1)Поняття кримінально-виконавчого права, його предмет та система.
Кримінально-виконавче право, як і інші галузі права, являє собою сукупність правових норм, встановлених державою, є одним із засобів здійснення боротьби із злочинністю і перебуває у тісному взаємозв'язку з кримінальним та кримінально-процесуальним правом, оскільки виконує одне спільне з ними завдання: охорона прав та свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, держави і суспільства в цілому від злочинних посягань.
Однак поряд із тим, кожна з цих галузей права має свій специфічний предмет правового регулювання і забезпечує досягнення виконання спільного завдання тільки за допомогою притаманних їй засобів і на різних етапах боротьби зі злочинністю.
Так, кримінальне право визначає поняття та види злочинів і покарань, мету і зміст покарання, регулює призначення та звільнення від покарання. Кримінально-процесуальне право забезпечує реалізацію норм кримінального права і регулює порядок досудового розслідування, судового розгляду, призначення покарання та звернення вироку до виконання.
Кримінально-виконавче право регулює лише діяльність органів і установ виконання покарань та ті специфічні суспільні відносини, які виникають безпосередньо під час виконання (відбування) кримінального покарання, призначеного за вироком суду, який набрав законної сили. У теорії кримінально-виконавчого права поняття "кримінально-виконавче право" традиційно вживається у таких значеннях:
— кримінально-виконавче право - це галузь права, що регулює діяльність органів і установ виконання покарань та правовідносини, що виникають в процесі та з приводу виконання і відбування покарань;
— кримінально-виконавче право - це галузь правової науки, що вивчає з одного боку, вказану діяльність, а з іншого галузь права, яка її регулює, а також історію і теорію кримінально-виконавчого права;
— кримінально-виконавче право - це навчальна дисципліна, в ході вивчення якої набуваються відповідні знання з теорії кримінально-виконавчого права, вивчаються основні напрямки та зміст діяльності відповідних органів виконання покарань, норми кримінально-виконавчого законодавства.
Кримінально-виконавче право як галузь права є основною формою вираження та закріплення кримінально-виконавчої політики. Кожна галузь права, в тому числі й кримінально-виконавча, закріплює в своїх інститутах і нормах цілі, принципи, стратегію, напрямки, основні засоби і методи політики держави в тій чи іншій соціальній сфері. Кримінально-виконавче право відповідно закріплює основні положення політики держави в сфері виконання кримінальних покарань.
Предметом кримінально-виконавчого права є регулювання діяльності органів і установ виконання покарань та тих суспільних відносин, які виникають у процесі виконання і відбування кримінальних покарань.
Кримінально-виконавче право як галузь права має власний метод правового регулювання суспільних відносин, що входять до її предмету. Основним методом правового регулювання суспільних відносин, що є властивими кримінально-виконавчому праву, на думку М. О. Стручкова, є метод наказу або імперативний метод, який не допускає заперечень. Разом із тим, у процесі виконання і відбування покарань можливо застосування й інших методів, зокрема методу переконання, тобто диспозитивного методу. Про можливість застосування в одній галузі права декількох методів правового регулювання висловлювався С. І. Вильнянський.
Кримінально-виконавче право має особливу систему правових норм, які створюються для регулювання діяльності органів і установ виконання покарань та суспільних відносин певного виду. В своїй сукупності система кримінально-виконавчих норм утворює кримінально-виконавче законодавство. Кримінально-виконавче законодавство є зовнішньою, документальною формою кримінально-виконавчого права.
На підставі вищевикладеного можемо сформулювати наступне визначення: кримінально-виконавче право - це встановлена державою відповідно до основних напрямків кримінально-виконавчої політики система правових норм, що регламентує діяльність органів і установ виконання покарань та регулює суспільні відносини, які виникають в процесі виконання і відбування кримінальних покарань.
2)Поняття та загальна характеристика кримінально-виконавчих правовідносин.
кримінально-виконавчі правовідносини — це врегульовані нормами кримінально-виконавчого законодавства взаємовідносини, які виникають, змінюються і припиняються між суб'єктами та іншими учасниками з приводу виконання та відбування покарання.
Структура кримінально-виконавчих правовідносин передбачає, відповідно до теорії права, такі основні елементи: суб'єкти та інші учасники правовідносин, зміст правовідносин, об'єкти правовідносин, юридичні факти.
Коротко охарактеризуємо їх. Так, суб'єктами правовідносин взагалі є сторони, які володіють найбільшим обсягом суб'єктивних прав і обов'язків, встановлених нормами права. Тому суб'єктами кримінально-виконавчих правовідносин, а також іншими учасниками правовідносин є юридичні та фізичні особи, які володіють певними суб'єктивними правами і обов'язками, врегульованими нормами кримінально-виконавчого законодавства.
До числа суб'єктів кримінально-виконавчих правовідносин чинне законодавство відносить, по-перше, осіб, які відбувають кримінальні покарання, по-друге, органи, установи, які виконують ці покарання, по-третє, персонал слідчих ізоляторів, а також осіб, які підозрюються та обвинувачуються у вчиненні злочину, відносно яких суд застосував запобіжний захід у виді взяття під варту, прокурорів, які забезпечують нагляд за дотриманням законності адміністрацією органів та установ виконання покарань (ст. 22 КВК України); по-четверте, які володіють меншими за обсягом правами і обов'язками інші учасники кримінально-виконавчих правовідносин: громадські організації (ст. 25 КВК України), піклувальні ради (ст. 149 КВК), трудові колективи (ст. 165 КВК), окремі громадяни, рідні та близькі засуджених, які відвідують установи виконання покарань, цивільні особи, які працюють на виробництві в установах разом із засудженими.
Таким чином, зміст кримінально-виконавчих правовідносин передбачає сукупність законних інтересів суб'єктів і учасників, їх поведінку, права та обов'язки, які залежать від виду кримінального покарання.
Поняття об'єкта кримінально-виконавчих правовідносин охоплює явища і предмети, які реально виникають з приводу правовідносин. Об'єктом правовідносин можуть бути відповідні інтереси його суб'єктів чи учасників (певні блага, інтереси, наприклад, отримання побачення, посилки тощо.).
Суттєвий вплив на кримінально-виконавчі правовідносини мають юридичні факти, які мають складових елементи: дії і події, у зв'язку з чим вони можуть виникати, змінюватися або призупинятися.
Першоосновою виникнення кримінально-виконавчих правовідносин в якості юридичного факту (дії) є винесення стосовно осудної особи обвинувального вироку або набрання відносно даної особи обвинувальним вироком законної сили, дострокове звільнення особи від відбування покарання, закінчення строку покарання, призначеного судом, чи його виконання, смерть тощо.
Змінюються кримінально-виконавчі правовідносини в якості юридичного факту у зв'язку з діями, які ускладнюють його склад, що, в свою чергу, тягне за собою зміни комплексу правовідносин, наприклад, заміна одного виду покарання на інший, особливо коли він погіршує стан засудженого, переведення засудженого з установи відкритого типу до установи закритого типу, зміна рівня безпеки тощо.
Призупиняються кримінально-виконавчі правовідносини в якості юридичного факту, як правило, у зв'язку з якоюсь подією. Проведений аналіз норм кримінально-виконавчого законодавства показує, що події як юридичні факти спричиняють виникнення, зміну або призупинення правовідносин залежно від змін і обставин навколишнього середовища. Наприклад, у засудженого закінчився строк покарання, до засудженого законом застосована амністія або, відповідно до Указу Президента України, акт помилування. Таким чином спричинене припинення правовідносин може і дія: наприклад, рішення суду про звільнення за хворобою, у зв'язку вагітністю жінки, яка має дітей до 3-х років тощо. Характерними ознаками кримінально-виконавчих правовідносин є наступні:
- визнання суб'єктами кримінально-виконавчих правовідносин не тільки органів і установ, що виконують покарання, осіб, засуджених до відбування кримінальних покарань, а й інших учасників зазначених правовідносин;
— нерівнозначність правового положення суб'єктів цих правовідносин відповідно до чинного законодавства;
- довготривалість правовідносин, оскільки вони мають реальний строк дії, встановлений вироком суду;
— виникнення в процесі виконання і відбування кримінальних покарань не тільки простих, а й складних правовідносин, які можуть містити елементи правовідносин кількох галузей права;
- визначеність реалізації кримінально-виконавчих правовідносин шляхом індивідуальної, а не солідарної відповідальності;
- суворий контроль та нагляд за дотриманням суб'єктами кримінально-виконавчих правовідносин їх змістовної сторони.
кримінально-виконавчі правовідносини — це врегульовані нормами кримінально-виконавчого законодавства взаємовідносини, які виникають, змінюються і припиняються між суб'єктами та іншими учасниками з приводу виконання та відбування покарання.
3)Кримінально-виконавче законодавство України: поняття та система.
Під кримінально-виконавчим законодавством у широкому значенні розуміється система нормативно-правових актів, що містять норми кримінально-виконавчого права. Це нормативно-правові акти органів влади і управління (джерела), які регулюють весь комплекс суспільних відносин, що виникають з приводу та у процесі виконання й відбування кримінальних покарань та застосування до засуджених засобів виправлення і ресоціалізації.
Базовим джерелом і юридичною основою розвитку законодавства, у тому числі і кримінально-виконавчого, є Конституція України.
Основним законом, що регламентує порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань, є Кримінально-виконавчий кодекс України, який був прийнятий Верховною Радою України 11 липня 2003 р. та набув чинності з 1 січня 2004 р.
До інших законів, які містять норми кримінально-виконавчого права, слід віднести:
- Закон України від 2 березня 2000 р. “Про загальну структуру і чисельність кримінально-виконавчої служби України”;
- Закон України від 23 червня 2005 р. “Про Державну кримінально-виконавчу службу України”;
- Закон України від 1 жовтня 1996 р. “Про застосування амністії в Україні”;
- Закон України від 30 липня 1993 р. “Про попереднє ув'язнення” та ін.
Низка норм кримінально-виконавчого права міститься і в Указах Президента України. Зокрема, Указом Президента від 5 квітня 1994 р. №139/94 було затверджене Положення про дисциплінарний батальйон у Збройних Силах України тощо.
Окремі питання діяльності кримінально-виконавчої системи регулюються також і постановами Кабінету Міністрів України. Наприклад, постановою від 1 квітня 2004 р. №429 затверджені Положення про спостережні комісії та Положення про піклувальні ради при спеціальних виховних установах, тощо.
Більш детальна регламентація порядку й умов виконання та відбування кримінальних покарань, інших питань діяльності кримінально-виконавчої системи відображена у низці відомчих нормативно-правових актів. Умовно їх можна розділити на три групи:
Стаття 2 КВК України встановлює також, що кримінально-виконавче законодавство України складається також і з чинних міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Уданому випадку згідно із Законом України “Про міжнародні договори України” йдеться про будь-який міжнародний договір (міждержавний, міжурядовий, міжвідомчий) незалежно від форми й найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол), але він повинен бути укладений і належним чином ратифікований. Стаття 9 Закону вказує, що ратифікації підлягають міжнародні договори, які стосуються прав, свобод та обов'язків людини й громадянина. З цього, безумовно, випливає, що всі міжнародні договори стосовно поводження з засудженими (як з громадянами України, так і з громадянами інших держав чи осіб без громадянства) повинні бути ратифіковані.
Стаття 19 Закону встановлює, що чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, визначеному для норм національного законодавства. Якщо ж міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.
4)Основні принципи кримінально-виконавчого законодавства за Кримінально-виконавчим кодексом України.
Стаття 5 КВК. Принципи кримінально-виконавчого законодавства, виконання і відбування покарань
Кримінально-виконавче законодавство, виконання і відбування покарань ґрунтуються на принципах невідворотності виконання і відбування покарань, законності, справедливості, гуманізму, демократизму, рівності засуджених перед законом, поваги до прав і свобод людини, взаємної відповідальності держави і засудженого, диференціації та індивідуалізації виконання покарань, раціонального застосування примусових заходів і стимулювання правослухняної поведінки, поєднання покарання з виправним впливом, участі громадськості в передбачених законом випадках у діяльності органів і установ виконання покарань.
5)Поняття кримінально-виконавчої політики та її місце у політиці держави.
Кожна суверенна та незалежна держава з метою виконання завдань, які стоять перед нею, здійснює певну, притаманну їй політику, яка, в свою чергу, поділяється на зовнішню та внутрішню. Важливою складовою внутрішньої політики держави є її політика в сфері боротьби зі злочинністю, одним із головних завдань якої є організація ефективної боротьби зі злочинністю для забезпечення захисту прав та свобод людини і громадянина, законних інтересів і прав юридичних осіб, держави та суспільства в цілому від злочинних посягань.
Кримінально-виконавча політика (або політика у сфері виконання кримінальних покарань) - це напрямок діяльності державних і громадських органів у галузі виконання кримінальних покарань.
Таким чином, кримінально-виконавча політика - це складова частина політики держави у сфері боротьби зі злочинністю, яка встановлює основні напрямки діяльності державних органів та громадських організацій у сфері виконання та відбування кримінальних покарань.
Основними завданнями кримінально-виконавчої політики є такі:
— визначення основних напрямків ефективного виконання кримінальних покарань за умов суворого дотримання вимог законності;
— розробка основних напрямків діяльності органів держави і громадськості для досягнення виправлення та ресоціалізації засуджених;
— розробка основних напрямків діяльності, пов'язаної з профілактикою вчинення злочинів і правопорушень засудженими як під час відбування покарання, так і після звільнення;
— визначення напрямків діяльності державних органів і громадськості для забезпечення соціальної адаптації осіб, звільнених з кримінально-виконавчих установ.
Нове кримінально-виконавче законодавство пішло шляхом закріплення основних положень політики держави у сфері виконання покарань у нормах, що містяться в різних статтях КВК України (зокрема у ст. 1, 5 та ін.). Поряд з тим, необхідно підкреслити, що будь-яку галузь права не можна розглядати як пасивного виконавця державної політики. Кожна галузь повинна мати свої власні базові, стратегічні положення та напрямки, щоб протидіяти не обґрунтованим вимогам політики держави.
Стратегію, основні завдання та напрямки політики у сфері виконання кримінальних покарань, фактори та методи її реалізації визначає цілий комплекс чинників. Основними з них є такі: соціально-політичний, економічний та моральний стан суспільства, стан та динаміка злочинності, вимоги міжнародних правових актів про права людини та поводження із засудженими, рівень правосвідомості та правової культури громадян, розвиток науки тощо.
Крім того, кримінально-виконавча політика покликана спрямовувати законотворчу діяльність відповідних органів держави та громадськості у сфері виконання кримінальних покарань. Вона визначає основні напрямки, мету, завдання, принципи, форми та зміст діяльності таких органів.
Основними завданнями кримінально-виконавчої політики у теперішній час є:
- уточнення кола суспільних відносин, які підлягають правовому регулюванню у процесі виконання та відбування покарань;
- визначення суб'єктів цих правовідносин, форм та методів їх діяльності;
- удосконалення діяльності кримінально-виконавчої системи;
- удосконалення змісту, форм та методів карально-виправного впливу на засуджених і звільнених від відбування покарання;
- визначення напрямків та форм міжнародного співробітництва з відповідними системами інших країн;
поліпшення співпраці кримінально-виконавчої системи з іншими органами та установами, що беруть участь у боротьбі зі злочинністю, в тому числі й з інститутами громадянського суспільства.
Узагальнення вищевикладеного дозволяє зробити висновок, що кримінально-виконавча політика - це складова частина політики держави у сфері боротьби зі злочинністю, яка встановлює основні напрямки діяльності державних органів та громадських організацій у сфері виконання та відбування кримінальних покарань.
6. Суб’єкти формування та реалізації кримінально-виконавчої політики, їх завдання та функції, нормативні засади функціонування.
Таким чином, вказані положення можна розглядати в контексті визначення кримінально-виконавчої політики з позиції двох аспектів:
1) офіційного (державно-владного), що відображається в діяльності компетентних органів законодавчої, виконавчої та судової влади, які є суб’єктами – носіями кримінально-виконавчої політики;
2) наукового, що відображається в предметно-практичному, а також інформаційно-пізнавальному компонентах кримінально-виконавчої політики, як динамічної системи взаємодії суб’єктів, об’єктів, методів та засобів впливу тощо.
Під час розгляду офіційного (державно-владного) аспекту кримінально-виконавчої політики вважається за доцільне визначити, перш за все, наявність системи державних суб’єктів та інших учасників щодо реформування та реалізації кримінально-виконавчої політики, яких можна умовно розподілити на певні групи.
На наш погляд, до першої групи можна віднести систему суб’єктів вищої державної влади, які за своєю компетенцією і функціональним призначенням формують кримінально-виконавчу політику, такими є:
а) Верховна Рада України, яка, згідно п.5 ст.85 Конституції України – визначає засади внутрішньої і зовнішньої політики (у тому числі кримінально-виконавчої):
- створює нормативно-правову основу, базову фундаментальну частину правового регулювання для усіх суб’єктів і учасників кримінально-виконавчої правовідносин, у тому числі й суб’єктів цієї політики;
- на законодавчому рівні здійснює конституційне регулювання державного курсу кримінально-виконавчого напряму щодо поводження із засудженими, зокрема, ч.3 ст.63 Конституції України проголошує, що засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду, а також п.14 ст.92 Конституції України наголошує, що виключно законами України визначаються організація і діяльність органів і установ виконання покарань;
- як суб’єкт кримінально-виконавчої політики Верховна Рада України розглядає законопроекти і приймає закони і постанови (у тому числі Кримінально-виконавчий кодекс, інші закони) зміни і доповнення до них, ратифікує міжнародні угоди щодо кримінально-виконавчої діяльності тощо завдяки яким формує сучасну кримінально-виконавчу політику України на найвищому законодавчому рівні;
б) Президент України – згідно розділу 5 Конституції України має право законодавчої ініціативи, підписання законів, у тому числі щодо законопроектів та законів кримінально-виконавчого характеру, а також право вето щодо цих законопроектів; присвоює спеціальні звання, чини, ранги представникам кримінально-виконавчої системи України, здійснення помилування засуджених, видання указів і розпоряджень, які є обов’язковими до виконання на території України і затвердження концепції та стратегії щодо реформування кримінально-виконавчого законодавства та діяльності системи виконання покарань, що відповідає його статусу суб’єкта як формування так і реалізації кримінально-виконавчої політики держави;
в) Кабінет Міністрів України як вищий орган виконавчої влади згідно розділу в Конституції України та Закону України «Про Кабінет Міністрів України» забезпечує здійснення внутрішньої і зовнішньої політики України, у тому числі кримінально-виконавчої; розробляє проекти законів, що регулюють кримінально-виконавчу діяльність, її бюджетні, матеріально-технічні засади, програми боротьби зі злочинністю, концепції реформування кримінально-виконавчої системи, координує роботу міністрів та відомств, у тому числі у сфері виконання покарань; утворює, реорганізує та ліквідує відповідно до закону центральні органи виконавчої влади, діючі в межах визначених коштів; призначає на посади та звільняє з посад за поданням Прем’єр-міністрів України керівників центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України; в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, у тому числі щодо кримінально-виконавчої діяльності, які є обов’язковими до виконання, чим здійснює свій вплив на формування та реалізації Кримінально-виконавчої політики України.
До системи вказаних суб’єктів за ст.6 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» відносяться також воєнізовані формування, навчальні заклади, заклади охорони здоров’я, підприємства установ виконання покарань, інші підприємства, установи і організації, створені для забезпечення виконання завдань ДКВС України.
До наступної групи суб’єктів, що безпосередньо реалізують кримінально-виконавчу політику в межах своєї компетенції відносяться органи державної виконавчої служби Міністерства юстиції, які виконують покарання у виді штрафу і конфіскації майна згідно статті 12 КВК України та Законів України «Про державну виконавчу службу» від 24.03.1998 р. і «Про виконавче провадження» від 21.04.1999 р.
Крім зазначених, до суб’єктів які безпосередньо реалізують кримінально-виконавчу політику у сфері виконання покарань за злочини, пов’язані із проходженням військової служби, слід також віднести наступну групу суб’єктів:
а) військові частини, що виконують покарання у виді позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, службового обмеження для військовослужбовців, здійснюють контроль за поведінкою засуджених військовослужбовців, звільнених від відбування покарання з випробуванням (ст.14 КВК України);
б) гауптвахти, що виконують покарання у виді арешту (ст.ст. 14,55 КВК України);
в) Дисциплінарний батальйон, виконує покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні засуджених військовослужбовців строкової служби, згідно статей 17.71-85 КВК України та Положення про дисциплінарний батальйон у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 05.04.1994 р. №139/94.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 19