Ім'я файлу: vdoc.pub_categories.docx
Розширення: docx
Розмір: 144кб.
Дата: 20.10.2022
скачати
Пов'язані файли:
Курсовая ОБД Стуров (изменено).docx
Пр№1-2. УБВ. Рудницький І.І. БТ-307Б.docx
Лекція 10 (1).doc
контрольна Логістика.doc
Розширення: docx
Розмір: 144кб.
Дата: 20.10.2022
скачати
Пов'язані файли:
Курсовая ОБД Стуров (изменено).docx
Пр№1-2. УБВ. Рудницький І.І. БТ-307Б.docx
Лекція 10 (1).doc
контрольна Логістика.doc
Розділ 10
ЗАЇКАННЯ
10.1. З історії вивчення проблеми заїкання
Проблема лікування, корекції в разі заїкання є актуальною для науковців і практичних працівників медицини, дефектології та психології.
Упродовж ХХ ст. проблему заїкуватості вивчали і висвітлювали у науковій літературі особливо інтенсивно. Нині інтерес до проблеми не знижується. Більш того, починаючи з 1994р. регулярно проводяться міжнародні симпозіуми, присвячені винятково проблемі заїкання, які збирають більше тисячі вчених з усіх країн світу. Ця проблема також висвітлюється у міжнародному спеціальному журналі «Fluency Disorders» («Порушення плавності»). Величезний інтерес науковців до проблеми заїкання зумовлений її актуальністю – захворювання значно поширене, помітне оточенню, має соціальне значення та часто має рецидивний характер, важко піддається корекції.
Заїкуватість, крім судомних заїкань, поєднує у собі порушення вищої нервової діяльності, які пов’язані, з одного боку, з органічним ураженням центральної нервової системи, з другого – із невротичною реакцією. Хроніфікація процесу (яка часто спостерігається в разі заїкання) спричинює зазвичай вторинну невротизацію (реакція особистості на основне захворювання), що робить заїкання складним патологічним процесом.
Отже, для ефективнішої корекції мовлення в разі заїкання логопед має бути не тільки обізнаний з практичними прийомами, а й розуміти цілісну клінічну та психолого-педагогічну картину цього патологічного стану, знати клінічні прояви невротичних та неврозоподібних станів. Лише за цих умов можлива правильна інтерпретація психофізіологічних, психологічних та психолого-педагогічних даних, отриманих під час обстеження заїкуватого, що сприятиме визначенню адекватної та ефективної стратегії реабілітаційних та профілактичних заходів.
Мета цього розділу відповідає основному його завданню – сприяти кращому засвоєнню студентами навчальної програми курсу «Заїкання».
Дослідження з вивчення питання заїкання розпочалися ще в далекому минулому. Соціальні передумови для початку наукового обґрунтування та вивчення проблеми заїкання, а також його лікування склалися в Європі (Франції, Німеччині, Росії, Австро-Угорщині) у другій половині ХІХ ст. Причиною цього став бурхливий розвиток виробничих сил, із якими пов’язаний значний прогрес у розвитку природничих наук. Підвищувались вимоги до освіти працівників, зростала кількість «мовленнєвих» професій. У положення про придатність до військової служби дедалі частіше почали включати вимогу володіння плавним мовленням.
Наприкінці ХІХ ст. було закладене наукове підґрунтя, що є основою сучасних теорій заїкання. На той час медична думка формувалася під впливом відкриттів, зроблених у галузі топографії та функцій мозкової кори (Дакс, Брока, Верніке та ін.). питання локалізації у корі головного мозку зони, де виникає заїкання, зумовило низку досліджень, які поєднали відкриття у галузях фізіології та психології мовлення.
На думку І. Сікорського, зона виникнення заїкання не є єдиною, можуть бути уражені й різні сторони центральних механізмів мовлення. Г. Гутцман, спираючись на дослідження І. Сікорського, зробив припущення, що структури, які утворюють моторний центр мовлення, формуються лише після народження і є нічим іншим, як продуктами життєдіяльність, тобто втручанням можна заново переробити їх. Це припущення можна розглядати як певне здогадування про існування мовленнєвої функції мозку, оскільки психічним функціям на той час приділялася незначна увага. Так, проблему заїкання розглядали тільки у фонетичному аспекті, а його комунікативну сторону не враховували, що зумовило недооцінювання соціального значення захворювання.
Щодо етіології заїкання І. Сікорський та Г. Гутцман вважали, що виникнення захворювання часто пов’язане із періодом розвитку мовлення у дітей і тому і тому наполягали на лікуванні заїкання у дитячому віці. І. Сікорський першим назвав заїкання дитячою хворобою. Він дійшов висновку (яке має велике практичне та наукове значення), що відсоток усіх випадків заїкання припадає на той період, коли розвиток мовлення незавершений і схильність до заїкання з віком знижується порівняно зі схильністю до одужання.
Рівень знань у галузі анатомії та фізіології мозку на межі ХХ ст. не дали змоги просунутися вперед у визначенні сутності заїкання, проте психологія та психіатрія набули широкого розвитку. У цих дисциплінах спостерігалася тенденція до відходу від розгляду людського організму як єдиного цілого та вивчення окремих елементів психічної діяльності. Стало можливим ретельніше вивчення всіх аспектів і проблем заїкання, яким досі не приділялося достатньої уваги.
Таким чином, теорії Г. Гутцмана, І. Сікорського, А. Куссмауля – це аналітико-синтетичний метод, що ґрунтується на природничих науках, притаманний на той час психологічній школі В. Вундта. Інші дослідники, такі як А. Лібман, Г. Неткачев, Е. Фрешельс, застосовували більш пізній метод (у галузі фізіології, психології, психіатрії, логопедії, педагогіки та філософії) різнобічного вивчення проблеми.
Після 1917 р. при Народному комісаріаті охорони здоров’я було утворено Вищу Раду гігієни, до обов’язків входили піклування про здоров’я дітей, а також організація виховних та навчальних установ для дітей, що мають психофізичні вади. Профілактика, розвитк мовлення, культура мовлення після декрету про загальне навчання стали питаннями великого соціального значення: правильне їх вирішення було запорукою подальшого нормального розвитку дитини та оволодіння грамотою. Отже, в перші роки після жовтневої соціалістичної революції було організовано державну допомогу дітям з порушеннями мовлення. Кабінети для виправлення мовлення почали відкривати при допоміжних школах у Москві, Петрограді, Києві, Харкові та інших містах. У Другому московському державному університеті та в Ленінградському педагогічному інституті імені Герцена в 1921-1922 рр. були сформовані дефектологічні факультети, на яких читали курс логопедії. У ті самі роки почалася підготовка спеціалістів-дефектологів у Київському вищому інституті на факультеті соціального виховання.
У Росії проблема заїкання цікавила переважно не педагогів, а психіатрів і невропатологів – Г. Неткачева, І. Сікорського, В. Хмелевського та інших. Саме в 20-ті роки за ініціативою психіатрів – професора В. Гіляровського, Ю. Флоренської, Н. Тяпугіна – почали організовувати перші установи для надання допомоги заїкуватим. У 1926 р. у Москві було відкрито спеціальну семирічну школу для заїкуватих дітей. У 1929-1930 рр. Нарком-здоров’я УСРР організував у Харківському отоларингологічному інституті відділ логопедії, де було розпочато науково-практичну роботу з усіх видів мовленнєвих порушень (Л. Квінт, М. Пайкін). Одним з найбільших досягнень того часу слід вважати організацію оздоровчих колективів для дорослих заїкуватих. Вважалось, що основним психотерапевтичним методом для лікування заїкання у дорослих та підлітків мають стати колективні заняття. В разі групового лікування за допомогою колективно-психотерапевтичного методу враховували характерологічні та психопатологічні індивідуальні особливості заїкуватих. Лозунгом таких колективів було висловлювання професора В. Гіляровського (1926): «Слабкий знаходить у собі більше сили, коли він виступає захисником інших».
Подальше розроблення проблеми заїкання в Радянському Союзі, починаючи з 1935-1936 рр., ґрунтувалося на вченні І. Павлова. Заїкання розуміли як невроз, функціональне порушення, яке охоплює не тільки мовленнєву функцію, а й багато інших сторін діяльності організму. Найповніше ця проблема висвітлена у монографії Н. Тяпугіна «Заїкання» (1949).
у 30-ті роки ХХ ст. великого значення набув профілактичний напрям, який полягав утому, що заїкання, яке виникає у ранньому віці, потребує своєчасної допомоги. Першим психіатром, який запропонував розпочинати лікування заїкання в дітей у дошкільному віці – у витоків його виникнення, був професор В. Гіляровський, який вважав, що ранній дитячий вік особливо сприятливий для запобігання заїканню, оскільки пластичність та компенсаторні можливості дитячого організму дуже великі. Однав впровадження в практику раннього лікування заїкання було пов’язане з великими труднощами. Це було зумовлене пануванням думки, що заїкання в дошкільному віці – явище фізіологічне, і з віком воно має минути. Такої думки дотримувались як педіатри, так і фоніатри, незважаючи на те, що у ХІХ ст. професор І. Сікорський статично довів, заїкання здебільшого виникає у віці 2-4 років, і в разі несвоєчасного лікування, призводить до тяжких наслідків у шкільному і дорослому віці. Педагоги вважали, що лікування заїкання можливе лише за умови вільного володіння читанням.
Щоб довести помилковість цих поглядів, В. Гілярський скликав у листопаді 1929 р. нараду, на яку крім лікарів (психіатра Ю. Флоренської та фоніатра М. Пайкіна) були запрошені відомі сурдопедагоги – професори Р. Рау (завідувач кафедри логопедії Другого Московського державного університету) та Н. Рау. На цій нараді В. Гіляровський наполегливо відстоював ідею необхідності раннього лікування заїкання. Завдяки цьому було організовано спеціальний заклад при Донській психоневрологічній лікарні в Москві, який спочатку назвали Дитячим ортофонічним майданчиком. Основним положенням цього закладу стало використання під час лікування заїкання дітей дошкільного віку оздоровчої ролі правильно організованого дитячого колективу. Це дало змогу застосувати комплексний вплив на особистість дитини загалом так, що лікувальні та загально виховні заходи стали супутником спеціальної логопедичної роботи. Розроблення цього методу було доручене Н. Власовій (1932). Логопедичну роботу перестали розглядати тільки як роботу над мовленням заїкуватих, об’єднавши у ній всі основні моменти, спрямовані на розвиток особистості дитини загалом, але саме: на розвиток мислення, пам’яті, уваги, моторики, загальний мовленнєвий розвиток. Спільною метою було також об’єднати різних спеціалістів – психолога, психіатра та педагога-логопеда.
Мовлення почали розглядати в контексті суспільно-соціальної діяльності людини (щодо фізіології, мовознавства та психології). На думку психолога Л. Виготського, мовлення є не тільки знаряддям спілкування, а й знаряддям думки, свідомість наша розвивається в основному за допомогою мовлення і виникає із нашого соціального досвіду, що визначає її значущість та роль у розвитку особистості.
У розроблені основ виховання, терапії та навчання дітей із заїканням спиралися на комплексне клініко-психологічне та педагогічне вивчення закономірностей та особливостей онтогенезу.
З початку 60-х років ХХ ст. проблема заїкання набула най активнішого розвитку у секторі логопедії НДІ дефектології АПН СРСР. Заїкання розглядали як порушення мовлення з переважним ураженням його комунікативної функції ( Р.Левіна, С. Миронова, Н. Чевельова, А. Ястребова та ін.). Цими авторами в корекційній роботі запропоновано поступовий перехід від ситуативного мовлення до контекстного з урахуванням особливостей заїкуватих та залежно від зовнішніх обставин, від емоціогенних чинників, безпосередньо пов’язаних з вербальною комунікацією. Р. Левіна підкреслювала, що переривчатість мовлення, яка безпосередньо пов’язана з вербальною комунікацією, виникає лише в період оволодіння цією діяльністю і спостерігається переважно у дітей як явище, що маніфестує утруднення та супроводжує процес розвитку функцій мовленнєвого спілкування.
Проведений за всі ці роки поглиблений науково-практичний аналіз комплексного методу подолання заїкання свідчить про велику його ефективність. Результатом широкої пропаганди необхідності лікування заїкання у «витоків його виникнення» стало його створення великої кількості логопедичних кабінетів у дитячих поліклініках, спеціальних дитячих закладів та санаторіїв для дітей дошкільного та шкільного віку з заїканням. У лабораторії функціональних та інших видів патології мовлення проведено подальше вивчення клінічної типології заїкання в порівняльно-віковому аспекті, уточнення взаємозалежності психопатологічних проявів і мовленнєвих порушень. Встановлено нозологічне неоднорідність всіх хворих із заїканням,серез яких найпрезентативнішими є дві групи; хворі із заїканням н тлі резидуально-органічних порушень (неврозоподібне заїкання) та хворі з невротичним заїканням.
Таким чином, ідеї В. Гіляровського про потребу у ранньому лікуванні та спільній роботі над проблемою заїкання лікарів, логопедів, фізіологів, психологів не тільки втілилися в життя, а й набули подальшого розвитку. Це знаходить підтвердження як в організації цілої низки спеціалізованих логопедичних закладів, так і в наукових працях учнів та дослідників В. Гіляровського, що здійснюють подальше розроблення складної проблеми клініки диференційної діагностики, терапії та профілактики заїкання.
10.2. Клініко-фізіологічна характеристика заїкання
Заїкання – це порушення темпу, ритму та плавності усного мовлення, зумовлене судомним станом м’язів артикуляційного апарату (Л. Білякова).
В усьому світі визнано, що заїкання – важка проблема як у теоретичному, так і в практичному аспектах. Проблема заїкання залишається ще остаточно не вивченою через широкий спектр причин його виникнення, різноманітність клінічних проявів, варіантів перебігу, патологічних реакцій логопата на свою ваду.
Донині немає єдиного погляду на етіологію заїкання. Всі дослідники погоджуються, що у появі заїкання можуть мати значення такі чинники:
Певний вік дитини.
Стан центральної нервової системи дитини.
Індивідуальні особливості перебігу мовленнєвого онтогенезу.
Особливості формування функціональної асиметрії мозку.
Наявність психічної травми.
Генетичний чинник.
Статевий диморфізм.
У разі заїкання зазвичай немає специфічної поодинокої причини, що зумовлює цю мовленнєву патологію, оскільки є потреба у поєднанні низки екзогенних та ендогенних чинників.
Ще Лагузен до причин, що зумовлюють заїкання, відносив афекти, переляк, гнів, страх, травми голови, тяжкі хвороби та неправильне мовлення батьків. І. Сікорський (1880) вперше підкреслив, що заїкання характерне для дитячого віку, коли мовлення ще не сформоване. Значне місце він відводив спадковості, вважаючи психологічні та біологічні причини лише поштовхами, що порушують рівновагу нестійких мовленнєвих механізмів у дітей.
Зарубіжні дослідники серед причин виникнення заїкання виділяли неправильне виховання дітей (А. Шервен); асенізацію організму внаслідок інфекційних захворювань (А. Гутцман); наслідування, інфекції, падіння, переляк, перенавчену ліворукість (Т. Гепфнер, Фрешельс).
Нині в етіології заїкання відмічаються сукупність екзогенних та ендогенних чинників (Н. Власова, В. Гіляровський, М. Зеєман, М. Хватцев, Н. Тяпугін)
На сьогодні виділяють дві групи причин заїкання: ті, що призводять до виникнення його («грунт»), та вихідні («поштовхи»).
До причин, що призводять до виникнення заїкання («грунт»), належать такі:
Невротична обтяженість батьків (нервові, інфекційні та соматичні захворювання, що послаблюють або дезорганізують функції ЦНС);
Невротичні особливості заїкуватого (нічні страхи, енурез емоційна напруженість);
Конституційна схильність (захворювання вегетативної нервової системи, підвищена збудливість вищої нервової діяльності та її чутливість до психічних травм);
Спадкова обтяженість (заїкання розвивається на грунті природженої слабкості мовленнєвого апарату, яка може передаватись спадково як рецисивна ознака);
Ураження головного мозку у різні періоди розвитку під впливом багатьох шкідливих чинників; внутрішньоутробних та пологових травм, асфіксій; постнатальних – інфекційні, травматичні впливи за різних дитячих захворювань.
Зазначені причини призводять до затримки мовленнєвого розвитку, до мовленнєвих розладів та розвитку заїкання.
Серед вихідних («поштовхів») виділяють анатомо-фізіологічні, психічні та соціальні причини.
Анатомо-фізіологічні причини: захворювання з енцефалітними наслідками; внутрішньоутробні та пологові травми, струси мозку; виснаження або перевтома нервової системи внаслідок інтоксикації та різних соматичних захворювань, які послаблюють центральні апарати мовлення: рахіт, коклюш, хвороби обміну, отоларингологічні хвороби.
Психічні та соціальні причини: одночасна психічна травма; тривала психічна травма, або неправильне виховання в сім’ї; розбещеність, виховання «зразкової» дитини, нерівномірне виховання; постійні конфлікти, переживання у вигляді тривалих емоційних напружень; гостра, тяжка психічна травма, соціальні раптові потрясіння, які спричинюють гостру афективну реакцію; неправильне формування мовлення в дитинстві: мовлення на вдиху, порушення звуковимови, швидкий темп мовлення батьків; перевантаження дітей молодшого дошкільного віку мовленнєвим матеріалом, невідповідне до віку ускладнення мовленнєвого матеріалу та мислення (складна конституція фрази, абстрактні поняття), поліглосія; наслідування заїкуватих: пасивне – дитина заїкається мимовільно, коли чує неправильне мовлення, активне - копіює неправильне мовлення.
10.2.1. Науково-теоретичні основи дослідження проблеми заїкання
У міжнародній класифікації хвороб 10-го перегляду під кодом F 98.5 стоїть заїкання, що є диско ординаційним судомним порушенням мовлення. Клінічні прояви заїкання зводяться до розладів плавності, злитності мовлення, темпоритмічної організації. Вони мають форму специфічних заїкань, зумовлених судомним станом м’язів мовленнєвого апарату (Л. Білякова).
Отже, заїкання – це порушення темпу, ритму та плавності усного мовлення, спричинене судомним станом м’язів артикуляційного апарату (за Л. Біляковою), але за дослідженнями Ю. Кузьміна та І. Пружан (1974), неможливо виділяти судому як основну ознаку заїкання. Підтвердженням цього може бути наступний факт: під час знімання фільму «Кінорентгенотомографія мовлення в разі розщелин піднебіння» до контрольної групи входив пацієнт, який у минулому мав заїкання. На тлі без судомного і зовнішніх проявів ускладнень мовлення підчас промовлення тестового завдання спостерігалося асиметричне «здуття» м’язів язика, яке охоплювало середню частину спинки цього органу (Л. Пікулєв, Л. Вансовська, 1975). Таке явище було підтверджене і кінорентгенографічними дослідженнями Я. Циммермана у 1980р. вважають, що дефектність мовлення в разі заїкання пов’язана з розладами послідовності артикуляційних рухів. За іншими гіпотезами, моторні порушення у 20% випадків виникають у наслідок уповільненого оброблення слухової інформації в процесі мовлення. Крім того, заїкання пов’язують з особливостями процесу синтезу мовлення, оскільки заїкання спостерігається на початку певних структурних одиниць повідомлення: на початку фрази, синтагми, слова. Зазвичай самі пацієнти говорять про уповільнення, труднощі у доборі слів, репродукування думки вголос, тоді як на письмі вони подібного явища не спостерігають.
Методом дихотомічного сприйняття мовленнєвих сигналів доведено, що вразі заїкання можуть спостерігатися особливості в системі міжпівкульних взаємовідношень під час оброблення мовленнєвих сигналів; ті, хто заїкається, мало відрізняється від інших осіб за кількістю відповідей на ліві сигнали, проте за кількістю відповідей на праві сигнали – значно більше. На основі цих досліджень виявлено певну тенденцію до зниження функціональної асиметрії півкуль. У деяких країнах на основі цих досліджень використовують відповідну методику корекції заїкання.
У разі заїкання порушується не тільки мовленнєвий, а й руховий аналізатор загалом: координація рухів кінцівок з численною кількістю синкінезій і моторною недосконалістю; паралельно виявлено труднощі запам’ятовуванні і виконанні серії послідовних і складних координованих рухів. Спостерігається загальна напруженість, скованість та нестримність рухів. Насильницьки рухи частіше виявляються в ділянці м’язів обличчя. Ускладнення у мовній моториці можуть супроводжуватися додатковими рухами (постукування, смикання головою, закривання очей). Цій проблемі були присвячені дослідження Л. Білякової. Нові дослідження американських учених свідчать про наявність фізіологічних компонентів, що впливають на появу заїкання. Так, виявлено, що скроневі частки головного мозку у тих, хто заїкається, більші за розміром, ніж у того, хто не має цієї вади. Крім того, для заїкання важливим є порушення комунікації, що призводить до психогенної зміни особистості хворого.
Заїкання може мати як гострий психогенно-реактивний, так і поступовий характер.
У подальшому формуються психічні особливості, які виявляються в обмежені мовлення, труднощах у спілкуванні, логофобії. Логофобія зазвичай не залежить від тяжкості перебігу цього мовленнєвого порушення, а є індивідуальною патологічно-емоційною реакцію пацієнта на ваду мовлення.
Психологічний аспект вивчення цієї проблеми пов’язує заїкання з порушеннями системи стосунків, патологічними особливостями адаптації до соціальних умов, які призводять до зміни особистості (В. Шкловський, 1973; В. Ковшиков, 1976; Г. Волкова, 1984; Л. Міссуловін, 1988; Ю. Некрасова, 1992).
Заїкання є одним із поширених мовленнєвих порушень. За данними деяких досліджень, на цю недугу страждають близько 3% дітей і 1% дорослих (Ю. Кузьмін), за данними Л. Міссуловіна – відповідно 2% дітей та 1,5% дорослих.
Співвідношення дівчаток та хлопчиків становить 1 до 3-4 (АРА 2000). Хлопчики частіше, ніж дівчатка, зазнають психічного травмування.
Багато думок існує навколо цього розладу мовлення з приводу причин виникнення заїкання. Так, вважають, що причиною є перенесені емоційні проблеми або стани тривоги і страху. Ця теорія не обґрунтована серйозними доказами (Barlow & Durand, 1999). Зарубіжні дослідники сконцентровували увагу на вивчення сімейних стосунків. Важливу роль у виникненні заїкання відіграють генетичні чинники. Згідно з авторитетними іноземними дослідженнями, спадковість є причиною більше ніж 2/3 (71%) різних випадків вади, а 1/3 (29%) – це результат впливу оточення (Andrews, Morris-Yates, Howie & Martin, 1991). Генетичні чинники, напевно, впливають на мовлення і є причиною його патологічного розвитку, яке відбувається у мовленнєвих центрах мозку (ліва півкуля). Цією біологічною причиною заїкання пояснюються багато клінічних характеристик, зокрема і втрата самостійності та занижена самооцінка (Yovetich, Lesclued & Flicht, 2000).
Проблема заїкання хвилює не одне покоління людей, відображенням цього є численні теорії, які претендують на пояснення його механізмів. Виникнення заїкання пов’язують з певною стадією мовленнєвого розвитку дітей-дошкільників і відносять до віку 2,5-6 років. Цей період збігається з такими періодами:
Становлення звукового (фонетичного) складу мовлення, активного засвоєння лексики і граматики;
Недостатньо сталого розвитку мовленнєвої функції;
Дозрівання багатьох фізіологічних і психічних функцій дитячого організму.
Повністю координація міх трьома відділами периферичного апарату – дихальним, артикуляційним, голосовим – встановлюється до десятинного віку. З огляду на те, що можливість прояву заїкання зберігається до десяти років, профілактика його не має бути ослабленою до цього вікового періоду.
Таким чином, причиною появи заїкання є певна не сформованість мовленнєвої системи. Таке заїкання, як хворобу розвитку, можна назвати еволюційним. Вторинне заїкання симптоматичне, або посттравматичне, зумовлене психотравмою. Відомо, що заїкання – складний симптомокомплекс, який включає особливі психофізіологічні, емоційні та особливі прояви поведінки.
З погляду л. Міссуловіна (1988) і В. Шкловського (1994), заїкання – це стан мовлення, за якого у периферичному мовному апараті дитини спостерігаються судоми різного ступеня тяжкості, тривалості, частоти. Судоми виникають у наслідок невротичних, неврозоподібних станів або органічних захворювань нервової системи і, в свою чергу, спричиняють у дітей вторинні реакції нашарування. Ці нашарування зумовлюють певні зміни особистості і призводять до порушення системи спілкування з оточенням. На тлі органічних порушень виникають судоми м’язів мовленнєвого апарату, які мають різну локалізацію, тип і силу виразності.
Прийнято виділяти два основних типи мовленнєвих судом: тонічні і клонічні.
Тонічні мовленнєві судоми виявляються у вигляді мимовільних багаторазових скорочень м’язів з різким підвищенням їх тонусу, що охоплює кілька м’язових груп. Дитина мовби скута. Рот напіввідкритий або, навпаки, губи міцно стиснуті. Обличча відображує велике напруження.
Клонічні мовленнєві судоми характеризуються мимовільним разовим ритмічним скороченням м’язів мовленнєвого апарату. Дитина зазвичай повторює окремі звуки та склади.
Досить частими є поєднання клонічних і тонічних мовленнєвих судом в однієї дитини.
Локалізація судом: судоми м’язів мовленнєвого апарату можуть виявлятись в усіх його відділах: артикуляційному, голосовому і дихальному. Відповідно ці судоми прийнято називати артикуляційними, голосовими і дихальними. У клінічній картині заїкання трапляються переважно змішані судоми:
Дихально-артикуляційні;
Дихально-голосові;
Артикуляційно-голосові.
Отже, із зазначеного можна зробити висновок, що заїкання – це складне комплексне захворювання, яке потребує різнобічного підходу до лікування. На сучасному етапі корекційної роботи поширений комплексний медико-педагогічний підхід до подолання заїкання.
Клініко-педагогічні спостереження за дітьми, які заїкаються, дає змогу поділити їх на три підгрупи.
До першої підгрупи входять діти, у яких мовлення зненацька переривається повторами різних звуків. За спостереженнями батьків, ці діти заїкаються лише тоді, коли хвилюються. У них порушені моторні механізми мовлення і на заїкання,які виникають під час мовлення, вони не звертають уваги. Мовленнєве порушення найчастіше виявляється під час емоційних реакцій, зумовлених ситуацією.
До другої підгрупи належать діти, які реагують на свою ваду у мовленні. До виникнення заїкання ці діти спокійні, врівноважені, проте з появою заїкання у них з’являються зміни у емоційно-вольовій сфері. Вони стають плаксивими, замкненими, намагаються менше говорити, наявні супутні рухи голови, рук, тулуба, ніг, виражені у легкому ступені. Виникає страх перед мовленням.
До третьої підгрупи входять діти, фізично ослаблені, занадто хворобливі, вразливі, вони бояться темряви, моторно неспокійні, тривожні. З’являється логофобія. Під час мовлення вони дуже хвилюються і частота судом збільшується. Спостерігаються судоми м’язів обличчя, шиї, кінцівок.
Усі ці аспекти треба враховувати, виконуючи корекційну роботу з подолання заїкання.
1 2 3 4 5 6