1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   33
Ім'я файлу: Istoriya_Ukrayini_ispit_Microsoft_Word_2.doc
Розширення: doc
Розмір: 1753кб.
Дата: 19.03.2021

1. Походження українського народу.

Проблема походження українців і нині не є цілком дослідженою і продовжує викликати гострі дискусії, тим більше, що вона пов'язана з іншою маловивченою проблемою — походженням слов'ян. Тим часом є можливість окреслити принаймні головні етапи й чинники формування українського народу:

Деякі дослідники вважають, що це були племена трипільської культури (4000—2000 pp. до н. е.). У тій самій ролі виступають і деякі пізніші культури, насамперед шнурової кераміки (бойових сокир), котрі існували у 2-й пол. III — першій половині II тис. до н. е. на широкому терені Центральної Європи.

Пізніше виникає тшинецько-комарівська культура, яку вже можна назвати праслов'янською. Вона існувала на тій же приблизно території, що і трипільська, а також частково на землях сучасних Південної Білорусі та Східної Польщі у XV—XI ст. до н. е. У цей час праслов'яни починають відокремлюватися від масиву індоєвропейців, зароджується слов'янська мова. Варто відзначити, що слов'янські мови, до яких належить і українська, становлять одну з груп індоєвропейської мовної сім'ї — однієї з найдавніших і найпоширеніших у світі.

У подальшому на базі тшинецьких племен сформувалася лужицька культура (1300—400 pp. до н. е.), яка базувалася, головним чином, на території сучасної Польщі. На основі тшинецько-комарівських племен сформувалася білогрудівська культура (XI—X ст. до н. е.), яка охоплювала територію Правобережної України. Пізніше (X—VIII ст. до н. е.) тут, насамперед у Середній Наддніпрянщині, існувала чорноліська культура, яка вже, безперечно, була праслов'янською. Саме з цього часу все виразніше визначається майбутній поділ слов'янського світу на дві частини: західну та східну, причому розвиток останньої проходив під значним впливом іраномовних кочовиків степів Північного Причорномор'я. У ході боротьби проти кіммерійців праслов'яни чорноліського часу створили союз племен між Дніпром та Бугом, який отримав назву сколотського. Сколоти пізніше увійшли до складу Скіфії і зазнали сильного впливу з боку скіфів.

Після падіння Скіфії та зникнення лужицької культури виникають уже суто слов'янські культури, насамперед зарубинецька (II ст. до н. е. — II ст. н. е.), яка охоплювала терен від Прип'яті до Дністра, а також переворська (пшеворська) (II ст. до н. е. — V ст. н. е.), що займала територію Західної України, Польщі й частково Словаччини. Далі йде черняхівська культура (II—V ст.), яка хоч і є поліетнічною (у ній присутні й кельти, й сармати), але провідним був слов'янський елемент. Ряд істориків пов'язує носіїв черняхівської культури з антами, що започаткували на території України перше державне утворення. На думку Михайла Грушевського, яку підтримують і сучасні провідні спеціалісти, наприклад проф. Леонід Залізняк, з IV ст. н. е. вже можна говорити про українців. Пізніше йде процес розвитку русько (русинсько)-української народності, ядром якої були названі в «Повісті минулих літ» поляни, деревляни, волиняни та інші союзи племен, що локалізуються на території України. В часи імперії, яку називають Київською Руссю, в її межах відбувається процес подальшого розвитку української народності, яка зазнає відчутного тюркського впливу. Дещо пізніше формується білоруська народність під сильним впливом балтського елементу, а також великоросійська — під впливом фінно-угорських племен (меря, мурома, мещора і т. д.). Так звана давньоруська народність є не більше, ніж міфом, створеним з виключно політичних міркувань у московському Кремлі в сталінські часи.

Отже, такі князівства, як Київське, Чернігівське, Галицько-Волинське та інші, що локалізуються на землях сучасної України, а часом і дещо за них виходять, є державами русинів-українців, у той час як, скажімо, Полоцьке князівство є державою білорусів, а Владимиро-Суздальське чи Рязанське — державами росіян.

Подальший розвиток української народності у зв'язку з тривалим періодом її бездержавного існування ішов суперечливо, процес формування сучасної української нації затягнувся. Тим часом українська нація протягом XIX—XX ст. була сформована. Додамо, що слово «Україна», тобто «країна», вперше з'являється в писемних джерелах від 1187 р. стосовно Київщини. З плином часу воно поступово витісняє давніший термін «Русь», причому особливо це помітним стало з часу Національно-визвольної війни 1648—1658 pp. і відродження незалежної Української держави — Гетьманщини. Після перейменування волею Петра І Московії на Росію цей процес значно пришвидшився, колишні русини чи руси (руські) змінюють свою самоназву на іншу (українці), подібно як колишні римляни стали італійцями, а валахи — румунами. Цей процес у цілому завершився на початку XX ст. Прикметно, що Іван Франко, який підкреслював свою належність до українців, писав у вірші: «Я русин єсть».


2. Матеріальна та духовна культура трипільської цивілізації

Одну із найзагадковіших археологічних культур Східної Європи – трипільську – відкрив у 1893 році видатний український археолог Вікентій Хвойка.

Ареал існування цієї культури простягався від Дністра на заході і до Середнього Придніпров’я на сході.

Трипільська культура існувала в 4-сер.3 тис. до н. е.)

На сьогодні відомо близько тридцяти трипільських протоміст. Найбільші протоміста існували на середньому етапі Трипілля у межиріччі Південного Бугу і Дніпра. Так, площа поселення в Тальняках займала 450 га, а в Майданецькому – 250 га. За приблизними підрахунками археологів, на їх території могло водночас проживати до 10-15 тис. осіб.

Поселення були украплені сотнями двоповерхових житлово-господарських комплексів, що прилягали один до одного й утворювали єдину потужну стіну.

Збереглися різноманітні глиняні моделі храмів і житлових будинків трипільців, завдяки яким відомо, що їхні архітектурні споруди мали каркасно-стоякову конструкцію, обмазану товстим шаром глини.

На другому поверсі кожної будівлі біля вікна був невеликий вівтар у формі хреста або кола, прикрашений спіральним орнаментом.

Великі трипільські протоміста були економічними, громадськими, військовими та культовими центрами.

Зародки писемності - нині відомо понад 100 знаків, нанесених у різних варіантах на керамічний посуд.

Найзагадковішою сторінкою в історії духовної культури трипільців є спалення дерев’яних будівель. Сучасні дослідження цих пам’яток переконали вчених в тому, що трипільці жили за своєрідним замкненим циклом, який тривав у середньому 60-80 років.

На полях вирощували тверді сорти пшениці, ячмінь, горох, просо. Для обробітку полів і збирання врожаю застосовували здебільшого знаряддя праці з каменю, кісток, рогів, глини, хоча інколи трапляються й мідні вироби. Велике значення мало запровадження дерев’яного плуга, завдяки чому землеробство стало надійнішим за мисливство способом добування поживи. Протягом розвитку трипільської культури поступово вдосконалювалися зубчасті серпи і з’являлися молотильні дошки. Збільшувалася кількість ткацьких верстатів. А шкури обробляли значно менше, аніж у раніших культурах.

Найвідоміші в мистецтві Трипілля розписна кераміка виготовлена без застосування гончарного круга. Різні посудини ліпили вручну і обпалювали при високій температурі у спеціальних двоярусних печах.

Одним із вищих досягнень мистецтва трипільських племен є антропоморфна пластика – різні за стилем і формою жіночі і чоловічі зображення, в яких втілено образи шанованих божеств, що уособлюють у землеробсько-скотарських племен ідею родючості і загального добробуту. Виготовляли фігурки диких і свійських тварин.

Сьогодні мало що відомо про занепад трипільської культури. Як припускають археологи, зростання населення штовхало трипільські племена до переходу на нові негостинні землі. Деякі з них просувалися вглиб степів, а ті, що жили в долині Дніпра, йшли на північ, у непрохідні ліси Полісся й далі.

В Україні трипільська культура збереглася у пережитках і залишила по собі виразні сліди. Український народ зберіг свою спорідненість зі своїми пращурами, що населяли проукраїнські землі задовго до появи слов’ян. Розписування хат, печей, коминів, геометричні та рослинні орнаменти, що використовуються й досі у килимарстві, гончарстві, різьбленні, вишивках, писанках – це ті ланки, що несуть у собі зв’язок тисячоліть, культур, зв’язок поколінь.

3.Античні міста держави Північного Причорномор’я

Античні міста-колонії (поліси) в Північному Причорномор'ї були засновані внаслідок Великої грецької колонізації VIII - VI ст. до н.е. (спочатку греки засновували колонії в Середземномор'ї, пізніше - на березі Чорного моря). Це було винятково мирне господар­ське освоєння земель, оскільки на морських і лиманних узбережжях, де осідали греки, тоді ще ніхто не жив. На нових землях існували джерела сировини (метали, ліс, сіль), пло­дючі ґрунти. Важливими для ведення господарства були сприятливий клімат, можливість продавати грецькі товари на нових ринках збуту.

Були засновані такі колонії:(Істрія-пониззя Дунаю, Ольвія-Пів.Буг, Пантікапей-м.Керч, Феодосія,Тіра-побл. М.Білгород-Дністр., Керкінікіда-Євпаторія, Херсонес-Севастополь).

У розвитку, міст-колоній Північного Причорномор'я виділяють два періоди: перший (грецький) - середина VII ст. до н.е. - середина І ст. до н.е. (незалежність полісів та їхні тісні зв'язки з Грецією); другий (римський) - середина І ст. до н.е. - 70-ті роки IV ст. н.е. (залежність полісів від Римської імперії). У IV ст. н.е. античні міста-колонії Північного Причорномор'я припинили своє існування.

Державне життя. За державним устроєм грецькі міста-колонії в Північному Причорно­мор'ї були рабовласницькими демократичними або аристократичними республіками. За­конодавчу владу представляли ради та народне віче, виконавчу - колегія архонтів (вищі службові особи, які обиралися на певний строк) або тирани (правителі, які захопили владу силою і правили одноосібно). Усі дорослі чоловіки в разі необхідності ставали воїнами. Близько 480 р. до н.е. обабіч Керченської протоки виникло Боспорське царство, яке об'єд­нало понад 20 грецьких міст-колоній. Столицею царства став Пантікапей. Близько 107 р. до н.е. у царстві відбулося повстання скіфів, які проголосили своїм царем Савмака. По­встання було придушене боспорським царем Мітрідатом IV.

Господарське життя. Кожний з полісів сам себе забезпечував усім необхідним для жит­тя. Провідними заняттями були вирощування збіжжя, винограду, городини, рибальство й переробка риби, скотарство. Високого рівня досягло ремісниче виробництво: металооброб­ка, гончарство, ткацтво, виготовлення виробів із скла, дерева, кістки, ювелірна справа. Основними товарами, що вивозили до Греції з полісів, були: збіжжя, худоба, шкури, ху­тро, солона риба, сіль, раби. Купували (ввозили) металеві вироби, зброю, тканини, коштов­ні прикраси, посуд, прянощі, оливкову олію та вина. У кожному полісі карбували власні бронзову, золоту й срібну монети. Кожне ^іісто мало сільськогосподарську округу - хору, що складалася з невеличких поселень або містечок, мешканці яких жили з городництва й садівництва, вирощуючи продукцію на продаж. Як і в Греції, усі великі міста були оточені міцними оборонними мурами з вежами та мали укріплені гавані. Усередині вони поділялися на квартали. У центрі міста розташовувалася головна площа - агора, поряд з нею - священне місце з храмами, капищами, жертовниками - теменос. Навколо агори будували важливі громадські споруди. У деяких містах їх розташовували на укріпленому пагорбі - акрополі. Будинки зводили з каменю, стіни тинькували, дах накривали черепи­цею. Вулиці планувалися прямими. Вони перетиналися під прямим кутом або розходилися променями. Уздовж вулиць прокладали керамічні водогони й каналізаційні труби.

Духовне життя. Найшанованішим із божеств у полісах Північного Причорномор'я був Аполлон. Переселенці вірили, що саме він є заступником колоністів. Мешканців міст-ко- лоній вирізняла висока культура, багато хто з них був письменним. Існували гімназії, де діти навчалися і займалися срортом. Більшість родин вільних громадян мала змогу на­вчати своїх дітей читати, писати, рахувати. Багато хто з учнів опановував риторику. Роз­вивалися музика, література, ставилися театральні вистави. Особливо шанувалися історія й філософія.

4. Суспільно-політичне і економічне життя східнослов’янських племен доби перших державних утворень і Київської Русі (4-пер.пол.13 ст.)

Після розпаду держави гунів і смерті Аттіли (453р.) анти зайняли значну територію в Північному Причорномор'ї. Прокопій Кесарійський зазначає, що в першій половині VІ ст. вони населяли територію від Дунаю (Істри) до Меотіди (Азовського моря). Разом із спорідненими склавинами вони займали величезні простори від Грону та верхньої Одри на заході до Сейму - на сході.

Основою економіки антських племен було орне землеробство. Соціальна диференціація антського суспільства зумовила зародження державної структури, на чолі якої стояли зверхники – царі. Народні збори (віче) вирішували найважливіші громадські справи. Найактуальнішим для них була оборона. Для захисту вони утворювали військо, будували земляні вали, чинили інші військові дії. Антське суспільство можна характеризувати як військово-демократичне, яке відродилося після занепаду Скіфської держави.

Антський союз племен проіснував до 600-х рр. На його основі утворилося ряд нових союзів племен (княжінь): дуліби, білі хорвати, поляни, древляни, сіверяни, тиверці та ін. Основою цих племінних союзів була сільська община, яка складалася з одного або декількох селищ (поселень).

У VII - IХ ст. в суспільстві давніх слов'ян відбулися глибокі економічні і соціальні зміни. Вожді племен і старійшини родових общин поступово зосереджували владу в своїх руках. Протягом VIIІ - IХ ст. у Середньому Подніпров'ї сформувалося державне об'єднання Руська земля, в яку увійшли землі полян, древлян і сіверян. Державність у Руській землі було започатковано десь у VI ст. Цю державу очолив князь Кий на честь якого і було пізніше названо місто Київ.

Суспільний устрій Київської Русі в ІХ-Х століттях. У результаті об'єднання Олегом земель навколо Новгорода та Києва починає формуватися держава, яка отримала назву Русь.

Уся повнота влади була зосереджена в руках великого князя, який опирався на своє військове оточення-дружину. Поступово військова служба стала спад­ковою — молодий воїн посідав місце свого батька.

Князь зобов'язаний був забезпечувати свою військову дружину всім необхід­ним — одягати, озброювати, годувати. Це відбувалося за рахунок данини, яку платило місцеве населення..

Управляти державою князеві допомагали помічники, яких він вибирав з чис­ла своїх дружинників. З часом верхівка дружини — старші мужі утворили окре­му групу знаті, представники якої обіймали головні пости в державі і при дворі князя. Воєвода командував князівською дружиною, посадники управляли землями, що входили до складу держави, збирали й доставляли князеві данину.

До панівної верстви можна віднести і представни­ків родоплемінної знаті — племінних вождів. З часом разом з верхівкою княжої дружини вони сформували еліту тогочасного суспільства, яка отримала назву бо­яри. Усі вони перебували в прямій залежності від кня­зя і жили за рахунок плати з княжої казни.

В основі феодальної суспільної піраміди були віль­ні селяни-общинники. Вони становили основну масу населення. Існували й раби. їх було небагато і жили вони при дворах князів та бояр. Як правило, це були військовополонені.

Основну масу населення Київської Русі становили вільні селяни.

Основним заняттям сільського населення було орне землеробство. Скотарство розвивалося на основі землеробства, що постачало корми худобі. Серед промислів було розвинуте мисливство і рибальство. Значного розвитку набули ремесла (металургія, ковальська справа).

Суспільний устрій Київської Русі в XI-XIII ст.. За часів правління Володимира Великого і Ярослава Мудрого сформувалася остаточно державна (інакше кажучи, політична) система Київської Русі.

За своїм політичним устроєм Київська Русь була ранньофеодальною багато­національною імперією, подібно до імперії Карла Великого на Заході чи Хозар­ського каганату на Сході. Її населяли понад двадцять племен і народностей: угро- фіни і балти на півночі, слов'яни — у центрі, тюркомовні племена — на півдні.

За формою правління Київська Русь була монархією. На чолі держави стояв один правитель — Великий князь київський з династії Рюриковичів. (Цікаві відомості про князів див. у додатках на с. 259). Він зосередив у своїх руках зако­нодавчу, виконавчу і судову гілки влади. Великий князь зберігав за собою і фун­кції воєначальника. Решта князів, що правили окремими землями, корилися і визнавали владу Великого князя київського(васалітет). Опорою князівської влади було постійне військо - дружина. З часом роль дружинників як помічників і дорадників великого князя зменшується. Зростає вплив великих бояр, що складають найближче оточення князя. Боярська рада перебрала на себе функції давньослов'янської ради старійшин. Зберігаються народні збори — віча, які вирішували важливі громадські справи. З посиленням влади князя роль віча зменшується.

Населення Київської Русі поділялося на окремі верстви: князі, бояри духовенство, купці, ремісники, селяни-смерди(платили феодалові данину), рядовичі (феодально залежні працювали за дого­вором (рядом)), тазакуп(працювали за грошову позику (купу)). Рабів у Київській Русі назива­лихолопами або челяддю.

Суспільство Київської Русі було феодальним, економічні відносини якого ба­зувалися на наявності земельних володінь та фіксованих доходів з них (грошових чи натуральних). Земля за доби феодалізму була найбільшою цінністю. Вона на­лежала київському князю, який роздавав її у володіння своїм синам, родичам, бо­ярам і дружинникам. Землеволодіння на Русі було двох різновидів — умовне (помістя) і безумовне (вотчина). У ранній період історії Київської Русі й пізніше — за часів правління Володимира і Ярослава — вотчинами (земельними володіннями, що передавалися в спадок) володіли лише великі князі. Решта феодальної верхівки (бояри та дружинники) користувалися помістями, якими князь винагороджував за службу (військову, придворну, судочинну, управлін­ську) і міг забрати в будь-який момент. Протягом Х-ХІІІ ст. основним джерелом доходів князів і феодалів була земельна рента-податок. Селяни змушені були сплачувати ренту натурою (продуктами), або грошима. Величина податків була значною. З X ст. відома така повинність як повоз — постачання коней і різного тран­спорту для потреб князя його дружини. Смерди несли військову повинність — були учасниками народного ополчення.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   33

скачати

© Усі права захищені
написати до нас