Це не фентезі До питання про жанр творів Дж Р Р Толкіна

Давні боги і герої населяють сторінки книг та інших письменників. При цьому самим улюбленим персонажем є бог, що втілює життєдайну силу природи, виступає то як Пан, то як безпосередньо Діоніс-Вакх-Бахус. У казках він є під різними іменами. У Баррі це Пітер Пен, у Кіплінга - Пак, у Грема - Той, хто грав на сопілці. По сторінках книг Несбіт подорожують ішло багато єгипетських, ассирійських, вавилонських богів і божків. Приклади ці можна продовжувати. Ми так докладно перераховуємо їх просто тому, що більшість наших читачів не знає цих авторів чи не пов'язує їх якійсь єдиною традицією.

Толкін не винайшов нічого нового. Він лише взяв не особливо старе і не особливо забуте і геніально його втілив. Бути може, толкінівський міф описаний повніше й докладніше, ніж міф Кіплінга або Баррі, але сама ідея була аж ніяк не революційною. Та й знаємо ми толкінівський міфологію настільки докладно лише тому, що був опублікований "Сильмариліон", чернетка, який ніколи не призначався для публіки. Чернетки Кіплінга або Треверс нам просто недоступні. Тому матеріалу для порівняння немає, в усякому разі якщо працювати в межах нашої країни. Інтернет такі речі також не публікує. Міф Толкіна розроблений ретельно, але також ретельно він розроблений і в інших письменників. Ми не сумніваємося в тому, що Гендальф знайомить хоббітів з дійсною історією Середзем'я, з подіями, які насправді мали місце, але точно так само в нас не виникає сумнівів у тому, що Хатхі дійсно викладає древній міф, оповідаючи про те, як у джунглі прийшов страх. Насправді це "взаправдашность" і є основною рисою квесту. Квест перетвориться в другу реальність тільки в тому випадку, якщо в ньому не буде непояснених пустот і логічних протиріч, якщо в ньому будуть правити закони, а не бажання. Ці закони можуть не збігатися з законами нашого світу, але вони повинні бути настільки ж доступні розумінню і правдою. Історія такого світу може бути незвичайної, але вона не повинна суперечити нашому розумінню історії. Нарешті, ніщо в цьому світі не повинно суперечити нашому моральному досвіду. Саме таким і є світ англійської казки, і, зокрема, світ Толкіна.

Може бути, більш дидактичними на цьому тлі виглядають перекази несправджених, але це і зрозуміло, захоплення архаїчними міфами у зв'язку з розкопками, які активно вели англійці на Сході, цілком зрозуміло, це данина моді того часу, а мода завжди погано позначається на літературній творчості. І навіть коли мова йде, здавалося б, про самих що ні на є повсякденних речах, ми все одно виявляємо сліди якогось іншого, паралельного нашому, світу зі своєю географією та історією, зі своїми міфами і легендами. Досить подивитися, як описує Баррі Кенгсінгтонскій сад. Для дорослих це просто невеликий парк в центрі Лондона, а для дитини це ціла країна. Недарма всі топоніми цієї країни - Велика Алея, Спуск, Стежка малюків, Круглий Ставок, Озеро серпентин - пишуться з великої літери. Тут є свої чарівні місця, такі, як Дерево Секко або Криниця Святого Говора. Тут кожну ніч з'являється і зникає чарівний будиночок Мейм. Тут подорожують по ночах король і королева ельфів зі своєю свитою і Пітер Пен на кудлатою цапа. Точно так само докладно розписана географія Парку пригоди Мері Поппінс. Точно так само в іграшковій країні, де живуть Вінні-Пух і його друзі, де до певного моменту перебуває Крістофер Робін, є Пухова галявина, Зачарована місце, Шість сосен, Місце, де не було Буки і бяки, Північний Полюс, відкритий Пухом, і т. д.

Толкін лише змінює орієнтацію. До цього запозичення йшли в основному з античної міфології, яка традиційно є скарбничкою сюжетів для європейської літератури, починаючи з Вергілія, а також зі східної міфології. Інтерес до міфів Індії, Вавилона, Ассирії, Єгипту був обумовлений і самої політичної історією Англії, і історією її культури. До своїх національних коренів, до міфології кельтів та інших народів, що населяють північний захід Європи, англійська казка зверталася менш охоче. Втім, прагнення до екзотики було цілком виправданим, хоча і тут у Толкіна існували свої предтечі. У "казках Пака" діє стародавній німецький бог Веланд, Веланд-коваль, добрий малий Робін, англійська домовик-брауни; ельфійські королі і королеви. Так що Толкін не був новатором у цьому сенсі. Інша справа, що, будучи професійним філологом і дослідником германо-скандинавського епосу, він, звичайно, був глибше, ніж Кіплінг, що не мав академічної освіти.

Звернемося тепер до самого сюжету і проблематики трилогії Толкіна. Один із західних його критиків помітив, чи то захоплюючись, чи то, навпаки, осуджуючи його, що Толкін у ХХ столітті примудрився створити світ, "в якому Добро перемагає Зло, а моральні проблеми сприймаються всерйоз". Цікаво, а який ще світ може існувати в міфі? Моральні проблеми тут завжди сприймаються всерйоз, а добро і зло завжди борються. При цьому зло може часто перемагати (до речі, у Толкіна так і відбувається), і перемога добра тут аж ніяк не є всезагальною і не абсолютна. Добро має перемагати, але реально йому це вдається далеко не завжди. Саурон неодноразово відроджується з попелу і, мабуть, відродиться знову й до четвертої епоху. Гендальф говорить: "Неминуче з'явиться у світ інше зло, може статися, ще більше: адже Саурон всього лише прислужник, предуготовітель. Але це вже не наша турбота: ми не покликані покращувати світ, і у відповіді лише за той час, в який нам довелося жити "17. Йому вторить ельфійська владика Келеборн Мудрий, правда, вже не толкінівський герой, а герой продовжувачів великої трилогії. У повісті Жукових "Екскурсія" Келеборн говорить: "Завдяки вам, я тепер знаю, що зла у світі не додається. Просто воно не зібрано в одній руці, а розлито по краплі в багатьох істот ... Нечисть стала численнішою, але безпечніше" 18. Саурон, як і взагалі світове зло, незнищимо. Злу можуть вдатися самі відважні герої і самі розумні мудреці, і при цьому падіння їх може бути остаточним. Зло знищує багатьох з тих, хто гідний життя і міг би жити. Але зло не може перемогти остаточно. Це відомий закон, і Толкін просто дотримується його. Інша справа, що ця боротьба добра і зла ведеться на повному серйозі. Здавалося б, серйозність - це не те, що ми можемо вимагати від казки. Але ж мова йде і не про казку в повному сенсі цього слова, а про чарівну історії, феері, а в ній все серйозно. Ця історія, на думку Толкіна, є надприродною саме тому, що вона правдивіша і реальніше будь природної історії. Тут все насправді й всерйоз, а інакше просто й бути не може. Це не гра, і смерть тут остаточна і перегляду не підлягає (навіть Гендальфа всього лише відпускають на поруки), розставання тут відбувається навічно, а минуле йде назавжди. Така глибина трактування проблеми і відсутність легковажності, звичайно, вимагає від читача серйозної душевної роботи.

В англійській казці завжди все серйозно. Жабеня-Мауглі насправді ризикує своїм життям, борючись з Шерханом; це не подвиг казкового богатиря, який зобов'язаний перемагати завжди, це бій слабкого підлітка з безжалісним володарем джунглів, і результат його у бік хепі-енду не визначений заздалегідь. Те ж саме відбувається і коли Біллі-король у казці Несбіт бореться з драконом. Результат поєдинку маленького хлопчика і грізного хтонічного чудовиська до самого кінця не визначений. Біллі, на відміну від казкового лицаря, зовсім не впевнений у своїй перемозі, але він повинен вийти на цей бій, тому що він, будучи королем, відповідальний перед своїми підданими. Тягар, яке звалилося на Біллі, аналогічно тому, що придавлює юного Фродо Беггінса. "А які тобі потрібні відповіді? Що ти не за доблесть обраний? Ні, не за доблесть. Ні сили в тобі немає, ні мудрості. Однак ж обраний ти, а значить, доведеться тобі стати сильним, мудрим і доблесним" 19.

Гіркота розставання, яка пронизує нас на останніх сторінках трилогії Толкіна, завжди присутній в англійський казці. Розставання завжди неминуче, Йде з зростила його джунглів Мауглі, уходит детство від Барбари і Джона Бенкс, а потім і від Анабель, повертається в реальне життя, залишаючи чарівний острів Нетінебудет Венді. Прощання з чарівним світом - це майже завжди прощання з дитинством. У Толкіна ця думка настільки явно не підкреслена, але її можна простежити. Світ чарівної казки - це світ дитинства, і саме він іде від жителів Середзем'я.

Герой англійської казки завжди дитина. У цьому сенсі винятків немає взагалі. Ніяких богатирів, лицарів, спритних портняжек, селянських синів, що виявляються героями, могутніх королів і т. д. Показово, що навіть якщо хтось з героїв і удостоюється цього звання, то свої подвиги він робить аж ніяк не в образі героя або короля, а у вигляді маленького хлопчика чи дівчинки. Пітер Пен, звичайно, бог, але з капітаном Крюком він бореться, будучи всього лише маленьким хлопчиком з білосніжними молочними зубами. Коли діти сімейства Певензі повертаються у свою країну, їх поява сприймається як поява легендарного кроля Артура і його лицарів, але Пітер йде на смертний бій, залишаючись всього лише англійською школярем. Біллі-король, звичайно, вже зодягнений своїм високим саном, але з драконом б'ється все-таки переляканий хлопчик. Хто робить подвиг у Толкіна? "Там і люди були, і лісові, тільки ці недомірком всіх обійшли - і царів, і королів, бо мастаки були пожерти" 20. Гобіти у порівнянні з іншими народами Середзем'я - ті самі діти, і з'явилися вони в цьому світі відносно недавно, і ні в які серйозні дорослі легенди і перекази їх не включають, і навіть зростанням вони не вийшли, високі гондорци сприймають полуросліков як юнаків-зброєносців. Немає в хоббітів ні мудрості, ні військовій гарту, ні досвіду, ні особливої ​​доблесті, ні навіть прагнення до подвигів, і тим не менш основне випробування випадає саме на їх частку. І вони з нею справляються.

Герой у Толкіна цілком типовий для англійської казки - це дитина, яка виявляється у досить жорстокому світі дорослих випробувань і допомагає вирішувати мешканцям цього світу (а іноді і вирішує за них) їх проблеми. Протиставлення дитячого та дорослого в літературній традиції, і зокрема у творах для дітей, зустрічається досить часто. Але в англійській казці це протиставлення завжди є дуже драматичним, а іноді і трагічним. Дорослі не просто не розуміють дітей, це було б цілком природно і досить необразливо. Ні, дуже часто дорослі цілком усвідомлено протистоять дітям і таким чином виявляються саме на боці зла. Такі, наприклад, майже всі дорослі в тетралогії про добивайках, такий дядечко Ендрю у Люіса. Але якби всі дорослі були погані, а всі діти хороші, це було б занадто просто і негідно англійської казки. Все йде набагато складніше, і не завжди можна визначити, на чиєму боці правда. Пітер Пен, який не хоче вирости і стати дорослим, по-своєму правий, чисто рефлекторно відштовхуючись від усього того поганого, що є в цьому дорослому світі. Але його правота обертається жорстокістю, егоїзмом і безсердечністю. І саме ці якості, "твердосердя, легковажність і безсердечність" дозволяють стати йому невагомим в буквальному сенсі цього слова. Цілком очевидно, що світ дорослих і світ дітей - це два абсолютно різних світи. І справа не в тому, що один з них є добрим, а інший - злим, просто у кожного з цих світів своя правда, свої норми поведінки, свої звичаї і традиції, і для того, щоб їх поєднати, потрібно як мінімум фігура мага або чарівника - Мері Поппінс, Пітера Пена, Аслана, Гендальфа.

Саме Гендальф вводить хоббітів у "дорослий" світ Середзем'я. Світ хоббітів, як будь-який світ дитячої кімнати, безхмарний і щасливий, "навіть навала вовків з півночі здавалося бабусиній казкою". Це безсумнівно іграшковий світ, який і привабливий саме тому, що в ньому всі проблеми ще можуть вирішуватися на ігровому рівні. Ельфи Лоріен живуть так, як ніби "зло ще не народилося". Але якщо ельфи починають битися зі злом, вони сприймають його серйозніше, ніж, може бути, навіть всі інші мешканці Середзем'я. Хоббітанія чудово знає, що зло вже народилося, але зло, що існує тут, досить нешкідливо і не може нікого всерйоз засмутити, принизити і тим більше знищити. Найстрашніший лиходій - це скупий родич, від якого в загальному-то нескладно позбутися шляхом нехитрої сімейної політики. Хоббітанія стикається з цим злом, тільки коли вона відкривається зовнішнього світу. Може бути, Фродо і Сем тому так успішно і вирішують своє завдання, що вони непричетні ні великому Добру, ні великому Злу. До речі, саме цю думку як би ненароком висловлює В. Куріцин у своїй згадуваної вже тут статті, присвяченій Толкіном (до речі сказати, це чи не єдина робота, в якій висловлюється дійсно якийсь оригінальний, свіжий і разом з тим органічний погляд на творчість Толкіна). Гобіти тому й виявляються рятівниками світу, що вони не відчувають тих проб, перед якими виявляються сильні світу цього. Кільцю практично нічим їх спокушати. Сем, будучи цілком розсудливим гобітом, розуміє, що йому немає потреби перетворювати весь світ на квітучий сад.

Можна повернути цю думку і трохи по-іншому. Великі витязі, мудреці й чарівники можуть бути або білими, або чорними. Тому кільце незмінно схилить їх або до загального злу, перетворивши на чорних володарів, або до тотального добра, яке не менш страшно, ніж загальне зло. Галадріель не загрожує небезпека стати чорною володаркою, вона як і раніше залишиться на стороні світлих сил, але ця нова володарка, "грізна, як раптова буря; страхітлива, як блискавка на нічних небесах; сліпуча і безжальна як сонце в посуху; небезпечна як полум'я; холодна, як зимова зірка "21, перестане бути самою собою. Бути може, Гендальфа єдиному вдається хоча б трохи справлятися з кільцем, тому що він Гендальф Сірий. Його колір дозволяє йому йти на компроміси, усвідомлювати, наскільки небезпечні і зло в чистому вигляді, і дистильоване добро. До речі, Гендальф, стаючи Білим, втрачає цілий ряд своїх привабливих рис, сплачуючи за високу мудрість і безсмертя чисто людськими симпатіями.

Гобіти непричетні ні до абсолютного добра, ні до абсолютного зла, ні до високого героїзму, ні до низовинної боягузтва. Завдяки цьому кільце не може їм пообіцяти ні вінець мученика, ні скіпетр чорного владики, ні корону рятівника світу. Їм вдається подолати спокуса саме завдяки своїй буденності, середина, непомітності. Як це не парадоксально, і навіть образливо, звучить, але героєм в результаті виявляється буржуа, саме тому, що він буржуа, і йому чужі романтичні пориви. Він не кидається в крайнощі, він просто виконує свій обов'язок, нехай нав'язаний йому зовнішніми обставинами. Тут доречно знову згадати ті вислови Льюїса і Куріцин, про які говорилося вище. Саме вміння відмовитися від великих справ, любов до дрібниць, до непомітним, але й не замінимим принад домашнього затишку, які не цінують Герої, і допомагають хоббітам зберегти себе, не впасти у відчай, не загубитися в тієї героїчної гармидері, в яку вони потрапили. І Толкін постійно підкреслює ці настільки улюблені серцю хоббітів (і, мабуть, самого автора) життєві деталі. У той час як герої точать мечі і натягують луки, Сем збирає каструльки, сіль, мотузку, теплі шкарпетки. Меррі, побувавши в лапах орків, а потім поборовшись із Чорним вершником, найбільше переживає з приводу втрати своєї трубки. Арагорн з іронією зауважує: "Дай хоббітам волю, і вони посеред бою розсядуться, закурить люльку і будуть розповідати про свої справи і про своїх родичів до десятого коліна". Гобіти дійсно є, але вони при цьому в словах Арагорна чується не осуд, а скоріше легкий жаль. Йому таке немудрі насолоду радощами побуту навряд чи доступно, так само, як і Теодену, і Денатеру, і Боромир. Ця любов до з'єднання чарівного і суто прозаїчного теж характерна для англійської літературної казки. Коли Мері Поппінс зі своїм шанувальником вирішує відправитися на екскурсію в будь-вигаданий світ, вони відправляються в джунглі, але там їх чекає накритий до п'ятигодинному чаю стіл з коржиками, маслом, джемом і варенням.

Хоббітанія, якщо уявити Середзем'я як велику квартиру, - це затишна дитяча, в якій всі небезпеки і страхи можна подолати. І саме ця віра в те, що найстрашніше пригода в підсумку виявиться грою зі щасливим кінцем, допомагає хоббітам. При цьому гра виявляється дуже серйозною, надто серйозною. Але відчуття того, що це міф, казка, щасливий кінець якої врешті-решт вирішений наперед, все-таки підтримує хоббітів. У смертну годину на схилах палаючого Ородруїн Сем тішиться сам і намагається втішити господаря сагою, яка коли-небудь неодмінно буде розповідатися і буде названа "Про девятіпалом Фроде і про Кільце Всевладдя".

Якщо ж спробувати накласти карту Середзем'я на карту нашого реального світу, то Хоббітанія, звичайно, виявиться на місці Англії. Майже 20 років тому у своїй передмові до "Володаря кілець" перші офіційні перекладачі, Муравйов і Кістяківський, писали, що для Толкіна події боротьби за кільце всевладдя пов'язуються перш за все з Другою світовою війною, а Хоббітанія уособлює собою Росію. Важко дорікати професійних перекладачів і літераторів за цю явну дурість. Дурість ця була вимушена, і реверанс у бік цензури при перекладі такого дивного видання, звичайно, був необхідний. Якщо вже говорити про Росію, то, на жаль, вона у Толкіна ототожнюється скоріше з Мордор. Досить поглянути на карту Середзем'я. Обриси її трохи нагадують обриси Європи, і всі ворожі світлим силам держави опиняються на Сході. Толкін не відходить від традиційної культурологічної традиції протиставлення Заходу і Сходу. Втім, Мордор цілком може асоціюватися по своєму місцю розташування і з Німеччиною. Тільки, на жаль, опис орків вже дуже невтішні для нас, це і їх червоні прапори із зображенням страшного Ока, і їх важкі ковані чоботи; можна знайти й інші паралелі. Сам Толкін, правда, категорично заперечував, що війна і особистий досвід якось вплинули на його творчість, але більшість критиків все ж були впевнені в зворотному.

Хоббітанія - це, звичайно ж, Англія. Про це говорить навіть сама назва країни хоббітів. У Толкіна вона називається не Хоббітанія, а Шир (пор.: Девоншир, Йоркшир і т. д.). Яка ще держава може перебувати на березі Великого моря і в самому північно-західному куті світу? Втім, навіть карта тут не потрібна. Досить поглянути на упорядкований затишний побут хоббітів, щоб зрозуміти, що мова йде саме про англійців. Чого вартий лише опис знаменитої зустрічі гномів в будинку Більбо. На стіл були подані і коржики з маслом, і крижовніковий пиріг, і бекон, і кекси, і вершки ... загалом, той стандартний набір, який ми завжди зустрічаємо в вікторіанських романах. Гобіти дуже цінують свій влаштований побут, свої затишні нірки (мій дім - моя фортеця), свій родовід, свої легенди і традиції. Більбо з великою гордістю розповідає гномам про свого знаменитого предка Бичачому Реве і з гордістю згадує свою власну карту, в якій його улюблені доріжки були позначені червоними чорнилом. Саме англійці, незважаючи на крихітні розміри своєї країни і свою любов до домівки, стали володарями світу і в якійсь мірі до цих пір ними залишаються. Зрештою, саме англійська мова стала міжнародною, і на нього говорять на трьох континентах. Саме хоббіти, незважаючи на свою нелюбов до пригод і подвигів, стають рятівниками світу, побували в самому серці темряви, куди немає доступу навіть самим відважним і мудрим. Обиватель міцніше, ніж щитом, кольчугою і обладунками, захищений саме своїм обивательським світом. Спогади про рідний дім, про сад, про немудрящий радощах холостяцького або сімейного побуту часто підтримують хоббітів куди ефективніше, ніж чарівне питво Гендальфа або ельфійські путліби. І саме з цієї домашньої, затишним життям пов'язана стихія гумору в книзі. Здавалося б, в такому серйозному оповіданні гумору немає місця. Але у Толкіна він присутній. Втім, Толкін ніколи і не говорив, що гумору не місце в феері, він робив лише одне застереження, що сама магія не може бути його предметом. У книзі є чимало кумедних і відверто смішних епізодів, веселих пісеньок і примовок, що зовсім не знімає серйозності її проблематики. І це теж характерна риса англійської казки. Саме гумор допомагає герою пережити найстрашніші і самі небезпечні пригоди.

І останнє, на чому слід зупинитися, це мова книги. Толкін, будучи професійним лінгвістом, зумів створити цілий ряд "мертвих" мов, мова гномів, мова ельфів. У книзі наводяться лише назви окремих топонімів на різних мовах Середзем'я. Але в толкінівський чернетках збереглися і алфавіти, і словники; кілька монографій, присвячених творчості Толкіна, аналізують тільки створені їм мови. Такого англійська казка до Толкіна, звичайно, не знала. Хоча ... якщо згадати математичну мову книг Керролла, тут теж є свій алфавіт, свої правила гри, своє підлегле суворим законам рух. Але у Толкіна працюють закони лінгвістики, а у Керролла - закони математики, однак логічно бездоганна чіткість присутня в обох випадках. З точки зору мови і "Книга Джунглів" майже не поступається "Володарем кілець". Звичайно, мова Кіплінга не настільки багатий і різноманітний. Він не пропонує нам прислівники народів джунглів у всьому їх різноманітті. Але те, як звучать імена мешканців джунглів, їх стародавні наспіви і заклинання, то, як вони розмовляють, сама ритміка Законів Джунглів - все це говорить на користь Кіплінга.

Толкіном воістину вдалося створити нову міфологію, на яку, як пишуть з захопленим придихом критики, у цілих народів йшли тисячоліття. Може бути, Толкіном вдалося це саме тому, що у нього вистачило здорового глузду ставитися до своєї діяльності з певною часткою гумору: "Колись ... я задумав створити цикл більш-менш пов'язаних між собою легенд - від переказів глобального, космогонічного масштабу до романтичної чарівної історії ... я хотів, щоб перекази ці несли в собі ясний, холодний дух Північно-Західних європейських сказань ... щоб вони володіли чарівною, невловимою красою, яку звуть кельтської ... найважливіші з легенд я представив б повністю, а багато інших намітив б лише схематично і об'єднав цикли в якесь величне ціле ... ось абсурд! "22. Ці міркування перегукуються з настільки ж піднесеними і так само несподівано завершується думками Мерріадока Брендізайка: "Але ось у чому справа, Пін, ми тепер знаємо, що ці висоти є, і піднімаємо до них погляд. Добре, звичайно, любити те, що тобі і так дано, з чогось все починається і вкоренитися треба ... але в житті-то, виявляється, є висоти і глибини: який-небудь старий-садівник про них відати не відає, але тому й садовнічает, що його оберігають вищі сили і ті , хто з ними згодні. Я радий, що я це хоч трохи зрозумів. Одного не розумію - чого це мене понесло? "23. Книга Толкіна тому й не стає нав'язливо дидактичної, що її рятує гумор, хоча, може бути, в останній частині почуття міри декілька змінює автору.

Зараз, коли вже перераховані всі головні особливості англійської літературної казки та особливості трилогії Толкіна, ймовірно, є сенс вдатися до деяких чисто формальним узагальнень. Автор не претендує на те, щоб писати нову морфологію англійської літературної казки, але не може втриматися від спокуси представити невелику порівняльну таблицю.

І останнє, твір Толкіна - це, звичайно, класичний "листковий пиріг", в тому сенсі, що кількість його прочитаний наближається до нескінченності. Але твори англійських казкарів завжди мали як мінімум два шари - "дорослий" і "дитячий". Якщо ж вчитуватися в текст глибше, то спливуть і інші смисли, і інші тлумачення. Звичайно, це не можна віднести стовідсотково до всіх творів. Казки Нортон або Несбіт не особливо глибокі (хоча, якщо згадати деякі епізоди ...), але в більшості їх ця багатошаровість все-таки присутня. Про Керролл ми вже говорили, і цей приклад давно став хрестоматійним, так само, як і фраза, що в книгах Керролла можна знайти цитати буквально на всі випадки життя. Але точно так само можна читати і Треверс, і Баррі (особливо Баррі!), І Кіплінга, і Грема (Хорвуд недарма написав продовження "Вербові історій", у казці Грема йому здалося якісь приховані недомовлені натяки, алюзії, які він і спробував реалізувати). Відносно недавно вийшла книга вітчизняного автора, який намагається прочитати "Вінні-Пуха" з позицій класичного псіхоаналіза24. Деякі положення книги шокують, але, безсумнівно, це зразок чудової інтелектуальної гри.

Я думаю, все вищесказане досить переконливо доводить, що Толкін написав саме чарівну історію, феері, квест, що, звичайно, не заважає нам вичитувати з неї і якісь інші смисли й інтерпретації. Інтерпретації - річ, звичайно, корисна і цікава (передусім для самих інтерпретаторів), але спочатку, ймовірно, слід встановити деякі базисні, само собою зрозумілі речі, а потім вже оригінальничати і інтереснічать. Але в нашій країні філологічно-критична "толкініада" пішла іншим шляхом.

Список літератури

1 В даний час прийнято саме таке написання прізвища письменника - Толкін. Але в перших перекладах частіше зустрічалося "Толкієн". Ми використовували у роботі більш сучасний варіант, хоча деякі особисті пристрасті до знайомих сполученням літер у нас залишилися. Аж надто западає в пам'ять обкладинка роботи Г. Калиновського зі злегка стилізованими під готику літерами.

2 Див: Толкін Дж Р. Р. Гобіт, або Туди і назад. М., 1978; Він же. Хранителі: літопис перша з епопеї "Володар кілець" / Пер. В. Муравйова, О. Кістяківського. М., 1981.

3 Наприклад, переклад І. Батьківщина книги Треверс або переклад І. Гурова повістей Кіплінга (Треверс П. Мері Поппінс; Мері Поппінс повертається; Мері Поппінс відчиняє двері; Мері Поппінс у парку / Пер. І. Батьківщина. Курськ, 1994; Кіплінг Р. Нагороди і феї. Пек з пагорбів / Пер. І. Г. Гурова. Ярославль, 1995.

4 Див: Хорвуд У. Верби взимку. СПб, 1999; Він же. Тоуд-тріумфатор. СПб, 1999; Він же. Вербові історії. СПб, 1999.

5 Див: Пропп В. Я. Історичні корені чарівної казки. Л., 1986; Морфологія казки. М., 1969.

6 Див: Толкін Дж. Р. Р. Дерево і лист. М., 1991. С. 24.

7 Там же. С. 22.

8 Там же. С. 25.

9 Див: Оден У. Х. Герой квесту / / Уранія. 1997. № 2. С. 8.

10 Див: Куріцин В. Світ врятує слабкість / / Дружба народів. 1992. № 2. С. 229-232.

11 Льюїс К. С. Розвінчання сили / / Уранія. 1997. № 12. С. 13.

12 Хорвуд У. Післямова автора / / Верби взимку. СПб, 1999. С. 410.

13 Див: Мамаєва Н. Н. "Світліше алмазів горять у небі зірки" (про жанрову специфіку англійської літературної казки) / / Известия Уральського державного університету. Вип. 15. Єкатеринбург, 1999. С. 96-106.

14 Хорвуд У. Указ. соч. С. 408.

15 Цит. по: Green RL Lewis Carroll. L., 1960. P. 68.

16 Barrie JM The plays. L., 1929.

17 Толкін Дж. Р. Р. Повернення государя. М., 1992. С. 173.

18 Жукова Н., Жуков Б. Екскурсія / / Знання-сила. 1997. № 5. С. 158.

19 Толкін Дж. Р. Р. Хранителі. М., 1982. С. 41.

20 Успенський М. Там, де нас немає. СПб, 1997. С. 277.

21 Толкін Дж. Р. Р. Хранителі. С. 141.

22 Цит. по: Прохорова Н. Запрошення до втечі / / Знання-сила. 1997. № 8. С. 154.

23 Толкін Дж. Р. Р. Повернення государя. М., 1992. С. 151.

24 Див: Руднєв В. П. Вінні-Пух та філософія буденної мови / / Мілн А. А. Вінні-Пух. М., 1996. С. 231-311.