Ім'я файлу: Istoriya_Ukrayini_ispit_Microsoft_Word_2.doc
Розширення: doc
Розмір: 1753кб.
Дата: 19.03.2021
скачати
Розширення: doc
Розмір: 1753кб.
Дата: 19.03.2021
скачати
57. Крим у складі Катеринославського генерал-губернаторства.
За Кючук-Кайнарджійським миром (1774 р.) до Росії відійшли території між Бугом і Дністром, Крим став формально незалежним від Турецької держави. З метою підірвати економіку Криму, за ініціативою намісника Малоросії П.Румянцева, О.Суворов здійснив блискавичну операцію і вивів 31 тис. населення з території Криму – греків, вірмен, грузинів, тобто "кримських християн грецького закону". Більшість грецьких вихідців з Криму оселилися на Маріупольщині. Кримське ханство, економіка якого прийшла в занепад після вивозу економічно активного населення, у 1783 р. було прилучено до Російської імперії.
Втім, як вважають сучасні дослідники О.Пріцак, Я.Дашкевич, більшість населення Криму становили представники українського етносу, що дає підстави стверджувати, що економічно, географічно, етнічно й політично Крим завжди тяжів до України, а не до Росії, безпосередніх кордонів з якою він не має.
Під час подорожі Катерини ІІ до Криму в 1787 р. у Херсоні була збудована брама із символічним написом "Шлях на Царгород". На запрошення Катерини ІІ до Херсона прибув австрійський імператор Йосиф ІІ, з яким обговорювалися сфери впливів: Австрії мав належати перший Рим, Росії – другий, тобто Візантія, Царгород (Стамбул).
У 1782 р. Новоросійську та Азовську губернії об'єднали в Катеринославське намісництво, адміністративним центром якого спочатку був Кременчук, а з 1784 р. – Катеринослав. Намісником став князь Г.Потьомкін – Таврійський.
За часів Павла І, який нищив усе, що було пов'язано з іменем Катерини ІІ, замість Новоросійського, Вознесенського намісництв та Таврійської області була утворена Новоросійська губернія, центром якої став Новоросійськ (колишній Катеринослав). З 90-х рр. XVIII ст. до вжитку увійшла назва "Новоросія", яка поширювалася на всю південну Україну. Термін в адміністративному сенсі зберігався до 1874 р.
За царювання Олександра І відбулися чергові зміни адміністративного характеру. У 1802 р. друга Новоросійська губернія була поділена на три: Миколаївську (з 1804 р. перейменовану на Херсонську), Катеринославську та Таврійську. З 1812 р. у зв'язку з урядовою стратегією враховування особливостей окремих регіонів, провінцій імперії, утворилося Новоросійське та Бессарабське генерал-губернаторства.
Свої особливості мав і соціальний устрій південноукраїнських земель. Головна відмінність Півдня від решти регіонів пов'язана з формуванням нової моделі соціально-економічних відносин, заснованої не на примусовій, а на вільнонайманій праці.
Кріпосництва в Південній Україні в таких формах і масштабах, як у Лівобережній або Правобережній Україні, не було. Колишні кріпаки-втікачі, разом з іноземними колоністами поселялися на великих просторах і вели своє господарство. Більше того, класичного кріпацтва не було і в поміщицьких маєтках Півдня. Моделлю нового типу господарювання та соціальних відносин стало починання генерал-губернатора Новоросії М.Воронцова (1822-1844). Як власник великих земельних володінь у Південній Україні та Криму, він перевіз своїх кріпаків з центральних губерній та оселив на нових землях, перетворивши їх тим самим на орендаторів. Тепер вони мали власні хати і вели спосіб життя власне фермерів: не були обтяжені панщиною, а сплачували ренту або оброк. Окрім своїх привезених кріпаків Воронцов використовував найману працю інших переселенців як у землеробстві, так і в городництві та виноробстві. "Його модель, – стверджує американська дослідниця Патриція Герлігі, – наслідувала систему капіталістичного господарства Заходу." Селяни Новоросії не знали таких утисків з боку своїх господарів, як в інших російських губерніях. Напередодні земельної реформи 1861 р. лише 1/10 поміщицьких земель оброблялася кріпаками, 9/10 – найманими робітниками.
Отже, Південна Україна або Новоросія – суттєво відрізнялася від решти територіально-історичних регіонів. Окраїнний характер, віддаленість від центру, морські та річкові комунікації, багаті природні ресурси краю зумовили такі особливості його соціально-економічного зростання: швидкі темпи колонізації, що мала багатонаціональний характер, розбудову нових міст, зовнішньо-економічні торгівельні стосунки, поліетнічний склад населення, розмаїття культурних традицій, переваги нової моделі соціальних відносин, заснованих на не примусовій, а вільнонайманій праці. Усе це створило підвалини для подальшого економічного і соціального зростання регіону.
16. Еволюція козацько-селянських повстань напередодні Хмельниччини
Козацькі повстання 90-х років XVI ст. Кінець XVI ст. ознаменувався в Україні піднесенням козацького повстанського руху, що мав національно-визвольний характер. Причини повстань:
закріпачення селянства і нереєстрових козаків; збільшення панщини через ринкову спрямованість шляхетських господарств;
захоплення польськими феодалами південноукраїнських земель, де феодали зіткнулися з інтересами козаків;
ігнорування польським урядом вимог щодо збільшення реєстру. Основні вимоги:
збільшення плати за військову службу;
розширення козацького реєстру;
вільні походи проти Кримського ханства та Османської імперії;
привілеї для православної церкви.
Повстання Криштофа Косинського (1591-1593 рр)
І Криштоф Косинський був гетьманом реєстрового козацтва, дрібним шлях- I тичем із Підляшшя. Був позбавлений отриманого за службу маєтку, через 1 що і розпочав повстання. Загинув в одному з боїв із польськими військами. І Існує легенда, що його живцем замурували в католицькому монастирі. Територія: Поділля, Київщина, Волинь. Учасники: козаки, селяни-втікачі, міщани. Перебіг подій. Повсталі захопили Білу Церкву, Трипілля, Переяслав. Край було переведено на воєнний стан. 23 січня 1593р. повстанці зустрілися з польськими військами під містечком П'яткою на Волині. Після тижня кривавих боїв було підписано угоду:
К. Косинський позбавляється гетьманства;
з реєстру виписують тих, хто приєднався до повстання;
козаки втратили право самостійно підтримувати дипломатичні зв'язки з іншими державами та здійснювати військові походи. Косинський звернувся за допомогою до московського царя, але
той воював зі Швецією і надав лише гроші.
Загинув Косинський у травні 1593 р. під Черкасами. Повстання було придушено. Р • .
Козацька війна 1594 р. під проводом Северина Наливайка. Територія: БрацЛавщина, Київщина, Волинь, Білорурь. Учасники: козаки, селяни, міщани. Перебіг подій. Наливайко скористався війною Польщі з Туреччиною. Повстання охопило більшу частину українських і білоруських земель, що стало загрожувати існуванню держави. Проти повстанців рушила каральна експедиція С. Жолкевського. Відступаючи, Наливайко планував перейти на територію Московського царства, але під Лубнами в урочищі Солониця був розбитий. Поляки вирізали майже 10 тис. чоловік у козацькому таборі, в основному — жінок і дітей.Наливайка та ще шістьох керівників повстання стратили у 1597 р.
Значення козацьких повстань кінця XVI ст.
Козацтво проявило себе суспільною силою, готовою до оборони своїх прав і привілеїв.
—. Стали спробою поширити права і привілеї реєстрових козаків на все козацтво. V
Козаки набули досвіду організації повстань на великих територіях.
Повстання були підтримані селянами та міщанами, які масово вступали до козацьких лав.
С. Наливайко вперше запропонував ідею створення території, де проживали б тільки козаки.
С. Наливайко вперше запропонував ідею створення території, де проживали б тільки козаки.
Козацькі повстання першої половини XVII ст. Причини повстань:
захоплення польськими феодалами південноукраїнських земель, де феодали зіткнулися з інтересами козаків;
ігнорування польським урядом вимог щодо збільшення реєстру;
обмеження прав і привілеїв запорозьких козаків, перетворення їх на кріпаків;
поширення фільваркової системи;
поширення уніатської та переслідування православної церкви (заборона будувати православні церкви й монастирі та закриття тих, що вже існували, передання їх у власність уніатській церкві, ліквідація церковно-приходських шкіл).
1625 р.у— повстання під проводом Марка Ж майла. Учасники: козаки, селяни та міщани. Територія: Подніпров'я. Підбіг подій. Помірковані запорожці виступили за мирне завершення конфлікту шляхом переговорів. Результатом компромісу став Куруківський трактат:
1.реестр збільшено до б тисяч; 2.збільшено плату реєстровцям; 3.учасники повстання амністовані; 4.нереєстрові козаки повертаються до шляхти.
1630 р. — повстання під проводом Тараса Трясила (Федоровича) , гетьмана нереєстрових козаків. Учасники: козаки, селяни та міщани.
Територія: Лівобережжя, Подніпров'я, Брацлавщина, Волинь, Галичина.
Перебіг подій. На придушення повстання рушило польське військо С. Лаща, який розправлявся з мирними жителями. У відповідь повстанці вирізали «Золоту роту» з добірних польських вояків. Ця битва дістала назву «Тарасова ніч». Але серед повсталих почешися чвари, частина козаків домоглася обрання нового гетьмана — А. Конашевича-Бута, який почав переговори з поляками.
Щоб перешкодити подальшим повстанням, до 1635р. поляки побудували на дніпровських порогах фортецю Кодак. Гарнізон фортеці не пускав по Дніпру човнів на Січ, кінні роз'їзди ловили втікачів і направляли їх на земляні роботи або в тюрми.
1635 р. — загін Деяка Сули ми зруйнував Кодацьку фортецю. Самого Судиму старшина видала польському урядові, і його стратили у Варшаві. Кодак було відбудовано.
1637р• — повстання під проводом запорізького гетьмана Павла Бута (Павлюка) охопило Подніпров'я, Брацлавщину. Поляки запропонували переговори, Павла Бута та кількох ватажків схопили реєстровці й передали польському командуванню. Згодом їх стравили у Варшаві.
Наслідком поразки цього повстання стала «Ординація Війська Запорізького реєстрового» 1638 р.: 1.реєстр становив 6 тисяч козаків; 2.нереєстрові козаки мали стати кріпаками; 3.Запорозька Січ підлягала ліквідації.
1638 р. — повстання під проводом запорозького гетьмана Якова Острянина (Остряниці). Козацькі війська діяли за підтримки донських козаків; зазнали поразки й перейшли на територію Московської держави. Того ж року козаки попросили в польського уряду перемир'я. Настало десятиліття «золотого спокою» — до 1648]
Значення козацьких повстань першої половини XVII ст.: 1.Боротьба набула національно-визвольного спрямування. 2.Козацькі вимоги — захист православ'я, скасування кріпацтва,] звільнення від польського панування — об'єднали різні верств українського населення (селян, міщан, православне духовенство, шляхту). 3.Козаки стали лідерами національно-визвольного руху. 4.Визнано, хоча й формально, існування православної церкви- в Україні, православним надано правц будувати церкви, відкривати братства, школи, типографії, навіть обіймати державні по сади («Статті для заспокоєння руського народу», 1633 р.). 5.Сприяли поширенню ідеї національного визволення, підготува ґрунт для Національно-визвольної війни під проводом Б. Хмель ницького, що розпочалася в 1648 р.
Причини поразок селянсько-козацьких повстань: 1.як правило, вони починалися стихійно, без ретельного планування; 2.головна мета — помста кривдникам, а не реалізація певної програми; 3.селяни-повстанці не йшли далі своєї місцевості; 4.старшина та реєстровці схилялися до переговорів, а не до рішучих воєнних дій; 5.козацька армія поступалася польській у стратегії, озброєнні, вишколі.
Наслідки повстань: 1.реєстрове козацтво позбавлено самоврядування: полковниками моглибути тільки поляки, очолював військо не гетьман, а спеціальний королівський комісар; 2.козакиліередавали полякам артилерію та військові відзнаки. 3.обмежено територію розселення козаків;
57. Крим у складі Катеринославського генерал-губернаторства.
У 1774 році було проголошено «незалежність» Криму, а фактично відділення від Туреччини, а в 1783 р. «приєднання» Криму до Російської імперії. Перші кораблі в «Ахтіарській» затоці коло Херсонесу як першої військової бази Російської імперії складалися виключно з Дніпровської і Азовської флотилій під керівництвом запорожців. У 1789 році Чорноморський флот у Севастополі, що складався з 4 великих та більшої кількості менших кораблів, теж обслуговувався колишніми запорожцями.
Як відомо, Катерина II об'явила про включення Криму до складу Росії 8 квітня 1783 року.
Однак самостійне адміністративне й господарське існування колишнього ханства під імперською короною як Область Таврійська виявилося неможливим. Про самостійне існування в такому ж статусі самого тільки півострова також не доводилося розводитися. А тому фактично з перших днів підкорення Криму Потьомкін змушений розглядати його як невід'ємну частину свого генерал-губернаторства, що обіймає, наголошуємо на цьому, весь південь і схід України.
Офіційне рішення про включення Криму до складу південно-східного українського адміністративно-територіального організму з'являється лише 2 лютого 1784 року. Князь Потемкин як генерал-губернатор Катеринославський і Таврійський одержує повноваження не лише поділити підпорядковану йому новостворену область на 7 повітів (Симферо- польський, Левкопольський, Євпаторійський, Перекопський, Дніпровський, Мелітопольський і Фанагорійський), а й потурбуватися про «устройство нових укреплений по границам Ека- теринославской губернии».
Свідченням того, що Крим з самого початку його приєднання до Російської імперії не виділявся з південно-українського господарського організму є указ Катерини II про вільну торгівлю в чорноморських містах від 22 лютого 1784 року. А запорожці стають чи не головною збройною силою для захисту новопридбаних земель, що іменуються тепер Таврійською областю. Під назвою Війська вірних чорноморських козаків вони не тільки розташовуються по території Кримського ханства на північ і захід від Перекопу, а й висуваються на головний рубіж оборони від можливих нападів турецької армії — на Кубань.
Але поряд з обороною нових територій поставало не менш гостро питання про їхнє освоєння. Особливо це стосувалося Кримського півострова, звідки масово почали емігрувати татари, що призвело майже до його обезлюднення.
Звичайно, коли татарські промисли в Криму почали згортатися в зв'язку з еміграцією до Туреччини, то українське козацтво, котре добре орієнтувалося в економічних можливостях півострова, намагалося зайняти звільнені місця. В першу чергу, це стосувалося видобутку солі.
Однак царський уряд аж ніяк не прагнув масового заселення українцями Криму, оскільки це могло призвести в майбутньому до поступової колонізації ними всього півострова з утвердженням національно-визвольних ідей. Тому з самого початку приєднання Криму князь Потьомкін звернув увагу на заселення цього регіону «русскими вьіходцами с целью укрепления за Россией и обрусения присоединенньїх областей» (Изв. ТУАК. — № 7. — С. 91).
Одним з найпростіших способів заселення Таврії було залишення тут звільнених у відставку солдат. Останні виключалися з полків, забезпечувалися амуніцією, грошовим жалуванням, амуніцією, провіантом і під командою спеціально виділених для цього офіцерів направлялися у відведені для них місця поселення. Для того, щоб примусово поселені солдати закріплювалися на нових, сюди переселяють жінок, щоб створювались сім»ї. Проте всі заходи про переселенню не давали бажаного результату. За підрахунками С. Секиринського, «российские переселенцьі» наприкінці XVIII ст. складали трохи більше 13 відсотків сільського населення всієї Таврійської області.
Найбільш витривалими виявилися українці. Крім хліборобства, багатьох з них залучили до робіт на соляних промислах, переробки смушків, будівництва кораблів у Севастополі. Французький інженер Мармон, який 1834 року побував на півострові, так закінчує свій опис Керчі: «З усіх утіх, які ми мали, я був особливо зворушений козацькою піснею, і найчудовіші голоси співали сумні, меланхолійні пісні сповнені солодкої мелодії».
За статистичними даними 1897 року, в Криму мешкало 63 тисячі українців;
Але особливо наглядним є факт викривлення даних щодо українського населення в Криму (факт ігнорування українців під час переписів).
58. Українські землі в складі Австрійської імперії.
Наприкінці XVIII ст. розпочався новий період у житті західноукраїнських земель. У цей час карта Європи була знову перекроєна відповідно до геополітичних інтересів великих держав. Унаслідок цього до складу багатонаціональної Австрійської імперії після першого (1772) та третього (1795) поділів Польщі відійшла Галичина, а після укладення австро-турецької Константинопольської конвенції (1775) під владою австрійського імператора опинилася Буковина. Крім того, з XVII ст. у складі Австрійської монархії під владою Угорського королівства перебувало ще й Закарпаття. Отже, «клаптикова» імперія Габсбургів наприкінці XVIII ст. стала володаркою значної частини України — на зламі століть західноукраїнські землі займали територію 70 тис. км2, де проживало 3,5 млн. осіб, з яких 2,4 млн. були українцями.
Інкорпорація західноукраїнських земель до складу Австрійської імперії збіглася у часі з першою хвилею модернізаційних реформ у цій державі. Ці реформи запроваджувалися в життя в 70—80-х роках XVIII ст. Марією-Терезою та Йосифом II. Вони базувалися на ідеях освіченого абсолютизму і мали на меті шляхом посилення державної централізації та встановлення контролю правлячої династії за всіма сферами суспільного життя залучити імперію до нових історичних процесів та не допустити її відставання від основного суперника — сусідньої Пруссії.
Підхід до реформування суспільства був комплексним: зміни водночас відбувалися майже у всіх сферах життя. Реформа управління зробила центральною постаттю місцевої адміністрації державного чиновника, було проведено перші статистичні переписи населення та земельних володінь, упорядковано систему обліку та контролю. Військова реформа ввела обов'язкову військову повинність та централізований рекрутський набір. Особливо значним був вплив реформ у сфері аграрних відносин, релігії та освіти.
У 1779 р. Марія-Тереза видала патент (імператорський наказ), у якому вимагала від поміщиків поводити себе з селянами «по-людськи». Її спадкоємець Йосиф II пішов ще далі: у 1782 р. його патентом було скасовано особисту залежність селян від дідичів та надано їм певні права обирати професію без згоди пана, одружуватися, переселятися, передавати майно в спадщину тощо; 1784 р. сільським громадам були надані права самоврядування; 1786 р. запроваджено триденну панщину. Ці реформаційні кроки, спрямовані на скасування кріпацтва, робилися саме тоді, коли в українських землях, підвладних Російській імперії, це кріпацтво було юридично оформлене; у сфері релігії: по-перше, церква підпорядковувалася державі; по-друге, змінився статус священиків — вони стали державними службовцями; по-третє, 1773 р. було ліквідовано орден єзуїтів, який до цього мав значний вплив на суспільне життя імперії; по-четверте, цісарським патентом 1781 р. покладено край дискримінації некатолицьких конфесій і зрівняно в правах католицьку, протестантську та греко-католицьку церкви., проголосили загальну середню освіту; створили в містах і селах для широких мас населення цілу мережу навчальних закладів; перевели шкільну освіту на державний кошт; 1784 р. на місці закритої єзуїтської академії відкрили Львівський університет; дозволили початковій школі користуватися рідною мовою.
Після смерті Йосифа II (1790) у правлячих колах імперії на зміну реформаторству, лібералізму, освіченому абсолютизму поступово приходить консерватизм, контрреформізм, реакція. Наступники цісарів-реформаторів на австрійському престолі, побоюючись, що поглиблення реформ може призвести до революційного вибуху в імперії, аналогічного Великій Французькій революції, відмовилися майже до середини XIX ст. від ідей та практики модернізаційного курсу. Крім французької революції, цієї доби значний вплив на соціально-економічний та політичний розвиток імперії Габсбургів мали такі загальноєвропейські процеси та явища, як загострення суперечностей між європейськими країнами у зв'язку з поділами Польщі, промисловий переворот в Англії, широкомасштабні та тривалі наполеонівські війни тощо.
Реформи Марії-Терези та Йосифа II сприяли пробудженню національного життя в західноукраїнських землях. Специфіка національного відродження у цьому регіоні полягала в тому, що основними носіями української національної ідеї було духовенство. У 1816 р. з ініціативи священика І. Могильницького в Перемишлі виникла перша в Галичині культурно-освітня організація — «Товариство священиків», навколо якого гуртувалося патріотично настроєне греко-католицьке духовенство. Товариство стало активним оборонцем прав української мови, поборником українізації шкільництва. Члени товариства енергійно сприяли прийняттю цісарем рішення 1818 р. про допущення в початкову школу української мови. З-під пера його учасників вийшли перші граматики української мови — І. Могильницького (1822), Й. Лозинського (1833), Й. Левицького (1834). Крім того, І. Могильницький написав науковий трактат польською мовою «Розвідка про руську мову» (1829), у якому обстоював ідею самобутності української мови, вказував на її відмінність від польської та російської, обґрунтовував її рівноправне місце серед інших слов'янських мов.
На початку 30-х років XIX ст. центром національного життя та національного руху в Галичині стає Львів. Саме тут виникає напівлегальне демократично-просвітницьке та літературне угруповання «Руська трійця». Таку назву воно отримало тому, що його засновниками були троє друзів-студентів Львівського університету і водночас вихованців греко-католицької духовної семінарії: М. Шашкевич (1811—1843), І. Вагилевич (1811—1866) та Я. Головацький (1814—1888), які активно виступили на захист рідної української мови (термін «руська» для галичан означав українська).
Перебуваючи під значним впливом ідейних віянь романтизму, національно-визвольних змагань поляків, творів істориків (Д. Бантиша-Каменського), етнографів (М. Максимовича) та літераторів (І. Котляревського) з Наддніпрянської України, члени «Руської трійці» своє головне завдання вбачали в піднесенні статусу української мови, розширенні сфери її вжитку і впливу, прагненні «підняти дух народний, просвітити народ», максимально сприяти пробудженню його національної свідомості.
Свою діяльність члени гуртка розпочали з вивчення життя, традицій та історії власного народу. Із записниками в руках Я. Головацький та І. Вагилевич побували в багатьох містечках та селах Галичини, Буковини та Закарпаття. Наслідком цього своєрідного «ходіння в народ» стали не тільки численні добірки матеріалів з народознавства, фольклористики, історії та мовознавства, а й знання реального сучасного становища українського народу під іноземним гнітом
Першою пробою сил для членів гуртка став рукописний збірник власних поезій та перекладів під назвою «Син Русі» (1833), у якому вже досить чітко пролунали заклики до народного єднання та національного пробудження. Наступним кроком «Руської трійці» став підготовлений до друку збірник «Зоря» (1834), який містив народні пісні, оригінальні твори гуртківців, історичні та публіцистичні матеріали. Лейтмотивом збірки було засудження іноземного панування, уславлення визвольної боротьби народу, оспівування козацьких ватажків — Б. Хмельницького та С. Наливайка. Прозвучав у збірці і заклик до єднання українців Галичини і Наддніпрянщини. Слід зазначити, що видання цієї книжки було заборонене і віденською, і львівською цензурою. Перша намагалася придушити молоді паростки українського руху в Галичині, побоюючись, що він у перспективі може стати проросійським. Друга, відображаючи інтереси консервативних лідерів греко-католицької церкви, виступила не стільки проти змісту, скільки проти форми: поява книжки українською мовою посягала б на монополію та авторитет мови церковнослов'янської.
Наприкінці 1836 р. у Будапешті побачила світ «Русалка Дністровая». І хоча ідеї визволення прозвучали в ній із значно меншою силою, ніж у «Зорі», лише 200 примірників цієї збірки потрапили до рук читачів, решту було конфісковано. Що ж злякало офіційну владу цього разу? Це був новаторський твір і за формою, і за змістом. Він написаний живою народною мовою, фонетичним правописом, «гражданським» шрифтом. Все це виділяло збірку з тогочасного літературного потоку, робило її близькою і зрозумілою широким народним верствам. Зміст «Русалки Дністрової» визначають три основні ідеї: визнання єдності українського народу, розділеного кордонами різних держав, та заклик до її поновлення; позитивне ставлення до суспільних рухів та уславлення народних ватажків — борців за соціальне та національне визволення; пропаганда ідей власної державності та політичної незалежності. Цілком очевидно, що автори збірки певною мірою вийшли за межі культурно-просвітницької діяльності у політичну сферу.
«Русалка Дністровая» стала підсумком ідейних шукань та своєрідним піком діяльності «Руської трійці». Незабаром це об'єднання розпадається. Переслідуваний світською і церковною владою, на 32-му році життя помирає М. Шашкевич. У 1848 р. перейшов на пропольські позиції І. Вагилевич, який починає проповідувати ідею польсько-українського союзу під верховенством Польщі. Довше від інших обстоював ідеї «Руської трійці» Я. Головацький. Проте й він під впливом М. Погодіна приєднується до москвофілів і 1867 р. емігрує до Росії.
У Галичині воно було скасоване у квітні 1848 p., тобто майже на п'ять місяців раніше, ніж в інших провінціях імперії. Суть селянської реформи зводилася до трьох положень: ліквідації юридичної залежності селянина від поміщика; наділення селян землею, яка переходить у їхню власність; сплати селянами поміщикам вартості кріпосних повинностей.
Революційна хвиля 1848—1849 pp., що охопила Європу, зумовила кардинальні зрушення не тільки в аграрній сфері Австрійської імперії. Під її потужним впливом зазнала змін вся суспільна організація держави. Імператор Фердінанд змушений був декларувати буржуазно-демократичні свободи та проголосити конституцію. Ці радикальні зрушення сприяли пожвавленню суспільного руху в західноукраїнських землях. Першими виявили активність польські буржуазно-ліберальні кола, які у квітні 1848 р. проголосили утворення у Львові Центральної ради народової. Головна мета цієї організації полягала у відновленні Польщі в кордонах 1772 р. та наданні їй статусу автономної провінції у складі Австрійської імперії. Таке рішення позбавляло прав українське населення Правобережжя та Західної України на вільний самостійний національний розвиток.
Пожвавлення революційного руху, пробудження національної свідомості, непоступливість у національному питанні діячів Центральної ради народової прискорили процес консолідації українських патріотичних сил, і вже в травні 1848 р. у Львові виникає перша русько-українська організація — Головна Руська рада, на чолі якої став спочатку Г. Яхимович, а згодом М. Куземський.
Це патріотичне об'єднання видало маніфест, у якому було сформульовано політичну платформу організації:
— українці Галичини і Наддніпрянщини є єдиним народом;
— пращури українців мали свою державність, культуру, право, мову, були народом, який «рівнявся славі найзаможнішим народам Європи»;
— доцільність поділу Галичини на дві провінції — польську та українську з окремими адміністраціями;
— необхідність розширення сфери вжитку української мови, зрівняння в правах уніатського духовенства з католицьким; дозволу українцям обіймати всі державні посади тощо.
1 ... 10 11 12 13 14 15 16 17 ... 33