Вступ
Десятинна церква (Церква Успіння Пресвятої Богородиці Десятинна) — перша кам'яна церква Русі. Споруджена 986-996 в Києві на честь пресвятої Богородиці за часів князювання Володимира Святославича, доля її виявилася найбільш драматичною серед усіх інших відомих храмів України. Зведена наприкінці Х ст. ще за часів встановлення Древньоруської держави, вона майже два с половиною століття простояла на Старокиївській горі, будучи символом духовності і головною святинею давнього Києва. Та навіть і після руйнування, Богородиця Десятинна залишила по собі вічну пам’ять на всі прийдешні віки...
Вона являла собою хрестовокупольний шестистовпний кам’яний храм. У Десятинній церкві містилась княжа усипальниця, де поховано Володимира Святославича та його дружину — візантійську царівну Анну, сюди було перенесено з Вишгорода прах княгині Ольги.
Всі державної ваги події добрі і не зовсім приємні, повернення із військових походів подяка і покута - вершили в цьому храмі. Так Літопис залишив нам згадку про те, що коли князі В'ячеслав, Ізяслав і Ростислав, об'єднавшись під час міжусобної боротьби в 1151 році вирушали із Києва то кланялись "святій Богородиці Десятинній і святій Софії".
Головна проблема в тому, що після руйнування церкви радянською владою від неї залишився тільки фундамент, що ускладнює процес відтворення внутрішнього і зовнішнього вигляду. На даний момент точаться активна полеміка з приводу необхідності відбудови церкви. Уявлення про неї ми можемо дістати тільки з літописів та даних її сучасників, тому існує проблема з відтворенням її вигляду. Проте, в нас є достатньо інформації, щоб скласти загальне уявлення про неї.
Історія будівництва
Літописні повідомлення про Десятинний храм досить чітко нам подають час його заснування.
Відомо, що у 988 році князь Володимир разом зі своєю дружиною прийняв хрещення в Херсонесі та повінчався з візантійською царівною Анною, а повернувшись додому, охрестив і всіх киян. Це літописне оповідання стало хрестоматійним. Одразу після того, як християнство стало офіційною державною релігією Київської Русі – князь Володимир заходився знищувати старі язичницькі традиції , скидати ідолів та руйнувати капища. Як засвідчує літописець Нестор у „Повісті минулих літ” князь Володимир „наказав будувати церкви й ставити їх по тих місцях, де раніше стояли кумири. І поставив церкву в ім'я святого Василія ( це ім’я Володимир отримав при хрещенні) на горбі, де стояв ідол Перуна та інші. І по інших містах почали ставити церкви й призначати туди попів і приводити людей на охрещення по всіх містах і селах”.
Так, в редакції «Повісті минулих літ», що вміщена в Іпатіївському списку читаємо під 991 роком: «Потім же, коли Володимир жив у законі християнському, надумав він спорудити камінну церкву святої Богородиці, і, пославши (послів), привів майстрів із греків, (і) почав зводити. А коли скінчив споруджувати, прикрасив він її іконами, і поручив її Анастасові-корсунянину, і попів корсунських приставив служити в ній. Він дав сюди все, що взяв був у Корсуні, - ікони, і начиння церковне, і хрести» .
Про причини побудови князем Володимиром Десятинного храму читаємо в історика Церкви Є. Голубинського: «Насаджена на Русі Церква Християнська вимагала зовнішнього представництва, йде тут мова про споруду, яка б була церквою всієї Русі і матір’ю всіх церков руських» (4). Далі ж у Літописі вже під 996 роком читаємо: «Коли ж Володимир побачив, що церкву завершено, він увійшовши до неї, помолився Богу,(помолився за Русь, подібно до Соломона(3Цар.8.22), авт.) говорячи: «Господи Боже! Поглянь із небес, і побач, і одвідай сад Свій, і зроби, (щоб те), що насадила десниця Твоя, люди сії новії, серце яких Ти навернув єси до істини, (могли) пізнати Тебе, Істинного Бога. І поглянь Ти на церкву осю, що її спорудив я, недостойний раб Твій, на честь Матері, яка породила Тебе, і Приснодіви Марії Богородиці. І якщо помолиться хто в церкві сій, то почуй Ти молитву його і відпусти всі гріхи його благання ради Пречистої Богородиці». А коли він помолився, то сказав так: «Осе даю церкві сій, святій Богородиці, од маєтності своєї і од моїх городів десяту частину». І, написавши, положив він присягу в церкві сій, (і) сказав: «Якщо се одмінить хто, - хай буде проклят». І дав він десятину Анастасові – корсунянину, і справив тоді празник великий у той день боярам, і старцям городським, і вбогим роздав багато добра» (5). Після цих двох чималих цитат із Повісті минулих літ хотілося б зупинитися і звернути увагу на виділені нами слова. Перш за все великий князь і просвітитель Руси-України Володимир ствердив призначення новозбудованого храму тільки для молитви і відпущення гріхів тим, хто буде молитися в ньому і друге - хто порушить закон «десятини», суворо заявляє князь – буде проклятий.
Церкву Богородиці Десятинну освячував другий Київський митрополит Леонтій, а настоятелем було поставлено Анастасія Корсунянина, як називає його літописець Нестор. Про те, що князь Володимир винагородив церкву свою великим багатством читаємо ще і в Церковному уставі князя Володимира. В першій його частині зазначено: «…создах Церков Десятинную Святия Богородиці и дах еи десятину по всеи Рускои земли во своїм княжении десятую вікшу, а у торгу десятую неділю, а из домов на всякое літо от всего прибитка и от лова княжа, и от стада, и от мита чюдному Спасу (мова ще йде про церкву Спаса на Берестовім, авт) и Святия Богородици, городи и погости, села и виногради, земли и борти, озера (и) ріки волости и дани с всими прибитки, десятое в всем царстві и княжении» (6).
Цей перший у Київській Русі мурований храм не міг не викликати благоговійного подиву серед тодішніх киян та численних відвідувачів матері городів руських. Сучасники порівнювали його з небесами. заввишки вона була більше 35м а її внутрішній простір дорівнював 32х42 метри. Десятинна церква в архітектурному плані виглядала як хрестово-купольна шестистовпна споруда. Зарубіжні дослідники виводять її структуру з провінційного базилікового типу архітектури, відомого в Х століття у Херсонесі та Болгарії. Натомість писемні джерела ХІV століття вказують, що храм був багатокупольним. Так Воскресенський літопис, на який посилається архієпископ Чернігівський Філарет Гумілевський в своїй «Истории Русской Церкви», стверджує, що Богородична Десятинна церква в Києві була з 13-ма куполами. За словами дослідників, навіть в оточенні розкішних княжих палаців, Десятинна церква суттєво виділялася своїми розмірами і була значною спорудою на території міста Володимира. Сучасні дослідження довели, що Десятинна церква була оточена критими галереями, через які, ймовірно, з’єднувалася із південно-західним князівським палацом. Приміром, в „Списку руських городов дальніх і ближніх” записано: „Київ древлян, на Дніпрі, а церкви : святаа Богородица десятинна, камена, була о полутретьятцати версях, а Святая Софія – о двенадцяти версях”. Більшість науковців вважають, що упорядник Списку, певно, перебільшив кількість бань на головній церкві Києва, проте навряд чи можна, сумніватися в тому, що Десятинна, дійсно, мала багато бань. У всякому разі, перша мурована церква не могла не викликати благоговійного подиву серед тодішніх киян та численних відвідувачів „матері міст руських”.
. Багатство внутрішніх вишуканих форм, фресок, мозаїк і кам’яних деталей: мармурових колон, шиферних різних плиток, карнизів захоплювало подорожуючих. Ці прикраси мав на увазі блаженний митрополит Іларіон, коли говорив в Похвалі рівноапостольному князю Володимиру: «…і в красу зодягнув святі церкви» (10). Перевершити цю кам’яницю змогла хіба що Софія Київська, закладена Ярославом Мудрим, але це сталося майже на 40 років пізніше.
Всередині церква була розписана фресками, а в центральній частині оздоблена настінними мозаїками. Підлогу прикрашали мозаїчні плити, викладені з різноманітних порід мармуру, шиферу та інших коштовних порід каменю( залишки цих матеріалів були знайдені під час численних розкопок, що проводилися у різні часи). Саме через це розкішне оздоблення Десятинну церкву називали ще й „мармуровою”.
Святині і реліквії Десятинного храму
десятинна церква ікона князь
Десятинна церква була трьохпрестольна: головний престол присвячено Богородиці. Другий боковий престол – святителю Миколаю, тому що в цьому преділі знаходилась чудотворна ікона Святителя Миколая, привезена Володимиром із Корсуня. На спомин про цю ікону в часи митрополитства Петра Могили кияни називали відроджений з руїн храм «Микола Десятинний».
Третій боковий престол - священномученнику Клименту, оскільки в цьому преділі знаходилась глава святого Климента і його учня Фіви та інші мощі святих привезених також із Корсуня.
Була і ще одна святиня в цьому храмі - чудотворний образ Богородиці про який згадується в житії святих мучеників Бориса і Гліба. Як і глава священомученника Климента, ця ікона являлась найстародавнішою святинею Києва і привезена була із Корсуня дружиною князя Володимира Анною в якості приданого. Образ був за повелінням грецької царівни поставлений в Десятинному храмі. Згодом ця ікона Богоматері була віддана одним із київських князів в придане за дочкою або сестрою, яка відправлялась до Белзького князівства. Друга версія більш ймовірніша – цю ікону вивіз із Києва в 1270 році князь Лев Данилович і помістив її в церкві міста Белза, а в 1382 святиня потрапила до Ченстохова і стала головної святинею Польщі під назвою чудотворного образу Ченстоховської Божої Матері (18). Вже згадуваний дослідник Києва К. Шероцький вважає, що цей образ в 1500 році був вивезений із Києва в Двінськ .
До часу освячення церква збагатилася начинням, ризницею та іншими церковними речами, які привіз князь Володимир з Корсуня. Серед святих речей були чесні хрести, які потім називали корсунськими або Володимировими. Один із таких хрестів Х століття грецької роботи був знайдений в братській могилі біля Десятинної церкви під час розкопок. Ймовірно цей хрест був поставлений на березі Дніпра при Хрещенні Руси-України. Хрест був викуваний із заліза і покритий листовим сріблом з обох сторін. По кутах були мощі під склом, одне із них збереглося. По краях видно отвори для дорогоцінного каміння. В центрі зображення святого Федора Тирона.
Усипальниці князів
У десятинній церкві були передбачені заздалегідь спеціальні місця для поховань, так звані "аркосолії". Князь Володимир відразу подбав про те, щоб сюди були перенесені останки рівноапостольної княгині Ольги - першої християнки серед знатних людей, правителів Русі, і відкрито поклав їх ради тих, хто приходить до неї з вірою і отримують зцілення. Перенесення мощей приснопам'ятної своєї бабки Ольги князь вчинив разом із митрополитом Леонтієм. Коли відкрили їх, то знайшли нетлінними, переложивши їх в нову усипальницю і з великим урочистим співом перенесли в церкву святої Богородиці Десятинну. Це сталось 1007 року, як зазначає Степенна книга. В житії святої благовірної Ольги читаємо: "Не слід забувати і замовчувати ще й таке над гробницею блаженної Ольги в церковній стіні було віконце; і якщо хто з твердою вірою приходив до чесних мощей, віконце само собою відкривалось, і той, хто стояв ззовні чітко бачив через віконце чесні чудотворні мощі, причому особливо достойні бачили і чудесне сяяня, що виходило від них; і із тих, хто мав віру, страждав яким небудь недугом, зараз же отримував зцілення. А для тих, хто приходив з маловір'ям, віконце зараз же закривалось, і вони не могли бачити чесних мощей, якщо й знаходився хто в церкві, то бачив тільки гроб і не отримував зцілення…".
Повість минулих літ за Іпатським списком зазначає: "Принесені ці (князі) у святу Богородицю". Ймовірно, що поряд з мощами святої благовірної Ольги сюди були перенесені останки князів і княгинь померлих у попередні роки. В Десятинну церкву були перенесені і мощі першого Київського митрополита Михаїла. Також тут знайшла своє останнє місце спочинку дружина Володимира - грецька царівна Анна у 1011 році, а в 1015 році сам князь Володимир Великий покладений був тут у мармуровім гробі.
Року 1044 великий князь Ярослав Мудрий переніс сюди тіла своїх дядьків Ярополка і Олега: "Викопані були (з могил) два князі, Ярополк і Олег, сини Святославові. І охрестили кості їх, і положили їх у церкві святої Богородиці…"
Були в Десятинній церкві ще поховання князів Ізяслава Ярославича (+1078 року) та Ростислава Мстиславича (+1093).
Загибель
Подальша історія Десятинної церкви дуже сумна. Ще року 1017, під час великої пожежі в Києві Десятинний храм горів. Але після цього князь Ярослав Мудрий його відбудував і ще більш прикрасив та оточив із трьох боків галереями.
Нещадною для церкви стала друга половина ХІІ століття, коли року 1169 військо суздальського князя Андрія Боголюбського плюндрувало Київ: «Узятий же був Київ місяця березня у дванадцятий (день), у середу другої неділі посту. І грабували вони два дні увесь город – Подолля, і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю… І взяли вони майна безліч, і церкви оголили од ікон, і книг, і риз, і дзвони познімали всі (ці) смольняни, і суздальці, і чернігівці…».
Деякі дослідники вважають, що церква постраждала ще раз під час міжкнязівських міжусобиць і боротьбу за київський князівський престол. Так в 1203 році Десятинний храм пограбував князь Рюрик Ростиславич, який позабирав з київських храмів «кресты честные, и сосуды священные, и книги, и порты (одяг) блаженныхъ первыхъ князей еже бяху повешали въ церквахъ святыхъ на память о себе» і митрополію та Десятинний храм розорив. Данних про таку подію в нашому Київському Літопису не знаходимо, натомість читаємо про це в Суздальському Літописі .
Але всі ці руйнування і грабежі позначалися, переважно, на внутрішньому оздобленні. А найбільш трагічним для Десятинної церкви став 1240 рік, коли Київ оточили полчища хана Батия. Кілька місяців відважні захисники Києва на чолі із воєводою Дмитром стримували нападників, не пускаючи їх у місто, але ворогам вдалося – таки вдертися всередину і перетворили його на суцільні руїни. „ А назавтра прийшли (татари) на них, і була битва межи ними велика. Люди тим часом вибігли і на церкву, і на склепіння церковне з пожитками своїми, од тягара повалилися з ними стіни церковні і так укріплення було взяте (татарськими) воями. Дмитра ж вивели (до Батия), пораненого, але вони не вбили його через мужність його”. Так загинула ця давня київська святиня, в стінах якої знайшли свій останній притулок герої-захисники Києва: "єдину чашу смертну пиша вси вкупе мертви лежаща” . Сталося це 6 грудня 1240 р. на Ніколін день.
Дослідники зазначають, що подібного рівня руйнувань Київ не знав за свою багатовікову історію, хоч під час внутрішніх війн 1169 і 1203 рр. за свідченням літописців також горіли храми, і боярські хороми, і кліті простолюдинів, грабувалося церковне майно, захоплювалися у полон його мешканці. Але наслідки татарського погрому 1240 року стали катастрофічними для Києва. Звичайно, ординці не ставили собі за мету марнувати час та сили на знищення кам’яних споруд, яких в Києві могло бути півсотні, а керувалися більш практичними мотивами – пограбуванням міста, поневоленням його мешканців. Але в пожежах, що охопили Київ під час штурму, поряд із дерев’яними будівлями горіли і кам’яні храми – від нестерпного жару їх стіни, склепіння, бані тріскалися, розколювалися. Для ремонту більшості пошкоджених церков вціліле населення не мало ні коштів, ні можливостей. Перепади температур, опади, сонце та вітер довершували розпочату татаро-монголами справу .
Дослідження та реконструкції XVII — XVIII століття
Розкопки руїн храму почалися в 30-х роках XVII століття з ініціативи митрополита Петра Могили. Біля однієї із вцілілих прибудов було влаштовано невелику церкву на пам'ять по зруйнованій святині. У ній зберігалася візантійська ікона Святого Миколая, привезена з Корсуня князем Володимиром.
Пізніше Петро Могила знайшов у руїнах саркофаг князя Володимира і його дружини Анни. Череп князя поклали у церкві Преображення Господнього (Спаса) на Берестові, потім його перенесли до Успенської церкви Києво-Печерської лаври. Кість і щелепу передали до Софійського собору. Все інше знову поховали. За заповітом Петро Могила залишав на відновлення Десятинної церкви тисячу золотих.
1758 року церква потребувала відбудови, яку було проведено за наглядом монахині Флорівського монастиря Нектарії Долгорукої. Знову знайшли й перепоховали саркофаги.
XIX століття
1824 року митрополит Євгеній Болховитінов доручив розчистити фундамент Десятинної церкви археологу К. А. Лохвицькому, а 1826 року — Єфімову. Були знайдені залишки мармуру, мозаїки, яшми. Розкоп залишили без охорони і його почали розкрадати. 2 серпня 1828 освятили початок будівництва нової церкви. За конкурсом (у якому також брав участь А. Меленський) будівництво нової церкви доручили петербурзькому архітектору В. П. Стасову. Будівництво нового храму в імперському, візантійсько-московському стилі, що не мав нічого спільного з первісною будовою, коштувало понад 100 тисяч рублів золотом. Іконостас склали з копій ікон іконостасу Казанського собору в Петербурзі, створених художником Боровіковським. 15 липня 1842 року нову Десятинну Успіння Богородиці Миколаївську церкву освятили митрополит Київський Філарет, архієпископ Житомирський Никанор і єпископ Смоленський Йосип.
Декілька цеглин Десятинної церкви були закладені 31 липня 1837 р. у фундамент Червоного корпусу Київського університету, що мало символізувати зв'язок Київського університету Св. Володимира з просвітницьким спадком князя Володимира як Хрестителя Русі.
XX століття
1928 року Десятинну церкву, як і багато інших пам'ятників культури і мистецтва дорадянського періоду, було знищено радянською владою.
Спочатку храм планували включити до визначних пам'яток і оголосити в числі об'єктів державного історико-культурного заповідника під назвою "Київський Акрополь".
В Десятинній церкві планувалось розмістити експозицію музею. Проте вже в 1929 році з'явилися і інші плани використання пам'ятки - Київський окрвиконком пропонував перебудувати її під клуб.Пам'яткоохоронці опротестували проти подібних планів використання Десятинної церкви. Їх позицію взяв до уваги секретаріат ВУЦВК, який 19 вересня 1929 року ухвалив передати церкву у відання Київської крайової інспектури. Але на охорону церкви та її музеєфікацію не знайшли коштів. Тоді відомий дослідник і пам'яткознавець Федір Ернст 25 вересня 1929 року звернувся до Укрнауки з листом про недоцільність термінового вилучення Десятинної церкви з користування релігійної громади.
Однак 2 жовтня 1929 року церкву все ж таки закрили і в ній, через відсутність коштів, музею так і не створили. Занепокоєні пошуком цегли для будівництва шкіл, промислових і житлових об'єктів, секретар Київського міському партії Салов та голова міськради Петрушанський 14 березня 1936 року звернулися до Політбюро ЦК КП(б)У з проханням санкціонувати знесення Володимирського собору та Десятинної церкви. "За генеральним планом реконструкції міста Києва, затвердженим ЦК КП(б)У, - писали вони, - Володимирський собор і Десятинна церква намічені до знесення, як об'єкти які не мають великої історичної цінності, - тому міськом КП(б)У і міськрада прохають дозволити приступити до розібрання зазначених церковних будівель".
Вже в березні 1936 року президія міськради винесла рішення про знесення Десятинної, а заодно і Покровської церков. Єдине, що вдалося добитися пам'ятко-охоронцям - рішення політбюро ЦК КП(б)У від 4 травня 1936 року про порятунок архівних матеріалів, які знаходилися в приміщенні Десятинної церкви. Їх передали до Софійського архітектурно-історичного музею.
В 1938-39 експедиція Інституту історії матеріальної культури АН СРСР під керівництвом М. К. Каргера провела фундаментальне вивчення залишків всіх частин Десятинної церкви. Під час розкопок віднайшли фрагменти мозаїкової підлоги, фрескового й мозаїчного прикрашення храму, кам'яні гробниці, залишки фундаментів й под. Поруч з Десятинною церквою були знайдені руїни князівських палаців й помешкань бояр, а також ремісничі майстерні й численні поховання IX—X століть. Археологічні знахідки зберігаються в заповіднику Софійський музей, в Національному музеї історії України.
Збережені під землею фундаменти первісної Десятинної церкви свідчать про те, що будова була тринефна, з широким оперізуванням навколо, проміжного характеру між базилікою і центральним типом. План і врятовані деталі свідчать про мистецтво Херсонеса і ранню добу візантійського стилю.
ХХІ століття
З липня 2005 року архітектурно-археологічною експедицією Інституту Археології НАН України під керівництвом Г. Ю. Івакіна спільно з дослідниками з Санкт-Петербурга (зокрема Ермітажу) та за допомоги студентів історичних факультетів України проводяться археологічні дослідження фундаментів Десятинної церкви на глибині близько 2-х метрів та частини оборонного рову з залишками дерев'яних конструкцій. Незважаючи на відсутність фінансування археологічні дослідження не припинялися. На теперішній час вони ще не завершені.
Висновок
Десятинна церква дійсно стала для багатьох церков матір'ю. З її зовнішнього і внутрішнього вигляду будувались інші храми в Київській Русі немов копії. Ця церква на цілі століття мала духовний і архітектурно-монументальний вплив на інші храми, які зводились князями по всій руській землі та вона стала духовним центром держави князя Володимира Великого і пантеоном для багатьох видатних постатей в історії Київської Русі. Новий храм Пресвятої Богородиці став усипальницею великих київських князів.
Візантійська будівельна техніка й вироблені віковими архітектурними традиціями типи візантійських храмів залишили належний відбиток у творах київських майстрів, однак висока культура України-Руси з її своєрідним і самобутнім мистецтвом сприяла створенню нового візантійсько-українського архітектурного стилю.
Доволі туманними у наш час є перспективи відродження церкви. 3 лютого 2005 року Президент України Віктор Ющенко дав завдання Київській міській державній адміністрації відновити Десятинну церкву, для чого передбачається виділити з бюджету близько 90 млн. гривень.
У вересні 2005 археологи відшукали недосліджені фрагменти фундаментів Десятинної церкви на глибині більше 1 метра. Проте наприкінці 2006 року через брак коштів, які раніше виділялися з державного бюджету, розкопки заморозили.
20 червня 2008 року підписано контракт з Інститутом археології НАН України та благодійним фондом охорони культурної спадщини про відновлення розкопок. У розкопках також братимуть участь археологи з Великого Новгорода та Санкт-Петербурга (зокрема Ермітажу).
Яка б полеміка не точилася навколо відбудови цієї святині, Десятинна церква безумовно є перлиною давньоруського зодчества і збереження пам'яті про неї є важливим завданням для нашого народу.