Ім'я файлу: Istoriya_Ukrayini_ispit_Microsoft_Word_2.doc
Розширення: doc
Розмір: 1753кб.
Дата: 19.03.2021
скачати
Розширення: doc
Розмір: 1753кб.
Дата: 19.03.2021
скачати
26. Березневі статті 1654 року.
Юридично оформили рішення Переяславської угоди і визначили відносне автономне, політичне і правове становище України в складі Російської держави, так звані "Березневі статті". Вони були одним з найважливіших правових документів в українській історії. Цей акт було створено в березні
1654 року під час перебування у Москві українського посольства на чолі з генеральним суддею С. Богдановичем-Зарудним та переяславським полковником П. Тетерею. Посольство подало 14 березня 1654 року царським чиновникам свій варіант договірних умов, який складався з 23 пунктів (статей) і дістав у літературі назву "Просительські статті". В ході переговорів українська сторона змушена була переформулювати свої вимоги і 21 березня 1654 року подати новий текст, власне "Березневі сатті" (інші назви - "Статті Богдана Хмельницького", "Березневі статті Богдана Хмельницького", "Статті війська Запорізького"), який складався вже лише з 11 пунктів. Ці умови, які були оформлені у вигляді прохань-челобитних до царя, дістали схвалення царя і бояр. В них передбачалося:
1. стаття 1 - право українців обирати старших із свого гурту і саме
через них вносити податки до царської казни;
2. стаття 2 - розміри платні від царського уряду козацькій старшині;
3. стаття 3 - пожалування козацькій старшині млинів "для прогодовання";
4. стаття 4 - розміри витрат казни на козацьку артилерію;
5. стаття 5 - право Війська Запорізького мати дипломатичні зносини з
іншими державами, крім Туреччини і Польщі;
6. стаття 6 - затвердження маєтків київського метрополита;
7. стаття 7 - надіслання російських військ під Смоленськ;
8. стаття 8 - надіслання російських військ на польский кордон;
9. стаття 9 - розміри платні козацькій старшині, про яку не йшлося у
статті другій, та рядовим козакам;
10. стаття 10 - наказ донським козакам не порушувати миру з Кримським
Ханством, доки воно буде союзником Війська Запорізького;
11. стаття 11 - забезпечення порохом і провіянтом козацький залог у
фортеці Кодан і у Запорізькій Січі.
Окремо після всіх статей визначалась загальна щільність козацького війська
(реєстр) у 60 тисяч осіб, а також, що українці самі між собою розбір
зроблять: хто буде козак, а хто буде мужик.
Разом із затвердженням "Березневих статей" російський цар 27 березня 1654
року видав українським послам жалувані грамоти:
12. про прийняття України до складу російської держави, підтверження прав
і вольностей її населення, відпуск із Москви українських послів і
посилку гетьману військової печатки;
13. про збереження прав і вольностей гетьмана Богдана Хмельницького і
всього Війська Запорізького;
14. про передачу Чигиронського староства на гетьианську булаву.
В цих трьох грамотах було задоволено майже всі вимоги, що містились у "Просительських статтях", але не увійшли у "Березневі статті". Зокрема було передбачено непорушність "давніх прав", збереження на Україні власного судоустрою, право козаків самостійно обирати гетьмана по давньому звичаю, закріплення за козаками і ії нащадками належних ії маєтків, тощо. "Березневі статті" і доповнюючі їх царські грамоти разом розглядаються як договір України з Росією. Оригінали всіх зазначених документів не збереглися, але зміст їх не викликає сумніву, оскільки до нас дійшло ряд
перекладів, чорнеток, робочих записів московських чиновників та інших джерел.
Договір передбачав збереження недоторканими суспільного ладу України і попереднього порядку управління і суду та прав, привілеїв і вольностей. Главою України залишався виборний гетьман, проте вимагалось повідомляти царю про результати виборів та присягати йому на “підданство і вірність” і отримувати від нього клейноди – символи гетьманської влади. ”Статті Б.Хмельницького” містили прохання визнати за Україною право зовнішніх зносин, право приймати послів інших держав, натомість Україна зобов`язувалась повідомляти царський уряд про ці зв`язки, щоб вони йому не зашкодили. Однак, царський уряд обмежив це право, - підтверджуючи обов`язок України повідомляти про характер зовнішніх зносин, він наказав затримувати тих послів, які приїздили з ворожою Росії метою, та заборонив вести переговори з Польщею і Туреччиною без відома і дозволу царя; а Жалувана грамота наказувала гетьману і Війську Запорізькому надавати військову допомогу Росії у боротьбі з її ворогами. Україна, як і бажала, отримала право мати власне військо у 60 тис. реєстрових козаків, але вирішення питання про плату за військову службу було відкладено до з`ясування фінансового стану України, а до того військо отримувало жалування з царської казни. Україна мала сплачувати у царську скарбницю податки, які збирали місцеві урядовці і передавали російським урядовцям; тобто, фінансові справи залишались у віданні України. “Березневі статті” підтвердили колишні права і вольності українських феодалів, передусім спадкове право на землю і прибутки з неї, а також право на оплату посадових осіб апарату управління і суду. Головним положенням Переяславського договору була обіцянка царя захищати Україну від посягань Польщі. Тож основне завдання народно-визвольної війни було вирішене – Україна вийшла з-під влади Польщі та увійшла у союз з Росією як незалежна держава з козацьким устроєм.
Документи, укладені під час українсько-московських переговорів 1654 р., встановлювали міждержавні взаємини, що не обмежували незалежності України. Умови українсько-московського договору 1654 р. свідчать про об'єднання України і Московії у своєрідну конфедерацію Адже договір між двома державами загалом був рівноправним і (за умов дотримання) взаємовигідним. Водночас він був незавершеним, недосконалим, діяв нетривалий час (кілька років) і незабаром через недотримання його російською стороною фактично втратив чинність.
Значення українсько-московського договору 1654 р.
Попри недосконалість і недовговічність, українсько-московський договір 1654 р. протягом XVII – XVIII ст. розглядався українцями як найпереконливіший доказ суверенності України.
Він дав змогу цілком зберегти самостійність щойно створеної Української гетьманської держави.
Український уряд дістав можливість довести до переможного кінця війну проти Речі Посполитої, а отже, завершити возз’єднання всіх українських земель під своєю владою.
У міжнародних відносинах договір засвідчував право України на відокремлення від Польщі.
Договір був також виявом міжнародного визнання самостійності Української держави, недоторканності встановленої системи соціально-економічних відносин.
27. Постать Івана Богуна в історії України.
Іван Богун був одним із найвідоміших козацьких полководців в Україні середини XVII ст., слава про якого гучно лунала не лише на українських землях, а й за їх межами. Проте, незважаючи на велику популярність, історичні джерела неодинаковою мірою зафіксували різні етапи життя цього славетного козацького ватажка
Перші ж найвірогідніші дані про ратні справи І. Богуна пов'язані з його участю в обороні Азова, коли запорозькі та донські козаки протягом 1637-1642 рр. героїчно захищали місто від турецьких військ султана Ібрагіма. І. Богун, зокрема, керував тоді одним із козацьких загонів, який прикривав Борівський перевоз через р. Північний Донець.
Протягом 40-х років XVII ст. Богун вів звичайне для реєстрового козака життя, сповнене численних військових походів проти кримських татар, та обороняв українські землі від набігів останніх.
З початком у 1648 р. Визвольної війни українського народу Богун став одним із сподвижників гетьмана Б. Хмельницького, і згідно «Реєстру Війська Запорозького 1649 р.» він значився серед козаків Чигиринського полку. Згодом, найвірогідніше у 1650 р.», за неабиякі організаторські здібності та військовий талант Богуна було призначено кальницьким полковником, а тому подальша його доля була тісно пов'язана із захистом Вінничини та Брацлавщини від військ Речі Посполитої. Зокрема, вже в 1651 р. Богун вів важкі бої на Брацлавщині проти загонів Калиновського та Лянцкоронського. Саме у боях під Вінницею в березні 1651 р. Богун вперше найбільш масштабно проявив здібності военначальника, заманивши в ході бою польську кінноту на Південний Буг, де драгуни потрапили до зарання підготовленої пастки. Тут же Богун проявив значну особисту хоробрість, очолюючи сміливі нічні вилазки з козацького табору. В кінцевому підсумку Богун втримав свої оборонні позиції під Вінницею і, після підходу основних сил української армії, змусив коронне військо відступити. В подальшому, переслідуючи польські загони, полк Богуна брав участь у штурмі Кам'янця-Подільського (29 квітня - 1 травня 1651 р.), а в середині травня його козаки оволоділи Корцем.
Важливою сторінкою з-поміж ратних справ кальницького полковника стала Берестецька битва, в якій І. Богун проявив себе розсудливим полководцем в найтрагічніший момент бою. Саме його було обрано наказним гетьманом в оточеному поляками козацькому таборі З0 червня 1651 р. І. Богун виправдав покладені на нього сподівання, вивів із оточення основні сили українського війська.
У 1653 р. І. Богун знову опинився у вирі бойових дій. Вже в березні 1653 р. його загони виступили проти армії С.Чарнецького, який, захопивши Липовець, Погребище та інші міста, рухався вглиб України. Зайнявши оборону в Монастирищі, Богун тривалий час відбивав атаки значно переважаючих сил коронної армії та робив дошкульні вилазки з міста. Так і не досягши успіху, війська С. Чарнецького, який під Монастирищем сам зазнав поранення, змушені були відступити. Цього ж 1653 р. І. Богун разом із Тимошем Хмельницьким водив козацькі полки в похід на Молдавію, де було розгромлено армію Георгіци та його союзників. Після загибелі в Сучаві Т. Хмельницького (5.11.1653) І. Богун повернувся з військом в Україну. В кінці 1653 та протягом 1654-1655 років кальницький полковник практично безперервно вів бойові дії проти коронної армії та татарських загонів на Брацлавщині та Уманщині. Значний військовий талант та численні перемоги створили Богунові ім'я непереможного полководця, що навіювало страх на ворогів.
В грудні 1656 р. І. Богун в якості одного із керівників козацького корпусу під командою наказного гетьмана А. Ждановича вирушив у похід проти військ Речі Посполитої. Українські війська разом із союзними арміями Семиграддя та Швеції протягом першої половини 1657 р. пройшли Західною Україною та Польщею, здобувши при цьому Краків, Брест та Варшаву. Хоча в кінцевому рахунку й змушені були відступити в Україну влітку 1657р.
Характеризуючи політичну діяльність полковника Війська Запорозького І. Богуна, відзначимо, що він палко любив свою Україну й досить боляче реагував на кроки українських гетьманів, що могли ущемляти права останньої або козацькі вольності. Тому І. Богун в політичному спектрі Української козацької держави займав місце постійного опозиціонера. Зокрема, він досить рішуче виступив проти укладення Б. Хмельницьким Білоцерківського договору (28.10.1651), засуджуючи при цьому політику поступок Польщі і зменшення козацького реєстру. У 1654 р. І. Богун був у числі противників курсу Б. Хмельницького на союз із Москвою і, так і не склавши присяги російському цареві, згодом очолив антимосковську старшинську опозицію.
28. Другий похід Б. Хмельницького на Галичину
Другий похід у Галичину 1649 року вписаний, як рік битв національно-визвольних військ Б. Хмельницького з шляхтою Речі Посполитої біля Збаража і Зборова. Галицьке Поділля стало тоді основним полем війни.
Шляхтичі мали особливі надії на Збаразький замок. У Збаражі зібралося більше дев'яти тисяч польських вояків частина війська зосередилася у фортеці, а для решти І. Вишневецький, який прийняв командування, наказав збудувати біля замку укріплений табір.
На початку липня до Збаража прибула повстанська армія на чолі з Б. Хмельницьким. Почалася облога укріплень, що тривала близько семи тижнів. Розвідники завчасу доповідали про стан фортеці й війська противника. Не випадково в одному з польських документів відзначено: Б. Хмельницький "все знає, що робиться в Польщі, завжди має дані". Тож знаючи міць замку, гетьман приготувався до тривалої облоги. Він задумав оточити Збараж тісною стіною військ, щоб обложені не мали змоги вийти за продовольством та фуражем. £юї відбувалися майже щоденно, кожним із них керував Б. Хмельницький. Він уважно стежив за всіма пересуваннями в польському таборі, вишукував слабкі місця й спрямовував туди удари козаків. За свідченням очевидців, в окремі дні обложені витримували до сімнадцяти козацьких атак. Під час генерального наступу - 27 липня козаки вперше успішно використали "гуляйгороди". Так називали рухомі вежі (їх побудували 24), при кожній з яких було п'ятнадцять воїнів. За ними їхали на возах по двадцять чоловік із штурмовими драбинами. Зі встановлених біля польського табору "гуляйгородів" козаки майже впритул обстрілювали противника [4, с. 48].
Грізним суперником обложених став голод. Не вистачало харчів і води, шляхетське військо косили хвороби. Микола Костомаров писав: "Поляки заготували собі так мало запасів, що через кілька тижнів у них почався голод. Розкішні пани змушені були харчуватись кінським м'ясом, прості жовніри поїдали котів, мишей, собак, а коли цих тварин не вистачало, то зривали шкіру з возів та взуття і їли, розварюючи у воді." [4, с. 49].
Унаслідок оточення польського війська його зв'язок із зовнішнім світом майже припинився. З великими труднощами командуванню обложених вдалося вирядити посланця до короля, щоб повідомити про важке становище у Збаразькій фортеці. Залишивши під Збаражем частину війська Б. Хмельницький уночі з 4 на 5 серпня 1649 р повів основні сили назустріч королеві. 4 серпня 1649 р. польська армія наближалася до Зборова. Вже тиждень лили дощі, дороги розкисли, річка Стрипа широко розлилася, позривавши мости і перетворивши береги на болото. Головний табір польських військ став на дорозі біля с. Млинівці. Було вирішено переправитися через Стрипу під Зборовим та йти на Тернопіль і далі - до Збаража на допомогу польським військам.
Військо Б. Хмельницького залишалося непоміченим. Від Озерної козацька і татарська кіннота вирушила на північний захід і несподівано для поляків виринула з-за дощової завіси поблизу с. Метенів. Тут і зав'язався перший бій за переправу через Стрипу. Військо Б. Хмельницького погнало поляків від Метенова через села Грабківці та Млинівці до Зборова. "Не битва це була, а скоріше різня. Перший цвіт польської шляхти був стертий рукою ворога", - констатував сучасник. Втрата чотирьох тисяч поляків - таким був для поляків наслідок несподіваного удару сил Б. Хмельницького [4, с. 59]. Основна частина королівського війська переправилася через Стрипу і за наказом короля почали будувати оборонний табір.
Ранок 6 серпня поточного року підтвердив майже катастрофічне становище поляків. За ніч українсько-татарське військо суцільним кільцем оточило табір. Першим повів наступ від Зборова брацлавський полковник Данило Нечай. Надійний соратник Б. Хмельницького отримав від нього наказ переправитися через Стрипу й атакувати польський табір із заходу. Для виконання цього завдання козаки насамперед мали здобути Зборів. Козацька піхота обстріляла містечко з польових гармат і пішла в наступ. Багато допомогли їй міщани, які вказали, де в шляхтичів найслабша оборона. Здобувши Зборів, козаки виконали першу частину плану гетьмана - оточили королівський табір. Зі сходу від с. Озерна, на поляків йшли татари. А головний наступ Б. Хмельницький повів із півночі. Тут були зосереджені його основні сили.,Здавалося, козацьке військо вже здобуло перемогу. Але через зраду хана, що виявилася ударом у спину українському війську, гетьману довелося погоджуватись на угоду з поляками. 8 (за новим стилем - 18) серпня 1649 р. було підписано Зборівський договір. На думку окремих істориків, умови Зборівської угоди свідчать, що Б. Хмельницький ще не зовсім чітко уявляв своє історичне покликання й не передбачав повністю результатів того руху, який очолив.
Повна назва Зборівського договору: "Декларація Його королівської милості Запорозькому Війську на дані пункти супліки". Він складається з 12 статей. Форма договору — жалувана грамота короля своїм підданим.
За умовами цього договору:
Король визнавав самоврядність Війська Запорозького, Гетьманщини, у межах Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств.
На землях Війська Запорозького влада належала гетьману, резиденція якого розміщувалась в Чигирині. Уряди усіх рівнів на території Гетьманщини мали право займати лише православні шляхтичі.
У контрольованій козаками Україні не мали права перебувати війська коронні, євреї та єзуїти.
Чисельність козаків Війська Запорозького обмежувалась реєстром у 40 000 осіб. Усі ті, хто не потрапив до козацького реєстру, мали повернутися до панів.
Проголошувалась амністія всім учасникам Хмельниччини, православним і католицьким шляхтичам, які примкнули до козаків і воювали проти урядових сил.
Православна Київська митрополія відновлювалася у своїх правах, а київський митрополит мав увійти до сенату Речі Посполитої. Питання про унію передавалось на розгляд сейму.
Підписаний мирний договір не задовільняв а ні козаків, а ні уряд Речі Посполитої. Обидві сторони почали підготовку до нового етапу війни.
29. ВІЛЕНСЬКЕ МОСКОВСЬКО-ПОЛЬСЬКЕ ПЕРЕМИР'Я 1656 р.
Вражаючі перемоги, здобуті Швецією у війні з Річчю Посполитою, викликали велике занепокоєння у Москві. Адже Шведське королівство, так само як і Польсько-Литовська держава, було одним з головних суперників Росії на півночі Європи. Суттєве зміцнення позицій шведського короля не лише ставило під сумнів здобуті російськими військами землі на теренах Великого князівства Литовського, а й могло стати непереборною перешкодою на шляху досягнення одного з головних пріоритетів тогочасної російської політики — здобуття виходу до Балтійського моря. А тому вже із зими 1656 р. уряд Олексія Михайловича обговорює плани війни зі Швецію.
Для того, аби не воювати на два фронти, московські політики вирішують форсувати процес замирення з польським королем. Зважаючи на катастрофічність положення Яна Казимира, котрий був змушений наприкінці 1655 р. навіть втікати за межі своєї держави, в Саксонію, офіційна Варшава з готовністю сприймає московські пропозиції.
Принципово іншою була реакція українського керівництва. Як гіам'ятаємо, договір з Москвою для гетьманського уряду був важливим у контексті отримання від царя військової допомоги в боротьбі з польським королем і Річчю Посполитою. Відмова ж царя від продовження цієї боротьби перекреслювала плани гетьмана.
Упродовж літа - початку осені 1656 р. Хмельницький намагається відмовити царський уряд від замирення з Яном Казимиром. Переконує його в тому, що полякам мир потрібний лише для того, аби зібрати сили та впоратися зі шведами, коли ж це завдання буде досягнуто, вони невідмінно відмовляться від виконання взятих перед царем зобов'язань. Звертає гетьман також увагу своїх партнерів і на небезпеку початку війни з Швецією за умови незавершення протистояння з Короною Польською.
Втім, усі застереження Хмельницького виявляються марними. Наприкінці травня уряд Олексія Михайловича, не заручившись підтримкою жодного із союзників та не уклавши вигідного договору з Річчю Посполитою, оголошує війну Швеції. Слідом за цим московське керівництво допускається ще однієї вкрай серйозної помилки. Розпочинаючи мирні переговори з комісарами польського короля в селищі Нємєжі, поблизу Вільно, російська делегація погоджується з вимогами останніх щодо недопущення за стіл переговорів української делегації на чолі з Романом Гапоненком.
Поведінка російських дипломатів страшенно обурила українську делегацію. Будучи позбавленою отримувати інформацію про хід перемовин із перших уст, козаки послуговуються тією, що її надавали члени польської делегації. Останні ж, поруч із правдивими свідченнями, свідомо домішували такі повідомлення, які подавали російську сторону у вкрай невигідному світлі.
На переговорах дебатуються питання повернення козацької України під владу польського короля, обмеження козацької території границями, визначеними Білоцерківським договором 1651 р. тощо. Зрозуміло, що навіть за умови відсутності прийнятих з цих питань постанов — переговори завершилися лише підписанням перемир'я, а не повноправного мирного договору — вже сама їх постановка викликала обурення діями московського керівництва в гетьмана та старшини.
Отримавши повідомлення про недопущення української делегації за стіл переговорів у Нємєжі, а згодом — і про укладене росіянами з поляками Віленське перемир'я, гетьман Хмельницький розцінює їх як зраду царем інтересів України. У Чигирині скликаються старшинські наради, на яких гетьман уперше говорить про необхідність розірвання стосунків з Москвою та пошуку нових зовнішньополітичних партнерів. Після отримання гетьманом і старшиною від російського посла Авраама Лопухіна відомостей про хід переговорів у Нємєжі, прийняті там ухвали та запевнень щодо відсутності в царя намірів відступатися від України на користь польського короля, інцидент вдається дещо нівелювати. Тепер Хмельницький вже не говорить про потребу негайного розриву з Москвою. Втім, питання створення альтернативної московській зовнішньополітичної комбінації залишається в силі.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 ... 33