Через вчителя ми будуємо нову школу і нове ставлення

1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 14

Ім'я файлу: питання на ККІ з педагогіки(готові).docx
Розширення: docx
Розмір: 1447кб.
Дата: 19.05.2023
скачати

ПИТАННЯ НА ККІ З ПЕДАГОГІКИ

Нові професійні ролі та завдання сучасного вчителя в Новій українській школі.

Суспільство повинно зрозуміти, що через вчителя ми будуємо нову школу і нове ставлення до дітей.

Лілія Гриневич,

Розв’язання складних освітніх завдань вирішальною мірою залежить від професійних якостей вчителя. Завдання, що стоять перед вчителем постійно змінюються, виходячи із особливостей тої чи іншої епохи. Сьогодні перед вчителем стоять нові завдання , які озвучені у Концепції НУШ.

Якими ж професійними якостями повинен володіти вчитель початкової школи?

за новітньою Реформою передбачено низку стимулів для особистого і професійного зростання, щоб залучити до професії найкращих.

Українська школа буде успішна, якщо до неї прийде успішний вчитель. Він – успішний вчитель і фахівець – вирішить дуже багато питань щодо якості викладання, обсягу домашніх завдань, комунікації з дітьми та адміністрацією школи. До дітей має прийти людина-лідер, яка може вести за собою, яка любить свій предмет, яка його фахово викладає.

Учителі вивчатимуть особистісно орієнтований та компетентнісний підхід, управління освітнім процесом, психологію групової динаміки тощо. У зв’язку з цим варто говорити про нову роль вчителя – не як єдиного наставника та джерело знань, а як коуча, фасилітатора, тьютора, модератора в індивідуальній освітній траєкторії дитини.

У концепції Нуш передбачені такі нові ролі вчителя.

Сучасний вчитель

Не просто вчить, а вчить просто
Глибоко знає теорію і практику компетентнісного,особистісно зорієнтованого,діяльнісного підходів,вміє це перевести в практичну площину
Розуміє, що сучасною дидактичною одиницею є не урок, а тема
Поєднує в собі такі компетенції:

- Фасилітатора – створювача умов для навчання
- Супервайзера – організатора, менеджера
- Модератора – партнера
- Коуча – тренера, режисера
- Тьютора – репетитора

Бездоганно знає свій предмет, не боїться сертифікації
Кожен урок, заняття є для сучасного вчителя міні-проектом,що включає «5П»:

- Проблема ( компетентнісний, особистісно зорієнтований, діяльнісний підходи)
- План (завдання)
- Пошук (практичні дії по виконанню завдання)
- Продукт (розвинуті компетентності; вмотивована особистість)
- Презентація (самоаналіз результатів)

Розуміє значення основної навички ХХІ століття – вміння самостійно вчитися впродовж всього життя
Керується в своїй роботі вимогами Державного стандарту про компетентнісний,особистісно зорієнтований,діяльнісний підходи на всіх уроках,заняттях

Отже, із розвитком суспільства до вчителя висуваються відповідно нові вимоги. Вчитель має бути готовим до процесу оновлення педагогічної системи. На сьогоднішній час виробити в учня потребу і вміння навчатися впродовж життя може тільки той, хто сам постійно навчається, вміє і бажає цього.

Об’єкт, предмет та завдання педагогіки. Структурні компоненти педагогічної науки. Основні педагогічні категорії.

У професійному становленні вчителя важливу роль відіграє не лише психологія, а й така наука, як педагогіка. Цій науці приділяли увагу велика кількість відомих педагогів, психологів та філософів. Зокрема, К. Д. Ушинський стверджував: «Педагогіка – не наука, а мистецтво – найбільше, найвище, найскладніше і найнеобхідніше з усіх мистецтв». У праці «Народна педагогіка в пользу училищ и учителей сельських» О. В. Духнович писав: «Педагогікає мистецтво мистецтв», а також поділяв педагогіку на загальну та спеціальну. В. О. Сухомлинський також дотримувався погляду, що педагогіка не тільки наука, а й мистецтво. У своїй статті «Що таке педагогіка і чому вона вчить» О. Музиченко зазначає: «У якого народу буде краща школа, той буде першим і найсильнішим народом, отримає перемогу над іншими і в торгівлі, і в промисловості, і в військовій справі».

Педагогічна наука спочатку була складовою частиною системи філософських знань, але на початку ХVII ст.. відокремилася від неї і стала самостійною наукою, багато в чому завдяки чеському вченому-педагогу Я. А. Коменському. Походить слово «педагогіка» від двох грецьких слів paidos – дитина і ogo – вести, що буквально означає поводир дітей. У сучасному трактуванні педагогіка – це наука про виховання.

Як і будь-яка наука вона має свій предмет, об’єк та завдання. Предметом педагогіки є процес спрямованого розвитку і формування людської особистості в умовах її виховання, навчання, освіти.

Об’єктом педагогіки є процес виховання людини.

Перед сучасною педагогічною наукою стоїть цілий ряд важливих завдань, зокрема:

удосконалення змісту освіти;
розробка принципово нових засобів навчання, навчального обладнання;
підготовка підручників відповідно до вдосконалення змісту освіти;
комп’ютеризація учительської праці;
розробка нових і модернізація наявних форм і методів навчання;
удосконалення змісту і методики виховання.
розробка шляхів демократизації та гуманізації життя і діяльності школи.

Виділившись від філософії сучасна педагогічна наука за час свого розвитку накопичила величезну кількість інформації й перетворилась на розгалужену систему наукових знань. Це дозволило їй виділити структурні компоненти, зокрема такі:

Загальні основи педагогіки (її філософські підвалини, характеристика систем

освіти);

Дидактика (вивчає сутність процесу навчання і змісту освіти);
Теорія виховання (теорія управління навчально – виховним процесом);
Школознавство (вивчає систему управління школою і діяльність органів освіти).

Велику увагу у вивчені даної науки приділяють основним педагогічним поняттям, які відображають наукові узагальнення, тобто педагогічним категоріям, зокрема: виховання; освіта; навчання; самовиховання; самоосвіта; розвиток.

Виховання (розглядається у широкому соціальному, у широкому педагогічно-му, у вузькому педагогічному і гранично вузькому значеннях) - цілеспрямований та організований процес формування особистості.
Освіта - процес і результат засвоєння учнями систематизованих знань, умінь і навичок, формування на їх основі наукового світогляду, моральних та інших якостей особистості, розвиток їхніх творчих сил і здібностей.
Навчання - цілеспрямована взаємодія вчителя й учнів, у процесі якої засвоюються знання, формуються уміння й навички.
Самовиховання - визначається як діяльність людини, спрямована на зміну своєї особистості.
Самоосвіта - систематична пізнавальна діяльність, спрямована на самостійне задоволення потреб у знаннях, що виникають у людини.
Розвиток - процес кількісних і якісних змін фізичного, анатомо-фізіологічного і психічного характеру.

Отже, вчителю для вдалої ефективної педагогічної діяльності необхідні знання про категорії, структуру предмет об’єкт та завдання такої важливої для професійного становлення вчителя науки.

Об’єкт, предмет та завдання, функції та категорії дидактики.

Дидактика як педагогічна наука пояснює діалектику процесу навчання, умови його реалізації і вдосконалення практики, розкриває суттєві для навчального процесу зв'язки, У структурі дидактичної теорії виокремлюють такі компоненти: процес навчання і його основні види, зміст освіти, цілі і завдання освіти, принципи і закономірності навчання, методи навчання, форми організації навчання, контроль та оцінювання результатів навчання. Дидактичні системи умовно поділяють на традиційні, позначені схематизмом, пошуком ідеального методу навчання, і педоцентричні, що ґрунтуються на врахуванні потреб, інтересів та здібностей учнів, активізації їхньої пізнавальної діяльності та мислення.

Сутність, функції і завдання дидактики

Дидактика є відносно самостійною частиною педагогіки. Вона вивчає зміст, принципи та методи освіти і навчання, конкретизує загальні педагогічні закономірності і категорії, тісно пов'язана з методиками вивчення

навчальних дисциплін, спрямована на створення умов для реалізації розвитку особистості.

Вперше слово "дидактика" з'явилося у працях німецького педагога Вольфганга Ратке (1571-1635) і означало "мистецтво навчання". Англійський філософ Френсіс Бекон (1561-1626) вважав дидактику самостійною науковою галуззю і виокремив ц із системи філософських знань. Аналогічно термін "дидактика" трактував і чеський педагог Ян-Амос Коменський (1592-1670), який назвав свій основний твір "Велика дидактика". Сутність дидактики він визначив як "універсальне мистецтво навчати всього всіх". Спочатку цим терміном позначали практичну діяльність, а потім поступово відокремлену науку про інтегрально-взаємопов'язані види діяльності - викладання та учіння.

Дидактичні процеси виникають із суспільної необхідності передати молодому поколінню накопичений досвід, важливий для розвитку суспільства. Як це здійснити найраціональніше і з найбільшим ефектом для формування особистості, є основною проблемою дидактики, яка ставить за мету протидіяти стихійній волі випадку в процесі навчання. Основним завданням освіти є оволодіння учнем знаннями, практичними вміннями і навичками та способами творчої діяльності. Дидактика покликана відповісти на питання: "чого навчати?" (зміст освіти), "як навчати?" (принципи і методи навчання), "як учитися?" (методи і прийоми самостійної творчої діяльності). У давнину дидакти здебільшого акцентували увагу на перших двох питаннях, що стосувалися діяльності вчителя. Проблема розвитку здібностей, пізнавальної активності та самостійності, творчості, мотиваційної сфери учнів у процесі навчання (діяльність учіння) стала центральною лише у XIX столітті.

Дидактика вивчає змістову і процесуальну сторони навчання в їх єдності: науково обґрунтовує його зміст, методи та організаційні форми, умови реалізації, особливі перетворення та поліпшення практики, шукає способи його вдосконалення, розробляє нові навчальні системи і технології.

Дидактика (грец. didaktikos - повчальний) - галузь педагогіки, яка вивчає теорію освіти і навчання, його закономірності, функції, категорії, форми і методи.

Об'єктом дидактики є навчання як особливий вид діяльності, яка спрямована на передавання наступним поколінням соціального досвіду, його творче відтворення, тобто викладання (діяльність учителя) і учіння (пізнавальна діяльність учня) існують в єдності. Інші взаємозв'язки (учень - навчальний матеріал, учень - інші учні, учень - книга тощо) стають дидактичними настільки, наскільки вони об'єднані цими відношеннями. Наприклад, книга стає підручником, якщо вона є засобом навчальної діяльності для вчителя й учня. Отже, предметом дидактики є зв'язок .викладання й учіння, їх взаємодія.

Основними функціями дидактики є:

- теоретична (діагностична, прогностична), яка передбачає обґрунтування, систематизацію та узагальнення педагогічного досвіду, закономірностей і механізмів розвитку особистості в процесі навчання;

- практична (нормативна, інструментальна), яка полягає в розробленні проекту педагогічної діяльності, змісту, методів, форм навчання відповідно до поставлених дидактичних цілей. Обидві функції тісно взаємопов'язані.

Дидактична теорія постійно розвивається. На сучасному етапі перед дидактикою постають такізавдання:

- обґрунтувати і конкретизувати принципи організації навчання, шляхи і засоби розвитку пізнавальної самостійності, активності, ініціативи учнів;

- визначити критерії добору і способи конструювання основних компонентів змісту освіти у зв'язку зі значним перевантаженням навчальних програм і підручників складним і другорядним матеріалом;

- дослідити функції і структуру методів і форм навчання;

- обґрунтувати міжпредметні та внутріпредметні зв'язки для актуалізації опорних знань, їх систематизації, формування навчальних і практичних навичок;

- забезпечити збалансованість соціальних і особистісних цілей у процесі навчання;

- розробити нові технології навчання.

Зв'язки дидактики з іншими науками, зокрема педагогічного циклу, зумовлені спільністю закономірностей методів, понять і взаємопроникненням наук. Існує певний взаємозв'язок дидактики з методиками конкретних навчальних предметів. Вона займається розробленням загальнотеоретичних основ процесу навчання

(закономірностей, принципів, методів), визначає особливості перебігу діяльності учня, а конкретні методики досліджують організацію навчання з окремих дисциплін, використовуючи при цьому її теоретичні ідеї.

Дидактика пов'язана з філософією, яка є методологічною основою для організації наукових пошуків і теоретичних узагальнень практики навчання. Філософія допомагає визначити перспективу вивчення універсальних зв'язків дидактичних явищ, вимагає аналізувати навчання як процесуальне явище, що неперервно розвивається, виявляти весь спектр суперечностей між діяльностями викладання й учіння та ін.

Проблематика дидактики тісно пов'язана з психологією, зокрема педагогічною. Дидактичні процеси є водночас психологічними. Психологія вивчає розвиток особистості під впливом навчання, особливості її сприймання, пам'яті, мислення, волі, емоцій, формування мотиваційної сфери тощо.

Зв'язок дидактики з теорією виховання полягає в єдності процесів навчання і виховання, можливості використовувати загальні закономірності, принципи, методи і форми виховання, щоб учні ефективно оволодівали знаннями, уміннями і навичками.

Знання з фізіології дають змогу активно і водночас відповідально та обґрунтовано "втручатися" в процеси формування особистості, враховуючи фізіологічні та гігієнічні фактори для організації навчання, можливі дидактичні втрати і перевантаження.

Дидактика пов'язана із соціологією, яка спрямована на подолання соціальних конфліктів, удосконалення методів управління та соціалізації особистості, вивчає закономірності поведінки і діяльності людей, а також їхні психологічні характеристики. Знання з естетики допомагають будувати дидактичний процес на засадах гармонійного предметного середовища, засобами навчання створювати оптимальні умови для праці та активної пізнавальної діяльності учнів, забезпечувати розвиток їхніх творчих здібностей. Зв'язок дидактики з кібернетикою дає змогу організовувати процес навчання як систему (сукупність взаємопов'язаних компонентів), забезпечувати моделювання та оптимальне управління цією системою.

Дидактика як система будується на основі категорій і понять, які не лише мають свою структуру, а й взаємодіють між собою за принципами теорії систем. Різні за сутністю, вони утворюють цілісну систему теорії освіти і навчання*

Дидактичні категорії - найбільш загальні і фундаментальні поняття, які відображають суттєві властивості і відношення навчального процесу.

Категорії утворилися як результат узагальнення розвитку дидактичної науки і практики навчання, тому мають велике пізнавальне значення. Серед основних проблем сучасної дидактики - питання сутності категорій, їх походження" відношення категоріальних форм мислення до форм буття, способів свідомого оперування ними в мисленні.

У процесі розвитку дидактичної науки і пізнання змінюється роль і місце окремих категорій, які збагачуються новим змістом. Визначення основних елементів категоріального апарату дидактики дає змогу розкрити логіку її розвитку, закономірного перетворення її основних понять.

До основних категорій дидактики належать навчання, освіта, самоосвіта, викладання, учіння, навчальна діяльність, дидактичні закономірності, принципи, процес навчання і його компоненти (цілі, завдання, зміст, форми, методи, засоби, результати навчання), знання, навички, уміння, пізнавальна активність, мотивація учіння, пізнавальні інтереси і потреби, об'єкт і суб'єкт пізнання.

Навчання - вид людської діяльності і процес оволодіння знаннями, уміннями і навичками, що потребують інтелектуальних, емоційно-вольових і фізичних зусиль людини. Воно є фактором стимулювання розвитку особистості. Суб'єкт під впливом зовнішніх умов і залежно від результатів власної поведінки намагається змінити його так, щоб новими знаннями знизити ступінь своєї невпевненості та знайти адекватне правило розв'язання практичних завдань. На різних етапах навчання у людини виникають стани очікування, активності, мінливості, повторення, впорядкування, обмеження різноманітності ситуацій, зворотної інформації, які підлягають корекції внаслідок особистої пізнавальної діяльності.

Метою навчання є засвоєння його змісту - систематичних знань, навичок, умінь і виховання - та розвиток пізнавальних можливостей учнів. Зміст навчання зумовлюється рівнем розвитку наук і соціального досвіду людства.

Освіта - цілеспрямований процес і результат оволодіння учнями системою наукових знань, пізнавальних умінь і навичок та формування на цій основі світогляду, моральних якостей. Вона реалізується у процесі навчання.

Самоосвіта - освіта, яка набувається у процесі самостійної роботи без проходження систематичного курсу навчання в стаціонарному навчальному закладі. Вона сприяє поглибленню, розширенню і міцнішому засвоєнню знань. До основних засобів самоосвіти належать: самостійне опрацювання літератури, робота з комп'ютером, засоби масової інформації, самонавчання тощо. Важливу роль у формуванні навичок самоосвіти відіграє школа.

Під викладанням розуміють діяльність учителя, спрямовану на організацію і керування пізнавальною діяльністю учнів, у результаті чого відбувається їхній розвиток і виховання. При цьому учень має виявити зустрічну активність, а вчитель - стимулювати її.

Учіння - процес навчальної діяльності учня, в якій він оволодіває системою знань, способами їх пошуку, здобуває індивідуальний досвід пізнання, збагачує власний досвід спілкування. Учіння перебуває у центрі навчання, забезпечує формування особистості. В єдності викладання та учіння становлять процес навчання.

Навчальна діяльність - це діяльність, спрямована на засвоєння знань, умінь, навичок на різних рівнях

(емпіричному, теоретичному, практичному) та досвіду пізнання (оволодіння способами здобуття знань, способами навчальної роботи тощо). Важливою ознакою навчальної діяльності є активність особистості, спрямованість її на об'єкт засвоєння, орієнтацію в соціальному середовищі.

Учень у процесі навчання перебуває одночасно в позиціях суб'єкта і об'єкта. Він є об'єктомнавчально-виховного процесу в тому випадку, коли "з ним щось відбувається", на нього спрямовані педагогічні задуми і дидактичні впливи. У таких умовах учень лише "сприймає", "переробляє" і "видає" на вимогу вчителя ту інформацію, яка підлягає засвоєнню. Водночас він є суб'єктом засвоєння знань і побудови процесу навчання, бо виявляє активність, здійснює учіння - усвідомлену, творчу діяльність.

Дидактичні закономірності - суттєві, необхідні зв'язки між процесом навчання і соціальними процесами, а також зв'язки внутрішнього характеру (між метою і змістом, формами навчання тощо).

Принципи навчання - вимоги, основні положення щодо змісту, організації і методів навчання, дотримання яких забезпечує оптимальне функціонування навчання.

Мета навчання - ідеальне передбачення кінцевих результатів навчання; те, до чого прагнуть учитель та учні. Процес навчання передбачає реалізацію основної дидактичної цілі - озброїти учнів науковими знаннями, спеціальними й загальнонавчальними вміннями, навичками. Необхідно розрізняти мету навчання (уроку) і виховні та розвивальні функції навчання. Виховна функція передбачає формування світогляду, моралі, естетичної культури учнів. Основними засобами її здійснення є особистість учителя, відносини між суб'єктами навчання, зміст освіти, засоби навчання та ін.Розвивальна функція забезпечує розвиток мови, мислення, пам'яті, творчих здібностей, рухової та сенсорної систем. Вона реалізується через вибір оптимальних навчальних завдань і методів, що стимулюють пізнавальну активність, самостійність і творчість учнів.

Навчальні завдання конкретизують основну дидактичну мету через передбачення проміжних результатів навчання. Особливо важливі ті, які сприяють розвиткові творчих сил і здібностей учнів у різних видах діяльності. Зміст навчальних завдань та їх кількість залежать від структури змісту навчального матеріалу. Навчальні завдання постають перед учнями поетапно, відповідно до руху думки від первинного сприймання до повного засвоєння. їх конкретизація пов'язана зі структуруванням змісту навчального матеріалу, який учні вивчають під час уроку, і передбачає врахування таких аспектів: що є найістотнішим у змісті виучуваного; в межах якої ланки процесу засвоєння знань кожна одиниця навчального матеріалу буде вивчатися. Принцип індивідуального підходу до учнів вимагає диференціації навчальних завдань залежно від особливостей кожного школяра.

Методи навчання - упорядковані способи взаємопов'язаної діяльності вчителя й учнів, спрямовані на розв'язання навчально-виховних завдань. Це специфічні форми руху змісту навчальної інформації від її джерела до свідомості учня. За зовнішніми формальними ознаками вони можуть бути словесними (бесіда, розповідь, лекція, робота з книгою, пояснення тощо), наочними (демонстрування, ілюстрування, спостереження), практичними (вправи, лабораторний дослід, експеримент). Правильний добір методів відповідно до цілей і змісту навчання та вікових особливостей учнів сприяє розвиткові їхніх пізнавальних здібностей, засвоєнню вмінь і навичок використовувати здобуті знання на практиці, готує учнів до самостійного здобування знань, формує їхній світогляд.

Основними результатами навчання є освіта (загальна, політехнічна, професійна тощо), розвиток і виховання людини.

Знання - провідний елемент освіти, що є результатом засвоєння інформації і виявляється у поняттях, судженнях, умовиводах, концепціях, теоріях. Вони виконують важливі соціальні функції: матеріалізуються в певні технічні пристрої, технологічні процеси і в такий спосіб слугують виробництву; перетворюються на переконання і забезпечують розвиток пізнавальної активності. Важливими характеристиками повноцінних знань є їх системність, усвідомленість, оперативність, гнучкість, повнота та ін. Знання значною мірою визначають ставлення людини до дійсності, моральні погляди й переконання, вольові риси особистості, характер, вони є умовою розвитку здібностей та обдаровань.

Уміння - здатність свідомо виконувати певні дії на основі сформованих знань, навичок, набутого досвіду. Формування вмінь відбувається поетапно: ознайомлення з умінням, усвідомлення його смислу; початкове оволодіння умінням; самостійне виконання практичних завдань, удосконалення вміння.

Навички - навчальні дії, які внаслідок багаторазового виконання набувають автоматизованого характеру. У міру того, як учні опановують знання й уміння, автоматизовані елементи з'являються в їхньому усному і писемному мовленні, розв'язуванні математичних задач, виконанні креслень, користуванні приладами і знаряддями праці тощо. Між уміннями й навичками існує тісний взаємозв'язок: уміння - це готовність до свідомих і точних дій, а навичка - автоматизована ланка цієї діяльності. Елементи вмінь часто переростають у навички. Навички формуються в усіх видах діяльності і діють стереотипно в незмінних умовах. Специфічним методом вироблення навичок є вправи.

Мотивація - система мотивів, або стимулів, яка спонукає людину до конкретних форм діяльності або поведінки. Мотивами можуть бути: уявлення й ідеї, почуття й переживання, що виражають матеріальні або духовні потреби людини. Одна й та сама діяльність може здійснюватися з різних мотивів.

Потреба - стан особистості, який виражає залежність від об'єктивного змісту умов її існування і розвитку. Навчальна діяльність ґрунтується на потребі в пізнанні, яка виявляється в прагненні оволодіти знаннями, засвоїти, інтегрувати їх, систематизувати, накопичувати знання. Важливою формою такого прояву є дослідження дійсності для одержання нового знання, аналіз вражень, інтерес до проблемних ситуацій і, нарешті, прагнення до цілеспрямованої творчої діяльності. Потреби проявляються у мотивах і є джерелом активності особистості, оскільки задоволення потреб відбувається в процесі цілеспрямованої діяльності. Динаміка потреб полягає в переході від усвідомлення мети (як передумови діяльності) до мобілізації засобів, за допомогою яких її досягають.

Інтерес - форма прояву пізнавальної потреби, що забезпечує спрямованість особистості на усвідомлення цілей діяльності і сприяє орієнтації, ознайомленню з новими фактами, глибшому відображенню дійсності. Російський психолог Лев Фрідман (1915-2005) визначив його як тенденцію особистості, яка полягає в спрямованості чи зосередженості її думок на певному предметі. Інтерес-мотив проявляється у спрямованості уваги, думок і характеризується емоційною привабливістю. Задоволення інтересу не призводить до його згасання, а викликає новий інтерес, який відповідає вищому рівню пізнавальної діяльності.

Отже, дидактичні категорії формують систему, що відтворює об'єктивну взаємозалежність загальних способів відношення людини до дидактичного процесу. Основним принципом побудови системи дидактичних категорій є єдність історичного й логічного, рух від абстрактного до конкретного, від зовнішнього до внутрішнього, від явища до сутності. Дидактичні категорії - це відкрита, динамічна система, яка розвивається в процесі перетворення світу і людини.

Суть процесу навчання, його функції та компоненти.

Навчання як процесуальне явище охоплює викладання вчителя та учіння учнів. Діяльність учителя має управлінський характер і передбачає цілепокла-дання, планування" організацію, стимулювання, контроль, регулювання діяльності й аналіз їі результатів. Вона є динамічною системою, що функціонує на основі рівноваги її компонентів, суперечливих внутрішніх тенденцій, діалектичної діади "свобода - необхідність". Внутрішня (психічна) діяльність учня ефективна тоді, коли навчання передує розвитку, враховує "зону найближчого розвитку" особистості.

Сутність, функції і структура процесу навчання

Навчання як процесуальне явище має всі властивості діалектичного розвитку, свої механізми, рушійні сили і функції. Проте слід розрізняти поняття "навчальний процес" і "процес навчання".

Навчальний процес - перебіг навчання, що охоплює всі його компоненти: викладача, учня, методи, прийоми, форми І засоби, матеріально-технічне забезпечення та ін.

У різних типах освітніх закладів навчальний процес має свої особливості.

Процес навчання - спеціально організована і змодельована пізнавальна діяльність, що охоплює викладання вчителя та учіння учнів.

Цілісність процесу навчання забезпечується постановкою і досягненням спільних цілей викладання й учіння, тобто він має двобічний характер і неможливий без єдності діяльностей учителя й учня. Багато дослідників вважають, що основною одиницею процесу навчання є відношення між діяльностями викладання та учіння. Проте це відношення "вчитель - учень" не можна зводити до "передавач - приймач". Неодмінною умовою навчання е активність обох учасників процесу, їхня взаємодія. Учитель створює необхідні умови: організовує дії учня, спрямовує їх, повідомляє нову інформацію, демонструє прийоми та способи дій, контролює, оцінює, використовує певні засоби. При цьому формування знань, умінь та навичок, понять і мисленнєвих операцій можливе тільки внаслідок власної активності учня.

Відповідно до уявлень сучасної психології (С. Рубінштейн, О. Леонтьєв, Г. Костюк та ін.) розвиток психіки відбувається в діяльності. Оскільки метою навчальної діяльності є зміна самого діючого суб'єкта - учня (розвиток його здібностей, оволодіння знаннями, способами діяльності тощо), то основним у навчанні є не викладання матеріалу, а організація пізнавальної діяльності учня для його засвоєння.

Тому навчання можна визначити також як управління пізнавальною і практичною діяльністю учнів, унаслідок якої в них формуються певні знання, уміння і навички, розвиваються здібності (М. Сметанський).

Відповідно до загальної мети освіти, навчання має забезпечувати виконання освітньої, виховної і розвивальної функцій. Це умовний поділ, бо процес навчання не обмежується формуванням знань, умінь і навичок, а передбачає також виховання, формування світогляду, розвиток особистості, підвищення культурного рівня тощо. Виокремлення функцій необхідне для забезпечення ефективності практичної діяльності вчителя, особливо під час планування завдань уроку.

Освітня (навчальна) функція передбачає засвоєння наукових знань, формування вмінь і навичок. Наукові знання охоплюють факти, поняття, закони, закономірності, теорії, відображають узагальнену картину світу.

Виховна функція спрямована на формування світогляду, моральних, трудових, естетичних, етичних уявлень, поглядів, переконань, системи ідеалів. Вона випливає із самого змісту і методів навчання, специфіки організації спілкування вчителя з дітьми. Об'єктивно навчання не може не виховувати певних поглядів і переконань. Виховна функція охоплює виховні впливи, спрямовані на особистість із метою формування внутрішньої позитивної її реакції (ставлення), активності, самостійності і цілеспрямованості діяльності.

Розвивальна функція, окрім формування знань і спеціальних умінь, передбачає здійснення спеціальної роботи для загального розвитку учнів, їхнього мислення, волі, емоцій, навчальних інтересів і здібностей. Наприклад, для інтенсивного розвитку мислення в процесі навчання необхідно викладати на високому рівні утруднення, у швидкому темпі, забезпечувати усвідомлення учнями своїх навчальних дій.

Крім основних, дидактична система реалізує специфічні функції: інформаційно-пізнавальну, дослідницьку, самоосвітню.

Реалізація інформаційно-пізнавальної функції передбачає відповідний добір та розміщення в часі та дидактичному просторі необхідних блоків оновленого змісту, форм і методів формування навчально-пізнавальної діяльності учнів.

Дослідницька функція полягає в поступовому залученні учнів до самостійного дослідження процесів і явищ шляхом оволодіння певним мінімумом методологічних і теоретичних знань, виконання індивідуально-дослідних завдань.

Самоосвітня функція реалізується через створення умов для виявлення і розвитку пізнавальних, творчих, навчальних здібностей учнів, використання методів заохочення і стимулювання самостійного розв'язування теоретичних і практичних проблем.

Основні функції взаємопов'язані і втілюються на практиці в комплексі завдань уроку (освітніх, виховних і розвивальних); змісті діяльності вчителя й учнів;

різноманітності методів, форм і засобів навчання; оцінюванні-аналізі під час контролю всіх результатів навчання.

Для розуміння сутнісних характеристик навчання необхідно абстрагуватися від його двостороннього характеру, який завжди містить взаємозв'язані та взаємозумовлені процеси викладання й учіння, зовнішніх зв'язків, особливостей конкретної ситуації, специфіки предмета. Дидактика становить завдання за зовнішніми ознаками з'ясувати внутрішню структуру навчання, його суперечливі сторони, що обумовлюють розвиток дидактичного процесу. Цьому сприяє реалізація системного підходу, що забезпечує можливість виокремити основні компоненти процесу навчання, охарактеризувати їх взаємозв'язки та функції.

Процес навчання охоплює цільовий, стимулювально-мотиваційний, змістовий, операційно-діяльнісний (форми, методи, засоби), контрольно-регулювальний та оцінювально-результативний компоненти. Вони формують завершений цикл взаємодії вчителя й учнів - від постановки цілей до досягнення результатів навчання.

Цільовий компонент полягає в усвідомленні педагогом і сприйнятті учнями цілей та завдань теми, розділу навчального предмета. Цілі та завдання визначають на основі вимог навчальної програми з урахуванням особливостей учнів класу.

Стимулювально-мотиваційний компонент охоплює систему прийомів для стимулювання в дітей зацікавленості, потреби у розв'язанні поставлених перед ними навчальних завдань. Результатом стимулювання має бути внутрішній процес - виникнення в учнів позитивних мотивів учіння. Мотивація в навчанні виявляється на всіх етапах.

Змістовий компонент визначається навчальною програмою і підручниками. Учитель конкретизує зміст з урахуванням поставлених завдань, специфіки виробничого й соціального оточення, навчальних можливостей учнів.

Процесуальну суть навчання відображає операційно-діяльнісний компонент. Він реалізується за допомогою оптимальних методів, засобів і форм організації викладання й учіння.

Контрольно-регулювальний компонент передбачає одночасний контроль викладача за розв'язанням поставлених завдань і самоконтроль учнів за правильністю виконання навчальних операцій, точністю відповідей. Контроль здійснюється за допомогою усних, письмових, лабораторних та інших практичних робіт, заліків та екзаменів, опитування.

Оцінювально-результативний компонент передбачає оцінювання педагогами і самооцінювання учнями досягнутих у процесі навчання результатів, з'ясування відповідності їх навчально-виховним завданням, виявлення причин певних прогалин у знаннях учнів.

Усі компоненти навчального процесу взаємопов'язані. Мета потребує конкретизації у завданнях, вона визначає зміст діяльності; мета і зміст потребують використання певних методів, засобів і форм стимулювання й організування.

Отже, цілісний дидактичний цикл передбачає взаємодію визначених компонентів процесу навчання, що функціонують у різних середовищах у діяльності суб'єктів навчання.

Процес засвоєння інформації

Внутрішній (психологічний) процес засвоєння інформації включає низку етапів, до яких відносять: сприймання — осмислення і розуміння — узагальнення — закріплення — застосування на практиці (Фіцула М., 2000, с. 88).

Сприймання — передбачає відображення у свідомості людини предметів і явищ навколишнього світу та їх взаємозв'язків. Вони можуть бути запропоновані у природній для себе формі, у вербальному викладі, з допомогою ілюстрування тощо і відповідно передбачати участь різних органів сприймання з боку того, хто навчається, — слухових, зорових тощо рецепторів.

Обов'язком учителя є постійне здійснювання вибору і оцінка інформації, яку він пропонує дітям (позбавляти її зайвих деталей, підкреслювати головне, дотримуватись логіки змісту тощо), а також психологічно правильно добирати форму її презентації. Загальновідомо, що у роботі з молодшими школярами доцільно широко застосовувати образність (предмети, унаочнення, малюнки тощо). Тим часом для учнів старших класів доцільнішою видається вербальна презентація інформації (Ващенко Г. — 2, 1997, с. 96—97).

Процес сприймання на цьому етапі можна вважати успішним, якщо вчитель застосовуватиме добре продумані схеми — те, що в педагогіці останніх років називають "опорними сигналами". У кожному разі особливе значення у сприйманні інформації має перше враження, перше відбиття нових образів і понять у свідомості людини. Отже, цьому моменту вчитель повинен приділяти належну увагу.

Осмислення і розуміння — передбачає усвідомлення сенсу сприймання інформації та розкриття суттєвих ознак предметів, явищ та зв'язків між ними. Він втілює перетворення конкретних образів у поняття — процес абстрагування. Як на етапі сприймання, так і на рівні осмислення та розуміння каталізатором виступають емоції. Саме тому емоційність повинна супроводжувати весь процес пізнання.

Узагальнення — це етап, на якому вирішальну роль відіграє синтез, коли щойно сформовані первинні поняття "об'єднуються" в поняття вищого рівня. Це можна простежити на процесі вербалізованого пізнання, наприклад, читання книжки: "по-няття-словосполучення" об'єднуються у "поняття-речення", а ці, в свою чергу, — у "поняття-абзаци"; "поняття-абзаци" — у "поняття-розділи" тексту. І так усе вище, поки людина не сприйме зміст усієї книжки.

Утакому рецептивному процесі велику роль відіграє розумовий досвід людини, а відтак і здатність її посилювати своє сприймання тими знаннями, які набуті раніше.

Закріплення в пам'яті — коли одержана ззовні інформація стає власним надбанням людини. Успіх цього етапу залежить від низки чинників: від спроможності пам'яті, особистої зацікавленості учня в інформації, від емоційного контексту, в якому відбувається процес, від авторитетності джерела (книжка, вчитель), з якого вона походить тощо.

Компетентнісний підхід до організації освітнього процесу.

Роль школи сьогодні – підготувати дітей до життя, навчити їх критично мислити, аналізувати, опрацьовувати ті обсяги інформації, які вони отримують звідусіль, та вибирати необхідне, встановлювати причинно-наслідкові зв’язки. Стара парадигма освіти, в якій школа існувала для накопичення знань та інформації, вже не працює. Наше життя зараз – це постійне навчання, і тому школа має навчити дітей постійно опановувати нові знання, знаходити потрібну інформацію та застосовувати її.

Компетентнісне навчання спрямоване на роботу з інформацією та опанування учнями компетентностей, умінь і навичок, які допомагають їм бути успішними, конкурентними та цінними на ринку праці.

Для педагога важливо навчитися реалізувати таке навчання. Допоможуть у цьому підручники, що містять проблемні ситуації, а також практико-орієнтовані завдання, спрямовані на аналіз та оцінювання інформації. Утім, саме готовність учителя до реалізації компетентнісного навчання – найголовніша запорука успіху.

1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 14

скачати