| |
| Міністерство освіти і науки України |
| |
| Київський національний університет |
| будівництва і архітектури |
| |
| |
| Кафедра політичних наук |
| |
| |
| |
| КОНТРОЛЬНА РОБОТА № 1 |
| з політології |
| |
| |
| |
| Студента V курсу |
| факультету ГІСУТ |
| (заочне відділення) |
| Спеціальність Геодезія, |
| гр.зГД-51 Прокопчук Ангеліна Валентинівна |
| |
| КИЇВ – 2020 |
Тема: Держава як політичний інститут
Зміст:
1.Вступ.
2.Поняття держави та теорії її походження.
3.Ознаки та функції держави.
4. Вищі органи сучасної держави і поділ державної влади
5.Форми державного правління і державного устрою.
6.Висновок
ВСТУП
Держава є багатоаспектним суспільним утворенням і за своєю складністю й багатоманітністю виявів поступається хіба що суспільству в цілому. Складність і багатоманітність виявів держави об’єктивно утруднюють з’ясування та визначення її сутності. До того ж, кожна із суспільствознавчих наук досліджує якийсь окремий аспект держави, відповідно до якого і дає її визначення.
Коли йдеться про державу взагалі, то мається на увазі передусім певна відокремлена територія, на якій проживає політично, тобто з допомогою публічної влади, організоване населення. У цьому розумінні поряд з поняттям «держава» вживаються терміни «країна», «суспільство», «вітчизна» тощо. Політична організованість населення в межах визначеної території має незалежний від інших територіально-політичних утворень характер. З широкої соціологічної точки зору, отже, держава може бути визначена як «територіально організоване і політичне незалежне суспільство», а з політологічної — як незалежне політико-територіальне утворення.
Поняття держави та теорії її походження.
Провідним інститутом політичної системи, що зосереджує максимальну політичну владу, є держава.
Держава - це основний інститут політичної системи суспільства, що здійснює управління суспільством, охорону його політичної і соціальної структури на основі права за допомогою спеціального механізму (апарату). Питання про походження держави протягом багатьох сторіч було предметом довгих дискусій. Висувалися різні гіпотези і теорії. Одна з найдавніших теорій походження держави - теократична, тобто теорія божественного походження, згідно якої держава наказала людині Богом. Інша, патріархальна концепція, потрактує державу як велику сім'ю, в якій відносини монарха і його поданих ототожнюються з відносинами батька і членів сім'ї. Ще Конфуцій висловив патріархально-патерналистську концепцію держави. В ХVII-ХVIII століттях оформляються договірні теорії походження держави (Дж.Локк, Т.Гоббс, Ж.Ж.Руссо). Державу сталі розуміти як суспільний договір, згідно якому люди в цілях надійного забезпечення своїх природних прав, свободи, захисту особи і власності погоджуються створити державу. Як відзначав французький мислитель Д.Дідро, люди «усвідомили, що кожній людині потрібно поступатися частиною своєї природної незалежності і підкоритися волі, яка була б волею всього суспільства і була б загальним центром і пунктом єднання всіх їх волі і всіх їх сил». В ХІХ в. були створені основи марксистської теорії про класи і державу, згідно якій держава є політичною машиною для придушення пануючими класами трудящих мас. Держава виникає разом з розділенням суспільства на класи і зростанням класових антагонізмів. В.І.Ленін підкреслював: «Держава є орган класового панування, орган пригноблення одного класу іншим, є створення «порядку», який узаконює і зміцнює це пригноблення, стримуючи зіткнення класів». Марксизм припускає, що класи зникнуть так само неминуче, як неминуче вони у минулому виникли. Із зникненням же класів зникне («відімре») і держава - такий кінцевий висновок теорії марксиста. На думку прихильників теорії насильства держава є результатом прямої політичної дії - внутрішнього або зовнішнього насильства, завоювання. Слідством перемоги більшості над меншиною або більш сильного племені над більш слабим є установа переможцем держави. Воно стає органом управління переможеними. В результаті завоювання виникає не тільки держава, але і розподіл суспільства на класи, приватна власність. На певних етапах історичного розвитку переважала класова природа держави, проте визначаючим завжди було його загально соціальне призначення. Якщо партії, рухи виражають групові потреби, то держава покликана представляти загальний інтерес. Держава виступає найважливішим чинником соціально-економічного і духовного розвитку суспільства. Держава - це особлива форма організації політичної влади в суспільстві, володіючої суверенітетом і здійснюючої управління суспільством на основі права за допомогою спеціального механізму (апарату).ОЗНАКИ ТА ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВИ
Держава - продукт внутрішньої еволюції суспільства. Утворення держави обумовлено необхідністю віддзеркалення загальних потреб і інтересів, які колишні інститути задовольнити не могли: до них відносяться потреби в безпеці, дотриманні прав і свобод індивідів, збереження цивільного миру і правопорядку і т.д. Держава відрізняється високою спеціалізацією і розподілом праці. В структурі держави можна виділити: 1) представницькі органи (парламент);
2) виконавчо-розпорядчі органи: президент, прем'єр, уряд; 3) судову систему; 4) наглядово-контрольні органи; 5) органи охорони громадського порядку;
Держава характеризується наступним ознаками:Особлива організація політичної влади, яка, утілюючись в державних органах, виступає як державна влада. Її здійснює особливий прошарок людей, що виконують функції управління і примушення, складових апарат держави, який наділює державно-владними повноваженнями.
Територіальна організація населення. Державна влада здійснюється в рамках певній території і розповсюджується на всіх людей, що проживають на ній. Цілісність суспільства і взаємозв'язок його членів забезпечує інститут громадянства, або підданства.
Держава організовує суспільне життя на основі права. Тільки держава займається законотворчістю, тобто видає закони і інші правові акти, обов'язкові для всього населення.
Держава є суверенною організацією влади. Державний суверенітет виражається у верховенстві влади держави і незалежності її від будь-яких інших властей усередині країни або у взаємостосунках з іншими державами.
Держава має свій в розпорядженні систему примусового стягування податків і інших обов'язкових платежів, які забезпечують його економічну самостійність.
Держава - це особлива організація політичної влади суспільства, що має у своєму розпорядженні спеціальний апарат примушення, що виражає волю та інтереси пануючого класу або всього народу. Держава представляє все суспільство в сукупності. Воно є носієм влади, юрисдикція якої розповсюджується на всіх членів суспільства і на всю територію країни. Примусовий характер влади держави, його монополія на застосування насильства принципово відрізняють його від інших політичних інститутів, роблять його основою політичної системи.Держава виконує ряд функцій, які відрізняють його від інших політичних інститутів. Традиційно функції держави по сферах реалізації загальнозначущої мети підрозділяють на внутрішні і зовнішні.
До внутрішніх функцій можна віднести економічну, соціальну, організаторську, правову, політичну, освітню, культурну, виховну тощо:економічна функція держави виражається в організації, координації, регулюванні економічних процесів за допомогою податкової і кредитної політики, створенні стимулів економічного зростання або здійснення санкцій;
соціальна - полягає в задоволенні потреб людей в роботі, житлі, підтримці здоров'я; наданні соціальних гарантій старим, інвалідам, безробітним, молоді; страхуванні життя, власності, здоров'я;
правова - включає забезпечення правопорядку, встановлення правових норм, які регулюють суспільні відносини і поведінку громадян. Захист правових норм здійснюється спеціальними правоохоронними органами держави (суд, прокуратура і т.д.).
культурно-виховна - направлена на створення умов для задоволення культурних потреб населення, залучення їх до досягнень світової художньої культури, можливості самореалізації в творчості;
політична - є однією з головних функцій держави, яка полягає в забезпеченні політичної стабільності, виробленню політичного курсу, що відповідає потребам і сподіванням широких верств населення або підтримки політичного панування класу-власника.
Серед зовнішніх функцій можна виділити:функцію взаємовигідної співпраці в економічній, соціальній, технологічній, культурній, торгової і інших сферах з іншими країнами;
функцію оборони країни.
ВИЩІ ОРГАНИ СУЧАСНОЇ ДЕРЖАВИ І ПОДІЛ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ
У кожній країні функції держави здійснює розгалужена система її органів, які в сукупності складають структуру держави. Залежно від здійснюваних функцій розрізняють органи законодавчої (парламент, законодавчі зібрання суб’єктів федерацій та автономій), виконавчої (уряд, місцеві органи державної виконавчої влади, органи виконавчої влади суб’єктів федерацій та автономій) і судової влади. Серед органів державної влади особливо вирізняються вищі — глава держави, парламент та уряд. Саме вони реалізують основні повноваження у сферах законодавчої і виконавчої влади, а їхня діяльність має політичний характер. До вищих органів держави належать також вищі судові інстанції загальної і спеціальної компетенції — верховний суд, конституційний суд, вищий адміністративний суд та ін. Проте судові органи формально відсторонені від реалізації державних функцій політичного характеру за винятком тих випадків, коли суди здійснюють конституційний контроль.
Дослідивши функціонування вищих органів законодавчої і виконавчої влади, можна більш або менш точно визначити, в яких формах здійснюється державна влада, на яких засадах організований і діє державний механізм.
Глава держави — це конституційний орган і одночасно вища посадова особа держави, яка посідає формально найвище місце в системі органів державної влади, здійснює верховне представництво країни у внутрішньополітичному житті та у відносинах з іншими державами.
Майже в усіх країнах світу глава держави одноособовий, і лише в декількох функції його здійснюються колегіальними органами — президіями вищих представницьких органів у країнах соціалізму. Федеральною Радою у Швейцарії, колективним монархом в Об’єднаних Арабських Еміратах, спільно духовним керівником держави і президентом в Ірані.
У країнах з монархічною формою правління главою держави є монарх, правовий статус якого вирізняється двома основними особливостями. По-перше, влада монарха юридичне вважається непохідною від якої-небудь іншої влади, органу чи виборчого корпусу. Монарх владарює (абсолютно чи обмежено) за власним правом і вважається джерелом усієї державної влади. По-друге, влада монарха є спадковою, вона переходить від одного представника правлячої династії до іншого в установленому законом порядку. Спадковий принцип є переважним для всіх монархій, хоча історії відомі випадки, коли монархи обирались (Польське королівство, Германська імперія до 1806 р- та ін.). У наш час існує «виборна монархія» в Малайзії.
У країнах з республіканською формою правління главою держави є президент , який завжди обирається (за винятком випадків, коли ця посада займається в результаті державного перевороту). Порядок обрання президента залежить від прийнятої форми державного правління. Можна виокремити три основних системи обрання президента: 1) прямі вибори, за яких главу держави обирають усі виборці країни без участі парламенту; 2) непрямі вибори, за яких волевиявлення виборців опосередковується спеціальною колегією вибірників (США) і за певних умов — парламентом; 3) багатоступеневі вибори президента, коли виборці обирають спочатку парламент, а той — президента.
Особливості правового статусу глав держав, обсяг їх компетенції вирішальною мірою залежать від форми державного правління, впровадженої в тій чи іншій країні. Однак за будь-якої форми правління статус глави держави характеризується такими властивостями, як невідповідальність незмінюваність і нейтральність. Невідповідальність проявляється в тому, що глава держави не несе ні політичної, ні юридичної відповідальності за свою діяльність. Притягнення президента до юридичної відповідальності в порядку імпічменту може бути лише у разі скоєння ним тяжкого кримінального злочину, а не за результати діяльності як глави держави.
Незмінюваність означає, що глава держави законним шляхом не може бути усунутий з посади до його смерті (монарх) або до закінчення терміну повноважень (президент, за винятком процедури імпічменту). Нейтральність глави держави полягає в тому, що він є (повинен бути) виразником загальнонаціональних інтересів і стоїть поза політичною боротьбою.
Глави держав формально наділяються широкими повноваженнями у сфері законодавчої, виконавчої і судової влади. Основними з таких повноважень можуть бути:
а) у сфері законодавчої влади: скликання, відкриття й закриття чергових і позачергових сесій парламенту; достроковий розпуск парламенту або однієї з його палат і призначення позачергових виборів; підписання та обнародування законів; вето на закони, прийняті парламентом; повернення законів до парламенту для повторного розгляду; законодавча ініціатива; видання власних нормативних актів; призначення членів верхньої палати парламенту;
б) у сфері виконавчої влади: участь у формуванні уряду;
відправлення уряду у відставку; керівництво адміністративним апаратом і збройними силами;
в) у сфері судової влади: призначення на судові або вищі судові посади; помилування, пом'якшення і скасування кримінальних покарань, визначених судом; проголошення амністії.
Значними можуть бути зовнішньополітичні повноваження глави держави. Формальна і особливо реальна наявність повноважень залежить передусім від форми державного управління. У президентських республіках глава держави одержує свій мандат від виборчого корпусу і завжди має широкі й реальні владні повноваження. Це стосується і глав держав у деяких країнах із змішаною республіканською формою правління. У парламентарних республіках глава держави отримує мандат від парламенту і зазвичай не має істотних владних повноважень. Загалом президент може посідати різне становище в системі влади: бути главою лише держави (наприклад, у ФНР); бути главою одночасно держави й виконавчої влади (США); бути главою держави і фактичним керівником уряду за наявності прем’єр-міністра (Франція); бути складовою частиною парламенту (Індія). Аналогічним може бути й становище монарха.
Парламент (англ. parliament, франц. parlement, від parler — говорити) — це вищий колегіальний представницький законодавчий орган держави.
Парламенти є виборними й колегіальними органами держави, які функціонують за умов демократичного правління. В унітарних державах парламенти формуються на загальнонаціональному рівні, у федераціях — також і на рівні їх суб’єктів. Визначальними характеристиками парламентів є їхня структура, порядок формування та обсяг компетенції.
Основною ознакою структури парламентів багатьох країн є двопалатність , або бікамералізм . Історично сформувалися три основних причини бікамералізму. Другі, або верхні, палати вводились, по-перше, для представництва аристократії, по-друге, для стримування радикалізму нижніх палат, по-третє, для представництва на загальнодержавному рівні інтересів суб’єктів федерації у федеративних державах. На кінець 1996 р. двопалатні парламенти діяли у 18 з 22 федеративних держав і в 40 із 150 держав унітарних.
Найважливішими елементами структури палат парламентів є парламентські фракції, керівні органи і комісії, або комітети.
Парламентські фракції утворюються за ознакою належності депутатів до тієї чи іншої політичної партії, представленої у парламенті. Фракції звичайно формуються із членів однієї політичної партії, хоча в деяких країнах існує практика утворення спільних фракцій із представників кількох партій, що проводять єдину або близьку лінію в політиці. Утворення фракцій на непартійній основі зазвичай забороняється, хоча є й такі країни, де крім партійних фракцій, у парламентах функціонують об’єднання депутатів за іншими ознаками — спільних професійних інтересів, регіональної належності тощо. Перехід депутатів з однієї партійної фракції в іншу унеможливлюється за допомогою різних засобів як юридичних, так і політичних.
Важливим елементом внутрішньої структури палат парламентів є їхні керівні органи, які можуть бути одноособовими або колегіальними. В одних країнах керівництво палатами здійснюється одноособове їхніми головами. В англомовних країнах одноособовий голова парламенту або нижньої палати називається «спікером» (англ. speaker, від speak — говорити). Основне завдання голови — організація функціонування парламенту і проведення його сесійних засідань. У більшості країн світу керівну роботу в палатах парламентів здійснюють виборні колегіальні органи — президія, бюро, правління тощо.
Найголовнішим елементом внутрішньої структури парламентів є комісії (в англомовних та деяких інших країнах вони називаються комітетами ), які бувають кількох видів. Основними з них є постійні комісії, головна функція яких — детальний розгляд законопроектів. У двопалатних парламентах постійні комісії, як правило, утворюються в кожній з палат. Постійні комісії звичайно мають спеціалізований характер, їхня предметна компетенція у цілому відповідає загальній структурі уряду. В багатьох країнах утворюються також постійні комісії, діяльність яких пов'язана з роботою самого парламенту, наприклад комісії з питань процедури і регламенту, депутатської етики тощо.
Крім постійних комісій, у парламентах створюються також спеціальні, слідчі та деякі інші комісії, які здебільшого діють на тимчасовій основі.
Порядок формування парламентів часто перебуває у прямій залежності від їхньої структури. Нижні палати парламентів так само, як і однопалатні парламенти, майже завжди формуються шляхом прямих виборів. Загальнонаціональний представницький характер парламентів (нижніх палат) часто відбивається у їх назвах: «національні збори», «народні збори», «державні збори», «палата представників», «палата громад», «палата депутатів» тощо. Верхні палати, які найчастіше мають назву «сенат», можуть формуватися шляхом прямих і непрямих виборів, призначення, а також комбінації цих способів. Причому чим далі процес формування верхніх палат віддалений від виборчого корпусу, тим менший обсяг їхньої компетенції.
До найважливіших функцій парламентів належать законотворчість, прийняття бюджету і контроль за діяльністю органів виконавчої влади (уряду). Серед функцій парламенту також виокремлюють судову й зовнішньополітичну, які мають супутнє значення.
Основним завданням парламентів є прийняття законів. Теоретично лише парламент має суверенне право приймати закони. Проте в сучасних державах законотворча діяльність парламенту втратила суверенний характер. Частина законодавчих повноважень делегована уряду і главі держави. У країнах з парламентарними формами правління центром нормотворчості фактично є уряд, який через парламентську більшість визначає роботу парламенту.
Одним із найважливіших повноважень парламенту є контроль за діяльністю уряду. Сучасна практика знає такі основні методи парламентського контролю за діяльністю уряду: 1) постановка питання про довіру урядові. Може бути ініційована як парламентом, так і урядом. Винесення вотуму недовіри уряду в цілому або окремому міністрові викликає їх відставку; 2) резолюція осуду. Вноситься лише з ініціативи парламенту. Правові наслідки прийняття резолюції осуду такі самі, що й у разі винесення вотуму недовіри; 3) інтерпеляція (від лат. interpellation — переривання промови, порушення) — це звернена до уряду чи окремого міністра вимога групи депутатів дати пояснення щодо проводжуваної ним внутрішньої або зовнішньої політики чи з якого-небудь конкретного питання. Може спричинити постановку питання про довіру урядові; 4) усні й письмові запити депутатів. Використовуються ці методи, як правило, в країнах з парламентарними формами державного правління.
Похідним від поняття «парламент» є поняття «парламентаризм». За визначенням українського правознавця В. М. Шаповала, парламентаризм — «це система взаємодії держави і суспільства, для якої характерними є визнання провідної або особливої і досить істотної ролі у здійсненні державно-владних функцій загальнонаціонального колегіального постійно діючого представницького органу».
Парламентаризм означає не просто наявність парламенту, а його верховенство у сфері законодавчої влади і провідне становище в системі вищих органів державної влади. Парламентаризм не може існувати без парламенту, його основою є саме сильний і повновладний парламент. Але парламентаризм водночас є такою властивістю парламенту, якої він може й не мати. Парламент може існувати без істотних елементів парламентаризму, що є характерним для авторитарних і тоталітарних політичних режимів.
Юридичними проявами парламентаризму є розмежування законодавчої і виконавчої влади, контроль парламенту за діяльністю органів виконавчої влади, привілейований статус депутатів та їх юридична незалежність від виборців (вільний мандат). Парламентаризм передбачає наявність у країні впливових політичних партій, досконалого виборчого законодавства, чітку політичну структурованість парламенту, формування у ньому сталої більшості, жорстку партійну дисципліну. За відсутності необхідних умов становлення парламентаризму парламент може перетворитися на безплідну говорильню, а депутатський мандат використовуватиметься ніким не контрольованими депутатами для вирішення особистих справ.
Парламенти були і є ареною для узгодження соціальних інтересів, розв’язання наявних у суспільстві соціальних і політичних суперечностей. Вони активно використовуються політичними партіями для пропаганди й реалізації своїх програм та демократичної боротьби за владу.
Уряд — це колегіальний орган виконавчої влади держави, наділений загальною компетенцією зі здійснення керівництва державним управлінням.
Найпоширеніші назви урядів — «рада (кабінет) міністрів», «державна рада», «федеральна рада» тощо — відбивають їхній колегіальний характер.
Залежно від форми державного правління та обсягу повноважень парламенту щодо формування уряду розрізняються дві основні моделі формальної процедури створення уряду: парламентська і позапарламентська. У країнах з парламентарними і змішаною республіканською формами правління застосовується парламентський спосіб , за якого парламент безпосередньо здійснює ті чи інші відповідні процедури. Повноваження на формування уряду має та партія чи партійна коаліція, яка за результатами виборів отримала більшість місць у парламенті. Процедури формування уряду передбачають спільні дії парламенту і глави держави, хоча характер і послідовність їхніх дій бувають різними.
За політичним складом уряд може бути однопартійним, коаліційним і безпартійним. Однопартійним уряд буває тоді, коли одна з політичних партій отримала в результаті виборів абсолютну більшість місць у парламенті чи його нижній палаті й може сформувати уряд. Коаліційним уряд буває за умови, коли жодній із партій у результаті виборів не вдалося отримати в парламенті чи його нижній палаті абсолютної більшості місць, і формування уряду є результатом згоди між партіями про спільну урядову програму. Безпартійний уряд створюється в тому разі, коли політичним партіям у парламенті не вдалося домовитися про створення коаліції, а розпускати парламент (нижню палату) небажано. Такий уряд включає фахівців, які можуть бути членами тієї чи іншої партії, але їхня партійна належність значення не має. Безпартійний уряд називається ще службовим, діловим або чиновницьким. Можливе створення й уряду меншості , який спирається на вибіркову підтримку неурядових партій у парламенті. Він може бути однопартійним чи коаліційним, але в будь-якому разі партії, які входять в уряд, більшості в парламенті не мають.
Позапарламентський спосіб формування урядів застосовується в президентських республіках, де уряд формується президентом. Роль парламентів при цьому навіть юридичне є незначною. Глава держави формує уряд, як правило, з представників своєї партії, хоча іноді в тих чи інших політичних цілях він включає в уряд окремих представників інших партій.
До складу уряду, крім його глави, звичайно входять державні міністри, міністри, міністри без портфеля, державні (статс)-секретарі. Інститут глави уряду, якого в більшості країн називають прем'єр-міністром, тобто першим міністром (від франц. Premier — перший), існує лише за парламентарних чи змішаних республіканських форм правління, оскільки в президентських республіках його функції виконує глава держави. Повноваження глави уряду досить широкі. Він керує діяльністю уряду, відповідає за національну оборону, забезпечує виконання законів, призначає на військові й цивільні посади тощо. У країнах зі змішаною республіканською формою правління роль центру урядової організації та діяльності розподіляється між главою уряду і президентом.
Назва «державний міністр» є досить невизначеною. В одних країнах ранг державного міністра вищий від звичайного, в інших — нижчий, у третіх — державними міністрами називаються всі члени уряду. В деяких країнах, крім міністра, для керівництва міністерством призначається державний статс-секретар (від нім. Staat — держава), який або виконує функції заступника міністра, або відає певною ділянкою роботи всередині даного відомства. Міністри без портфеля не керують якими-небудь відомствами, але на засіданнях уряду мають право вирішального голосу. Іноді вони виконують окремі доручення прем’єр-міністра, координуючи роботу групи міністерств і відомств.
Структурними одиницями уряду є міністерства. У значній більшості країн структура й кількісний склад уряду жорстко не фіксуються. Вони визначаються кожного разу при створенні нового уряду або його реорганізації. Існує певний «класичний» перелік міністерств, які обов'язково входять до складу уряду. Це насамперед міністерства внутрішніх і закордонних справ, оборони, фінансів, юстиції.
Обсяг повноважень уряду значною мірою залежить від форми державного правління. Однак за будь-якої форми він виконує такі основні функції: 1) управління державним апаратом; 2) виконання законів; 3) нормовстановлююча діяльність; 4) складання і виконання бюджету; 5) здійснення зовнішньої політики.
ФОРМИ ДЕРЖАВНОГО ПРАВЛІННЯ І ДЕРЖАВНОГО УСТРОЮ
Держава є особливою формою організації політичної влади, яка має певний устрій. Організацію, устрій і реалізацію державної влади відображає поняття «форма держави». Як сукупність зовнішніх ознак держави вона включає три елементи: форму правління, форму державного устрою, політичний режим.Форма правління характеризується порядком формування самих найвищих органів державної влади (глава держави, парламент, уряд), а також розподілом між ними повноважень і функцій.
Залежно від того, хто і як здійснює державну владу, як влаштовані, організовані і діють органи держави, розрізняють монархії і республіки. Монархія - форма правління, при якій верховна державна влада належить одній особі, що посідає свою посаду в установленому порядку престолонаслідування. Монархії бувають абсолютними і конституційними (обмеженими):абсолютна монархія - форма правління, при якій державна влада одноосібно здійснюється монархом;
конституційна (обмежена) монархія припускає, що влада монарха обмежена якимсь представницьким органом, діючим на основі конституції.
Республіка - форма правління, при якій всі самі найвищі органи державної влади або обираються, або формуються загальнонаціональними представницькими установами. В рамках республіканської форми правління прийнято розрізняти президентську, парламентську республіки і змішані (президентсько-парламентські) республіки:Президентська республіка (США) характеризується жорстким розділенням законодавчої і виконавчої гілок влади. Президент, будучи главою держави, одночасно очолює виконавську владу, не несе відповідальності перед парламентом, оскільки обирається на загальних виборах. Уряд призначається президентом і несе перед ним відповідальність. Президент не має свій в розпорядженні права розпуску парламенту, парламент може змістити президента тільки через процедуру імпічменту.
Парламентська республіка (ФРН) характеризується тим, що парламент формально є повновладним органом, який формує політично відповідальне перед ним уряд. Взаємостосунки законодавчої і виконавчої гілок влади будуються на принципі співпраці. Президент є главою держави, але виконавська влада зосереджена у уряду на чолі з прем'єр-міністром. Уряд формується партією або коаліцією партій, що мають свій в розпорядженні більшість місць в парламенті.
Президентсько-парламентська республіка (у Франції, Австрії, Португалії, Польщі, Болгарії) відрізняється подвійною відповідальністю уряду – перед президентом і перед парламентом. Ця форма поєднує в собі сильну президентську владу з ефективним контролем з боку парламенту.
Форма державного устрою - адміністративно-територіальна організація держави, а також система взаємостосунків центральних і регіональних органів влади. Розрізняють наступні форми державного устрою: А. Унітарна держава - найпоширеніший вид територіально-політичної організації. В такій державі:існують загальні для всієї країни представницькі, законодавчі і судові органи, повноваження яких розповсюджуються на всю територію;
функціонує єдина система законодавства, єдина правова і грошова системи, єдине громадянство;
всі адміністративно-територіальні одиниці (області, округи, департаменти, провинції мають однаковий юридичний статус і не володіють якою-небудь політичною самостійністю, тобто не мають своїх законодавчих і зовнішньополітичних органів.
Як правило, ідеї і принципи державного унітаризму, затверджуються і практично реалізуються в країнах, на території яких проживає одна, а не дві або більш крупних націй (етносів). Унітаризм практикується і тоді, коли країна багатонаціональна, але переважну більшість населення її складають представники однієї, основної національності. (напр., Китай). Унітаризм не виключає можливості здійснення в рамках демократичної держави культурно-національної і адміністративно-територіальної автономії, місцевого самоврядування і відповідної децентралізації. Більшість держав миру є унітарною (Великобританія, Франція, Японія, Швеція, Болгарія, Норвегія, Іспанія, Румунія, Польща, Китай, Португалія, Єгипет, Туніс, Марокко і ін.), хоча деякі з них, напр., Китай, Іспанія, Данія, Фінляндія, Італія і ін., мають в своєму складі автономні утворення. Б. Федеративна держава - це добровільне об'єднання декількох самостійних державних утворень в єдину союзну державу (федераціями в даний час є 20 країн світу). Основні риси федерації:територію федерації утворюють території її суб'єктів (штатів, кантонів. республік тощо);
існують два рівні влади: федеральний і республіканський;
наявність подвійної правової системи, подвійного громадянства, двопалатного парламенту, одна з палат якого представляє інтереси суб'єктів федерації, а друга - загальнонаціональні інтереси ;
зовнішньополітичні інтереси здійснюють федеральні державні органи.
В багатонаціональних державах федералізм - важливий засіб рішення національного питання, збереження і зміцнення єдності і цілісності країни. Важлива роль належить федералізму і в забезпеченні необхідної децентралізації, без чого неможлива достовірно демократична політична система. Федералізм широко використовується в багатьох країнах світу, близько двох десятків яких будується на тій або іншій федеральній основі (США, Росія, Німеччина, Індія, Канада, Австралія, Пакистан, Австрія, Бельгія, Швейцарія, Югославія, Бразилія, Аргентина, Мексика, Бірма, Венесуела та ін.). В. Конфедерація - форма міждержавного об'єднання, при якій держави – суб'єкти конфедерації утворюють постійний союз в цілях координації своєї діяльності в тих або інших сферах, повністю зберігаючи свою незалежність. Конфедерація звичайно не має свого особливого, єдиного громадянства, єдиної правової і податкової системи. Кожний суб'єкт конфедерації має власні суверенні державні органи, а органи конфедерації, як правило, складаються з представників її суб'єктів. Історично конфедерація звичайно передувала федерації і була перехідною формою до неї від повної роздробленості. Так, конфедерацією були США до 1787 р., Швейцарія до 1848 р., Нідерланди до 1795 р., Німеччина до 1867 р. В сучасному світі конфедерація не має помітного розповсюдження. Швейцарія, яка дотепер офіційно іменується конфедерацією, насправді вже давно є федерацією.ВИСНОВОК
Центральним елементом політичної системи суспільства, основним носієм політичної влади виступає держава. Тому воно є головним суб'єктом і одночасно головним об'єктом політичної діяльності і політичних відносин.
Держава з моменту своєї появи грає величезну роль в житті суспільства, в регулюванні класових взаємин і суперечностей, в забезпеченні має рацію і свобод особи. Звідси зрозуміла та увага, яка приділяється проблемі держави у філософській, соціологічній, політологічній літературі. Різні погляди висловлені вченими з питань походження і суті держави, співвідношення суспільства і держави, діяльності державного апарату, взаємовідношення особи і держави і ін.
Держава - це форма організації класового суспільства, що є по своєму пристрою багатоаспектною соціальною освітою. Воно з'являється на певному етапі історичного розвитку разом з виникненням приватної власності, розшаруванням первісного суспільства на класи і соціальні групи з різними інтересами, розподілом праці, що ускладнився, і необхідністю регулювання відносин, що з'явилася, в суспільстві між соціальними групами і особами, налагодження владного, примусового управління. Однією з важливих причин появи держави є необхідність зміцнення і охорони форм власності, перш за все тих засобів виробництва і багатств, які з'явилися у незначної, але вельми впливової частини суспільства.
Слід зазначити і такий чинник, як істотні зміни у відтворенні самої людини і в регулюванні статевих відносин. Таким чином, держава виникла тоді, коли відтворення самої людини і матеріальних основ його життя переросло рамки замкнутої в собі общини. Походження держави - це не одноразовий акт, а тривалий процес розпаду первісного самоврядування.
У нашій країні держава, зосередивши в своїх руках основну масу засобів виробництва і вироблюваного продукту, різко обмеживши демократичні інститути, затулило собою цивільне суспільство, підпорядкувало його інтересам правлячої партійно-бюрократичної еліти. В даний час найважливішим завданням є відтворення цивільного суспільства, забезпечення демократичної форми його функціонування. Пріоритет повинен бути відданий не державі, а суспільству, особі. Ще Дж. Локк писав, що суспільство набагато важливіше держави і переживе його. Розпад держави не спричиняє за собою розпад суспільства.
Список використаної літератури:
1) Шляхтун П. П. “Політологія” (теорія та історія політичної науки): Підручник.-К.: Либідь, 2002.
2) Політологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ За ред. О. В. Бабкіної, В. П. Горбатенька. - К: “Академія”, 2001.
3) Політологія: Навчальний посібник / За ред. С.А.Матвеєва. – Х.: “Одисей”, 2004.
4) Політологія: Підручник // За загальною редакцією проф.. Кременя В.Г., проф. Горлач М.І. – Харків “Єдиноріг”, 2001.
5)Сайт https://uk.wikipedia.org