Ім'я файлу: Istoriya_Ukrayini_ispit_Microsoft_Word_2.doc
Розширення: doc
Розмір: 1753кб.
Дата: 19.03.2021
скачати
Розширення: doc
Розмір: 1753кб.
Дата: 19.03.2021
скачати
5. Культура Київської Русі
Характерні ознаки та особливості розвитку культури
Переважаючий вплив християнської релігії на розвиток матеріальної та духовної культури. Церква стала своєрідним центром, у якому поєднувалися витвори майстрів різних культурних сфер - архітектури, живопису, музики, скульптури, літератури. Культура мала служити церкві (абсолютне переважання в мистецтві біблійних сюжетів, у літературі - релігійної проблематики, в архітектурі - культових споруд). У княжу добу саме церква була одним із найдоступніших місць задоволення естетичних потреб народу.
Запозичення та творче переосмислення візантійських традицій, знань і канонів. Християнство сприяло поширенню візантійського впливу в різних сферах життя суспільства, і в культурі зокрема: у літературі жанри - священні книги («Остромирове Євангеліє»), середина XI ст.),житія («Житіє Бориса і Гліба», «Житіє Феодосія Печерського»),проповіді («Слова» Кирила Туровського, твори митрополита Кирила Смолятича, перша половина 12ст.), повчання («Повчання» Володимира Мономаха, перша половина XII ст.). У 1187 р. з'являється «Слово о полку Ігоревім», в якому виявилися глибинні давньоруські основи, що не мало аналогів ні у візантійській, ні в європейській літературі. Оригінальними літературними творами були «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, перша давньоруська енциклопедія «Ізборнік» (1073); у живописі - писання ікон, що наслідували візантійські зразки, але все частіше трапляються світські сюжети, зображення реальних людей, побутових сцен (фрески Софії Київської зображують життя княжого двору - воєнні вправи, лови, вистави скоморохів та ін.), перші вітчизняні живописці - Григорій і Аліпій (Алімпій), кінець XI - початок XII ст. Поступово формуються самобутні іконописні школи: київська, галицько-волинська, володимиро-суздальська; в архітектурі - візантійський стиль зодчества, техніка цегляної та кам'яної кладки: (перші монументальні споруди - Десятинна церква в Києві (X ст.), Спасо-Преображенський собор у Чернігові (1031 - 1036). Своєрідний перехідний рубіж - Софійський собор у Києві (1037), у якому вже яскраво проступають слов'янські традиції. Поступово формуються вітчизняні архітектурні школи: київська, галицька, переяславська. У церковному будівництві широко використовувався візантійський досвід створення фресок і мозаїк, який удосконалюють руські майстри (мозаїка - зображення Богородиці Оранти на куполі Софії Київської, 177 кольорових відтінків на золотистому тлі; у створенні мозаїк Михайлівського Золотоверхого монастиря брав участь Аліпій).
Існуванпя на Русі дохристиянського культурного середовища — підґрунтя для створення місцевої самобутньої культури. Візантійський вплив на розвиток культури Русі був значним, але не вирішальним. Усе візантійське «ослов'янювалося» - творчо переосмислювалося, якісно видозмінювалося під впливом місцевих традицій.
Швидке піднесення культури, виникнення нових культурних явищ. Поширювалася і мала високий рівень розвитку, особливо за часів Володимира Великого та Ярослава Мудрого, освіта (існування відповідних навчальних закладів для різних груп населення): палацова школа (державний навчальний заклад, що утримувався за рахунок князя; школи книжного вчення» (для підготовки священиків); світські (приватні) школи домашнього навчання (головним чином, для купецького та ремісничого міського населення). При монастирях, храмах і князівських дворах засновувалися бібліотеки (книгозбірня Ярослава Мудрого при Софійському соборі, його правнука Миколи-Святоші, волинського князя Володимира Васильовича, ченця Григорія). Книги активно переписували і поширювали по Русі дослідники вважають, що книжковий фонд Русі був щонайменше 130 - 140 тис. томів), незважаючи на їх надзвичайно високу ціну. Наприкінці X - на початку XI ст. на Русі виник самобутній літературний жанр - літописання (1037 - 1039 - перший давньоруський літописний звід). Вершиною літописних традицій є «Повість минулих літ», створена ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором у 1113 р. До нас дійшло майже 1500 літописних писків. Розвивалася правова "культура. У' східних слов'ян було спочатку звичаєве усне право у формі звичаїв і традицій. За Ярослава Мудрого з'явилося перше писане зведення законів Київської Русі «Руська правда».
7. Кревська унія
Кре́вська у́нія 1385 року — угода, укладена між Королівством Польським та Великим князівством Литовським, Руським і Жемайтійським 14 серпня 1385 р. у м. Крево (Білорусь).
Угода передбачала об'єднання Литви і Польщі в єдину державу шляхом шлюбу польської королеви Ядвіґи (з династії Андегавенов) і литовського князя. За умовами унії Владислав ІІ Ягайло зобов'язувався прийняти разом з язичницьким населенням Литви хрещення за католицьким обрядом, обернути на користь Польщі свою великокнязівську казну, повернути до польської корони всі відторгнені на той час її території і, головне, назавжди приєднати до неї землі Литви і Литовської Русі.
Кревська унія сприяла об'єднанню польсько-литовських сил для боротьби проти агресії Тевтонського ордену. Польські феодали намагалися використати Кревську унію для загарбання українських і білоруських земель, що були під владою Литви.
Проти Кревської унії виступила литовсько-українська опозиція на чолі з князем Вітовтом, двоюрідним братом Ягайла, яка домоглася збереження Великого князівства Литовського як окремої незалежної держави (див. Городельська унія 1413). У 1392 за Острівською угодою Ягайло був змушений визнати Вітовта своїм намісником, a 1398 Вітовт проголошує себе повновладним Великим князем Литовським під номінальнoю зверхністю польського короля, чим фактично розриває Кревську унію
6. Устрій, господарство, побут українських земель в складі Литви
На початку XIII ст. утворилася литовська держава — Велике князівство Литовське (далі — ВКЛ), яке починає активно розширювати свої володіння, в тому числі за рахунок руських земель.
У битві на річці Сині Води 1362р. Ольгерд Гедимінович (1341— 1377 рр.) завдав поразки Золотій Орді і приєднав Чернігівщину, Київщину, Переяславщину, Поділля; внаслідок боротьби з Польщею відвоював Берестейський, Володимирський і Луцький уділи; Вітовт (1392-1420 рр.) заволодів Чорноморським узбережжям
Особливості статусу українських земель у складі ВКЛ:
-приєднання відбувалося переважно мирним шляхом через бажання князівств позбутися монгольського ярма; -система управління залишилася незмінною:- руські князі сплачували щорічну данину та надавали збройну допомогу; -руська мова стала державною; -православна церква зберігала панівне становище; -збереглося руське законодавство («Руська правда»); -литовці поєднувалися династичними шлюбами з українцями; -панувала українська культура.
У Великому князівстві Литовському фактично 90% населення становили русини (українці, білоруси).Частина української та білоруської знаті зберегла прагнення незалежності, віру в можливість створення самостійної держави.
В 1390 р. розпочинається боротьба литовських князів на чолі з Вітовтом за відновлення незалежності Литви. У 1392 р. Великий князь литовський Ягайло (польський король Владислав ІІ) визнав Вітовта своїм намісником - главою Великого князівства Литовського а після смерті Вітовта великокняжа влада в Литві, у тому числі й в українських землях, мала повернутися Ягайлові). У 1413 р. у м. Городелі між Ягайлом і Вітовтом була укладена унія (Городельська унія): Польща була змушена визнати право на існування політич- самостійного Великого князівства Литовського, українські землі після смерті Вітовта мали переходити під владу польського короля, а залишалися у складі Литовської держа- і. Удільні українські князі не бажали визнавати владу князя Вітовта. Почалася їхня боротьба за об'єднання українських земель і проголошення Української держави.
У 90-ті роки XIV ст. Вітовт, який прагнув не допустити виникнення Української держави, ліквідував удільні українські князівства.
Повстання князя Свидригайла (1430 - 1431). Відновлення та остаточна ліквідація Київського і Волинського удільних князівств. Після смерті Вітовта білоруські, українські й частина литовських князів обрали без згоди польського короля Великим князем литовським Свидригайла, молодшого брата польського короля. За підтримки українських і білоруських князів Свидригайло боровся за здобуття Великим князівством Литовським незалежності. Невдоволена його політикою литовська знать за підтримки Польщі усунула князя від влади, замінивши його Сигізмундом (братом Вітовта).
У 1432 р. прихильники Свидригайла відмовилися визнавати владу Сигізмунда, який відновив унію з Польщею, і утворили самостійну державу - Велике князівство Руське і у складі Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині, Східного Поділля, Смоленщини, Вітеб- щини та Полоцької землі (дослідники часом називають це утворення Українсько-білорусь- кою державою), яку очолив Свидригайло. Долюповстання Свидригайла вирішила битваї під Вількомиром в 1435 р. між армією Сигізмунда та військом Свидригайла. Поразка Свидригайла була нищівною, після неї Велике князівство Руське не мало шансів на існування.
Представники української аристократії не змирилися з поразкою. У 1440 р. волинські князі Іван та Олександр Чорторийські вбили Великого князя литовського Сигізмунда, на українських землях спалахнули великої сили і розмаху повстання проти Литви. Литовська влада вимушена була відновити удільні Київське (.князем став Олелько) й Волинські (князем став Свидригайло) князівства. Але зміцнення українських князівств суперечши політищ Литви й Польщі, тому віднов лея князівства знову було ліквідовано:в1452 р. - Волинське (по смерті Свидригайла) В 1471 р. - Київське (по смерті Семена Олельковича) Руські князі (Михайло Олелькович, Федір БельськииГїван Гольшанський), незадоволеп ліквідацією українських князівств, 1481р. змовилися усунути від влади Великого князя литовського Казимира; проте змову було "викрито. Остання спроба князів відновити не залежність українських земель силою зброї .- повстання Михайла Глинського 1508 р. що також зазнало поразки. Ліквідація удільних князівств для князівської верстви озна чала втрату державницького статусу, носієм якого вона виступала.
Соціальний устрій та господарське життя в складі ВКЛ
Становище українського населення погіршилося. У тодішньому українському суспіль- і селяни становили 80%: особисто вільні (Похожі); прикріплені до свого наділу, й полені права залишити Феодала (непохожі). За характером повипностей селяни поділись наданників ітяглових (повинні сплачувати податки, працювати безкоштовно користь держави, відробляти панщину на полі феодала). Через потребу феодалів у гро- -ї. зростання попиту нг}. сільськогосподарську продукцію (насамперед на хліб) з XV ст. починає поширюватися новий тип господарства - фільваркове.
Фільварок, на відміну від типового двору шляхтича, мав більшу кількість орної землі, тину вироблюваної в ньому продукції продавали на ринку. Для існування фільварків "необхідно було багато землі, тому феодали відбирали її у селян, одночасно збільшували панщину (у XV ст. - 14 днів на рік, 1520 р. у Польщі - 1 день на тиждень), запроваджували кріпацтво. У другій половині XV ст. найбільше фільварки розвивалися в Галичині, Західній Волині, Західному Поділлі, Київському Поліссі. На інших територіях - лише дини XVI ст. Селяни повставали проти таких порядків. У 1490 р. на Буковині та Гані відбулося повстання під проводом Мухи. З кінця XIV і до кінця XVI ст. відбувається процес зближення_родової знаті з військово- службовим станом, вони домагаються значних пільг і об'єднання в єдиний панівний привілейований стан – шляхту (українська шляхта - князі, пани, бояри). Одним з яскравих представників наймогутнішої князівської родини Острозьких був Костянтин Іванович (близ. 1460 - 1530), який за традицією й за покликанням опікувався православною церквою ультурним життям. Загальні обов'язки шляхти у Великому князівстві Литовському и закріплені в 1413 р. у Городельському привілеї (унії). Одночасно цей документ за- ував поділ суспільства за релігійною ознакою та відкривав шлях для утисків правових (брати участь в управлінні державою та обіймати урядові посади мали право лише ода).
Розвиток міст в Україні відбувався повільно через напади татар (напади гальмували зростання і будівництво міст). Але зростала роль міст як осередків ремесла і торгівлі (Львів, "в, Луцьк, Холм, Володимир, Кам'янець-ІІодільський та ін.). Ремісники об'єднувалися ремісничі цехи, перші з яких з'явилися наприкінці XIV ст. у Галичині й Закарпатті; з століття цехи вже існували на Волині, Київщині, Західному Поділлі, пізніше - на Лівобережжі Дніпра. У містах запроваджувалося магдебурзьке право (першими на українських землях одержали міста Володимир-Волинський - 1324, Сянок - 1339, Львів – 1356), яке мало відмінності від подібного західноєвропейського права: часто зберігалася залежність від власників міст; це право поширювалося лише на католиків, тому українські православні міщани часто були в нерівноправному становищі.
8. Грюнвальдська битва 1410 року
(також Битва під Танненбергом 1410) — битва, яка відбулася під час «Великої війни» 1409—1411 років між військами Тевтонського ордену та об'єднаними військами Королівства Польського і Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського поблизу сіл Грюнвальд і Танненберг (землі Тевтонського ордену, нині територія Польщі) 15 липня 1410.
Польське військо очолював польський король Ягайло, воно мало 51 хоругву і загальну чисельність близько 18 тисяч воїнів, з них близько 11 тисяч важкої кавалерії та 4 тисячі піхотинців (решта, скоріше за все, військова обслуга — обоз). Основу війська складали 42 хоругви з польських земель, під проводом Ягайла також виступили 7 хоругов з західноруських земель (з Львівської, Холмської, Перемиської, Галицької земель і 3 хоругви з Подільської) та 2 хоругви чеських найманців на чолі з Яном Жижкою, майбутнім вождем таборитів, а також воїни з моравів, волохів, силезців[5].
Військо Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського очолював великий князь литовський Вітовт, воно мало 40 хоругв і загальну чисельність близько 11 тисяч воїнів.
До війська входили підрозділи литовських (сучасна Білорусь і частково Росія), руських (сучасна Україна) та жамойтських (сучасна Литва) земель, в тому числі з: Галичини, Поділля, Києва, Стародуба, Луцька, Володимира, Смоленська. Син удільного Чернігівсько-Сіверського князя Корибута-Дмитра — Жигимонт Корибутович очолював 51-шу хоругву, яка йшла під його власним прапором (гербом «Погоня»).
З історичних джерел відомий український лицар, який прославився своїми героїчними вчинками при Грюнвальді — Іванко Сушик з Романова, що під сучасним Львовом. За подвиги на полі Грюнвалдської битви він винагороджений королем Владиславом трьома селами в галицькій землі. На боці союзницьких військ також виступили загони кримських татар числом від 1 до 3 тисяч воїнів, здебільшого вершників, на чолі з ханом Джелял-Ед-Діном, сином хана Тохтамиша. 14 серпня 1409 Великий Магістр Тевтонського ордену Ульріх фон Юнгінген оголосив війну польсько-литовському союзу, але невдовзі запропонував перемир'я, яке мало тривати до заходу сонця 24 червня 1410.
Битва відбулась в трикутнику між селами Грюнвальд, Танненберг (нині — Стембарк) і Людвигсдорф (нині — Лодвигово), площа поля битви складала біля 4 кв. км.. Тевтонські війська вишикувались в дві лінії фронтом біля 2,5 кілометра: на правому фланзі Конрад Ліхтенштейн, на лівому — Фрідріх Валленрод, за ними по центру — Магістр ордена Ульріх фон Юнінген з 16 хоругвами. Польсько-литовсько-руські війська вишикувались в три лінії фронтом біля 2-2,5 кілометра: на лівому фланзі король Ягайло з 51 хоругвою (40 польських, 9 руських, 2 чеські хоругви), на правому фланзі князь Вітовт з 40 литовсько-руськими хоругвами і татарською кіннотою. Розпочали битву татарська кіннота і перша лінія литовсько-руських сил, які атакували праве крило орденських військ: «Потым вдарено в котлы, в сурмы и зараз литва з татарами з великою прудкостю скочили на нѣмци и сточили з ними битву, же конь об коня боком отирался».
Лицарі Валленрода відбили цей напад і самі перейшли в контрнаступ, але переслідуючи легку татарську і литовську кінноту потрапили в засідку: «поляцы тож з кролем своим, припавши, взяли нѣмцов на палаши, a потым навели нѣмцов на свои гарматы, навевши роскочилися, a тут зараз з гармат дано огню, где зараз нѣмцов килка тысячий полегло. Еднак же нѣмцы, того не уважаючи, шли ослѣп на поляки и литву».
Битва тривала близько 3 годин. Війська Тевтонського ордену були розгромлені (в тому числі загинув і великий магістр ордену).
Наслідки битви. Перемога союзницьких військ у Грюнвальдський битві підірвала військову могутність Тевтонського ордену і припинила експансію німецьких рицарів на cхід. 1 лютого 1411 рр. було підписано Торуньський мир за яким орден повертав на користь Литви Жемайтію та Добжинську землю на користь Польщі, а також сплачував контрибуцію.
9.Люблінська унія
Лю́блінська у́нія 1569 (від лат. unia - союз)- угода про об'єднання Королівства Польського та Великого князівства Литовського в єдину федеративну державу — Річ Посполиту, що була затверджена у місті Любліні 1 липня 1569 року.
Неоднорідність української еліти в Литовській державі суттєво вплинула на розвиток історичних подій, а саме на об'єднання Литви з Польщею у 1569 р. (укладення Люблінської унії). Литва змушена була піти на участь у спільному польсько-литовському сеймі (розпочав роботу в січні 1569 у м. Люблін), який мав винести остаточне рішення щодо включення Литовської держави до складу Польщі.
Причини укладення унії сторонами
Польща здавна прагнула підкорити собі Велике князівство Литовське, об'єднати дві держави під владою одного монарха.
Литва, знекровлена Лівонською війною (1558 - 1583) з Московською державою, прагнула полегшити свої воєнні тяготи, мати союзника для боротьби з супротивником. Литовська шляхта прагнула одержати такі самі привілеї, які мали польські шляхтичі.
З української сторони в унії були зацікавлені шляхтичі, які бажали в об'єднаній державі краще налагодити оборону від турецько-татарських набігів і покласти край збройним нападам на польсько-українському прикордонні; також унія надавала можливість поліпшити торгівлю з країнами Західної Європи, адже торгові шляхи пролягали через Польщу. Згідно з польським проектом унії, Литовське князівство мусило ввійти до складу Польської держави, на чолі якої мав стояти один володар і,спільний сейм, а в Литві залишалися власні адміністрація і судочинство. Знаючи, що укладення такої унії обмежуватиме їхнє всевладдя, звужуватиме привілеї, сприятиме процвітанню конкурентної польської провід- : верстви, литовські, українські, білоруські магнати, які брали участь у переговорах князь В.К. Острозький, Г. Ходкевич, Є. Волович, К. Радзивілл та ін.), спробували відійти польського варіанту об'єднання. А щоб остаточно зірвати роботу сейму, таємно залиши- Люблін. Але Польща, спираючись на українську шляхту, домоглася свого. Литовська егація була вимушена повернутися.
1 липня 1569 р. було юридично закріплено появу нової держави - Речі Посполитої, дно з унією: обирався спільний король, єдиними для новоствореної держави мали бути 'м, сенат, гроші. Польська та литовська шляхта одержувала право володіти землями будь-якій частині держави. Литовське князівство частково зберігало ознаки своєї колишної державності - печатку, герб, фінанси, адміністрацію та військо. Урядовою залишала- руська мова, а правовою основою - Литовські статути. Найдовше проти унії виступали ; українські магнати О. Чорторийський, К. Острозький, Б. Корецький і К. Вишневецький, і не бажали позбавлятися своїх привілеїв та православної віри. Українська ж шляхта усз егоїстичні вузькостанові інтереси за порівняно невисоку ціну (зрівняння у правах польською шляхтою, гарантування свободи віросповідання, збереження руської мови офіційному діловодстві) всупереч українським магнатам не тільки не противилася, с й сприяла переходу Волині, Київщини, Брацлавщини та Підляшшя під владу Польщі'. Люблінська унія відкрила новий етап у житті українських земель. Наслідки унії для України: а) позитивні - у межах однієї держави об'єдналася більшість українських земель, що сприяло культурному і політичному згуртуванню українського народу, створювало передумови для перетворення його на націю; у Речі Посполитій запорізьке козацтво активно долучалося до політичного життя і швидко стало самостійною політичною силою; в Україні розширилася мережа навчальних закладів, поширився вплив культури Західної Європи; б) негативні - згодом зросли повинності й податки для селян міщан; українське населення зазнавало національно-релігійних утисків; відбувалася полонізація українських князів і шляхти - українське суспільство втрачало свою політичну еліту, національні традиції й культуру; українці потерпали від сваволі шляхти і коронного польського війська; Польська держава не змогла захистити українські землі від турецько- тарської агресії.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 33