Ім'я файлу: Istoriya_Ukrayini_ispit_Microsoft_Word_2.doc
Розширення: doc
Розмір: 1753кб.
Дата: 19.03.2021
скачати
Розширення: doc
Розмір: 1753кб.
Дата: 19.03.2021
скачати
30. Підготовка українсько-шведсько-угорського союзу в 1656 – 1657 рр.
ЗМІНА ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНОЇ ОРІЄНТАЦІЇ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО
Віленське московсько-польське перемир'я в гетьманській столиці було сприйняте як брутальне порушення договору 1654 р., власне, як зрада з боку царя. Гетьман вирішив шукати нових союзників проти Польщі.
Реальними претендентами були Трансильванія і Швеція.
Відносини з Трансильванією Хмельницький встановив ще 1648 р. Щоправда, вони були нерівними: то союзницькими, то напруженими, як це сталося після невдалого походу Тимоша Хмельницького у Молдавію восени 1653 р.
8 жовтня 1656 р. між Військом Запорозьким і Трансильванією було укладено угоду про військовий союз проти Речі Посполитої.
Трансильванський князь Юрій (Дєрдь) ІІ Ракоці обіцяв допомогти Хмельницькому відвоювати Галичину і частину Білорусі, визнав за гетьманом титул князя та підтримав його намір передати цей титул синові Юрію.
Дипломатичні зносини зі Швецією Богдан Хмельницький розпочав 1652 року і підтримував надалі. Вже у вересні 1655 р., коли спалахнула польсько-шведська війна, Хмельницький пропонував шведському королю Карлу-Густаву союз проти Польщі з умовою, що всі руські (українські) землі Речі Посполитої буде віддано Україні.
У 1656 р. зносини України зі Швецією стали регулярними, але шведи не хотіли віддавати українські землі, що були під Польщею, бо самі на них претендували.
У січні 1657 р. шведські посли привезли проект союзницького договору, але з визнанням держави тільки на козацькій території (Наддніпрянщині). Хмельницький від договору відмовився.
У червні до Чигирина знову прибуло шведське посольство. Воно повідомило, що король Карл-Густав погоджується віддати гетьману українські землі, що перебувають під Польщею, частину Білорусі та Смоленськ, собі ж залишає землі Польщі.
У грудні 1656 р. Юрій (Дєрдь) ІІ Ракоці підписав зі шведським королем трактат "вічного союзу". Тепер, за умови спільних воєнних дій України і Трансильванії, можна було сподіватися на допомогу Швеції, яка, не маючи договірних відносин із гетьманським урядом, підтримувала б трансильванців.
31. Постать Ю.Немирича
Спадщина Богдана була в руках ще однієї, не менш колоритної особистості першого покоління гетьманської старшини — Юрія Немирича. На відміну від більшості представників козацької еліти епохи Хмельниччини, Немирич походив із старовинного магнатського роду, одного з найбагатших у Речі Посполитій. На початку XVII ст. родина Немиричів навернулася на протестантизм. В умовах постійної боротьби з католиками за сфери впливу заможні протестантські родини прагнули дати своїм дітям найкращу на той час освіту. Розпочавши навчання в социніанській академії в Ракові (Польща), молодий Немирич поповнив багаж знань в університетах Лейдена, Амстердама, Оксфорда, Кембриджа та Парижа. Навчаючись у Сорбонні, він захистив і опублікував дисертацію магістра права, присвячену порівнянню політичних і юридичних систем Речі Посполитої та Московської держави. Перу Немирича належать також кілька теологічних трактатів, зокрема надрукований у Парижі «Опис і виклад духовного арсеналу християн». Ця людина по праву може бути названа першим українським гуманістом, попередником великого Сковороди.
Закінчивши «свої університети», молодий і амбітний магнат повернувся на батьківщину і відразу ж очолив протестантську шляхту Київщини. Козацьку революцію, як і більшість представників магнатерії, він сприйняв насторожено, проте гучні перемоги повстанців змусили Немирича, як і Адама Киселя — лідера православної антикозацької «партії», шукати компромісу з цією новою політичною силою. Певне, усвідомлюючи, що сонце Речі Посполитої двох народів хилиться до заходу, 1657 р. Юрій Немирич зробив безпрецедентний в очах сучасників крок — він переїхав до Чигирина під протекцію Хмельницького і прийняв «руську» віру — православ’я, релігію своїх предків. Знатність і багатство гарантували йому блискучу кар’єру в гетьманській старшині. Немирич відразу ж дістав чин полковника, а після смерті Хмельницького, завдяки своїй фундаментальній освіченості, став генеральним писарем — правою рукою Івана Виговського. Часи Виговського і Немирича були зенітом утвердження Гетьманщини, піком її бойової та політичної слави.
32. Проект нового московсько-українського договору після смерті Б. Хмельницького
Обравши на гетьманство Юрія Хмельницького (не стільки за його власні заслуги, скільки за одне лише прізвище), оточення нового гетьмана намагається неконфронтаційно вибудувати власну політику в стосунках з Росією та Польщею.
Реанімація союзу Війська Запорозького та російської правлячої династії в Чигирині планується на основі українського проекту від 17/27 лютого 1654 p., тобто без врахування доповнень російської сторони щодо обмеження суверенітету гетьманського уряду у сфері зовнішньої політики та фінансів.
Жердівські статті 1659 р.
Жердівські статті - проект нової міждержавної угоди, запропонованої представниками козацької старшини російській стороні в жовтні 1659 р. після проголошення гетьманом Ю.Хмельницького, що передбачав фактично повну незалежність Гетьманщини і зведення до мінімуму її залежності від Москви.
Основні положення:
Спадковість привілеїв і вольностей, наданих московським урядом Б.Хмельницькому у 1654р.
заборона розміщувати московських воєвод в інших українських містах крім Києва;
заборона гетьману звертатися з листами від імені Війська Запорзького без відома всієї старшини, власноручного гетьманського підпису і печатки. (Метою цього положення був захист гетьманської влади від звинувачень у «зраді» з боку бутівників і авантюристів)
Гетьману мають підкорятися усі полки з обох боків Дніпра;
Право Війська Запорозького обирати гетьманом того, хто йому подобається, без будь-якого стороннього втручання і тиску , новообраний гетьман сам направляє послів до царя по затвердження;
Проголошення верховенства влади полковників в усіх українських містах
Право гетьмана без будь-яких обмежень приймати іноземних послів;
Усе населення Війська Запорозького відтепер і назавжди перебуває у підпорядкуванні гетьмана й підлягає його суду
Будь-які угоди із сусідніми Війську Запорозькому державами, і особливо Польщею, Швецією і Кримським ханством, повинні укладатися в присутності комісара від Війська, який повинен мати право голосу й участі в переговорах
Підтверджувалися усі «права и вольности и наданя», отримані усіма верствами, духовними і світськими з часів руських князів і польських королів
Запровадження загальної амністії без будь-яких обмежень
Підлеглість київського митрополита з усіма його церквами, монастирями і духовенством константинопольському патріарху
Київський митрополит мав обиратися духовенством і козацькою старшиною
Вільне існування шкіл з будь-якою мовою навчання і заснування монастирів на обох берегах Дніпра.
Отже, із запропонованого урядом Ю. Хмельницького проекту договору з царем напрошується висновок, що козацька еліта воліла й надалі перебувати під протекцією династії Романових, однак умови цієї протекції не мали виходити за межі середньовічної васальної залежності, причому — доволі м'якої форми, фактично номінального васалітету.
Однак офіційна Москва з цього приводу мала принципово інші міркування. Під час попередньої зустрічі представника гетьманського уряду Петра Дорошенка з царським представником князем Олексієм Трубецьким останній відмовився навіть обговорювати Жердівський проект.
33. Гадяцький трактат
Гадяцький трактат. Складна політична ситуація в Україні, постійна загроза агресії з боку Московської держави, і підтримка нею анти-гетьманської опозиції змусили Івана Виговського за згодою старшинської верхівки схилитися до союзу з Річчю Посполитою. Іван Виговський розірвав українсько-московський договір і почав переговори з Польщею.
На попередніх переговорах українську сторону представляли Ю. Немирич, якого вважають автором Гадяцького договору, і 77. Тетеря, а польську — К. Беньовський та К. Євлашевський. Від кожного полку в Україні були присутні спеціально визначені представники, які узгоджували пункти договору, кожний з яких підписували.
У вересні 1658 року був підписаний Гадяцький трактат про унію України з Польщею та Литвою.
Цей договір складався з чотирьох розділів. Він передбачав перетворення Речі Посполитої на федерацію трьох самостійних держав — Литви, Польщі та України (Н. Полонська-Василенко зазначає, що до цього договору могла приєднатися й Москва).
За умовами Гадяцького трактату:
• Україна одержувала назву «Велике князівство Руське» і входила до складу Речі Посполитої не як провінція, а як окрема держава;
• до складу Великого князівства Руського входили Чернігівське, Київське та Брацлавське воєводства;
• спільного короля мали обирати на загальному сеймі;
• законодавча влада мала належати Національним зборам депутатів, які обиралися від усіх земель князівства;
• виконавчу владу здійснював гетьман, який обирався довічно й затверджувався королем;
• вибір кандидатів на посаду гетьмана мали здійснювати спільно такі стани українського суспільства — козацтво, шляхта й духовенство;
• у Великому князівстві Руському встановлювалися державні посади канцлера, маршалка, підскарбія, запроваджувався вищий судовий трибунал;
• усе справочинство мало вестися українською мовою;
• князівство Руське залишало за собою свою скарбницю, податкову систему, гроші. У Києві або в іншому місті передбачалося створити монетний двір для карбування власної монети;
• українська армія мала складатися з 30 тис. реєстрових козаків і 10 тис. найманців;
• гетьман очолював збройні сили України;
• польським військам заборонялося перебувати на території князівства. У випадку воєнних дій в Україні польські війська, які перебували на її території, переходили під командування гетьмана;
• гарантувалися права та привілеї козаків, які звільнялися від податків і мита по всій державі;
• за поданням гетьмана щороку сто козаків з кожного полку мали приймати до шляхетського стану;
• православні вірні зрівнювалися у правах з католиками;
• греко-католицька (уніатська) церква зберігалася, але не могла поширюватися на нові території;
• у спільному сенаті Речі Посполитої мали надати право засідати київському православному митрополитові та п'ятьом православним єпископам;
• Києво-Могилянська колегія отримувала такі ж права, як і Краківський університет. Другу академію або університет мали заснувати в іншому місті України. Планувалося відкрити гімназії, колегії та друкарні, «скільки буде потрібно» (За «Довідником з історії України»).
Союз із Польщею, незадоволення частини козацтва зовнішньою політикою гетьмана та інтриги деяких старшин на чолі з Я. Сомком призвели до усунення І. Виговського від влади. На козацькійраді за підтримки промосковськи налаштованої частини старшини Ю. Хмельницький був знову обраний гетьманом. Згодом з'ясувалося, що на раді не було більшості.
34. Конотопська битва в історії України
У вересні 1658 року наступник Богдана Хмельницького гетьман Іван Виговський уклав у Гадячі угоду про союз України з Польщею та Литвою. Дізнавшись про це, московський цар Олексій Михайлович видав грамоту до українського народу із закликом до непокори, як він висловився, „зраднику Виговському”. Наприкінці березня 1659 року гетьман у своєму універсалі звинуватив царя в намаганні поневолити Україну і закликав козаків (цитата) „нашу свободу, кров’ю здобуту й освячену, зберегти і по смерті передати нашим нащадкам”.
У квітні стотисячна московська армія перейшла кордон з Гетьманщиною, захопила Прилуки, а Конотоп узяла в облогу. Упродовж сімдесяти днів 5 тисяч козаків на чолі з ніжинським полковником Григорієм Гуляницьким захищали місто. На початку липня їм на допомогу підійшло очолюване Виговським союзне військо. До нього входили 16 тисяч козаків, 30 тисяч кримських татар і ногайців під проводом хана Мехмед-Ґірея Четвертого, загін поляків Анджея Потоцького та загони сербів, німців і румунів.
9 липня козаки Виговського атакували московське військо на переправі через річку Соснівку неподалік Конотопа.
Посеред бою Виговський удав, що відступає, козаки переправилися через Соснівку і загатили її. Важко озброєна московська кіннота стала в’язнути в трясовині, козаки перейшли в контратаку, а із засідки ударили татарські та ногайські вершники. Втративши понад 40 тисяч убитими та 15 тисяч полоненими, московська армія почала поспіхом відступати до Путивля. За висловом російського історика Сергія Соловйова, „краса і гордість московської кінноти зникла в один день”.
Союзники збиралися йти на Москву, проте у них в тилу за підтримки московського уряду повстали лівобережні полковники Тиміш Цюцюра, Василь Золотаренко та Яким Сомко. Натомість запорожці на чолі з Іваном Сірком напали на стійбища ногайців на півдні України, а звідти рушили на гетьманську столицю Чигирин. Відтак, замість походу на Москву, Мехмед-Ґірей поспішив рятувати Крим та ногайські землі, а Виговський – Чигирин. Скориставшись цим, Цюцюра розгромив козацькі загони на Сіверщині і урочисто запросив московське військо Трубецького вступити в Україну.
35. Постать Мартина Пушкаря в історії України
До 1648 року Пушкар перебував на Запорожжі. На початку Хмельниччини приєднався до козацького війська, брав участь у ряді битв. У реєстрі 1649 року під іменем «Мартина Пушкаренка» записаний Полтавським полковником. У березні 1651 року, на чолі козацьких полків прийшов на допомогу Івану Богуну, який обороняв Вінницю. Учасник Охматівської битви 1655 року. Належав до частини козацької старшини, яка виступала за воєнно-політичний союз з Московською державою.
Після смерті Богдана Хмельницького і виборі гетьманом Івана Виговського, Пушкар виступив в опозиції до останнього. Разом із запорозьким кошовим Яковом Барабашем, він засуджував орієнтацію гетьмана на союз із Річчю Посполитою. Пушкар підбурював проти Виговського козацьку голоту і селянство, які були невдоволені консервативною політикою Виговського, і діяв у тісному зв'язку з московським урядом, який намагався ще поглибити суспільні суперечності серед населення України та використати міжусобиці козацької старшини для посилення своїх впливів в Україні.
Вже в кінці 1657 року на південному Лівобережжі вибухнуло повстання селян-дейнеків, яке очолив Пушкар. Виговський спершу хотів порозумітися із ним, але коли це не вдалося, мусив придушити повстання силою. 11 червня 1658 року під Полтавою козацьке військо Виговського розгромило сили дейнеків Пушкаря. Сам бунтівний полковник загинув у бою.
Виступаючи перед смертю на старшинській раді, Б. Хмельницький назвав чотирьох осіб, на яких дивився, як на можливих своїх наступників - був серед них і полковник полтавський Мартин Пушкар.
Всі історики, які торкаються повстання, що його організував М. Пушкар за часів гетьманства Івана Виговського, намагаються пояснити, чому він удався до цього трагічного збройного виступу. Підсумовуючи їхню полеміку, Д. Яворницький теж не доходить чітко окресленого висновку, обмежуючись лише констатацією версій:
"Літописці по-різному пояснюють причини ворожнечі Пушкаря і Виговського* На думку одних, ближчих до цієї події, Пушкар озлобився на Виговського за те, що його не запросили до Переяслава на остаточне обрання Виговського гетьманом (судячи з усього, Яворницький має на увазі версію літописця С. Величка - Б.С). На думку інших, котрі стояли далі від цих подій, - за те, що Виговський, замість того, щоб бути лише наказним гетьманом, став справжнім гетьманом. У царській грамоті про це сказано, що полковник Пушкар діяв з намови посланців Барабаша... (Я. Барабаша — тогочасного кошового отамана запорожців - Б.С.)".
Висувалися й інші припущення: важкі соціальні умови, що підштовхували селян і козацтво до бунту; небажання козаків знову відчувати вплив Польщі...
Під час Переяславської ради, полковник Пушкар був одним із тих, хто обходив її учасників, питаючи, згодні чи не згодні вони, щоб Україна йшла під високу царську руку Московії. Отож він, звичайно, мав право обурюватися антимосковськими настроями Виговського, але...
Який же перебіг мало саме повстання? Основні події розгорталися на початку 1658 року та влітку. Пославши гінців на Січ, Пушкар заручився підтримкою кошового отамана Якова Барабаша і вирішив, що час уже збройно виступити проти Виговського і відібрати в нього булаву. Січовиків на чолі з кошовим прибуло під Полтаву небагато - десь із 700 шабель. Але Пушкар вивів свій добре озброєний і загартований у боях полк, а понад те важив на підтримку окремих селянських загонів, які бунтували на територій Полтавщини.
Збройній сутичці двох ворогів передувала тривала пропагандистська війна, в ході якої суперники не гребували й забороненими методами. Зокрема, Пушкар писав цареві донос за доносом, звинувачуючи гетьмана у зраді, тобто в налагодженні стосунків з Польщею та Кримом, а отже - прагненні відірвати Україну від Московії. Проте в Москві Пушкареві не дуже вірили, сприймаючи його цидули як відлуння боротьби за владу. Тим паче, що на той час доноси стали невід'ємною прикметою українського політичного життя, істотною рисою іміджу українського чиновництва. Розуміючи, що далі зволікати не можна, Виговський вирішив придушити заколот збройно.. Але помилився, вважаючи, що для цього стане й двох полків: козацького, на чолі з легендарним І. Богуном, і сербів-найманців під командою капітана І. Сербина. Ці полки мали зустрітися поблизу Полтави і спільними силами вдарити на повстанців. Та Сербин, негаразд знаючи місцевість, привів своє воїнство не до Полтави, а до Великих Будищ. Полковник Пушкар був надто досвідченим воєначальником, щоб не скористатися з такої помилки. Він негайно кинув на невеликий загін сербів запорожців Барабаша. А ті зуміли підійти до найманців непомітно, коли вони, згуртувавшись у долині, готували собі на вогнищах обід та грілися - адже події відбувалися в січні. Відтак майже всі серби під час бою загинули.
Ця перемога надихнула Пушкаря. Він почав скликати під свої прапори "місцеву чернь"!, а також броварів, винників, одне слово, усіх, хто був незадоволений податками й усілякими обмеженнями у правах. Та оскільки зброї на гурт не ставало, полковник пустив у діло коси, вила та різне паліччя. Так постав в Україні новий тип війська: дейнеки.
Та поки полковник Пушкар легалізував цей "сброд" у військо (не будемо уймати йому слави, про яку народна пісня каже: "Зашуміли в лузі дуби кучеряві, загукали гадячани на дейнецькі лави"), прихильники гетьмана теж не гаялись: проти повстанців рушило п'ять лівобережних полків. Але вони не квапилися з боями - більше маневрували територією Полтавщини та виснажували супротивника тривалими зимовими маршами.
Тим часом, політичне життя гетьманату значно активізувалося. На початку лютого в Переяславі відбулася рада, на якій козаки та представники населення втретє обрали своїм гетьманом Івана Виговського. Ні Пушкар, ні Барабаш на це не зважили, отже, протистояння тривало. Щоб угамувати заколотників, царів посланець на раду Богдан Хитрово вдався до підкупу Мартина Пушкаря та його сина Андрія, теж полковника Що там діялось насправді, сьогодні ніхто не скаже, але "виговцям" доповіли: отримавши від боярина гроші та подарунки, обидва Пушкарі пообіцяли надалі сидіти тихо, навіть ніби заприсяглися в цьому, зустрівшись із боярином у Лубнах...
Протягом кінця зими і майже цілої весни справді було тихо: супротивники готувались до вирішального бою. І він стався - у травні, поблизу Полтави. Виговський привів туди близько 25 тисяч козаків і татар.
Ось як, ґрунтуючись на документах, подає його автор дослідження "Запорожское казачество" В. Голобуцький: Полтавский полковник Пушкар не наважувався виступати з міста через очевидну перевагу сил противника. Але "чернь"... вимагала наступальних дій. Тоді рано-вранці 1 червня Пушкар вивів військо з міста і вдарив на ворога. Військо Виговського було переможене і вибите зі свого табору. Проте через якийсь час противник повернувся в табір. В цей момент на полі бою з'явилися запорожці з Барабашем. З'єднаними силами повстанці зламали опір війська Виговського і знову захопили табір".
Одне слово, в ході цієї битви табір гетьмана кілька разів переходив із рук до рук. Ускочивши до нього ще раз, Пуш-кареве воїнство допалося до бочок з горілкою, які Виговський навмисне залишив на видноті. Інша версія: гетьман спеціально "підставив" повстанцям цілий горілчаний обоз, який нібито заблудився, його охорона розбіглася, щойно побачила бунтівників. Але так чи інак, а хлопці Пушкаря вирішили хильнути за перемогу. І хильнули добряче. От лише похмілля вийшло кривавим...
Виговський підтягнув до табору решту свого козацтва та німців-найманців, яких доти завбачливо тримав у резерві, і заходився криваво молотити бунтівників.
Хоч Пушкар кинув проти німців свою "гвардію" - озброєних кийками та вилами-косами дейнек (німці не могли дібрати способу на таку зброю і повтікали), - йому це не допомогло. Підвів Барабаш. Збагнувши, що сили гетьманові ще не бракує і повстанню от-от настане кінець, він залишив табір свого спільника і повернув запорожців на Січ.
Ось як про це говорить академік І. Крип'якевич: "Московщина намагалася використати цю домашню війну для своєї політики. Московські агенти поширювали гасла, що треба обмежити владу гетьмана і старшини, завести по містах московські залоги та піддати Україну безпосередньо під царську руку. Московський уряд провадив таємні переговори з Пушкарем і Барабашем, нацьковуючи їх на повстання. Але перемога під Полтавою піднесла авторитет Виговського і він почував себе в силі протиставитися Москві".
Ось у такому ореолі "підбуреного бунтаря" й увійшов до історії України полковник полтавський Мартин Пушкар, один з кращих полковників часів Хмельниччини якии витримав випробування мирним державотворенням та спокусою гетьманської булави.
1 ... 4 5 6 7 8 9 10 11 ... 33