Чеченська трагедія

1. Причини, початок конфлікту в Чечні

I.1 Сторінки історії

I.2.Прічіни Чеченської війни

I.3.Начало конфлікту в Чечні

2. Політична реакція в країні і в світі

3. I етап війни в Чечні

4. Друга Чеченська війна

5. Сучасні події Чечні

6. Висновок

7. Література

Введення.

Важко на планеті знайти іншу державу, якому довелося в минулому тисячолітті стільки воювати, як Росії. З 537 років з часів Куликовської битви до моменту виходу з Першої світової війни наші співвітчизники провели в боях і походах 334 року. При цьому з 170 військових років в X-XIX століттях вони билися на своїй землі, захищаючись від агресії, більше 150, а в XX столітті з 15 - 9. У тому числі майже 4 роки Великої Вітчизняної, що забрала мільйони життів. І військова операція російської армії і внутрішніх віск у Чечні не стерлося ще в нашій пам'яті, продовжує хвилювати нашу душу, змушує осмислювати те, що відбувається в історії сьогодні.

У походження війни в Чечні багато чого ще не з'ясовано, і невідомо. Швидше за все, у чеченському кризі є, крім видимої, «надводної частини», ще й «підводна», проникнути в яку за життя головних дійових осіб драми явних і закулісних - неможливо. Тут не все так просто, як часом здається. Чеченська трагедія була спровокована цілим комплексом об'єктивних і суб'єктивних причин глобального, регіонального та місцевого походження. Чеченська проблема-проблема нашої країни, вона не сходила з перших сторінок газет, журналів практично протягом трьох років. Була темою для багатьох програм на ТБ. Для більшості людей вона так і залишилася "незрозумілою війною". Чеченська проблема з найгострішої в сучасній російській історії перетворилася на саму нудну, але в той же самий час, залишаючись актуальною. Після припинення бойових дій і початку переговорного процесу інтерес до цього конфлікту трохи згас.
При слові Чечня перше, що приходить на розум-це жахи, криваві події. Здається, для того щоб припинити конфлікт, потрібно почати переговори між двома протиборчими сторонами. Але ніхто не хоче займатися цією нагальною проблемою, все відкладають її до кращих часів. На жаль, багато чого залежить від політиків, особливо в цьому конфлікті, коли Чечня показала на що вона здатна (на свою думку вважає себе переможницею). Росія ж не горить бажанням визнати свою поразку, а, значить, і визнати свої помилки. Адже для неї війна в Чеченській республіці виявилася ганьбою.
Одні аналітики кажуть, що війна в Чечні - це війна за каспійську нафту, інші стверджують що - це війна прем'єра В. Путіна, шанс стати президентом, треті, що війна розвивається за власною логікою реваншу, а її план і характер продиктовані інтересами нового російського генералітету . Шукають історичні передумови чеченкою війни в революції і громадянської смути (1917-1921 рр..), Часто згадують про кавказької війни XIX століття, проводячи прямі паралелі з подіями двовікової давності, як ніби за цей час чеченське суспільство не зазнало ніяких змін.

«Я веду війну за зганьблену честь Росії» - говорив командувач В. Шаманов.

«Ми ведемо війну за національні інтереси Росії на Кавказі і долю Північного Кавказу, який є невід'ємною частиною Росії." - Говорять дипломати.

Чеченська війна, увійшла з в історію. Проаналізувавши різну літературу, численні точки зору, я у своїй роботі спробував розкрити і "тіньову" т.е "підводний" частина цієї драму.

Таким чином мета моєї роботи - дослідження проблеми чеченської трагедії. Дати оцінку результатам цієї кровопролитної війни.

Перед собою поставив декілька завдань:

1. Розкрити причини війни.

2. Розглянути політичну ситуацію в країні та світі.

3. Етапи війни, Результати, їх оцінка.

4. З'ясувати сьогоднішній ситуацію в Чечні.

I. Причини, початок конфлікту в Чечні.

У зв'язку з цим виникло багато суперечок, припущень, тому в своїй роботі я спробую розглянути ті причини, які призвели до розв'язування конфлікту, до початку цієї жахливої ​​війни. Потрібно додати, що при розгляді проблеми не можна керуватися тільки тим, що одна зі сторін була права, а інша винна. Обидва народи, так чи інакше, постраждали, обидва зазнали як матеріальні, так і людські втрати.
Для вирішення конфлікту потрібно розібратися в причинах виникнення, а для цього краще звернутися до історії, бо звідти йдуть всі причини.
Чеченська республіка: На початку 40-х рр.. XIX ст. складається єдина держава народів Чечні і Дагестану - імамат Шаміля, - проіснувало до остаточного підкорення Кавказу Росією в 1859 г.Втягіваніе північнокавказького регіону в економічну систему капіталістичної Росії другої половини XIX ст. об'єктивно справляло позитивний вплив на соціально-економічний розвиток краю. В кінці XIX ст. вдарив перший нафтовий фонтан, починається "нафтова лихоманка".
Для всіх соціальних верств Чечні Жовтнева революція і громадянська війна з'явилися продовження національно-визвольної боротьби проти російського колоніалізму. Ленін і більшовики, які обіцяли горянам землю і національну державність, отримали в Чечні безумовну підтримку.
Однак автономія Чечні (в рамках РРФСР), проголошений 30 листопада 1922 р., в умовах перемогла радянської влади виявилася фікцією. З середини 20-х років проти Чечні була по суті розв'язана нова війна.
У 1934 р. Чеченська і Інгушська автономні області об'єдналися в одну Чечено-Інгуську автономну область, що 5 грудня 1936 р. була перетворена в Чечено-Інгуську АРСР.

I.1 Сторінки історії.

23 лютого 1944 Чечено-Інгушська АРСР була ліквідована з насильницькою депортацією народу в райони Казахстану та Середньої Азії. Понад півмільйона чеченців та інгушів було депортовано. Холод, голод, тиф прирекли нахские народи на вимирання: через рік у живих не залишалося і 300 тисяч, інші прийняли мученицьку смерть. Цьому злочину радянської держави є юридичне визначення - геноцид. Але на відміну від фашистського геноциду сталінсько-радянський геноцид не отримав засудження, його виконавці не покарані, наслідки досі не ліквідовані.
У січні 1957 р. Чечено-Інгушська АРСР була відновлена. Але при цьому виявилися закритими для проживання декількох гірських районів Чечні, горців стали вводити в площинні аули і в козачі станиці.
І лише з повітрям перебудови чеченці отримали ковток свободи. Були поставлені на порядок денний питання набуття справжнього суверенітету. Це стало можливим у результаті тих великих соціальних, економічних і культурних зрушень, що відбулися в республіці за останні десятиліття.
У другій половині 80-х років процес духовного зростання мільйонного чеченського народу пішов семимильними кроками. Саме в Чечні зародилися перші на Кавказі політичні партії та організації, незалежні від пануючої системи. У цілому різко зросла національна самосвідомість, з'явилися перші концепції подальшого політичного розвитку республіки по шляху незалежності.
23-25 ​​листопада 1990 р. у м. Грозному пройшов загальнонаціональний з'їзд чеченського народу, що зібрав представників усіх верств суспільства, всіх партій і рухів. На ньому було поставлене конкретне завдання - проголошення суверенної Чеченської республіки. Для реальної роботи над досягненням цієї мети був обраний Виконавчий комітет.
Керівництво Чечено-Інгуської республіки на чолі з Доку Завгаєвим було змушене відреагувати на це прийняттям Декларації про суверенітет. Однак далі суто декларативних заяв справа не пішла.
Слід сказати, що з цього часу напруга в республіці починає зростати. Завгаєва в той час не особливо любили в народі, не тільки тому, що він був вихідцем з рівнини (у чеченців надається велике значення тому, звідки прийшла людина), але до того ж його вважали за ставленика Москви. Тому до 1991 р. Д. Завгаєв намагався утримати владу за рахунок свого авторитету, але він став заручником серпневих подій і був скинутий як "прихильник ГКЧП" вже в вересні.
У результаті виборів 27 жовтня 1991 р. був обраний Президент Чеченської Республіки і Парламент.
1 листопада 1991 вийшов Указ Президента про державний суверенітет Чеченської Республіки, що означало її реальний вихід зі складу Російської Федерації. Але як завжди в життя це рішення так і не вдалося втілити.
У цей час Дудаєв разом зі своїми прихильниками набуває все більшої популярності, а вже в 1992 р. захоплює владу. За рахунок своїх ідей і гасел йому вдалося залучити на свій бік велику кількість народу.

Ідеї:

• відновлення Горської республіки (одна з улюблених ідей), тобто єдина держава, яка об'єднає всі народи Кавказу.

• Проголошення незалежності Чечні.

Чому саме чеченці очолили похід Кавказу до загальної незалежності - це
легко пояснити (урізані в правах, а, крім того, чеченці були повернуті Хрущовим на їхні рідні землі після 13-ти років висилки, але не були відновлені в правах).

I.2 Причини Чеченської війни.
Дивно те, що до початку введення військ до Чечні чеченці були розділені між собою:

• регіональні відмінності (3 регіональних групи: Надтеречний р-н, Мала і Велика Чечня).

У республіці боротьба між регіональними угрупованнями стала домінуючим чинником політичного життя після початку перебудови.

• тейповие (близько 180 тейпов), а тейпів вважається родо-територіальна спільність (об'єднання нащадків вихідців з "однієї гори").

Регіональні та тейповие відмінності вступають іноді в протиріччя.
А вже 26 листопада 1994 року був організований перший танковий штурм Грозного, що означало: військові дії проти Чечні почалися. Мирне населення Росії було проти застосування військової сили по відношенню до Ічкерії. Військова сила - це крайній крок. Москва прагнула до ефектного військовому вирішення чеченської проблеми (до маленької, але переможної війни, яка зміцнила б положення кремлівської еліти).
Через кілька днів, а саме 30 листопада 1994 Б.М. Єльцин підписує секретний указ про введення військ в Чеченську республіку.
"Коли шах сходить з розуму, він йде походом на Кавказ."
31 грудня 1994 - офіційний введення військ до Чечні. Міжнаціональний конфлікт в самому розпалі, немає шляху назад. Застосувати силу військових завжди легко, особливо при вирішенні конфлікту. Кожна країна накопичила досвід у цій сфері, а Росія - тим більше (мабуть, інших способів вирішення конфліктів російська дипломатія не знала, або, принаймні, не хотіла застосовувати).
Слід сказати, що основними причинами цього конфлікту були не тільки, як прийнято вважати, нафтові інтереси політичної і економічної еліт (хоча вони зіграли не останню роль), а також прагнення Чечні до незалежності. Іншими причинами були і наслідки розвалу Радянського Союзу, коли у Чечні з'явилася можливість створити свою армію (після виведення колишніх радянських військ на території Чечні залишилося кинуту зброю, крім того, були встановлені зв'язки з доставки зброї).
Чеченці вважали, що в історії немає такої сили, яка змогла б підпорядкувати їх. Тому після початку війни об'єднавчим початком для всіх чеченців стали національні ідеали та інтереси.
Причини збіглися з цілями, як у російської сторони, так і у чеченської.
Цілі Росії:

1. економічні інтереси (нафта)

2. політичні розрахунки (прагнення підняти авторитет центральної влади)

3. правові піклування (навести порядок у Чечні)

4. державні почуття (зберегти цілісність Росії і зміцнити її).

Цілі Чечні:

1. прагнення відстояти незалежність
   

2. створення ісламської держави
   

3. відображали інтереси нової зародилася політичної еліти.
   

I.3 Початок конфлікту в Чечні.

Зовні дії чеченської сторони виглядають привабливіше: вона оборонялася, а російська - нападала, масштаби руйнувань і загибель людей від російських військ вельми значні. Але ніхто не може виправдати цю війну з чеченської сторони. Шлях переговорів з одночасним роззброєнням давав чималі вигоди, була можливість широко застосувати стратегію і тактику ненасильницького опору.
Провідне значення в характеристиці цієї війни має її правова оцінка. Згідно з Конституцією Президент не має права вирішувати питання війни і миру, вони є прерогативою парламенту. З моменту, коли поліцейська акція переросла у війну, Президент зобов'язаний був керуватися рішеннями парламенту. Тим більше що 8 грудня 1994 Рада Федерації прийняла постанову, в якій вказувалося: "Не допускати застосування сили на території Чеченської республіки до прийняття відповідно до Конституції РФ компетентними органами іншого рішення". Однак Президент довільно підмінив парламент СБ, які не мають владних повноважень. Війна в Чечні була розв'язана.
Мені здається, незважаючи на те, що надання незалежності Чечні йде в розріз з російською політикою, Чечня заслужила її ціною своєї крові і величезними втратами. А також, прийнявши це рішення, зніметься ряд нагальних проблем:

1. біженці (зменшиться потік)

2. повернення військовополонених і заручників

Таким чином хочеться підкреслити причини які призвели до кровопролитної боротьби:

• Регіональні відмінності.

• Боротьба між регіональними угрупованнями.

• Прітіворечія між Регіональними і Тейповимі відмінностями.

• Нафтові інтереси політичної і економічної еліт.

• Прагнення Чечні до незалежності.

II. Політична реакція в країні і в світі

Свою роль у підштовхуванні Єльцина та його оточення до війни в Чечні зіграли і помилкові прогнози радників, побудовані на незнанні ситуації на Північному Кавказі та психології чеченського народу. Вони переконали президента, що мова йде про легку перемогу і що військове втручання не займе більше восьми днів. Планувалося, що чеченський похід триватиме з 12 по 20 грудня 1994 р. і проблема норовливої ​​Чечні буде вирішена практично без жертв. До цих пір неясно, хто міг таке нарадив. Бліцкригу в Чечні не вийшло. Перша атака на Грозний захлинулася, і бої прийняли затяжний характер. З нещадною суворістю оголилися деградація й деморалізація російських військ, некомпетентність вищих командирів, елементарна непідготовленість до ведення операцій в зимових та міських умовах, неузгодженість між окремими частинами. Але найголовніше - солдат кинули воювати до Чечні, навіть не пояснивши їм цілей цієї війни. Необстріляні юнаки гинули сотнями й тисячами, і це була безглузда смерть. Одночасно гинули тисячі ні в чому не повинних цивільних ліц.В цій війні все було побудовано на випадковостях, байдужості, зраду і відвертому цинізмі. Невдовзі стали відомі факти, що свідчили про те, як російські генерали приймали рішення. За свідченням очевидців рішення про атаку на Грозний в ніч з 31 грудня 1994 р. на 1 січня 1995, що закінчилася поразкою російської армії і масовими жертвами, було прийнято в ході святкування дня народження Грачова. Сама атака планувалася як подарунок міністру оборони і Президенту. "Известия" з цього приводу писали: "Редакція отримала інформацію з військового джерела з району бойових дій:" 1 січня день народження Павла Грачова. Напередодні Сосковець і один генерал (це був Михайло Барсуков. - Л. Ш.) приїхали відвідати його. Було святкування ... Передові отримали наказ - ті, хто візьме президентський палац, отримає не менше трьох зірок Героя. А потім .. сталася кривава лазня під Новий рік. Багато було убитих - і чеченців, і наших. Але палац не був узятий "" ¹ . Коментарі зайві ... Початок військових дій на Північному Кавказі стало чинником, ще більше посилили невдоволення усередині армії та міністром Грачовим, і верховним головнокомандувачем. Вперше представники вищого генералітету наважилися відкрито виступити проти війни і способів її ведення. Перший заступник командувача Сухопутними військами генерал-полковник Едуард Воробйов вважав за краще подати у відставку, але не брати на себе відповідальність за кровопролиття. Відставка Воробйова підтвердила, що в російській армії є люди з честю і розумінням військового обов'язку. З різкою оцінкою дій міністра оборони і побічно самого президента виступили деякі заступники Грачова, в першу чергу генерал-полковник Борис Громов, який говорив: "Афганський досвід повинен був нас навчити чогось. Наприклад того, що наважуючись на військові дії, потрібно подумати про всі особливості регіону ... Все говорить про те, що рішення про війну в Чечні було прийнято спонтанно " ² . Що ж стосується російського суспільства в цілому, то неприйняття війни було достатньо однозначним. Так, всі опитування показували, що в суспільстві переважають прихильники мирного вирішення конфлікту. Про несхвалення єльцинського курсу на Кавказі свідчило і різке падіння популярності президента. За даними, опублікованими в січні 1995 р., 54% опитаних висловилися за виведення російських військ з Чечні. 27% підтримали введення військ і 19% не визначили свого ставлення до цього питання. Що ж до популярності окремих російських лідерів, то 63% опитаних не схвалювали діяльність президента, а підтримували його тільки 8% опитаних. Але найбільше число опитаних, 70%, негативно ставилися до Грачову (підтримали його лише 3% опитаних) ³ . За даними іншого опитування у вересні 1994 р. 70% респондентів було не задоволено діяльністю Єльцина на посаді президента, а в січні 1995 р. з-за війни в Чечні незадоволених було вже 84%. Тільки 20% підтримало його як лідера, що було на 11% менше, ніж у вересні ⁴ . Поступово в російському суспільстві почав відбуватися той же зсув, який свого часу стався в період афганських подій, - у міру збільшення кількості жертв і розширення розмаху насильства росіяни почали все більш критично ставитися до авантюри на Кавказі. Чеченська війна змусила багатьох союзників Єльцина з демократичного табору переглянути ставлення до свого колишнього кумира. Представники "Демросії" говорили в цей період: "Хасбулатов і його камарилья і Єльцин і його камарилья об'єктивно представляли дві авторитарні фракції. Тому немає нічого дивного, що люди переходили з одного табору в інший, роблячи свої кар'єри. Саме це зробили заступники Хасбулатова - Філатов , Шумейко, Рябов. Функціонеpи в Білому Домі і в Кpемле провокували конфронтації і ловили рибку в каламутній воді " ⁵ . А хіба наші демократи раніше не бачили, до чого йде справа? Що ж, краще побачити правду пізно, ніж ніколи. Пам'ятаються різкі слова Юрія Буртіна, кинуті Єльцину на самому початку чеченської кампанії: "Тепер абсолютно ясно, що Росія втратила Чечню. Якщо Чечня означає не тільки територію ... але перш за все чеченський народ, тоді ці люди на багато поколінь будуть відірвані від Росії, принаймні духовно " ⁶ . Але Кремль вже не чув критики. Росія все більше пов'язала у війні. Незважаючи на загальне невдоволення, масових проявів відкритого протесту проти війни не було. Організовані демократами мітинги протесту збирали мізерно мало - кілька сотень найвідданіших прихильників, роззяв та представників служб безпеки. Суспільство дедалі більше занурювалося в апатію. Навіть у Москві та С.-Петербурзі, де ще нещодавно на вулиці виходили в єдиному пориві сотні тисяч, так і не вдалося підняти народ на антивоєнний рух. Можливо, частково причиною тому було падіння впливу демократичних лідерів. Ще кілька років тому виводили на вулиці багатотисячні натовпи, вони справляли враження безпорадності, і їхні заклики мало кого хвилювали. Багато демократичні лідери втратили моральне право і на роль критика влади, і на захист демократії. Деякі ще недавно мостили шлях єльцинському режиму. Серед них були і такі, які постійно товклися у кремлівських прийомних в надії якщо не на пост, то хоча б на визнання, на включення до Президентська рада або в якусь іншу престижну структуру. Може бути, тому їх викривальний запал викликав сумніви у щирості навіть у прихильників. Як би там не було, чеченська бійня змусила деяких демократів і лібералів підтвердити свою громадянську позицію. Одним з перших це зробив Сергій Ковальов. Про свій вихід з президентської ради заявив Отто Лаціс. Якийсь час по тому з протестом проти війни виступив Єгор Гайдар. Але демократам і лібералам важко давався перехід в опозицію до президента. З початком 1995 р. в Росії все частіше стали замислюватися про економічні наслідки чеченської війни. Вона вже зруйнувала всі орієнтири бюджету на 1995 р. Місяць війни коштував Росії 800 млрд руб. (220 млн дол). Кожен день таких операцій додавав до витрат ще 12-14 млрд руб. Економісти, що належали до різних політичних таборів, сходилися в оцінці економічних наслідків чеченської війни. Ось думка з цього приводу Гайдара (січень 1995 р.): "Поступове посилення мілітаризації суспільства. А це означає зростання військових витрат. Якщо це відбудеться, можна буде ставити хрест на економічній програмі уряду. Економічні наслідки такого сценарію уявити нескладно: дестабілізація валютного ринку, відмова від вільного валютного курсу і конвертованості валюти, розвал системи імпортної конкуренції і "надійний захист" вітчизняного ринку, різке посилення інфляційних тенденцій та відновлення товарного дефіциту " ⁷ . Не варто думати, що в таборі людей, які вважалися реформаторами, ніхто не підтримав воєнну лінію президента . Цікавою стала реакція колишнього міністра фінансів Бориса Федорова. Виправдовуючи війну в Чечні, він вигукував: "Якщо на частині території Росії не дотримуються закони, бандити відкрито озброюються, вбивають, то держава зобов'язана це припинити. При опорі та силою" ⁸ . Як, втім, Федоров збирався відокремити бандитів від законослухняних громадян, було неясно. Не менш примітним був хід роздумів одного з лідерів "Яблука" Володимира Лукіна, який писав явно зі схваленням дій єльцинської команди: "Під час війни в Чечні виконавча влада показала себе самої і всьому суспільству, що може діяти самостійно, незважаючи на тиск і всупереч йому ". Ну, а цей пасаж просто не можна не процитувати: "В ідеальному плані необхідно буде вибити з голови наших військових абсурдне і небезпечне уявлення про незастосування армії у внутрішніх конфліктах. ... Застосування військ всередині країни в крайніх випадках, коли виникає загроза державі, є нормою для демократичних країн " ⁹ . Словом, приймаючи рішення вдарити по Чечні, Єльцин був аж ніяк не самотній. Частина лібералів і демократів пішла за ним. Тим часом на опозиційному фланзі політичної сцени виникло замішання. З переходом Єльцина до державно-патріотичної риторики російські патріоти відчули, що грунт тікає з-під ніг. Колишніх непримиренних ворогів президента в питанні про Чечню мало що з ним розділяло. Бар'єром між ними тепер залишалася тільки особиста ворожнеча. Виникала парадоксальна ситуація, коли патріоти стали громити президента вже просто за те, що він перехопив те, чим вони до цих пір жили і вважали як би своєю собственностью.Ідеологі націонал-патріотичного руху однозначно підтримали військові дії в Чечні. Ігор Шафаревич писав: "Основною метою російського народу є зараз збереження і відновлення російської держави ... Зараз питання про цілісність Росії вирішується в Чечні. Визнавши це, ми не йдемо на угоду з режимом ... Звичайно, патріоти відчувають дискомфорт, якщо вони хоч в одном вопросе разделяют позицию Ельцина и Грачева. Но ведь заняв противоположную позицию, мы окажемся в одних рядах с Гайдаром. Подобные соображения вообще мелки сравнительно с вопросом о единстве и существовании России, который решается сейчас в Чечне. И это единство отстаивает там армия" ¹⁰ . Так что оппозиционеров-патриотов и Ельцина в тот период разделяло немногое. Ще крок назустріч один одному - і розділова лінія могла зникнути. Націоналістичні угрупування різних відтінків, а також фашиствуючих група Олександра Баркашова підтримали нове "втілення" президента. Крім них він отримав підтримку у ЛДПР. Впрочем, Жириновский постоянно поддерживал Ельцина в критические моменты.В результате чеченской войны в России возникла более жесткая поляризация национал-патриотов и либералов, выступавших за сохранение прозападной ориентации. Одночасно відбулися переміщення в таборах прихильників і противників Єльцина. Так, среди новых ельцинских сторонников оказалось немало вчерашних врагов. І навпаки, деякі його недавні соратники опинилися в опозиції до нього. Виникла ситуація, коли на політичному полі Єльцину мало хто погрожував всерйоз. Більш того, він отримав велику свободу рук, ніж раніше. Що ж стосується громадської думки, налаштованого по відношенню до президентської політиці негативно, то все залежало від подальшого розвитку подій. Цілком могло статися, що переорієнтація громадської думки на проблему війни в Чечні була Єльцину навіть вигідна, бо в якійсь мірі відволікала народ від гострих соціальних проблем.Полную неспроможність у період чеченської війни продемонстрував парламент. Незважаючи на тривала криваву війну, багато депутатів спокійнісінько відправилися на зимові канікули, навіть не спробувавши вплинути на виконавчу владу. Лише невелика група народних обранців, серед них Ковальов, Шейніс, Пономарьов, Борщів, Якунін, проявила мужність і відправилася до Чечні, намагаючись знайти шляхи припинення насильства. Деякі з них знаходилися в Грозному в дні новорічного штурму міста і були свідками кривавого кошмара.Ельцін в обмін на послужливість спікерів обох Федеральних зборів включив їх до складу Ради безпеки, залучивши таким чином до вищої касти і поклавши на них відповідальність за те, що відбувається. Коментуючи цей факт, хтось із журналістів пожартував: "З недавніх пір у рр.. Шумейко та Рибкіна змінилися зачіски. Причому змінилися таким чином, що стали схожі на зачіску пана Єльцина. Спікер припустив-таки не тільки до Ради безпеки, але і в державну перукарню ". Сталося дивовижне злиття влади, і обидва спікера могли спокійно схвалювати військові рішення в Раді безпеки, очевидно, сподіваючись, що публіка нескоро дізнається, хто і як голосовал.Все більш очевидним ставало і напрям еволюції самого Єльцина. C кінця 1994 р. президент з'явився перед усіма як людина, яка не хотів прислухатися до голосу розуму. Всі побачили замашки самодержця, небажання визнавати помилки і вперте прагнення йти до кінця. Було ясно, що саме кровопролиття в Чечні Єльцина не лякає. Но дело было не только в чеченской войне. Невдачі, усвідомлення виник глухого кута, нерозуміння, як з нього вийти, очевидно, тільки посилили дратівливість і впертість Єльцина. Раніше ці його риси пом'якшувалися обставинами, перш за все неможливістю протягом 1991-1993 рр.. року одноосібно розпоряджатися владою, необхідністю опори на демократично орієнтовані групи. Но после победы в октябре 1993 г. президент все больше попадал под влияние атмосферы, сформировавшейся вокруг него, растущей изоляции от общества и демократических сил, усиления роли посредников, контролирующих его общение с внешним миром, а также лести, наушничества подчиненных. Мало хто вже бачив Єльцина добродушним, усміхненим, людиною широкого жесту. Камери все частіше показували його похмурим і зосередженим на чомусь своєму. Сам характер дій президента почав свідчити про посилення підозріливості й різкості суджень. Поведінка Єльцина бентежило багатьох навіть у його власному оточенні. Пугало несоответствие между огромной властью, которой он обладал, и его невоздержанностью, неспособностью быть адекватным. Це не завжди відчувалося у Москві, де вдавалося приховувати від публіки таємниці кремлівської життя. Але коли Єльцин виїжджав за кордон, його поведінка давало безліч приводів для пересудів. Іноді російський гість мусить упасти господарів у стан, близький до шоку, і тільки делікатність ситуації утримувала західних журналістів від відвертих оцінок. Але й того, що проривалося в пресу і телевізійні новини, було достатньо, щоб дізнатися звички Єльцина і визначити ступінь його здатності (або нездатності) контролювати себе. Багато хто на Заході ще пам'ятають єльцинський візит до Німеччини, коли російський президент потряс всіх своїми диригентськими здібностями і співом у нетверезому стані. Німці, незважаючи на вимучені усмішки, жахалися: "Адже у нього ядерна кнопка!". Справа дійшла до того, що навіть близькі до президента помічники і спічрайтери після "недипломатично" поведінки Єльцина в Німеччині змушені були написати йому по цей приводу лист, що викликало черговий спалах гніву "всесильного". У характері президента замість колишньої пробачити удали, що так довго вважали мало не його гідністю, з'явилися упертість, прагнення наполягти на своєму і, головне, повна зневага до всього навколишнього. Це, враховуючи якнайширші повноваження Єльцина, ставало небезпечним для суспільства. Перед ельцинским окружением возникала новая проблема - как управлять президентом, как смягчать его взбрыкивания и объяснять его фокусы, как скрывать от внешнего мира перепады его настроений. У ході лютневої (1995 р.) поїздки в Казахстан Єльцин виглядав сильно здали і фізично: його промова була невиразна і в ряді випадків, які були показані по телебаченню, він рухався з працею, його підтримували з двох сторін. Осень российского патриарха началась раньше, чем можно было предполагать, глядя на его мощную физическую фактуру. Очевидно, відчайдушний спосіб життя і нестійка психіка давали про себе знать.Война змусила всіх вибрати свій табір і більш чітку політичну орієнтацію. Це був час випробувань, в тому числі і на мужність і порядність. Чеченські події продемонстрували, хто чого вартий на російській політичній сцені. Багато заметушилися, розуміючи, що потрібно визначати позицію - чи то підтримати війну і вимагати жорсткості, чи то виступити проти. В наиболее сложной ситуации оказались соратники Ельцина, известные ранее демократическими убеждениями, в частности, члены Президентского совета и ближайшие советники, слывшие демократами. Чеченский поворот Ельцина вынуждал их либо одобрить его, либо подать в отставку, если они хотели сохранить демократический имидж. Врешті-решт, незважаючи на тимчасове замішання і спроби відмежуватися від відповідальності за кровопролиття, ніхто з найближчих соратників не пішов. А це автоматично означало підтримку курсу презідента.Чеченскіе події викликали різке посилення занепокоєння в першу чергу серед республіканських еліт всередині Російської Федерації. І було чого - адже чеченський синдром Москви означав спробу відновлення контролю за провінцією і можливий перегляд всіх колишніх домовленостей. Но в то же время было бы ошибочным говорить об однозначности реакции регионов. Деякі з них відкрито виявили незгоду з обраним Єльциним способом вирішення проблеми "територіальної цілісності" Росії - але їх було небагато. Стривожені московської політикою лідери ряду російських республік 5 січня 1995 зібралися на зустріч у столиці Удмуртії Чебоксарах, намагаючись організувати колективні дії протесту проти війни. Их целью было также оживить Совет глав государств как коллективный орган власти. Це була перша відкрита спроба республіканських лідерів висловити незгоду з чеченським курсом президента. Примітним була участь у цій зустрічі Юрія Скокова, яке свідчило про бажання нагадати про себе і, можливо, створити опору в провінції. Однак особливого відгуку ця зустріч серед суб'єктів Федерації не викликала. Позначалися наслідки емоційного шоку, який місцеві лідери не могли не випробувати в зв'язку з чеченською операцією, та їх прагнення не дратувати Кремль.Другіе російські регіони, особливо що знаходяться поблизу Кавказу Ставропольський і Краснодарський краї, активно підтримали президента. Диференціація інтересів окремих суб'єктів Федерації була очевидна. Конечно, стремление сохранить дистанцию по отношению к Москве, от которой давно уже никто не ожидал ничего хорошего, со стороны многих республик и регионов сохранилось. У той же час чеченська війна змусила місцевих босів у взаєминах з Москвою уникати кроків, які могли б викликати гнів президента. Відчувалася і готовність регіональних еліт послабити претензії на автономію в обмін на бЛльшую економічну підтримку Центру. Таким чином, Єльцин досяг принаймні однієї зі своїх цілей - йому вдалося налякати периферію.

Внешнеполитический фон чеченской войны был противоречив. Деякі пострадянські держави привітали жорсткість Москви по відношенню до Кавказу, виходячи, зрозуміло, з власних інтересів. Першим про підтримку Єльцина оголосив Шеварднадзе - тепер він міг таким же чином вирішити проблему Абхазії. Москва давала карти в руки державницької силам в інших багатонаціональних державах з аналогічними проблемами - Молдови, України, Азербайджану. Київ не забув скористатися чеченською війною для ліквідації незалежності норовливої ​​Республіки Крим та її інституту презідентства.Напротів, в мусульманському світі, в тому числі в мусульманському співтоваристві всередині Росії, чеченська війна викликала негативну реакцію. Посилення військових дій в Таджикистані і активізація там ісламської опозиції були пов'язані, принаймні частково, з Чечнею. Не подумали єльцинські стратеги і те, які наслідки чеченська авантюра несе для інтересів Росії на загальноєвропейській сцені. Східно-європейські країни отримали потужний козир на користь вступу до НАТО, розширення якого зробилося практично неминучим.

Реакція західних держав на чеченську війну спочатку була стриманою - ніхто не хотів створювати Єльцину незручності, і Чечню проголосили внутрішньою справою Росії. Сам Єльцин в цій стриманості, можливо, відчув нотку схвалення. Але в міру розширення кровопролиття західні лідери почали приходити в замішання, розуміючи, що Єльцин переступив рамки дозволеного. Захвилювалася західна громадськість, бачачи телевізійні репортажі з незліченною трупами. Весь світ обійшли знімки Грозного і згорілих екіпажів російських танків, а також сотні розкладаються тел російських солдатів на вулицях чеченської столиці. Коли ж почала надходити інформація про жертви серед цивільного населення, західні уряди не витримали. Продовжувати робити вигляд, що нічого не відбувається, було вже неможливо. Спочатку Франція, а потім і Німеччина почали подавати Єльцину знаки, що настав час зупинитися і знайти розумне рішення проблеми. Всі були згодні з тим, що Чечня - частина Росії, але армія і бомбардування - не спосіб зміцнювати територіальну цілісність. У незграбною ситуації опинилася американська адміністрація, яка намагалася до останнього уникнути критики Єльцина за чеченським питання, і швидше не тому, що побоювалася нашкодити йому в Росії, а тому, що такий крок був би визнанням помилковості лінії Білого дому на беззастережну підтримку російського президента і міг пошкодити Клінтону у Вашингтоні. Поступово події в Чечні прийняли такий оборот, що Європа була змушена відмовитися від політики всепрощення, давши Єльцину зрозуміти, що пора знайти мирне вирішення чеченського питання. Москві ж було важко зупинитися. Піти на переговори з Дудаєвим для російської верхівки було рівнозначно визнанню поразки. Ведь война начиналась совсем не для этого. Все свідчило про те, що навесні 1995 р. російські лідери вирішили довести справу на Кавказі до кінця, і до того ж будь-яку ціну. Їм потрібно було ліквідувати режим Дудаєва і загнати його бойовиків в гори.Началась інерція нерозсудливості, коли один провал за іншим штовхав московських політиків на ескалацію насильства, в чому вони бачили єдиний засіб врятувати обличчя. Серед військових на Кавказі, які пережили смерть товаришів, почали виникати настрої помсти і жорстокості, прагнення покарати чеченців за біди і приниження. А это вызывало ответную реакцию. Росія все більше втягувалася у повномасштабну громадянську війну.

Боевые действия заставили содрогнутся не только политиков, которые бежали со своих мест как крысы с тонущего каробля, тем самым хоть как-то сохранить свой демократический имидж. Но и мир в целом, который сперва делал вид, что ничего не присходит,нот дальше делать вид что ничего не происходит, было уже не возможно. И Европа стала "давать" указанию Ельцину остановится и найти разумное решение.

III. I этап войны в Чечне.

Вот как вспоминают начало I первого этапа войны в Чечне полковник Николай Иванов. ¹¹

«Я прилетел в Грозный, когда война еще дышала полной грудью.

Ее легкие находились где-то в чеченских предгорьях, а вот сердце находилось в Москве. И именно оно заставляя войну дышать и жить, гнало по артериям оружие, продукты, боеприпасы и людей. Это в первую очередь были рабоче-крестьянские ребятишки – солдаты не сумевшие отмазаться от армии, и боевые до первого боя контрактники, а возглавляли колонны ошалевшие от безквартирья, безденежья офицеры, задерганные политическими заявлениями: «Стреляй – не стреляй», «герой - подлец», «выполняй – не выполняй».

Назад из Чечни, по венам выталкивались цинковые гробы, знакомые по Афгану как «Груз 200».

Господи, в наших академиях обучались генералы, которые позволили, технике войти в город без поддержки пехоты! Торопились преподнести подарок министру, отмечавшему в новый год свой день рождения? А тот в свою очередь, мечтал о праздничном рапорте президенту? Думали взять дудаевцев «тепленькими после застольных возлияний». Но к тому времени чеченцы перешли на мусульманский календарь, и подобные праздники уже не отмечали, тем более спиртным, запрещенным по шариату».

Начало первого этапа войны в Чечне датируется 31 декабря 1994 года. Конец его – август 1996 года. И на этот период военные действия федеральных сил то стихали, то вновь разгорались с новой силой. Без политики конечно не обошлось, но во всех случаях определяющими мотивами были именно военные.

Паузы в ведении активных боевых действий в Чечне налицо.

Первая из них датируется – конец февраля 1995 года. Именно тогда нам и сообщили: война выиграна, можно перевести дух.

А официально сражения того, первого периода войны (штурм Грозного и все прочее) обошлись нашим войскам более чем в 1 тысячу человек убитыми и 2,5 тысяч раненными. Реально же погибло не менее 5 тысяч. Выбито десять процентов личного состава, измотанные войска нуждались в элементарном отдыхе. Не говоря уже о том, что нужно «освоить» захваченную территорию - наладить нормальное снабжение, обезопасить коммуникации, обеспечить относительную безопасность тыла, спланировать дальнейшие операции, - ведь никакого плана кампании, кроме в великой спешке осуществленного «новогоднего» штурма Грозного, не было и в помине! При чем тут политика!

Отдышались и в 20-х числах марта начали снова наступать. За это время были взяты Аргун, Гудермес, Шали, Самашки, дважды безуспешно штурмуется Бамут, терпят неудачу овладеть Веденским, Шатойским и Кожайюртавским районами. Только по официальным, явно заниженным, данным потери, войск в тех операциях составили свыше 400 человек убитыми и около 2,5 тысяч ранеными. Генерал Анатолий Куликов тогда сообщил: в Чечне воюют 55 тысяч солдат и офицеров, а если это так то выбито почти десять процентов группировки. Тем более, войска втягивались в горную Чечню после ожесточенных боев в городах и предгорьях, и им нужна была пауза – хотя бы для перегруппировки сил, разведки местности и т.п. Ельцин объявляет о моратории на применение вооруженной силы от 26 апреля 1995 года. Здесь несомненно присутствовала и политика. Готовились отметить 50-летие Победы, ожидался приезд Клинтона, да и количество беженцев достигло почти полумиллиона -–надо было попритихнуть.

Полуофициальное издание «Российские Вооруженные Силы в чеченском конфликте» утверждало, что объявление моратория носит чисто политический характер. Боевики «использовали» мораторий для передислокации своих отрядов, перегруппировки сил и средств, пополнения оружием и боеприпасами и совершения диверсионных актов в отношении федеральных войск». Было бы удивительно использовать паузу как-то иначе, или боевики должны были загорать на солнышке?

А для чего использовали время наши? Явно не для принятия одних только солнечных ванн, если судить по тому, как скоро они развернули наступательные операции в горах сразу же после завершения моратория. Пресса тогда захлебнулась от восторга победных сводок, сообщая об одной взятой высоте за другой. Потери не рекламировались, хотя известно, что порой за одни лишь сутки они достигали 50 человек убитыми и 250 человек ранеными.

Но тем не менее когда 3 июня в прессе прозвучало победное «Ведено пало», а когда 14 июня – «Над Шатоем российский флаг», в это время солдаты отходили обратно, с трудом пробиваясь к своим – закрепиться на завоеванных высотках сил не оказалось. Все наземные коммуникации были перерезаны, а шедшие на подмогу передовым частям колонны блокировались боевиками в горных ущельях и расстреливались. Снабжение по воздуху как и высадка тактических десантов сорвалось.

Но если о взятии Шатоя и Ведено трубили во весь мир, то об их потере скромно умалчивали.

Впоследствии формальный контроль над злополучным Шатоем вроде бы установили, разместив близ села танковую часть. Это было любопытное зрелище: внизу под скалой, танки и окопы федеральных сил, прямо над ними нависают позиции боевиков, с которых все как на ладони – стреляй не хочу! Посему офицеры придерживались банально простой тактики договоренности с боевиками: мы вас не трогаем, вы нас...

И так к середине июня 1995 года официально одержана ПОЧТИ полная победа. Утверждалось, что блокпосты армии, ОМОНа и внутренних войск МВД контролирует все коммуникации. Но из Назрани в Грозный можно было добраться, не встретив ни одного поста!

Практически федеральная власть существовала там чисто номинально лишь днем. С наступлением темноты «конституционный порядок» сужался до территории баз, окопов и блокпостов. Чуть темнеет – и город уже во власти невидимок: кто-то ведет огонь по блокпостам в самом центре Горозного, кто-то обстреливает их на окраинах, кто-то лупит по аэродрому Северный, кто-то постреливает по Ханкале, главной базе федеральной группировки. И так каждую ночь: весна-лето-осень 1995-го, зима 1995-96-го – все одно и то же с блокпостами, и с дорогами. А о нашей победе объявляется еще много-много раз, еще многократно поведают о вновь взятых высотах, поселках и загнанных в горы «бандитах», еще много раз прозвучит: еще немного, еще чуть-чуть. И все то же: днем армия делает вид, что контролирует, а ночью безраздельные хозяева Чечни – те самые загнанные боевики, которых по всем выкладкам Грачева, Квашнина, Кулешова уничтожили трижды, четырежды...

«День ОМОНа» становится короче, и вот уже в январе 1996-го боевики средь бела дня проверяют машины в сотне метров от КПП на выезде из Грозного...

Побед у наших войск было так много, что после одной такой боевики непринужденно вошли в Гудермес, после другой, в марте 1996 года, удачно отметили женский день захватом Грозного. И их не выбили, не разгромили – ушли сами, понимая, что пока им в город не удержать. А на дорогах и в ущельях, по сводкам очищенных от боевиков, регулярно горели наши колонны, оборванные и голодные солдаты с блокпостов выпрашивали у проезжих хлеб, сигареты, деньги, водку, предлагая купить автомат по дешевке, офицеры уныло говорили о невозможности победы, сытые прапорщики деловито договаривались с боевиками о поставке очередной партии «гуманитарной помощи», толкая уже налево танки и БТРы, не менее дюжие омоновцы взимали дань, и ничего сделать было нельзя: война мягко зашла в политический тупик, армия натурально разлагалась. И в конце мая 1996 года вновь заговорили о мире.

Военные предлагали объявить войну выигранной и вывести войска. У ОМОНа было другое мнение: «Вырезать их всех подряд, мирных и немирных, выжечь напалмом – и все...» Одна победа, правда была: после более годичной мучительной осады наконец-то взяли Бамут.

И так до августа. «Груз 200» шел косяком, а «загнанных в горы» и пятикратно уничтоженных боевиков становилось все больше и больше... В августе боевики вновь заняли Грозный, провозгласив независимость. Но она не являла собой пример цивилизованной демократии и законности. Обретенный фактический суверенитет работал не только на широко разрекламированную идею свободы сколько на всероссийский (и ровно постольку и чеченский) криминал. Война ничего не изменила. Чечня стала дальше, чем при Дудаеве, во всех отношениях. Россия скомпрометировала себя перед всем миром.

Мир в Чечне оказался инструментом в руках Российской финансовой элиты.

Москва делает вид, что Чечня – субъект федерации, чеченцы имитируют независимость, попутно требуя с России комп5енсацию за ущерб 120-150 млрд. долларов, а на самом деле все ищут способы зарабатывания денег на мире в мятежной республике, всерьез не задумываясь о статусе.

Было принято решение о выводе войск из Чечни.

И Хасавюртовские соглашения представляют собой конец Первой чеченской войны, и как хотелось, чтобы она стала последней. Но этому не суждено было сбыться. Так как в Чеченской войне нет победителей, в ней все – побежденные.

Чеченцы возвратились к мирной человеческой жизни. И внешне довольно скоро привыкли к тому, что в домах появился свет, а вдоль разрушенных кварталов курсируют настоящие рейсовые автобусы, а с мыслью о том, что на этих руинах вырастет еще не одно поколение, они свыклись практически сразу. Жили непритязательно и некапризно, постепенно поверив, что кошмар позади и дважды такое пережить невозможно.

А кошмар между тем продолжался. На территории Чечни расцветал бандитизм и работорговля, терроризм и чудовищный промысел на заложниках, началось разворовывание государственных ресурсов – нефти, газа и др. ископаемых. В то же время в недрах вечных руин открывались дорогие магазины, а крепкие юноши в белых костюмах катали биллиардные шары на соответствующих евростолах. Все понимали и обо всем догадывались, продолжая радоваться тому, что хуже наверняка быть не может.

А в Москве, а также на всем пространстве от Камчатки до Калининграда на тему второй чеченской попытки был наложен всеобщий и добровольный запрет.

Заволновалось серьезно правительство России после неслыханного похищения генерала Жигуна и открытых террористических актов на территории России, что привело к военным действиям в Чечне.

Как правило первая чеченская война была задумана не ради того что-бы остановить начавшуюся войну, а как способ зарабатывания денег. И положить всему этому конец, должно было Хасавютртовское соглашение. Все надеялись что подписание этого договора, остановит кровопролитные действия в Чечне. Между тем кошмар продолжается и расцветает бандитизм и работорговля, терроризм и чудовищный промысел на заложниках, началось разворовывание государственных ресурсов – нефти, газа и др. ископаемых. Что и стало новым толчком к боевым действиям. Наши дипломаты, политики как нельзя кстати нашли эту лазейку, набить свои карманы и уйти в тень и остаться чистыми на политической арене. При этом им было безразлично, какаим способом они им достануться. В результате этого загнав Россию в котлован, экономическую пропасть.

IV. Вторая Чеченская война.

Вновь операция в Чечне началась как ответ на вторжение боевиков в Дагестан. Но сначала были взрывы в Буйнайске, Москве и Волгодонске.

Происходящее в Чечне и в Дагестане стало главной проблемой национальной безопасности России, проблемой выживания.

У правительства внезапно нашлись средства, а армии техника и люди для нанесения ощутимых ударов по скоплениям боевиков в Дагестане и Чечне. За считанные дни в стране были арестованы тысячи опасных преступников, выявлены виновники взрывов в Москве, обнаружены тайные склады с тоннами взрывчатки и оружия.

Очередное покорение Чечни поначалу шло гладко: редкие перестрелки, мощные арт и авиаудары, «зачистки». Но как и должно было быть. Боевики вели себя в военном плане исключительно грамотно: сберегая силы, проводили преимущественно беспокоящие боевые действия. И, невзирая на разговоры о «полной блокаде», «взятии в кольцо» и «окружении», без больших потерь оставляют Аргун, Гудермес, Серноводск, Агхай-Мартан, Урус-Мартан, Шали – оттуда вышло не менее 2-3 тыс. бойцов.

Но эффективность боевых действий федеральных войск не стоит переоценивать. Хотя бы потому, что в Чечне не существует ни единой системы государственного управления, ни тыловых структур, нет централизованного командования и цельной штабной структуры, связь и коммуникации децентрализованы. Для регулярной армии это минус, но партизанскую войну делает во много крат неуязвимее.

Партизанская война неспешно разворачивается уже в тылу российских войск – «освобожденной» и защищенной территории. Там каждую ночь обстрелам подвергаются блокпосты и комендатуры, войсковые биваки, на коммуникациях появляются свеже поставленные мины, растяжки и фугасы. Причем порой огонь ведется не из чистого поля или посадок, а уже из зачищенных населенных пунктов. Это затяжная, изматывающая партизанская или диверсионная война.

Как гласит незатейливая чеченская поговорка, волк может прикинутся безобидной овцой, но от этого не перестанет кусаться.

Пожалуй, сегодня в России нет более дорогого «товара», чем мир в Чечне. Слишком скорбная плата за него – человеческие жизни. За время операции (начавшаяся под псевдонимом «контртеррористическая») людские потери с обеих сторон (военные, мирное население, боевики) составили 12,7 тыс. человек убитыми, около 15 тыс. ранены. Более 60 пропали без вести…

В ходе операции части МО и МВД уничтожили более 8 тыс. боевиков, разогнали свыше 40 вооруженных отрядов, уничтожили более 300 опорных пунктов и баз бандитов, задержали около 2,5 тыс. лиц, подозреваемых в участии террористических формированиях, изъяли свыше 7,5 тыс. единиц огнестрельного оружия и примерно 16 тысяч различных боеприпасов. Ликвидировано более 200 заводов по перегонке нефти.

Полностью или частично разрушено свыше 60 тыс. жилых домов и административных зданий, 20 км железных дорого. Только в 2000 году война выкачала из национального (в том числе военного) бюджета более 20 млрд. рублей.

В Чечне сформированы местные органы власти, лояльные центры. Мятежная Чечня возвращается в конституционное русло. Террористам и сепаратистам преподан сильный урок. Россия показала мировому сообществу, что может постоять за себя. Война в Чечне заставили власти РФ пересмотреть отношение к собственной армии.

«Хотя военный этап конртеррористической операции в Чечне с разгромом крупных бандформирований в целом завершен, точку в Чеченском конфликте ставить рано - делится своими мыслями преседатель Комитета по обороне Государственной Думы генерал А.И. Миколаїв. – Армия, внутренние войска, пограничники должны продолжать выполнять там свои функции. Правоохранительным же органам придется решать задачи в особом режиме еще лет десять.

Вести борьбу с преступниками предстоит достаточно долго. Что же касается методов действий федеральных сил в Чечне, то я соглашусь с руководством Генштаба. Другого просто не дано. Прежде всего речь идет о жестком контроле над всей территории Чечни. Гарнизоны в составе роты или отдельного взвода должны стоять в каждом населенном пункте. Нужны особые меры в виде комендантского часа, ограничения пор въезду-выезду. Понадобятся и специальные операции.

Но ограничительные и карательные шаги должны дополняться активным формированием местных органов власти, созданием рабочих мест, восстановлением социальной и общеобразовательной инфраструктуры, повышением жизненного уровня. То есть действовать надо всеми способами, которые будут выбивать у бандитов почву под ногами, лишая их поддержки населения. И необходимо беспощадное преследование преступников без срока давности за совершенное ими злодеяния.»

Вновь начавшаяся война стала ответом на вторжение боевиков в Дагестан, но сначала были взрывы в Буйнайске, Москве и Волгодонске.

Происходящее в Чечне и в Дагестане стало главной проблемой национальной безопасности России, проблемой выживания. В результате этго Россия пошладо конца, хоть как-то прибрав Чечню к рукам. Тем самым выбили землю из подног боевиков и перевели мирных жителей Чечни на свою сторону, что позволило востановить настоящее время в каждом населенном пункте местную администрацию, ее заместителей, аппарат.

V. Современные события в Чечню.

Чтобы лучше понять ситуацию в Чечне на сегодняшний день, хотелось бы рассмотреть ответы генерал-полковника Г.Трошева на ряд вопросов. Мнение командующего войсками Северо-Кавказского военного округа генерал-полковника Геннадия Трошева не безынтересно. Зокрема:

Принято решение о выводе значительной части российских войск с территории Чечни. Не скажется ли это на безопасности остающихся войск и мирного населения?

• «Уверен, что не скажется. Начать вывод войск надо было даже раньше примерно на полгода, когда активное фаза контртеррористической операции закончилось. Но лучше перестраховаться, поскольку противник, перегруппировавшись, мог неожиданно нанести удар. Разгромлены крупные бандформирования, и с мелкими группами нужна – точечная адресная работа. Поэтому армия должна сделать шаг назад, а специалисты по выявлению преступников выдвинуться вперед.

Инициатива перейдет к подразделениям МВД и ФСБ график вывода войск подготовили.

На постоянной основе в Чечне останутся части 42-ой Гвардейской мотострелковой дивизии – около 15 тыс. человек. В их распоряжении боевая техника, вертолеты, минометы и др. виды вооружения. Кроме того созданы стрелковые роты отряды ОМОНа, милицейские подразделения из самих чеченцев …»

У вас никогда не возникало мнение, что без масштабной операции, принесшей большие потери можно было обойтись?

• «В принципе возможен был иной вариант развития событий – ударить по логову вакхабизма под Ботликом и на этом закончить операцию. Но я согласен с тем решением, какое в то время приняла Москва в лице Путина В.В.:

С бандитизмом, пустившем метастазы по всей территории Чечни, нужно было покончить раз и навсегда. Иначе эта раковая опухоль распространилась бы и сама болезнь затянулась на долгие годы».

Как Вы считаете, отношение местного населения к действиям федеральных войск на протяжении I и II кампании было одинаковым?

- «Совершенно изменилось. Многие чеченцы прозрели. Они поняли – армия пришла защитить простой народ от таких, как Басаев, Хаттаб и им подобным. Они теперь просят нас: не уходите, не оставляйте нас бандитам.»

Есть ли вина президента Масхадова в Чеченской трагедии?

«Есть и при том прямая. Вместо обещанного «рая» избранный президент принес чеченцам горе, нищету, разруху и безработицу. Дети перестали ходить в школу, учителям не выплачивалась зарплата, а старикам и ветеранам – пенсии. При нем расцветали бандитизм и работорговля, началось разворовывание государственных ресурсов. А ведь это – богатый край. Масхадов мог принести расцвет на эту землю благодаря ее ценнейшим природным ресурсам – нефти, газу и др. ископаемым.»

Почему же он не смог сделать этого?

«Мосхадов оказался слаб духом. Он попросту трус, испугавшийся Басаева. Президент по пути предал свой народ, толкнул многих чеченцев под гусеницы танков.»

В СМИ часто фигурирует цифра 2000 оставшихся бандитов. После многих боевых операций, после полутора лет борьбы с терроризмом их по-прежнему 2000?

«Я не стал бы называть конкретных цифр – сколько бандитов пали на полях брани. Но могу смело утверждать, что 80% их уничтожено. 1/5 часть осталась. Но это в основном наемники – посланцы из Турции, Арабских Эмиратов, Китая и др. стран. Есть и граждане Беларусии, Прибалтики, Украины, даже России. Это либо те, кто попав в плен под угрозой оружия принял ислам, либо уголовники, скрывающиеся от преследования. В этих рядах есть и чеченцы, которые боятся возвращаться к мирной жизни и не верят в амнистию, потому что их руки по локоть в крови.»

Как скоро, по Вашему, может прекратится насилие на земле Чечни?

«Очень хочется, чтобы все закончилось быстрее, но много будет зависеть от чеченского народа, от того, насколько он готов помочь военным уничтожить гидру бандитизма.»

А как оценивает сегодняшнюю ситуацию в Чечне глава администрации этой республики Ахмат Кадыров?

«Сегодня по прежнему убивают солдат, уничтожают мирных людей. Бандитов, которые проводят взрывы и обстрелы мы, чеченцы, зачастую скрываем. А значит ключ к миру находится в руках самого чеченского народа. Но народ боится в полный голос сказать свое веское слово. На это есть определенные причины:

люди остерегаются того, что войска быстро выйдут из Чечни, как это уже было в прошлой кампании, а жители останутся один на один с теми, кто воюет против федералов,

чеченцы видят жестокие расправы бандитов над теми, кто стремится к скорейшему восстановлению к нормальной жизни – над главами администраций населенных пунктов и протыми гражданами,

в Чечне нарушаются права человека со стороны самих федеральных войск, даже если такие случаи стали единичными.

Чечня – маленькая республика, а горя нам досталось очень много, Люди уже настрадались. И лучше чем мы сами, никто о нас не позаботится.»

Отношение к Масхадову, о необходимости переговоров с ним?

«Масхадов соучастник творящихся на территории Чечни. Он причастен к этому на все сто процентов. Потому что он был президентом. Он отвечал за все происходящее здесь и не одного шага не делал, чтобы пресечь беспредел. Если ты не можешь справиться с врагами своего народа, подай в отставку. Он этого не сделал. Это одна сторона. Друга – нападение на Дагестан. Вместо того, чтобы осудить нападение на наших соседей, он взял управление войной на себя. Объявил Басаева командиром направления. Сделал из Хаттаба эмира. Так какие переговоры могут быт с таким человеком? А что Масхадов делает теперь! Издает приказы убивать всех кто пошел на работу к сегодняшней власти.

В настоящее время в каждом населенном пункте есть глава местной администрации, ее заместители, аппарат. Через них люди получают пенсии, пособия. Пусть пока там нет рабочих мест, но хоть нашим старикам выплачивают. А Масхадов хочет лишить людей и этого. Взамен не давая ничего. За все это я считаю Масхадова предателем чеченского народа номер один».

С одной стороны Вы приветствуете вывод войск с территории Чечни, но с другой опасаетесь дальнейших нападений боевиков на чеченце. Как можете это прокомментировать?

«Вместо военных я предлагаю усилить МВД. Вернее сказать МВД Чеченской Республики увеличить ее численность. Чтобы милиция здесь по-настоящему начала работать, надо эти штаты до 20 тыс. человек».

Высказывалось мнение, что часть населения Чечни, особенно горных районах поддерживает террористов и даже участвует в проведении террактов?

«Население не поддерживает ни Хаттаба, ни Басаева. Даже на выборах 1996 года Шамиль получил меньше всего голосов именно у себя в Веденском районе. Видимо, люди успели хорошо изучить его натуру. Сегодня эти бандиты получают не поддержку, а проклятия всего народа. Проклятья – и ничего больше».

Из ответов Г.Прошева ясно, что ситуация в Чечне на сегодняшний день сложилась крайне трудная. Так как вывод войск может привести к началу новой войны, трагедии, ошибки. Мало того, вывода войск боятся мирные жители. Но у этой проблемы есть решение, предложенное самим Трошевым :" Вместо военных я предлагаю усилить МВД. Вернее сказать МВД Чеченской Республики увеличить ее численность. Чтобы милиция здесь по-настоящему начала работать, надо эти штаты до 20 тыс. человек". Которое на мой счет будет считаться самым оптимальным. Но тем не менее это должно призойти в медленных темпах, а не в "забрасывании" такого количества людей в бывшее пепло, где ситуация до сих пор еще не ясна. При этом , такое усиление МВД должно подкрепляться действиями военных сил.

Висновок.

Чечне от России конечно никуда не деться. Не имея внешних границ с другими государствами, чеченцы как бы горды не были, прилетят в Москву хотя бы за тем, чтобы пробить для себя то ли воздушный, то ли наземный коридор по территории России. Ведь можно, в конце концов, привести в Чечню чемодан долларов, Но коленвалы для машин, унитазы для квартир и трубы для перекачки нефти не навозишь в чемоданах. Мы обречены иметь рядом. И чем быстрее каждая из сторон поймет, что дороги строятся для торговых караванов, а не для боевых походов, тем лучше.

Может быть, и не нужно строить политику на уважении собственного «Я». Не на том смелом самомнении, которое заставляет хвататься за кинжалы и пистолеты, а на достоинстве которое дает внутреннюю культуру и постепенно отрубает элементы презрения к другим народам. Нынешнее руководство самопровозглашенной республики Ичкерия более дальновидно и осторожнее своих предшественников. А любой диалог всегда лучше войны. И результативнее. Конечно всеобщего братания и всепрощения долго еще не будет, слишком свежи и глубоки раны, нанесенные войной.

Для чего все таки война?

Чтобы покончить с терроризмом?

Чтобы вернуть Чечню в Россию?

Вернуть – что?

Территорию? Народ?

Территорию без народа?

Или речь идет просто о мести чеченцам, «о полной цене», которую они должны заплатить?

Кто пораженцы?

Те, кто, все понимая про нашу армию, призывает в мясорубку еще тысячи солдат, обрекая их на гибель и увечья, или те, кто пытается в меру сил остановить войну, чтобы не проиграть то, что еще можно спасти?

Поскольку Россия больше и сильнее, ей первой делать шаг навстречу. Но прежде Москве следовало бы твердо уяснить для себя – нужно ли это? Перешивает ли конечные выводы совместного проживания с Чечней его текущие издержки? Если да, то надо немедленно приниматься за политическую работу на данном поприще – нудную, неблагодарную, не сулящую быстрых результатов. Если же нет, тогда придется унять «национальную гордость великороссов» и отпустить Ичкерию на все четыре стороны, которых в данной ситуации, к сожалению, не существует, ибо вокруг – Россия. А это означает, что на российской территории появится анклав военно-криминально-фундаменталистского типа со всеми сопутствующими «прелестями» для ближних и дальних соседей.

Существует, конечно, исторические предпосылки для взаимной настороженности между русскими и северо-кавказцами. Однако есть не менее «исторические» основания и для взаимной терпимости и приязни. Продолжать жить вместе, хотя и трудно, но все же можно. Для это необязательно любить или даже дружить. Достаточно привычки и доверия. Привычка ее сохранилась, доверие подорвано с обеих сторон. Восстановить его может ничто иное как раскрытие тайн чеченской войны. Тем самым многострадальные народы России и Чечни снимут друг с друга печать незаслуженного проклятья. Как скоро это произойдет сказать трудно. Остается ждать и верить?

Но есть еще один выход действовать! Жестко и принципиально по отношению к тем, кто этого заслуживает и неизменно милосердно к людям, вина которых только в том, что они родились чеченцами.

Далек путь. Но идти надо…

Это далеко не все, что можно сказать о чеченской трагедии, именно трагедии, а не о войне. Трагедию, которую можно было остановить, но на долго ли? Потому как политики показали себя не как политиков и дипломатов, а как детей, которым хочется поиграть в войнушки, где каждый хочет показать свою победу, проявить силу и быть победителем.

В своей работе я выделил причины войны, для изучения которых, даже углубился в историю, не только общую, но и в истории чеченского народа. Что помогло понять мне причину этой кровопролитной войны. Дал оценку результатам войны. Об этой войне можно говорит и говорить. Но я попытался изложить свое исследование в краткой, доступной форме. И хочу дать свои рекомендации. Данный материал можно использовать на уроках истории, что бы лучше понять эту трагедию. Для чего погибал народ?

Література.

1. Аргументы и факты - 1995-1.

2. Д.М. - 2000-11

3. Известия. - 1995. - 12 січня.

4. Известия. - 1995. - 7 квітня.

5. Комсомольская Правда - 17/3-2000

6. Комсомольская Правда - 18/4-2000

7. Комсомольская Правда - 16/5-2000

8. Комсомольская Правда -25/2-2000

9. Комсомольская Правда -20/6-2000

10. Комсомольская Правда - 9/6- 2000

11. Комс. правда. - 1995. - 18 січня.

12. Лукін В. Останній шанс / / Незалежна газ. - 1995.

13. Літературна газета. - 1994-21

14. Moscow News. - 1995-2.

15. Моск. новини. - 1995-22

16. Новое время - 1-1997

17. Новое время - 20-1997

18. Новое время - 12-1998

19. Новое время - 11-1998

20. Новое время - 44-1999

21. Новое время - 52-1999

22. Новое время - 22-2000

23. Новое время - 24-2000

24. Новое время - 16-2000

25. Огонек - 4-996

26. Пономарев Л. Добровольный Форос президента Ельцина//Сегодня. - 1994-31 дек.

27. Российская газета - 1/7-1999

28. Російська газета. 1995 г. 3 февраля.

29. Російська газета. 1995 р. 17 лютого.

30. Росія на роздоріжжі / / Вісті. - 1995

31. Смена - 12-1996

32. Сельская Новь - 3-2001

33. Труд - 15/2-2001

34. Труд - 21/2-2001

35. Угланов А. Олександр Коржаков: я ніколи не брав участі в політиці.

36. Федоров Б. Агония власти // Известия. - 1995.

37. Шафаревич І. Російська держава / / Завтра. - 1995. - № 1.

38. Юность - 1-1997

39. Юность - 3-1998