яка включає пізнавальну потребу, потребу в емоційному контакті, а також потреба в розумінні змісту життя» [13, 157].
Однак не можна сказати, що психологічна адаптація - це тільки процес мотивації адаптивної поведінки, формування мети і програми її реалізації. Психологічна адаптація включає в себе стан емоційного комфорту, активність у цілому, відчуття своєї повноцінності, позитивне самосприйняття, відсутність безпорадності, тривоги, страху.
І, нарешті, соціальна адаптація - це «пристосування індивіда до умов соціального середовища, формування адекватної системи відносин із соціальними об'єктами, рольова пластичність поведінки, інтеграція особистості у соціальній групі, діяльність з освоєння відносно стабільних соціальних умов, прийняття норм і цінностей нового соціального середовища, сформованих у ньому форм соціальної взаємодії »[14, 8].
Одні автори розуміють соціальну адаптацію як «процес освоєння та засвоєння індивідом суспільних відносин, норм поведінки і системи цінностей, які існують в даному суспільстві» [5, 112]. Інші - розглядають адаптацію як «процес поступового переходу суспільних норм та ідеалів в особистісні установки й цінності» [14, 18.]
Деякі дослідники бачать в адаптації практичну діяльність, «основним змістом якої є пристосування психіки до умов, форм і способів суспільного життя, а також зміна конкретного соціального середовища і самих себе згідно особистим і суспільним потребам» [52, 14].
Соціальна адаптація є не тільки сполучною ланкою між соціальною сутністю людини та громадською дійсністю, але і сприяє розвитку та збагаченню соціальної природи людини. При цьому сама соціальна адаптація розвивається і вдосконалюється під їх впливом.
Соціальна адаптація та соціалізація взаємопов'язані і впливають один на одного. Однак є кілька різних поглядів. І. Мілославова вважає, що «соціальна адаптація - це тільки частина або момент соціалізації» [31, 116].
Г. Шибутані пише, що «соціалізація - це процес адаптації до нових умов, який триває все життя. Соціалізація – процес, який складається з пристосувань особистості до соціальних груп »[52, 408].
Розведемо ці два поняття: у процесі соціалізації та адаптації людина виступає з різними рівнями свого розвитку, процеси розрізняються за глибиною впливу на людину.
Соціалізація - тривалий, безперервний процес, в той час як адаптація пов'язана зі змінами середовища і триває до моменту досягнення вільного функціонування в середовищі; соціалізація - процес входження особистості в соціальне суспільство в цілому, через придбання соціального досвіду людства.
Адаптація - процес входження особистості в конкретний соціальний суспільство, через засвоєння соціального досвіду даного конкретного суспільства.
Соціально-психологічна адаптація включає сукупність всіх видів діяльності, проте, розглядаючи соціальну обумовленість адаптивної діяльності, слід пам'ятати, що вона детермінована не тільки зовнішніми причинами. В достатній мірі на соціально-психологічну адаптацію впливає рівень психічної організації людини.
Інтегральний вплив на розвиток соціальної адаптації надає характер особистості. Важливу роль надає уявлення людини про самого себе, його Я-концепція. Щоб людина краще «адаптувався і долала труднощі, йому необхідно мати позитивне уявлення про себе» [7, 27].
У цілому, адаптація людини має багатофункціональний характер:
1) є необхідною умовою і одночасно способом оптимізації взаємодії людини з природою і з соціальним середовищем;
2) адаптація сприяє розвитку людини та вдосконаленню навколишнього середовища;
3) через адаптацію формується соціальна сутність людини;
4) адаптація є необхідною в разі оволодіння людиною будь-якою діяльністю.
Таким чином, все це нам дає підставу розглядати адаптацію як основну умова і механізм людської життєдіяльності.
До основних типів адаптаційного процесу можна віднести наступні: тип, що характеризується переважанням активного впливу на соціальне середовище, і тип, який визначається пасивним, конформним прийняттям цілей і цілісних орієнтацій групи, формується залежно від структури потреб і мотивів індивіда.
«Ефективність соціальної адаптації значною мірою залежить від того, наскільки адекватно індивід сприймає себе і свої соціальні ролі» [40, 12]
Таким чином, спотворене і недостатньо розвинене уявлення про себе призводить до порушень соціальної адаптації. Мотиваційні властивості особистості впливають на процес поведінки людини. Так, домінування у людини потреби в афіліації призводить до стилю спілкування, що характеризується упевненістю, невимушеністю, відкритістю, соціальною сміливістю. Якщо ж переважає мотив відторгнення, то у людини проявляються невпевненість, ніяковість, скутість.
«Мотив афіліації корелюється з прагненням людини до схвалення з боку оточуючих, до самоствердження» [18, 17]. Внаслідок цього людина проявляє велику активність та ініціативу у спілкуванні з оточуючими, віддає перевагу такому партнера по спілкуванню, який має почуття прихильності, дружби, вірності. Побоювання бути відкинутим, навпаки, створює труднощі в спілкуванні. Такі люди викликають недовіру, вони самотні, у них слабо розвинені навички спілкування.
Є.П. Ільїн відзначає, що «мотиваційної особливістю особистості є не просто прагнення бути серед людей, а співвідношення цього прагнення з острахом бути відкинутим» [36, 189]. Переважання того чи іншого стає мотиваційною особливістю особистості, яка визначає особливості поведінки людини.
Виходячи з вищевикладеного можна зробити висновок, що якщо у людини переважає мотив відторгнення, то це ускладнює його соціальну адаптацію. Труднощі в адаптації виникають і в тому випадку, якщо людина пасивна у соціальній взаємодії. Причини можуть полягати й у соціумі, і в самій людині. У іншому випадку, мова йде про особистісні особливості.
Залежно від типу темпераменту (холерик, меланхолік), людині може бути властива ригідність - «ускладнена, аж до повної нездатності, зміна наміченої суб'єктом програми діяльності в умовах, об'єктивно вимагаючих перебудови» [32, 395]. Таке визначення дає К.К. Платонов.
Для таких людей характерна неадекватна скутість поведінки, труднощі переходу до нових відносин, фіксація на приватних темах бесіди, труднощі зміни навичок, інертність. Ригідність, недостатня пластичність формує дефектність спілкування, заважає людині швидко пристосовуватися до мінливих умов. Окрему групу становлять соціально ригідні особистості, які погано передбачають ролі інших людей, а також погано виконують свої.
Ще однією причиною недостатньої активності людини в соціальній взаємодії може бути аутичність як властивість особистості. Аутичність як особистісна риса відбивається на всій сфері контактів людини. У спілкуванні для них властива недоречна прямолінійність, не вміння налагодити контакт з іншим. У цих людей більше особистих проблем, вони більш консервативні, підозрілі. «Вони відчувають глибоку незадоволеність у спілкуванні в близькому колі і потенційно конфліктні» [24, 25]. Підводячи підсумок, відзначимо, що аутичність призводить до недостатності соціальних зв'язків і заважає контактності.
Людина не може продуктивно взаємодіяти з соціальним середовищем, якщо для нього характерна відчуженість - «холодність і розрив з найближчим оточенням, випадання із соціальних зв'язків, на особистісному рівні виявляється як почуття безсилля перед повсякденними проблемами, безглуздості того, що відбувається» [26, 377]. Цей стан супроводжується апатією, відмовою від дружнього і товариського спілкування, недовірою.
Апатія також може виникнути при напружених і тривалих інтелектуальних і фізичних навантаженнях, у разі незадоволення в особистісно значущих ситуаціях, при стресових ситуаціях, при тривалому нерозумінні з боку оточуючих, при конфліктах і т.і. «Найбільш сильно апатія впливає на вольові процеси і мислення» [38, 45]. Людина в стані апатії не може і не хоче змусити себе що-небудь зробити, що-небудь змінити [39, 297].
Не менш важливою передумовою пасивності в соціальній взаємодії виступає внутрішньоособистісний конфлікт. А.Я. Анцупов і А.І. Шипілов визначають внутрішньоособистісний конфлікт, як «гостре негативне переживання, викликане тривалою боротьбою структур внутрішнього світу особистості, що відбиває суперечливі зв'язки з соціальним середовищем і затримує прийняття рішення» [2, 294].
Показниками внутрішньоособистісних конфліктів є зниження самооцінки, суперечливість «образу-Я», затримка прийняття рішення, сумнів в істинності мотивів і принципів, якими людина керувалася раніше. Характерним є психоемоційне напруження, зниження задоволеності діяльністю, негативний емоційний фон спілкування, порушення нормального механізму адаптації.
Як вказував В.С. Мерлін: «Тривала і стійка дезінтеграція пристосувальної діяльності - характеристика психологічного конфлікту» [27, 103].
Таким чином, внутрішньоособистісний конфлікт стає перешкодою на шляху взаємодії людини з суспільством.
Говорячи про адаптацію людини в соціумі важливо враховувати його стійкість і нестійкість. Людина, яка не здатна контролювати свої емоції, дії, не може висловити їх у соціально-допустимій нормі менш адаптивна. У неї виникають труднощі в спілкуванні з оточуючими. Людина емоційно стійка, навпаки, не піддається випадковим коливанням настрою, сприймає навколишнє серйозно і реалістично, спокійна і впевнена у собі, відчуває себе добре пристосованою.
Розглянемо поняття соціально-психологічної адаптації в різних теоріях. Перший напрямок дослідження даної проблеми пов'язаний з психоаналітичними концепціями взаємодії особистості із соціальним середовищем. Перш за все, відзначимо роботи Е. Еріксона та З. Фрейда.
З. Фрейд вважав, що особистісна тривога породжує захисні реакції організму. Тривога - це функція ЕГО і призначення її в тому, щоб попереджати людини про загрозу, яку треба зустріти або уникнути. «Тривога як така, - пише він, - дає можливість особистості реагувати в загрозливих ситуаціях адаптивним способом. [54, 127]. У наслідок обмеження потреб особистості вимогам соціального середовища виникає неприємна напруга. Це викликає збудження, яке людина прагне зменшити, що відбивається на її поведінці.
Е. Еріксон розглядав ЕГО як основу поведінки і функціонування людини. «Его - автономна структура особистості, основним напрямком розвитку якої є соціальна адаптація» [62, 49]. Він вважав, що результатом адаптації може бути або гармонійна рівновага, або конфлікт. Останній виникає, коли недостатні захисні реакції індивіда.
Представники напряму в розгляді проблеми адаптації роблять акцент на психологічному здоров'ї людини, а також на відповідність цінностей особистості цінностями соціуму. Адаптація розглядається як процес оптимальної взаємодії особистості і середовища, який виникає після фрустрації.
На думку А. Маслоу фруструються в даному випадку базальні потреби особистості (фізіологічні, потреба в безпеці, потреба в приналежності, потреба в повазі, визнанні, любові, потреба в само актуалізації). Поведінка людини та її досвід регулюються ієрархією потреб. Задоволення потреби в самоповазі, наприклад , «породжує почуття впевненості в собі, гідність і т.і. Фрустрація цих потреб призводить до почуття неповноцінності, безглуздості, слабкості, пасивності та залежності. Це негативне самосприйняття, в свою чергу, може викликати суттєві труднощі, відчуття порожнечі, безпорадності в зіткненні з життєвими вимогами [25].
У відповідь на фрустрацію можуть виникати конструктивні і неконструктивні поведінкові реакції. Конструктивні - усвідомлені на вирішення проблем, відповідають вимогам соціального середовища. Неконструктивні, навпаки, не усвідомлює.
К. Роджерс вважав, що поведінку можна зрозуміти, звертаючись до цілісної людини. Коли соціальні умови дозволяють людям вести себе відповідно до їх дійсної природи, «раціональність буде керувати їхньою поведінкою» [39, 55].
Поведінка людини обумовлюється тенденцією самоактуалізації. Коли тенденція самоактуалізації має можливість, проявиться, поведінка людини є значно більш вільною і усвідомленою.
В.А.Ядов [36,53] відзначає, що соціально-психологічний аналіз способу життя покликаний виявити механізми саморегуляції суб'єкта, пов'язані з його ставленням до умов життя і діяльності, з його потребами і життєвими орієнтаціями, а також з його відношенням до соціальних норм.
К. А. Абульханова-Славська [36,23] виокремлює основні принципи вивчення особистості в процесі життєдіяльності, сформульовані С. Л. Рубінштейном і Б.ГАнаньєвим: принцип історизму, який дозволяє розглядати біографію людини як її особову історію; генетичний підхід, що дає підстави для визначення етапів, рівнів її розвитку в житті; принцип зв'язку розвитку особистості із її трудовою діяльністю, спілкуванням і пізнанням.
Стратегія соціальної адаптації є індивідуальний спосіб адаптації особистості до суспільства і його вимог, для якого визначним є досвід ранніх дитячих переживань, неусвідомлених рішень, прийнятих відповідно до суб'єктивної схеми сприйняття ситуацій і свідомий вибір поведінки, зроблений відповідно до цілей, прагнень, потреб, системи цінностей особистості.
Таким чином, стратегія соціально-психологічної адаптації є спосіб соціальної адаптації людини до життя в його оточенні, що враховує спрямованість його устремлінь, його цілі і типові для нього способи їх досягнення.
Стратегії соціальної адаптації індивідуальні і неповторювані для кожної особи, проте можна виокремити деякі риси і ознаки, які є спільними, характерними для деяких стратегій, і виділити таким чином типи стратегій соціальної адаптації.
Різноманіття видів і способів соціально-психологічної адаптації може бути розглянуте як з погляду типів спрямованості активності в процесі адаптації (і тоді воно задається провідними мотивами особистості), так і з погляду конкретних видів і способів адаптації, які задаються, з одного боку, ієрархією цінностей і цілей, залежних від загальної спрямованості, а з іншої — психологічними і психофізіологічними особливостями особистості.
У класифікації А. Р. Лазурського [1,23] виділяються три рівні стосунків. На першому рівні особистість цілком залежить від середовища. Оточення, зовнішні умови пригнічують людину, таким чином, відбувається недостатнє пристосування. На другому рівні пристосування відбувається з користю для себе і для суспільства. Люди, що перебувають на третьому рівні стосунків, — творче ставлення до середи, уміють не лише вдало пристосуватися до середовища, але і впливати на неї, змінюючи і перетворюючи навколишнє середовище відповідно до своїх особистих потреб і пріоритетів.
Таким чином, А. Р. Лазурський передбачив можливість спрямованості перетворюючого ефекту в результаті соціально-психологічної адаптації особи як на зміну і перебудову особистісної структури (перший і другий рівні), так і зовні.
Аналогічні ідеї висловлює Ж. Піаже [4,23], на думку якого за умову успішної адаптації можна вважати оптимальне поєднання двох аспектів соціальної адаптації: акомодації як засвоєння правил середовища і асиміляції як перетворення середовища.
Н. Н. Мілославова [4,123] характеризує типи адаптації у зв'язку з рівнем відповідності особистості зовнішнім умовам, «вростання в середу», не включаючи процес перетворення, впливу особистості на середовище:
- урівноваження — встановлення рівноваги між середовищем і індивідом, які проявляють взаємну терпимість до системи цінностей і стереотипів один одного;
- псевдо адаптація — поєднання зовнішньої пристосованості до обстановки з негативним ставленням до її норм і вимог;
- пристосування — визнання і ухвалення основних систем цінностей нової ситуації, взаємні поступки;
- уподібнення — психологічна переорієнтація індивіда, трансформація колишніх поглядів, орієнтації, установок відповідно до нової ситуації.
Індивід може послідовно пройти всі ці етапи, поступово все більш «вростаючи» в соціальне середовище від стадії урівноваження до стадії уподібнення, а може зупинитися на якійсь із них.
Е. К. Зав’ялова і С. Т. Посохова [4,79] розрізняють індивідуальні стратегії адаптації у зв'язку з пошуковою активністю, що спрямовується людиною на вдосконалення системи взаємодії з навколишнім середовищем і самим собою. Пасивна стратегія найбільш характерна для людей, що перебувають в стані соціального або емоційного шоку, і виявляється в прагненні людини зберегти себе перш за все як біологічну одиницю, залишити незмінним минулий спосіб життя, використовувати налагоджені і раніше ефективні стереотипи взаємодії з оточенням і самим собою.
Ядром пасивної стратегії адаптації є негативні емоційні переживання: тривога, фрустрація, відчуття втрати, нездоланності перешкод; минуле здається прекрасним незалежно від реальності, сьогодення сприймається драматично, допомога очікується ззовні; частішають агресивні реакції по відношенню до тих, що оточують і до себе; людина боїться узяти на себе відповідальність за прийняття ризикованих рішень. Пасивна стратегія адаптації обумовлюється рядом особистісних властивостей і, в свою чергу, формує певний тип особистості, домінуюче положення в структурі якої займають надобережність, педантичність, ригідність, перевага регламентації всякої творчої активності і свободі рішень, орієнтація на прийняття колективно виробленого рішення, тяга до знеособлення, беззастережного ухвалення соціальних норм, відповідальне виконання звичних обов'язків.
У разі виникнення нових форм взаємодії людини з природою, суспільством, самим собою реалізується активна стратегія адаптації — стратегія, що центрується на здійснюваних самою людиною внутрішньоособистісних і зовнішніх соціальних перебудовах, на зміні колишнього образу життя, на подоланні труднощів і руйнуванні незадовольняючих стосунків; при цьому людина орієнтується на власні внутрішні резерви, готова і здатна відповідати за свої дії і рішення.
У основі активної стратегії адаптації лежать реалістичне відношення до життя, здатність бачити не лише негативні, але і позитивні сторони дійсності; людина сприймає перешкоди як переборні. Його поведінці і діяльності властиві цілеспрямованість і організованість; активна, перемагаюча поведінка супроводжується переважно позитивними емоційними переживаннями. Центрована на подоланні, активна стратегія, так само як і пасивна, формує певний психологічний портрет особистості: соціальна спрямованість дії і рішень, соціальна упевненість і упевненість в собі, висока особистісна відповідальність, самостійність, комунікабельність, високий рівень домагань і висока самооцінка, емоційна стійкість.
Порівнюючи розглянуті підходи, можна, загалом і в цілому, визначити стратегію соціальної адаптації як переважний спосіб побудови суб'єктом своїх стосунків з навколишнім світом, іншими людьми і самим собою у вирішенні життєвих завдань і досягненні життєвих цілей.
При оцінці цієї стратегії необхідно розглянути сферу суб'єктивних стосунків особистості:
а) відношення до себе, оцінка своєї успішності, прийняття себе;
б) інтерес до тих, що оточують і спілкуванню з ними, відношення до оточення і людей загалом, прийняття інших людей, уявлення про їх оцінку особистості, позиція в спілкуванні (домінування або відомість) і в конфліктних ситуаціях;
в) позиція відносно світу загалом, яка може виявлятися в перевазі тих або інших переживань, що відбиваються в рівні домагань особистості, її способі покладання відповідальності і відношенні до майбутнього (відкритість майбутньому або страх перед майбутнім, замикання на сьогоденні).
Узагальнюючи вищесказане, в рамках психоаналітичного напряму соціальна адаптація трактується як гомеостатична рівновага особистості із вимогами зовнішнього оточення (середовища). Соціалізація особистості визначається витісненням потягу і перемиканням енергії на санкціоновані суспільні об'єкти, по З.Фрейду, а також як результат прагнення особистості компенсувати свою неповноцінність, по А.Адлеру [54,4].
Завдяки процесу адаптації досягається збереження гомеостазу при взаємодії організму із зовнішнім світом. В зв'язку з цим процеси адаптації включають не лише оптимізацію функціонування організму, але і підтримку збалансованості в системі “організм – середовище”. Процес адаптації реалізується завжди, коли в системі “організм – середовище” виникають значні зміни, і забезпечує формування нового гомеостатичного стану, який дозволяє досягати максимальної ефективності фізіологічних функцій і поведінкових реакцій. Оскільки організм і середовище перебувають не в статичній, а в динамічній рівновазі, їх співвідношення міняються постійно, а отже, також постійно повинен здійснюватись процес адаптації.
Вище приведене відноситься в рівній мірі і до тварин, і до людини. Проте істотною відмінністю людини є те, що вирішальну роль в процесі підтримки адекватних стосунків в системі “індивідуум – середовище”, в ході якого можуть змінюватися всі параметри системи, грає психічна адаптація.
Психічну адаптацію розглядають як результат діяльності цілісної самокеруємої системи, підкреслюючи при цьому її системну організацію. Але при такому розгляді картина залишається не повною. Необхідно включити у формулювання поняття потреби. Максимально можливе задоволення актуальних потреб є, таким чином, важливим критерієм ефективності адаптаційного процесу. Отже, психічну адаптацію можна визначити як процес встановлення оптимальної відповідності особи і навколишнього середовища в ході здійснення властивої людині діяльності, який (процес) дозволяє індивідуумові задовольняти актуальні потреби і реалізовувати пов'язані з ними значущі цілі, забезпечуючи в той же час відповідність діяльності людини, його поведінки, вимогам середовища [2, 76].
Психічна адаптація є суцільним процесом, який, разом з власне психічною адаптацією (тобто підтримкою психічного гомеостазу), включає ще два аспекти:
а) оптимізацію постійної дії індивідуума з оточенням;
б) встановлення адекватної відповідності між психічними і фізіологічними характеристиками.
Вивчення адаптаційних процесів тісно пов'язане з уявлення про емоційне напруження і стрес. Це послужило підставою для визначення стресу як неспецифічної реакції організму на вимоги, що пред'являлися йому, і розгляд його як загального адаптаційного синдрому [5,37].
Відомий зарубіжний психолог Ганс Сельє [16,19], основоположник західного вчення про стреси і нервові розлади, визначив наступні стадії стресу як процесу:
1) безпосередня реакція на дію (стадія тривоги);
2) максимально ефективна адаптація (стадія ресістентності);
3) порушення адаптаційного процесу (стадія виснаження).
У широкому сенсі ці стадії характерні для будь-якого адаптаційного процесу.
Одним з чинників стресу є емоційна напруженість, яка фізіологічно виражається в змінах ендокринної системи людини. Наприклад, при експериментальних дослідженнях в клініках хворих було встановлено, що люди, що постійно перебувають в нервовому напруженні, важче переносять вірусні інфекції. У таких випадках необхідна допомога кваліфікованого психолога.
Основні риси психічного стресу:
1) стрес — стан організму, його виникнення передбачає взаємодію між організмом і середовищем;
2) стрес — більш напружений стан, ніж звичайне мотиваційне; воно вимагає для свого виникнення сприйняття загрози;
3) явища стресу мають місце тоді, коли нормальна адаптивна реакція недостатня.
Оскільки стрес виник головним чином саме від сприйняття загрози, то його виникнення в певній ситуації може виникати з суб'єктивних причин пов'язаних із особливостями даної особистості.
Взагалі, оскільки індивідууми не схожі один на одного, від чинника особистості залежить дуже багато. Наприклад, в системі “людина-середовище” рівень емоційної напруженості зростає по мірі збільшення відмінностей між умовами, в яких формуються характеристики суб'єкта, і що знов створилися. Таким чином, ті або інші умови викликають емоційну напруженість не через їх абсолютну жорсткість, а унаслідок невідповідності цим умовам емоційних характеристик індивіда.
При будь-якому порушенні збалансованості “людина-середовище” недостатність психічних або фізичних ресурсів індивідуума для задоволення актуальних потреб або розузгодження самої системи потреб є джерелом тривоги. Тривога, що позначається як: відчуття невизначеної загрози; відчуття дифузного побоювання, тривожного очікування і занепокоєння є найбільш дієвим механізмом психічного стресу. Це витікає із вже згадуваного відчуття загрози, яке вдає із себе центральний елемент тривоги і обумовлює її біологічне значення як сигналу неблагополуччя і небезпеки.
Тривога може грати охоронну і мотиваційну роль, порівняну із роллю болю. З виникненням тривоги пов'язують посилення поведінкової активності, зміну характеру поведінки або включення механізмів інтрапсихічної адаптації. Але тривога може не лише стимулювати активність, але й сприяти руйнуванню недостатньо адаптивних поведінкових стереотипів, заміщенню їх адекватнішими формами поведінки.
На відміну від болю тривога — це сигнал небезпеки, яка ще не реалізована. Прогнозування цієї ситуації носить імовірнісний характер, а зрештою залежить від особливостей індивіда. При цьому особистісний чинник грає часто вирішальну роль, і в такому разі інтенсивність тривоги відображає скоріше індивідуальні особливості суб'єкта, чим реальну значущість загрози.
Тривога, по інтенсивності і тривалості неадекватна ситуації, перешкоджає формуванню адаптаційної поведінки, призводить до порушення поведінкової інтеграції і загальної дезорганізації психіки людини. Таким чином, тривога лежить в основі будь-яких змін психічного стану і поведінки, обумовлених психічним стресом.
Ф.Б. Березин [6,46] визначив тривожний ряд, який представляє істотний елемент процесу психічної адаптації:
1) відчуття внутрішньої напруженості — не має яскраво вираженого відтінку загрози, служить лише сигналом її наближення, створюючи обтяжливий душевний дискомфорт;
2) гіперстезичні реакції — тривога наростає, раніше нейтральні стимули набувають негативного забарвлення, підвищується дратівливість;
3) власне тривога — центральний елемент даного ряду. Виявляється відчуттям невизначеної загрози. Характерна ознака : неможливість визначити характер загрози, передбачити час її виникнення. Часто відбувається неадекватна логічна переробка, в результаті якої із-за браку фактів видається неправильний висновок;
4) страх — тривога, конкретизована на певному об'єкті. Хоча об'єкти, з якими пов'язується тривога, можуть і не бути її причиною, у суб'єкта створюється уявлення про те, що тривогу можна усунути певними діями;
5) відчуття невідворотності катастрофи, що насувається, — наростання інтенсивності тривожних розладів призводить суб'єкта до уявлення про неможливість запобігання грядущій події;
6) тривожно-боязливе збудження — дезорганізація, що викликається тривогою, досягає максимуму, і спроможність цілеспрямованої діяльності зникає.
При пароксизмальному наростанні тривоги всі вказані явища можна спостерігати в перебігу одного пароксизму, в інших же випадках їх зміна відбувається поступово.
Посилення тривоги призводить до підвищення інтенсивності дії двох взаємозв'язаних адаптаційних механізмів, які приведені нижче [6,29]:
- алопсихічний механізм — діє, коли відбувається модифікація поведінкової активності. Спосіб дії : зміна ситуації або відхід із неї.
- інтрапсихічний механізм — забезпечує редукцію тривоги завдяки переорієнтації особи.
Існує декілька типів захистів, які використовуються інтрапсихічним механізмом психічної адаптації: перешкода усвідомленню чинників, що викликають тривогу; фіксація тривоги на певних стимулах; зниження рівня спонукання, тобто знецінення початкових потреб; концептуалізація.
Тривога, незважаючи на велику кількість різних смислових формулювань, є єдиним явищем і служить облігаційним механізмом емоційного стресу. Виникаючи при будь-якому порушенні збалансованості в системі “людина-середовище”, вона активізує адаптаційні механізми, і разом з тим при значній інтенсивності лежить в основі розвитку адаптаційних порушень. Підвищення рівня тривоги обумовлює включення або посилення дії механізмів інтрапсихічної адаптації. Ці механізми можуть сприяти ефективній психічній адаптації, забезпечуючи редукцію тривоги, а у разі їх неадекватності знаходять своє віддзеркалення в типі адаптаційних порушень, яким відповідає характер пограничних психопатологічних явищ, що формуються при цьому.
Організація емоційного стресу припускає ускладнення реалізації мотивації, блокаду мотивованої поведінки, тобто фрустрацію. Сукупність фрустрації, тривоги, а також їх взаємозв'язок з алопсихічною і інтрапсихічною адаптаціями і складає основне тіло стресу.
Виокреммо на основі практичних досліджень, типи поведінки і етапи адаптації, їх основні характеристики.
Перший тип пізнавальної поведінки на підготовчому етапі адаптації характеризується прагненням отримати якомога більше інформації, виявляючи активну цікавість і використовуючи будь-які можливості для її отримання. У даному типі поведінки, окрім активного споживання інформації, має місце і своєрідна зацікавлена внутрішня інтелектуальна і вольова діяльність по підготовці до переходу в змінені умови існування.
Другий тип пізнавальної поведінки носить характер пасивного сприйняття отримуваної інформації, яка сама по собі характеризується випадковістю і уривчастістю. В основному споживається лише та інформація, яка відповідає внутрішнім очікуванням особистості, або ж сприймається вся інформація, але без критичного оцінювання її достовірності і необхідності з погляду організації найбільш ефективної взаємодії із середовищем майбутнього існування.
Етап стартового психічного напруження можна вважати за пусковий момент приведення в дію механізму переадаптації. Стан людини на цьому етапі можна порівняти із переживаннями перед спортивними змаганнями, виходом на сцену, передекзаменаційним хвилюванням і тому подібне Важко визначити межі цього етапу, оскільки динаміка адаптаційного процесу не має чітко виражених тимчасових показників. Це залежить від індивідуальних особливостей кожної людини, умов його діяльності і тому подібне Змістовна і функціонально-смислова сторона цього етапу полягає в наростанні емоційних переживань, що формують стан напруженості і що є, по суті, психофізіологічними детермінантами активізації діяльності будь-якого живого організму. Таким чином, на цьому етапі відбувається внутрішня мобілізація психічних ресурсів людини для подальшого їх використання в цілях організації нового рівня психічної діяльності в змінених умовах існування.
Етап гострих психічних реакцій входу (первинна дезадаптація) є стадією адаптаційного процесу, на якому особистість починає випробовувати на собі вплив психогенних чинників змінених умов існування. Розгляд сутності і змісту даного етапу вимагає аналізу специфічних психогенних чинників і умов праці і життя людини.
Отже, на етапі гострих психічних реакцій входу людина починає відчувати фруструючий вплив середовища, відбувається активація адаптаційного механізму. Станом, протилежним стійкій психічній адаптації (адаптованності), є стан дезадаптації [44] .
Необхідно підкреслити, що дезадаптація може тлумачитись двояко.
По-перше, як відносний короткочасний ситуативний стан, який є наслідком дії нових, незвичних подразників середовища що змінилося. Цей стан сигналізує про порушення рівноваги між психічною діяльністю і вимогами середовища, а також спонукає до переадаптації. У цьому сенсі дезадаптація - необхідний складовий компонент адаптаційного процесу, що виявляється на етапі гострих психічних реакцій входу, власне, і є його змістовною основою.
По-друге, дезадаптація може бути достатньо стійким складним психічним станом що виражається в неадекватному реагуванні і поведінці особистості, обумовленій функціонуванням психіки на межі її регуляторних і компенсуючих можливостей або ж в позамежному режимі.
Визначаючи психогенний вплив екстремальних або нових умов як фруструюче, можна відзначити, що дезадаптація до даних умов виражається в нервово-психічній нестійкості. Особливий інтерес представляє аналіз причин, які розділяють адаптаційний процес на два можливі напрями його розвитку, на шляху переадаптації або ж дезадаптації. Фрустрація є майже неминучим наслідком конфлікту між потребами людини і обмеженнями, що накладаються суспільством, умовами діяльності і так далі Наслідки фрустрації різні по їх впливу на особистість і її поведінку. Вони можуть бути конструктивними і руйнівними. Конструктивний момент фрустрації полягає в тому, що емоційна напруженість, викликана нею, активізує психічну діяльність людини по пошуку виходу з конфліктної ситуації між його потребами і соціальними обмеженнями по їх реалізації.
Ці зусилля можуть привести до заміни способів досягнення мети, що задовольняє ту або іншу потребу. Крім того, може відбутися переоцінка всієї фруструючої ситуації і, як наслідок, формування нового комплексу потреб. У цьому сенсі мова йде про переадаптацію особистості і переході її в адаптований до даних умов стан. Переоцінка ситуації дозволяє по-новому побачити елементи навколишнього середовища, які раніше здавалися суперечливими і дискомфортними.
Таким чином, конструктивна сторона фрустрації якраз і носить характер успішної переадаптації.
Проте існує поняття фрустраційної толерантності або порогової величини рівня напруги, перевищення якої надає деструктивний вплив на психіку і поведінку людини. Наростання напруженості, викликаної стенічними емоціями, які людина переживає в змінених умовах існування, може перевищити його індивідуальний поріг толерантності ще до того, як система психічних реакцій, що перебудувалася, дозволить особистості знайти конструктивні шляхи виходу з ситуації і забезпечить їй успішну переадаптацію. В цьому випадку напруження продовжує наростати на фоні переважання тривожних емоцій, що у свою чергу продовжує дезорганізацію психічної діяльності, виснажуючи психічні можливості людини [6] .
Нервово-психічна діяльність набуває нестійкого характеру, коли старі, звичні комплекси нервово-психічних реакцій вже більш не в змозі забезпечити ефективну взаємодію із середовищем, а нові, необхідні людині в даних умовах, не мають достатніх ресурсів для їх відповідної організації. Зростання напруження, як правило, супроводжується емоційним збудженням, перешкоджаючим раціональним процесам. Людина хвилюється, розгублюється, впадає в паніку, втрачає контроль над ситуацією і своєю поведінкою. Наслідком психічної напруженості в зміненому середовищі існування при неможливості її конструктивного використання є нервово-психічна нестійкість, схильність до зривів функцій нервової системи як наслідок високого психічного навантаження.
Природно, що психічна діяльність, що стимулює, повинна знайти розрядку на дуже значному рівні її активізації, але спрямованість її в даному випадку буде деструктивною для особистості, і результатом з'явиться генерація дезадаптивних станів, визначаючих два основні типи поведінки особистості, що спостерігаються при нездатності її успішно адаптуватися до заданого середовища. Деструктивні наслідки фрустрації і конфлікту між потребами особистості і обмеженнями в їх задоволенні виявляються в двох формах — агресії і втечі від ситуації, що і визначає відповідно зміст першого і другого типів дезадаптивної поведінки.
Перший тип — агресивний — в простій формі можна представити як атаку на перешкоду або бар'єр (в цьому випадку можна говорити про його адаптивну функцію). Проте при усвідомленні можливої або явної небезпеки агресія направляється на будь-який випадковий об'єкт, на сторонніх людей, не причетних до самої причини агресії, тобто не на дійсні об'єкти або перешкоди, а на їх випадкові замінники.
Другий тип — втеча від ситуації — характеризується «відходом» людини в свої переживання, звертанням всієї психічної енергії, що високо стимулює, на генерацію власних негативних станів, самокопання, самозвинувачення і тому подібне Розвиваються тривожно-депресивні симптоми. Людина починає бачити самого себе джерелом всіх своїх бід, а звідси — відчуття цілковитої безвихідності, оскільки вплинути на середовище і ситуацію він вважає себе нездібним. Цьому тип людей характерні замкнутість, відчуженість, зануреність в себе. Нерідко їм бачиться єдиним виходом із ситуації і вирішення всіх проблем відхід з життя як найбільш доступний і бажаний вихід.
В разі розвитку адаптації по шляху нестійкої психічної діяльності, окрім суїцидальних ексцесів, має місце загроза глибоких психічних змін особистості. Виникає проблема психічного здоров'я людини. Цими змінами можуть стати серйозні нервово-психічні розлади і психічні захворювання, якщо не буде своєчасно діагностовано дезадаптивний стан і надана відповідна допомога.
При розвитку адаптаційного процесу в сприятливому напрямі він вступає в етап завершуючого психічного напруження. Характерним змістом цього етапу є своєрідна підготовка психіки людини до повернення певною мірою старих режимів функціонування і реакцій і їх підготовка до наново модельованої свідомості особистості. У цей період знову з'являються симптоми тривожності, напруженості, зрозуміліші як симптоми томливого очікування. Людина постійно знаходиться в переживаннях пов’язаних з майбутнім і довгожданим поверненням до звичного життя. Причому процес цей може носити надмірно інтенсивний характер і займати весь вільний час. Пояснюється це тим, що знову виникло напруження, активізувавши психіку, яке компенсує таким чином викликаний ним надлишок психічної енергії.
Етап гострих психічних реакцій виходу за своїм значенням якоюсь мірою аналогічний етапу реакцій входу, оскільки будь-які зміни умов життю, діяльності, навколишнього середовища передбачають перебудову комплексу психічних реакцій і всієї психічної діяльності. Під виходом мається на увазі вихід із екстремальних умов, в яких особистість перебувала тривалий час. Цей етап характеризується поведінковими реакціями, в яких знаходить вираження ейфорія, відчуття подолання багатьох соціальних обмежень, нібито майже «повної» свободи і «необмежених» можливостей. Часто це відчуття може бути неадекватним і може призводити до небажаних наслідків, коли заперечуються норм і переконання, що склалися.
Так або інакше наступає реадаптація до звичних умов життя, хоча це поняття вельми відносно. У загальному випадку мається на увазі повернення в колишнє середовище діяльності або проживання [6].
Ефективність психічної адаптації прямо залежить від організації мікросоціальної взаємодії. При конфліктних ситуаціях у виробничій сфері, ускладненнях в побудові неформального спілкування порушення адаптації наголошувалися значно частіше, ніж при ефективній соціальній взаємодії. Також з адаптацією безпосередньо пов'язаний аналіз чинників певного середовища або оточення. Оцінка особистісних якостей оточуючих як чинника приваблюючого в переважній більшості випадків співпадала з ефективною психічною адаптацією, а оцінка таких же якостей як чинника відштовхуючого — з її порушеннями.
Але не тільки аналіз чинників навколишнього середовища визначає рівень адаптації і емоційної напруженості. Необхідно також брати до уваги індивідуальні якості, стан безпосереднього оточення і особливості групи, в якому здійснюється мікросоціальна взаємодія.
Ефективна психічна адаптація є однією з передумов до успішної професійної діяльності.
У професійній управлінській діяльності стресові ситуації можуть створюватися динамічністю подій, необхідністю швидкого прийняття рішення, розузгодженням між індивідуальними особливостями, ритмом і характером діяльності. Чинниками, сприяючими виникненню емоційного стресу в цих ситуаціях, можуть бути недостатність інформації, її суперечність, надмірна різноманітність або монотонність, оцінка роботи як не спроможності індивідуума, що перевищує, за об'ємом або ступені складності, суперечливі або невизначені вимоги, критичні обставини або ризик при прийнятті рішення.
Важливими чинниками, поліпшуючими психічну адаптацію в професійних групах, є соціальна згуртованість, здатність будувати міжособистісні стосунки, можливість відкритої комунікації.
У зв'язку з вищесказаним стає очевидним, що без досліджень психічної адаптації буде неповним розгляд будь-якої проблеми психічної невідповідності, а аналіз описаних аспектів адаптаційного процесу представляється невід'ємною частиною психології людини.
Таким чином, проблема психічної адаптації є важливою областю наукових досліджень, розташованою на стику різних галузей знання, що набувають в сучасних умовах все більшого значення. В зв'язку з цим адаптаційну концепцію можна розглядати як один з перспективних підходів до комплексного вивчення людини.
1 2 3 4 5 6 7 8