Ім'я файлу: Istoriya_Ukrayini_ispit_Microsoft_Word_2.doc
Розширення: doc
Розмір: 1753кб.
Дата: 19.03.2021
скачати
Розширення: doc
Розмір: 1753кб.
Дата: 19.03.2021
скачати
17. Військово-територіальний устрій як спосіб поширення реєстрового козацтва на городову Україну.
Куруківська угода 1625 р. встановлювала чіткий устрій реєстрового (городового) козацтва за територіальним принципом. Створювалося шість полків: Білоцерківський, Канівський, Корсунський, Переяславський, Черкаський і Чигиринський по тисячі вояків у кожному. Кожен полк складався з десяти сотень. Військова влада над реєстровцями належала гетьману, обираному на загальновійськовій раді та затверджуваному урядом.
19. Військово-територіальний устрій реєстрового козацтва як основа створення органів влади на місцях в період Хмельниччини.
У ході становлення полково-сотенного устрою Української козацької держави було використано досвід функціонування реєстрових козацьких полків, формування яких розпочалося ще на початку ХVІІ ст. На зламі 1625–1626 рр. (бере початок з Куруківської угоди 1625р.) під час складання гетьманом Михайлом Дорошенком козацького реєстру було зафіксовано існування шести військово-територіальних одиниць із центрами в Чигирині, Білій Церкві, Переяславі, Корсуні, Каневі та Черкасах.
Так, згідно з умовами Зборівського договору 1649 р. Гетьманщина складалася із земель колишнього Київського, Чернігівського й Брацлавського воєводств та обіймала 200 тис. кв. км — від р. Случі на заході до московського кордону на сході та від басейну Прип'яті на півночі до степової смуги на півдні. Столицею та гетьманською резиденцією став Чигирин, засновником якого був Михайло Хмельницький, покійний батько гетьмана. Чигирин мав прекрасні природні укріплення, стояв далеко від етнічної Польщі, звідси легше було дістати ординську допомогу, бо недалеко починалося т. зв. Дике Поле.
На визволених українських землях скасовувався польський адміністративний устрій. Було ліквідовано воєводства, повіти, а замість них створювалися полки зі своїм територіальним поділом. У 1649 р. всю територію Української держави було поділено на 16 полків (на Правобережжі — 9, на Лівобережжі — 7). Центром полку було одне з великих міст полкової території. Кожен полк очолював полковник, обраний на полковій раді або призначений гетьманом. Полковник зосереджував у своїх руках військову, судову та адміністративну владу на території полку, тобто був не лише військовим керівником, а й мав владу над усіма жителями полку. Територія полку поділялася на 10—20 і навіть більше сотень. Сотні, як і полки, різнилися площею та чисельністю, були, наприклад, сотні, до складу яких входило по кілька тисяч козаків. Адміністративними центрами сотень були міста, містечка й великі села. Військово-адміністративну владу на території сотень здійснювали сотники. Існували сотенні військові канцелярії, сотенні суди тощо.
Містами, що мали магдебурзьке право (Київ, Ніжин, Чернігів, Переяслав, Стародуб, Глухів, Полтава, Батурин та ін.), керували магістрати на чолі з війтами. В інших порядкувала козацька адміністрація. У селах справами відали старости, яких обирала селянська громада, а справами козаків — обрані ними отамани.
Запорозька Січ була окремою адміністративною одиницею в державі.
(Це, про всяк випадок, треба знати) Військово-Адміністративний устрій Гетьманщини виглядав наступним чином:
Всю повноту необмеженої влади в Гетьманщині (ХVІІ–ХVІІІ ст.) уособлював Гетьман; він стояв на чолі Генерального Уряду і здійснював керівництво через Генеральну Старшину, котру призначав на власний розсуд.
Генеральна Старшина Гетьманщини утверджувалась на невизначений термін, що створювало умови до всіляких зловживань.
По низхідній ієрархії першою особою після гетьмана був Генеральний Обозний – вища службова посада гетьманської адміністрації (він відав усіма військовими справами і заступав гетьмана під час його відсутності).
Генеральний Писар відав генеральною канцелярією, вів дипломатичне листування, провадив зносини з іноземними державами.
Генеральний Суддя (та його заступник) очолював генеральний суд, виконував дипломатичні доручення, переговори.
Генеральний Осавул (та підосавулій) наглядав за складом війська, вів козацький реєстр, відав військовим спорядженням.
Генеральний Підскарбій очолював генеральну скарбову канцелярію, відав фінансовими справами, керував системою податків, ранговими маєтностями.
Генеральний Хорунжий відав військовими справами і охороною головного військового прапора.
Генеральний Бунчужний відав військовими справами та церемоніями, зустрічав послів (бунчукові товариші – підбунчужні – виконували обов'язки ад'ютантів).
18.Історіографія Хмельниччини
Перші концептуальні підходи до висвітлення історії України середини XVII ст. були закладені вже у роботах польських хроністів і придворних істориків — И.Пасторія. В.Каховського, С.Твардовського, де було відбито погляди польської влади на козацько-селянську "ребелію" в Україні.
У витоків формування поглядів на ті процеси та події з українського боку стояли відомі козацькі літописці — анонімний автор "Літопису Самовидця", Самійло Величко та Григорій Граб'янка.
Кінць XVIII - початку XIX ст. трактат "Історія Русів"(автор невідомий. Узагальнюючі праці вітчизняної історії Д.Бантишем-Каменським "История Малой России от водворения в ней словян и до уничтожения гетманства" (М., 1822) та М.Маркевичем "История Малороссии" (М„ 1842-45, т. 1-5,).
Науково-критичний підхід до вивчення визвольних змагань українського народу середини XVII ст. та життя і діяльності їхнього козацького вождя започаткував М.Костомаров, опублікувавши в 1857 р. монографію "Богдан Хмельницький". Її поява спровокувала публікацію М.Максимовичем серії історико-публіцистичних творів "Листи про Богдана Хмельницького", в яких учений-енциклопедист вказав на певні недоречності та фактичні помилки, виявлені в роботі Костомарова. Крім того, Максимович вніс в історичну науку цілу низку нових уявлень про хід Визвольної війни, її причини та передумови.
На серйозність соціальних протиріч у таборі повсталих звертав акцентовану увагу й В.Антонович у своїх історичних працях "История малорусского казачества" (К., 1882) та "Бесіди про часи козацькі на Україні" (Чернівці. 1897).
Надзвичайно багатий фактологічний матеріал, що стосується революційних подій 1648-1657 рр., мітиться у фундаментальному творі Михайла Грушевського "Історія України-Руси" (Київ. 1927, 1931, 1932, т.8; т.9, ч.1-2; репринт. вид. — К.. 1996-1997). Події середини XVII ст.. які вчений називає "Хмельниччиною" війною", у творі по суті займають самостійне місце.
На принципово інших позиціях при висвітленні історії Української революції середини XVII ст. стояв основоположник елітаристської школи в українській історіографії В.Липинський.
Історіософські підходи Липинського до оцінок доби знайшли свій розвиток у ранніх дослідженнях І.Крип'якевича, з-поміж котрих особливо виділяються опубліковані в 1920-х роках "Студії над державою Богдана Хмельницького
Значним вкладом у дослідження історії Визвольної війни стала монографія Федіра Шевченка "Політичні та економічні зв'язки України з Росією в середині XVII ст." (К., 1959). У ній автор розглянув різні аспекти політики гетьманського уряду Хмельницького, вперше в радянській історіографії проаналізував їх з позицій історичної обумовленості конкретними, відомими на гой час, обставинами, способом мислення та світоглядом її творців.
Фундаментальністю підходів до аналізу матеріалу відзначається і монографічне дослідження В.Голобуцького "Дипломатическая история Освободительной войньї украинского народа 1648-1654 гг." (К., 1962).
Від середини 1960-х років інтерес до історії Визвольної війни помітно згас. Нова ж хвиля зацікавлення піднімається наприкінці 1980-х років у перебігу під-готовки до відзначення 500-ліття від часу виникнення українського козацтва та досягає свого піку, вочевидь, напередодні святкування 350-ліття від дня початку Національно-визвольної війни. У цей час в Україні було опубліковано цілий ряд збірників наукових праць, зокрема: "Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку", Київ-Черкаси, 1991-2002, вип. 1-7), "Доба Богдана Хмельницького" (К., 1995), "Національно-визвольна війна українського народу середини XVII століття: політика, ідеологія, військове мистецтво" (К., 1998) та багато інших. У них було вміщено змістовні праці В.Смолія, В.С'тепанкова, Ю.Мицика, Л.Мельника, О.Гуржія, В.Борисенка, І.Стороженка, В.Горобця, Я.Федорука, Т.Чухліб, А. Гурбика та інших дослідників, котрі висвітлювали різноманітні аспекти визвольних змагань українського народу, що охоплювали сфери військової історії, дипломатії, державного будівництва, трансформації соціально-економічних відносин тощо. У цей час домінуючими стають підходи до подій 1640-1650-х років не лише як до вибуху соціального та національного невдоволення, а й прояву державотворчого потенціалу українського народу.
Першими ж в сучасній українській історіографії аргументовано обгрунтували такий погляд на важливу проблему відомі українські історики В.Смолій та В.Степанков. З-під їхнього пера упродовж 1990-х років вийшли у світ такі фундаментальні дослідження як: "У пошуках нової концепції історії Визвольної війни українського народу XVII ст." (К„ 1992), "Правобережна Україна у другій половині ХУІІ-ХУІІІ ст.: проблема державотворення" (К., 1993), "Богдан Хмельницький: соціально-політичний портрет" (К„ 1995; друге вил,: К., 1998), "Українська державна ідея ХУІІ-ХУІП ст.: проблема формування, еволюції, реалізації" (К., 1997), "Українська національна революція XVII ст. (1648-1676 рр.)" (К„ 1999). У них автори переконливо заперечили існуючу концепцію Визвольної війни, що штучно обривала її верхню межу 1654 р., тобто часом укладення українсько-російського союзу, аргументували необхідність розгляду соціально- політичних процесів, що мали місце на українських землях у другій половині 1650 - середині 1670-х років також у контексті розвитку та
19. Військово-територіальний устрій реєстрового козацтва як основа створення органів влади на місцях в період Хмельниччини.
У ході становлення полково-сотенного устрою Української козацької держави було використано досвід функціонування реєстрових козацьких полків, формування яких розпочалося ще на початку ХVІІ ст. На зламі 1625–1626 рр. (бере початок з Куруківської угоди 1625р.) під час складання гетьманом Михайлом Дорошенком козацького реєстру було зафіксовано існування шести військово-територіальних одиниць із центрами в Чигирині, Білій Церкві, Переяславі, Корсуні, Каневі та Черкасах.
Так, згідно з умовами Зборівського договору 1649 р. Гетьманщина складалася із земель колишнього Київського, Чернігівського й Брацлавського воєводств та обіймала 200 тис. кв. км — від р. Случі на заході до московського кордону на сході та від басейну Прип'яті на півночі до степової смуги на півдні. Столицею та гетьманською резиденцією став Чигирин, засновником якого був Михайло Хмельницький, покійний батько гетьмана. Чигирин мав прекрасні природні укріплення, стояв далеко від етнічної Польщі, звідси легше було дістати ординську допомогу, бо недалеко починалося т. зв. Дике Поле.
На визволених українських землях скасовувався польський адміністративний устрій. Було ліквідовано воєводства, повіти, а замість них створювалися полки зі своїм територіальним поділом. У 1649 р. всю територію Української держави було поділено на 16 полків (на Правобережжі — 9, на Лівобережжі — 7). Центром полку було одне з великих міст полкової території. Кожен полк очолював полковник, обраний на полковій раді або призначений гетьманом. Полковник зосереджував у своїх руках військову, судову та адміністративну владу на території полку, тобто був не лише військовим керівником, а й мав владу над усіма жителями полку. Територія полку поділялася на 10—20 і навіть більше сотень. Сотні, як і полки, різнилися площею та чисельністю, були, наприклад, сотні, до складу яких входило по кілька тисяч козаків. Адміністративними центрами сотень були міста, містечка й великі села. Військово-адміністративну владу на території сотень здійснювали сотники. Існували сотенні військові канцелярії, сотенні суди тощо.
Містами, що мали магдебурзьке право (Київ, Ніжин, Чернігів, Переяслав, Стародуб, Глухів, Полтава, Батурин та ін.), керували магістрати на чолі з війтами. В інших порядкувала козацька адміністрація. У селах справами відали старости, яких обирала селянська громада, а справами козаків — обрані ними отамани.
Запорозька Січ була окремою адміністративною одиницею в державі.
(Це, про всяк випадок, треба знати) Військово-Адміністративний устрій Гетьманщини виглядав наступним чином:
Всю повноту необмеженої влади в Гетьманщині (ХVІІ–ХVІІІ ст.) уособлював Гетьман; він стояв на чолі Генерального Уряду і здійснював керівництво через Генеральну Старшину, котру призначав на власний розсуд.
Генеральна Старшина Гетьманщини утверджувалась на невизначений термін, що створювало умови до всіляких зловживань.
По низхідній ієрархії першою особою після гетьмана був Генеральний Обозний – вища службова посада гетьманської адміністрації (він відав усіма військовими справами і заступав гетьмана під час його відсутності).
Генеральний Писар відав генеральною канцелярією, вів дипломатичне листування, провадив зносини з іноземними державами.
Генеральний Суддя (та його заступник) очолював генеральний суд, виконував дипломатичні доручення, переговори.
Генеральний Осавул (та підосавулій) наглядав за складом війська, вів козацький реєстр, відав військовим спорядженням.
Генеральний Підскарбій очолював генеральну скарбову канцелярію, відав фінансовими справами, керував системою податків, ранговими маєтностями.
Генеральний Хорунжий відав військовими справами і охороною головного військового прапора.
Генеральний Бунчужний відав військовими справами та церемоніями, зустрічав послів (бунчукові товариші – підбунчужні – виконували обов'язки ад'ютантів).
20. Перші кроки дипломатичної служби Б.Хмельницького
Дипломатична служба Богдана Хмельницького була достатньо відома в усій Європі, її представники приймалися і шанувалися при багатьох дворах європейських монархів, але лише Англія та Швеція співчували визвольним прагненням України, бо держави Центральної та Західної Європи під впливом римської курії або допомагали Польщі, або залишалися нейтральними, і жодна з них серйозно не думала підтримувати Україну у боротьбі за незалежність.
Напередодні визвольної війни 1648—1657 років дипломатія Б. Хмельницького активізує взаємини з кримським ханом, намагаючись залучити його до спільної боротьби проти Польщі. Вона навіть пішла на контакти зі своїм одвічним противником — Султанською Туреччиною, яка на той час перебувала у стані миру з Польщею, прагнучи залучити її на свій бік і забезпечити собі, якщо не союзника, то, принаймні, її нейтралітет. У липні 1648 року посли Б. Хмельницького прибули до Стамбула з проханням підтримати союз козаків з татарами, а в жовтні цього ж 1648 року він навіть звернувся до султана з проханням прийняти Україну під свій протекторат. Султан Туреччини прийняв Військо Запорізьке під свою опіку і навіть видав гетьманові "диплом на князівство Руське".
Б. Хмельницький був змушений шукати підтримки у своїх південних сусідів, бо Московія, боячись союзу козаків з татарами, почала активізувати свої контакти з Варшавою, пропонуючи спільні виступи проти татар.
Звичайно, кроки Б. Хмельницького у напрямку південних сусідів були вимушеними. Козацтво було змушене шукати союзника, навіть тимчасового, у затяжній війні з Польщею, добре розуміючи, що сильна самостійна Українська держава з виходом до Чорного моря не була у планах жодного з тодішніх сусідів України. Тому-то кримський хан так легко тричі зраджував Б. Хмельницького у вирішальних битвах під Зборовом, Берестечком, Жванцем, бо і йому, і його стамбульським покровителям було вигідно, щоб і Польща розвалювалася, і Україна не ставала на ноги.
Не бачачи надійності з боку своїх південних сусідів, Б. Хмельницький був вимушений шукати допомоги у московського царя-єдиновірця, сподіваючись під час Переяславської ради, що він "не тільки підтвердить давні права і звичаї українського народу", але й "еще особьіе свои всякого чина людям показовати имеетмилость".
Установлює дипломатичні відносини (окрім Туреччини) з Угорщиною, Молдовою, Московським царством;
Веде переговори з польським урядом, вимагаючи ліквідувати в Україні уніатську церкву, повернути запорізькому війську всі привілеї та вольності.
21. Формування збройних сил Гетьманщини
Військова могутність Гетьманату базувалася на використанні іррегулярних козацьких полків, що формувалися за полково-сотенним територіальним принципом, і найманих так званих охотницьких підрозділів, що складалися на основі вербування як українських, так і іноземних волонтерів.
Територіальний полково-сотенний принцип побудови українських збройних сил передбачав поділ території козацької України на окремі військово-адміністративні та мобілізаційні округи — полки, що своєю чергою поділялися на сотні. За своїми розмірами полки були значно меншими від територій воєводств, що існували на українських землях за часи Речі Посполитої, що забезпечувало можливість більш швидкої мобілізації козацтва. Іррегулярний принцип формування українських збройних сил з одного боку забезпечував мобілізацію значної за розмірами армії, а з другого — дозволяв її утримувати без надто великих матеріальних затрат. Важливою передумовою для застосування такого принципу мобілізації була привабливість серед українського населення соціальних ідеалів козакування.
Для обрахунку кількості козацького війська в полках велися спеціальні реєстри або компути. У відповідності з нормами українсько-російського договору 1654 р. козацький реєстр мав становити 60 тисяч осіб. Після розпаду Гетьманату на дві частини, за договорами 1663, 1665 та 1669 р. на Лівобережжі мало бути 30 тисяч реєстрових козаків. Однак, насправді, ця кількість фактично була значно більшою як у середині 1650-х рр., так і пізніше. Обов’язки проведення обліку козаків покладалися на генерального обозного.
Основою козацького війська були піхотні полки. Українські піхотинці традиційно відзначалися як добрим тактичним вишколом, так і витривалістю та лицарською вправністю. Особливою майстерністю козаки відзначалися при захисті оборонних споруд та їх штурмі. При обороні піхота активно використовували укріплений табір, який утворювала з возів.
Кіннота в українських збройних силах носила допоміжний характер. Біля витоків її становлення як окремого виду збройних сил стояв Б.Хмельницький, котрий усвідомлював її важливість в умовах ведення війни з Річчю Посполитою, що славилася в усій Європі своє кавалерією, особливо легкою, гусарською.
Важливим тактичним завданням української кінноти було атакувати ворожу піхоту потужною лавою — ударом наїжаченого списами кавалерійського фронту. Крім того, кінноту активно використовували для мобільної бойової охорони основних сил на марші і в таборі, переслідуванні та оточенні відступаючого ворога, проведенні розвідувальних і диверсійних операцій.
Велике значення в українських збройних силах відводилося й утриманню в належному стані артилерії. У структурі козацького війська існувала Генеральна військова артилерія, яка розміщувалася в гетьманській резиденції. Очолювали її генеральний обозний та спеціальна канцелярія. Саме вони займалися заготовкою артилерійського спорядження, слідкували за діяльністю ливарних, порохових і кінних заводів тощо.
У розпорядженні генерального обозного перебували гарматні осавули, писар та хорунжий. А крім того, штат пушкарів та гармашів (близько 200 чоловік), шапошники, ремісники, стадники для утримання артилерійських коней, довбники та 200–300 козаків обслуги та оборони.
На озброєнні в Генеральній військовій артилерії перебували гармати середнього та малого калібру — октава, фалькон, бастардова кольобрина, фальконет, мала серпантина та ін. Для стрільби використовували ядра, бомби, картеч.
У роки революції Військо Запорозьке мало досить потужну флотилію козацьких суден — чайок. І хоч чайки поступалися своїми розмірами та озброєнням турецьким та венеціанським суднам, їх велика швидкість і маневреність дозволяла козакам отримувати важливі перемоги на морі. Джерела свідчать, що за гетьманування Б.Хмельницького козацький флот нараховував до 300 суден. Надалі їх кількість істотно зменшилася, хоча під час російсько-турецьких війн їх кількість епізодично зростала.
Важливе місце у структурі збройних сил Гетьманату останньої третини XVIІ – початку XVIІІ ст. посідало наймане охотницьке військо. Перші вільнонаймані підрозділи української армії з’явилися ще наприкінці 1640-х – 1650-х років, у гетьманство Б.Хмельницького та І.Виговського. На той час це були переважно іноземні волонтери — поляки, німці, татари, молдавани тощо, які несли службу за відповідну плату. Найбільш відомі випадки використання таких "затяжних" військ Виговським під Полтавою 1658 р. та Конотопом 1659 р.
Поворотним моментом у розвитку найманства в козацькій Україні стали кінець 1660-х — початок 1670-х рр., коли гетьман Д.Многогрішний, скориставшись постановами Глухівського договору 1669 р., об’єднав наймані (охотні) полки в окреме від козацького постійне військо. Як цілком слушно зауважує з цього приводу дослідник історії українського охотницького війська О.Сокирко, на відміну від Західної Європи, де появі регулярних армій передувала довготривала вольниця найманства, в козацькій Україні перехід до постійного і повністю контрольованого державою війська відбувся дуже швидко, і, варто відзначити, без будь-яких соціальних катаклізмів.
Правова легітимація охотницького війська призвела до оформлення його як виду збройних сил й визначила основні напрямки застосування. Найперше, на що звертають дослідники увагу, так це той факт, що охотницькі полки підпорядковувалися безпосередньо гетьманам і виступали важливим гарантом внутрішнього спокою держави та контролювання гетьманом ситуації у країні. Підтримка охотницькими формуваннями внутрішньої стабільності включали йі придушення антигетьманських виступів козацтва та старшини, що мали місце в останній третині XVIІ ст., нагляд за діяльністю запорозьких козаків, виконання поліцейських функцій у відношенні до антисоціальних елементів, контролювання поведінки місцевої старшини тощо. Зважаючи на роль найманого війська у зміцненні влади гетьмана та посиленні контролю за діяльністю козацької старшини, представники останньої неодноразово намагалися ліквідувати його. Невдоволення викликало також і збирання податків на його утримання.
Крім поліцейських функцій та заходів, спрямованих на забезпечення внутрішнього спокою в державі, наймані підрозділи використовувалися також для організації сторожової та прикордонної служби, виконання функцій митного контролю та проведення розвідувальних операцій. У воєнний час вони першими виступали в похід, що дозволяло провести мобілізацію іррегулярних полків.
У структурному плані переважаючу складову в найманому війську становили піхотні частини — так звані сердюцькі полки. Так, з семи найманих полків, що існували наприкінці XVIІ ст. п’ять були сердюцькими, і лише два — кавалерійськими, так званими компанійськими.
Максимальна кількість найманих військ існувала в роки гетьманування І.Мазепи — десять. Зважаючи на високу професійну підготовку охотників, під час подій 1708–1709 рр. їх активно використовувало як шведське, так і російське командування, що спричинило значні втрати в їх особовому складі. Після цього у збройних силах Гетьманату залишилося лише чотири охотницьких полки. Проведена ж урядом Катерини І реформа 1726 р. передбачала повну ліквідацію сердюцької піхоти та збереження лише двох компанійських полків, які були перетворено на своєрідну гетьманську гвардію, без збереження за ними значення окремого роду військ.
Мобілізаційна структура Запорозької Січі опиралася на паланкову та кошово-курінну системи. При виступі в похід з числа запорозьких козаків формувалися окремі бойові загони та команди, які очолювали гетьман (ним частіше за інших обирали кошового отамана) та похідні старшини.
Тактичними одиницями запорозького війська були команди та партії. Окрема команда могла нараховувати до 20 тис. козаків. Для виконання окремих завдань формувалися партії, які налічували до 2 тис. осіб.
Характерною особливістю розвитку слобідського козацького війська була відсутність у нього єдиного козацького командування. На чолі слобідського козацтва стояв спочатку бєлгородський воєвода, згодом командир Української дивізії та президент Воєнної колегії.
Ще однією відмінністю слобідського війська від класичної козацької моделі, апробованої в Гетьманаті, була акцентована питома вага окремих родів військ. Так, із самого початку військового будівництва на Слобожанщині основна увага приділялась формуванню легкої рухомої іррегулярної кінноти, озброєної великою кількістю вогнепальної зброї. Спеціального формування піхотних підрозділів не проводилося. Слобідська піхота була представлена здебільшого гарнізонами фортець та острогів, які складалися з козаків городової служби, а фактично — озброєних міщан і безкінних слобідських козаків.
Така регіональна специфіка була обумовлена природними особливостями лісостепової зони, де головну небезпеку становили напади войовничих степових сусідів, що вміло маневрували кінними ордами.
Специфіка лісостепової зони, де було мало природних перешкод на шляху просування нападників, обумовлювала й гостру потребу в спорудженні суцільних оборонних укріплених ліній і міських фортифікаційних споруд.
Артилерія слобідського козацтва поділялась на полкову, сотенну та міську. Зважаючи на бойове використання слобідських козаків, гармати застосовувалися переважно при обороні населених пунктів.
На Слобожанщині існував і власний річковий військово-транспортний флот, що складався з вітрильно-гребних суден, а саме: стругів, байдаків та човнів.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 33