Ім'я файлу: Istoriya_Ukrayini_ispit_Microsoft_Word_2.doc
Розширення: doc
Розмір: 1753кб.
Дата: 19.03.2021
скачати
Розширення: doc
Розмір: 1753кб.
Дата: 19.03.2021
скачати
36. Переяславський договір 1659р.
На гетьманство Юрія Хмельницького обрали 28 вересня 1659 р.
Своє гетьманування Юрій Хмельницький вирішив розпочати укладенням нового договору з Московією.
Він прагнув рівноправних і взаємовигідних умов, які дали б змогу зберегти незалежність Української держави у конфедерації з Московією.
Проте переговори, що відбулися 17 жовтня 1659 р. в Переяславі, мали для України небажані результати. Тиск московських воєвод і 40-тисячного московського війська змусили Юрія Хмельницького і старшину підписати варіант договору, запропонований царськими дипломатами-воєначальниками.
При цьому представники московського царя вдалися до брутальної брехні, подаючи свої статі як такі, що їх уклав Богдан Хмельницький.
Переяславський договір 1659 р.
Договір, укладений Юрієм Хмельницьким, на відміну від договору 1654 р., був нерівноправним.
Московські воєводи одержували право прибути із залогами не тільки до Києва, а й до Переяслава, Ніжина, Чернігова, Брацлава та Умані.
Гетьманському урядові заборонялося вести самостійну зовнішню політику, а саме: укладати міжнародні договори, приймати іноземних послів тощо.
Київський митрополит повинен був визнати зверхність московського патріарха (Українська православна церква відкинула цю статтю як неправомірну).
Заборонялося без царського дозволу переобирати гетьмана, а також оголошувати війну або посилати полки на допомогу сусіднім державам.
Гетьман втрачав право призначати і звільняти генеральну старшину та полковників.
Отже, Переяславський договір 1659 р. закріплював зміни в українсько-московських політичних відносинах. Українська держава втрачала незалежність, перетворюючись на автономну частину Московського царства. І хоча автономія була тоді ще доволі широкою, дії царату однозначно засвідчили, що наступ на незалежність України триватиме.
37.Чорна Рада 1663 року
На Ніжинській, так званій Чорній (у значенні такої, на якій була присутня чернь, тобто соціальні низи), раді Брюховецького підтримувало 8-тисячне російське військо на чолі з окольничим, князем Данилом Вєліко-Гагіним, а також численні юрби запорозького козацтва, декласовані елементи та рядові козаки Лівобережжя, що повірили демагогічним обіцянкам претендента.
Уже 26 червня лівобережна старшина була готова приступити до виборів, але царський представник назначив проведення ради на наступний день, даючи таким чином Брюховецькому шанс перетягти на свій бік ще більше лівобережних козаків.
Ігноруючи наказ Вєліко-Гагіна йти на раду пішими та без зброї, прибічники Сомка і Брюховецького прибули на неї як на поле битви. Сутички між опонентами вчинилися вже під час читання царського наказу про дозвіл на проведення виборів. Не дослухавши до кінця, прихильники кошового отамана (хоча Брюховецький писався кошовим гетьманом, все ж його посада реально відповідала цьому званню) стали обирати гетьманом свого висуванця. У відповідь, приведені Сомком козацькі війська кинулися до клейнодів, змітаючи на шляху не лише прибічників Брюховецького, а й представників російського царя. Їм вдалося навіть прорватися до гетьманського бунчука та вручити його своєму кандидату. Втім, наступний натиск запорожців, підтриманий діями солдат нового строю німецького полковника на російській службі Страсбурга, які закидали натовп ручними гранатами, змінив співвідношення сил на користь Брюховецького. У Сомка відібрали бунчук, а також його полковницький пернач і литаври.
Ще більше вплинули на розстановку сил події ночі з 27 на 28 червня, адже агітаційна робота агентів кошового отамана серед рядового козацтва лівобережних полків призвела до того, що ряди прибічників Сомка істотно поріділи. Заклики до соціальної рівності підготували грунт для антистаршинського виступу, а тому, рятуючись від розправи бунтівного козацтва та черні, Я.Сомко, В.Золотаренко та ще близько 40 старшин шукали порятунку в таборі Вєліко-Гагіна. Частина ж козацької старшини, зокрема полтавський, зінківський, наказний ніжинський полковники, зуміла вчасно зорієнтуватися в обставинах поточного моменту й перейти на бік сильнішого, а ним 28 червня 1663 р., безперечно, був Іван Брюховецький.
Після проведених рокіровок питання про результати виборчої ради вже не складало інтриги. Появу Брюховецького натовп вітав як це належить робити в разі гетьманського виїзду. Тож завершальний етап виборчої процедури, як зазначав царський представник, пройшов "тихо і погідно". Після цього єпископ Методій також без ускладнень привів гетьмана до присяги в Ніжинській соборній церкві. Зважаючи на необхідність підпорядкування своїй владі лівобережних полків та небезпеку вторгнення правобережних полків П.Тетері й татар, справу укладення нового договору з царем, на прохання новообраного лівобережного регіментаря, перенесли на пізніший час. Так само московське керівництво погодилося на те, щоб надіслати Брюховецькому, у вірності якого в уряду Олексія Михайловича не було сумнівів, і жалувану грамоту на гетьманство та царський прапор, хоча умови договору 1659 р. передбачали їх вручення лише в Москві, після особистої аудієнції новообраного гетьмана в царя.
Тим часом по завершенні Ніжинської ради в Україні запанувала соціальна деструкція — сп’янілі від своєї перемоги представники соціальних низів упродовж декількох днів грабували майно старшин у Ніжині та околицях. Прибулі ж на раду вчорашні прибічники Сомка та Золотаренка намагалися або засвідчити свою лояльність новообраному гетьману, або, перевдягнувшись у мужицькі свитки, якнайдалі втекти звідси.
Крім Сомка та Золотаренка, під варту було взято також переяславського полковника Опанаса Щуровського, чернігівського Оникія Силича, київського Семена Третяка, іркліївського Івана Папкевича, лубенського Стефана Шамрицького, прилуцького Дмитра Чернявського та деяких інших генеральних і полкових старшин. Частину з них, в тому числі й головних опонентів Брюховецького — Сомка та Золотаренка, за вироком військового суду, 28 вересня 1663 р. було страчено в Борзні. Решту — відіслано спочатку до Москви, а згодом заслано до Сибіру.
Уже в перші години свого перебування на гетьманстві Брюховецький кардинальним чином оновив старшинський корпус лівобережного Гетьманату. Більшість полкових посад обійняли запорозькі старшини, котрі допомагали Брюховецькому виборювати булаву — Матвій Гвинтовка (вчорашній посполитий селянин), Трохим Миколаєнко, Іван Терник, Данило Єрмолаєнко та інші. На своїх урядах залишилися лише полковники південних полків, які й перед тим підтримували з Брюховецького: гадяцький полковник Василь Шимон, миргородський Павло Апостол та полтавський Дем’ян Гуджол. Повністю було змінено склад генеральних старшин.
Однак, незважаючи на ейфорію досягнутих успіхів в учасників Чорної ради, вона не призвела до загального благоденства та соціального зрівняння. Дуже швидко новообраний гетьман припинив насильства черні над старшиною. Загони ж запорозьких козаків, які його супроводжували всі ці роки і тепер вимагали відповідних почестей, Брюховецький, розділивши на окремі частини, розмістив у полках. Цим було вирішено зразу два завдання: під контроль вірних гетьману запорожців взято діяльність місцевої старшини, а також виведено гетьманську владу з-під контролю вчорашніх союзників.
Наступні кроки гетьмана ще більше переконали в тому, що щедрі переделекційні обіцянки носили демагогічний характер, а в реальній політиці він намагатиметься наслідувати своїх попередників і зміцнюватиме гетьманську владу. Чи не єдиною непоправною шкодою від проведення елекційної Чорної ради під Ніжином стало закріплення нею територіального розподілу Гетьманату та зміцнення позицій російської влади на Лівобережжі.
38. Московські статті 1665 року
Московські статті 1665 - міждержавний договір, підписаний у Москві 1665 між гетьманом І. Брюховецьким і московським урядом. М.с. значно обмежували політичні права України, посилювали її військово-адміністративну і фінансову залежність від московського уряду. За М.с. українські міста і землі переходили під безпосередню владу московського царя.
Гетьманському уряду заборонялось вступати в дипломатичні зносини з іноземними державами.
Обмежувалось право вільного обрання гетьмана, вибори якого мали проходити лише з дозволу царя і в присутності московських послів (гетьманські клейноди забирались у війська аж до інвеститури нового гетьмана.
Збільшувалась кількість московських військ в Україні, причому український уряд зобов'язувався постачати їм безкоштовно харчі. Військові гарнізони розміщувалися тепер крім головних полкових міст і в Полтаві, Кременчуці, Новгороді-Сіверському, Каневі і навіть на Запоріжжі (у фортеці Кодак).
Збирання податків з українського населення (за винятком козаків) покладалося на московських воєвод і всі збори мали йти у царську казну.
Українська Церква переходила у підпорядкування Московському Патріарху. Фактично лише козацький стан зберігав свої автономні права.
М.с. забороняли використання в Гетьманщині фальшивих грошей, якими насильно розплачувались на українських землях московські військові та повідомляли про повернення королівських грамот на Магдебурське право українським містам (забрані за наказом царя), зокрема Києву, Переяславу, Ніжину, Каневу, Чернігову, Почепу, Гадячу, Стародубу, Остру та ін.
М.с. викликали величезне обурення серед усіх верств українського суспільства і стали головною причиною антимосковського повстання у Гетьманщині, а згодом і загибелі самого гетьмана І. Брюховецького.
39. Андрусівський договір 1667 року.
Андрусівське перемир’я 1667 (Андрусівський договір, Андрусівський мир) — угода між Росією і Польщею за спиною України про припинення війни, підписана 30 січня 1667 року в селі Андрусове під Смоленськом терміном на 13,5 років. Угода стала завершенням російсько-польської війни 1654—1667 років. До миру з росіянами поляків змусив рокош (заколот) Ю. Любомирського, що охопив значну територію Речі Посполитої. Андрусівський договір визначив місце Росії, Польщі та України в системі міжнар. відносин 60—70-х рр. 18 ст.
За умовами договору:
припинялась польсько-московська війна 1654—1667 років;
встановлювалося перемир’я на 13,5 років;
під владою Московської держави залишалась Лівобережна Україна, Сіверська земля з Черніговом і Стародубом, а також Смоленськ;
в складі Речі Посполитої залишалися Правобережна Україна (крім Києва) і Білорусь з Вітебськом, Полоцьком і Двінськом;
Київ з околицями на два роки передавався Московії, проте в умові був ряд застережень, які давали можливість залишити Київ за Росією назавжди;
Запорозька Січ мала перебувати під спільною владою обох держав;
царський уряд зобов’язувався виплатити Польщі як компенсацію за втрачені шляхтою землі на Лівобережній Україні 1 млн польських злотих (близько 200 тисяч рублів).
Річ Посполита і Московія зобов’язувались у випадку татарських набігів на Україну разом виступити проти кримського хана та Османської імперії, що викликало з її боку ворожу реакцію, підсилену підтримкою Франції, Англії, Голландії та Австрії.
Умови перемир’я викликали велике незадоволення серед українського суспільства. Андрусівський договір, порушивши умови Переяславської Ради (1654) та інших договорів з гетьманами Б. Хмельницьким, Ю. Хмельницьким та І. Брюховецьким, закріпив насильницький поділ української етнічної території на дві частини — Правобережну Україну і Лівобережну Україну, остаточно затверджений так званим Вічним миром в 1686 році. Проти Андрусівського миру рішуче виступали гетьманські уряди П. Дорошенка, І. Брюховецького, П. Суховієнка, а згодом і Д. Многогрішного та І. Самойловича, які протягом свого правління практично його не виконували. Порозуміння Росії й Польщі за рахунок поділу території козацької держави спричинило зростання політичного впливу в українському суспільстві козацької старшини, яка спиралася на підтримку Османської імперії та Кримського ханства. Після 1667 поглибився внутрішньополітичний розкол в Україні.
Внаслідок зайнятої гетьманськими урядами позиції більшість із статей Андрусівського миру не було виконано, а російсько-польські переговори щодо сфер впливу на Українську козацьку державу відразу продовжилися укладанням додаткових до Андрусівського договору постанов — так званих Московських пунктів. Згідно з першими Московським пунктами від 14 (04) грудня 1667, Росія надавала Речі Посполитій військову допомогу для боротьби з П. Дорошенком. За другими Московськими пунктами від 9 квітня (30 березня) 1672 передбачалося, зокрема, відкладення спірного питання про передачу Києва Польщі до 1674. Треті Московські пункти від 13 (03) серпня 1678 передбачали продовжити Андрусівський мир ще на 13 років, починаючи з 1 червня 1680. Статті Андрусівськиого договору підтверджувалися і під час спеціальних зустрічей («з’їздів») російських і польських дипломатів у Андрусові 17(07) березня 1670, 10 січня 1675 (31 грудня 1674).
Андрусівський мир був спрямований також проти військової могутності Османської імперії, відображав вимушений компроміс сторін і засвідчував наявність геополітичної рівноваги у Східній Європі. Уряд Туреччини негативно відреагував на укладений договір і розпочав підготовку до боротьби з обома державами. Водночас Андрусівський мир започаткував процес поступової втрати Українською козацькою державою статусу суб’єкта міжнародно-правових відносин.
40. Гетьман Петро Дорошенко.
Козацький полковник, активний учасник Російсько-української війни (1658-1659). Ставши у 1665 р. гетьманом Правобережної України, поставив собі за мету кінцеве звільнення її від поляків. У 1667 р. завдяки турецьким військам добився від польського короля визнання суверенітету гетьманату на Правобережній Україні. У 1668 р. був проголошений гетьманом України по обидва боки Дніпра. Боровся за незалежну Україну в її етнографічних межах.
Упродовж свого гетьманування провів або брав участь у ряді воєн, як з Польщею, так і з Московією: Російсько-польській війні (1654–1667 рр.) Українсько-польській війні (1666-1671рр.) , Українсько-московській війні (1665—1676 рр.), Польсько-турецькій війні (1672-1676 рр.).
Будучи противником союзу з Московською державою, підтримав гетьмана Івана Виговського. У 1660 у званні полковника чигиринського Петро Дорошенко їздив до Москви, де домагався скасування деяких пунктів Переяславських статей 1659. У 1663-1664 — генеральний осавул у гетьмана Павла Тетері, із 1665 — полковник Черкаського полку.
10 жовтня 1665 правобережні полковники обрали Дорошенка тимчасовим гетьманом Правобережної України, а на початку січня 1666 у Чигирині козацька рада підтвердила вибір старшини. У 1665-1666 Петро Дорошенко придушив амбіції двох претендентів на гетьманську булаву — Василя Дрозденка і Степана Опару.
Прагнучи стабілізувати внутрішнє становище Правобережної України, Дорошенко за підтримки київського митрополита Йосифа Тукальського провів ряд важливих реформ. Щоб позбутися залежності від козацької старшини, створив постійне 20-тисячне військо з найманих частин — так званого серденята (з турецької — відчайдухи), які відзначалися хоробрістю в бою і особистою відданістю гетьманові.
Запровадження реформ
Для зміцнення фінансової системи Гетьманщини Дорошенко встановив на українському кордоні нову митну лінію і почав карбувати власну монету. Проводячи політику колонізації незалежних земель, Дорошенко на степовому порубіжжі утворив новий Торговицький полк, який довірив Степанові Щербині. Намагаючись здобути підтримку серед народних мас, Дорошенко часто скликав козацькі ради, де вислуховував думку рядових козаків.
Разом з активними заходами по реорганізації внутрішнього державного життя України Дорошенко розгорнув широку зовнішньополітичну діяльність. Стратегічною метою всієї внутрішньої і зовнішньої політики Дорошенка було об'єднання під своєю владою Лівобережної і Правобережної України. Після підписання між Московською державою і Польщею Андрусівського перемир'я 1667, умови якого абсолютно нехтували державні інтереси України, Дорошенко вирішив укласти військовий союз із Кримським ханством і перейти під політичний протекторат Туреччини.
У вересні 1667 об'єднане українсько-турецьке військо, розпочавши воєнні дії в Галичині, змусило польський уряд визнати широку автономію Правобережної України і встановити українсько-польський кордон по річці Горині.
Однак, за умовами Підгаєцької угоди, П.Дорошенко вимушений був таки визнати владу польського короля і внаслідок цього почати пошук нового покровителя в особі Османського султана
Об'єднання з Лівобережжям.
Зміцнивши свої позиції на Правобережжі, Дорошенко на початку літа на чолі козацького війська перейшов на лівий берег Дніпра, де в цей час тривало антимосковське повстання. В ході нього у військовому таборі під Опішнею козаки вбили гетьмана Івана Брюховецького і 8 червня 1668 проголосили Дорошенка гетьманом всієї України.
Проте гетьманування Дорошенка на Лівобережній Україні тривало недовго. Занепокоєна зміцненням гетьманської влади в Україні Москва та Кримське ханство взялися підривати її шляхом підтримки суперників Дорошенка і прямою військовою агресією. Кримські татари підтримали претендента на гетьманську булаву запорізького писаря Петра Суховієнка. Дорошенко, призначивши наказним гетьманом на Лівобережжі Дем'яна Многогрішного, був змушений повернутися у Правобережну Україну. На початку 1669 Дорошенко за допомогою запорожців під проводом Івана Сірка вдалося розгромити Суховієнка і його спільників - кримських татар.
Союз з Туреччиною
Відсутністю Дорошенка у Лівобережній Україні скористалися противники гетьмана і в середині березня 1669 у Глухові проголосили гетьманом Дем'яна Многогрішного, який уклав з Росією новий договір - Глухівські статті. У цих складних умовах, намагаючись нейтралізувати ворожі дії Криму і здобути допомогу у боротьбі проти Речі Посполитої і Московського царства, Дорошенко восени 1669 уклав союзний договір із Туреччиною (затверджений Генеральною Військовою Радою 10-12 березня 1669 у Корсуні).
У 1669 Петро Дорошенко отримав від турецького султана титул санджакбея.
На думку історика Наталії Яковенко основою воєнно-політичного союзу стала угода, підписана 18 років тому (у 1651) між Богданом Хмельницьким і турецьким султаном. За цим старим договором:
територія Української держави мала охоплювати землі від Перемишля до Путивля;
підтверджувалося право вільного вибору гетьмана, який обирався довічно;
українська православна церква зберігала автономію у складі константинопольського Патріархату;
українське населення звільнялося від сплати податків і данини на користь турецької казни;
на українських землях турки і татари не мали права споруджувати мечеті і брати ясир;
Туреччина і Кримське ханство не повинні були укладати мирних договорів з Польщею і Московією без згоди гетьмана;
султанські грамоти, які стосувалися України, мали писатися турецькою та українською мовами.
Війна з Польщею
У вересні 1670 Петро Дорошенко як cанджакбей турецького султана був змушений розпочати боротьбу зі ставлеником Польщі уманським полковником Михайло Ханенком. Упродовж 1671 призначений Дорошенком наказний гетьман Остап Гоголь вів воєнні дії проти польської армії і українських загонів Михайла Ханенка. 1671 пройшов у незначних сутичках між противниками. Восени 1671 польська армія на чолі з Яном III Собеським повела наступ на Поділля і захопила Брацлав, Могилів, Вінницю.
Навесні 1672 розпочалися широкомасштабні воєнні дії. Дорошенко, отримавши воєнну допомогу від Туреччини, перейшов у наступ. У липні козацькі полки під проводом Дорошенка розгромили на Поділлі під Четвертинівкою козацькі загони Михайла Ханенка. 27 серпня 1672 об'єднана українсько-турецько-татарська армія, яку очолювали турецький султан Мохамед IV, кримський хан Селім-Гірей та гетьман Дорошенко, здобула фортецю Кам'янець (тепер Кам'янець-Подільський) і рушила в Галичину. На початку вересня 1672 українсько-турецько-татарські війська обложили Львів. Не маючи коштів для продовження війни, польський уряд 5 жовтня 1672 уклав Бучацький мирний договір 1672.
Бучацький мирний договір
Укладання Бучацького договору, за яким Польща відмовлялася від претензій на Правобережну Україну, Московська держава розцінила як можливість, не порушуючи Андрусівського перемир'я з Річчю Посполитою, захопити Правобережжя. У червні 1673, замість скиненого з гетьманства Дем'яна Многогрішного, лівобережним гетьманом було обрано Івана Самойловича , якого 17 березня 1674 було проголошено гетьманом всієї України.
У червні 1674 московська армія під командуванням воєводи Григорія Ромодановського і козацькі полки на чолі з гетьманом Іваном Самойловичем вступили у Правобережжя і взяли в облогу гетьманську столицю - Чигирин. Два тижні гетьманські війська завзято обороняли місто. На допомогу Дорошенку під Чигирин підійшла турецько-татарська армія під командуванням візира Кара-Мустафи, яка змусила Самойловича і московські війська відступити.
Зречення гетьманства
Правобережна Україна знову перейшла під владу Дорошенка, проте ситуація на Правобережжі була надзвичайно складною. Роки виснажливої війни перетворили українські міста і села на правому березі Дніпра на суцільну руїну. Турецькі залоги, закріпившись у стратегічно важливих містах, вимагали сплати данини турецькому султанові, руйнували церкви або перетворювали їх на мечеті, грабували і захоплювали в полон місцеве населення. Жителі цілих сіл були змушені тікати на лівий берег Дніпра, сподіваючись знайти там безпечні умови для життя. Авторитет Петра Дорошенка почав падати серед українського населення. У цій ситуації розчарований політикою Туреччини Дорошенко вирішив зректися булави.
Восени 1675 на козацькій раді в Чигирині Петро Дорошенко склав гетьманські клейноди, а Іван Сірко прийняв від нього присягу на вірність цареві. Але московський уряд вимагав від Дорошенка присяги на лівому березі Дніпра в присутності Самойловича і Ромодановського, від чого Дорошенко рішуче відмовився.
Восени 1676 30-тисячна московська армія і полки Самойловича знову обложили Чигирин. 19 вересня 1676 розпочався штурм гетьманської столиці, яку обороняв всього двохтисячний загін серденят. Після кількагодинного запеклого бою Дорошенко, розуміючи всю безвихідь становища, переконав козаків припинити опір.
Після зречення з гетьманства Дорошенко поселився в містечку Сосниця (тепер Чернігівська область), проте через деякий час на вимогу царського уряду переїхав до Москви. У 1679-1682 Дорошенко був призначеним в'ятським воєводою і мешкав безпосередньо у Вятці.
Останні роки життя Дорошенко провів у селищі Ярополчому під Москвою, яке було віддано йому у 1684 році в спадкове володіння. Там він, вже літньою людиною,одружився на Агафії Єропкіній, представниці столбового дворянства, яка народила йому синів Олександра і Петра і дочку Катерину. Помер у 1698 р. Зараз це село Ярополець Волоколамського району Московської області Росії (135 км від Москви). Там є кам’яна плита з ґратчастою огорожею і з написом. У краєзнавчому музеї навпроти могили зберігається мармурове погруддя гетьмана роботи невідомого скульптора XVIII сторіччя.
Правнука гетьмана Наталя Ґончарова стала дружиною класика російської літератури Олександра Пушкіна, який шкодував, що каплиці на могилі гетьмана на той час вже не існувало і за клопотанням якого була відновлена після поетової смерті. Цю другу каплицю було знищено більшовиками у роки Другої світової війни. Втретє каплицю було поновлено на кошти російських благотворчих фондів.
1 ... 5 6 7 8 9 10 11 12 ... 33