Ім'я файлу: Філософія 2 сем.docx
Розширення: docx
Розмір: 38кб.
Дата: 18.02.2020
Пов'язані файли:
ек.(ро-1274)Конспект лекцій-119-142.docx
Галунька ОПДм-11.pdf
lab3_teoriia.docx
Становлення англійського парламентаризму.doc

1. Передумови виникнення філософії

Виникнення філософії - це закономірний результат становлення і розвитку людини. Оскільки об'єктом філософського осмислення дійсності є відношення "людина - світ", то вся історія розвитку філософської думки - це процес усвідомлення людиною сутності світу свого буття і своєї власної сутності. Будь-яке значуще, аж надто суспільне, явище має для свого виникнення певну сукупність передумов, що викликали його до життя.

Філософія як теорія не може не може бути найпершою формою світогляду. Чому? Бо будь-яка теорія передбачає попереднє існування простіших форм знання.

Історично філософія виникла шляхом виділення із первинного, синкретичного міфологічного світогляду. Причина її виділення – формування нового типу мислення – усвідомленого та послідовно розгорнутого, дискурсивного (аналітико-синтетичного). Джерела виникнення філософії:

1) філософія починається з критики і руйнуванням традиційних і релігійно-міфологічних уявлень, але одночасно саме на них спирається і від них відштовхується (світоглядна проблематика),

2) зародки або початкові форми наукового знання (математичного, фізичного, астрономічного, медичного ін.).

До передумов виникнення філософії можна віднести такі:

1. Соціально-економічні, тобто такі, що характеризуються відповідним рівнем розвитку продуктивних сил і соціальних відносин стародавнього суспільства. Внаслідок таких процесів відбувається остаточний розподіл праці на фізичну та розумову, до якої відноситься і праця (ремесло) філософа. Рівнобіжно з цим здійснювалися: а) централізація міст; б)розвиток торгівлі, в тому числі із сусідніми країнами, що сприяло запозиченню знань і досвіду. Все це забезпечувало для певної частини громадян можливість постановки питань і пошуку відповідей щодо сутності світу і людини.

2. Духовно-культурні: а)вироблена певним народом, а також запозичена в інших народів сукупність знань, відповідний рівень загальної культури, в тому числі культури діалогу, обміну думками; б)завершення формування писемності і на основі цього в)наявність розвинутої літератури (поезія, драма, трагедія), насиченої оповідями та сюжетами, дійовими особами яких є боги, природні стихії, герої тощо; г)порушені та розв'язанні художньо-образними та символічними засобами світоглядні (смисложиттєві) проблеми.

3. Зумовлене попередніми чинниками виділення кількісно незначної верстви людей, одна частина яких потребує відповідей на питання про те, "що є світ?" і "як правильно жити?", а інша - робить пошуки відповідей на них своїм ремеслом, професією, що дістає назву "любов до мудрості", або "філософія'". Ці люди здебільшого не належали до політичної чи військової аристократії, а були від народження (або ставали) "аристократами духу", тобто безкорисливими шукачами істини, мисливцями за істиною, мислителями.

4. Джерелами філософії були також наявні міфологічні оповіді та первісні релігійні вірування, в надрах яких уже порушувалися й розв'язувалися у відповідний спосіб зазначені питання щодо сутності світу і людини та смислу життя. Міфологічно-релігійні оповіді, сюжети й образи, а також події, учасником яких оповідач більшою чи меншою мірою себе відчував, мали попередньо стати предметом роздумів та логічного аналізу й саме так постати перед мудрецем у формі думки. Отже, завданням

перших філософів було переведення смисложиттєвих проблем і настанов з їх чуттєво-образного, життєво-практичного та міфологічно-релігійного рівня на рівень раціонально-теоретичний, тобто розумовий, поняттєвий.

2. Досократівський етап у розвитку античної філософії.

У розвитку античної філософії виділяється чотири основних етапи.

Перший етап - охоплює VII-V стст. до н. є. і називається досократівським (натурфілософським). Філософи ж, які жили до Сократа, так і називаються -досократики.

Другий етап - приблизно із середини (V ст. до н. є. - до кінця IV ст. до н. є.) - класичний (або висока класика). Софісти й Сократ, які вперше спробували визначити суть людини, здійснили антропологічний поворот у філософії. Філософська спадщина Платона й Арістотеля, що характеризується відкриттям надчуттєвого і органічним формулюванням основних класичних проблем, найповніше узагальнює і відображає досягнення класичної епохи грецької античності.

Третій етап у розвитку античної філософії (кінець IV—II стст. до н. є.) - звичайно називають елліністичним.

Четвертий етап у розвитку античної філософії (І ст. до н. є. -V-VI стст. н. є.) - римський період розвитку - період, коли вирішальну роль в античності став відігравати Рим, під вплив якого потрапляє Греція.

Досократиками називають філософів, які творили до видатного старогрецького мислителя – Сократа. Вони сформували кілька філософських шкіл та вчень.

У досократівський період включають: іонійську (мілетці, Геракліт), італійську філософію (піфагорійці, елеати, Емпедокл), вчення атомістів Левкіппа – Демокріта, софістів.

ІОНІЙСЬКАфілософія (мілетці, Геракліт)

Іонійська філософія, не дивлячись на міфологічну образність, елементи антропоморфізму, вже у певному ступені є системною, раціональною, понятійною, оскільки її основні творці прагнули зрозуміти той чи інший першопочаток як субстанцію (те, що покладено в основу всього сущого), “архе”.
Із знаменитих досократичних філософських шкіл найстарішою вважається у місті Мілеті (VI ст. до н. е.). Тут творили Фалес, Анаксімен, Анаксімандр. Вони вбачали першопричину світу в речових формах. Перші давньогрецькі філософи були натурфілософами(точніше фізиками).

Висуваються й діалектичні ідеї (Геракліт) про мінливість світу (“все тече”), тотожність протилежностей та їх боротьбу, як головний закон всесвіту. Геракліт (544-483 до н. е.) вже розділяє почуттєве та раціональне пізнання, говорить про його складність та що “багатознання розуму не навчить”. Він доводив, що світ не створений богами, а “був, є і буде вічно живим вогнем, який закономірно то спалахує, то згасає”. Гераклітові належить думка про те, що все постійно змінюється, а тому в одну річку двічі ввійти неможливо.

ІТАЛІЙСЬКАфілософія (піфагорійці, елеати, Емпедокл).

Оригінальним було бачення світу, запропоноване піфагорійцями – представниками філософсько-містичної школи, яка виникла у м. Кротоні близько 532 р. до н. е. Першоосновою світу вони вважали не речовину, а її кількісний вираз, математичний і геометричний вимір. На їх думку, певні чисельні показники виражають справедливість, душу, вдачу, все, що визначає людську життєдіяльність. Оскільки все можна вирахувати й обчислити, то першопричиною природи є число. Вважається, що Піфагор першим назвав гармонійний порядок у світі “Космосом”. Природа, космос створились із з’єднання безмежного (тілесний простір) та межі (число). Всесвіт – організований числом простір.

У людському існуванні, доводили піфагорійці, гармонія досягається лише при узгодженні числового та геометричного з такими проявами речей, як “душа”, “добро”, “зло” і т. ін.

Елеати (Ксенофан, Парменід, Зенон) розвивають понятійний апарат, особливо по відношенню до субстанції. У іонійців вона фізична, у піфагорійців математична, у елеатів філософічна, бо субстанція – буття!

Парменід (540-480 до н. е.) вперше ставить проблему буття та мислення, буття та небуття та доказово її розв’язує. Мислення і буття за його думкою це одне й те саме; небуття не існує, а буття єдине, нероздільне, нерухоме, у протилежність різноманітності та подільності чуттєвого світу.

Спроба всебічного осмислення світу часто приводила до висновків про його нестабільність і суперечливість. Представник елейської школи Зенон (490-438 до н. е.) стверджував, що рухоме ніде не рухається – ні там, де воно є, ні там, де його немає, і в той же час рух не закінчується. Д

АТОМІСТИЧНАфілософія (Левкіп, Демокріт)

Більш реалістичних поглядів на світобудову дотримувалися Левкіп (500 –440) та його учень Демокріт (460 –371) - вершина античного матеріалізму, створює вчення, що синтезує ідеї попередніх філософів. Вони ввели в філософію поняття “атом” для позначення неподільної частки матерії ("a-tomos"). Тобто існує два початки – атоми (буття) і порожнеча (небуття). Атоми є нероздільні, міцні, вічні та незмінні, у той час, як речі є мінливими. Атоми рухаються в порожнечі та по-різному поєднуючись, формують усі природні та духовні об’єкти. Щодо людей, то вони теж побудовані з атомів і відрізняються лише за зовнішнім виглядом. Стосовно ж умов Космосу, то всі люди однакові. Це гуманістичний погляд, адже йдеться про природну рівність людей.

СОФІСТИ (Протагор, Горгій, Крітій, Продік). (ІІ половина V ст. до н. е.)

Особливе місце в досократичній філософії займають думки вчителів мудрості, які за плату навчали філософії, логіки, красномовства, тобто знань, необхідних для суспільно-політичної та військової діяльності. Їх називали софістами, і серед них було чимало визначних філософів. Чим вони відзначилися?

Завдяки творчості софістів:

1. Людина стала центром філософських пошуків;

2. Особливою темою філософування стало мислення;

3. Відповідно, особливої гостроти набула проблема мови;

4. Відбулася зміна традиційних моральних цінностей і на авторитеті розуму була сформована теорія моралі.

Софісти увійшли в історію як мудреці, яких не цікавила істина, а тільки перемога у суперечках, де вони могли довести будь-що. Софісти поставили гносеологічну проблему про відношення думки до оточуючого світу, про пізнаваність світу, але центральною проблемою стала проблема людини, суспільства.

3.Сократівський етап у розвитку античної філософії.

А) філософія Сократа

Сократ(470-399 pp. до н. є.) починає свій шлях у філософії як учень софістів, але згодом відмовляється від їх скептичного ставлення до істини. Адже своїм призначенням у житті Сократ вважав пошук істини. Відкриття власного невігластва - початок філософування, за Сократом. Він намагався відкривати учням їх невігластво і тим спонукати їх до доброчинного життя. Сам себе Сократ не вважав мудрим («софос»), а лише «філософом», таким, що любить мудрість. «Я знаю, що нічого не знаю, - казав про себе Сократ і додавав, - але інші не знають навіть цього».

Тільки Богові, на думку Сократа, може бути відомий устрій світу, причини і суть небесних явищ. Тому, робить висновок Сократ, людям варто звернутися думкою до власних справ, устрою та норм суспільного буття, до сенсу свого життя.

Як і софісти, Сократ основну увагу приділив проблемам людини, моралі, освіти, мови, теорії аргументації (доведення і спростування). Сократ не залишив після себе філософських трактатів, бо принципово нічого не писав, вважаючи, що головне його завдання - навчити людей мислити за допомогою дискусій і бесід.

Всі люди прагнуть стати щасливими, вважав Сократ, але мало хто знає, як цього досягти. На його думку, шлях до щасливого життя повинен починатися із самопізнання.Основна тема сократівських роздумів, девізом яких він обрав знамениті слова, висічені біля входу в дельфійський храм: «Пізнай самого себе».

Осередком людської природи він називає душу - ця думка пролунала вперше в античній філософії. Для того часу вона була новою і незвичною. Головна здатність душі - розум, на ньому зосереджує Сократ свою увагу. Щасливе життя - це життя, що сповнене добром, прожите з користю для душі. Але, щоб робити добрі вчинки, людина повинна знати природу добра. Сократ, а пізніше і Платон вважали, що чесноти людини залежать від її знань. Знання природи добра спонукає до добрих вчинків. Адже люди чинять зло не свідомо, а лише через незнання того, що є добром і благом. Такі уявлення про зумовленість моральності знанням характерні для всієї грецької філософії.

Сократ схилявся до ідеї античного просвітництва - шлях до добра лежить через розум.

Вказати шлях до істинного знання і є завданням філософа, вважав він.

Діалектика як метод пізнанняу Сократа набуває форми мистецтва управляти пізнанням, управляти діалогом, стикати протилежні точки зору через вміння правильно задавати питання.

Пошук істини передбачає, за Сократом, не тільки критичне ставлення до позиції іншого, але й вміння піддавати критиці власні думки. Справжнє знання не можна просто отримати чи запозичити, воно завжди є особистим досягненням, результатом власних зусиль. Істина не закладена в тому чи іншому знанні, а виявляє себе в самому процесі пізнання. Розумність, мудрість - це здатність мислення, розміркування, а не просто «багато знань», що «розуму не навчають» (як вважав ще до Сократа Геракліт).

Свій спосіб міркування і досягнення істини філософ називав «майєвтикою»,тобто повивальним мистецтвом (Сократ своєю бесідою приймав «пологи пізнання», допомагаючи істині з'явитися на світ). Справжнім же духом Сократового мислення і спілкування з людьми стала іронія.

Іронія закладена в самій бесіді і є виявом проблемності, неоднозначності, суперечності теми, яка до того вважалася «безпроблемною», ясною і зрозумілою для кожного.

Коли Сократу було вже сімдесят років, його звинуватили у порушенні традицій, у тому, що він не шанує богів, визнаних в Афінах, і тим розбещує молодь. Найдемократичніша на той час влада все ж таки прирекла його до страти. Насправді ж Сократ виступав за право критичного мислення. «Життя, не перевірене критикою, не варте того, щоб його прожити», - стверджував Сократ. Маючи змогу втекти з в'язниці, він не зробив цього, пояснивши свій вчинок такими словами: «Я зневажаю людей, що засудили мене, але не можу не шанувати законів моєї держави». Згідно з легендою, він випиває келих з отрутою.

Б) Демокрита

Демокріт з Абдер - давньогрецький філософ - атоміст і вчений - енциклопедист, народився близько 460 р. до н.е., рік смерті невідомий, за деяким даними прожив більше ста років.

Філософія Демокріта це атомістичний матеріалізм. Увесь світ, всі тіла, відповідно до цієї концепції, складаються з атомів (atomos - неподільний) - дрібних матеріальних неподільних часток. Рух - внутрішня властивість атомів (здогад про внутрішнє джерело матерії, яка є в русі); різноманіття явищ навколишнього світу пояснюється розходженням форм атомів. Послідовно проводячи матеріалізм, Демокріт вважав, що душа складається зі сферичних, рухливих, вогненних атомів. Людина відрізняється від тварини особливим розташуванням атомів душі, які чергуються з атомами тіла. Після смерті душі розпадаються і атоми розсіюються в просторі. Боги також мають атомарну структуру і складаються із круглих вогненних атомів, які нелегко руйнуються, але все-таки не вічні.

Космологія.

Демокріт розвиває концепцію Левкінпа про космічні вихри, які породжують незліченні світи, різні за розміром і структурою. В одних світах сонце і місяць більше наших, в інших - більша кількість світил, у третіх - немає зовсім. Світи, розрізняються за віком: одні тільки народжуються; інші - перебувають у розквіті; треті - гинуть зіштовхуючись один з одним.

Для філософії Демокріта характерний твердий детермінізм - заперечення випадковості; все, по Демокріту, закономірне і має свої причини. Філософ стверджував, що люди вигадали ідол випадку, щоб користуватися ним як приводом, який прикриває їх власну нерозсудливість.

Теорія пізнання.

Демокріт виділив два ступені пізнання: почуттєвий досвід, який виникає внаслідок витікання від об'єктів прозорих матеріальних образів, які попадають в наші органи почуттів і мислення. Почуття, що є джерелом будь-якого пізнання саме по собі може дати лише "темне", тобто неповне, поверхневе знання, тому що сутність речей - атоми, можуть бути осягненні умоглядним шляхом.

Етика Демокріта - це етика щастя - гедонізм. Метою життя філософ вважає гарний настрій - евтюмію, що означає безтурботний щасливий стан, коли людина не піддається дії пристрастей і страху. Найбільшою чеснотою є безтурботна мудрість, яка дає людині дар правильно мислити, правильно говорити і правильно поступати.

В соціально-політичних поглядах Демокріт був прихильником демократичного устрою держави, стверджуючи, що бідність у демократії настільки краще так званого благополуччя громадян при царях, наскільки свобода краще рабства.

В) Платона

Найвідомішим учнем Сократа був Платон(428-347 pp. до н. е.).

Платон зосереджує своє філософування на вирішенні відкритої Сократом проблеми існування загального, розглядаючи загальне як ідею. Ідеї, що внаслідок своєї досконалості виявляють себе як справжня реальність, Є первинними стосовно конкретних речей як копій ідей. Чуттєво даний світ конкретно-індивідуальних речей є відбитком загальних ідей. Здатністю до безпосереднього контакту з ідеями наділена людська душа, яка після смерті тіла відділяється від нього і повертається до безтілесного царства ідей. Душа, з'єднуючись із тілом, втрачає свою ідеальність (відповідність ідеї), забуває все, що споглядала у світі ідей. Але у відповідному стані (у сні, коли душа не залежить від тіла) вона здатна пригадати забуте. Тому в теорії Платона пізнання, під час якого формуються загальні поняття, є процесом пригадування.

Також Платон висуває філософське вчення про тріаду,відповідно до якого все суще складається з трьох начал: "єдиного",”розуму”, “душі”.

Єдине” є основою всякого буття, не має ніяких ознак (ні початку, ні кінця, ні частин, ні цілісності, ні форми, ні змісту, і т.д.), вище всякого буття, вище всякого мислення, вище усякого відчуття, це першооснова всього — всіх ідей, речей, явищ, властивостей

Розум” походить від “єдиного”, протилежний йому, це узагальнення всього живого на Землі.

Душа“ – пов'язує між собою всі речі і всі явища, поєднує і зв'язує “єдине “ і “розум”:

· душа може бути світовою і душею окремої людини; душа людини є частина світової душі;

· душа безсмертна;

· при смерті людини вмирає тільки тіло, душа ж, відповівши в підземному царстві за свої земні вчинки, здобуває нову тілесну оболонку;

· сталість душі і зміна тілесних форм — природний закон Космосу.

 Гносеологія (теорія пізнання) Платона виходить з того, що:

· оскільки матеріальний світ є лише відображенням “світу ідей”, то предметом пізнання повинні стати насамперед ідеї;

· ідеї неможливо пізнати за допомогою чуттєвого пізнання (такий тип пізнання дає не достовірне знання);

· ідеї" можна пізнати лише розумом, завдяки вищій духовній діяльності;

· вищою духовною діяльністю можуть займатися тільки люди підготовлені: інтелектуали, філософи.

Платон відкриває реальність надчуттєвого, надфізичного простору, де будь-яка річ фізичного світу має свою вищу й останню причину, що має природу не фізичну, але метафізичну.

Відкриття Платоном двох вимірів людського буття виявляється й у тому, що закон держави – це спосіб, за допомогою якого людина реалізує в державі найвищу ідею Добра, де міра всіх речей – Бог. Тому особливу роль у своїй філософії Платон приділив проблемі держави. Платон виділяє шість типів держави. Історичних конституцій, що створюють ідеальну (чи псують останню) може бути три: 1) Якщо один керує й імітує ідеального політика, - це монархія. 2) Якщо роль ідеального політика грає група людей, - це аристократія. 3) Якщо ідеального політика імітує весь народ, - демократія. Коли ці форми конституції розкладаються, якщо правителі переслідують лише власний бариш, а не народний інтерес, тоді народжуються: 1) тиранія, 2) олігархія, 3) демагогія.

Платон у 387 р. до н.е. заснував у пригороді Афін філософську школу, відому під назвою Академія (розташовувалася в парку, присвяченому міфічному героєві Академу), де Платоном уперше глибоко досліджені проблеми не тільки природи, але і суспільства, були закладені основи понятійного мислення.

Г) Арістотеля

У своїй філософській діяльності Арістотель пройшов три основних етапи:

367 - 347 р. до н.е. - працював, починаючи з 17-літнього віку, в Академії Платона і був його учнем (до моменту смерті Платона);

347 - 335 р. до н.е. - жив і працював у Пелле - столиці Македонської держави, де виховував Олександра Македонського;

335 - 322 р. - заснував власну філософську школу - Лікей (періпатичну школу) і працював у ній до своєї смерті.

До найбільш відомих творів Аристотеля відносяться: "Органон", "Фізика", "Механіка", "Метафізика", "Про душ", "Історія тварин", "Никомахова етика", "Риторика", "Політика", "Афінська полита", "Поетика".

Філософію Арістотель поділяв на теоретичну, що вивчає проблеми буття, походження всього сущого, причини різних явищ (одержала назву “первинна філософія” або метафізика як мислення про перші причини та начала); практичну як вивчення діяльності людини, суспільства, держави. Арістотелем як одна з частин філософії була виділена логіка.

Арістотель визнається першим, хто здійснив систематичне дослідження праць попередніх мислителів. Найбільшу частину своїх праць він присвячує проблемам метафізики як науки про суще.

Становлення Арістотеля як філософа відбувалося шляхом вирішення проблем, що виникали під час осмислення надбання його вчителя Платона. Критика Арістотелем Платона набула істотного значення у вигляді афоризму: “Платон мені друг, але істина — дорожча”. Помилка Платона, по Аристотелю, у тім, що він відірвав світ ідей від реального світу і розглядав “чисті ідеї” поза зв'язком з фізичною дійсністю. Аналізуючи проблеми платонівської філософії, він усвідомлює, що причина, сутність речей, загальне не може існувати окремо від одиничних речей. Вирішення цієї фундаментальної проблеми здійснене Арістотелем шляхом розвитку поняття ”матерія”.

Він розуміє матерію як матеріал буття і тому вона може тільки мислитися. Матерія безпосередньо причетна до спричинення кожної речі, дана в чуттях річ завжди існує в якомусь матеріалі, а ідеї, поняття не мають матеріальності. Реальне ж існування матеріалу дійсності відбувається тільки у конкретних формах. Отже, безпосередньою причиною речі може бути форма. Форма реально існує тільки в тому чи іншому матеріалі – матерії, але не залежить від того, яка саме матерія оформлена. Тому форма визначається як сутність усіх речей, вона незмінна, вічна, цілком подібна до платонівських ідей, тільки не існує відокремлено від матерії (форма лише незалежна від конкретної матерії).

Таке вирішення проблеми загального та індивідуального породжує нову філософську проблему: яким чином матерія і форма поєднуються у кожному конкретному випадку? Цю проблему Арістотель вирішує шляхом залучення понять “можливість” і “дійсність”. Матерія постає носієм можливостей, а форма – дійсності.

В філософії Арістотеля вперше здійснюється вирізнення між філософією як дослідженням причини усього сущого як такого, що притаманне всім речам, та конкретними науками, які не досліджують загальну природу сущого.

Дати відповідь на питання про те, що таке буття, Арістотель намагається через висловлювання про буття,тобто через категорії(у перекладі з давньогрецького – висловлювання).

Арістотель виділяє 10 категорій,що відповідають на поставлене запитання (про буття), причому одна з категорій говорить про те, що таке буття, а 9 інших дають його характеристики. По Арістотелю, буття— це сутність (субстанція), що володіє властивостями кількості, якості, місця, часу, відносин, положення, стану, дії, страждання.

Людина, як правило, здатна сприймати лишь властивості буття, але не його сутність. Носієм свідомості людини, поАрістотелю, є душа.

Філософ виділяє три рівні душі:

•рослинна душа;

• тваринна душа;

• розумна душа.

Будучи носієм свідомості, душа також відає функціями організму. Рослинна душа відповідає за функції харчування, росту і розмноження. Цими ж функціями (харчування, ріст, розмноження) відає і тваринна душа, однак завдяки їй організм доповнюється функціями відчуття і бажання. І тільки розумна (людська) душа, охоплюючи всі перераховані вище функції, відає ще і функціями міркування і мислення. Саме це виділяє людину з усього навколишнього світу. Арістотель вважає, що людина відрізняється від тварини наявністю мислення і розуму, має вроджену схильність жити разом із собі подібними (тобто жити в колективі). Тому людина визначається як “суспільна тварина”, чия потреба жити в колективі призводить до виникнення суспільства і держави.

4) Основн течії еліністичної філософії:

Елліністична філософія — останній період розвитку філософії Стародавньої Греції, після Аристотеля, в період еллінізму — поширення грецької культури за межі старогрецьких колоній після завоювань Олександра Македонського. Часові рамки елліністичної філософії обмежують виникненням неоплатонізму. До основних рис елліністичної філософії відносять етичну спрямованість і адаптацію східних релігійних моментів.

А) Епікуреїзм

Епікуреїзм — учення і образ життя, що витікає з ідей Епікура і його послідовників. Епікурейцями називають тих, хто, не замислюючись, віддає перевагу матеріальним радощам життя, хоча це неточно характеризує їх філософію, оскільки сам Епікур першість відводив задоволенням духовним — як найменше залежним від зовнішніх умов а, отже, приводять людину до стану спокою і незворушності. Епікуреєць не має пана, він свободовільний. Життя – ось головна насолода. Людей же, що прагнуть тільки до матеріальних задоволень, правильніше називати гедоністами.

Головні моменти епікуреїзму:

• Все складається з атомів, які можуть мимоволі відхилятися від прямолінійних траєкторій.

• Людина складається з атомів, що забезпечує їй багатство відчуттів і задоволення.

• Боги байдужі до людських справ.

• Світ відчуттів не ілюзорний, він – головний зміст людського життя, все інше, зокрема ідеально – мислительне, "замикається" на плотському житті.

Епікурейці вважали, що для щасливого життя людині необхідне:

1) Відсутність тілесного страждання;

2) Незворушність душі;

3) Дружба;

Найбільшим представником грецького епікуреїзму еллінізму є в першу чергу сам Епікур. Римський епікуреїзм представляли Лукрецій Кар і Кацій; цей напрям вплинув також на римський еклектизм.

Учення Епікура

Вчення Епікура про природу, по суті справи, демократичне учення: нескінченне число і різноманітність світів, що спонтанно розвиваються, є результатом зіткнення і роз'єднання атомів, крім яких не існує нічого, окрім порожнього простору.

Пізнання природи є не самоціль, воно звільняє людину від страху марновірств і взагалі релігії, а також від боязні смерті. Це звільнення необхідне для щастя і блаженства людини, суть яких складає задоволення, але це не просте плотське задоволення, а духовне, хоча взагалі всякого роду задоволення самі по собі не є поганими. Проте духовне задоволення стійкіше, бо воно не залежить від зовнішніх перешкод. Завдяки розуму, дару богів, за який вони не вимагають ніякої подяки, прагнення повинні приводитися в згоду, що припускає задоволення, причому одночасно досягається не порушуваний неприємними переживаннями спокій, незворушність (атараксія), в якому і полягає дійсне благочестя. Епікур закликав людину порівнювати задоволення, які вона отримує, з можливими наслідками.

У теорії пізнання Епікур займає позицію сенсуалізму. В основі будь-якого пізнання, вважав філософ, лежать відчуття, які виникають при відокремленні відображень від об'єктивно існуючих предметів і проникають у наші органи чуттів.

Відповідно до зростання уваги до людини та її проблем, що відбувається в елліністичний період, Епікур великого значення надає етичному вченню. Людина, за Епікуром, є істотою, яка вміє відчувати, і її почуття складають основний критерій моралі.

Найвищим добром Епікур визнає блаженство, насолоду (гедоне, звідси — гедонізм). Воно полягає в задоволенні природних потреб і в досягненні душевної рівноваги - спокою душі (атараксія), а тим самим і щастя (евдемонія). Ці моральні вимоги вважаються природними, як наслідок людської сутності

Етичні та в цілому філософські погляди Епікура тісно пов'язані з його відкритим вільнодумством. Основним джерелом виникнення та існування релігії він вважав страх смерті та незнання природних законів. Страх смерті та страх перед богами є головними перепонами в досягненні людиною щастя. Проте все ж таки Епікур припускав існування богів, які живуть у міжсвітових просторах, є байдужими до світу і не втручаються в долі людей.

Принцип насолоди відображається і на соціальних поглядах Епікура. Суспільство, вважав він, є сукупністю індивідів, які домовилися між собою про те, щоб не шкодити один одному. Дотримання цієї домовленості він називав справедливістю. Власне кажучи, Епікур певною мірою передбачив пізнішу теорію суспільного договору.

Виходячи зі своєї етики, Епікур рекомендує, щоб мудра людина (філософ) уникала суспільної(політичної) діяльності.

Добре прожив той, хто прожив непомітно - ось його теза. Найбільш відомим з послідовників Епікура був давньоримський поет і філософ Тит Лукрецій Кар. До нас дійшла повністю його поема "Про природу речей", у якій він детально виклав свою філософську позицію. Лукрецій вважав, що основна мета філософії - звільнення людини від страху загробної кари. Звільнитися від цього людина може через пізнання природи, законів її функціонування. Набуті знання потрібні людині для розуміння складних етичних проблем. Особливо важливим для людини є розуміння двох питань: см

ертності душі й неможливості богів вплинути на життєдіяльність людини. Визнаючи існування богів, Лукрецій заперечує їх вплив на природу, бо природа складається з найменших частинок і виникає сама по собі. Найменші частинки природи вічні, ніким не створені і є першоосновою світу.

Б) Стоїцизм

(ІІІ ст. до н. е. – ІІ ст. н. е.) - одна з філософських течій пізньої античності, що обґрунтовувала внутрішню незалежність і нездоланність людської особистості в умовах розпаду полісних і ствердження імперських відносин.

Засновником школи С. в Греції був Зенон (336-264 до н. е.) із Кітія. Назва походить від архітектурної споруди - галереї з колонадою в Афінах, де проводив свої заняття Зенон. Як напрям філософії, що містить у собі стиль мислення і спосіб життя, С. представлений трьома періодами:

Стародавня Стоя: ІІІ-ІІ ст. до н. е., представники: Зенон, Клеанф, Хрісіпп. Вони - "вчителі життя", виразники "героїчного песимізму". Вирізнялись твердістю, суворістю, безкомпромісністю поведінки, ригоризмом суджень, аскетизмом життя.

Середня Стоя: II—І ст. до н. е. - стоїчний платонізм, представники: Панецій, Посідоній, Боет. В етичному плані цей етап дещо помірніший в порівнянні з попереднім. Репрезентує греко-римську традиції.

Пізня Стоя: І-ІІ ст. н. е. — римський С, представники: Сенека, Епіктет, Марк Аврелій. Це С, що вмирає; С, що шукає Бога; С, що бореться з християнством і водночас живить його. Цей С. - об'єктивне передчуття нового (християнського) світовідчуття.

Відлуння С. ми знаходимо в еклектиків, гностиків, а історичний резонанс — у світоглядних мотивах доби Відродження.

Теоретична спадщина багатьох із засновників С. не дійшла до нашого часу, а збереглась лише у фрагментах. Проте твори римських стоїків відомі і широко розповсюджені.

Для філософії стоїків характерно еклектичне поєднання різних вчень.

Їм належить ідея розподілу філософії на три розділи: фізика, етика, логіка. Фізика містить у собі їх погляди на світ і космологію, на богів як учасників космічної держави, на долю, свободу, душу; етика - проповідь ідеалу мудреця в поєднанні з формуванням нового погляду на щастя і шляхи його досягнення.

Логіка поділяється на риторику і діалектику. Частини філософії ієрархійно пов'язані між собою і визначають одна одну. Фізика і логіка підпорядковані етиці як серцевині філософії, що має визначити смисл і мету життя.

Існуючий космос стоїки порівнювали з єдиним організмом, в якому сутність розлита по всім членам і не існує окремо від них. Вихідним буттям організму є "Первинний вогонь", або вогняне дихання (пневма), що творить все існуюче, в тому числі і людину. Тому "Первинний вогонь" існує водночас і як "інтелектуальне тіло", якому іманентно притаманний Логос. Логос у стоїків - це "Закон" існування природи, людини, суспільства і держави.

"Доля — це розум світобудови, закон усього сущого у світобудові", а доля людини є проявом божественного Логосу (і Долі). Щоб діяти розумно, людина має діяти відповідно до божественного Логосу, і на підставі цього вибудовувати свою поведінку. Отже, "фізика" відкриває людині те, що залежить від неї, і те, що не в її владі, тобто залежить від зовнішніх причин, які підпорядковані "розумній необхідності". Той, хто цього не розуміє, марно страждає, люблячи себе, а не свою долю. Мудра людина - це та, що, усвідомивши сутність існуючого, "любить свій фатум". Звідси формулюється низка важливих понять етики, якими слід керуватися: благо, добро, зло, щастя та ін., які стосуються тільки сфери людських відносин (сфери моралі) і не поширюються на те, що не залежить від людини (природа, історичні умови, соціальний статус або економічний стан тощо). До останніх людина має ставитися байдуже. Свідоме культивування в собі стоїчних принципів і моральних пріоритетів допоможе людині дістатися сили духу - фундаменту всіх стоїчних чеснот, — і стану незворушності і байдужості до того, на що вона вплинути не може.

5. Римська Філософія.




Римська філософія розпочинається з того, чим закінчується грецька – еклектикзмом. Її початок датується кінцем II-І ст. до н.е. Вона є вторинною стосовно грецької («Рим був завойованим Грецією духовно»). Звідси, власне, й роздвоєність римської філософії на латино мовну і грекомовну та змістовна суперечливість: прив'язаність до наслідування, тлумачення й коментування.

Це особливо є характерним для творчості Цицерона(106 - 43 рр. до н.е.), котрий в своїх історичних та соціально-політичних працях висловили ряд думок та ідей соціально-філософського змісту. Найбільш продуктивною була думка щодо походження держави, форм її правління та їх переродження. Досить цінною була й думка про необхідність поділу влад «через їх змішування». На його думку, успіх Риму полягав у поєднанні трьох влад: влади консулів (імператорська), влади сенаторів (аристократів) та влади демосу (народу). Визнавалося за необхідне «залишити трохи влади народові», – тільки за такої умови в суспільстві й державі можуть панувати мир і спокій.

Найвидатнішим філософом давньоримської доби був Лукрецій Кар (приблизно 99-55 рр. до н.е.), представник матеріалізму, атомістичного пантеїзму. К Маркс високо цінував філософію мислителя, а його працю «Про природу речей» назвав найвеличнішим документом матеріалістичної філософії всіх часів і народів. Своє завдання Лукрецій вбачав у тому, щоб дух людини звільнити від пут (тенет) марновірства. Він був переконаний у тому, що для того щоб прогнати із людських душ страх, достатньо показати природу лише такою, якою вона є, і вона «своїм виглядом, внутрішнім ладом прожене страх».

Сенека Луцій Аней(4 р. до н.е. – 65 р. н.е.) був широко ерудованим філософом. У філософських вченнях попередників його цікавила їх практична (моральна) сторона, менше – їх уявлення про думки, й ще менше – про світ. У філософії Сенека розрізняє споглядальну й прикладну частини, оскільки філософія «і споглядає, і діє». Вся філософія Сенеки – прикладна наука, оскільки, на його думку, знання заважають мудрості, тому й слід обмежувати себе в знанні. Для мудрості необхідно мати багато вільного простору в голові, а знання забиває голову дурницями. Ніяка наука, окрім філософії, не досліджує добро і зло. Розділення між мудрістю й знанням полягає в тому, що знання роблять людину розумнішою, але не кращою. «Бути розумнішим, – вважав він, не означає – бути кращим». Тому мудрість є засобом не для того щоб потрапити в рай, а щоб уціліти в цьому світі.

 
скачати

© Усі права захищені
написати до нас